Ковчег, нацисти і туалетний папір

Абсурд, тоталітаризм і катастрофа завжди крокують разом...

Ковчег, нацисти і туалетний папір

І. Синхронізація

— ЗАКРИЙТЕ СТАНЦІЮ! — ДЕРЛИ горло одні.
— Врятуйте Бурштин! — репетували другі.
— Ми проти затоплення! — лементували треті.
— Зупиніть будівництво каналу! — галасували інші.

Ендрю, у формі з написом “Охорона” та бейджиком на шиї, стояв на імпровізованій сцені з палет і дивився на різношерстий крикливий натовп із двох сотень людей із плакатами, тихенько посміхаючись у чорні густі вуса та коротку бороду. Поправивши на носі сонцезахисні окуляри, він ще раз підняв кулак із мікрофоном угору, викликавши нову хвилю обурливих вигуків.

Протестувальники, що зібралися навпроти Бурштинської теплової електростанції, перекрили дорогу для автомобілів. Водії не скупилися на добірну лайку на адресу натовпу, рясно приправляючи її сигналами клаксонів — від низьких ревів вантажівок до пискливих, аж до огиди, вересків малолітражок.

На територію електростанції якраз заїхав поїзд із десятками жовтих цистерн, на яких було написано “SYNTHETIC OIL”. Шипіння тепловоза було майже нечутним на фоні перманентного шуму від “виверження” диму. Він виривався з трьох труб, розміром із Ейфелеву вежу, верхівки яких губилися в густому тумані. Дихати біля станції й раніше було важко, а зараз, коли вона працювала на повну потужність після зупинки Хмельницької атомки, стало ще гірше. Усе це через побоювання удару ракети з території Росії, де вже другий рік тривала громадянська різанина. За 100 метрів від автобусної зупинки, біля якої стовбичили Ендрю та протестувальники, без упину працювали три будівельні крани та десяток екскаваторів, гігантські ковші яких із кожним рухом усе глибше закопувалися в землю.

Ендрю спустився з палет і під гучні овації протестувальників швидко сів у машину і вже за мить зник у тумані. Проїхавши 100 метрів, чоловік звернув на ґрунтовку, що вела назад. Оминувши затор технічною дорогою вздовж “Бурштинського моря” (так місцеві прозвали ставок-охолоджувач теплової електростанції), Ендрю зупинився біля входу у сіру бетонну коробку, на якій чорною фарбою були охайно виведені цифри “13”. Зайшовши всередину, він одразу потрапив до машинної зали, де з десяток робітників у помаранчевих касках спостерігали, як інші завершували підʼєднувати металеві труби до велетенського генератора.

Раптом у машинній залі роздався низький чоловічий голос, що повільно промовив: “Синхронізацію розпочато”. Ніхто не звернув на нього уваги.

Ендрю підійшов ближче.

— Ну що, як просувається будівництво майбутнього? — запитав він у чоловіка в синій пом’ятій сорочці та джинсах, який міцно підпирав руками власні боки.
— А ви ото шо таке і якого швендяєте на майданчику? — гаркнув той.
— Та це ж я, — Ендрю зняв окуляри та усміхнувся.
— Тьху! Вибачте, Андрію Вікторовичу, не пізнав вас із вусами і бородою, — робітник поправив каску. А тоді показав рукою на форму та бейджик і засміявся. — Директор сьогодні за охоронця?
— Ой, точно, — Ендрю поглянув на своє відображення в телефоні, обережно відклеїв накладну рослинність із обличчя й кинув її на долівку.
— За місяць ми будемо готові відкривати шлюзи й наповнювати нове Бурштинське море, — відзвітував робітник. — Але ж ви досі не вирішили проблему із відселенням міста…
— Не парся, — махнув рукою Ендрю. — Поки я відволікаю їх цими мітинґами, в уряді приймуть все, що нам треба, — посміхнувся. — Обіцяю, ми затопимо тут усе і всіх, хто не захоче переїжджати. І крокодилів запустимо.
— А нашо крокодилів?
— Ну їх всі бояться, — Ендрю знизав плечима. — Я от страшенно. До речі, — він притиснув долоню до живота, що забурчав, — я від ранку нічого не їв. Де твій обід?

Раптом у машинній залі роздався низький чоловічий голос, що повільно промовив: “Синхронізацію розпочато”. Ніхто не звернув на нього уваги.

— Синхронізацію чого? — поцікавився Ендрю.
— Синхронізацію? — перепитав його співрозмовник.
— Ну щойно оголосили по гучномовцю.
— Я нічого не чув.

“Синхронізація через десять, дев’ять, вісім…”

— Ось знову! — не вгамовувався Ендрю.
— Та немає нічого, — заперечував йому робітник.

“…чотири, три, дві…”

— Гей, та вимкніть це нарешті! — Ендрю схопився за голову, у його очах потемніло, а тоді раптом все навколо спалахнуло білим сяйвом — і його свідомість відключилася.

ІІ. Марш-кидок

ЕНДРЮ ПРИЙШОВ ДО тями в той самий момент, коли сонце визирнуло з-за хмари та різко засліпило його яскравим промінням. Примруживши очі, чоловік повільно оглянувся довкола — він лежав у чорній формі з нашивкою “Охорона” на широкому піщаному пляжі. Попереду виднівся ліс. Позаду доносилися звуки хвиль. Він обережно припіднявся на ліктях, глянув за спину — за кілька метрів починалося море, край якого розчинявся у лінії горизонту.

“Що в біса сталося? Де я?” — подумав Ендрю, аж раптом на нього нахлинув страшенний головний біль. Пульсуючими хвилями, синхронно з морськими, він пройшовся по всьому черепу так, що захотілося просвердлити в ньому дірку і “спустити” тиск.

Чоловік спробував підвестися, марно намагаючись не забруднити форму. Від страшної спеки таке фізичне навантаження відбилося сотнями зірок в очах. “Треба десь сховатися”, — подумав він, стабілізувавшись на піску у своїх чоботах. За кілька десятків метрів пляж змінювався лісом. “Пальма? І сосна біля неї? А це верба?” — здивувався Ендрю. — “Куди ж мене в біса занесло?”. Та нещадне сонячне проміння не залишало йому варіантів, треба було йти в затінок.

Коли Ендрю, постійно вгрузаючи в пісок, майже дістався найближчої пальми, йому назустріч прямо з хащ вискочив високий, широкоплечий блондин у сірій військовій формі. На вигляд йому було років 50.

Hande hoch!1 — грізно вигукнув він німецькою, виставивши наперед пістолет. — Хто ти? Що ти зі мною зробив? Де я? Кажи, інакше пристрелю — сам Фюрер тобі не допоможе!
— Хей, хей, заспокойся! — Ендрю злякано випростав руки догори, намагаючись відступити, але ледь не впав. “Капець, що тут робить нацист?” — подумав він, а тоді подав голос: — Я нічого не знаю!
— Та невже? — німець підійшов ближче, притиснувши дуло пістолета до грудей біля нашивки “Охорона”. — Ти намагався завадити пошукам Атлантиди й викрав мене! Може, ти ще й клятий Jude?2
— Атлантиди? Чувак, охолонь! Ти що, з якогось клубу реконструкторів? Я сам не знаю, де я і як тут опинився… — він спробував відступити на крок, та пістолет наче примагнітився до нього. Раптом живіт видав жалісний звук і останній спогад винирнув із пам’яті. — Я був на роботі. Ми новий проєкт скоро запускаємо… Потім синхронізація якась… і ось прокинувся тут…

Обличчя німця стало менш суворим:

— У тебе теж таке є? — він вказав на прямокутник, що висів на шиї в Ендрю, а потім витяг із кишені широких штанів схожий. — Я теж прокинувся… з цим.

Ендрю з подивом опустив голову. Дійсно, на його шиї висіла якась мікросхема із зубчастими краями, розміром із банківську картку.

— Дійсно, я й не помітив через цей бейджик на шиї, — Ендрю торкнувся її, ніби перевіряючи реальність. — Дивись, вони трохи різні. Схоже, ми тут разом застрягли. Я тобі не ворог.
— А ти точно не Jude? — продовжував натиск нацист. — Щось ти вже дуже добре говориш німецькою.
— Німецькою? Я її навіть не знаю. Це ти чомусь говориш українською!
— СС3 має відповісти нам на це запитання, якщо це не якась секретна розробка. Тільки треба знайти місцевого представника.

“СС?” — питання промайнуло в голові Ендрю. Німець повагався кілька секунд, опустив пістолет і повернув його до кобури. Доведеними до автоматизму рухами він поправив кітель, виструнчився та різко підняв праву руку:

Heil Hitler!4 — вигукнув німець. — Будьмо знайомі. Я — Ганс Мюллер.
— Я — Ендрю Скорюк, — чоловік невпевненим жестом припідняв руку у відповідь.
— Ааа! Слов’янин, — здогадався Ганс. — Ну це краще, ніж єврей. Та вас теж ми скоро захопимо… Але це поки таємниця, — додав він пошепки. — Не кажи, що я розбовкав. А то оберштурмфюрер5 мене вб’є.
— Українець, — уточнив Ендрю. — Так ти не реконструктор?
— Реконструктор? — німець здійняв одну брову. — Ні, я служу Фюреру в загоні СС! — за мить гордо виголосив він і знову підняв праву руку догори.

“Точно божевільний”, — подумав Ендрю. — “Певно, на станції щось сталося і я втратив свідомість”. Він примружив очі і вщипнув себе за руку. Німець нікуди не дівся. Друга спроба пробудити себе теж не мала жодного успіху.

— Добре… — почав українець. — Так як ти сюди потрапив?
— Ну я жував шоколадний батончик за столом в райхканцелярії… Не подумай нічого, це був обід, я не байдикував! Потім раптом щось спалахнуло… і я прокинувся з цією штукою на шиї он там, — Ганс показав пальцем кудись углиб хащ, біля сосни. — А тут дивлюсь: якийсь чорнявий іде, огидний, у потертому костюмі. Звісно ж, я й подумав, що ти замаскований єврей.
— Логіка в тебе залізна, я бачу, — іронічно заявив Ендрю. — Чекай… Фюрер, СС, райхканцелярія… А який зараз рік?
О mein Führer!6 1940-й, що за дивні запитання?

“Макітру таки напекло”, — резюмував Ендрю свій потік думок. — “Ну добре, побачимо, куди це мене приведе. Пощастить, якщо до Богом забутого Бурштина”.

— То що будемо робити з… усім цим?
— Треба знайти найближчий радіолокаційний пункт і викликати десантників, — запропонував Ганс.
— Радіолокаційний пункт? На цьому острові? (чи що воно в біса таке?) Давай для початку пошукаємо воду. Я в дитинстві хотів стати рятувальником, дивився на ютюбі кілька відео з виживання.
— Що ти дивився?
— Та забий. Тут має десь бути прісна вода, інакше нам не вижити, у який би Гондурас нас не занесло.

***

СССР? Руская? Mein Freund! — на цих словах він тричі поцілував перелякану білоруску в обидві щоки, закінчивши це урочистим вигуком “Heil Hitler!”.

ГАНС ІШОВ ПЕРШИМ, пробиваючись через колючі хащі то малини з ожиною, то якихось невідомих тропічних рослин, всіляко намагаючись не зіпсувати форму. Що флора, що фауна тут були настільки непоєднуваними, наскільки це взагалі можна уявити — ось чоловіки ледь не розчавили голуба, як за секунду над їхніми головами пролетів какаду, а десь удалині мавпи перегукувались із вовками. Ендрю неквапливо пересувався позаду, уважно роздивляючись все довкола. Від найменшого шелесту його серце скочувалося в п’яти, та він усіляко намагався приховати свій страх від нациста.

— Ти це чуєш? — озвався Ендрю, вкотре прислухавшись до вітру.
Nein,7 — роздратовано відповів Ганс. Він саме безладно махав руками перед обличчям, намагаючись відігнати від себе надокучливих комах.
— Здається, це там.

Українець різко розвернувся праворуч. Пройшовши кількадесят метрів серед заростів кактусів та алое, чоловіки вийшли на невелику галявину, яку навпіл розтинав вузенький потічок. Ендрю миттю опустився на коліна й почав вмиватися. Німець же дістав флягу, випив її вміст, тоді ретельно помив і наповнив свіжою прохолодною водою.

Раптом ідилію перервали крики. Ганс та Ендрю повернулися і побачили, як із лісу в паніці вибігають двоє — чоловік та жінка.

Спасітє! Оні нас всєх загризут! — несамовито горлала досить огрядна жінка років 60, одягнута в сірий діловий костюм, що обліплював її безформне тіло. Її чорне із сивиною волосся було зібрано в тугий пучок.

Величезними стрибками, зовсім не очікуваними для її фізичної будови і досить вузької спідниці, вона підбігла до ошелешених німця та українця. Та як тільки вона поглянула на Ганса, то заволала з новою силою:

О нєт, живой фашист! — і спробувала дременути кудись убік, та есесівець схопив її за комір піджака й зупинив.
— Ну тепер точно Jude попалась, — смакуючи кожне слово, промовив Ганс. — Розповідай, що ти з нами зробила?
Jude? Найн, найн, товаріщ фашист! Я бєлоруска, точнєє руская, Владлєна Едуардовна Ґромова. Я совєтскій чєловєк. СССР, нє Ізраіль.
СССР? Руская? Mein Freund!8 — на цих словах він тричі поцілував перелякану білоруску в обидві щоки, закінчивши це урочистим вигуком “Heil Hitler!”. Поки це тривало, жінка прикидалася мертвою — її очі геть не кліпали, а руки виструнчилися вздовж тулуба.

У цей момент до них підійшов середнього зросту чоловік із таким же пучком чорного волосся на голові. Він усе намагався відчепити від свого одягу з дюжину квіток будяка. Синій шовковий халат натякав, що новоприбулий, найімовірніше, був звідкілясь із Азії. “Чорне волосся, очей не видно”, — подумки оцінив його Ендрю. — “Азієць, він і в Африці азієць. Нічого особливого”.

— Владлєна сяодзе,9 це лише кілька маленьких мавпочок. Вони б не завдали шкоди, — промовив азієць тонким голосом. Перевівши подих, новоприбулий схилив голову перед незнайомцями. У його рівній поставі читалася не стільки ввічливість, скільки шляхетність. — Мене звати Юй Ліджоу, до ваших послуг. Ви теж потрапили сюди з іншого часу?
— Міст… пан… Юй, — Ендрю нарешті втрутився в навколишній балаган. — Мене звати Ендрю, а це Ганс, — він показав на німця, що з неприхованою зневагою оглядав Владлєну та Юя. — Що ви маєте на увазі “з іншого часу”?
Сяньшен,10 у нас у всіх є амулети, — він показав рукою на зелені плати, що висіли на них. — Напевно, ви теж, як і я, невідомо чому прокинулися в цьому місці.
— То ви теж? — перепитав Ганс. — Спалах, головний біль…
— Саме так, — вийшла із заціпеніння Владлєна. — Без жодного сумніву, це все КҐБ,11 — категорично заявила вона.
КҐБ? Воно ще існує? — здивувався Ендрю.
— Як ви можете, товаришу? — обурилася жінка, — КҐБ є і буде всюди, і вони прислали нас не просто так. Я навіть вас усіх розумію. Точно розробка якась, а ми всередині урядового експерименту.
— Так, зупиніться, — українець обхопив голову руками. — КҐБ, амулети, Фюрер, спалах, інший час… Що за чортівня? Я маю зараз бути на будівництві нового каналу Дністер–Гнила Липа!
— Гнила що? — перепитав Ганс.
— Ось дивіться, — перебив німця Юй. — Я прийшов сюди з Китаю, з 1610 року ери вашої релігії. Владлєна сяодзе — з 1972-го. Ми безперечно в колесі сансари. Ендрю сяньшен, Ганс сяньшен, який рік ви пам’ятаєте перед спалахом?
— 1940-й, Франція…
— Я знаю лише 2026-й… — українець знесилено сів на траву, обхопивши руками коліна. “Що ж це значить? Це якийсь науковий експеримент?” — на його губах з’явилася божевільна посмішка і він почав реготати, як шизофренік. — Нам не по дорозі.
— Ендрю, а у ваш час комунізм уже настав? — зупинила його Владлєна.
— А ну не верзи дурниць, Mein Freund! Комунізм у неї настав, — обурився Ганс. — Фюрер цього не допустить, бо ми є майбутнє, — зверхньо додав він.
— Припиніть мене так називати, — жінка з неприхованим побоюванням подивилася з-під лоба на височенного німця. — Комуніст фашисту нє товаріщь!
— Ой там! Як Польщу ділити та в Бресті разом марширувати, так “товаріщ”, — перекривляв її військовий. — А як перед іншими зізнатись, так одразу в кущі. Це жалюгідно, між іншим.
Ах ти ж хам! Інфантіл! — обурено залепетала Владлєна.

Ендрю різко підвівся та показав обидвома руками жест “Стоп”.

— Значить так, дурдом, — намагаючись зупинити власний істеричний сміх, звернувся він до німця, білоруски та китайця. — Сподіваюсь, що я просто гепнувся головою і у відключці.
— Але якщо це колесо сансари, то без випробувань духу ми не переродимося в інших тілах, — припустив Юй.
— Звідки ви знаєте про наші досліди? — очі Ганса округлилися від здивування.
— Або це КҐБ, — безапеляційно випалила Владлєна.
— Вірте і далі у свою маячню, — відмахнувся Ендрю.
— Що б це не було, я бачив поселення неподалік, — сказав Юй. — Якраз перед тим, як зустрів Владлєну і вона почала втікати від зграї мавп.
— Чого ж ти мовчав? Там має бути радіолокаційний пункт, ми викличемо десантників, — зрадів Ганс.
— Біс із вами! Пограємо в цю гру, — погодився українець.

ІІІ. Філософ із таверни

— МЕНЕ Й ПЕРШИЙ раз здивувало, що нікого не видно, — винувато промовив Юй, тримаючись позаду всього товариства.

Вийшовши з пальмово-соснового лісу, вони дійсно опинилися біля невеликого селища. Воно складалося лише з десятка одноповерхових цегляних та дерев’яних будинків, порослих мохом та обвитих плющем, наче десь у глибинці Англії. Пройшовши повз декілька жител, мандрівники опинилися на невеликій круглій площі з колодязем посередині. На ній розміщувалися вози та прилавки з продуктами, але за ними — жодної живої душі.

— Hande hoch! — крикнув Ганс на все горло. — Хто б тут не був: іменем Фюрера, ці будинки і їжа тепер належать Райху!
— Це ми ще побачимо. Союз має більше прав на них, вони ж виглядають ісконно рускімі ізбами. От мій колега-історик у Мінському університеті…
— Та не кричіть ви так, — перервав їх Ендрю. — Ви не читали Кінга? Порожні поселення нічого хорошого не віщують.
— Ну хоч хтось тут має розум у голові, — посміхнулася йому Владлєна, але одразу відволіклася на прилавки з їжею. — Селище здається покинутим, але харчі на диво свіжі і смачні. Ніколи не бачила стільки, навіть коли була у відрядженні в Москві, — “совєтскій чєловєк” уже стояла біля одного з прилавків і в обидві щоки наминала булку з ковбасою, заїдаючи яблуком. — Хіба що ковбаса на сонці трохи підгуляла. Та чомусь все одно смачніша за ту, що я дістаю по блату.
— Якось французи схожим нас годували. Так скрутило тоді… — почав було Ганс.
— Їж, поки дають, — буркнув Ендрю, шлунок якого, нарешті, дочекався хоч якогось обіду.
— Ще б знайти котлєтку в тісті, — облизуючись, бубоніла Владлєна.

Раптом спільне чавкання перервав глухий гуркіт, що донісся із найближчої будівлі.

— Здається, там хтось є, — Юй показав рукою на деревʼяний будинок зі скосим дахом та написом “Таверна”. У вікні ледь помітно мерехтіло світло.
— Можливо, там знають більше про це місце, — витираючи рукавом рот, сказав Ендрю.
— А можна я залишуся на свіжому повітрі? — знову озвався китаєць, коли четвірка підійшла до дверей. — Голова сильно розболілася.
— Як хочеш, ми покличемо, — погодився Ендрю.

Двоє чоловіків та жінка увійшли до просторої зали “Таверни”, у якій хаотично були розставлені кілька невеликих круглих столиків із табуретками. В іншому кінці, за шинквасом, не було нікого. На шафі позаду стояло кілька бочок. Ганс упевненим військовим кроком попрямував прямо до стійки.

— Heil Hitler! Хто тут є? — крикнув він стіні з бочками. Замість відповіді почулося лише легке хропіння. Ганс подивився в бік, звідки долинав звук. За столом у кутку приміщення сидів бородатий чоловік у брудному одязі. Точніше — лежав обличчям на столі, оточений добрими двома десятками порожніх та повних деревʼяних кухлів.

