Ціна мамута

***

ЧИ ХВОРОБИ МОЖУТЬ бути національними? Така собі національна епідемія. Звучить абсурдно, бо всі ми — люди і всі мали б хворіти однаково. І як би комусь не хотілося, протоколи лікування для всього світу єдині. Ніде в них немає зірочки і приписки внизу сторінки: “Цей метод лікування не підходить для генетичних українців. Дивися національний протокол, рекомендований українськими лікарями”.

Так вважали не завжди. Наприклад, у кінці 17 сторіччя, без сумніву, видатний швейцарський лікар Йоганнес Гофер виробив спеціальний термін для хвороби, що вражала, як тоді вважалося, винятково швейцарських солдат. Світові порядки того часу були прозаїчнішими, і Швейцарія славилася не тільки своїм сиром, годинниками, банками, а також найманцями. Швейцарська гвардія досі охороняє Папу Римського та Ватикан. Це відголосок тих часів, коли хлопці з гірських кантонів були найкращими головорізами, готовими за дзвінку монету продати свої навички. Але був у них і свій недолік. Час від часу швейцарські піхотинці страждали на дивну форму меланхолії. Інтернет і телефон ще не винайшли, а листування в той час також не було належно розвинутим, тому будь-який зв’язок із рідними був майже повністю відсутній. Так тривало роками. Відірвані на довгий час від гірських зелених долин вони починали сумувати за батьківщиною настільки сильно, що повністю втрачали боєздатність. Такі собі справжні небойові втрати. Командири навіть забороняли співати традиційні пісні, щоби не провокувати приступи захворюваності. Врешті-решт, згаданий швейцарський лікар Гофер назвав хворобу “ностальгія”, склавши докупи два грецькі слова: “ностос” — “повернення додому” та “альгос” — “біль”. Ностальгія на довгий час увійшла в медичні терміни на позначення хворобливого стану, що спричинений сумом за рідною домівкою.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Багато води спливло з 17 сторіччя, але швейцарцю доктору Гоферу було б що робити в сучасній Україні. Звичайна річ, що ностальгія притаманна всьому людству. Кожному знайоме це змішане почуття. З одного боку, ці приємно солодкі спогади про дитинство чи молодість, а з іншого — гіркота, бо цей час пройшов і його вже не повернеш. Запах борщу може комусь нагадати про дитинство, коли ти голодний повертався з гульок на обід, щоби поїсти. Тоді, в дитячі роки, до смачного обіду додавалися пригоди та нові відкриття: комах, ящірок, якихось невідомих раніше місцин на річці чи схованок у траві. Дитячі обов’язки, зазвичай, не обтяжливі, а більшу частину часу ти зайнятий дослідженням світу. Борщ може лише нагадати про це. Відкрити ж світ удруге неможливо, хіба що після втрати пам’яті.

Але, крім цієї індивідуальної ностальгії, у нас присутній і суспільний вимір цього почуття. Якщо швейцарські найманці ностальгували за кантонами, які де-факто стали незалежними в кінці 15 сторіччя, за місцем, де на гірських рівнинах паслися вгодовані альпійські корови, то українці чомусь ностальгують за Совєцьким Союзом, де їх морили голодом, розстрілювали та не випускали до міста з колгоспів. А іноді українці ностальгують взагалі Бог зна за чим.

Окрім справжньої, українці також зіштовхуються з проблемою фальшивої ностальгії…

Цей феномен, на жаль, осмислений погано, але можна назвати його “підсвідома ностальгія”. Це як постійний аромат — його дуже важко відчути. В гаражі механіки з часом перестають відчувати сморід бензину та мастил, але ніхто з них не кидає там запалений сірник. Підсвідома ностальгія — це коли політики про щось сперечаються на черговому ток шоу і кажуть наступне: “треба відродити систему охорони здоров’я”, “економіка занепадає”, “вища освіта зовсім скотилася” і тому подібне. Ми їх слухаємо, але в той же час не чуємо. Як можна відроджувати чи відновлювати те, що завжди було погане? Чому цілі галузі нашого життя перманентно занепадають і ніяк не занепадуть? Як із котом Шредінгера: ніхто не знає, чи вони живі, чи мертві. Якщо слухати наших політиків, журналістів, суспільних діячів, Україна — це якась радіоактивна частка з періодом напіврозпаду. І тільки конкретна політична сила має рецепт, як повернути годинник назад і привести Україну в світле минуле. 

