“АУ, НАСТЮ! ТИ де? Чому не береш слухавку? 😠 Ми з Машею вже давно на місці!”.
Біля пам’ятника з гарматою, що навпроти станції метро “Арсенальна”, тримаючи над головами парасолі, тупцювали дві молоді жінки. Одна — із сяк-так зібраним у пучок світло-русявим волоссям, у м’ятному бомбері, світло-сірому комбінезоні кльош, коротких жовтих гумовиках і з полотняною торбою на плечі, де було написано “Book is my superpower”. Вона щойно відправила повідомлення в “чат дівчат” і тепер з інтервалами у 2–3 секунди смикала з кишені телефон, перевіряючи, чи не прийшла відповідь. Гул автомобільних шин, сигнали клаксонів, барабанний дріб дощу об розкриті куполи парасольок, шльопання перехожих по мокрому асфальту — усе це разом створювало такий балаган довкола, що сповіщення з телеґраму було легко не почути.
У цей час її компаньйонка — у довгій блідо-ліловій сукні, блакитній джинсовці та білих кросах — трималася трохи на віддалі. Щоби не потрапити під гарячу руку роздратованої подруги, вона обміряла кроками кам’яний постамент. Із прозорою парасолькою тростиною та сумочкою саквояж у руках вона нагадувала трохи апґрейджену Мері Поппінс. Щоправда, від казкової няні-чарівниці, відомої своєю акуратністю, її відрізняла зачіска: під впливом вологості волосся жінки перетворилося на стріху на голові.
Ці двоє чекали на третю подругу, яка — як на зло — запізнювалася. На 18 хвилин. Поки що.
— Овва! Дарино, ти бачила, що табличку поміняли? — з подивом гукнула Маша. Вона завертала вже на третє коло, та тільки щойно помітила новий напис під гарматою.
— На пам’ятнику? — Дарина, що до того часу стояла спиною до монумента, обернулася на голос подруги й, піймавши поглядом її ствердний кивок головою, буркнула. — Так це вже пару років так. А може, й більше… — і розвернулася назад. Її увагу відволік поки що незначний затор, що виник перед входом у метро.
Тиснява у вечірню годину пік на “Арсенальній” — не новина. На цій станції київської підземки лише п’ять турнікетів і не завжди всі п’ять працюють. А тут ще весняна непогода на додачу. Люди сповільнювалися перед скляними дверима, щоби згорнути парасолі й одягнути маски. При цьому необхідно якось не впустити в калюжі свої ж сумки й портфелі. Подібна еквілібристика не всім давалася легко й швидко, а позаду вже наступали на п’яти інші охочі якнайшвидше потрапити з роботи додому.
Вона першою відчинила масивні дубові вхідні двері й, не оглядаючись на подруг, прудко збігла сходинками в темний напівпідвал…
— Думаєш, це працює? — Маша завершила свої бродіння й зупинилася поруч із подругою.
— Що працює? — розсіяно перепитала Дарина й, спохватившись, що давно (хвилини півтори насправді) не перевіряла повідомлення, полізла знову в кишеню за телефоном.
— Це переназивання. Стояла собі 100 років гармата на честь організаторів більшовицького заколоту, а тут — бац! — тупнула ногою жінка, ненароком втрапивши нею в калюжу, — тепер вважайте, що ця сама гармата, аніскілечки не змінена, уже пам’ятник на честь борців із тими самими заколотниками…
Дарина відірвала погляд від екрана смартфона, але не встигла нічого відповісти, бо з підземного переходу, що праворуч, до них саме винирнула та, кого вони чекали.
— Ходім! — махнула їм рукою дрібна фігура в чорному худі, чорних джинсах скіні, сірих кедах і одноразовому прозорому дощовику, купленому, мабуть, у магазині “Все від 10 грн”.
Людині середнього зросту такий плащ був би десь по коліна, але новоприбулій він доходив аж до кісточок. Усі троє подруг були однолітками, та Насті — з її 149 сантиметрами зросту — ніхто не дав би тридцять один рік. Тож, стомившись переконувати касирів і барменів, що давно вже не підлітка, вона завжди носила із собою паспорт — інакше спиртне їй не продавали.
— Сама ж призначаєш час… — із докором дивлячись на подругу, почала Дарина, а Маша закінчила, — і все одно запізнюєшся.
— О, ви вже думки одна за одною доповнюєте, напевно, таки зачекалися, — віджартовувалася Настя, коли вони разом рушили в паб, де збиралися провести вечір.
Вона першою відчинила масивні дубові вхідні двері й, не оглядаючись на подруг, прудко збігла сходинками в темний напівпідвал. У повітрі витав солодкавий запах хмелю й грінок із часником.