Ганс рушив першим і спробував розбудити його. Ендрю з Владлєною переглянулись — і теж обережно підійшли. Нацист торкнувся плеча сплячого чоловіка, та той лише хрюкнув у відповідь. Тоді він потряс його сильніше. Бородань злякано підірвався, розмахуючи руками, та знову впав на стілець. Ледве розплющивши набряклі від безмірного споживання алкоголю червоні очі, він прохрипів:

— Ого! Новеньких… гик… нарешті, гик… прислали?
— Я — Ендрю, а це — Ганс і Владлєна, — українець махнув рукою на супутників. — Ми хочемо дістатися додому.
— Додому? — гучно розсміявся бородань, продовжуючи періодично гикати. — То нащо ви приперлися сюди?
— Якби ж ми хотіли! — буркнула Владлєна, з огидою торкаючись до брудного шинквасу. — Всі отямилися серед лісу і чомусь думаємо, що живемо в різному часі…
— То ви в Ков… гик… Ковчегу. Тут збираються світи. Скільки їх там, два, три чи десять… вже не пам’ятаю… Збираються тут, говорять зрозумілими мовами… — він знову почав моститися на стіл.
— Що це за маячня? Які кілька світів? Це антинауково, — обурилася Владлєна, звівши погляд на завсідника бару.
— Як і твій комунізм! Ти про Айнштайна не чула, розумнице? — насміхався з неї Ганс. — А ти хто взагалі такий? Jude? — тепер німець звернувся до пияка.
— Jude? А хто ж іще! — бородань підняв голову та ткнув вказівним пальцем у стільницю. — Я тут живу. Один… уже без дружини і дітей… — він знову голосно гикнув і раптом розплакався. — Назавжди один над усіма світами… Хіба що ще викликав… гик…
— Та це якийсь місцевий філософ, я зустрічав таких — вони нічого не знають, — зневажливо відрізав німець, поклавши руку на пістолет, що стирчав із кобури.
— Я спочатку думала, що він із КҐБ, але хіба там можуть так пити? Хіба що начальство… — розмірковувала Владлєна, міряючи кроками приміщення. — А ви, напевно, не пʼєте взагалі, так? — криво посміхнувшись, вона звернулася вже до Ендрю. Але тут же перечепилася об стілець на підлозі й ледь не впала на порожній стіл перед собою.
— Чекайте! — озвався українець, проігнорувавши жінку. Він підстрибнув, спираючись на руки, і всівся прямо на барну стійку. — Припустімо, ви кажете правду і це справді “Ковчег”. Але як нам звідси вибратися?
— А чому я маю вам… гик… казати? — у напівдрімоті пробурмотів пияк.
— Ах ти ж падло неарійське! — Ганс миттю опинився біля бороданя та приставив йому пістолет до горла. — Кажи, а то пристрелю!

Чоловік за столом так розреготався, що ледве не вдавився власною слиною.

— Та вбивай, я все одно не помру, — від надривного сміху пияк знову скотився в плач. Але вже за кілька секунд утихомирився і поглянув на присутніх, розплющивши очі так широко, як тільки міг. — Або допоможіть мені випити це пиво. А то гріється, я щось забагато поналивав… Взагалі-то я більше люблю вино…

Мандрівники чи то у часі, чи то у просторі переглянулися. Здивовані такою вимогою, вони деякий час мовчали, втупившись одне в одного. Кожен чекав, хто ж проявить ініціативу. Владлєна винувато опустила очі в підлогу, Ендрю теж вагався.

— Напевно, це і є випробування духу, про яке говорив той жовторотий, — зітхнув Ганс. Він рішуче підсунув до себе табурет і сів напроти бороданя. Владлєна непевним кроком підійшла і зібралася зробити те саме.
— Пішла геть, — зупинив її німець. — А то пристрелю на місці. З комуністом можна робити все, що завгодно, тільки не пити разом пиво. Тим паче з жінкою.

Білоруска тремтячими руками відсунула табурет назад. Ганс узяв до рук кухоль та залпом спорожнив його. Така ж доля спіткала і другий, і третій… і дев’ятий… Німець пив пиво, наче воду. Залишився ще один. Він трохи повагався, але все такою ж міцною рукою підняв його і перехилив. Владлєна та Ендрю спостерігали за ним, роззявивши роти.

— А тепер кажи, як нам вибратися з цього твого Ковчегу, — без жодного натяку на сп’яніння вимагав нацист.
— Ой, а ти що… гик… нічого не залишив мені? А поговорити…
— Кажи давай, — Ганс щосили грюкнув кулаком по столу, два порожні кухлі перевернулися та впали на підлогу, закотившись під стіл.
— Добре, добре, — капітулював бородань. Тремтливою рукою він показав собі за спину. — Йдете туди, там є озеро. А на його березі є той… гик… що всім керує. Звідти можна повернутися у світ… або ні, бо я ніколи цього не робив. Треба, щоб усі одночасно це зробили, а то не спрацює… Якщо у вас не золота плата, звісно, — чоловік знову почав ридати. — А ще стережіться, нічого не переписуйте і… гик… не натрапте на…

Та його вже ніхто не слухав. Зрозумівши, куди прямувати далі, товариство хутко покинуло таверну. Юй стояв біля прилавків і набирав харчі в поділ халата. Уже за хвилину мандрівники покинули поселення в напрямку, який їм указав перший-ліпший алкоголік із місцевого бару.

IV. Одна ніч y раю

ПИЯК НЕ ЗБРЕХАВ. Трохи менш ніж за кілометр від селища Ендрю, Ганг, Владлєна та Юй вийшли на берег озера. Вечоріло, вода була дуже спокійною і віяло приємною прохолодою.

— Що це? — запитала Владлєна.
— Туалетний папір. Трохи жорсткий, правда, армійський, але хоч якийсь. Я ніколи нікуди не йду без шматка, всяке буває в нашому віці… Ну ти розумієш… — німець стишив голос.
— Ні, не розумію. Не знала, що таке є… — промимрила жінка, кивнувши погляд на папір.

— Ну і де цей центр? — запитала жінка, розводячи руками.

Її супутники вдивлялися на всі боки, але ніхто нічого не помітив. Сонце вже майже сіло і видимість була дуже поганою, а озеро — досить великим, щоби швидко його обійти. Владлєна нахилилася над водою, пильно роздивляючись спокійне плесо. Ганс, змахнувши краплини поту з лоба, дістав флягу і зробив кілька ковтків. Тим часом Юй зняв халат — під ним була коротка шовкова туніка блідо-жовтого кольору — і акуратно поклав долі тканину разом із харчами, що ніс. Тоді мовчки приліг на пісок, втомлено заплющивши очі.

— Напевно, треба дочекатися ранку, — запропонував Ендрю. — Розіб’ємо табір. Ці колоди стануть нам за стільці, — показав він на кілька стовбурів із вигнилою серцевиною, що валялися під ногами. А тоді махнув рукою в напрямку лісу. — Сподіваюсь, поруч немає хижих звірів. Біля моря я чув вовків.
— Тут є вовки? — перелякалася Владлєна й підбігла до них.
— Не хвилюйся, комуністи їм не до смаку, — в’їдливо зауважив німець.
— Досить наді мною знущатися, фашисте! Я викладаю марксізм-лєнінізм в університеті й не буду терпіти такого. Елітна спеціальність, між іншим.
— Ну тоді ясно, що ти нічого не знаєш про Айнштайна. Про нього ж Лєнін не писав. А якщо ти вже з університету, то мала би знати, що я не фашист, а нацист! — Ганс тицьнув пальцем їй у кінчик носа. — І пишаюся цим. Heil Hitler!

Раптом Владлєна зігнулася, схопившись за живіт. Наступної миті жінка вже присіла, ще сильніше скорчившись від болю.

— Владлєна сяодзе, що з вами? — китаєць вскочив на ноги та підбіг до неї.
— Щось живіт скрутило, наче переїла. Це все ковбаса. Імпортна, напевно…
— О ні! Іди краще одразу в кущі, — наказав Ганс, а потім дістав із кишені папір, скручений у кілька разів, і протягнув його викладачці марксізму-лєнінізму.
— Що це? — запитала Владлєна.
— Туалетний папір. Трохи жорсткий, правда, армійський, але хоч якийсь. Я ніколи нікуди не йду без шматка, всяке буває в нашому віці… Ну ти розумієш… — німець стишив голос.
— Ні, не розумію. Не знала, що таке є… — промимрила жінка, кивнувши погляд на папір.
— Ти смієшся з мене? Ти ж ніби з 1972-го! Чим ви там підтираєтесь?
— Ну книжками, газетою “Правда”, — Владлєна явно не розуміла, чому тут дивуватися.
— О mein Führer! Уявити не можу, що совєти досі підтираються книжками. Та краще б ви їх у купу скинули та спалили! І нам ще кажуть, що расова теорія не має сенсу, — останню фразу він пробубнів уже собі під ніс.

Владлєна схопила папір та зникла в кущах. Ендрю тим часом зібрав хмиз та розпалив багаття, акуратно розклавши дрова у вигляді будиночку. Ніби він енергоблок будував, а не вогнище. Юй, завбачливо викинувши ковбасу в озеро, розклав кожному порцію їжі на великих листках, що мали слугувати за тарілки. Табір розташували за кілька метрів від води, прямо під пальмою, яка підпирала височенну смереку. В іншу рослину, квітки якої нагадували невеликі мисочки, вдалося набрати води з озера, яка виявилася цілком придатною для пиття.

Втомлена четвірка вечеряла мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими репліками. Уже за годину після їхнього прибуття сонце остаточно сіло за обрій і місцевість поринула в темряву. Полум’я багаття слугувало єдиним джерелом світла в цьому невідомому, химерному світі.

“Що я взагалі тут роблю? Ще вранці я просто прокинувся в орендованій кімнаті того смердючого містечка, а тепер гуляю джунглями незрозуміло де. Чому я?” — думки в голові Ендрю не вгавали, не даючи йому заснути. Він поглянув на своїх супутників — Ганс та Юй безтурботно спали, Владлєна ж крутилася з боку на бік і постійно охала. Після чергового “ох” жінка підвелася і тихо підійшла до українця.

— Слухай, ти ж комуніст, правда? — запитала вона пошепки, всідаючись так близько до чоловіка, що їхні плечі торкнулись одне одного.
— Чого б це? — Ендрю відсахнувся, відсуваючись на комфортну для себе відстань, та Владлєна проігнорувала його спробу встановити особисті кордони.
— Бо за ним майбутнє. Я, між іншим, теж каналами цікавлюся. По Біломору три книги написала, — продовжувала напирати на нього викладачка університету. — Ти такий молодий. Напевно, ще вчишся десь?
— Ви хіба не марксізмом-лєнінізмом займаєтесь?
— І ним теж. Нам треба позбутися цього фашиста. Ходімо туди, де нам ніхто не заважатиме… — її дихання поважчало, стало частішим, — …обговоримо деталі плану.
— Гей, нікуди я з тобою не піду! — Ендрю здалося, що він запротестував достатньо голосно, але Ганс, гучно хропучи, лише розвернувся.
— Коли ми розповімо КҐБ, нам обов’язково героїв вручать, — очі Владлєни загорілися, вона поклала теплу липку долоню на коліно Ендрю, — на церемонії в самому Крємлі.
— Припини! — українець відкинув її руку та вскочив на ноги. — Ти мені взагалі в матері годишся!

Навіть у темряві Ендрю міг бачити, як зморшкувате обличчя викладачки університету стало червоним від злості. Вона підвелася, замахнулася і вліпила йому такого потужного ляпаса, що в його обличчі спалахнуло кілька наднових.

Хам! Інфантіл! — лютувала Владлєна. Ганс та Юй почали продирати очі. — Ти не справжній комуніст! Ось дістануся до Мінська й обов’язково повідомлю про тебе кому треба, — пригрозила “совєтскій чєловєк”. — Щоби ти знав, мені лише 35!
— Комунізм не щадить нікого, — промимрив Ганс, перевертаючись на інший бік.

Владлєна попрямувала до озера, вгрузаючи потертими туфлями на низьких підборах у пісок. Та вже за кілька секунд вона несамовито заволала, тікаючи назад у бік смереково-пальмового лісу. Жінка відчайдушно намагалася щось сказати, але змогла лише гепнутися на свою немаленьку дупу та махати рукою в напрямку води. Ганс та Юй підірвалися від лементу. За кілька секунд у світлі вогнища показалася голова крокодила. Владлєна щосили намагалася відповзти до лісу. Німець схопився за пістолет. Ендрю застиг на місці, як укопаний.

Ганс вистрілив, перша куля лише поранила рептилію і крокодил ще більше розлютився.

— О mein Führer, заклинило! — кричав німець, марно намагаючись натиснути на гачок удруге. — Кинь йому щось у пащеку, Ендрю!

Та Ендрю заціпенів. Страх повністю паралізував його. Раптом Юй знайшов досить великий камінь і вправним кидком поцілив крокодилові прямо в праве око. Це дезорієнтувало рептилію буквально на секунду, але цього вистачило, щоби Ганс вистрілив знову. Він влучив прямісінько між очей. Крокодил кілька разів в агонії сіпнув хвостом і вже за мить заспокоївся.

Зітхнувши, Ганс присів на землю, дістав із кишені мідний портсигар і закурив цигарку. До нього, важко дихаючи, підсіла Владлєна. Юй у цей час зацікавлено роздивлявся хижака.

— М-можна мені теж? — запитала білоруска, показуючи на сигарету, з кінчика якої ліниво здіймався білий дим.
— На вже, може, вспокоїшся так верещати, — Ганс простягнув їй одну і допоміг запалити. Тремтливими губами Владлєна кілька разів жадібно затягнулася. На третій раз вона почала кашляти. Ганс вдарив її по спині.
— Ви хоч і фашист…
— Заради Фюрера, — перервав жінку німець, — я нацист!
— У будь-якому разі ви врятували мені життя, — Владлєна підвела на нього погляд.
— Та невже? — іронічно скривився Ганс.
— І чоловік такий гарний, — білоруска посміхнулася.

Ганса скривило ще сильніше, тепер уже від відрази. Він підвівся і гукнув до Ендрю:

— Гей, давай відтягнемо цього крокодила подалі від вогнища. Він мене напрягає, — німець глянув на Владлєну, що посміхалась йому жовтими зубами, а тоді кивнув на мертву рептилію. Ендрю перелякано подивився на нього та, зрештою, знайшов у собі сили, щоби підвестися. Вони взялися вдвох за хвіст і мало-помалу відсунули тушу на кілька метрів убік.
— Слухай, ти дуже класно з ним упорався, — затинаючись, почав розмову Ендрю, але німець не відреагував. — Напевно, його принадило багаття, я бачив таке на ютюбі.
— А яєць не видавали там, на твоєму тюбі? — гаркнув Ганс у відповідь. Українець нічого не відповів.

Переживши неочікувану атаку, мандрівники вирішили до ранку встановити чатування. Спочатку на варті стояв Ганс, потім Ендрю, тоді вже Юй і Владлєна. Та далі ніч минула спокійно. Лише іноді до табору долинало вовче виття.

V. “Ной–3000”

ЯК ТІЛЬКИ РОЗВИДНІЛОСЯ, мандрівники вирушили берегом. Юй запропонував іти босими, щоби легше було пересуватися пляжем, із чим усі погодились. Погода була ясною, та стало відчутно холодніше. Коли вони вирушили, здійнявся сильний вітер, що підіймав піщинки їм прямо в очі, від чого ті постійно сльозилися та боліли. Це ще більше уповільнило хід, але, на щастя, озеро виявилося не настільки великим, як здалося ввечері. Уже за якісь 2–3 години вони опинилися на протилежній стороні. Та поки нічого з побаченого по дорозі не нагадувало “центр керування”. Вітер нагнав хмари, які поступово затулили сонце.

— Може, той алкаш Jude нам збрехав? От я до нього доберусь!
— Ні, сяньшен, це має бути десь поруч, — озвався Юй.
— Звідки ти такий упевнений? — запитав німець. Китаєць не відповів, лише відвів погляд убік.

За кількасот метрів берег став вужчим. До нього впритул наблизився ліс. Несподівано для всіх між двома пальмами, вглиб джунглів, йшла досить добре протоптана стежина. У цей момент раптово стих вітер і почав падати сніг.

— Я вже нічому не дивуюсь, — сказав Ендрю. — Напевно, треба йти туди.

Ганс і Владлєна лише знизали плечима, Юй посміхнувся. “Щось тут не так, але вибору, схоже, немає”, — подумав українець. Четвірка заглибилася в ліс і вже за кілька метрів вийшла на невелику галявину, посеред якої стояла маленька дерев’яна хата, схожа радше на сарай.

— І це центр керування цим… Ковчегом? — обурилася Владлєна. — Сільський туалет якийсь.
— Звісно, кому ж іще розбиратися в туалетних справах, — розреготався Ганс, — як не чєловєку з СССР, де половина людей серуть під деревами, підтираючись книжками.
— Хто тобі таке наплів? — обурилася жінка, ніби забувши про вечірню “пригоду”.
— У СС гарні аналітики. А ще одна викладачка марксізму-лєнінізму не може втриматися перед простроченою ковбасою.
— Може, ми нарешті подивимося, що там? — не витримав Ендрю.
Ja-ja,12 mein “вчеплюсь-від-страху-в-дровеняку” Führer, — зіронізував німець.

Ендрю зачепив коментар Ганса. Він тут же, не дивлячись під ноги, ринувся в будку й ледь не звалився в підземний прохід, який розташовувався одразу за дверима сараю. Під землю вели бетонні сходи, гарно освітлені люмінесцентними лампами, що сильно контрастувало з напіврозваленою будівлею та всім світом навколо. Він почав обережно спускатися, інші рушили слідом за ним. Пройшовши зо два десятки сходів, четвірка вийшла в довгий тісний коридор, який, наче пандус, поступово спускався все далі під землю.

— Ви тільки уявіть, який потенціал у цієї штуки! Можна не одну Атлантиду знайти, — продовжив Ганс.
— І Гіперборею! — підтримала його Владлєна.
— І збудувати там прекрасний новий світ! — прокричали вони в один голос і поглянули одне одному у вічі. На обличчі обох читалося непідробне щастя і вони щиро усміхнулися.

Коридор закінчився масивними металевими дверима. На них уже дещо облупленою фарбою було нанесено три вертикальні смуги, що разом утворювали щось схоже на римську цифру “ІІІ”. Ендрю спробував потягнути за довгу горизонтальну ручку на дверях, потім натиснути, але вони не зсунулися ні на міліметр. Тоді спробував Ганс, та двері лише трохи заскрипіли.

— Може, ви вдвох спробуєте? — запропонувала Владлєна.
— Ти диви, а таки щось шурупаєш, — усміхнувся Ганс. На обличчі жінки зʼявився рум’янець.

Чоловіки навалилися на двері. Металевий скрип роздався по всьому коридору, двері спочатку ніби почали рухатися, але вже за секунду повернулися назад.

— А може, треба натиснути цей важіль? — запропонував китаєць, показуючи на товсту метрову палицю, що стирчала прямісінько з підлоги. Він підійшов до нього і з легкістю перевів в інше положення. Двері заскрипіли, з них посипалася пилюка, але врешті вони повільно відчинилися.
— З 17 сторіччя кажеш? — запитав Ганс.
— Китайська цивілізація завжди була попереду, — усміхнувся Юй.

Перед четвіркою відкрилася величезна простора кімната, стіни якої були рясно вкриті вертикальними трубами, що мерехтіли блакитним і зеленим сяйвом. Від дверей починався металевий місток із поручнями. Приблизно за 20 метрів він закінчувався невеликою платформою з трьома електронними панелями та кріслами біля них. На задніх стінках крісел можна було побачити кольорові зображення голубів.

О Лєнін! — вигукнула Владлєна, відсахнувшись від перил. — Підлоги взагалі не видно!

Двоє чоловіків та жінка швидко попрямували до платформи, Юй тихенько йшов за ними. Опинившись усередині величезної кімнати, Ганс і Владлєна захоплено оглядалися довкола.

— О mein Führer! Про таку штуку я навіть не чув. Може, це той реактор на новітньому паливі, який давно розробляли в Ганновері.
— Та ні, це тільки КҐБ могло створити, — рішуче парирувала жінка. — Ці труби наче великі дроти, — додала вона. — Напевно, завдяки цій машині вони все знають…
— Ви тільки уявіть, який потенціал у цієї штуки! Можна не одну Атлантиду знайти, — продовжив Ганс.
— І Гіперборею! — підтримала його Владлєна.
— І збудувати там прекрасний новий світ! — прокричали вони в один голос і поглянули одне одному у вічі. На обличчі обох читалося непідробне щастя і вони щиро усміхнулися.
— Досить витріщатися! Треба зрозуміти, як ці комп’ютери працюють, — сказав Ендрю, поки комуністка разом із нацистом обмінювалися враженнями. — Мені ще реальний канал будувати, а не ваші оці казки слухати!

У брудній від піску формі охоронця він підійшов до однієї з панелей. Там було кілька непідписаних кнопок, екранів, на яких то загоралися, то затухали окремі пікселі. Внизу праворуч було написано “Ной–3000”. Прямо над написом розміщувалося кілька слотів, як для картки пам’яті. Один із них був більшим за інші.

— Так ось для чого наші схеми, — осінило українця. — Але чекайте, чому лише три комп’ютера… — холодне металеве дуло пістолета, що приставили до його шиї, не дало Ендрю закінчити думку.
— Який же ви молодець, Ендрю сяньшен, — прямо за його спиною пролунав тонкий голос Юя. — А тепер відійди геть від панелі.

Серце Ендрю різко провалилось у п’яти. Він повернувся, побачивши на шиї китайця свою мікросхему. Німець та білоруска випали зі свого трансу. Ганс миттєво опустив руку до кобури, але там було порожньо.

