ЩЕ БУДУЧИ МАЛЕНЬКОЮ дівчинкою, вона не могла зрозуміти, чому всі дорослі навколо так наполегливо називають Сталіна “лутшим друґам совєцкіх дєтєй” і за що саме вона повинна бути йому вдячною.
За те, що в 9 років із його ласки осиротіла? За те, що відтоді своїм домом довелося називати місце, яке швидше нагадувало в’язницю? Що вмить втратила не тільки тата з мамою, а й старшого братика? Востаннє вона бачила його в 1938‑му, у Харківському приймальнику‑розподільнику, де вирішувалися долі таких, як вони — “бєспрізорних” дітей. Саме там їх розділили: її відправили в притулок у Чернігові, а його — у трудову колонію в якихось Чебоксарах (хтось взагалі знає, де це?).
У своєму новому домі — дитбудинку імені Комінтерну, де совєти зібрали близько пів тисячі дітей репресованих — вона навчилася кількох суперцінних умінь. Наприклад, швидко їсти все, що дають, бо в будь‑який момент обід можуть відібрати старші й сильніші вихованці, а чи буде що на вечерю — невідомо. Спати вдвох на одному ліжку, бо місць на всіх не вистачало, та й взагалі — так легше зігрітися, коли в загальній спальні температура лише на пару градусів вища за ту, що надворі. А також засвоїла, що варто більше слухати та менше говорити, бо кожна спроба запитати щось про маму чи брата оберталася криками та погрозами. Нерідко можна було відхопити й добрячого запотиличника. За тата вона навіть не намагалася згадувати вголос, бо була б синьою вся. “Батя”, тобто директор Микитчик, обов’язково за цим простежив би. І пожалітися на це нікому, адже вона — донька “враґа народа”.
У країні, де дозволено говорити лише партійними лозунгами, безпечніше мовчати. Це головне правило Олі. Точніше — “товаришки Кухаренко”…
Єдине, що залишалося, — це хіба розказати про свої біди “лутшому друґу дєтєй”, портретами якого були прикрашені стіни ледь не в кожній кімнаті їхнього дитбудинку. Втім, той лише мовчки спостерігав і не втручався в ситуацію, при цьому не цураючись безсовісно приймати оберемки квітів і голослівні подяки за “щаслівоє дєцтво”.
У дні, коли навколишні образи дошкуляли найсильніше, вона марно намагалася зрозуміти, що ж не так із її сім’єю і чим завинила Сталіну особисто вона. Нехай тата звинуватили й засудили за контрреволюційну діяльність, але при чому тут решта родини? Чому її розлучили з мамою і братом? Чому розіслали по різних кінцях країни? Тут же на кожному кроці розповідають про сім’ю — “аснавную єчєйку общєства” і про те, що “син за атца нє в атвєтє”. А виходить — усе це неправда? Чи вона чогось не знає про своїх рідних?
***
У КРАЇНІ, ДЕ дозволено говорити лише партійними лозунгами, безпечніше мовчати. Це головне правило Олі. Точніше — “товаришки Кухаренко”, як до неї завжди всі звертаються. Ця молода повновида жінка, з русявою косою навколо голови, карими очима, природним рум’янцем і ямочками на щоках, які з’являються, щойно вона всміхається, — електрозварювальниця на заводі “Красная звєзда”. Коли колеги чи колежанки запитують про її сім’ю, Оля одразу смутніє й відповідає, що сирота і своїх батьків не пам’ятає. Більше — жодних подробиць. Можна битися об заклад, що так робить кожен із тих, у кого ледь не на лобі тавро “члєна сєм’ї ізмєнніка родіни”(ЧСІР).
Відмовчатися в цеху чи відмахнутися від надокучливих запитань сусідки по кімнаті в заводському гуртожитку — нескладно. Але як не намагаєшся втекти від свого неблагополучного минулого, воно все одно наздоганяє, бо на роботу не влаштуєшся, попередньо не висповідавшись в анкеті для кадровиків:
1. Фамілія, імя, отчєство Кухарєнко Ольга Андрєєвна 2. Год, мєсяц і мєсто рождєнія 1929ґод, іюнь, ґорад Харьков … 5. Национальнастьукраінка
А далі — найулюбленіші Олині запитання, правдива відповідь на які назавжди перекреслить її майбутнє: підвищення в посаді, можливість вступу в комсомол чи партію, направлення на навчання в інститут… Навіть участь у виборах, попри їхню безальтернативність.
14. Ваши бліжайшиє родственнікі атєц, Кухарєнко Андрєй Алєксандровіч, 1903ґ. р., асуждьон; мать, Кухарєнко Марія Ніколаєвна, 1905ґ. р., асуждєна; брат, Кухарєнко Іван Андрєєвіч, 1925ґ. р., с 1938ґода находілся в Харьковском распрєдєлітєлє, дальнєйшая судьба нє ізвєсна… … 18. Прівлєкалісь лі Ви ілі Ваши родственнікі к судєбной атвєтствєнності, когда і за што? атєц асуждьон в 1938ґоду по Ст.54‑6, 54‑10 УК УССР тройкай НКВД по Харьковской області на 10лєт бєз права пєрєпіскі; мать в 1938ґоду рєшенієм ОСО НКВД асуждєна на 5лєт ссилкі как ЧСІР … 20. Лішалісь лі Ви права голоса, когда і за што? лішена ізбіратєльних прав в 1946ґоду согласно постановлєнію ЦИК СССР от 8.06.1934ґода как ЧСІР … Дата заполнєнія анкєти17сєнтября 1946ґ.
Збрехати в анкеті Оля не наважилася. Занадто ризиковано. Якщо неправду викриють — дорога одна: вслід за батьками й братом у табори. Вона була переконана, що ця робота — її рятівне коло. Один на мільйон шанс вижити та реабілітуватися. Довести владі, заводському керівництву, колегам і сусідам, що вона може бути нормальною, такою, як усі. Саме це й потрібно комуністичній партії, хіба не так?
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Їй пощастило. Пощастило, що на війні загинуло стільки чоловіків, що майже нікому було відбудовувати зруйновану економіку. Нікому було працювати на підприємствах і виконувати “пятілєткі за чєтирє ґода”. Завдяки цьому в Українській ССР, та й загалом у Союзі, з’явилися жінки‑токарі, жінки‑пресувальники, жінки‑слюсарі. Машиністи, мотористи, шліфувальники, фрезерувальники, деревообробники, будівельники — жінки. Жінки‑електрозварювальники, як вона, бо працездатних жінок було майже у два з половиною рази більше, ніж працездатних чоловіків. Навіть зараз, у 1952‑му, через 8 років після звільнення Кіровоґрада, робітниць у деяких цехах “Красной звєзди” — точно не менше половини.