— Андрюха! Привіт! Як справи? Не хворієш? — відкидаючи з голови капюшон від дощовика, кинула Настя гостес, який із маскою на обличчі зустрічав відвідувачів біля сходів, і протягнула кулачок для вітання.
У цей момент підійшли й Маша з Дариною, які затрималися перед дверима, щоби струснути від дощу й скласти парасолі.
— Дякую, все ок, — кулаком, як три Настіних разом, Андрій відповів на вітання. — Добрий вечір, — обернувся чоловік до її компаньйонок. Вони мовчки кивнули у відповідь.
— Де нам можна впасти? — жінки зробили пару кроків вперед і тепер роззиралися навколо. Настя — у пошуках вільного столика, бо на багатьох, ще не зайнятих гостями, стояли дерев’яні пивні кухлі з написом “Reserved”, інші двоє — оцінюючи місце, куди їх привела подруга.
Фотографії футбольних зірок, шарфи вболівальників з емблемами українських і закордонних клубів, прапори різних країн, великі екрани, ввімкнені на каналі “Спорт. ЮА” — стіни начебто промовляли, що тут не місце для задушевних бесід.
— Спокуха! — зловивши скептичний погляд Дарини й трохи розгублений Маші, Настя відреагувала на випередження. — Сьогодні ніяких матчів чи боїв у програмі нема, я в дяді Ґуґла перепитувала…
— Можу запропонувати вам два варіанти. Ось, — Андрій вказав на стіл одразу під сходами, — або ж от той, — жінки простежили поглядом за його другою рукою й побачили невеликий столик на двох у дальньому куті підвалу, — доставимо стільця… Ну, ти подзвонила трохи запізно, — зреагував він на німий докір Насті, пожимаючи плечима.
— Дай нам 30 секунд, ми зараз вирішимо, — чоловік зробив пару кроків у бік, до своєї стійки, а Настя повернулася до подруг із запитальним виразом на обличчі.
— Ну… можемо сісти під сходами… Правда, тут від дверей тягне, але столик більший, нам буде комфортніше, — сказала Маша, намагаючись розминутися з чоловічою компанією, що саме спускалася донизу.
— Або взагалі знайти якийсь інший паб, — озвалася Дарина, втискаючись у стіну, бо настала її черга пропускати цей гурт повз себе.
“Добрий вечір! Ви бронювали місце? На чиє ім’я? Є! Проходьте за мною, будь ласка”, — на фоні Андрій торохтів до нових відвідувачів, у цей час Настя, упершись рогами, намагалася переконати Дарину залишитися.
— О, ми бачимо, що тебе аж розпирає. Ну, розказуй, — промимрила Дарина за себе та Машу й відкинулася на спинку стільця. Цю лавину все одно не спинити…
— Ноу ченс! — категорично відрізала вона, розстібаючи кнопки на дощовику й струшуючи додолу краплі води, які на ньому ще залишилися. — Вечір п’ятниці! Ти забула? Зараз знайти вільне місце десь у центрі — це… це як “Динамо” виграти Лігу чемпіонів, — зрозумівши, що подруги цю метафору не оцінили, Настя, як сніжками, почала кидати в них іншими. — Це як професійному фотографу поділитися своїми локаціями для зйомок, — знімаючи з себе клейонку, вона легенько штовхнула під бік Машу. Та вже й собі взялася перебирати пальцями ґудзики джинсовки. На правому безіменному блиснула обручка. — Як “Фоліо” витратитися на якісний переклад… — продовжувала Настя, вхопивши Машину долоню й прямуючи до дальнього столика.
— Та ясно мені! Ясно! — перервала монолог подруги Дарина, маневруючи між столами й стільцями вслід за подругами, які не залишали їй вибору. — Це як тобі прийти вчасно на зустріч, — хотіла вколоти вона Настю, але та й бровою не повела.
— Так і є! — з цими словами мініатюрна Настя завзято підхопила по сусідству грубо сколоченого дерев’яного стільця, де ніхто не сидів, і з легкістю, наче то пір’їнка, розвернула до їхнього столика.
Поки Маша мостила свої куртку й парасолю на загальний вішак, що стояв під стіною метрів за 2 від них, Дарина розвішувала бомбер і торбу на спинці власного стільчика, а Настя, зіжмакавши абияк дощовик, запихала його в наплічник, до них встигла підійти офіціантка.
— Привіт, Настю! — довгими кістлявими пальцями дівчина вхопилася за свою маску, потягнула донизу, на мить показавши обличчя, й повернула її на місце.
— О, Катю, привіт! Бачу, у вас аншлаг, ми ледве сіли з подругами. Це Маша й Дарина, до речі… — Настя, вмощуючи під ногами рюкзак, який не хотів стояти й вже тричі завалювався на підлогу, з-під столу недбало махнула рукою в їхній бік.