— Що відбувається? — перелякано крикнула жінка. Її гулька волосся на голові повільно почала розкручуватися.
— Ану віддай мій пістолет, китайцю! Чи хто ти взагалі такий? — гаркнув Ганс та рушив до нього.
— Ще один крок — і ти більше ніколи не повернешся до свого Фюрера, — Юй на мить перевів пістолет на німця, той зупинився. — Зараз же сідайте обидва у крісла і пристебніться.

Владлєну не довелося довго вмовляти. Вона першою застрибнула в крісло і пристебнула пасок, як в автобусі. Ганс спробував щось сказати, та аргумент сили цього разу був не на його стороні. Неохоче, з підтоптаною гордістю, нацист наслідував приклад комуністки.

— Відходь ще далі, — наказав Юй, не зводячи приціл з Ендрю. Той зробив кілька кроків назад, у напрямку дверей. Китаєць обережно підійшов спочатку до панелі німця, потім білоруски й натиснув одну і ту ж кнопку. Ремені клацнули. — Тепер ви йому не допоможете.

Ганс спробував від’єднати себе від крісла, але марно — замок був занадто міцним. Тоді він витягнув руку, щоб натиснути кнопку, але крісло стояло задалеко від панелі. Юй підійшов до українця:

— Ще далі, — сказав він своїм тонким голосом. — Ти залишаєшся тут. Можеш приєднатися до того недоумка в таверні. Він тобі розповість про роботу.
— Роботу? Давай поговоримо, виберемося звідси разом…
— Паралельних світів лише три, активувати треба лише три панелі, тому ти зайвий, — нервово заперечив Юй. — Чотириста років минуло відтоді, як мене викликали сюди, щоби виправити усе. І ось, нарешті, я підготувався для того, щоби повернутися і власноруч керувати оновленням Землі! — Юй підняв руки, щоби додати своїм словам ваги.
— Ти божевільний, що вирішив гратися у Бога! — вигукнув Ендрю.
— Та невже? — китаєць здивовано підвів брову і, не зводячи погляду з українця, звернувся до решти: — А хіба я один такий? Ти, німцю, хіба не вдаєш із себе вищого, коли намагаєшся віднайти втрачений континент для цілей однієї раси? Чи ти, білоруско, коли вливаєш у дитячі мізки маячню, щоби створити нову людину в ім’я ідеології?
— Я не роблю такого, — заперечив Ендрю. — І взагалі я поза будь-якою ідеологією.

Ганс марно намагався розірвати ремені, супроводжуючи процес відбірною німецькою лайкою. Цих слів ніхто не розумів.

— Та це немає значення, — заявив китаєць, дістаючи з-під правої поли халата невеликий предмет, схожий на картку пам’яті. — Невдовзі світ стане таким, яким я його захочу зробити. Після синхронізації, — Юй розсміявся. — Світи однакові, і тепер усі дороги вестимуть тільки в Китай. Мій Китай. Велику імперію! Таку, яку мав легендарний Юй Великий! Це так, тобі для інформації, щоби було про що подумати. Ти ж тут навічно, — чоловік замахнувся і вдарив противника прикладом пістолета по голові. Українець важко впав на металевий місток.

***

ГОЛОВА СТРАШЕННО БОЛІЛА. Ендрю спробував розплющити очі, але щось сліпило його. “Ох і марево! Напевно, я впав з оглядового майданчика енергоблоку”, — перше, що подумав він, коли усвідомив, що був босий. — “Стоп… і підлога мала би бути бетонною… Це метал?”. Він почув голоси: спочатку ніби вдалині, але поступово вони наближалися.

— Я знайду тебе і пристрелю своїми руками, не встигнеш і Heil Hitler вигукнути, — погрожував один із них із чітким німецьким акцентом.
— А я здам тебе у відповідні органи! — верещала жінка.
— Не хвилюйтеся. Ви ще здивуєтеся, коли побачите новий світ, — багатообіцяюче відповідав їм тонкий чоловічий голос.

Ендрю розплющив одне око і поступово зір почав повертатися. Він лежав на металевому містку посеред зали з мерехтливими трубами, як і кілька миттєвостей тому. Попереду була вже знайома платформа з трьома панелями. Ліворуч сидів Ганс, посередині Владлєна, а праворуч Юй щось натискав. “То це все насправді?” Перед панелями з’явився напис і цифри: “До переміщення і синхронізації реальностей: “01:00”, “00:59”, “00:58”…”.

Голова все ще розколювалася, та Ендрю таки вдалося підвестися. Непевним кроком він попрямував до платформи. Ноги підкошувалися та запліталися. “Так не буде! Моє життя ти не вкрадеш!” — його ніздрі роздулися, а погляд випромінював рішучість.

Він зупинив китайця саме тоді, коли той намагався закріпити свій ремінь безпеки. Ендрю відсунув його руку, Юй спробував схопити зброю, яку поклав поруч із собою на сидіння, та пістолет зрадливо не втримався в руці і з добрячим гуркотом упав на підлогу. “00:27”, “00:26”… Ендрю спробував витягти худощавого суперника з крісла, проте Юй пручався з надзвичайною силою. “00:19”, “00:18”… Владлєна намагалася дотягнутися до китайця і допомогти (правда, невідомо кому), але її руки виявилися закороткими.

— Давай, українцю! — вигукнув Ганс. — Ти ще маєш час!

Юй вкусив Ендрю за руку, і той аж відскочив на крок від несподіванки. Пульсуючий біль у голові посилювався, в очах знову почало темніти.

“Тільки не зараз”, — Ендрю спробував зібрати останні сили. “00:12”, “00:11”… Він різко схопив Юя за плече та одним сильним ривком скинув китайця з крісла. Краєм ока українець побачив, як той покотився в напрямку провалля, а тоді вилетів у широкий проміжок між поручнями, відчайдушно намагаючись схопитись за них. “00:07”, “00:06”… Чоловік вскочив у крісло і застібнув ремінь. І тут його око впало на невеличку картку пам’яті, якою Юй намагався переписати світи. Він спробував дотягнутися, але сидіння стояло задалеко. “00:04”, “00:03”… Ендрю відклацнув свій ремінь, кинувся до панелі й витяг флешку. “00:02”, “00:01”… В останню секунду він упав назад у крісло, міцно вхопившись за бильця обома руками.

“Реалізую переміщення і синхронізацію… Щасливого майбутнього! Ной–3000”. Українець відчув легкий поштовх, а потім усе залилось яскравим білим світлом.

VI. Новий світ

ГОЛОВА БОЛІЛА ЩЕ більше. Ендрю, лежачи на якійсь поверхні, спробував розплющити очі, та повіки, здавалося, налилися свинцем. Він помацав підлогу. “Бетон”, — майнула здогадка. Від радості очі миттю втратили важкість і розплющилися. Чоловік підскочив.

Його одразу хтось підхопив, допомагаючи втримати рівновагу. Ендрю оглянувся — його обступили з десяток чоловіків у касках. Без сумніву, він знаходився у приміщенні енергоблоку № 13 Бурштинської теплової електростанції.

— Як ви, Андрію Вікторовичу? — запитав його чоловік у помʼятій синій сорочці із закоченими рукавами. — Ви так різко хрьопнулися.
— Синхронізація минула, значить? — Ендрю злякано оглядав присутніх.
— Та що то за синхронізація, ви можете пояснити?
— Який сьогодні день? Який рік?
— 12 грудня 2026 року, так само, як і вранці…
— Слава Богу! — Ендрю вперше в житті перехрестився.
— Амінь, — хором відповіли йому чоловіки й теж осінили себе хрестом.

“Щось тут не так”, — подумав Ендрю. — “Чому я босий?”.

Раптом до них долинув страшенний рев, як від потужного автомобіля, а після цього у приміщення з вигуками буквально влетіло з пів сотні чоловіків та жінок у повному бойовому обмундируванні й зі зброєю на плечах. Вони засліпили очі всіх присутніх ліхтариками, тож роздивитися новоприбулих було складно.

Озброєні люди оточили робітників і наказали усім лягти на підлогу. Ендрю зробив це одним із перших. Та коли новоприбулі скрутили робітників станції і відтягли вбік, він зрозумів, що залишився лежати геть один. Вояки вимкнули ліхтарики — тепер він міг бачити їхні очі. Без сумніву, вони були азійцями. “Невже мою оборудку на станції викрили?” — подумав Ендрю. Та військові підійшли ближче, опустилися на коліна й низько вклонилися.

Хуанді́,13 Сину Неба! — благоговійно залепетали вони. — Пробачте, що не догледіли. Ми клянемося знайти того, хто викрав Вас і привіз у цю віддалену провінцію Імперії!

Ендрю здивовано кліпнув очима. Він пообіцяв собі вже нічому сьогодні не дивуватися, але надіявся, що всі несподіванки залишилися вже позаду.

— Син Неба? — ледь зумів вичавити з себе українець, продовжуючи лежати на підлозі…

VII. Вічне життя

РУКА НОЯ НЕАБИЯК тремтіла, коли він намагався піднести до рота деревʼяний кухоль пива. Та коли перші краплі врешті торкнулися його сухих потрісканих губ, тремор поволі заспокоївся. Ной впевнено перехилив половину напою, що залишив на густій сивій бороді з десяток баранців піни. Гучно гепнувши кухлем по столу, збитому з грубих дерев’яних дощок, він ліниво окинув втомленим поглядом таверну. Його сірі бляклі очі губилися під густими сивими бровами. Навколо — зо пʼять безладно розставлених столів, напівтемрява, стільці, які майже ніколи не бачили відвідувачів, окрім того одного, у найтемнішому кутку, де вже кілька тисяч років розташовувався сам Ной разом із двома десятками кухлів. Кілька з них безладно валялися на підлозі після сьогоднішніх відвідин заблукалих “туристів”, які здалися чоловіку пропащими душами.

Другим потужним ковтком бородань допив хмільний напій, підвівся, одним чітким рухом схопив дюжину кухлів в обидві руки й попрямував до шинквасу. Дерев’яна поверхня була липкою від засохлого пива. Ной підніс ємність до мідного крана й натиснув на важіль. Напівпрозора бурштинова рідина тонким стабільним струменем наповнювала кухоль. Духмяний аромат розливного пива з легкою гірчинкою ледь пробивався крізь застояне повітря в цьому приміщенні. Чоловік мовчки насолоджувався звуком, як пиво мʼяко опускається в посудину, та тим, як на поверхні утворюється все більше й більше білої піни. Закінчивши з першим кухлем, він поставив його на шинквас й узявся за наступний.

— Дозволяю тобі увійти до Ковчега. Але лише раз. А як саме ти все виправиш, мені байдуже. Хоч потоп влаштуй.
— Але ж Ти дав обіцянку ніколи більше не робити цього! — дорікнув Богові Ной.
— Незвідані шляхи Господні… Втомився я від усього цього лайна, — голос зітхнув і замовк.

Процес наливання пива завжди занурював Ноя в стан медитації. Хлюпання води, пінні баранці нагадували йому час, коли Бог використав його для експерименту з потопом. Коли 40 днів і 40 ночей він не бачив із вікна Ковчегу нічого, крім зливи, а місяці після неї — лише нескінченну блакить океану. Чоловік пам’ятав, як йому доводилося ділити палубу, крім родичів, зі зміями, голубами, вівцями, жирафами та левами. І як весь цей зоопарк — в умовах гучного бекання, ревіння, гарчання й шипіння, а також нестерпного смороду — треба було годувати, прибирати за ним і слідкувати, щоб учасники досліду не позжирали одне одного. Але це не заважало Ною спогадувати цей час із приємною ностальгією. Тоді він мав дружину, трьох синів і невісток, яких він, щоправда, ніколи не любив. Здавалося, що дружини гуртом налаштовували синів проти нього. І взагалі: всі біди сталися через жінок — чоловік тому й імена їхні стер із памʼяті.

На останньому, дванадцятому, кухлі Ной уже згадував сварки та бійки, що ставалися на цьому райському острові, а тоді — про Божу кару у вигляді вічної роботи Хранителем Ковчегу. Згрібши із шинквасу кухлі, заповнені прохолодним напоєм, бородань повернувся за свій стіл і важко плюхнувся на скрипучий стілець. Він міцно стис руки в кулак. Аж так, що гострі, давно нестрижені нігті вп’ялися у вже розідрані долоні. Пиво трохи розхлюпалося, та чоловік не зважав і підняв кухоль. Прохолода приємно розливалася спочатку в роті, тоді опускалася горлом нижче в шлунок і поступово дійшла до кожної клітини старого змученого тіла. Він пив повільно, великими ковтками, кухоль за кухлем. Алкоголь, якого Ною треба було все більше й більше, поступово все-таки взяв гору: відключив неприємні думки самітника, огорнув його своїм пʼянким маревом і змусив провалитися в сон.

Ной кілька годин так і сидів з опущеною головою. Храп із його вуст ворушив кучеряву бороду. Іноді чоловік здригався від короткочасних епізодів невловимих сновидінь, розплющував на мить очі, голосно лаявся, але потім знову провалювався в неспокій. Повноцінного глибокого сну він не пам’ятав уже давно, як і не уявляв, який час доби на вулиці. Хоча це не мало жодного значення, адже бородань чудово знав, що його чекатиме далі: страшний головний біль, десятки кухлів пива, хмільні марення замість сну — і так по колу ще цілу вічність.

Раптовий спалах світла, що зумів продертися крізь міцно стиснуті повіки й викликати болючу пульсацію в голові, змусив Ноя незаплановано прокинутися. Він скрикнув і відчайдушно спробував прикрити обличчя рукою, та сяйво, здавалося, пробивалося крізь плоть. Чоловік відвернувся, проте світло було скрізь, сховатися від нього було неможливо. Пульсація у скронях викликала хвилеподібні припливи такого болю, що Ной ледь не втратив свідомість. У роті було так сухо, що язик шкрябав щоку зсередини. Бородань взявся хаотично перебирати кухлі, щоби знайти залишки пива, та вони всі виявилися порожніми.

— На що ж ти перетворився, Сину Мій? — низький владний голос лунав звідусіль.
— Це Ти, Господи? — Ной миттю зліз зі стільця, упав на коліна і склав руки в благальному жесті. Очі тримав щільно заплющеними, хоча це й не мало жодного сенсу. — Нарешті Ти явився своєму рабові!
— І це вінець Мого творіння, Мій найкращий послідовник? — у голосі з сяйва чулося розчарування.
— Убий мене, я благаю Тебе! — Ной розридався. — Я більше не здатен цього терпіти! Навіщо ти покарав мене вічним життям у самотності?
— Хто витерпить до кінця, той спасенний буде, — голос не став більш поблажливим, скоріше, суворо батьківським.
— Але ж скільки іще? Я ж усе зробив, як Ти просив… Ковчег, кожної тварі по парі, зрікся роду свого, щоби не створити тут нових бід людських і бути прикладом, працювати наглядачем Ковчегу… Що ще Ти хочеш від раба Твого?
— Я тобі подарував вічне життя в Раю, а ти нарікаєш на Мене? Досі волієш вважати себе рабом?
— Ти змусив мене вигнати дружину, синів і жінок їхніх. Ти змусив мене зробити таку жертву. Я ненавиджу Тебе! — продовжував ридати Ной, вклонившись.
— Це був лише твій вибір зректися їх, аби залишитись у Раю, — голос Бога помʼякшав, — і я відправив дружину твою і синів твоїх, і дружин їхніх на землю, і продовжили вони рід людський.
— Ні, ні, ні, це все Ти… — скиглив Ной.
— Люблю я тебе все одно, хоч ти й жалюгідний, — зітхнув Бог. — Даю тобі останній шанс врятуватися й отримати те, чого ти так хочеш.
— Ти дозволиш мені померти? — підвівши голову й розтуливши очі, запитав Ной.
— А ти цього бажаєш? — всміхнувся голос. — Виправ помилки, які звершив як Хранитель Ковчегу. Плин життя людського був порушений. Світи змішалися, гряде нова катастрофа на землі.
— Ні, я не творитиму більше зло на догоду Тобі, — Ной змахнув зі щоки скупі сльози.
— Цього разу ти матимеш вибір, — наполягав Бог.
— Який вибір?
— Дозволяю тобі увійти до Ковчега. Але лише раз. А як саме ти все виправиш, мені байдуже. Хоч потоп влаштуй.
— Але ж Ти дав обіцянку ніколи більше не робити цього! — дорікнув Богові Ной.
— Незвідані шляхи Господні… Втомився я від усього цього лайна, — голос зітхнув і замовк. Сяйво зникло так само раптово, як і з’явилося. Ной знову опинився на самоті в затхлій таверні серед кухлів, дерев’яних столів та смороду свого поту.

Чоловік обережно підвівся, спершись однією рукою об стіл, а іншою підтримуючи голову, що постійно боліла. Ще раз нервово оглянувся навколо, кліпаючи важкими похмільними повіками: він був один, світло зникло. Бог не приходив до нього кілька тисяч років і зараз не мав би цього робити. Колись Ной вчинив страшну річ за Його наказом. Усі ті люди загинули, і він мав бути серед них. Він звинувачував себе за це, хоча Бога ненавидів більше.

Темні плями застилали очі Ноя, тож він обережно підступився до столу й навпомацки надибав кухоль. “Зараз випʼю і все налагодиться, — подумав бородань. — Швидше за все, це був просто напад білої гарячки”. Після кількох його кроків, зроблених усе ще практично наосліп у напрямку шинквасу, кухоль раптово впав на підлогу з глухим стукотом. Ошелешений Ной примружився — у його руках залишилося тільки вушко від посудини. Почухавши брудне волосся, він узяв обома руками інший кухоль зі столу й успішно доніс його до пивних кранів. Натиснув на важіль — лише кілька крапель у результаті. Стукнув по ньому рукою, але пиво не полилося.

Бородань закричав і щосили вдарив кухлем по крану, що той аж заскрипів. Після першого посипалися й інші розлючені удари. Коли ж кухоль розлетівся на шматки, Ной продовжив гамселити шинквас кулаками. Навіть не помітив, як розбив їх до крові. Після кількох епізодів нападів втомлений чоловік опустився на підлогу, спершись спиною на дерев’яну стінку. Кілька разів схлипнув, але не зміг знайти в собі сили, щоби повноцінно розридатися.

Зненацька приміщення заполонив густий дим, від якого стало роз’їдати ніс та горло. Ной побачив, що всю таверну ні з того ні з сього охопив всесильний вогонь. Він із блискавичною швидкістю з’їдав дерев’яну будівлю, перетворюючи столи та стільці — один за одним — на попіл, й урешті дістався до шинквасу, під яким сидів Ной. Очі пекло від диму, з них покотилися рясні сльози. Усе, що було в полі зору, миттю розпливлося в єдину жовтогарячу суміш. Але Ной навіть не поворухнувся, лише голосно розреготався, впускаючи в і так пересушене горло ще більше диму. Його сміх постійно переривався потужним кашлем, що ніби виривав легені з тіла.

— Аха-ха-ха, давай! Покінчимо з цим зараз! — крикнув Ной, звертаючись до стелі. — Мені байдуже, як померти!

У цей момент вогняні язики охопили ноги чоловіка й за лічені секунди лизали вже його обличчя. Бородань полегшено зітхнув і заплющив очі, звертаючи їх догори. Та тут же подивовано опустив голову, торкнувся до палаючих грудей, ніг — він не відчував навіть легкого тепла. Вогонь не обпікав тіло Ноя, його одяг палав, але не згорав, і підлога під чоловіком, хай і охоплена полум’ям, не стала розпеченим вугіллям для нього. Лише дим продовжував різати очі, подразнювати слизові носа й горла. Ной закашлявся і спробував підвестися, спершись на похилений шинквас, що затріщав під натиском його ваги. Закривши очі від диму, чоловік навпомацки попрямував до порога, якого не переступав кілька тисяч років. Опинившись назовні, він струсив із себе попіл і повернувся обличчям до таверни. Це була єдина будівля в поселенні, що палала. Вже за кілька хвилин навіть від цегляної основи таверни, що виступала на сантиметрів 20 із землі, не залишилось і сліду.

— Значить, так Ти зі мною? Так Ти мені вибір даєш? Ну то я Тобі ще покажу! — вигукнув Ной, пригрозивши кулаком повітрю.

Пожертвуй на Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Чоловік розвернувся й підійшов до возів, якими була рясно всіяна кругла площа з колодязем у центрі. Вони виявилися по вінця завантаженими їжею: хлібом, булками, ковбасою, овочами, фруктами. Розкидавши кілька кошиків і не знайшовши ні сліду випивки, Ной узяв морквину та злісно відкусив від неї шматок, уперше за тисячі років відчувши на язиці солодкий смак чогось іншого, а не рідкого хліба. Тоді він ще раз обернувся до згарища — з випаленої землі тонкими цівками здіймався дим. Прямо посередині, на місці, де раніше стояв шинквас, проміння сонця золотом відбивалися об якийсь блискучий предмет.