Це жінки, які не просто прийшли на готове місце роботи, а власними руками відбудовували зруйновані або ж зводили нові потужності заводу. Будучи однією із цього батальйону й аж ніяк не намагаючись применшити їхні заслуги, Оля, однак, не могла спокійно пропускати повз вуха те, як нині прийнято все перебріхувати перебільшувати. Слухаючи, як парторги, рвучи на грудях сорочку, на кожних зборах переконують, що гітлерівці знищили дотла понад 80 відсотків його виробничих площ, а совєти героїчно відбудували їх за кілька років — вона думала лише одне: “Як зручно, що була війна й можна все списувати на “нацистських недолюдків”, водночас — вішаючи собі на груди геть не заслужені медальки”.
Ті з місцевих, хто пережив окупацію, пошепки переказували зовсім іншу історію. Головні корпуси заводу насправді зірвали совєцькі сапери, у 1941 році відступаючи з Красной армієй на схід. Однак, решта приміщень збереглася. Більше того, нацисти звели на місці руїн нові цехи й уже влітку 1942‑го налагодили там виробництво бронетехніки та іншої необхідної для війни продукції. Працювати на “Кіровоґрадському плужно‑ливарному заводі”, як він тоді називався, зголосилися понад пів тисячі робітників та інженерів “Красной звєзди”. Нині про їхню подальшу долю не прийнято говорити, хоча всі й так знають, що більшість із них були потім репресовані НКВД. Це — не найприємніша сторінка заводського минулого, про яку нинішнє керівництво намагається забути.
Здається, захисна маска і краги скоро приростуть до її тіла. Але Оля не жаліється. Принаймні вголос… Але про себе повторює свою постійну мантру: “Мені пощастило”…
Відступаючи з міста в листопаді 1943‑го, гітлерівці мали намір підірвати завод, але не встигли це зробити. У результаті авіаційних бомбардувань під час наступу Красной арміі лише два корпуси зазнали деяких пошкоджень. Загалом же підприємству пощастило вціліти. Саме це й стало запорукою швидкого відновлення робочих процесів: у серпні 1944‑го тут працювало вже 11 цехів, а на початок 1950 року краснозвьоздовци майже повністю вийшли на довоєнне виробництво.
Нині, як і раніше, тут виготовляється сільськогосподарська техніка. Завод ніколи — хіба що під час двох світових воєн, які йому довелося пережити, — не зраджував своєму профілю. Від самого заснування англійськими бізнесменами — братами Робертом і Томасом Ельворті — він виробляв здебільшого сівалки й продовжив ту ж діяльність після націоналізації большевиками в 1919 році. З невеличкої майстерні з 12 робітниками в 1874 році він виріс у потужне містотвірне підприємство, де станом на кінець 1930‑х працювало вже 12 000 робітників. Напередодні війни вони забезпечували 10 відсотків загальносоюзного виробництва сільськогосподарських машин. Окрім сівалок, на “Красной звєздє” також виготовляють запчастини до комбайнів, тракторів, механізованих млинів та іншої техніки. Тобто до всього того, що дуже потребують українські колгоспи, щоби щомісяця відправляти в Москву тисячі тонн зерна.
Особисто товаришка Кухаренко відповідає за рами для сівалок. Це така спеціальна конструкція зі зварених металевих труб, на яку згодом навішується висівна система. Робота, чесно кажучи, не з легких. Чого вартує тільки тягати за собою зварювальний апарат, нехай він і на колесах. Але найбільше допікає не це, а постійне перегрівання. Спецодяг, що видали на заводі, — фактично звичайний халат темно‑синього кольору — зовсім не рятує від задухи, хоч і мав би бути термостійкий. Через це доводиться зупинятися, щоби не зомліти. А що частіші перерви, то довше доводиться працювати.
Офіційно її робочий день триває 7 годин, але часто це 8, 9 або й 10 годин щодня. Якщо не встигаєш виконати власну норму, відстаєш від плану, твоя дільниця чи цех, де ти працюєш, бере участь у черговому соцсорєвнованіі з головним конкурентом краснозвьоздовцев — харківським заводом “Сєрп і молот”. І так 7 днів на тиждень.
— Он за часів експлуататорів Ельворті люди гарували по 12 годин на добу. Навіть у свята! Працювали геть в інших умовах, аніж ви, у темних, тісних, спекотних приміщеннях. Щоби ви розуміли, там лише за перше півріччя 1907 року трапилося 173 нещасні випадки через недотримання техніки безпеки, — підбадьорювало робітників керівництво третього механоскладального цеху, де працювала Оля, та для неї ці слова звучали, ніби ляпас. “Дякую, що назавжди звільнили нас від рабства”, — єхидствувала жінка про себе, коли було вже зовсім скрутно. — “Добре, хоч не 16‑годинні зміни, як за гітлерівців”.
Здається, що захисна маска і краги скоро приростуть до її тіла. Але Оля не жаліється. Принаймні вголос. Навіть коли дуже хочеться. Тоді вона рахує до 100, щоби приборкати ураган емоцій всередині, й повторює свою постійну мантру: “Мені пощастило”.
Пощастило, що восени 1946 року відповідальні за мобілізацію трудових резервів закрили очі на її “нєблаґонадьожность”. Таким чином жінка змогла опинитися спочатку на курсах фабрично‑заводського навчання, а зовсім незабаром — і в “Красной звєздє”.
Вона добре пам’ятає свій перший робочий день. Це була середа, 2 жовтня 1946‑го, і на політінформації їм зачитували передовицю з “Правди”, де йшлося про завершення судового процесу в Нюрнберґу й вироки, які отримали нацистські злочинці. “…Закончілся суд історіі. Впєрвиє справєдлівая кара апустілась на ґолави арґанізатарав і рукавадітєлєй, паджиґатєлєй і іспалнітєлєй прєступних планав аґрєсівнай вайни…” — громовий шквал овацій, якими її колеги зустрічали ці слова досі стоїть у її вухах.