Але хіба українське суспільство не знає правди? Тут ніколи не було процвітання! Ні за часи незалежності, ні за всю історію. В нас були трохи кращі періоди тільки порівняно з катастрофами, які українцям вдалося пережити. Це не привід жалітися, але й не причина брехати самим собі. В короткій перспективі: за період незалежності ми ніколи не мали ефективної охорони здоров’я чи економіки, чи бодай чогось, що могло би бути втраченим золотим стандартом, до якого варто прагнути.

Оця підсвідома ностальгія викликана іншою, більш осмисленою формою — ностальгією за Совєцьким Союзом. Принаймні цей феномен краще проговорений суспільством. 

Про ностальгію за Совєцьким Союзом часто пишуть журналісти, лідери громадської думки, а соціологи проводять регулярні заміри. Згідно з ними до третини українців у тій чи іншій формі ностальгують за Союзом. Цей показник коливається за регіональним та віковим критеріями. Найвищий він на сході та півдні України, де за совєцьким життям жалкують до 40 відсотків людей, а за віком таких найбільше в категорії 60+. Водночас навіть серед тих, кому немає тридцяти і хто ніколи не жив за совєтів, знайшлося аж 14 відсотків ностальгуючих. Цифра викликає багато дотепних зауважень. Від звинувачень у соціальній шизофренії до констатації факту, що любителі совєцького помирають повільніше, ніж того хотілось би.

Таким чином, окрім справжньої, українці також зіштовхуються з проблемою фальшивої ностальгії. Тобто люди, що не мають жодного персонального досвіду, можуть жалкувати за цим часом. Об’єктом жаданого в цьому випадку виступає не реальність, а казка про цю реальність. Здається, що це є нова форма ностальгії, яку людство ніколи не знало. Але це не так. Допомогти осмислити цей феномен допоможе неологізм “анемоя”. Це слово побачило світ порівняно нещодавно — у 2014 році. Його винахідником є американський письменник Джон Кеніґ. Анемоя, за задумом автора, означає почуття ностальгії за часом, в якому людина не жила.

Джон Кеніґ придумав термін не тому, що вивчав Совєцький Союз або ностальгію двадцятирічних українців за ним. Американський письменник збагнув дуже важливу річ, що в англійській мові (як у будь-якій мові насправді) не вистачає слів для опису емоцій. І це в мові найбільшої колоніальної імперії, яка завжди мала вільний розвиток; про українську, що пережила кілька заборон, годі й говорити. 

Джон створив спеціальний “Словник невиразних печалей” (2021). Йому присвячений сайт та ютюб-канал. Серед емоцій, які Джон намагається назвати, є, наприклад, почуття того, що ти головний герой свого оповідання, а всі оточуючі — другорядні, чи збентеження через те, що ти робиш фото місця, яке вже існує в тисячах світлин. Ну всі ж фотографують Ейфелеву вежу чи Парфенон на свій смартфон, а хіба ні? Кожен повторний кадр не просто не додає цінності — він девальвує попередні. От світлина городу своєї бабусі була б дійсно унікальним знімком.

Багато людей хотіли пережити досвід колоніальної Європи, але тільки будучи багатим аристократом…

З одного боку, заняття американського письменника може здатися дотепною інтелектуальною забавою. З іншого — мова дуже тісно пов’язана з мисленням. Називання — це надважлива форма осмислення світу та соціальних явищ. У кожній мові існують поняття, які не зустрічаються в інших, і їх важко адекватно перекласти. Іноді це стосується навіть дуже банальних речей. В ескімосів немає збірного поняття “сніг”. Є багато різних термінів, бо сніг може бути різним — мокрим, сухим, пухнастим, крупою тощо. Для людей, які мають повсякденний досвід снігу, він різний. 