— Так. Думаю, люди просто скучили за пабами, до того ж… — офіціантка дістала з кишені чорного фартуха-уніформи записник і, не встигла договорити, як Настя нетерпляче її перебила.
— Нам три дункеля, 0,5, будь ласка, — вона вже потирала руки, аж тут подруги підняли бунт.
— Я б випила краще вина. Якесь біле, напівсолодке, — подала голос Маша. Вона дістала з сумочки санітайзер, видавила кілька крапель рідини на долоню й, пустивши пляшечку по колу, почала розтирати руки. Запахло полуницею і м’ятою.
— Сорі, у нас тільки пиво. Багато різного пива. Ось на столі к’юар-код, за ним доступне наше меню… — роз’яснюючи, що й до чого, Катя ледь стримувалася, щоби не захихотіти. Маша мала вигляд, наче її вдарило струмом — волосся стало дибки й сформувало німб над головою, а вона про те й не здогадувалася.
— А яке світле пиво у вас хороше? — перевела на себе увагу Дарина, але відповіла їй Настя, поклавши край суперечкам:
— Не випендрюйся! Я погане пиво не замовила б. Вам сподобається, обіцяю!.. Три дункеля! — повторила жінка замовлення, офіціантка у відповідь кивнула, занотувала й попрямувала до сусіднього столика, де її кликали інші відвідувачі. — Дякую, Катю! — навздогін кинула їй Настя, але ці слова потонули в білому шумі телевізорів, балаканині відвідувачів і дзвоні скляних бокалів із пивом.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
— Я стільки всього хочу вам розповісти! — пританцьовувала на стільці Настя.
— О, ми бачимо, що тебе аж розпирає. Ну, розказуй, — промимрила Дарина за себе та Машу й відкинулася на спинку стільця. Цю лавину все одно не спинити.
— Я літала в Німеччину. У Берлін точніше… Еее, сьогодні 14-те? Значить, це було більше 2 тижнів тому. У кінці квітня, карочє…
— Я бачила, ти виставляла пару фоток в інсті. І довго ти там була? — перебила подругу Маша. Вона вертіла в руках телефон, вивчаючи меню, яке пропонував паб.
— Чотири дні. Це був чотириденний семінар, присвячений піару й комунікаціям у державному секторі. І він був мегакрутий! Я така рада, що туди потрапила. Мене досі враження не відпускають, — від хвилювання Настя тарабанила пальцями по поверхні столика, готова продовжувати далі без зупинки, але не тут-то було.
— Так, а як тебе туди занесло? З роботи відправили? — ще раз вклинилася Маша й, між іншим, поцікавилася. — Ви будете кульки-бульки? Тут пише, що це картопляні кульки з моцарелою всередині…
— Як занесло? — Настя ствердно кивнула на пропозицію кульок-бульок і навмисно монотонно-занудженим голосом переповідала. — Побачила опен-колл, заповнила заявку, написала мотиваційний лист, пройшла онлайн-співбесіду. А після того, як мене відібрали, взяла відпустку за власний рахунок, бо офіційні відрядження за кордон — то не для плебеїв.
— Добре, хоч взагалі пустили, — зауважила Дарина. Оглядаючись через плече, вона помітила, що паб уже майже битком набитий.
— Та ладно тобі, ми ж не в совку живем… — не відриваючи погляд від екрана телефону, заперечила Маша.
— Хіба? — Дарина повернулася до неї й запитально вигнула брови.
— Кахи-кахи! — театрально прочистила горло Настя, нагадуючи про свою присутність.
— Ок, продовжуй. Ми мовчимо, — подруги переглянулися між собою і синхронно провели складеними великим і вказівним перед вустами, наче застібаючи рота на блискавку.
— Семінар складався з кількох блоків. Один із них стосувався використання гумору, іронії та самоіронії під час спілкування з аудиторією в соцмережах — і це було саме кльове! Нам розповідали про дуже офігенний кейс… — Настя зупинилася на мить, щоби відсьорбнути пива, яке офіціантка щойно поставила на їхній столик. Маша вирішила скористатися моментом, поки подруга замовкла, й замовити снеки.
Тільки-но вона відкрила рота, як слух усіх присутніх у пабі різонув пронизливий свист мікрофона. Так трапляється, коли його занадто близько підносять до динаміків.
Обернувшись, подруги побачили, що за 3 метри від них, біля барної стійки, троє чоловіків і жінка активно готувалися до виступу. Совали ударну установку, вовтузилися з проводами від мікрофонів і підсилювача для електрогітар.
— О! Жива музика! — з удаваним ентузіазмом процідила крізь зуби Дарина й вистрілила докірливим поглядом у бік Насті. А тій — що з гуски вода.