Олі пощастило, бо вже зараз директори підприємств, подаючи запит на робітників, усе частіше просять надсилати їм чоловіків. Бажано неодружених. І її теперішній директор — Меркулов Олександр Матвійович — не виняток. Сьогодні вона на завод уже не потрапила б. І, швидше за все, продовжувала б гибіти у Верхотомському — у цьому Богом забутому селі Кемеровської області, недалеко від Монголії, куди її евакуювали разом з іншими вихованцями чернігівського притулку в серпні 1941 року. Щоправда, і тут їй пощастило, бо з‑під нацистських бомбардувань вивозили далеко не всіх. Зокрема, її вихователі подейкували, ніби чимало в’язнів чернігівських тюрем замість евакуації просто розстріляли, а для совєтів принципової різниці між дітьми “враґов народа” і злочинцями не було…
***
НАДВОРІ ЛЕДЬ‑ЛЕДЬ починало розвиднюватися, а Оля, вдягнута в давно не нове, але симпатичне світло‑сіре двобортне приталене пальто з драпу, уже спускалася скрипучими, добряче підточеними шашелем сходами з другого поверху жіночого гуртожитку — довгої дерев’яної будівлі, що — якби не була потинькована й побілена — швидше нагадувала б хлів для худоби, ніж людське житло.
— Доброго ранку, Мишко! — доброзичливо окликнула її вахтерка — білява блакитноока жіночка років 40, дрібної, але досить жилавої статури. Вона говорила зі свого сідала — дощатої катедри зі стільцем, які височіли на невеликому підвищенні праворуч від дверей. — Знову біжиш?
Відстань від робітничого селища на Нєкрасівці, де мешкала Оля, до заводських цехів — близько 2,5 кілометрів. Тобто трохи більше пів години ходу. Але жінка завжди намагалася подолати цю дистанцію якомога швидше. Вона все ще не могла звикнутися, що ночує фактично на могилках і щодня топчеться ногами по чиїмось кісткам.
Коли розширювати слобідку на Новомиколаївці, закладену ще Ельворті, уже було нікуди, а потреба забезпечувати дах над головою робітників тільки збільшувалася, совєти почали забудовувати територію старих кладовищ на північно‑східній околиці Єлисаветґрада (тоді місто ще не звалося на честь першого секретаря Лєнінґрадського обкому ВКП(б) та організатора совєцьких репресій).
Перші хибари з’явилися тут ще в 1920‑ті роки. Тоді ж місцевість, зайнята цвинтарями, отримала й свою нинішню назву — від імені “вєлікава рускава паета” Нікалая Нєкрасова, чиє сторіччя з дня народження відзначали в 1921‑му, але значно активніше район почав зростати саме в повоєнний час, зокрема завдяки теперішньому директору Меркулову.
Практично на Олиних очах тут, на Нєкрасівці, паралельними рядочками постали 18 новеньких одноповерхових будинків, розрахованих на дві сім’ї. Так, щоби кожній по двокімнатній квартирі на 54 квадрати з нечуваними на той час зручностями — водогоном, електрикою, тротуаром і навіть висадженими обабіч нього деревами. Водночас для дозвілля й обслуговування робітників були збудовані клуб, магазин, лазня, санпропускник і низка господарських будівель.
Серед щасливчиків, які 1 січня 1949 року отримали ключі від власного житла, були передовики виробництва: Владислав Княтковський, Костянтин Діденко, Сергій Криворучко, Микола Квінкер та інші. Не знати цих краснозвьоздовцев Оля не могла, адже їхні фото щодня маячили перед обличчям, майже ніколи не зникаючи з дошки пошани, що висіла на фасаді заводської прохідної.
Вона добре пам’ятала, який фурор викликало тоді новозбудоване селище “Красной звєзди”. Про нього згадали, ставлячи в приклад, навіть на XVI з’їзді ЦК КП(б)У, що відбувався 25–28 січня 1949 року. А все тому, що всі ті приміщення були зведені надзвичайно швидкими темпами — всього за 154 дні!
Заступник секретаря парткому заводу Редька всі вуха їм продзвенів із цього приводу, пишаючись, мов квітка, таким небаченим досягненням і водночас забуваючи, що на 36 прилаштованих у нормальні умови робітників і їхніх родин приходяться тисячі інших, які — так само, як Оля — змушені тіснитися в баракоподібних гуртожитках. При цьому жінка добре розуміла — скільки б сівалок не зварила, з її минулим вона ніколи навіть у чергу на отримання заводського житла не потрапить.
Але добре, хоч якесь помешкання є. Так, із дірявою покрівлею, що протікає щоразу, як надворі дощить; перекошеними від надмірної вологості вікнами, які в певний момент закрили наглухо й відтоді не ризикують відкривати; розбухлими з тієї само причини дверима, що щільно зачиняються, лише коли допомагати їм коліном і плечем одночасно; та несправними печами, що замість обігрівати невеличкі 12‑метрові конурки хіба загрожують їхнім квартирантам отруєнням чадним газом.
На кожному поверсі Олиного гуртожитку — 20 кімнат, розміщених по обидва боки довгого коридору. У них мали б проживати по двоє, але норму витримують не завжди. На всіх мешканців, а їх — близько 100, виділено чотири плити для готування їжі та десять раковин із холодною водою для вмивання. У туалет вони бігають на вулицю, а щоби помитися — записуються в заводську або міську лазню на конкретний день і час.
Музи́ка ніколи не виносила свій біль на люди, щодня одягаючи на обличчя непроглядну маску вірного партії сторожа. Але навіть найміцніша маска часом береться тріщинами…
— Так, треба поспішати, Маріє Йосипівно, — неочікувано мляво відгукнулася Оля на вітання миловидої вахтерки, марно намагаючись сховати за хусткою набрякле обличчя. — Треба поспішати, бо перед початком зміни має бути політінформація. Розповідатимуть, що там назасідали вчора на XIX з’їзді партії… — Ну да, ну да! — вголос погодилася та, киваючи гострим підборіддям для більшої ствердності, поки їх проминав гурт із пʼяти інших робітниць. — Там же ухвалюють контрольниє цифри цієї п’ятирічки. Це важливо, спізнюватися не можна, — ротом Олина співбесідниця промовляла одне, але в її ледь примруженому погляді, спрямованому в очі навпроти, читався глибокий скептицизм до власних же слів.
Марію Йосипівну заводські кликали поміж собою “Музи́ка”. З одного боку, це було просто скорочення від її прізвища — Музиченко. З іншого ж — данина її твердому характеру, завдяки якому жінка підтримувала порядок і дисципліну в гуртожитку, змушуючи всіх його мешканок танцювати під свою дудку.
Всередині неї, подібно до Олі, співіснували одразу дві людини. Одна, яка прагнула звичайного, рутинного повсякдення, без розгонистих гойдалок від одного до іншого випробування — і готова була заради цього чітко слідувати офіційній партійно‑державній лінії; й інша, що затаїла глибоку образу на тих, хто несправедливо позбавив її життя стабільності й можливостей. І за іронією долі, це були ті самі совєти.