Або таке фінське слово “сісу”, що означає надзвичайну стійкість та наполегливість перед лицем випробувань. Зараз це слово, а точніше його особливі ментальні риси, стали популярним предметом для вивчення. Світ же дізнався про нього вперше в січні 1940 року з журналу “Тайм” (“Time”). Журналісти з подивом спостерігали, як маленька фінська армія протистоїть красним совєцкім ордам. Перша світова війна продемонструвала світу, що в нових війнах не місце мужності, головне — економічна потужність країни: кількість солдат, артилерії, танків, можливість швидкої перебудови економіки на військові рейки. З такого погляду, у фінів не було жодного шансу. Мільйонній совєцькій армії з 3 000 танків та майже 4 000 літаків протистояли 250 000 фінів із трьома десятками (!) танків та 130 літаками. Легше капітулювати, але це якщо ти — не фін. Журналіст “Тайм” писав, що фіни перекладають “сісу” як “фінський дух”, завдяки якому вони навіть спромоглися на одному з фронтів перенести війну на російську територію. Маленька Фінляндія, врешті-решт, війну програла, але її втрати вбитими склали близько 26 000 солдат, у той час як совєцької армії — до 170 000. Для історії важливо не тільки, чи виграв ти, але й як ти бився. Всі пам’ятають про те, що фіни бились, як леви. Всі знають, що вони заслужили бути незалежними. Читаючи ці рядки, який-небудь французький генерал може вдавитися фуа ґра.

Тому термін “анемоя” не просто має право на існування, а й має бути осмислений, у тому числі й науковцями. Врешті-решт, слово “ностальгія” теж колись не існувало, поки швейцарський лікар Гофер не назвав так спочатку хворобу найманців. Тепер нікому й у голову не прийде називати ностальгію психічним захворюванням мешканців швейцарських кантонів, а може, й потрібно?

Можна бути впевненим у тому, що кожен хоча би раз у житті відчував анемою. Сам автор терміна говорить, що переживав це дивне почуття, перебираючи старі чорно-білі фотографії і дивлячись на людей іншої епохи. Тоді він зловив себе на бажанні відчути досвід того часу. Це ж почуття легко спровокувати, наприклад, гарним історичним фільмом. Ну, хіба, переглядаючи кіно про вікторіанську епоху, не хотілося пережити досвід британського дворянина 19 сторіччя, що має бізнес в Індії чи колонізує Африку? Комусь та й захотілося. Мабуть, переважна кількість істориків та археологів обрали свій фах саме через цю дурнувату анемою.

Утім, якщо сам термін, безумовно, вдалий, то емоція — швидше абсурдна. Людина романтизує не тільки своє індивідуальне минуле, а й цілі епохи. Багато людей хотіли пережити досвід колоніальної Європи, але тільки будучи багатим аристократом. Закладаюся, що навіть бути працівником британської бавовняної фабрики нікому не схотілося б, не кажучи вже про досвід чорних рабів на бавовняних плантаціях.

Анемоя може бути навіяна як власними фантазіями, так і ностальгією старшого покоління. Бабусі та дідусі, що розказують онукам про свою молодість, легко можуть викривити уявлення молодого покоління про попередню епоху. Саме так воно працює у нас, бо молодь має змогу “успадкувати” ностальгію тих, хто реально жив за часів Союзу.

Якщо анемою вигадав американський письменник у 21 сторіччі, а ностальгію — швейцарський лікар у кінці 17-го, чи означає це, що явища існують тільки з моменту винаходу терміна? Звичайно, ні. Ностальгія, як і анемоя, хоч і не названі, були описані набагато давніше. Ба більше: вони потужно впливали на культуру народів, а в деяких випадках — навіть цілого континенту.

Ностальгія може бути потужним джерелом для культурного натхнення чи формування ідентичності…

Першим прикладом ностальгічних настроїв на європейських теренах є творчість грецького поета Гесіода у 8–7 сторіччі до нашої ери. Свою епоху він визначав, як найгіршу. До людей був безумовно кращий світ героїв, а до них — золоте сторіччя богів. Тобто, за Гесіодом, життя ставало дедалі нестерпнішим. Кожне покоління було все гірше й гірше. Коротше кажучи, Гесіод міг би легко вести якесь політичне ток шоу на одному з українських каналів. Ніхто б нічого й не помітив. Однак, що стосується греків, дуже високо шануючи творчість Гесіода, вони водночас зберігали оптимізм і, зазвичай, жили днем сьогоднішнім. Із погляду культурного явища, настрій грецького поета найкраще описує саме термін анемоя. Він жалкував за вигаданим далеким минулим, бо сам не міг мати досвіду життя в епоху героїв чи богів.