— Так, щоп’ятниці й щосуботи, — не зчитавши сарказму, відгукнулася офіціантка Катя.
— Так що ви обрали? — тепер вона зверталася до Маші.
— Кульки-бульки, грінки з сиром і часником, мариновані свинячі вуха, — перераховувала та, розминаючи власні вуха, які позакладало від неприємного звуку.
— По одній порції, правильно? — уточнила Катя. Сіточка ледь помітних зморщок у кутиках її очей видавала, що під маскою дівчина усміхається на всі 32. Дочекавшись “так” від клієнток, вона розвернулася й понесла замовлення на кухню.
— Твоя знайома на мене якось дивно поглядала. Вже вдруге, — зауважила Маша, відкидаючись на спинку стільця.
— Звісно. У тебе ж чортополох на голові! — випалила Настя їй у відповідь. Незважаючи на ображено піджаті на її репліку губи подруги, вона незворушно продовжила про своє. Тільки тепер — на фоні безсмертної рускої рок-трійки, родом із дев’яностих: Валєрія Кіпєлова, “Сплін” і Зємфіри в переспіві невідомого київського гурту. Творчість “Nirvana”, “No Doubt” чи Долорес О’Ріордан, очевидячки, була їм не до снаги.
Наше метро — відрижка закритої совєцької системи, яка у своїх громадян бачила якщо не слухняних рабів, то злочинців, яким місце в ҐУЛАҐу…
— Так-от. Майже весь наземний і підземний транспорт Берліна підпорядковується БіВіДжі, — доводилося добряче надривати голосові зв’язки, щоби докричатися до подруг.
— Розшифровуй свою новомову, пліз. Бівіджі — це…? — запитала Дарина, скоса поглядаючи на Машу. Та рилася в саквояжі, аж поки витягла знайдене десь на дні кишенькове дзеркальце. Після Настіної фрази про чортополох жінка спочатку кинулася обома руками пригладжувати волосся, тільки даремно — воно від того ще більше електризувалося. Оцінивши своє відображення, вона прийняла вольове рішення згребти ту копицю на голові у хвіст і не мучитися, а після — мовчки налягала на своє пиво.
— БіВіДжі — це абревіатура Берлінської транспортної компанії: В-V-G. Її власником є земля Берлін, тобто це комунальна структура. На зразок нашого “Київпастрансу”. Однак, “Київпастрансу” підпорядковується тільки наземний транспорт, а ВVG керує ще й метро. І там, на відміну від Києва, зовсім немає турнікетів. І не було ніколи, наскільки я пам’ятаю з семінару. Бо від початку закладена зовсім інша філософія взаємодії. Підземка — міський сервіс, який надає послугу, а пасажири — це клієнти, а не…
— …потенційні порушники, причому — всі за замовчуванням, — завершила за нею речення Дарина, підносячи бокал пива, щоби зробити ковток.
У цей момент псевдо-Кіпєлов біля бару завів: “Нааада мноююю тішинааа, нєбааа пооолноєєє агняяя…”. Спілкуватися стало ще важче, бо пів пабу почало підвивати разом із ним.
— Так! Дай п’ятюню! — Настя зраділа, що Дарина вловила її думку, й виставила долоню, щоби та плеснула їй своєю. — Тому при вході на станціях там стоять автомати для купівлі квитків, але сам факт купівлі ніхто тут і зараз не перевіряє. Місто поважає своїх мешканців, довіряє їм і покладається на їхню законослухняність.
— Нам таке ніколи не світить! Наше метро — відрижка закритої совєцької системи, яка у своїх громадян бачила якщо не слухняних рабів, то злочинців, яким місце в ҐУЛАҐу. Тому ми здатні тільки на те, щоби застарілі метрові турнікети змінити на нові двометрові… — Даринині слова прозвучали так хмуро, що всі, не змовляючись, зробили по кілька великих ковтків пива й на мить змовкли.
— Та це я Орвеллом пригрузилася, мені переклад замовили… — відповіла вона на німе запитання, яке прочитала в очах подруг, і тут же спробувала звести все на жарт. — Так що все, що ти зараз, Настю, наговорила, тягне на дуууже серйозний думкозлочин, я вважаю.
— О, це я ще до суті не перейшла, — Настя повеселіла й показала жестом офіціантці, щоби повторила їхнє пиво.
— Чекай, — зупинила її Маша, стомившись від своєї мовчанки. — Хочеш сказати, що всі берлінці справно купують квитки?