У жіночому гуртожитку важко берегти таємниці. Робітниці пліткували, що до війни Музи́ка була бригадиром механічного відділу в одному із цехів “Красной звєзди”, а в 1938‑му навіть стала кандидатом у члєни партіі. Перед нею маячили чудові кар’єрні перспективи, та й особисте життя було влаштоване. Але все змінила війна, 23 червня 1941 року її чоловіка мобілізували. Трохи більше як за місяць вона вже тримала в руках похоронку. Там було сказано, що її Олександр на початку серпня героїчно загинув у боях, що точилися в урочищі Зелена Брама, під час оборони Кіровоґрада.
Чим займалася жінка в роки війни, ніхто достеменно не знав. Але навесні 1945‑го її арештували, закидаючи співпрацю з нацистами. Та підозри НКВД, очевидно, не виправдалися, адже до кінця року справу закрили, а її саму випустили з‑під варти. Втім, короткочасне ув’язнення з подібними звинуваченнями обійшлося їй дорого: і з посади бригадира попросили, і кандидатство в партії накрилося мідним тазом. Так вона й опинилася в гуртожитку: чергування на вахті — день через день — єдине, що їй вдалося випросити в колишнього директора краснозвьоздовцев Шинкаревича Миколи Никаноровича.
Хоч як Оля й намагалася сторонитися людей довкола, Музи́ці вдалося трохи пробити її броню. Правда, на початку їхні відносини аж ніяк не можна було назвати товариськими. Ба більше, вони почалися зі скандалу. Років зо 3 тому вахтерка, роблячи обхід по гуртожитку, застукала Олю на тому, що вона готувала вечерю на примусі, прямо на підлозі своєї кімнатки. Тоді Музи́ка з криками конфіскувала гасовий прилад, адже їх використання було категорично заборонено, й узяла порушницю на олівець.
Після кількох місяців приглядання за робітницею, вона зауважила на молодій жінці досить модні сукні. Розпитавши гуртожитських, Музи́ка дізналася, що та — крім зварювального апарату — ще й не погано вправляється із “Зінґером”. Швейна машинка належала її сусідці по кімнаті, а тій дісталася в спадок від давно покійної бабусі. Чудово розуміючи, що Оля не зможе їй відмовити, вахтерка внадилася до неї з проханнями вшити, вкоротити чи прикрасити білим комірцем той чи інших балахон, який вдавалося вряди‑годи придбати в Центральному універмазі на вулиці Карла Маркса.
Музи́ка не помилилася. Оля смиренно перешивала її одяг і не брала оплати. Під час тіснішого спілкування вахтерка спостерегла непогамовний смуток, що тінню тягнувся за робітницею, змушуючи її завжди дивитися собі під ноги й майже ніколи не піднімати голову прямо. “Та вона — така ж сиротина, як і я”, — якось осінив її здогад. Вдавшись знову до сарафанного радіо, вона переконалася, що не помилилася, — і тоді її, здавалося б, нечуле до чужих переживань серце тьохнуло. Вона змінила своє ставлення до Олі. Маленькими кроками — як‑от поверненням примуса чи подарунком зайвого (насправді, ні) відрізу тканини — вона поступово згладжувала неприємний присмак їхнього першого контакту. Не сказати, щоби молода жінка повністю їй довірилася, та все ж із часом Марія Йосипівна виявилася найбільш близькою їй людиною.
Для самої Музи́ки зближення з Олею також стало своєрідною віддушиною. Бездітна вдова, затаврована підозрою співпраці з нацистами, вона часто почувалася використаною й викинутою на манівці. За нізащо. Марія Йосипівна ніколи не виносила свій біль на люди, щодня одягаючи на обличчя непроглядну маску вірного партії сторожа. Але навіть найміцніша маска часом береться тріщинами.
— Ага, контрольниє цифри… дуже цікаво й захопливо, — без жодного ентузіазму пробурмотіла Оля вахтерці, забувши, що треба контролювати власну інтонацію, коли вони не наодинці. Така необережність була геть нетиповою для неї. Відмахнувшись на стурбований вираз обличчя своєї старшої подруги, робітниця штовхнула двері гуртожитку й вийшла в ранкові сутінки.
***
ДОРОГА НА КОВАЛІВКУ, де розміщувалися цехові будівлі, добре їй знайома. Ось уже 6 років і 9 днів вона не змінює свій маршрут. І не факт, чи коли‑небудь змінить. Перейти із заводу на якусь іншу роботу забороняється законом, а порушувати його — не в Олиних інтересах.
Молода жінка ледве брела, прямуючи вулицею Сиваською, повз сквер імені Павліка Морозова та єдине ще незабудоване кладовище, у напрямку вулиці Колгоспної. Там вона зазвичай сідала на четвертий автобус і за 30 копійок проїжджала 3 зупинки до тієї, що потрібна була їй, — “Завод “Красная звєзда”. Звідти до прохідної залишалося всього кільканадцять кроків.
Сьогодні Оля була в такій глибокій задумі, що, дочекавшись на зупинці свій автобус, зчулася лише тоді, як його двері зі скреготом зачинилися — і він рушив геть. Тепер їй доведеться сунутися пішки, не зважаючи на те, що ноги — ніби налиті чавуном.
По дорозі на роботу вона прокручувала в голові всі ймовірні сценарії…
Уже кілька днів підряд вона погано почувалася. Надмірна втома. Ломота в тілі. Зранку нудота. А вчора — навіть втратила свідомість. Прямо в цеху. Добре, що в цей момент не тримала електрод у руках.
Діагноз фельдшерки із заводської поліклініки заскочив її зненацька:
— Замужем? Ну, нічьо, нє страшно. Сєчас нє зазорна бить матер’ю‑адіночькай. Ґасударство паможет, — і тикнула пальцем на плакат, що висів на стіні позаду неї. З нього Олі щасливо усміхалася молода буфетниця, тримаючи на руках червонощокого беззубого карапуза. “В странє Совєтов женщіна‑мать акружена пачьотам, уваженієм і всєстаронєй заботай”, — так була підписана ця ідилічна картинка.
Оля проплакала в подушку всю ніч. До світанку обличчя настільки запухло, що, здавалося, її покусали оси. Вузькі щілинки очей ледь виднілися з‑під червоних набряклих повік.
Можливо, аби вона жила в якійсь іншій частині світу, то сприйняла б новину про вагітність краще. Казці про “пачьот, уваженіє і заботу” вона не надто вірила. Її мамі вони не дісталися. Та й навколо було немало інших невтішних прикладів. Чого вартують лише історії з роддомів, де до майбутніх матерів ставляться, як до в’язнів. Не дозволяють взяти із собою особисті речі, забороняють відвідування їхнім чоловікам, змушують мити підлогу, коли не вистачає санітарок, дитину забирають від жінки одразу після пологів і приносять лише на годування, про знеболювальне можна тільки мріяти. Байдужо‑сердиті “патєрпітє, женщіна”, “трудісь” і “ета тєбє нє висшая матєматіка, разбєрьошся сама” — дуже поширені реакції медсестер на прохання полегшити біль під час переймів або показати, як правильно зціджувати молоко чи пеленати немовля. Про це не прийнято говорити вголос, але Оля не раз чула, як шепталися про подібні випадки сімейні робітниці із цеху.