Інший стародавній народ Середземномор’я — євреї — прожили досвід справжньої ностальгії. В 6 сторіччі до нашої ери Іудейське царство було завойовано вавилонським царем Навуходоносором ІІ, після чого частину населення було виселено у Вавилонію. Період, названий вавилонським полоном, тривав близько 70 років. Під час вимушеного життя поза межами батьківщини євреї відчували тугу за рідною домівкою. Ця ностальгія знайшла відображення в старозаповітних текстах. У Книзі Езри наказ царя Кіра про повернення євреїв до Іудеї та відбудови міста Єрусалим був Божим провидінням, а сам вавилонський полон — Божою карою за відступництво євреїв. Ностальгія, чи пізніше вже анемоя, стала частиною ідентичності євреїв. Розкиданий по всьому світу народ мріяв знайти землю обітовану — місце, де переважна більшість тогочасних євреїв ніколи не жила, але в той же час за нею сумувала. Врешті-решт, ця історія, довжиною понад 2 000 років, завершилася вдало, і вони дійсно спромоглися відновити чи — краще сказати — заново створити власну державу.

Інші два приклади ностальгії, чи швидше — анемої, сформували цілі культурні епохи в історії Європи. Перший приклад — це, звичайно, Відродження. Починаючи з 15 сторіччя, європейські інтелектуали марили античністю, що в їхній уяві була золотим часом людської історії. Все, що було між античністю та власним життям цих інтелектуалів, було названо середніми віками, які також отримали зневажливий термін “темні”. Відродження було часом нечуваного розквіту мистецтва. Практично все, на що ми їдемо дивитися в Італію, було створено саме в цю епоху. Культурний поштовх цієї античної ностальгії вражаючий. Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаелло Санті, Тіціан, Альбрехт Дюрер — лише короткий список тих, чиї імена знає весь світ і чиї картини з’явилися завдяки ідейному поверненню до античного мистецтва. Художники поспішали відтворити ідею в картинах та фресках, архітектори — в соборах та палацах, а скульптори — в пластичних формах мармуру.

Втім, слід пам’ятати, що справжнє мистецтво не терпить повторення та сліпого копіювання. Здається, людству пощастило, що до епохи Відродження від античності здебільшого дійшли ідеї, а не витвори мистецтва, і знання про епоху формувалися не реальними формами, а уявленнями про них. Бо так Флоренція — замість колиски видатних художників — стала б колискою копіпасту. Аналогом совєцького Волзького автомобільного заводу, де копіювали італійські машини, отримуючи “жигулі”. Так, перша машина дійсно була вдалою для свого часу, але кожна наступна виходила якщо не гіршою, то нічим не кращою. В той час, коли всі вдосконалюються з року в рік, робити одне й теж означає стрімко деградувати.

Пройшло декілька сторіч, і середні віки, що в епоху Відродження здавалися темними, почали привертати увагу інтелектуалів та митців. У кінці 18 сторіччя зародився Романтизм. Американська, а вслід за нею і Французька революції вивели на політичну сцену народні маси. Можливо, вони не завжди діяли раціонально та правильно, але цю живу енергію, яка кипіла в усій нації, неможливо було не помітити. Людям стало цікаво, хто вони, звідки вони прийшли, а інтелектуали почали шукати відповіді у фольклорі та історії середньовічних королівств. Наприклад, у Британії Вальтер Скотт пише свій роман “Айвенго” (1819), події якого відбуваються в Англії 12 сторіччя. Про 14 сторіччя йдеться в романі Віктора Гюґо “Собор Паризької Богоматері” (1831). У роздроблених німецьких князівствах мріяли про об’єднання нації. Це бажання породжувало іноді дивакуваті ідеї. В посмертній статті письменника Новаліса (Фрідріха фон Гарденберґа) “Християнство або Європа” (1826) є думка про те, що Католицька Церква має знову відродити колишню єдність Європи. Німецьке захоплення власним фольклором також виявилося плідним. Ми дотепер читаємо казки братів Ґримм, а вірш Гайнріха Гайне про рейнську діву Лореляй (1824) є предметом переосмислення багатьох сучасних музичних гуртів. Найвідоміший варіант належить “Scorpions”.