VIII. Син Неба

— СИНУ НЕБА, ПРОБАЧТЕ нас, — чоловіки азійської зовнішності з короткою зачіскою в обмундируванні та з автоматами схилилися на одне коліно перед Ендрю Скорюком. Директор Бурштинської теплової електростанції лежав на підлозі, коли його підлеглих повʼязали і відтягли геть. Після всього, що відбулося, його менше здивувала би смерть, аніж поклон.
— Який ще Син Неба? Ви з цього… Ковчегу чи з НАБУ? — Ендрю спробував скласти думки хоча б у якусь логічну послідовність.
— Ми обов’язково знайдемо тих негідників, що привезли Вас у цю глушину, — заволав один із непроханих гостей.
— Негідників? — у голові Ендрю виринули спогади про дивакуватий Ковчег, нациста, білоруську комуністку та китайця, що хотів залишити його в іншому світі.
— О Сину Неба, ходімо з нами, будь ласка, — тонким голосом заскиглив інший. — Ми відвеземо Вас додому, до Вашого палацу. Слуги так зачекалися вас. Вони щиро сумували, Хуанді́!
— Слуги? Палац? — Ендрю дещо пожвавішав і обережно присів на підлогу. Азійці не сунулися з місця. “Щось таки нахімічив той китаєць”, — подумав він, а тоді запитав вголос: — Так ви знаєте щось про Ковчег і Юя?

Чоловіки, не підводячись із колін, переглянулися між собою. Їхні руки затремтіли, і вони знову заволали, бʼючи чолом об запилюжену бетонну підлогу:

— Не вбивайте нас, о Хуанді! Не знаємо ми про Юя нічого…

Раптом перед ними з’явилася ще одна постать у бронежилеті та пістолетом у правій руці. Це була жінка з таким само вугільно-чорним волоссям, як і у вояків, що розтягнулися на підлозі, але з каре. Трималася вона явно впевненіше. Новоприбула ногою розштовхала чоловіків і підійшла майже впритул до Ендрю, після чого вклонилася:

— Пробачте, Хуанді, що змусила вас чекати. Перевіряла периметр, — сказала вона спокійним тоном, ховаючи пістолет у кобуру.
— Хто ви така, вибачте? — запитав Ендрю.
— Розумію, Хуанді. Ви маєте багато роботи. Я — капітанка Лі Мінґ, начальниця палацової охорони. Пробачте, що так підважили вашу довіру. Повірте, я зроблю все, аби віднині ви були в безпеці.

Жінка жестом показала двом чоловікам забиратися геть. Вони підвелись із колін і, не розпрямляючи спини, позадкували, віддалившись на кілька кроків.

— Так а що, по-вашому, сталося? — Ендрю встав і поправив темно-синю куртку, на якій було написано “Охорона”.
— Ми ще самі до кінця не знаємо, адже все було добре, а потім ви просто зникли. Та якось ми знали, де шукати. Й от ми тут, за лічені години долетіли.
— Якось? — перепитав Ендрю.
— Провидіння, напевно, — кивнула Лі. У її голосі відчувалося легке здивування. — Якщо чесно, я просто знала, куди їхати.

— Знаєте, що… — почав чоловік, затнувшись на мить. Він намагався підібрати потрібні слова, стукаючи себе по стегну пальцями. Але це не дуже допомагало. — Я нікуди не їхатиму. Я насправді не імператор, а енергетик. Це все помилка синхронізації.

Ендрю надув щоки і важко видихнув, рукою скуйовдив густе русе волосся. “А що якщо я досі в тому Ковчегу?” — подумав він, намагаючись виявити навколо ще якісь ознаки того, що він не вдома. Чоловік, без сумніву, перебував у приміщенні 13-го енергоблоку Бурштинської теплової електростанції, що от-от мали здати в експлуатацію (він особисто 2 роки керував спорудженням цієї будівлі та нового каналу Дністер–Гнила Липа. Нові енергоблоки на синтетичній нафті потребували більше води для охолодження, ніж могло запропонувати старе Бурштинське море). Все навколо було добре знайомим — просторий бетонний ангар із рядом прямокутних вікон ближче до даху. Більшість приміщення машинної зали займали велетенські круглі турбіни, які наполовину заглиблювалися в землю.

— Але чому ви вирішили, що я… як ви мене називаєте… Ху… Хуян… — Ендрю повернувся до китаянки, не виявивши нічого незвичного в інтер’єрі.
— Хуанді, імператор Китаю, — прийшла на допомогу Лі. — Мій володарю, у вас точно все добре? Думаю, після приїзду до палацу вас обов’язково має оглянути придворний і́шен. — Лі Мінґ витягла з кишені смартфон, швидко щось натиснула й показала екран Ендрю. — Ось ви, Вужоу, третій імператор Китаю династії Юн.

Чоловік побачив на екрані своє обличчя в якомусь халаті й чудернацькому капелюсі у формі циліндра, з пласкою прямокутною верхівкою і з десятком ниток, що звисали з двох боків. На кожній нитці були нанизані достатньо великі чорні та білі намистини, що знаходилися на однаковій відстані одна від одної. Під фотографією красувалися кілька ієрогліфів, а рядком нижче, зрозумілою українцеві англійською мовою, був напис: “Вужоу, третій імператор Китаю династії Юн від 4704 року, володар пʼяти континентів, Син Неба”.

— 4704 рік? — Ендрю скептично поглянув на Лі.
— Тоді почалося Ваше правління. Це за традиційним китайським календарем, хоча всі користуються світовим. 4704-й — це 2006-й, 20 років тому.
— Та невже? — усміхнувся Ендрю, знову запустивши руку собі у волосся. Він визирнув за плече Лі Мінґ, туди, де військові притисли його співробітників до підлоги. “Охорона імператора” щось кричала на них, та сумнівно, що ті що-небудь розуміли. “А чом би й ні… — промайнуло у його голові. — Але ж, дідько, я таки люблю цю станцію!”.
— Знаєте, що… — почав чоловік, затнувшись на мить. Він намагався підібрати потрібні слова, стукаючи себе по стегну пальцями. Але це не дуже допомагало. — Я нікуди не їхатиму. Я насправді не імператор, а енергетик. Це все помилка синхронізації.

В очах Лі Мінґ промайнуло здивування.

— Код 89, — сказала вона в рацію, а тоді звернулася до Ендрю: — Пробачте, але ви не можете. Ваш обов’язок керувати імперією.
— Ну нехай ЦЕ буде моя імперія, — “імператор” махнув рукою, показуючи на енергоблок. — Ви ж вважаєте мене вашим імператором, правильно?
— Ви є ним, — сухо кинула Лі.
— Тоді я як імператор наказую вам залишити мене тут, — Ендрю підняв підборіддя, напускаючи на обличчя владний вираз.

За спиною Лі Мінґ з’явилося двоє чоловіків, які були схожими на тих, що плазували перед ним спочатку, або це були ті ж самі, просто всі китайці здавалися Ендрю однаковими. Жінка відступила на крок, парочка ж чоловіків підійшли до Ендрю і стали з обох боків.

— Вибачте, Хуанді, — Лі Мінґ усміхнулася до нього. Доброзичливо так, поблажливо. Наче матір, дитина якої сказала якусь дурну, але нешкідливу річ. — Вибачте, Хуанді, але це так не працює, — жінка махнула головою до чоловіків, ті синхронно взяли Ендрю під руки й потягли до виходу.

— Добре-добре, я сам можу йти, — гаркнув українець, звільняючись із лещат охоронців, що зростом ледве діставали його плечей. А тоді, усміхнувшись, додав: — Імператор, кажете?

Випрямивши плечі, Ендрю повільно покрокував босими ногами до виходу. Лі Мінґ йшла попереду, діставши пістолет і тримаючи його напоготові на рівні плеча. Дюжина військових утворили для імператора коридор. За дверима енергоблоку крізь хмари диму, що виривалися з труб електростанції, створюючи темно-сіру завісу, ледве проглядалися п’ять чорних позашляховиків і кілька осіб у червоно-золотих шовкових халатах. Щойно Ендрю з’явився в їхньому полі зору, вони одночасно вклонилися майже до землі. Так і завмерли.

— Що, сюди? — Ендрю показав на відчинені двері авто, що стояло найближче. Лі Мінґ ствердно кивнула.

Оглянувшись навколо та вдихнувши ще раз солодкуватий запах свіжого бетону, українець зітхнув і обережно заліз до автівки. Всередині було темно, як у підземеллі, — крізь затоновані вікна світло практично не пробивалося. Тьмяна лампочка на стелі давала змогу лише в загальних обрисах побачити два широкі задні сидіння, розділені чимось на зразок столика. Ендрю опустився в крісло, але відсахнувся одразу, як тільки голова та шия торкнулася шкіряного покриття — сидіння виявилося холодним.

Лі Мінґ сіла поруч із ним, двері зачинилися. За кермом була жінка в сонцезахисних окулярах і зубочисткою в роті. Поруч із нею — чоловік з автоматом на колінах.

— А можна мені на переднє сидіння хоча б? — з надією в голосі запитав Ендрю.
— Рушаймо, — холодно промовила Лі Мінґ у рацію. Пʼять позашляховиків ювелірно оминули всі будівлі і вже за 2 хвилини виїхали за межі Бурштинської ТЕЦ. Що далі вони віддалялися від станції, то більше розсіювалася димова завіса. Невдовзі на небі показалося сонце. Теплі травневі промені поволі ховалися за горизонтом, розмальовуючи небо помаранчево-рожевими кольорами.
— Лі, а ви щось чули про китайця на імʼя Юй із 17 сторіччя? — Ендрю обернувся до жінки.
— Юй? Та… — Мінґ затнулася на мить. — Це дуже поширене імʼя. Так звали одного легендарного імператора, що зумів подолати велику повінь. Та, знаєте, я в школі ненавиділа історію, — сама собі заперечила жінка, відвернувшись у бік вікна. Її брови насупилися, хоча Ендрю не міг цього бачити.

IX. Новий дім

УЖЕ ЗА ЯКИХОСЬ 10 хвилин позашляховики звернули із шосе, що огортало Бурштинське море, на ґрунтову дорогу. У лобове скло Ендрю помітив великий літак у червоній лівреї, до якого вони наближалися. Він міг заприсягтися, що тут, серед пустирю, не було аеродрому, тим паче для повітряного судна таких розмірів. За лічені миті двері, за якими сидів українець, якраз порівнялися з трапом, вкритим червоною, чітко в тон літака, доріжкою.

Невідомо звідки біля авто намалювався китаєць у халаті та відчинив двері. Низько схилившись, він нерухомо чекав, поки Ендрю не вийшов із салону. Літак стояв посеред широкої злітної смуги, що, здавалося, була складена з великих бетонних платформ, викладених з ідеальною точністю. Українець оглянувся навколо — жодної будівлі терміналу, лише розлога долина, поросла високим різнотравʼям. І раптом — злітна смуга, якої тут ніколи не було. Лі Мінґ швидко підійшла до новоспеченого імператора й показала рукою на трап:

— Це ваш літак, Хуанді. Ласкаво прошу на борт, — сказала вона з показовою ввічливістю і легко вклонилась, торкнувшись грудей правою рукою.
— Як тут з’явилася ця смуга?
— Наш новий конструктор, — усміхнулася Лі Мінґ. Згадавши, як у 2022-му китайці за 10 днів збудували велетенський шпиталь, Ендрю вдовольнився відповіддю і рушив по сходинках угору. “Чи не будували? В якій то реальності було?” — роздумував він підіймаючись.

Інтер’єр літака був нудотно-розкішним. Червоні килими та стіни, помережані золотистими вставками, неприємно врізалися в око. У передній частині літака розміщувалося чотири крісла навколо дерев’яного столу, прикрашеного позолотою та різьбленими драконами. Одне з них — помітно вище і ширше за інші. Таке ж червоне, як і салон, увінчане згори білим вишитим сонцем. Крім цього, поряд із цим троном, стояло невелике ліжко з балдахіном. У хвості літака було зо два десятка шкіряних сидінь, у які вже всідалися імператорські охоронці. Лі Мінґ майже одразу наглухо зачинила туди двері, розділивши таким чином простір на дві частини. Сама ж залишилася разом з Ендрю.

— Летіти до Константинополя майже 2 години, Хуанді, — сказала Лі Мінґ, запрошуючи імператора зайняти своє місце.
— Константинополя? — здивувався українець. — Хіба столиця Китаю не Пекін?
— Ви самі обрали це місто, коли наказали затопити Пекін, — байдуже промовила жінка. — Тут є їжа, напої і…
— Я би просто подрімав, дякую, — сказав Ендрю і розмістився на ліжку. На вигляд жорстке, у реальності воно виявилося напрочуд зручним і мʼяким. Ще під час маневрів літака злітною смугою втомлений імператор провалився в глибокий сон. Востаннє він спав ще в Ковчегу, на березі озера. Та й то поганенько. Дорогою була сильна турбулентність, але чоловік її не помітив.

Прокинувся імператор від поштовху в плече. Здалося, наче підлога затрусилася. Він підірвався на ліжку, але поруч була лише Лі Мінґ, що дивилася в ілюмінатор. За ним уже було темно.

— Приземлилися, Хуанді, — сказала жінка й підвелась. Одягнула бронежилет, перевірила пістолет та вклала його назад до кобури.

Ендрю позіхнув, потягнувся і протер очі. Одягатися не було жодної потреби — він так і заснув у своїй брудній формі охоронця.

— За пів години будете вдома, у палаці. Для вас приготують теплу ванну та подадуть вечерю, — додала Мінґ.

Шлях видався українцю швидким і легким. Дороги виявилися порожніми, з вікон автівки він бачив лише сірі бетонні коробки багатоповерхівок, де-не-де розбавлені діодними вивісками з китайськими ієрогліфами. І жодної живої душі. Хоч і проспав 2 години, Ендрю усе одно відчував неймовірну втому й не мав бажання ще щось питати сьогодні. Оживився лише тоді, коли машина в’їхала на добре освітлену площу, що впиралася у велику червону стіну, посередині якої були, ймовірно, ворота з чотирискатним дахом із задраними догори ребрами. Брама йому нагадала в’їзд до Забороненого міста в Пекіні, куди він мандрував із колишньою дружиною у відпустку й де він сказав, що кидає її. Але замість кількох прольотів широких сходів ця будівля була справжніми воротами — дві велетенські металеві стулки міцно притискались одна до одної.

За якусь сотню метрів від входу кортеж зупинився.

— Код 7, — сказав водій у рацію. Земля завібрувала, коли ворота почали повільно прочинятися. Але не так, як очікував Ендрю — не вперед чи назад, а в сторони. Менше ніж за хвилину попереду виник отвір, достатній для проїзду. Авто рушило, просуваючись усе далі й далі і, перетнувши ворота, раптом опинилося серед красивого парку, між деревами якого де-не-де вигулькували дрібні вогники. Машина швидко звивалася брукованими вуличками, гуркіт шин заглушував будь-які думки імператора. Іноді вони прошмигували повз невисокі одноповерхові будиночки, наче змальовані з гри “Епоха імперій”, де у вікнах виднілися тіні. Світло фар яскраво освітлювало вузьку дорогу — лише паркові скульптури та дрібні комахи створювали йому перешкоди на шляху в нескінченну темряву.

Пасок безпеки втримав Ендрю на місці, коли кортеж різко зупинився перед ще одним, нижчим, муром із кованою брамою. Водій промовив номер коду, щоправда, цього разу імператор позіхав і не розчув номер. Ворота розчинилися. Машина вʼїхала досередини й, оминувши ряд ідеально підстрижених кущів та дерев із кулеподібною кроною, зупинилася біля великої чотири- чи пʼятиповерхової будівлі, країв котрої було не видно в мороці. Єдине, що міг зараз зрозуміти Ендрю, — вона була також виконана в типово китайському стилі.

Двері машини відчинив якийсь чоловік, напевно лакей, одягнений у різнокольоровий шовковий халат. Українець вийшов, розім’яв плечі і вдихнув прохолодного середземноморського повітря. Воно виявилося набагато свіжішим за той хімічний сморід від спалювання синтетичної нафти, що наповнював прилеглу до Бурштинської електростанції територію. Лі Мінґ підійшла, послухала повідомлення в рації і, не сказавши нічого у відповідь, легким помахом руки запросила Ендрю всередину будівлі.

Одразу за дверима вони опинились у великій залі, що скидалася не на голл, а на місце для урочистих заходів на кількасот людей. Її темно-зелена стеля, метрів 4 у висоту, була оздоблена сотнями однакових квадратів із золотою квіткою всередині та спиралася на кілька рядів вузьких червоних колон. Зовсім не таких масивних, як у грецькій архітектурі, що її Ендрю бачив під час подорожі до Атен. Здавалося, що масивна стеля надломить ці тонкі соломинки під час найменшого протягу, але якимось чином конструкція стояла.

Навпроти них, метрів за 30–40, на підвищенні стояв трон. Схожий на той, що в літаку, яскраво-червоний із білим сонцем, тільки набагато більший. Над ним чорними ієрогліфами на жовтому фоні було написано “Син Неба”. “Стоп, я таки знаю китайську?” — тільки зараз запитав себе Ендрю. Він був переконаний, що до подорожі в Ковчег, де всі всіх розуміли, він ніколи не вивчав китайської.

— Ну що, Хуанді, пам’ять прояснилася, коли ви повернулися додому? — Лі Мінґ вирвала імператора з роздумів.
— Дивлячись, що саме вам потрібно, — хмикнув українець.
— Я проведу вас до покоїв, хочу впевнитись у безпеці.

Лі Мінґ йшла попереду, постійно обертаючись на чоловіка, який зупинявся на кожному повороті й роздивлявся палац. Вони зайшли в потайні двері обабіч трону, яких він ніколи не помітив би. За дверима вони потрапили в кімнату, оздоблену килимами з побутовими сюжетами, потім — у приміщення, де на стінах висів Ґохуа — традиційний китайський живопис, Ендрю бачив такий у київському музеї Ханенків та в Пекіні. Потім було ще кілька кімнат, але Лі Мінґ не давала йому часу, аби роздивитися, — вона мовчки крокувала вперед. Раптом за черговим поворотом українець ледь не врізався у статую черепахи. Він аж підстрибнув — та була розфарбованою і здавалася живою. Чоловік обережно торкнувся її — холод каміння дуже контрастував із теплотою його долоні.

— Хуанді, вас бачать слуги, не поводьте себе так, — у голосі його провідниці пролунало роздратування.

Ендрю спробував щось сказати, але Мінґ уже йшла далі, тож нічого не залишалось, як поспішити за нею. Оминувши ще кілька поворотів, коридорів і кімнат, вони підійшли до синіх дерев’яних дверей, по обидва боки яких стояли вартові зі списами і в обладунках, немов із Середньовіччя. “Ну точно, як з “Епохи імперій” вилізли”, — усміхнувся чоловік мовчки.

Один із вартових, не здіймаючи голови, постукав у двері. За мить вони відчинилися — за ними стояло двоє жінок, їхні голови були опущені. Обидві чорняві, у білих шовкових халатах і з широкими посмішками, від яких взагалі не віяло щирістю. Позаду них Ендрю помітив ванну, з якої здіймалась пара, а ще далі — ліжко з червоною постіллю та жовтим балдахіном. Він увійшов, Лі Мінґ пройшлася кімнатою, оглянувши порожнини під ліжком і закутки за важкими шторами та меблями.

— Все чисто, ви можете почуватися тут у безпеці, — сказала вона, ставши між імператором та служницями. — Якщо щось потрібно, Хуанді, я можу…
— Знаєте, а мені починає подобатись ваш світ, — усміхнувся Ендрю, і, обминаючи начальницю охорони, підійшов до ванни. — Не будіть рано.
— Я прийду о шостій, а після сніданку у вас нарада з Відомством військових таємниць, — холодно кинула Мінґ і вийшла за двері. Вартові зачинили їх.

Служниці обступили імператора й запросили його до ванної, допомагаючи зняти брудну уніформу охоронця. Поруч стояв золотистого кольору стіл із фруктами та вином. Роздягнувшись повністю, імператор взяв келих із напоєм, зробив добрячий ковток і заліз у воду. Служниці, продовжуючи приторно всміхатися, ніжними круговими рухами взялися масажувати чоловікові плечі та спину, з кожним колом опускаючись все нижче і нижче.

Щойно двері за її спиною зачинилися, Лі Мінґ виснажено прикрила повіки. “Нарешті цей день закінчився”, — до горла жінки підкотився клубок і вона ще міцніше зажмурила очі. Зробивши кілька ледь помітних, але глибоких вдихів-видихів, вона змогла опанувати себе. Розправивши плечі та перевіривши, чи на місці пістолет, начальниця палацової охорони зробила пару кроків уперед по коридору, але тут же зупинилася і, повернувшись до одного з вартових, прошепотіла:

— Слідкуйте, щоби ніхто, крім служниць, не заходив і не виходив до ранку, — і пішла геть, не дочекавшись навіть легкого кивка у відповідь.

X. Шанс

ЮЙ ГАРЯЧКОВО ХАПАВСЯ за металеві перила, що відділяли міст управління Ковчегом від нього та глибокої прірви, у яку він ледь не скотився. Він був упевнений, що те провалля, оточене зусібіч товстелезними, наче стовбури дерев, трубами зеленого та блакитного кольорів, не мало дна. Тож падіння обіцяло перетворитися у вічний політ униз. Або ні. Не маючи ні найменшого бажання це перевіряти, китаєць міцно вчепився за найнижчу перекладину і повиснув із неї. Це виявилося неабияк вчасно, адже в той самий момент місток затрясся і все залило яскравим білим світлом. Юй примружився, з усіх боків до нього зазвучав низький голос, що рівним тоном, наче робот, промовив: “Реалізую переміщення і синхронізацію… Щасливого майбутнього! Ной–3000”.