По дорозі на роботу вона прокручувала в голові всі ймовірні сценарії.
Аборт? Офіційно він під забороною. Уже років 15 чи навіть більше. Звичайно ж, думку жінки ніхто не запитує. Народити дитину, а ще краще 3 — це ще один план, який вона має виконати. “Пачьотная абязанасть” перед “родіной”. Державі ж потрібно побільше робітників і солдат, щоби будувати соціалізм і нести революцію світу. Для цього навіть податок спеціальний ввели — для холостяків, самотніх і малосімейних. Оля чула, як заводські чоловіки, жартуючи між собою, називали його “податок на яйця”.
Робити аборт підпільно — занадто великий ризик. Треба дуже постаратися, аби знайти того, хто міг би це зробити. Хто ж наважиться піти проти закону й отримати 2 чи 3 роки у в’язниці? Почнеш розпитувати про таких сміливців, чи то пак безумців, — точно хтось закладе. Для нормальної жінки все обійдеться “абщєствєним паріцанієм”, максимум — штрафом до 300 карбованців. Донька ж “враґа народа”, напевно, вирушить услід за батьками.
Народжувати? Навряд чи батько дитини з нею одружиться. Її Микита — наче й хороший чоловік. І клянеться, що кохає. Але чи не вивітряться його почуття, щойно він дізнається про незаплановану дитину? Тим більше, вона так і не наважилася розповісти йому правду про своє минуле. І навіть якщо він нормально її сприйме, Олині “родствєниє связі” назавжди перекреслять його потенційну кар’єру.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
А він, між тим, виходець із робітничого класу. Переселенець із Воронєжа. Випускник Кіровоґрадського технікуму сільськогосподарського машинобудування за престижною спеціальністю — “холодна обробка металів”. Зрештою, фронтовик, який пройшов пів війни і був комісований після поранення в ногу, яке отримав під час звільнення Харкова в серпні 1943‑го. Просто неймовірне комбо! Уже зараз він на посаді начальника дільниці в інструментальному цеху, а далі перед ним, без сумніву, відкриється ще більше дверей! Правда, у керівництві “Красной звєзди” йому давно натякають, що в 30 досить уже парубкувати. Просуватися вгору легше сімейним. Їм завжди віддають перевагу перед одинаками. Але в нього точно знайдуться кращі варіанти, на заводі є з кого вибрати.
Виховувати дитину самій? Де? У тому вбогому гуртожитку, у комірчині з облупленими від сирості стінами, яку вона ділить із сусідкою? Та там немає, де ногою ступити, — не те, що дитяче ліжечко втулити! Два металеві ліжка з пружинами, що під кожним порухом тіла риплять і прогинаються ледь не додолу, дві тумбочки для особистих речей, кухонний стіл і два стільця — ось вичерпний перелік їхніх зручностей. Але навіть така спартанська обстановка займає всю площу кімнати.
Хто їй допомагатиме? Поруч немає жодної рідної душі. В інших хоча б бабусі чи сестри на підмозі. А її найближча душа — це вахтерка з гуртожитку… Так, є 77 днів оплачуваної декретної відпустки. Але що далі? Ясла? За них потрібно платити. Ще й черги, бо ж у держави весь цей час на першому плані була відбудова підприємств і колгоспів.
“Ви, звісно, народжуйте”, — аґітували совєти, а Оля перекривляла їхні слова подумки. — “І не одну–дві дитини, а шість–вісім–десять! Ми за це повісимо ваші фотографії на дошку пошани й завісимо груди медалями та орденами: “матєрінская слава”, “мать‑ґєраіня”… А те, що ясел і дитячих садочків не вистачає — то нісенітниця, можна почекати. Зрештою, хай старші няньчать менших — чого даремно утримувати “іждєвєнцев”.
Нехай навіть для її дитини знайдеться місце. Оля чула, як фрезерувальниця Світлана Карпенко з метизного цеху жалілася в підсобці подругам. Вона вже не раз заставала в яслах свою маленьку доньку всю червоною від крику і плачу. Нянечки чи то не встигають приглядати за всіма, чи то просто ігнорують свої обов’язки. Напевно, зайняті важливішими справами, як‑от перемивання кісточок мамам малечі. Особливо мамам‑“адіночькам”. За них же нікому вступитися. Або ж гортають чергові номери “Радянської жінки” чи “Работніци” в пошуках модних викрійок для одягу, рецептів страв і медичних порад.
І як після такого залишати там дитину, повертатися на зміну в цех і спокійно зварювати труби в раму? Від плану‑то тебе ніхто не звільняє.
Покинути завод — не варіант. “Кто нє работаєт — тот нє єст”, — записано в сталінській Конституції. На державну допомогу з дитиною не проживеш, та й з гуртожитку виселять. Якби не всі ці державні позики чи внески “для братскіх стран народнай дємократіі”,“на культурноє просвєщєніє” та “в помощь японскім дєтям, пострадашим от зємлєтрясєнія”, яким немає кінця‑краю, можливо, вона б дала якось раду собі і дитині. Разом із подоходним податком і податком на самотніх це — п’ята частина її зарплати…
Можна, звісно, віддати її в дитбудинок. Але такого життя вона не побажає й ворогу!
Взагалі покластися на державу в питанні виховання дитини — ризиковано. У результаті можна отримати власного Павліка Морозова, який і оком не моргне, як напише на тебе донос. Саме на це заточені всі ці піонерські загони й комсомоли, де виховують людину “новава тіпа”. Вона добре пам’ятає, як ці нові люди — вірні лєнінці і сталінці — потім писали оголошення в пресу: “Я, Ніколай Іванов, зрікаюся свого батька…”, “Я, Люба Сидоренко, засуджую свою матір…”. Їм регулярно читали цю рубрику в дитбудинку. Там сформували пристойний архів із газетних вирізок на цю тему.
То що? Аборт? А якщо після цього більше не вдасться завагітніти? Або ще гірше?