Цей потужний культурний поштовх дістався і наших теренів. Саме ним можна пояснити феномен творчості Тараса Шевченка. Однак, батько Тарас ностальгував за епохою значно ближчою до себе — за козаччиною, за запорожцями та гайдамаками, про яких розповідав його дід Іван. Так Тарас Григорович через творчість, потужним джерелом якої була ностальгія чи анемоя, першим сформував історичний міт про Україну. І ми досі живемо в парадигмі, сформованій саме Шевченком.

Ностальгія може бути потужним джерелом для культурного натхнення чи формування ідентичності. То, можливо, взагалі не перейматися, що настільки багато людей ностальгують за Совєцьким Союзом? Варто трохи почекати, і тут буде своє Відродження чи Романтизм? Щось підказує, що це доволі хибна логіка. Якщо є певна кількість людей у різних країнах, які ностальгують за країною, що розвалилася, то хтось може спробувати цих людей мобілізувати для того, щоби цю країну відродити. На це направлена російська державна політика, і ностальгія — це її потужний психологічний інструмент. Те, що ностальгія за совєцьким та відродження Союзу пов’язані, демонструє сплеск ностальгічних настроїв у Росії після анексії Кримського півострова. Там відсоток тих, хто сумує за Союзом, після 2014 року зростає з року в рік, прямо як відсоток жирів у совєцькому маслі. Ностальгія спричинила анексію, а та ще більше живить ностальгію. Цей психологічний внутрішній зв’язок спонукає імперію до дії.

У культурному сенсі совєцька ностальгія теж навряд чи може дати щось життєздатне. Що в епоху Відродження, що в епоху Романтизму, час, за яким ностальгували, був переосмислений і він не міг би бути скопійованим, оскільки від нього лишилася здебільшого ідея, а не реальні форми. Незрозуміло, як можна переосмислити маленькі хрущьовкі (будувати маленькі незручні квартири?) чи совєцький автопром (вкрасти форму і зробити гірший варіант західного авто?). А совєцький реалізм? Чи погодяться, наприклад, письменники знову прославляти пролетаріат та плазувати перед партією? Знову звеличувати трудові подвиги Стаханова і замовчувати той факт, що він був закінченим алкоголіком?

Якщо коротко, то в ностальгії за совєцьким може бути тільки одне продовження, і воно, на жаль, політичне. Тут Україна, як і у випадку з голосуванням за популістів, стоїть ледь не в авангарді світових політичних процесів. Ностальгія — це той психологічний інструмент, яким зараз усе частіше користуються політтехнологи. В Британії позитивне голосування за брекзит подавалось саме під соусом повернення до старих добрих часів. Після голосування багато хто бідкався, що важливий вибір був зроблений старшим поколінням, життя якого пройшло в нейборгуді між заводом, домом і місцевим пабом, у той час як молодь проігнорувала голосування.

В США Трамп теж загравав із ностальгічними настроями, обіцяючи повернути стару добру Америку. Принаймні одні вибори йому вдалося виграти. І навіть після програшу в 2020 році його вплив на політичний дискурс Республіканської партії колосальний, зрештою, за нього проголосувало 74 мільйони виборців.

Ностальгію надзвичайно легко використовувати з політичною метою. Технологи і далі будуть застосовувати цей інструмент для мобілізації електорату. Населення планети, принаймні розвинутих країн, й України поки що продовжує старіти. На 2020 рік середній вік у нашій країні складає 41 рік, у Польщі — 41, у Німеччині — 46, у Франції — 42. За прогнозом, у 2030 році цей показник становитиме в Україні 44 роки, Польщі — 46, Німеччині — 47, Франції — 43 роки. Звичайно, ці цифри — лише прогноз і на нього може вплинути, наприклад, наплив мігрантів, які зменшать цю цифру, але поки тенденція зберігається. Старші люди природно більше схильні ностальгувати, тому не дивно, що політтехнологи, можливо, навіть несвідомо, вловили цей суспільний запит та загорнули його в лозунги та рекламу. Можливо, це навіть нова політична норма. Принаймні виглядає доволі логічно, що в країнах, де більшість населення молоде, варто пропонувати світле майбутнє, а там, де старі, — спогади про далекий золотий час. У нашому випадку пропозиція “какой разніци” та “сивочолого гетьмана” є вибором без вибору, оскільки це — дві форми ностальгії. 