Біле світло, що заполонило весь простір, раптом набрало обрисів кулі навколо металевого містка й різко полетіло донизу. Юя вхопили дрижаки від холодного вітру, що пронісся за цим згустком. Чоловік привідкрив одне око, поглянувши у прірву: біла куля стрімко віддалялася й зменшувалася, аж поки не перетворилася на дрібну цятку і, врешті-решт, зовсім не зникла. Кольорові труби на кілька секунд згасли, зануривши простір у непроглядну темряву, а тоді знову засвітилися. Речовина всередині них повільно зарухалася то вгору, то вниз.

Роботичний голос промовив: “Синхронізацію завершено”, — і замовк. Тишу порушувало лише ритмічне пищання трьох комп’ютерів нагорі. Юй спробував підтягнутися, щоби вхопитися за перила другою рукою, але промахнувся. Він видихнув, зробив ще один ривок — біцепс, що оголився від широкого рукава шовкового халата, напнувся і, врешті, він уже тримався за метал обома руками. Відпочивши трохи, китаєць дуже технічно підтягнувся вгору, закинувши одну ногу на місток. Тоді підтягнувся ще раз, взявся за верхню перекладину й уже за мить переліз на тверду, холодну поверхню.

Юй випростав своє худощаве тіло, хруснув в обидва боки шиєю та підійшов до одного з трьох комп’ютерів. Натиснувши кілька кнопок і перевіривши показники, він криво всміхнувся і опустив голову, спершись руками на панель. Китаєць застиг так на кілька секунд, а тоді підвів обличчя і чимдуж закричав. Рев чоловіка розливався потужним відлунням, яке спочатку кружляло поруч, а тоді, стихаючи, хвилями опускалося донизу, кудись у невідомість.

— А що б вас!.. — не шкодуючи легень, вигукнув Юй і грюкнув дрібним кулаком по поверхні комп’ютера так, що кілька кнопок вискочили зі своїх гнізд та розлетілися металевим містком.

Зненацька в його очах блимнув хитрий вогник. Чоловік взявся поспіхом збирати кнопки назад, остання, щоправда, не слухалася, постійно висковзуючи в напрямку провалля. Коли неслухняний шматок пластику вдалося-таки вхопити, він повернувся до комп’ютера і вставив кнопки на місце. Китаєць натис кнопку із дивакуватим символом. Він не знав, як той називається, але добре, що цей (на відміну від інших) не повторювався. Комп’ютер кілька секунд подумав, а тоді сказав: “Наявна копія перед останньою синхронізацією”. Юй перечитав технічні дані, що висвітилися навпроти, мов у повітрі, а тоді знову натиснув потрібну кнопку. “Ви впевнені, що плануєте зробити відкат до попередньої версії?”. Повторив натискання. “Помилка 33, помилка 33, помилка 33. Бекап заборонений”, — заявив голос.

— Ні-ні-ні! Тільки не помилка 33, — благав китаєць, прикривши рукою свої вузькі очі.

Тоді він роздратовано зробив ще кілька маніпуляцій. Одна з кнопок знову відлетіла, хоч і недалеко. Повернувши на місце, Юй сильно натиснув на неї. “Помилка 33, помилка 33, помилка 33. Бекап заборонений”. Спробував іншу комбінацію. “Помилка 33, помилка 33, помилка 33. Перезавантаження заборонене”. Ще одну. “Ліміт спроб вичерпано, — безкомпромісний напис замиготів червоним. — Активовано захист від злому на 40 років, 40 днів і 40 ночей”.

— Тільки не це, — Юй безпорадно впав у крісло навпроти терміналу. Кілька хвилин він сидів непорушно і тихо. Тоді підвівся і пішов до виходу. Порівнявшись із бетонною стіною коридору, він рвучко розвернувся та вгатив об неї кулаком — біль пройняв не лише руку, але й на мить усе тіло. Стара штукатурка обсипалася і приміщення наповнилося дрібним сірим пилом. Чоловік почав кашляти.

Китаєць вскочив, на його обличчі заграла посмішка. Вузькі очі загорілися, а тонкі, ідеально симетричні губи привідкрили рівні білосніжні зуби. Юй швидко розвернувся, але раптом щось виникло перед ним: китаєць не встиг навіть зойкнути, як на його голову опустилося щось важке…

Горло дерло, викликаючи все новий і новий приступ кашлю. Юй прикрив рот рукою, намагаючись захиститися від нових нападів, і поплентався коридором до виходу з центру керування Ковчегом. Приступи кашлю супроводжували весь його шлях нагору, звідки — через дерев’яний сарай — він вийшов на вулицю. Там, попри пекуче сонце, на землі лежав сніг. Віднайшовши стежину, що звивалася між соснами та пальмами вперемішку, китаєць рушив до великого озера.

Пробуючи вгамувати кашель, він підбіг до берега й почав жадібно заковтувати воду. Кілька разів ледь не вдавившись, Юй продовжував пити. Холодна рідина огортала горло пекучим потоком, але поволі заспокоювала роздерту слизову. Чоловік припинив пити лише тоді, коли його стало нудити. Стримавши блювання, він знесилено впав на пісок та заплющив очі. Дихання було нерівним. Голова розболілася. Тіло розімліло, поважчало, поволі наливаючись свинцем. Здавалося, що Юй от-от засне, але сонливість була оманливою — він відключався лише на мить, після чого знову приходив до тями.

Вчергове прокинувшись від приємного лоскоту вітру, що доносився від водойми, Юй спробував підвестися. Обважніле тіло опиралося, поки нарешті чоловікові не вдалося спертися на лікті. Сонце поступово хилилося до заходу, небо набувало рожево-фіолетових барв. Повітря наповнилося приємною вологістю та свіжим ароматом. Зібравши сили, китаєць випростався, обтрусив із себе пісок і поглянув на протилежний берег озера. Його гострий зір вловив там невелику темну пляму від вогнища, за яким він вчора вечеряв з українцем, німцем та тією, що не могла визначитися, хто вона: чи росіянка, чи білоруска.

“Плакала моя імперія, — промайнуло у голові китайця. — Я мусив спробувати врятувати людей. Шкода, що не вийшло”. Злість знову сповнила його тіло, руки мимоволі стислися в кулаки, а тоді раптом розслабилися. У цей момент він більше не хотів нічого. Нічого, крім того, від чого відмовився майже сотню років тому: Юю неймовірно захотілося випити.

Сонце вже сховалося за кронами дерев, лише окремі промінчики пробивались крізь густе гілля. Китаєць вийшов до поселення та оминув кілька давно спорожнілих будинків із жовто-сірої цегли, похилі дахи яких вкривала потріскана черепиця. Завернувши за черговий ріг, він вийшов на центральну площу з возами та їжею на них. Харчі були розкидані. “Дивно”, — подумав він, як дещо відволікло його увагу ще більше. Колись затишну площу Юй не впізнав — її головного акценту, старої дерев’яної таверни, більше не було. Лише величезний шматок вигорілої чорної землі нагадував про місце, де та стояла тисячі років.

— Дійсно, куди ж іще гірше! — розпачливо вигукнув чоловік. — Спочатку план, який ти готував десятиріччями, пішов коту під хвіст. Померти — теж не можна. Так мені тепер навіть заливати це нічим наступні довбані 40 років, днів та ночей?!

Ліниво переставляючи ноги, Юй підійшов до згарища. Воно було ідеальної форми: рівні прямокутні контури, однаковий відтінок чорного. Вітер здіймав і відносив геть невагомі клуби попелу. З ними до китайця долітав запах згорілої деревини. Він уже збирався піти заночувати в будинку, де мешкав уже понад 300 років, як помітив невелику ямку чітко посередині згарища. Земля там була дещо світлішою, ніж навколо. Чоловік підійшов і присів, ретельно розглядаючи це місце. Це було невелике заглиблення, де, здавалося, лежав тонкий прямокутний предмет, один край якого мав зубці.

— Цікаво, що це? — тихо промовив Юй, коли здогад наче сам виринув в його голові. — Та́ са́ма схéма?!

Китаєць вскочив, на його обличчі заграла посмішка. Вузькі очі загорілися, а тонкі, ідеально симетричні губи привідкрили рівні білосніжні зуби. Юй швидко розвернувся, але раптом щось виникло перед ним: китаєць не встиг навіть зойкнути, як на його голову опустилося щось важке, а в очах усе померкло.

XI. Старий знайомий

ЕНДРЮ ПРОКИНУВСЯ ВІД гучного кахикання поряд. Він зіщулився, відчувши пульсуючий біль у потилиці. Хтось якраз відкривав штори, пускаючи ранкові сонячні промені в імператорські покої. Чоловік відсахнувся від світла, яке лише посилювало больові відчуття. Крізь ледь продерті повіки він помітив двох оголених служниць, що лежали поруч і мляво ворушили ногами. Українець спробував видобути свою руку з-під однієї з них, та кінцівка заніміла й майже не слухалася. Тож замість того, щоби прикрити нею очі, він добряче ляснув сам себе по заспаному обличчю.

— Час вставати, Хуанді, — почувся поруч жіночий голос. Навіть спросоння Ендрю відчув у ньому крижану холодність. Ніби в мареві, що поволі розвіювалося, він побачив Лі Мінґ. Вона поставила на тумбочку біля ліжка склянку з водою. Таблетка в ній із шипінням розчинялася, здіймаючи вгору сотні дрібних бульбашок.
— Ви маєте дуже напружений графік сьогодні. Через 10 хвилин подадуть сніданок, — додала жінка.

Йдучи геть, вона розбудила служниць, ляснувши по черзі одну й другу по ступням, від чого ті підскочили й почали швидко вдягатися. Щоби дійти до дверей, Мінґ довелося пробиратися крізь розкидані тарілки та порожні пляшки з вином. Дорогою вона байдуже розтоптала кетяг винограду. За порогом імператорських покоїв капітанка скомандувала по рації: “Код 3”.

Уже за якихось 5 хвилин двоє низькорослих чоловіків в однакових біло-червоних халатах допомагали Ендрю вдягнутися. Хоча він чекав якихось старомодних тунік, дивакуватих капелюхів і різнобарвних штанів, його одягли в досить звичайний воєнний однострій чорного кольору. “Ну майже як форма охоронця, тільки краще сидить”, — усміхнувся українець своєму відображенню у дзеркалі. Слуги піднесли кітель із червоним коміром і золотистими погонами, з яких по колу звисали китиці. На правій частині висіли з десяток нагород, а ліворуч — там, де вчора красувався потертий напис “Охорона”, — знак у вигляді білого сонця, розміром з апельсин, прикріплений на червоно-чорну стрічку, що навскіс спускалася з плеча та кріпилася на талії. Наостанок на попереку Ендрю застібнули золотистий пояс із довгим вузьким мечем у піхвах.

Закінчивши одягати імператора, один зі слуг взяв гребінець і причесав скуйовджене волосся, змастив його олією, а також наніс на лице якусь пудру, що зробила обличчя дещо свіжішим. “Здається, цей світ просто прекрасний”, — усміхнувся українець і краєм ока побачив, що на стіл уже накрили сніданок.

У покої сьогодні подали рисову локшину з соєвим соусом, фаршировані м’ясом рулети і млинці, притрушені смаженим яйцем. На десерт принесли фруктовий пудинґ. Щоправда, Ендрю так і не зрозумів його смаку: наче ананаси перемололи з корицею і лимонами. Наприкінці трапези піднесли маленькі горнятка із зеленим чаєм. Весь цей час кілька слуг стояли поруч, опустивши голови.

— Та приєднуйтесь, чого ви? Я все не з’їм, — запропонував імператор, насолоджуючись млинцем. Натомість слуги синхронно начепили на обличчя вже звичні штучні посмішки й не вимовили жодного слова. Навіть не перевели погляд.

Після сніданку знову прийшла Лі Мінґ, буркнула в рацію кілька сухих фраз, які українець не розчув, і провела його коридорами у просторе приміщення з несподівано сучасним інтерʼєром. Майже всю його площу займав круглий стіл. Біля кожного з крісел, окрім одного, стояли однакові на вигляд чоловіки та жінки з опущеними головами. Начальниця охорони вказала імператорові на вільне крісло, куди він одразу ж опустився. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Мінґ прочистила горло, звертаючи увагу Ендрю на себе. Та той лише розвів руками, не розуміючи сигналу. Жінка підійшла й прошепотіла на вухо:

— Хуанді, вони чекають, коли ви дозволите їм сісти і розпочати засідання.
— Аааа!.. Добре, — Ендрю зверхньо обвів поглядом присутніх. — Шановні, сідайте. Давайте починати. А що ми починаємо? — останню фразу він промовив пошепки.

Дві дюжини однакових китайців майже безшумно та з ідеальною одночасністю зайняли свої місця. Знову запала мовчанка. Чутно було лише гудіння системи вентиляції. Всі втупилися в стіл. Українець оглядав їхні обличчя: люди геть не кліпали, хоча Ендрю був не певен щодо цього.

— Тепер вступна промова, як і кожного засідання Відомства військових таємниць, — підказала Лі Мінґ.
— Це як планьорка на станції, — відповів Ендрю і продовжив. — Я хочу відкрити це засідання… — він зробив паузу, намагаючись дібрати доречні слова, — знаєте… ем… сьогодні важливий день у житті країни. І важливий час, так, — для підтвердження він кілька разів кивнув. — Я переконаний, що нам усім разом сьогодні потрібно вирішити багато важливих питань. Я хочу почути ваші пропозиції, бо роботи дуже багато. Дуже… — із запитанням на обличчі він обернувся до Лі Мінґ. Та зітхнула, підійшла до чоловіка праворуч від імператора і прошепотіла щось йому на вухо.

Чоловік, що до того скидався на нерухому статую, раптом ожив і почав розповідати про нові податки для нещодавно приєднаних провінцій на Заході, про проблеми з опозиціонерами в Ірані, про боротьбу з криміналітетом у Пенджабі. Коли мова зайшла про статистику смертності некитайських народів Заходу від якоїсь нової лихоманки, свідомість Ендрю попливла.

Він намагався сидіти рівно й періодично ствердно махав головою, але думки відносили його то до України з рідною Бурштинською станцією, то до Ковчегу з божевільними нацистами й відсутнім туалетним папером у білорусів, то до спогадів про колишню дружину. Як вона дивилася мильні опери, думаючи, що він не знає. Як готувала надзвичайно красиві торти, які хотілося зʼїсти прямо на місці. Як ревнувала його до десятків колишніх і, напевно, здогадувалася, що він із ними періодично бачився… “А що з цього було?” — задумався Ендрю, коли піймав збентежений погляд чоловіка, що фактично вів замість нього засідання:

— Але ми все ще чекаємо згоди Сина Неба на цей план, — сказав той, легко вклонившись.

Українець роззирнувся і помітив, як усі присутні дивилися на нього. Так само однаково посміхались. Не ворушилися. Не кліпали. Зрозумівши, що усі чекають, він твердо промовив:

— Я даю згоду. Робіть усе, що треба.
— Дякуємо, Хуанді, — сказав доповідач і вперше за час виступу його голос випромінював щиру радість. — Тоді я накажу почати усі приготування і консультації з німецькою стороною.

На цьому засідання, що тривало понад 2 години, завершилося, й Ендрю з полегшенням вийшов за двері, на які йому вказала Лі Мінґ.

— Зараз би прилягти, — сказав він.
— Далі зустріч із культурними діячами, — сказала жінка, коли вони йшли нескінченними коридорами вдвох. Іноді доводилося спускатися сходами кудись униз, а тоді знову підійматися. Тоді знову спускатися, а потім ще раз підійматися.
— А може, культура якось без мене обійдеться? — важко зітхаючи після чергового підйому, протягнув українець. Відчувалося, що вони переходять із однієї будівлі в іншу, але підземними ходами. — І взагалі: хіба імператора не мусять носити чи возити?
— Ви виконуєте свою функцію, я — свою, — холодно відрізала Мінґ.
— Функцію? — перепитав імператор, поки капітанка, ніби робот, вела його далі.

Вони щодня ходили коридорами, долали містки через підземні потічки, ухилялися від низьких одвірків. Щоправда, Ендрю набив собі кілька синців і шишок у перший день. Імператор брав участь у нескінченних засіданнях, які тягнулися годинами, говорив якісь порожні вступні фрази, зустрічався з сотнею гостей, куняв на урочистих обідах і підписував тонни документів, у яких мало що розумів. Йому здавалося, що, керуючи станцією, він контролював більше, ніж зараз. Люди приходили і йшли, служниці постійно мінялися, хоча Ендрю не мав жодних сил проводити з ними час. Шістнадцятигодинні робочі дні з перервою на виступи театральних колективів і пʼятнадцятихвилинний денний сон у суворо визначений час перетворилися на один неспинний конвеєр. Жінки, вино й різноманітна їжа в наступні місяці стали прісними для Ендрю. Лі Мінґ найчастіше мовчки виконувала рутинну роботу, слідкувала за його графіком і обмежувала коло спілкування, тож він не мав жодної близької людини в палаці, з якою можна було би поговорити.

Говоріть, — наказав українець, байдуже махнувши рукою.
— Наш світлий Фюрер просив передати Вашій імператорській величності, — подав голос Амбасадор, — що проєкт, над яким наші великі держави трудились останні кілька місяців і на завершення якого ви любʼязно дали своє добро, готовий до запуску.

Минули місяці до того дня, коли Ендрю готували до зустрічі з черговим закордонним гостем. Цього разу його вдягли не у військовий однострій, а в недоладний парадний халат червоно-жовтого кольору. У дзеркалі він скидався радше на клоуна з цирку, обвішаного кількома мішками, ніж на імператора. Після цього чоловіку подали чашку ароматної кави — нова традиція була єдиним рішенням, яке йому дали ухвалити. Чай зовсім не смакував українцю, хоча й повністю відмовитися від нього не дозволяли офіційні протоколи.

Імператора в супроводі почесної варти, що була одягнена в подібні кумедні костюми та зі списами на плечах, повели до трону в просторому голлі, що знаходився біля самого входу до палацу.

— Його Величність, Хуанді Вужоу, Син Неба, — звично оголосив лакей.

Ендрю, не приховуючи страшенної втоми, важко опустився на трон, підперши голову долонею. У той момент інший лакей, що стовбичив у дверях, промовив:

— Високоповажний пан Амбасадор Третього Німецького Райху!

“Стоп. Що за Третій Райх у 2027 році?”.

Двері повільно розчинилися, після цього всередину, відчеканюючи кожен крок, увійшов військовий у сірій формі з білими плетеними лампасами. Його штани були широкими в стегнах, а потім звужувалися й були ідеально рівно заправленні у високі чорні чоботи. На шиї Амбасадора красувався Залізний хрест чорного кольору. Прислуга імператора не видавала жодного звуку, тож марш прибулого відбивався луною в приміщенні.

— Ганс? — Ендрю аж підскочив. Лі Мінґ, що стояла неподалік, ледь помітно розстібнула кобуру та поклала руку на пістолет.
— Ваша імператорська величносте, — голосно промовив чоловік і вклонився до колін. Ендрю впізнав цей голос — безперечно, це був нацист із Ковчега.
— Ганс Мюллер, це — я, Ендрю Скорюк із Ковчега, впізнаєш мене? — в ажіотажі українець спустився зі свого п’єдесталу та підійшов ближче до німця.

Нацист відступив на кілька кроків, не розгинаючи спини. Здавалося, він не розумів, що відбувається.

— Я… — порушив мовчанку Амбасадор, — прибув до вас із повідомленням від нашого світлого Фюрера.
— Але ж ти мав уже померти! Як це можливо? — на цих словах імператора один із лакеїв, що стояв неподалік, охнув і втратив свідомість. Його миттєво відтягнули геть. Лі Мінґ дістала пістолет із кобури.
— Пробачте, Хуанді, зухвалість військового, та я не розумію, про що ви…
— Ти мене тут не знаєш, — розчаровано зітхнув Ендрю та неохоче повернувся на трон.

Пан Амбасадор продовжував мовчки стояти, вагаючись, чи варто продовжувати справу, заради якої прибув.

— Говоріть, — наказав українець, байдуже махнувши рукою.
— Наш світлий Фюрер просив передати Вашій імператорській величності, — подав голос Амбасадор, — що проєкт, над яким наші великі держави трудились останні кілька місяців і на завершення якого ви любʼязно дали своє добро, готовий до запуску.
— Який проєкт? — позіхнувши, перепитав Ендрю.
Осушення Середземного моря, звісно, — уточнив німець. — Вже завтра ми готові запустити усі шлюзи каналів, які затоплять…
— Ого, круто! — байдужість українця змінилася захватом. — Я навіть мріяти про такі проєкти раніше не міг. Даю добро на запуск!

Присутні лакеї, мов за командою, зааплодували. Раптом імператор відчув поштовх, що із силою вклепав його назад у трон. Присутні охнули, а зі стелі рясно посипався пил. Не встиг Ендрю озирнутися, як підбігла Лі Мінґ та схопила його під руку й потягнула геть із голлу.