“Якийсь вибір без вибору”, — приречено зітхнула Оля. З глибокої задуми її вивели протяжні гудки паровоза, що рушав із залізничного вокзалу в ту саму мить, коли вона пірнула в арку між Новомиколаївкою та Ковалівкою. До заводу вже рукою подати. Ондечки, метрів за 200, серед тополь, що вже встигли до половини скинути пожовкле листя, і ще зелених акацій височіють 4‑й 6‑поверхові корпуси “Красной звєзди”. Але якщо локомотив не збився зі свого щоденного графіка, значить, що зараз на годиннику вже шоста. Вона все ж таки запізнилася на ту кляту політінформацію.
***
ДО СІРО‑КОРИЧНЕВО‑БОЛОТНОГО натовпу з робітників і робітниць у старих затяганих пальтах, ватяних куфайках і фронтових гімнастьорках зі споротими погонами, що зібралися на площі перед заводом, залишалося не більше 20 кроків.
Минаючи ворота прохідної, молода жінка відчула на собі пильний погляд, яким хтось свердлив її згори. Намагаючись сильно не підіймати голову, Оля крадькома скосила очі праворуч і вгору — напівкруглу засклену вежу, що виступала, ніби балкон, із другого поверху контори заводського управління, й побачила у вікні грізну фігуру директора Меркулова. Він стояв, поставивши руки в боки, й незадоволено хмурився, спостерігаючи за порушниками трудової дисципліни.
Управління “Красной звєзди” розміщувалося у величезному, на 800 квадратних метрів, небесно‑блакитному будинку під зеленим дахом. Його звели брати Ельворті наприкінці 19 сторіччя як дім для своєї родини. Рішення збудувати власне помешкання прямо на території заводу тоді здивувало багатьох, але таким чином англійським бізнесменам було легше тримати під контролем їхнє виробництво. Перший поверх будівлі був відведений для прислуги, тоді як господарі мешкали на другому. Нині, через 50 років, банкетна зала колишніх власників служить робочим кабінетом директору краснозвьоздовцев, а музична вітальня з виходом на еркер, де колись стояв грамофон і лунали арії Енріко Карузо, перетворилася на його безмовний спостережний пункт.
— Апаздиваєм, товаріщ Кухарєнко. Собраніє вот уже 10 мінут как ідьот, — прошипів у неї над вухом невдоволений голос голови жіночої ради заводу Берестової, але Оля прошмигнула повз, не звертаючи на неї увагу. Трохи далі вона зупинилася, привстала навшпиньки й ковзала поглядом по натовпу, шукаючи в ньому свого Микиту.
У цей час на невеликому сходовому підвищенні, що слугувало за сцену, красувався заступник секретаря парткому Редька. У костюмі кольору багнюки, з бордовою краваткою в сіру смужку й зажатою під лівою пахвою лєнінкою. Тримаючи перед собою в правій руці вранішній випуск “Правди України”, він монотонно зачитував доповідь голови Ґосплана Сабурова “Дірєктіви ХІХ с’єзда партіі по пятаму пятілєтнєму плану развітія СССР на 1951–1955 ґоди”. Поруч у “президії” переминалися з ноги на ногу головний інженер “Красной звєзди” Крючков, начальник дільниці метизного цеху й за сумісництвом депутат Верховної ради УССР Малий та формувальник бригади імені Орджонікідзе, комуніст‑стахановець Столяренко.
“Яке безглузде марнування часу…” — мелькнуло в Олиній голові. — “Навіть Меркулов це розуміє і перечікує це свято абсурду в управлінні…”. Робітниця знала, що директор, звісно ж, з’явиться на зібранні. Але вже на сам кінець, коли залишиться тільки проголосувати за затвердження контрольних цифр. Він так завжди робить.
А ще знала, що її Микита — навіть якщо можна було б — нізащо не пропустив би це зібрання, ба більше, прийшов би одним із перших, щоби зайняти місце поближче до промовців.
Жінка не помилилася. Он же він, у перших рядах. У товаристві двох конструкторів, його товаришів, Єрофєєва й Козякіна, а також Зозулі — вео редактора заводської багатотиражки з невигадливою назвою “Красная звєзда”.
— …В пятам пятілєтіі намєчаєца дальнєйший бистрий рост машиностроєнія… — бухтів Редька у закріплений на стійці мікрофон. Звідти тяглися проводи до чотирьох електроопор у різних кінцях площі, на яких висіли репродуктори. Вони мали б підсилювати гучність, але більше рипіли, змушуючи людей вгадувати по окремих складах, що ж саме їй варто очікувати в найближчому минулому. — За пятілєтку прадукция машиностроєнія і мєталоабработкі увєлічіца, прімєрна, в два раза… — продовжував партсекретар, а Оля в цей час повільно пробиралася крізь юрбу. — Намєчаєца также значітєльний рост праізводства… нових відав сельскохазяйствєних машин…
— Треба зустрітись, — жінка легенько смикнула Микиту ззаду за гімнастьорку. — Давай ввечері, о дев’ятій, на нашому місці, — додала вона, коли він обернувся. Дочекавшись ствердного кивка, вона неквапливо, щоби не привертати зайвої уваги, побрела в протилежний від сцени кінець.
У цьому збіговиську їй не місце. Аж дихати важко.
***
СОНЦЕ МАЙЖЕ ПОВНІСТЮ сховалося за горизонт, коли Оля прийшла й сіла на лавку на одній із бічних, менш людних, доріжок у парку на Новомиколаївці. З її місця добре проглядався фонтан на центральній — єдиній освітленій — алеї, куди мав би вже підійти Микита.
Чоловік затримувався, хоча йому було значно ближче до місця їхньої зустрічі, ніж їй. Вони могли, звісно, побачитися б і в тому ж сквері Павліка Морозова, який усього за 2 хвилини ходу від її гуртожитку, та в жінки до того місця геть не лежала душа.
Поки Оля чекала, перед очима проносилася вся історія їхніх із Микитою стосунків, які почалися 7 місяців тому. Вони познайомилися на одному із суботників, що проводився напередодні відзначення чергової річниці з дня народження Лєніна. Вона білила дерева й бордюри біля робітничого театру, що належав заводу. (Нинішньому керівництву він теж дістався в спадок від Ельворті. Тепер його приміщення використовували для проведення всіляких партійних зборів і зустрічей із великими цабе штибу Петровського — колишнього заступника голови Президії Верховнава Совєта СССР або маршала СССР Будьонного.)