— Ні, далеко не всі. Тих, хто не купує, ловлять контролери, які вибірково виходять на різні маршрути. І навіть попри це їхні щорічні збитки від безквиткового проїзду становлять близько 20 мільйонів євро. Але, — Настя підняла вказівний палець, передбачивши Машине зауваження, — у Парижі, де стоять турнікети, збитки становлять 90 мільйонів! Швидше за все, питання не в наявності чи відсутності фізичних бар’єрів, а в тому, що існує певна частка людей, схильних порушувати правила… — чувак із мікрофоном забився в безкінечних конвульсіях приспіву: “Я свааабодєєєн, словна птіца в нєбєсах, я свааабодєєєн…”, — тож Настя ще додала гучності:
— І власне, про це й був той кейс. BVG задалося питанням, як прокомунікувати з пасажирами проблему ухилення від проїзду. Але зробити це нормально, людською мовою, можливо, з гумором, не залякуючи й не читаючи нотацій тим, хто щоразу купує квиток…
У галасливому приміщенні на них ніхто не звертав уваги, крім Каті, що саме на цих словах підійшла до столика з великою тацею в руках. Принесла нове пиво й замовлені закуски. Виставляючи все це на столику перед клієнтками, вона раптом включилася в розмову, скопіювавши суворий голос київського метрополітену:
— Увага! Шановні пасажири, доводимо до вашого відома, що згідно з постановою такою, законом таким-то, кодексом таким-то ми вас проклинаємо… — Настя, Дарина й Маша пирснули зі сміху, — …а якщо спіймаємо без квитка, то лінчуємо!
— Ні, було трохи не так, — довелося припіднятися зі стільця й ледь не кричати, щоби жінки почули. — Випадково BVG затеґали під відео, де якийсь молодик хвастався власним досягненням у дусі: “Он, який я крутий! Безкоштовно їду в підземці. Ха-ха-ха!”. На що СММник метрополітену відписав: “Щоб їздити зайцем, потрібні яйця!”.
— Така політика цілком у дусі теорії розбитих вікон. Типу переслідують за дрібні порушення, щоби попередити інші… Лагодять шибки, щоби траплялося менше крадіжок…
Як на зло, саме в цей момент жива музика відголосила своє останнє “Я свааабодєєєн” і завмерла. У неочікуваній паузі Настині “яйця” прозвучали настільки гучно, що на оригінальний тост трьох подруг обернулося ледь не половина відвідувачів пабу.
Першою відреагувала Катя — підхопила порожні бокали й поторохкотіла з ними в напрямку кухні. Дарина загиготіла, давлячи сміх у кулаці. Маша залилася рум’янцем і відвернула обличчя до стіни. І тільки Настя зустріла ці пари секунд неочікуваної слави незворушно. Вона випрямилася на стільці й обвела всіх промовистим поглядом, де читалося: ніхто не змусить її соромитися слова “яйця”.
Інтерес до їхнього столика згас так само миттєво, як і виник. Люди знову відволіклися на імпровізовану сцену, звідки залунало вже “Ана жуйот свой орбіт бєз сахара”. Дарина й Маша взялися за кульки-бульки, а Настя продовжила:
— Загалом гумор оцінили. Ця відповідь зібрала непорівняно більше вподобайок від користувачів соцмереж, ніж власне саме відео. Втім, щоби ви розуміли, жартами справа не обмежилася. Невдовзі цього зайця оштрафували за ухиляння від оплати проїзду. А ще цікавіше — якщо підловлять вдруге, йому загрожуватиме до року ув’язнення, бо в Німеччині це вважається кримінальним злочином. Ось так-от! Поважаючи пасажирів, вони водночас вимагають і поваги до себе.
— Трохи занадто, мені здається, — потягнула Маша.
— Не думаю, — включилася Дарина й заперечно замотала головою. — Така політика цілком у дусі теорії розбитих вікон. Типу переслідують за дрібні порушення, щоби попередити інші, можливо, навіть серйозніші злочини, які ті можуть провокувати. Лагодять шибки, щоби траплялося менше крадіжок.
— Якби київське метро написало щось про… яйця, уявляю, який би знявся скандал, — знову озвалася Маша, одночасно жуючи кульку з моцарелою і переварюючи розповідь. На слові “яйця” вона трохи спотикнулася й вимовила його на тон тихіше.
— О, так! Але в Берліні це цілком ок. Через якийсь час на станціях метро з’явилися величезні рекламні банери. На них — зображення двох чоловіків у стилі Кончіти Вурст. Пам’ятаєте, австрійську драґ-квін із Євробачення–2014? А поруч підпис: “Щоб їздити зайцем, потрібні яйця! І 60 євро”.
— І як на це реагували? — продовжила допитуватися Маша, перейшовши до дегустації грінок.