— Що це було? — запитав чоловік. Він підтюпцем біг за жінкою, що стрімко минала коридор за коридором, міцно тримаючи його правицю вище ліктя. На своєму шляху вони нікого не зустрічали. Хоча це й не дивно, адже для імператора були відведені окремі коридори, якими мав право ходити лише він та Лі Мінґ. За дні, проведені тут, Ендрю вже встиг їх трохи вивчити, але ці були йому невідомі.
— Куди ти мене зараз тягнеш? — поцікавився він. Ігноруючи запитання, Лі Мінґ продовжувала волочити його далі. Українець відчував, що вони спускалися все нижче і нижче, коридори ставали гірше освітленими і в них страшенно смерділо затхлістю.
— Зупинись! — Ендрю висмикнув лікоть із залізної хватки його начальниці охорони. — Я не піду далі, поки ти мені не поясниш, що відбувається і куди ми йдемо!
— Хуанді, у разі землетрусу я маю терміново вас евакуювати. Це код 108, — намагаючись піймати його руку знову, процідила крізь зуби Лі Мінґ.
— Зачекай, це точно був Ганс. А це неможливо, бо він з минулого, — вивертаючись від китаянки, наполягав українець.

Після цієї фрази Лі Мінґ відступила й пильно подивилася прямо у вічі імператорові, чого до того завжди намагалася уникати. Для цього вона навіть прибрала з обличчя пасма вугільно-чорного волосся, що під час їхньої гонки дещо розкуйовдилося й заважало.

— Так говорив ваш батько, — жінка піднесла пістолет і направила прямо в обличчя Ендрю.
— Воу-воу, — чоловік спробував зробити крок назад, та натомість вперся у стіну. Тоді він підняв руки перед собою. — Я розумію, що це звучить дивно…
— Це ваша родова хвороба. Якщо імператор сходить із розуму, його треба ліквідувати одразу. Так говорить Закон. Код 369, — капітанка Лі Мінґ звела курок і поклала палець на спусковий гачок.
— Не… — процідив Ендрю, коли пролунав постріл.

За мить на його обличчі та на одязі з’явилася величезна пляма крові. Чоловік очікував відчути біль, та, крім тремтіння в кінцівках, нічого не було. Він поглянув на начальницю палацової охорони — та стояла з розплющеними очима та витягнутою рукою з пістолетом. Раптом її тіло розімліло й жінка впала на землю.

Позаду, у напівмороці, хтось стояв, так само, як секунду до цього Лі Мінґ, тримаючи у витягнутій руці зброю, що кидала тьмяні відблиски на стіни. Ендрю підняв руки ще вище. Тінь зробила впевнений крок назустріч так, щоби приглушене світло, нарешті, впало на неї.

Mein Freud, — Ганс міцно обійняв переляканого українця. А тоді, відступивши, підняв праву руку вгору. — Heil Hitler!
— Навіщо ти її вбив?! — закричав Ендрю.
— Вона взагалі-то майже підсмажила твою дупу, — взявся виправдовуватися німець. — Я тобі життя врятував.
— Що ти взагалі робиш у моєму часі? — запитав українець, витираючи кров на обличчі рукавом свого парадного халата.
— Хочу вижити, — Ганс махнув рукою, закликаючи імператора йти за ним.

XIІ. Трагедія Ноя

ЮЙ ОТЯМИВСЯ ВІД того, що йому на голову линули відро крижаної води. Він хотів схопитися, але вдалося лише смикнутися — китаєць стояв біля стовпа, прив’язаний до нього за руки й ноги якимось ганчірʼям. Погляд ще не сфокусувався, тож йому було складно розгледіти фігуру, що стовбичила навпроти, та він не мав сумніву, хто перед ним, завдяки смороду ніколи непраного одягу та тисячолітніх нашарувань поту, що роз’їдав очі.

— Ти зовсім із глузду з’їхав, — протягнув Юй. — Геть до ручки допився.
— Мені потрібна інструкція до кімнати управління Ковчега, — буркнув Ной, всідаючись верхи на тюки із сіном поряд.
— Ти ж Хранитель. Ти мені скажи, де вона, — байдуже відповів китаєць.
— Не торгуйся тут зі мною! — гаркнув Ной, спробувавши гупнути кулаком по сіну, та рука лише відпружинила з ледь чутним шурхотом. — Я тисячі років до нього не підходив! А ти грався ним постійно, шведняв туди-сюди між світами, приводив сюди заблудлі душі!
— Ти ще й смієш інших грішниками обзивати? — Юй із презирством плюнув прямо під ноги своєму візаві, що нещодавно на нього напав. — Міг врятувати мільйони людей від загибелі, а натомість замкнувся з сімейкою і свинями в кораблі!
— Це було Боже повеління!
— Боже повеління, — перекривляв його Юй. — Я, на відміну від тебе, маю свій мозок і людей рятувати хотів. Щоби повеней у світі більше не було, то й швендяв туди-сюди, вчився.
— То чого ж ти досі тут? — проревів Ной, схопившись за похмільну голову. Та все не припиняла страшенно боліти.

Юй не відповів. Він волів би пояснити, що, нарешті, зумів викликати в Ковчег одночасно людей із трьох світів, щоби синхронізувати їх за своїм задумом і створити на землі рай для всіх людей, які на це заслуговували, але сам залишився тут і не здатен подивитися на власне творіння.

— Нащо ти мене викликав? — після тривалої паузи запитав Юй. — Я взагалі буддист.
— Ти знаєш, — махнув рукою Ной.
— Щоби я працював, поки ти пиячиш? — відповів Юй. — Чому саме мене?
— Бо ти хотів зробити світ кращим. Бо мав амбіції, поки мої одновірці сліпо вірили в якісь там настанови, — Ной підскочив, але ноги підкосилися і він знову упав на сіно. — Ти би знав, скільки смертей було скоєно в імʼя мого Бога. Скільки скоїв я…
— Ми не кращі, — відказав Юй.
— Я можу все виправити, — Ной погладив рукою свою кишеню.
— Тільки золота плата і правильний код… — почав говорити китаєць, коли згадав про попелище. — Ти ж маєш плату, чи не так?
— Це тебе не стосується! — проревів Ной і, непевно підвівшись, попрямував вгору сходами. — Я прийду вранці, щоби сказав мені правильний код!

Ной вийшов із підвалу одноповерхової кам’яниці й опинився у просторій кімнаті, обставленій вздовж стін дерев’яними стелажами з різноманітним побутовим начинням і речами: посудом, одягом, чоботами, плетеними кошиками та пляшками. Чоловік підійшов й оглянув кожну ємність, марно намагаючись віднайти хоча б невеликий ковток алкоголю, що міг би вгамувати його біль, та всі пляшки виявилися геть порожніми.

— А-а-а! — прокричав Ной у стелю, від чого його голова розболілася ще більше, а зображення в очах розмилося. Він люто схопив найближчу пляшку та кинув її на підлогу — кераміка розлетілася на друзки. Повторив процедуру кілька разів, поки не стало хоча б на краплину легше. Тоді знесилено опустився на стілець поруч зі столом, що займав добрячу частину кімнати посередині.

Ной мусить за будь-яку ціну це зробити. Врятувати себе, якщо випав такий шанс. Він — той, що все життя сліпо корився Богу, що вижив заради Нього. Той, що врятував людство, дозволивши захлинутися у муках мільйонам людей. Той, що, зрештою, погодився відпустити всіх рідних на землю плодити благочестивих нащадків, аби самому залишитися стерегти їхнє майбутнє. Бо Бог так захотів.

Та його робота втратила сенс, коли Бог, нібито йому в допомогу, створив центр управління — автоматизовану систему керування трьома світами. По одному на кожного з трьох синів Ноєвих. Нова машина виправляла всі найдрібніші відхилення, щоби світи розвивалися однаково, — і Ной фактично припинив існування. Дні злилися в один єдиний потік — бурштиновий струмінь пива з мідного крану його затхлої таверни. Але ж дідько! Він просив у Бога вино! Чому саме він має слухати Його, а не навпаки!

Ной вийшов на подвір’я. Сонце поволі хилилося до заходу. Будинок, у який він доволочив свого в’язня, знаходився на окраїні безлюдного поселення, де колись жила його велика сім’я. Лише за кількасот метрів лісу знаходилось озеро, на березі якого розміщувалася машина управління. Він має змусити китайця поділитися втраченим для Ноя знанням, інакше нічого для нього не матиме сенсу.

Раптом він відчув, ніби хтось дихає йому в спину.

Юй, що тихо підкрався позаду, різким стрибком опинився прямо на Ноєвій шиї. Кістляві, але спритні руки китайця обхопили величезне тіло суперника, намагаючись повалити його на землю. Ной незграбними рухами хотів відкинути від себе причепу, та товсті пальці погано слухалися старого пропитого мозку. Хитання бороданя нагадували радше барахтання потопельника, що марно намагається випливти, здаючись могутній силі води. Зрештою, він не втримав рівновагу та впав — на горе нападника, прямо на нього, своєю спиною прибивши Юя до холодної землі.

Важко зітхаючи, Ной запитав:

— Як ти розв’язався?
— Ти ще й забув, як в’язати вузли, — вичавив із себе Юй. — Встань із мене!

Спершись на руки, Ной повільно підвівся, простягаючи руку китайцеві, та той лише зневажливо відмахнувся та зіпʼявся на ноги самостійно, тримаючись за стіну. Мʼязи на руках Юя ще досі не розслабилися від хватки і неприємно сіпалися.

— Ми все одно не можемо померти тут, — махнув він рукою. — Але я хоча б можу вибратися.
— А як же хвалене азійське дбання про колектив? — зіронізував Ной.
— На алкоголіків не розповсюджується.

Біль у голові Ноя не вгавав. Йому страшенно кортіло випити, але він розумів, що Бог не лишив ані краплі, якщо захотів. А він, судячи з усього, захотів.

— Допоможи мені, а я допоможу тобі, — запропонував Ной.
— Чому я маю тобі довіряти? — запитав китаєць.
— А чому я маю довіряти тобі?

Юй задумався. Дійсно, якщо у світі й були двоє, які не могли один одному довіряти, — так це вони тут, у раю. Але варто спробувати.

— То що ти пропонуєш? — запитав Юй.

Ной поглянув йому прямісінько у вічі, а тоді серйозним тоном прохрипів:

— Влаштуймо тут потоп!

XIІІ. Спуститися нагору

— Одні китайці, o Mein Führer! У Греції! Присягаюся, — процідив він крізь зуби, не випускаючи сигарети з рота. Не обертаючись, протягнув через спину тютюн і подерту хромовану запальничку Zippo Владлєні, та не відмовилася. — І мене зустрічають як посла Третього Райху у Китайській імперії, уявляєш? — продовжив Ганс.

КІЛЬКА ПОВОРОТІВ КОРИДОРУ — і Гані вивів Ендрю на широкий бетонний майданчик, оточений навколо десятком химерно підстрижених кущів та дерев. Ґвинти гелікоптера, що стояв прямо попереду, повільно оберталися, змушуючи листя ритмічно лоскотати повітря. Утікачі почули голосні вигуки: це охорона з імператорського палацу намагалася наздогнати свого правителя та повернути його на трон. Німець вскочив на борт першим і, поправивши кобуру з пістолетом, що зачепилася за поручень, всівся на місце пілота та почав натискати почергово з десяток кнопок. Українець сів поряд, захлопнувши за собою важкі двері. Перед тим, як заклацнути ремінь безпеки, він стягнув із себе чудернацький халат, у якому було неймовірно жарко, і залишився лише в шовкових туніці та штанях.

Ганс схопився за важіль і здійняв гелікоптер у повітря саме в той момент, коли на злітний майданчик висипало з десяток охоронців імператора. Вони кілька разів вистрілили, але автоматні кулі лише легенько чиркнули корпус. Передні бокові вікна гелікоптера були відчиненими, тож у салон проривався досить сильний вітер. Він приносив із собою крупні краплі зливи, яка почалася майже одразу, щойно повітряне судно покинуло Константинополь. Ендрю зіщулився, адже кілька з них потрапили прямо в його обличчя.

— Досить сучасна машина, — помітив українець, оглядаючи акуратну панель із сотнею кнопок та екранів.
— У Райху гелікоптери не дуже, довелось позичити у твоєму світі, — пояснив німець.
— М-м-мг, — роздалося мугикання позаду. Пілот і його пасажир розвернулися.
— Точно, забув сказати, — усміхнувся німець, обертаючись назад до штурвала. — Не скажу, що піймати її було легше, ніж тебе. Кусалася, зараза, — Ганс показав свіжу рану на своїй руці та подув на неї.
— Владлєна Едуардовна? — очі українця округлилися. Він обережно переліз через сидіння та пішов у хвіст вертольота, де розміщувалася невелика зона без стільців. Владлєна сиділа прямо на підлозі, у самісінькій нічній сорочці, із звʼязаними за спиною руками та заклеєним ротом. — А чому ти заліпив їй рота? — запитав Ендрю, намагаючись відклеїти армований скотч. Владлєна лише брикалася та важко стогнала.
— Ти не хочеш знати причину… — скривився Ганс.
— Ах ти хам! — Владлєна заверещала ще до того, як українець спромігся повністю відкрити їй рота, зробивши безкоштовну депіляцію її вусам. — Інфантіл! Та я тебе не те, що КҐБ, я тебе самому Ґєнсєку здам!
— Я попереджав, — зітхнув нацист.
— Що тут відбувається, ти можеш пояснити? — останні слова Ендрю заглушив гуркіт грому, що роздався геть поруч із гелікоптером. Повітряним судном пройшлася сильна вібрація.
— Натворили ми справ у тому Ковчегу, — почав пояснювати Ганс, періодично розглядаючись на всі боки. — Пішло все геть шкереберть, о Mein Führer.

— Він мене нахабно поцупив прямісінько з ліжка! — прокричала білоруска, поки Ендрю розв’язував їй руки. — І обмацав усю!
— Ти собі лестиш, — кинув жінці на зауваження нацист.
— Так що сталось із Ковчегом? — Ендрю намагався направити дискусію у більш конструктивне русло.
— Я не знаю, що сталося з Ковчегом, — сказав нацист. — Але зі світом точно щось не так: всюди відбуваються землетруси. Та врешті-решт ми одне з одним не маємо зараз говорити!
— Я й не мала жодного бажання, — Владлєна сперлася руками об підлогу, намагаючись втримати рівновагу й не дивитися зайвий раз у вікно. Її кінцівки тремтіли. Ендрю, якому теж було важко триматися в умовах періодичної турбулентності, повернувся у своє крісло. Жінка підвела благальний погляд на нього, натякаючи поступитися їй місцем, але українець не зчитав цього.
— То ви всі опинилися в моєму часі й тут всюди моя імперія? — запитав Ендрю.

Владлєна, спираючись спиною об корпус гелікоптера, відповіла:

— Я прокинулась у своїй квартирі в Мінську, нічого не змінилося.
— І в мене все звично було. Спочатку… — затнувся Ганс.
— Спочатку? — перепитав Ендрю.
— Майже одразу мене відправили в Грецію, щоби виявити там пронімецькі настрої. І що ви думаєте? Сідаю я в Атенах в аеропорту, а там… — Ганс, тримаючи однією рукою штурвал, схопився іншою за голову, мимоволі скинувши із себе кашкет. Під ним було ідеального тону світле густе волосся.
— Мені це нецікаво, поверніть мене додому! — буркнула Владлєна. — Мене Вовка жде.
— Що, клюнув-таки хтось? — усміхнувся Ендрю й, проігнорувавши вигук жінки “Хам!”, звернувся до Ганса, що якраз закурював вільною рукою цигарку. — І що в Атенах?
— Одні китайці, o Mein Führer! У Греції! Присягаюся, — процідив він крізь зуби, не випускаючи сигарети з рота. Не обертаючись, протягнув через спину тютюн і подерту хромовану запальничку Zippo Владлєні, та не відмовилася. — І мене зустрічають як посла Третього Райху у Китайській імперії, уявляєш? — продовжив Ганс.
— Напевно, — усміхнувся Ендрю.
— І ти, — нацист ткнув пальцем прямо в обличчя українцеві, — висушуєш без мене Середземне море. А це я, між іншим, Атлантиду хотів першим знайти. Тоді я для цікавості їду таємним потягом у Мінськ, до цієї, — скривився він, кивнувши головою на білоруску, — а там… той… комунізм, — промовивши останнє слово, Ганс скривився.
— То ми тепер подорожуємо в часі просто, як із місця на місце? — оживився Ендрю. — Це ж круто!
— Ага, — буркнув Ганс, коли гвинтокрил трусонуло з такою силою, що українець ледь не влетів у низьке лобове скло, і лише ремінь безпеки втримав його на місці. За вікном посилилася громовиця, вітер нещадно гойдав повітряне судно, заважаючи йому триматися курсу. Німець, марно намагаючись щось розгледіти крізь суцільну завісу дощу, яка застилала лобове скло, на мить визирнув із бокового вікна. — Тільки боюсь, що ця подорож може бути останньою, — крикнув він. За шквалами вітру й гуркотом грому Ендрю ледь почув, що він говорить.
— Ця негода, землетруси, які були в палаці, — це все наслідок того, що час і простір перемішалися? — припустив імператор-утікач.
— Думаю, що так, — погодився Ганс. — Нам треба повернутися на Ковчег і все виправити, інакше буде катастрофа. Кожен раз перетин цих ліній стає все важчим. Тому я і викрав якнайшвидше цю істеричку і знайшов привід, щоби потрапити у твій палац…
— А як ми дістанемося до Ковчега? — несподівано озвалася ззаду Владлєна.
— Через пекло, Frau14 Ґромова! — Ганс раптом розреготався так, що заглушив негоду навколо.

Через кілька хвилин хитання вертольота різко припинилися, хмари розступились і попереду показалося ясне блакитне небо.

— Переміщення проведено, — відрапортував Ганс, витерши піт із лоба.
— Невже, — буркнула Владлєна. — І де ми тепер?
— Арарат, — розплився в усмішці Ганс, киваючи головою вперед. У молочному серпанку виднілися величні обриси гори, верхівка якої була вкрита білою сніговою шапкою. — Тут знаходиться вхід до Ковчега.
— А ми теж, он наш КҐБ, шукали всі ці старозавітні штуки, — похвалилася білоруска.
— Ви шукали, а ми знайшли, — огризнувся нацист. — Думаю, ця галявина біля підніжжя буде ідеальною.

Гелікоптер, легко погойдуючись, підлетів до вказаної точки та, зависнувши в повітрі, став поволі опускатися на землю. Шасі торкнулися поверхні майже непомітно для тих, хто знаходився в салоні. Ґвинти, поступово загальмовуючись, продовжували гойдати високу траву навколо повітряного судна.

Пілот і його пасажири зіскочили з борту на трав’янисту поверхню та взялися, наче за командою, розминатися — м’язи ніг, спини та шиї затекли під час кількагодинного перельоту й неприємно поколювали. Владлєна зітхала під час кожного руху.

Завершивши руханку, Ганс закурив та, діставши з внутрішньої кишені кітеля невеликий блокнот, взявся вивчати його вміст. Періодично відривався від жовтих потертих сторінок та оглядався довкола. Ендрю та Владлєна підійшли до нациста.

— То що далі? — запитав українець.
— Дорога в рай, де знаходиться Ковчег, лежить через пекло, — відповів Ганс. — А в царство Сатани треба підійматися тисячею сходинок десь біля цієї гори.
— Що це за маячня? — буркнула Владлєна. — Навіть атеїстам відомо, що пекло знаходиться під землею.
— Слухай, “Аненербе”15 майже десятиріччя досліджує давні письмена й давно відшукало цю інформацію, — заперечив Ганс. — Але увійти туди може лише той, кого вже колись викликали до Ковчега.
— Припини, — скептично підвів брови Ендрю. — Ти це щойно вигадав.
— Я не знаю, як це відбувається, але я звідкілясь знаю, що робити. Якась сила веде мене, це складно пояснити. Просто повірте мені цього разу!
— Та ну… — почав було говорити українець, коли його обірвав відчутний підземний поштовх. Гуркотіння, що супроводжувало його, луною рознеслося навколо. — Ну, добре, давай спробуємо.

Землю продовжувало трусити і, ледь втримавши рівновагу, Ганс ще раз поглянув у блокнот та пішов прямо в напрямку гори. Він уважно придивлявся до поверхні, якою ступав, періодично зупиняючись і простукуючи її чоботом. Раптом його нога провалилася — і німець, голосно лаючись, упав. Ендрю та Владлєна, що до того пленталися позаду, підбігли до нього.

— Знайшов! — радісний Ганс щосили намагався витягти ногу, що застрягла по щиколотку. — Треба рити! — на цих словах нацист взявся розгрібати руками землю навколо чобота. Ендрю теж підключився, Владлєна ж просто мовчки спостерігала за обома.
— Отам краще підкопни, — жінка показала пальцем на місце біля Гансової п’яти. — Та лівіше візьми!
— А може, ти перестанеш розказувати, а допоможеш? — гаркнув на неї нацист.
— Це не жіноча справа, — розвела руками білоруска. — Та лівіше, кажу!

Несподівано, після чергової відкинутої вбік жмені землі, ґрунт просів і посипався кудись донизу. Ганс та Ендрю відсахнулися, щоби не потрапити в яму. Перед ними відкрились кілька вузьких сходинок, грубо видовбаних із каменю.

— А я казала, що під землею, — радісно вигукнула Владлєна.
— А ми точно не можемо залишитися тут? — висловив надію Ендрю, пригадавши своє розкішне, хоч і безглузде, життя в імператорському палаці. Та черговий поштовх земної кори зробив його запитання риторичним.