Коли Олине відро спорожніло, їй взявся допомогти високий широкоплечий брюнет. Із карими, як і в неї, очима й довгим рубцем, що тягнувся від правого виска, уздовж вуха й аж до щелепи. Шрам, однак, зовсім не псував вроди молодика, хіба робив його обличчя трохи хижим. Закотивши рукави сорочки, він — замість того, щоби залити негашене вапно водою, — зробив навпаки: налив воду, а потім всипав туди вапно. Реакція була миттєвою — вміст відра зашипів і сфонтанував, ніби щойно пробуджений вулкан лавою, обливши чоловіка із голови до ніг. Оля неочікувано розсміялася. Ні, насправді це було не смішно, бо цей розчин легко може залишити опіки на шкірі. Але незнайомець всім своїм виглядом випромінював небачену впевненість у своїх діях. А тут — такий провал, що неможливо було стриматися. Він спочатку оторопів, але вже за мить голосно розреготався. Оля зняла з голови хустку й простягла, щоби він витер патьоки з відкритих ділянок шкіри. Він хустку взяв…
Принаймні в нього від неї не було ніяких таємниць. Чого не можна сказати про Олю…
Вони — зовсім із різного тіста. Оля зрозуміла це вже за кілька тижнів їхніх побачень. Але продовжила приймати його залицяння. Як‑не‑як, вона — молода жінка. Глибоко всередині їй хотілося чоловічої уваги, хоч досі Оля успішно стримувала свої прагнення.
Найбільший мінус, який вона спостерегла в Микиті, — це його нестримні амбіції й неприхований кар’єризм. Попри це, вона вважала його доброю й чесною людиною. Принаймні в нього від неї не було ніяких таємниць. Чого не можна сказати про Олю…
Вона почула знайоме човгання. Доріжкою до неї наближалася чорна тінь, легко припадаючи на ліву ногу. Кульгавість Микити — це ще один видимий відбиток, який залишила на ньому війна. Під артилерійським обстрілом один з уламків снаряду перебив йому велику й малу гомілкові кістки й, на жаль, лікарям не вдалося їх добре скласти докупи.
— Прівєт, любімая! — озвався він, підходячи до лавки.
Оля одразу скочила на ноги й випалила новину, яку більше несила було тримати в собі.
— Микито, я при надії…
Він саме простягав до неї руку, щоби обійняти, — й так і застиг, приголомшений почутим.
— Я розумію, що це шок. Але поки ти приходиш до тями… Є ще дещо, що може вплинути на твоє рішення в цій ситуації… Ти маєш знати. Я сказала тобі на початку, що сирота. І швидше за все, зараз так воно і є. Але це не зовсім правда…
***
— НУ ГОДІ! ГОДІ плакати! Заспокойся, моя Мишко! — Музи́ка покинула свій відповідальний пост у голлі гуртожитку й, завівши Олю в комірчину для вахтерок, обіймала свою ридма ридаючу молодшу подругу. У розпачі та розповіла їй і про своїх батьків, і про стосунки з Микитою, і про вагітність.
— Ну невже ти сподівалася, що вибір Нікіти буде інакшим? Та в нього ж на обличчі написано, якого поля він ягода! — необачно ляпнула вахтерка й дуже швидко пошкодувала, бо Оля заголосила ще гучніше.
Музи́ка посадила жінку на стілець біля дверей і протягнула їй смугастий бавовняний носовичок, який щойно витягла з кишені піджака, а сама взяла з підвіконня жовтий емальований бідон із червоними маками, налила з нього води в металевий кухоль і всунула туди кип’ятильник.
— Зараз заварю тобі м’яту з мелісою. Вип’єш — і одразу полегшає, — пообіцяла вона, присівши біля дерев’яної тумбочки в пошуках засушених листочків. Через 3 хвилини маленька кімнатка наповнилася пахощами трав’яного чаю.
— Ти вирішила, що далі? — запитала Музи́ка, коли Оля вже зробила кілька ковтків і її плач трохи стих. Тепер вахтерка гріла воду для себе й знову відвернулася до вікна. — Я чула про відвар із суцвіття пижми… — глибоко вдихнувши, озвалася робітниця. — Від кого це ти чула? — насторожилася вахтерка. — Ти місцевих хвесьок не слухай, вони тобі хорошого не нарадять! — покинувши свій гарячий чай стигнути на підвіконні, вона сіла на другий стілець, поруч із Олею. — Не смій! Чуєш мене? — стиснула її руку. Заплакана жінка сиділа, не підводячи очей і боячись зізнатися подрузі, що вже навіть купила в аптечному кіоску цю травку. — І не думай! — продовжувала та. — Потім все життя шкодуватимеш! Як я… — неочікувано для обох жінок зірвалося в неї з вуст.
Цей вечір став великим одкровенням і для Олі. У відповідь на її зізнання Марія Йосипівна також відкрила свою душу, розповівши те, що не могли б уявити й найязикатіші пліткарки з гуртожитку.
Щойно гітлерівці зайняли Кіровоґрад, жінка виїхала в Сентове — село, що лежить на 30 кілометрів північніше. Там вона народилася і, хоча батьки вже померли, у ньому досі мешкала її двоюрідна тітка, яка її й прихистила. Коли окупанти, встановивши в місті свою адміністрацію, закликали краснозвьоздовцев, які не евакуювалися, стати до станків на тепер уже “Кіровоґрадському плужно‑ливарному заводі”, — Марія і не думала, щоби погодитися. Занадто живою була рана від втрати чоловіка, який загинув від рук цих недолюдків. Вона ні на секунду не повірила в щирі наміри зайшлих “приятелів народу” і “визволителів від совєцького терору” будувати “новий лад у Європі”. Хоча дехто з місцевих жителів все ж таки повівся на цю пісню…
Після завершення війни жінка, довірившись совєцьким аґіткам із зображенням радісних зустрічей остарбайтерів на перонах вокзалів, вирушила додому. Проте тут ніхто не чекав її з квітами та обіймами…
Півтора роки вона з тіткою виживали під окупацією, перебиваючись тим, що вродить город, і намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. А потім, здається, восени 1942 року, вийшов указ про постачання до Німеччини світловолосих і блакитнооких жінок, віком від 15 до 35, які мали б стати домашньою прислугою в сім’ях нацистів. Хоче Марія чи ні на таку роботу — тепер уже ніхто не питав. Її вивезли в травні 1943‑го й розподілили в багатодітну мюнхенську родину, допомагати стомленій німецькій фрау з вихованням її пʼяти пуп’янків. Голова цього сімейства служив оберштурмфюрером у СС і часто пропадав у відрядженнях. Але коли повертався — то регулярно й із садистським задоволенням… ґвалтував няню своїх дітей. Десь через рік вона завагітніла. Коли її цікавий стан оприявнився, жінку одразу, не питаючи, повели на аборт, щоби не забруднювати вищу німецьку расу напівкровками. Такою була офіційна політика їхнього навіженого фюрера.
Тепер настав час плакати Музи́ці, а Олі її втішати.