— По-різному. BVG стверджує, що 95 відсотків відгуків були позитивні. Хоча скарги теж траплялися. Комусь не подобалося фото. Проте компанія вже років із 10 є членом Альянсу проти гомофобії. Тож якісь звинувачення в цьому ключі — це просто постріли повз мішень. Деякі критики зауважували, що подібний гумор, навпаки, тільки провокує потенційних порушників, беручи їх на слабо. Але навряд чи це можна якось простежити, — Настя перервала свій монолог, щоби промочити горло й кинути до рота хоча б одну грінку, поки Маша не вмолотила всю порцію. — Правда, зараз ходять чутки, що від цього гасла таки відмовляться. Типу щоб нікого не ображати. “Їздити зайцем” німецькою звучить як “schwarz fährt”. Дослівно — щось типу “їздити вчорну”…
— О, чекай-но, я повернуся за хвилинку й розповім вам, як я буквально позавчора покаталася зайцем, — Маша відсунула стілець, обвела прищуреним поглядом приміщення у пошуках таких потрібних, коли п’єш пиво, літер “WC” і попрямувала в протилежний кінець підвалу.
— Ти чула, — Настя схилилася над столом і заговорила змовницьким тоном, — наша Маша вимовила слово “яйця”, — і, відхилившись із розмахом назад, зареготала.
— О, так! — Дарина намагалася зловити жовтою пластиковою шпажкою свинячі вуха, нарізані тонкими смужками. — Звучало не так сміливо й гордо, як у тебе, але згодна: це прогрес.
— І на наші посиденьки вона не “відпросилася в чоловіка”, як то завжди, а попередила, що “буде пізніше”. Я ледь зі стільця не звалилася, як побачила це в чаті, коли ми домовлялися про зустріч. Хтось їй поробив…
— Це все Білл Ґейтс і його чіпи!
— Сто відсотків!
Тут Маша повернулася й жартівливі теревені обірвалися. Рішучий вираз обличчя, з яким жінка плюхнулася за столик, обіцяв, що історія буде цікавою.
— Ну, давай, — йорзала на стільці Дарина. — Ми чекаємо на твої 2 хвилини ненависті.
— Я не впевнена, що вкладуся у 2 хвилини, — багатообіцяюче заявила Маша й потягнула кілька разів пиво, щоби не збавляти ражу. — Значить так: позавчора я мала вечірню зйомку. Натрамбувала я, як завжди, все своє добро в рюкзак. Камера, штатив, кілька об’єктивів, запасні батарейки, спалах, селфі-палка, відбивачі світла… — вона загинала пальці, поки ті не закінчилися, а подруги кивали, сьорбали пиво й не перебивали. — Покривало, компактний дощовик, мініаптечка, голка з нитками, суперклей, серветки, косметичка з базовим набором, пляшка з водою, п’ять злакових батончиків і упаковка желейних ведмедиків. Ну, ви зрозуміли! Колумб із меншим баулом рушав шукати свою Індію, — на цьому моменті Машиної розповіді Дарина вже підперла лівим кулачком підборіддя, а Настя почала цокати нігтями по келиху. — Під час зйомок всяке може трапитися. Усюди соломки не підстелеш, але до відірваного ґудзика, зламаного нігтя чи поганого настрою клієнтів через пропущений із поспіху сніданок я завжди готова. Так, батончиком не наїсися, але черв’ячка заморити можна, а желейні ведмедики, які раптово з’являються ніби нізвідки, досі якимось чарівним чином викликали усмішку навіть на найхмурнішому обличчі.
— За київський трамвай! — проголосила Настя. Вони з Дариною підняли келихи й уперше за вечір чокнулися, але Маша не приєдналася до сумнівного тосту…
— Стоп! — Насті першій урвався терпець. — Здається, Колумбе, тебе понесло не в те русло. Тримайся ближче берега.
— Карочє, звалила собі цю ношу на плечі. На голові бейсболка, на поясі бананка з телефоном і гаманцем, на ногах сандалі. Попензлювала на зупинку трамвая. Розрахувала час наперед. О 19:50 сідає сонце. Щоби захопити золоту годину, треба почати фотосесію десь о 18:30. Домовилися з клієнткою зустрітися о 17:45 уже на місці. До речі, я знайшла кльову локацію на Трухановому! — ігноруючи закочені очі подруг, Маша махала перед ними руками, малюючи в повітрі яри, поміж якими змією в’ється стежка. — Зараз, коли ті схили встелені травою, як килимом, там неймовірно гарно…
— Довго запрягаєш, — настала черга Дарини підганяти Машу. — У мене вже в бокалі висохло. Замовим ще по одному?
— А може, біле вино? Чи якесь світле пиво? — підморгнула Настя, сміючись. Але кивнула, й Дарина витягнула праву руку догори, щоби привернути увагу офіціантів.
— Що п’єте? — запитав хлопчина зі значком “Антон” зліва на грудях, що підійшов до них замість Каті.
— Дункель. Три, — відповіла Дарина, вручаючи йому свій порожній келих. — Ну-ну, продовжуй! Уже хоч тепло? — згадала вона про дитячу гру в “холодно і гаряче”.