Німець, білоруска та українець, спустившись на кілька сходинок униз, зненацька опинилися перед височенною скелею, що невідомо як з’явилася під землею. Вузькі сходи різко здіймалися догори, гублячись у густому білому тумані.

XIV. Випробування пеклом

— НЕ МОЖУ ПОВІРИТИ, що послухалася і пішла за вами, — бідкалася Владлєна поки, періодично зітхаючи, збиралася вгору сходинка за сходинкою. Порядно стомившись, вона зупинилася перевести подих.
— Не можу повірити, що я знову з тобою зв’язався, — сердито крикнув їй Ганс, що впевнено марширував далеко попереду.

Ендрю мовчки крокував між ними, похнюплено опустивши голову і не маючи жодного бажання вступати в суперечки. Напевно, цього разу він погоджувався з комуністкою. Щойно його життя перетворилося на рай — ну… майже, — одразу ж доводиться рятувати світ та людей, долями яких він ніколи не переймався.

— Все, я не пройшла випробування пеклом, — не вгавала жінка, вмостившись на холодну сходинку спиною до інших і, задихаючись, несамовито махала рукою на спітніле обличчя.
— О Mein Fuhrer! Ти серйозно!? — Ганс не витримав і кількома велетенськими стрибками спустився, ледь не збивши Ендрю з ніг. Зупинившись трохи вище Владлєни, він заволав на неї. — Ти дійсно думаєш, що ЦЕ пекло?! От коли я у Велику війну на Соммі 3 дні під безперервними бомбардуваннями артилерії та літаків бритів пролежав у зруйнованому окопі, прикритий тілами побратимів, що стали мені за щит, коли мені дихати нічим було в тісноті й смороді, — ото було пекло! А ти не можеш десяток сходинок подолати, нікчемна комуністко!
— Чого ти на мене репетуєш?! — Владлєна заревіла й додала ще кілька нерозбірливих прокльонів, розмахуючи руками. Ганс закотив очі, прогарчав у небо нерозбірливу лайку і пішов нагору. Тим часом Ендрю підійшов і подав жінці руку. Вона кинула погляд на простягнуту долоню і відвернулася, витираючи носа кулаком.
— Припини поводити себе інфантильно, — сказав українець. — Нам дійсно треба це зробити до того, як все полетить під три чорти.

Владлєна гучно висякалася в поділ нічної сорочки, прийняла допомогу й підвелася. Всміхнувшись до Ендрю, вона повільно пошкандибала нагору. Українець ішов позаду, ніби хотів переконатися, що та більше не відстане. Вгамувавши емоції, їх почекав Ганс, і далі вони попрямували разом. Година складного підйому, що аж німець почав запихуватися, — і вони видерлися нагору.

— Не може бути! — крикнув Ганс, ляснувши себе руками по стегнам. Владлєна, тримаючись за серце, всілася на сіру суху землю. Вони вибрели до велетенської пустки, що простягалася далеко за горизонт — і жодного краю цієї мертвої твердіні не було видно.
— То це вже вхід до Ковчега? — запитав Ендрю.
— Ні, — важко дихаючи, промовила проповідниця наукового атеїзму. — Земне втілення Ковчега має бути обов’язково у вигляді великого дерев’яного човна або хоча б позначене його знаком. Інакше ніяк.
— Правду каже, — нацист присів поряд із жінкою. — В цьому випадку, човен — не метафора. Якщо вірити звітам “Аненербе”, вхід до Ковчега має бути на верхівці сходів. Але, як бачиш… — Ганс демонстративно обвів рукою простір перед ними.

Ендрю приклав долоню до лоба, пильно вдивляючись у далечінь. Здійнявся легкий вітерець, що неприємно ущипнув обличчя українця дрібними частинками пилу. Якась порошина залетіла до правого ока — Ендрю розтер його до червоноти.

— Нам треба йти далі, — тихо промовив українець, не обертаючись до супутників.
— Що ти кажеш? — вичавила з себе Владлєна.
— Нам треба йти далі, — повторив Ендрю голосніше, присівши навпочіпки поруч із білорускою та німцем. — Помилки бути не може, раз ми вже відшукали неіснуючі сходи, то і Ковчег десь у цій пустці.
То куди йти, розумнику? — гаркнув Ганс. — Прямо, праворуч чи ліворуч? Цього “Аненербе” не знає!
— В усі напрямки одночасно, — радісно випалив Ендрю. Комуністка і нацист переглянулися.
— Молодий чоловіче, — Владлєна говорила це м’яко, наче до ментально хворого, — ми не можемо разом вирушити в трьох напрямках…
— О Mein Fuhrer, — Ганс ляснув себе по лобу. — Геніально! Кожен із нас піде в одну з трьох сторін!
— І потім ми повернемося в домовлений час… — почав пояснювати Ендрю.
Нєт-нєт-нєт! — перебила його Владлєна. — Я сама нікуди не піду.
— Припини, — прохрипів німець, дістаючи цигарку з портсигара й закурюючи. — Що з тобою тут станеться?
— А раптом тут теж є хижі звірі, як у Ковчегу? — торгувалася жінка.
— Комуністи їм не смакують, — сказав Ендрю, викликавши щирий захват у нациста.
— Будуть із тебе люди, — розреготався Ганс і штурхнув його в плече.
— Та ну вас, — Владлєна підвелася і обтрусила зі своєї дупи пилюку. — От зʼїдять мене алігатори, не потрапите в Ковчег!

Владлєна почургикала в лівий від сходів бік, важко переносячи вагу то на одну, то на іншу ногу.

— Зустрічаємось ввечері на цьому місці! — крикнув їй Ендрю, білоруска лиш нервово відмахнулася. Ганс махнув Heil Hitler та пішов у правий бік. Українцеві залишилося йти прямо.

Першу годину Ендрю ще бачив на горизонті Владлєну та Ганса — вони йшли з різною швидкістю, але з курсу не звертали. Згодом, коли ті зникли з поля зору, кожен залишився наодинці із сухою земляною пусткою та поривами кволого вітерцю, що хоч якось урізноманітнював навколишню тишу.

Ендрю не зрозумів, як почав іти швидше. Вітерець поступово затих — і тепер єдине, що українець міг чути, — це власне ритмічне дихання та пульсацію крові у скронях. Він пришвидшився ще — тепер пересувався підтюпцем.

— Бляха, куди ж я біжу тоді? — пролунала та сама мовчанка. Він напружив горло сильніше, як для крику: — Гей, хто-небудь! Боже чи Сатано, чи хто тут хазяїн?!

“Що це таке?” — подумки здивувався Ендрю, марно намагаючись зупинитися чи бодай трохи сповільнити рух. Але результат виявився протилежним: його дихання пришвидшилося, пульс зростав, а тіло пересувалося вже зі швидкістю легкої пробіжки. Українець зібрав усю волю й спробував знову опанувати власні мʼязи, але нічого не виходило. Він не міг припинити біг.

“Ох уже ці прикольчики, — міркував чоловік. — Ну, що ж… побачимо, куди це мене приведе”.

Сонце, що, здавалося, вже мало б рухатися до заходу, знову опинилося в зеніті та нерухомо повисло над головою Ендрю. Стояла суха, тепла, невітряна погода. Він продовжував бігти, позаду був уже не один кілометр, а тим часом навколишня природа жодним чином не змінювалася. Лише небо з ясно-блакитного стало трохи світлішим, аніж ґрунт, і вітерець, який час від часу здіймав у повітря пилюку, остаточно вщух.

— Хоча би знати, куди я біжу, — сказав українець уголос, однак жоден звук не сколихнув довколишню тишу. Він не на жарт злякався.
— Напевно, краще вертатися, — беззвучно заворушилися губи Ендрю. Він розвернувся, щоби бігти назад.

“Стоп, а це точно правильний напрямок? — подумав він. — Хоч би якийсь орієнтир. Але біжу я десь годину, отже, за цей же час маю повернути змогу ходити”.

Минула година, може, навіть дві, але Ендрю так і не міг зупинитися. При цьому він зовсім не втомився. Дихання бігуна було рівним та спокійним. На його сухій шкірі, що покрилася пилом, не проступило ні краплі поту.

— Бляха, куди ж я біжу тоді? — пролунала та сама мовчанка. Він напружив горло сильніше, як для крику: — Гей, хто-небудь! Боже чи Сатано, чи хто тут хазяїн?!

У відповідь лише тиша.

Scheiß drauf! 16— вилаявся в тишу Ганс, не зупиняючи свого бігу. — Я можу бігти хоч вічність! Було б куди…

Німець зняв із шиї та сховав у передню кишеню Залізний хрест і розстібнув ґудзик на комірі свого кітеля, що вже до крові натер шкіру.

“Це все задля блага арійської раси, — переконував себе Ганс в умі. — А раптом ні? Що якщо я застряг тут навічно? Хіба взагалі законні такі страждання для арійця?! Я ж не Jude якийсь…”.

“Геть не спітніла. Так вагу не скинеш, — думала десь у лівому напрямку Владлєна. — Скільки ще доведеться витерпіти нещасній жінці?”.

Білоруска давно так швидко не пересувалася. Востаннє бігала ще в університетській команді з легкої атлетики, до вагітності, та коли народила Володьку, а через рік після цього її кинув чоловік-алкоголік (інших у Союзі годі шукати!), то спорт жінка закинула остаточно.

“Хоч би щось показалося на горизонті!” — марно надіявся Ендрю, ні на мить не зупиняючись. Тиша ставала нестерпною, здавалася густою і тягучою, як згущене молоко, — та він усе біг і біг. “Поверніть мене до бісового Бурштина, до рідних енергоблоків!”.

Deutschland, Deutschland über alles, über alles in der Welt! Deutsche Frauen, deutsche Treue…17 — німо наспівував німець. — “Дурня це все, пісня в тиші не звучить… Що тоді робити?”.

“Хай тільки-но Володька математику погано напише — я йому влаштую! — планувала потенційне майбутнє білоруска. — Якщо, звісно, побачу його ще…”.

— Замовкни! — беззвучно прокричав Ендрю в сіру неживу далечінь. — “Перестань… зараз же… думати… Заткнися!”.

“Ля-ля-ля, тра-ля-ля, — кривлявся Ганс. — Як тут нудно, на-на-на”.

“Каґда Іллічь кончіл, апладісмєнтам і авациям нє било конца. Пєрєд намі стаял вєлікій рєвалюціонєр, тєарєтік і трібун”, — подумки цитувала Владлєна біографію Лєніна, яку знала напам’ять.

“Якщо це і є пекло, то найгірше у світі, — крутилося в голові українця. — Я сподівався хоч на якусь динаміку, котел гарячий і чортів навколо, що скачуть і співають…”.

“Краще б я ще 3 дні під трупами на Соммі пролежав, — жалкував німець. — Там хоча б не було тихо”.

“Цікаво, а в КҐБ знають про це місце? — задалася питанням комуністка. — А якщо вони слухають зараз мої думки? Треба припинити думати, вони можуть неправильно витлумачити мої сумніви. Звісно, КҐБ все знає і всіх слухає, так!”.

“Та не хотів я бути імператором, чесно! — Ендрю підняв голову догори. — Якщо це кара за затоплення Пекіна, то каюсь. То було не в моєму минулому, я навіть не пам’ятаю і не відповідаю за це!”.

“Бісові Jude придумали цю релігію, — дорікав Ганс. — От хто їх просив, скажіть мені? Нормально ж жили, нє — подавай їм пекла, раї, ковчеги… ”.

“Ну, може, іноді й сумніваюся. Що в цьому такого? — розмірковувала Владлєна. — А хто не сумнівається? Хіба я не людина? Замовкніть, думки!” — жінка вцідила собі ляпас.

“Ну добре. В Бурштині я теж хочу відселити людей, але ж це заради блага! Вони просто нічого не розуміють, тому й протестують. Неадеквати, таким нічого не поясниш”, — виправдовувався Ендрю, вдивляючись у тьмяний сонячний диск.

“Тому їх і треба знищити, ну хіба я не правий? — полемізував сам із собою німець, підводячи голову. — Всі ще нам дякуватимуть”.

“Якщо ви мене чуєте, товаріщі з КҐБ, — звернулася білоруска догори, — можна викладачеві університету по разнарядкє видавать щось краще за марґарін і сардіни в маслє? Хоча б ковбасу і мандаринки. Я Володьку уґащу на Новий ґод”.

“Ну от про що з ними говорити? — виправдовувався Ендрю. — Енергетиці вони не навчалися, економіку не розуміють. Я ж про стратегічні речі, а не про їхню лісопосадку. Висадимо нову! Он Пекін затопило в цій реальності й нічого, імперії ж на користь”.

“Ну добре, я переведуся в інший відділ. Займатимусь паперовою роботою, — продовжував свій монолог із небом Ганс. — Я не стрілятиму Jude. Так годиться? Покажеш мені Ковчег?”.

“Яке тяжке в мене життя, — бідкалася Владлєна. — І я ж нічого з цим не можу зробити. Все залежить від партії і нових людей, савєцкіх ґраждан… А я стара вже щось міняти. Мені скоро 40…”.

— Я розумію, що мільйони людей із Пекіна переселились. Але ж то не я, — говорив до пустки Ендрю. — Я цього всього не пам’ятаю. Я б не руйнував їхні долі, якби прожив те життя насправді.
— Ну що мені зробити? Звільнитися зі служби? — кричав німець. — Кому я в цивільному потрібен? Після Сомми я намагався влаштуватися якось, та тільки пиячив. Я ж лише виконую наказ… Заткнись, не говори більше!
Нєт-нєт-нєт, — стримувала себе Владлєна, щоби не ляпнути чого зайвого. — Я нічого не думаю, я нічого не думаю, я нічого не думаю…

“Ну добре! Добре! Я зробив би так само, бо я такий! Я знаю, що так із людьми не можна було! — заволав подумки Ендрю, з подивом відчувши на собі перший подув вітру за години бігу. — Це Ти, Боже? Забери мене!”.

“Все, за першої ж нагоди здамся американцям у полон і розкажу все, — зітхнув Ганс. — До комуністів не піду — краще застрелитися одразу! O Mein Fuhrer, врятуй від цих думок!”.

“Але ж як казав той буржуй Декарт: “Cogito ergo sum”, — сумніви закралися в голову білоруски. — Якщо партія і КҐБ думає замість мене, то я не існую? О Лєнін, поможи!”.

Ендрю взявся гамселити себе кулаком то по голові, то по тілу, не зупиняючи бігу ні на мить. Жодної втоми він не відчував, пейзаж навколо не змінювався, сонце так і знаходилося в зеніті. Зіщуливши очі, чоловік оглянувся навколо, але жодного сліду Ковчега не було.

Раптом щось різко зупинило його. Українець немов врізався в щось невидиме. Навколо була та ж сама пустка. Коли він поглянув під ноги — на сухій потрісканій твердіні почав промальовуватися якийсь контур. Чоловік відсахнувся, та невидима сила повернула його на місце. На ґрунті з’явився невеликий малюнок корабля — Ковчега. Такий самий Ендрю бачив у дитячій Біблії.

Зненацька земля затряслася, тріщини під ногами Ендрю розходилися навколо й невпинно поглиблювалися — і вже за мить Ендрю, що не встиг навіть оком змигнути, провалився разом зі шматками породи у прірву і відключився.

XV. Пароль

— ТИ ТАКИ ГЕТЬ збожеволів, — сказав Юй, покрутивши пальцем біля скроні.
— Де ти розгубив свої східні манери? — запитав його Ной.
— В раю, — скривився китаєць.
— Тим краще. Влаштуй мені тут потоп, а сам відправишся на землю. По руках? — простягнув долоню Ной.
— Що це дасть?
— Немає раю — немає потреби в Хранителі. Бог тільки так переконається в тому, що я дійсно хочу померти.
— Немає раю — немає синхронізації світів, йолопе, — розвів руками Юй. — Ти готовий пожертвувати людством заради своєї авантюри?
— Хто сказав, що мати три унікальні світи гірше, ніж три однакові? — стояв на своєму Ной.
— Твій Бог сказав.
— Ні, не казав.
— Ні, сказав! — підвищив голос китаєць. — І це було в інструкції, яку я, на відміну від тебе, прочитав і запам’ятав. І там написано, що в разі проблем тут неодмінно з’являться проблеми у світах. Ти не думав, що, влаштувавши потоп у раю, ти повториш його в людей?
— Мені байдуже, — махнув рукою Ной. — Люди не змінилися відтоді, дарма я їх рятував. Ідея Бога про очищення не встановила благодать.
— Бо утопічні ідеї безглузді, — відказав йому Юй. — Я тобі не допомагатиму, — додав він після короткої паузи.
— Ну, й не треба, я вивчу інструкцію самостійно, — Ной розвернувся і пішов у напрямку центру управління.
— Щасти тобі через 40 років, днів і ночей, сяньшен, — помахав йому вслід китаєць.
— Ти що, примудрився заблокувати панелі?
— Ну, ой.
— А-а-а! — розлючено заревів Ной, що встиг відійти тільки на пару кроків. Він обернувся і замахнувся величезним кулаком на китайця, та Юй спритно відскочив, тож рука нападника лиш боляче зустрілася зі стіною.

Юй побіг геть, швидко сховавшись за деревами. Ной попрямував слідом за ним, та прудкий китаєць таки зумів десь затаїтися і зникнути з поля зору. Важко сопучи і страждаючи через головний біль, бородань кружляв між пальмами, дубами, кущами чорниці та кактусами, але Юя ніде не було видно. Зрештою, знесилений чоловік опустився на землю й провалився у сон, голосно хропучи.

Щоразу він уявляв, як осідлає невблаганну водну стихію, покривши землю каналами та дамбами, — і більше жодна людина не загине від повеней. І зараз він знову отримав шанс реалізувати свою мету.

Дочекавшись, поки Ной засне міцніше, Юй обережно спустився з найближчого дуба та зіскочив на лісову підстилку. Галуззя хруснуло під його вагою. Китаєць завмер, але здоровань неподалік захропів іще гучніше. Тільки-но ж Юй взявся зробити крок у той бік, як рулади Ноя різко припинилися. На кілька митей запанувала цілковита тиша, яку раптово перервали кілька важких, судомних вдихів, ніби сплячому не вистачало повітря. Китаєць дочекався, поки дихання Хранителя Ковчега стане розміренішим. Тоді, повільно пробираючись між кущами, підкрався до Ноя і заліз йому до лівої кишені. Там було порожньо, але чомусь липко. Юй видобув руку та з огидою обтер її об шовковий халат. Тоді понюхав пальці й аж закашлявся від смороду — ніби вимазав руку в тухлій рибі.

— Що? Де? — вигукнув Ной, розплющивши очі. Юй принишк поряд і затамував подих, та бородань не помітив його і вже за мить заснув знову.

Юй змахнув із чола піт, що проступив, та обійшов здорованя з іншого боку. Обережно торкнувшись його руки, що прикривала праву кишеню, він відсунув її вбік. Тоді пірнув — і акуратно, вправними рухами тонких пальців вийняв звідти красиву золоту плату — її блиск переливався в місячному сяйві ночі. Посміхнувшись, Юй сховав плату у потайну кишеню халата й так само крадькома віддалився від Ноя.

— Старий геть забув, що золота плата може розблокувати панель, — промимрив собі під ніс китаєць, виходячи до попелища на березі озера.

Пильно вдивляючись у проблиски водної гладі, Юй тихенько дріботів піщаним пляжем. Його босі ноги постійно вгрузали в пісок, що зверху вже був прохолодним, а в глибині — досі нагрітим денним сонцем. Повний місяць світив яскраво, легкий приємний вітерець лоскотав китайця своїми оксамитовими поривами, поки той спокійно йшов знайомою дорогою до пункту управління.

На півдорозі він зупинився на невеликому мисі і присів, схрестивши ноги. Звідти завжди відкривався найкращий краєвид у раю: водне плесо, що попереду зникало в небокраї, з обох боків було оточене густими, постійно зеленими лісами. Хоча зараз все тонуло в глибині місячної ночі, та китаєць чудово знав місцевість і міг домальовувати пейзаж у власній уяві. Особливо Юю подобалося тут, коли крони дерев вкривалися білим снігом, на якому по-особливому відбивалося тепле сонячне проміння. Щоразу він уявляв, як осідлає невблаганну водну стихію, покривши землю каналами та дамбами, — і більше жодна людина не загине від повеней. І зараз він знову отримав шанс реалізувати свою мету.

— Рай цієї релігії є неймовірної краси, — прошепотів Юй. — Хоч і залишається досить безглуздим місцем, — додав через кілька хвилин, підвівшись.

За пару годин спокійного пересування берегом китаєць завернув на протоптану стежину, що вела в ліс. Ще кількасот метрів — і він опинився на невеликій галявині, посеред якої стояв похилений дерев’яний сарай, грубо збитий із кількох десятків дощок. Відчинивши двері, чоловік спустився сходами, далі коридором — і потрапив у пункт керування. Великий бездонний циліндр із товстими трубками-дротами вздовж стін, якими то вгору, то донизу рухалася в’язка різнобарвна рідина. Кожна трубка мерехтіла млявим світлом зсередини, заповнюючи приміщення всіма кольорами райдуги.