Після завершення війни жінка, довірившись совєцьким аґіткам із зображенням радісних зустрічей остарбайтерів на перонах вокзалів, вирушила додому. Проте тут ніхто не чекав її з квітами та обіймами, вітаючи з “поверненням із німецької неволі на Батьківщину”, як обіцялося. Замість цього вона потрапила в Волковиський перевірочно‑фільтраційний табір, у Білоруській ССР. Кілька місяців вона провела в ув’язненні, але енкаведисти так і не знайшли доказів її співпраці з нацистами і прокуратура Київського військового округу припинила справу.
— Знаєш, тоді я втішала себе, що ця дитина мені не потрібна. Я майже переконала себе, що я довіку її ненавиділа б, зважаючи на те, як вона була зачата. Але зараз, коли я нічого в житті не маю… — вона підвелася, ступила кілька кроків до підвіконня, взяла до рук кухлик і відсьорбнула свій давно прохололий чай. — Я буду поряд, обіцяю. Допомагатиму з дитиною. Тільки не роби дурниць.
***
“ОДИН ПРИМУШУВАВ ДО абортів, інший — повністю їх заборонив”, — міркувала про себе Оля наступного дня, зварюючи чергову раму для сівалки. — “Коли ж ви повиздихаєте, дорогі й такі охочі диктувати всім навколо свою волю вожді…”
— Кухаренко! — окликнув її начальник дільниці, відволікши від пережовування почутої вчора історії. — Відключай свій апарат і шаґом марш до начальника цеха. Тебе покликали.
Їй двічі повторювати не треба. Робітниця поклала електрод, висмикнула шнур із розетки і підтюпцем рушила в другий кінець приміщення. Від виробничої зони кабінет начальника третього механоскладального цеху відділяла напів скляна, але водночас тьмяна, перегородка. Минаючи її, жінка бачила, що керівник — не один, та розпізнати силует, який виднівся поруч, вона не змогла.
Оля постукала у двері, але її роздратований чоловічий голос крикнув, аби вона почекала. Жінка не мала жодної думки, чому її викликали “на кавьор”, але, напевно, причина була серйозною — люди за склом емоційно махали руками, очевидно, про щось сперечалися, хоча через вічний цеховий шум їхньої розмови вона не чула.
— Заходь, Кухаренко! — начальник відчинив двері, впустив її всередину й повернувся на своє місце, за столом. Праворуч від нього стояла Роза Едуардовна — заводська кадровичка, тримаючи в руках оберемок особових справ робітників “Красной звєзди”. — Я не буду довго розтєкаца мислю по дрєву. Скажу, як є, Ольга Андрєєвна, — чоловік говорив монотонно, вдавано байдужим голосом, але його неспокій видавали очі, що бігали туди‑сюди. — На заводі була перевірка, яка виявила великий відсоток браку… Дуже пріскорбно, але наш цех тут виявився в пєрвих рядах. Закрити очі на подібне ми не можемо, бо тоді нас усіх звинуватять у шкідництві… — жінка помітила, що перед начальником розгорнута її особова справа, — а тобі втрачати‑то нічого…
Оля, нарешті, зрозуміла, про що мова. Не чекаючи, поки він договорить, жінка мовчки розвернулася й вийшла з кабінету. Автоматично попрямувала до підсобки, де зняла свій робочий халат і одягнула пальто, а звідти — до виходу із заводу. Проходячи повз прохідну, вона підняла голову догори й зустрілася поглядом із директором Меркуловим, який стояв біля вікна, склавши руки на грудях.
***
НАСТУПНОГО ДНЯ ЖІНКА прокинулася в лікарні, куди її доправили, знайшовши непритомною в калюжі власної крові в умивальній кімнаті гуртожитку.
— Ну і дура! — не втрималася від коментаря медсестра, яка міняла їй крапельницю. — Рєбьоначєк в чьом же вінават?
Слабка й зболена Оля знайшла в собі сили трохи припіднятися і спертися на лікті. Пильно вдивляючись в обличчя своєї однолітки в білому халаті, вона спочатку посміхнулася, а потім — замугикала, перериваючись і зовсім не потрапляючи в ноти, слова популярної тоді колискової:
Медсестра, покрутивши рукою біля скроні, вибігла геть із лікарняної палати, а жінка, відкинувшись назад на ліжко, продовжила вже на самоті, ледве ворушачи вустами:
ТРОХИ МЕНШЕ НІЖ через 5 місяців опісля цієї історії помер головний совєцький вождь, “атєц народов” і “друґ дєтєй” Сталін. На жаль, його смерть не означала кончину Совєцького Союза. Але деякі зрушення в тоталітарному режимі таки відбулися.
Наприклад, із середини 1950‑х у країні розпочався масовий процес перегляду справ репресованих совєцьких громадян. Значна частина несправедливо засуджених у 1937–1938 роках були реабілітовані та визнані жертвами політичних репресій. У 1958 році були ухвалені “Основи кримінального законодавства СССР і союзних республік”, де скасовувалися поняття “враґ народа” й “члєн сєм’ї враґа народа” та обмеження, пов’язані із цим статусом. Але на практиці…
У 1956‑му робітники отримали право змінювати місце роботи за власним бажанням. Була скасована кримінальна відповідальність за самовільний перехід на інший завод чи підприємство та за прогули без поважних причин. Через збільшення кількості працездатних чоловіків почалося поступове переведення жінок із важких і шкідливих на легші види робіт.
У 1955 році скасували заборону на аборти. За підрахунками, у рік напередодні в Союзі було здійснено не менше 4 мільйонів підпільних переривань вагітності. Через навмисне ігнорування совєцькою тоталітарною системою основ статевого виховання та обмежений доступ до інших методів контролю народжуваності десятиріччя після цього аборти залишалися засобом № 1 в совєцькій контрацепції. Позбавивши жінок будь‑якої альтернативи, державна пропаганда навіть після декриміналізації абортів продовжувала залякувати їх можливою безплідністю, втратою сексуального потягу і, як наслідок цього, зруйнованим шлюбом та самотністю.
Хтозна, чи мали б ці зміни якийсь глобальний вплив на долю Олі Кухаренко, доньки “враґа народа”, вихованки дитбудинку імені Комінтерну та електрозварювальниці на заводі “Красная звєзда”. Хіба, може, трохи полегшили б їй вибір, аби сталися на кілька років раніше.
Це дивовижно відверте розслідування давньої, повсюдної, тривалої і абсолютно нічим невиправданої несправедливості, якої зазнала половина населення планети лише через те, що їй випало народитися жінками, а не чоловіками.
Ця книга — перший крок до випалювання з себе упереджень, зневаги і ненависті проти жінок. Читайте і наближайте настання післямізогінної ери разом із нами!