“І лампа нє ґаріт, і врут калєндарі, і єслі ти давно хатєла што-та мнє сказать — то ґаварі…”, — залунала зі сцени ще одна гітова пісня, яку одразу підхопив хор відвідувачів.
— Майте терпіння! — трохи обурилася Маша. Два бокали пива розв’язали їй язика й дороги назад уже не було. — Тільки з думки збиваєте… Значить, ви знаєте, мені до Труханового острова добрі 2 години добиратися. Ще й із пересадкою. Тому з дому я вибралася з нормальним запасом часу… Дочекалася свій дванадцятий трамвай, що йде з Пущі на Контрактову. Зайшла, витягла з бананки квиток. Один із чотирьох, які я купила за 2 дні до того на цьому ж маршруті! — наголосила вона. — Тіточка в червоному жилеті мені його закомпостувала. Я ще зраділа: там не звичайні дірки були, а сердечко — так мило! Я подякувала, сховала його назад та й сіла собі на єдине вільне місце, що було в кінці вагона. Двері зі скрипом зачинилися й ми поїхали. Сиджу, дихаю своїм улюбленим ароматом мазуту. Милуюся іскрами, що сиплються за вікном із трамвайних ріг, прямо як бенгальські вогні в новорічну ніч, — тут Маша повернулася боком, однією рукою вхопилася за край столика, іншою — за стілець і почала розкачуватися зі сторони в сторону, наче човен під час шторму.
— Мелькають Пріорка, Куренівський парк, стадіон “Спартак”, а мене разом з іншими пасажирами ось так кидає з боку в бік, тільки й тримайся. Відчувала себе, як Еллі з “Чарівника Смарагдового міста”, коли її будинок підхопив ураган. Тільки замість Тотошка я обіймала рюкзак зі своїми камерами. Здавалося, ще трохи — і ми полетимо кудись… Скільки років цим трамваям і рельсам? Не відповідайте, це я так…
— Та чого? Не менше, ніж казці, про яку ти згадала. Ти ж у курсі, що Еллі — це насправді Дороті, а книжка називалася “Дивовижний чарівник з країни Оз”? Совєцький автор просто скомуниздив ідею… — завела Дарина, але прикусила язика, коли побачила, що Маша нахмурила брови.
Антон приніс пиво за їхній столик.
— За київський трамвай! — проголосила Настя. Вони з Дариною підняли келихи й уперше за вечір чокнулися, але Маша не приєдналася до сумнівного тосту.
— Я задивилась у вікно. Перед очима мелькають ті яри: один кадр, другий, третій… Аж тут моє відображення затулила тінь. Ще не встигла повернути голову, як гучний чоловічий голос пробасував у мене над вухом: “Ваш білєтік, дєвушка!” — по тому, як завзяття в голосі Маші меншало з кожним словом, подруги розуміли, що вона, нарешті, підводила їх до головного. — Я пропустила, на якій зупинці зайшли контролери та як вони перевіряли квитки в решти пасажирів, поки дійшли до мене.
— А ти впевнена, що це були справжні контролери? — насторожено запитала Настя.
— Так, вони ж тепер форму мають: брюки й теніски димчастого кольору, з синіми нашивками “Київпастранс” на грудях і передпліччі й фірмовим жетоном у лівій кишені. Двоє чоловіків і жінка. Думаю, за п’ятдесят їм уже перевалило. Мені вже потім контролерка своє посвідчення показувала. Там ще фотка була з часів її “давно мінувшей юності”, як каже моя мама.
— Добре, що їх тепер хоч ідентифікувати можна. Коли ми були студентами… Стійте, це 14? — примруживши праве око, Дарина вирішувала в умі приклад із початкової школи: 2021 – 2007 = ?. — Чотирнадцять років тому, коли ми вступили в Академію й каталися хто з Печерська, а хто з Троєщини на Контрактову, відрізнити контролера від шахрая було ох як складно. А головне — чомусь нікому й на думку не спадало вимагати показати службове посвідчення чи попросити чек, похилив винувато голову, вишкріб ледь не пів стипендії з гаманця і радієш, що хоч не висадили попід білі рученьки на півшляху. А потім мучаєшся: чи це ти штраф заплатив, чи що… О, такі приємні спогади треба терміново запить, — і, нікого не чекаючи, вона перехилила своє пиво.
— Я скажу більше: контролерів було складно відрізнити від дрібних рекетирів із 90-х! Точно такі ж парніши в абібасах, затертих до дір кожанках і з кєпками-хуліганками на тім’ячку перестрівали самотніх жіночок на глухих вуличках і… Насті не потрібно було й продовжувати.