Юй підійшов до центрального комп’ютера, дістав золоту плату й підніс її до спеціального отвору. Цей момент. Сторіччями він вивчав Ковчег, він полюбив його і зненавидів його, аж поки не викликав людей із кожного зі світів. А зараз, так просто, він вставить плату, яку дарує лише Бог, введе код і змінить світ. Йому навіть не потрібна була картка пам’яті, що залишилася у того українця — за стільки років він вивчив потрібний код напам’ять.

З легким натиском Юй вставив картку до комп’ютера — вона підійшла ідеально. Панель запищала. Навпроти з’явився напис, озвучений низьким грубим голосом: “Ной–3000 розблоковано”. Наступний напис викликав у китайця на обличчі широку посмішку. “Режим Бога активовано”.

Раптом щось привернуло увагу Юя. Він уже збирався вводити комбінацію, як відступив на крок і почав пильно роздивлятися різнокольорові стіни. Це була лише коротка мить, та той, хто стільки часу провів у цій кімнаті, не міг її пропустити. Дві труби-дроти коротко блимнули яскравіше — після чого одна з них підʼєдналася до сусідньої і рідина з першої потекла в іншу трубу. Юй поглянув навколо: таких з’єднаних трубок було кілька. Минуло кілька хвилин, коли замигали ще дві трубки — і з’єдналися, ніби ріки, в єдиний потік.

— А от це дуже і дуже погано… — тихенько сказав Юй, коли раптом його ноги підкосилися — Ной підкрався і повалив спантеличеного китайця підніжкою.

Бородань і сам здивувався тому, що китаєць не розчув його важкого гупання за спиною, та раз удача усміхнулася вдруге — треба скористатись і цього разу таки переконати його допомогти.

— От дурень, — зітхнув Ной. — Золота картка без присутності Хранителя — лише шматок металу.
— Ти не розумієш, що я вже наробив… — процідив крізь зуби китаєць, присівши на підлозі.

XVI. Повернення до раю

ЕНДРЮ ПРИЙШОВ ДО тями в той момент, коли пекуче сонячне проміння торкнулося сухої шкіри його щік. Він підвів голову й усмішка на всі тридцять два розпливлася на його обличчі — він лежав на піщаному пляжі, позаду шуміло море, а попереду — височів чудернацький ліс із пальмами та дубами на спільній площі. На шиї висіла невелика зелена плата на тонкому металевому ланцюжку.

Українець вскочив і в самісінькій туніці, штанях та дерев’яних імператорських капцях, куди постійно засипався гарячий пісок, попрямував до лісу. Дійшов до перших дерев, де минулого разу його перестрів Ганс, але цього разу нікого там не виявив. Ендрю зробив кілька кроків уперед — опале листя зашаруділо. З глибини заростей долинув вереск мавпи.

— Ганс! Влада! — гукнув чоловік, врізавшись у розкішний кущ малини, голки якого впилися йому в обличчя, та у відповідь почув лише вовче завивання, що перегукувалось із папужим хором.

Відчепивши від себе рослину-нападника, Ендрю побачив сліди на лісовій підстилці. Чи були вони людські, чи належали тварині — він не знав, але, на перший погляд, здавалися свіжими. Пробравшись крізь ліс, українець, зрештою, дістався до вже відомого йому поселення з казковими середньовічними цегляними і дерев’яними будиночками. Пройшовши повз два такі, він опинився на центральній площі з возами. Там уже стояв Ганс, понуро опустивши голову.

— А я тебе шукаю, — сказав йому Ендрю і став поруч.

Ганс мовчки показав рукою вперед на велику чорну, ідеально прямокутну пляму. Ендрю оглянувся і зрозумів, що дещо зникло.

— Тут була таверна, — озвучив він свої роздуми.
— Старий алкоголік Jude згорів, китаєць провалився у безодню, — продовжив його міркування нацист. — Що клацати на тій машині — ми не знаємо.
— Отже, ми тут застрягли, — зітхнув Ендрю і, спершись спиною об колесо, присів під возом, навантаженим ковбасою, виноградом і хлібом.

Ганс опустився поруч і закурив цигарку. Ендрю мовчки взяв із рук німця портсигар, Zippo та зробив те ж саме. Глибоко затягнувшись, українець заплющив очі та сказав:

— Кілька років тому кинув.
— Хотів жити до ста? — глузливо усміхнувся Ганс.

Владлєна вигулькнула з-за лісу, підозріло оглядаючись навколо. Вона намагалася ступати максимально нечутно, щоби не привернути увагу мавпячої банди. “Ви вже тріпали нєрви нещасній жінці, — подумала вона. — І так расшатаниє”. Білоруска вийшла на площу, підійшла до возу і взяла шматок ковбаси. Ясна погода поволі погіршувалася: небо застилали темно-сірі хмари, віщуючи дощ. Смакуючи кожен шматочок, Владлєна обійшла віз з іншого боку, щоби дістати шматок хліба, і підстрибнула від несподіванки.

— А щоб ви повиздихали! — обличчя жінки кумедно вирячилося і вона спробувала схопитися за воза, щоби не впасти, натомість схопила помідор і розчавила його прямо в долоні. Червоні бризки розлетілися навколо, кілька потрапили прямо на Гансовий кітель, та він навіть бровою не повів. — Кинули бідну жінку одну в лісі з горилами, а тепер ледь серце не стало в мене. Сидять, курять! — продовжила нарікати Владлєна.

— Доведеться тепер цілу вічність це слухати, — закотив очі Ганс. — Який ідіот сказав, що рай — це благо?
— Чого ви порозсідалися? — розвела руками Владлєна. — Я додому хочу, до Вовки.
— Тепер це наш дім, — Ендрю випустив білий дим із рота.
— Я тут не залишусь, — обурилась білоруска. — Тим паче з ха́мамі!
— Алкоголік згорів, китайця наш Ендрю кинув із прогином у безодню, — продовжив бідкатися німець. — А жоден із нас, розумників, не знає, як працюють ті різнокольорові дроти.

Владлєна поривалася щось заперечити, але потім прийняла той факт, що Ганс був правий. Одне діло — знайти вхід до раю з Ковчегом, інша справа — зрозуміти, як усе влаштовано. Для цього могла знадобитися вічність. Владлєна викинула ковбасу та приземлилася поряд із чоловіками. Ганс мовчки подав їй цигарку. Вже торкнувшись її губами, білоруска раптом зупинилася, а тоді несподівано різко вскочила на ноги.

— Вставайте, — скомандувала вона.
— І? — скептично протягнув Ендрю.
— Той китаєць із 17 сторіччя навчився керувати Ковчегом, то й ми зможемо! — наполягала на своєму білоруска.
— Він тут сидів сотні років, куди поспішати, — Ганс вмощувався, щоби лягти вздовж воза.
— То що, ми дурніші? — кричала жінка. — Раніше почнемо, раніше закінчимо. Вставайте, — вона копнула нациста ногою.
— Ти як моя вчителька з німецької, — застогнав Ганс і напнув кашкета на очі.

Ендрю сидів із порожнім поглядом, вдивляючись у глибоку чорноту згарища. Ще вранці він виконував функцію імператора світу. Так, це рутинно і складно. Але він мав життя. Тут же, у раю, він абсолютно не розумів, що робити. Голос Владлєни долинав до нього, наче десь здалеку. Його відлуння змішувалося з шелестом гілля на деревах і громом, що гуркотів усе дужче й дужче. Велика крапля дощу важко ляпнула йому по лобі, нагло вирвавши із задуми. Ендрю поглянув на своїх супутників. Вони лаялися. У принципі, як і завжди.

Інфантіли! — верещала Владлєна, тупочучи ногами. З неба почало капати інтенсивніше. Її нічна сорочка, на якій у ритмі з її рухами погойдувалася плата, поволі вкривалася вологими патьоками.
— А знаєш, — заговорив Ендрю. — Вона права.
— Відколи це ти злигався з комуністкою? — обурився нацист.
— Треба діяти, ходімо! — Ендрю підскочив та під рясним дощем почалапав до лісу.
— Куди ти пішов? — гукнув йому в спину Ганс.
— До Володьки, — усміхнулася Владлєна і пошкутильгала слідом.

XVII. Подолати минуле

— Я ВИКЛИКАВ МАКСИМАЛЬНИЙ дощ і запрограмував його на 40 днів і ночей, на довше чомусь не можна. Але немає певності, що це призведе до потопу тут, — промовив Юй, натискаючи кнопки на компʼютері.
— Призведе, — посміхнувся Ной, показуючи свої криві, жовті зуби.
— Добре, це ми зробили, — китаєць поглянув на різнокольорові труби. Усе частіше якісь спалахували та зливалися в єдине русло. — Тепер треба зупинити руйнування світів через невдалу минулу синхронізацію…
— Ні, — підійшов Ной і відсунув Юя від панелі. Він швидко вийняв золоту плату та сховав її в кишеню.
— Що ти робиш? — закричав китаєць, намагаючись відібрати артефакт. — Ти ж їй усіх убʼєш!
— Грішники мають загинути раз і назавжди, — Ной замахнувся та спробував ляснути Юя по обличчю, та прудкий суперник вдало вивернувся та схопив здорованя за довгу сиву бороду. Ной зойкнув і сам ледь не повалився на землю, втративши від несподіванки рівновагу. Китаєць застрибнув ззаду йому на шию та намагався дотягнутися до кишені, щоби вийняти плату, — як Ной, марно силкуючись скинути Юя, сам витяг шматок золота та викинув його геть у безодню.
— Нііііііііііііііі! — розпачливо вигукнув Юй, зіскочив із чоловіка і притиснувся тілом до краю металевого містка, хапаючи руками повітря. Та було запізно — плата невпинно летіла донизу, лиш востаннє блиснувши і загубившись у вічному падінні в невідомість, а з нею — і надія людства врятуватися від апокаліпсису.
— То ці Jude живі! — долинув до них вигук нациста, що разом з Ендрю та Владлєною увійшли до кімнати керування.
— Один із них — китаєць, — нагадав йому Ендрю.
— То що, китаєць не може бути євреєм? — наполягав Ганс.
— А ви як тут опинилися? — Ной, подивований, розвернувся і зробив їм назустріч кілька кроків.

— Я перепрошую, — не розтуляючи повік, Ганс підняв руку. Він крутився навколо себе, не розуміючи, в яку сторону краще говорити. — А можу я, скромний член нацистської партії, попросити втрутитись і врятувати світ.
— Член КПСС теж просить, так, — підтримала Владлєна, не підводячи голови.

Зненацька все навколо залилося сліпучо білим світлом. Відвідувачі центру керування пробували затулити очі чи відвести їх, але це мало чим допомагало. Світло було скрізь і проникало навіть через повіки.

— Господи, Ти явився! — залепетав Ной, опускаючись на коліна. — Я виконав прохання Твоє. Виправив усе.
— Тобто нічого кращого за знищення ти не вигадав?! — грізний голос лунав звідусіль.

Владлєна присіла й закрила голову обома руками. Вони трусилися.

— Я брав приклад із Тебе, Господи! — парирував Ной.
— Але ж Я розкаявся, — відповів тому Бог. — А ти так і не знайшов свого шляху.
— Мій шлях — це твій шлях, — кричав старий пияк.
— Я перепрошую, — не розтуляючи повік, Ганс підняв руку. Він крутився навколо себе, не розуміючи, в яку сторону краще говорити. — А можу я, скромний член нацистської партії, попросити втрутитись і врятувати світ.
— Член КПСС18 теж просить, так, — підтримала Владлєна, не підводячи голови.
— Я ж привів нациста і вас у рай, що ще ви від мене хочете? — поцікавилося світло.
— Ну, ви ж Бог, виправіть усе, — озвався Ендрю.
— Про Бога раптом згадали? — у всепроникному голосі почувся глузливий смішок. — Здається, про божественні справи ви більше знаєте, ніж я сам. Ні, люди таки безнадійні.

— Дай нам напуття перед крахом усього сущого! — попросив Ной.
— Як там кажуть у вас… Їбіться самі, — сказав грізний голос — і світло погасло так само різко, як і зʼявилося.

Ганс, Владлєна, Ендрю та Ной обережно привідкрили очі та переглянулись. Юй весь цей час тихо сидів біля лівого комп’ютера та, обхопивши голову руками, ритмічно хитався взад та вперед. Він усе життя хотів вибратися і перебудувати світ на власний розсуд — а невдовзі не залишиться нічого. І саме він це спровокував.

До присутніх долинуло дзюркотіння — з коридору, через двері, у центр управління почала литися брудна вода. Дістаючись країв металевої платформи, вона стрімко падала вниз.

— То що, це кінець? — запитав Ендрю, із залишками надії поглянувши спочатку на нациста, тоді на комуністку і, зрештою, на старого Ноя, який задоволено посміхався. Всі мовчали.

Українець пройшовся металевим містком у напрямку трьох панелей. Він торкнувся їх — пластикових кнопок і запилених скляних екранів, на яких хаотично блимали пікселі.

На панель впала крапля і скотилася пологою поверхнею вниз. Ендрю звів погляд догори — дощ падав прямо з темряви, що час від часу освітлювалася іскрами. Чоловік зиркнув на панель ще раз. І тут його очі ковзнули на місце, куди впала чергова крапля. Це був отвір для плати.

— Ми ідіоти! — ляснув він себе по лобі. — Гансе, Владо, ми ж маємо кожен свої плати після переміщення в Ковчег!
— Ні, ви не можете! — крикнув Ной і, підскочивши до Ендрю, спробував відштовхнути того від панелі.
— Ану розказуй, морда псяча, як нам звідси вибратися та запобігти глобальному Scheiße!19 — німець дістав пістолет із кобури та приставив його старому прямо під носа.

Ной лише голосно розреготався. Ганс розізлився та вистрілив йому в плече — куля пролетіла навиліт і з дзенькотом зрикошетила від металевої підлоги кудись геть. Ноя навіть не подряпало. Бородань вибив зброю з рук отетерілого на мить нациста та притис його до поручнів. Плата вискочила з-під кітеля Ганса й повисла вниз, тримаючись лише на шиї. Владлєна підбігла та вдарила Ноя кулаком по спині — старий зовсім не відчув.

Ендрю поспіхом розглядав панель. На кнопках були намальовані символи, але деякі з них геть стерлися. “Х”, “+”, “=”, “!”, “<”, “>”, “?”, “Ґ” — вони повторювалися рядами в різних комбінаціях, але жодного натяку на те, що це могло б означати, не було.

Раптом Юй міцно схопив Ендрю за руку. Біль пронизав кістку українця аж до плеча. Він спробував вивільнитися, але хватка китайця виявилася мертвою.

— Зроби бекап, я вже награвся з цим, — прохрипів Юй. Його волосся було геть скуйовджене, а очі шаленими. — Така кнопка там одна!

Після цього Юй зробив два великі кроки, стрибнув — і миттю опинився на спині Ноя. Здоровань змушений був відпустити Ганса. Той гарантовано впав би, якби Владлєна, попри панічні махання, не схопила його за кітель і, тримаючись за поручень, не витягла нациста на місток. Німець і білоруска побігли до панелей.

Води згори надходило все більше. Але тепер це були не поодинокі краплі — вона лилася цілими струменями. Один із них із шумом відбивався від містка, де якраз боролись Юй та Ной. Китаєць звивався на спині старого, як наїзник на бику для родео. От-от — і, здавалося, ковбой злетить із нього у прірву.

Та, попри незграбні спроби Ноя скинути причепу із себе, китаєць тримався. Мить — і Хранитель Ковчега послизнувся на вологому металі й перевалився разом із Юєм через поручні. До тріо долинули лише прокльони, які поступово віддалялися і, зрештою, розчинилися в шумі водоспаду.

— Всі на місця! — скомандував Ендрю. Ганс і Владлєна вставили свої картки, сіли у два з трьох крісла і пристебнулися ременями безпеки. Українець бубонів собі під ніс. — Вона одна… вона одна… вона одна… Х… =… !… Ґ… вона одна! Точно! — Ендрю натис кнопку “Ґ”. Комп’ютер запросив підтвердження: “Ви впевнені, що плануєте зробити відкат до попередньої версії?”. Ендрю знову натиснув на унікальну літеру української абетки та всівся у своє крісло.

Роботичний голос не було чути через воду, що лилася велетенськими потоками. Все наповнилося білим світлом якраз у той момент, коли водоспад накрив три компʼютери та повалив їх у темну нескінченну безодню.

Епілог

— ТО ВИ ТОЧНО вирішили?

Ендрю не відреагував на запитання. Він відволікся на телефон на круглому столі з прозорого скла, що займав більшість площі невеликої конференц-зали адміністративного корпусу Бурштинської ТЕС.

Він зайшов у ґуґл та набрав там “Ганс Мюллер”. Першим результатом став любительський сайт із військової історії Другої світової війни. Під назвою та коротким описом на сторінці результатів пошуку світло-сірим кольором було написано: “Ви вже відвідували цю сторінку багато разів. Останнє відвідування 10.05.29”. Ендрю натис на посилання. Коротка довідка, яку він вже знав напам’ять, повідомляла: “Ганс Мюллер (нар. 01.09.1892, Мюнхен, Німецька імперія — пом. 21.06.1942, Тобрук, Італійська Лівія) — SS-Obersturmführer. Народився у сімʼї хліборобів. Член НСДАП20 з 1926 року, СС з 1927 року. Можливо, брав участь у діяльності “Аненербе” з пошуку Ковчега Завіту протягом 1940 року. Загинув під час Другого наступу Роммеля в околицях Тобрука. Нагороджений Залізним хрестом (1940)”.

Далі Ендрю ввів у пошуковику “Владлєна Ґромова”. Про неї на сайті Білоруського державного університету, у підрозділі “Кафєдра історіі Расіі”, інформація була ще скупішою. “Про жінок завжди пишуть менше”, — промайнуло в голові Ендрю. У повідомленні про комуністку йшлося: “Владлєна Едуардовна Ґромова (нар. 20.03.1937, Волоґда, РСФСР21 — пом. 19.03.2007, Мінск, Рєспубліка Бєларусь) — викладач кафедри історії КПСС із 1966 року, старший викладач із 1983 року. Автор близько 200 наукових статей та однієї монографії”.

“НЕ ДУМАЮ, ЩО вони зрозуміли б моє рішення”, — подумав Ендрю.

— Може, почекаємо ще? Уряд готовий відтермінувати процес, — жінка в діловому костюмі, що сиділа навпроти нього, поклала руки на папери та підтягнула їх до себе.
— Ні-ні, — заперечив Ендрю, заблокувавши та склавши навпіл свій iPhone 19 із хвилястим ребром та блідо-жовтою задньою панеллю. — Давайте, нарешті, зробимо це.

Жінка передала йому документи, він узяв ручку в праву руку та на мить завмер над місцем внизу, де мав би стояти його, директора, підпис. У верхньому рядку, на який він кинув останній погляд, було написано “Акт зняття Бурштинської теплової електростанції з експлуатації”. Повагавшись не більше секунди, він швидким розчерком пера підписав акт.

— Ваш дід проєктував цю станцію, батько все життя пропрацював тут, а вам не шкода її закривати? — перепитала жінка, забираючи папери та ховаючи їх у трендову сіру папку з переробленого паперу.

Ендрю підвівся та, простягнувши співрозмовниці руку, впевнено промовив:

— А хто сказав, що має бути шкода?

Інші оповіді Олексія Дуброва
Інші оповіді, ілюстровані Русланом Вашкевічем


  1. Руки вгору! (нім.) ↩︎
  2. Єврей (нім.) ↩︎
  3. Воєнізовані загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини ↩︎
  4. Хай живе Гітлер! (нім.) ↩︎
  5. СС-Оберштурмфюрер (нім.) — німецьке військове звання СС, відповідає лейтенанту ↩︎
  6. О мій Фюрер! (нім.) ↩︎
  7. Ні (нім.) ↩︎
  8. Мій друже (нім.) ↩︎
  9. У Китаї це ввічливе звертання, як у нас “пані”. “Сяодзе” кличуть неодружених жінок ↩︎
  10. У Китаї це ввічливе звертання до чоловіка, як у нас “пан” ↩︎
  11. Камітєт ґасударствєнной бєзапаснасті (КҐБ) — спецслужба в Союзє Савєцкіх Социалістічєскіх Рєспублік (СССР) ↩︎
  12. Так-так (нім.) ↩︎
  13. Імператор (кит.) ↩︎
  14. У Німеччині це ввічливе звертання, як у нас “пані” ↩︎
  15. “Аненербе” — німецьке нацистське товариство, що існувало у 1935–1945 роках та займалося вивченням історії ↩︎
  16. До біса! (нім.) ↩︎
  17. Німеччина, Німеччина понад усе, Над усе на світі! Німецькі жінки, німецька вірність… (уривок із “Пісні німців”) ↩︎
  18. Комуністічєская партія Савєцкава Союза (КПСС) ↩︎
  19. Лайну (нім.) ↩︎
  20. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) ↩︎
  21. Расійская Савєцкая Социалістічєская Рєспубліка (РСФСР) ↩︎
Оповідь, Роберт Маккі

Оповідь

Роберт Маккі

Ця книга — про основоположні принципи оповідного мистецтва та ремесло письменництва, а не черговий збірник рецептів про те, як підігріти залишки голлівудського бенкету. 

Рецепта для написання оповіді, що гарантував би успіх, не існує. Оповідь забагата на загадки, надмірно складна і гнучка, тому її неможливо охопити єдиною формулою. Передусім письменнику слід осягнути форму оповіді.