Сучасні психологи та психіатри, на відміну від їхнього швейцарського колеги, не вважають ностальгію формою психічного захворювання чи синдрому, навпаки, вказують на позитивний ефект ностальгії. Вона давала можливість впоратись євреям зі стресом у таборах смерті. Для нашої свідомості це своєрідна мушля, куди можна перенести свої думки, коли важко. Таким чином, стрес є триґґером, який запускає механізм ностальгії. Сучасні медіа та соціальні мережі дають можливість тиснути на триґґер тому, хто їх контролює. Бо, насправді, неважливо, наскільки все навколо погано, головне — щоби людина вірила, що справи кепські. Отже, справи дійсно невтішні, бо ностальгія може стати інструментом політичного контролю для популістів чи авторитарних лідерів. Достатньо підживлювати міт про те, що раніше було краще, та розповідати, як зараз погано.

Певну надію дає теза про те, що ностальгія може померти, не в індивідуальній, а в суспільній формі. 1990-ті роки загалом — останній час, коли у світі панувала монокультура. З винайденням портативних айподів, соціальних мереж та платформ для серіалів і фільмів культура повністю індивідуалізувалася. Більше немає трендової музики, якщо щось і вибухає — то тільки на короткий проміжок часу. Музику ви слухаєте в навушниках і можете самі обирати, що до вподоби. Вам уже навіть немає особливої потреби обирати жанр. Подобається якась пісня “АС/DC” — зберігаєте в список, Сінатра — будь ласка, туди ж, техно чи класика — та скільки забажаєш. Ніколи в світі не було такого концерту, де настільки різні жанри могли б прозвучати, як це прийнято в наших айподах. Фейсбук при своїй, здавалось би, монолітності — різний. Всі давно розбіглися по групам за інтересами і воюють один з одним. Соціальні мережі такі ж багатоликі, як язичницькі боги наших предків. Платформи з серіалами та фільмами теж підбирають контент під наші вподобання. 

З іншого боку, атомізація суспільства з одночасним зростанням кількості населення планети теж не віщує нічого доброго. Якщо культура індивідуальна, то як будувати горизонтальні та вертикальні суспільні відносини? Як виробляти загальнолюдські сенси? В такому світі слід боятися великих хижаків: хто еволюціонує повільніше та залишається відносно монолітним, може за бажанням з’їсти решту прогресивних та атомізованих.

З погляду того, що монокультура завершилась у 1990-х, дійсно, може здатися, що ностальгія як соціальне явище приречена закінчити своє існування. Але якщо згадати про цей чудернацький термін “анемоя”, то ні. Бо ностальгія можлива не тільки за реальним, але й за вигаданим минулим. За епохами, які можуть бути віддаленими на сотні, якщо не тисячі років. І технологія дає можливість до якоїсь міри пережити майже будь-який досвід. Не буде дивно, якщо завтра хтось буде тужити за смаком мамутятини, пригадуючи, що особливо смачна вона була по 5 рублів у скляних банках.

Те, що відбувається в Україні, не є винятком зі світових трендів чи політичних практик. Ми навіть чомусь знаходимося в їх авангарді, хоча ці тенденції важко характеризувати як позитивні. Наша ностальгія за совєцьким не тільки абсурдна, бо мертві у своєму зародку ідеї нічого не здатні продукувати, але й небезпечна. Бажають того спеціально в Крємлі чи ні, ностальгія, як і анемоя, формує певну ідентичність, яка легко може стати матеріалом для відродження чергової іпостасі Російської імперії. Тому пам’ятаймо, що культурна війна та війна ідей не менш важливі, а подекуди — навіть більш важливі, ніж класична війна…