Уява сама малювала картину: молодик характерної зовнішності палить “Приму” без фільтра, підпираючи спиною кіоск із пресою. Він повільно ковзає оцінюючим поглядом по перехожим, які — хто в парі, хто багатолюдним гуртом — пропливають повз, аж поки в поле зору не потрапляє одна-самісінька гарно вбрана київська пані з вишуканою сумочкою, що теліпається на лікті в такт її ходьби. Чоловік очікує кілька секунд; тією ж рукою, що тримає цигарку, чухає лоба; потім підносить до рота залишок цигарки, тримаючи його пожовклими пальцями, з чорним брудом під нігтями та навколо кутикули, глибоко вдихає останню затяжку; відриває спину від стіни кіоску; жестом, наче дає комусь щигля, відкидає недопалок під бровку дороги й виштовхує дим із легень; насовує кєпку на лоба й, сунувши обидві руки в глибокі кишені кожанки, рушає за жіночкою, обережно тримаючись від неї на відстані десяти – п’ятнадцяти кроків. Він лускає соняшникове насіння й кидає лушпиння по вітру. За 2 хвилини лінивої прогулянки, минаючи облуплену арку, що з’єднує два дореволюційного часу будинки й слугує входом у внутрішній дворик, чоловік складає докупи великий і вказівний палець, підносить їх до рота й видає швидкий і пронизливий свист, привертаючи увагу товаришів, що без діла товчуться в цій арці. А далі — все відбувається дуже швидко: він наздоганяє жінку перед наступним поворотом, ніби ненароком збиваючи зі шляху, з трьома друганами оточують її зусібіч, кілька погроз на підвищених тонах, невелика штовханина, хапання за руки — на все про все пів хвилини, й вона продовжує свій шлях уже без сумочки, без пальто, без прикрас, які віддала новим знайомим практично добровільно.
— Один в один! — Маша повернула подруг до реальності, міцно стиснувши ручку бокала. — Хоч я жодним чином не схвалюю зайців і, для протоколу, я, на відміну від декого з присутніх, — вона по черзі тикнула пальцем на обох подруг, а ті з удаваною винуватістю опустили очі додолу, — завжди, завжди платила за проїзд, але така поведінка — ні разу не адекватна!
Покинувши своє пиво й забувши про балаган, що кипів у пабі, Маша з головою поринула в розповідь про позавчорашнє зіткнення в трамваї, ніби переживаючи цю пригоду вдруге.
— Ваш білєтік, дєвушка! — навис над нею коренастий чолов’яга із засмоктаним, трохи побитим сивиною волоссям, кількаденною щетиною на пів обличчя, довгими волохатими руками й плямами поту під пахвами, що розходилися півколами по зіжмаканій тенісці.
— Ось, — смикнувши за блискавку, Маша витягла з бананки квиток, показала контролеру й на автоматі потягнула руку назад, щоби покласти його туди ж, звідки взяла. Вона була переконана, що все їхнє спілкування зведеться до кількох секунд. Як було завжди: мовчки показала студентський проїзний чи закомпостований квиток — і “чао, бамбіно!”.
— Стоп! Покажіть-ка ще раз, — проричав до неї Єті в формі “Київпастрансу”. Перше, що спало на думку Маші: увагу контролера привернула оригінальна відмітка компостера, залишена кондуктором. Сердечко замість звичних круглих дірочок. Така дрібничка, а настрій підіймає. Як желейки, якими вона взяла за звичку пригощати своїх клієнтів. Утім, хтозна, а раптом сердечка — це порушення правил? Маша цілком припускала, що в якихось положеннях чи інструкціях можуть бути прописані допустимі розміри й конфігурації дірочок. А сніжинок, ялинок, ведмедиків чи сердечок там точно не передбачено.
Але сюрприз, що чекав її попереду, перевершив усі очікування!
— Це підробка, — придивившись до квитка ближче, з неприхованим самовдоволенням мовив чоловік. Від цих двох слів Машу з рюкзаком на колінах спочатку підкинуло на кріслі, а потім накрило рум’янцем і на пару секунд відняло мову. Тоді як сам контролер ледь не облизувався, як кіт на сметану.
— Це неможливо, — заперечила вона, коли шок трохи відпустив. У голову закралася думка, що її намагаються ошукати.
— Ні, все так і є, — озвалася колежанка чоловіка — огрядна фарбована брюнетка з високим начосом і блакитними тінями попід самі брови. Вона вже проінспектувала свою ділянку трамвая й зупинилася збоку від щойно виявленого зайця, блокуючи можливість піднятися з місця й утекти, не сплативши штраф. — Ось гляньте. Можна? — без особливих церемоній вона простягла свої клешні з облізлим манікюром до пасажира, що стояв поруч, тримаючись за поручень, вихватила в нього квиточок і тикнула під носа Маші.
