(Не)правильні українці

***

ПО ОБІДІ 28 лютого чергова орда, що сунула двома смугами дороги одразу, почала з’їжджати з головної траси й розпорошуватися селом. Солдати з автоматами в руках вривалися чи не в кожну другу хату, нахабно заявляючи господарям: “Ми пасєляємся!”. “Припаркували” свою техніку в парку, вдерлися в школу й клуб, де облаштували собі комендатуру й військовий госпіталь. До вечора на всіх великих і маленьких вулицях уже стояли блокпости. Час від часу лунали автоматні черги.

Ми опинилися під окупацією.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Надворі сутеніло, коли Андрій і Олег поверталися зі своєї “спецоперації”. Їм залишилося не більше 150 метрів додому, коли на вулицю Білу, якою пролягала їхня дорога, в’їхали й зупинилися БТР і військовий джип. Звідти висипало до півтора десятка солдатів.

Чиї це вояки — не було жодного сумніву. Їх видавали колорадські стрічки, якими вони були обвішані, як собаки блохами, і мова. Тон, ритм, темп, наголоси — зовсім нетипові для “нашої” російської мови.

Брат і зять викинули лом і спробували сховатися за найближчим парканом, але безуспішно — їх побачили й схопили. Обшукуючи, змусили роздягнутися до пояса. Ретельно видивлялися, чи, бува, немає на тілі “нацистських” тату, відбитків від віддачі приклада чи носіння бронежилета, а на руках — слідів пороху. Тримаючи на мушці, перевіряли списки викликів, повідомлення й знімки в галереї їхніх смартфонів. Не знайшовши, до чого причепитися, Андрія й Олега відпустили.

— Ми прішлі навадіть здєсь парядак, — зверхньо, смакуючи кожне слово, відчеканив їм один з окупантів, бурят за національністю, наостанок. — Ідітє й пєрєдайтє всєм!

— Ніколи. Ніколи в житті я більше й слова не вимовлю російською. І не відгукнуся на неї, — розповідаючи вдома про пережиту пригоду, підсумував брат.

Серед нас трьох Андрій — старший. Від сестри — на 3 роки, від мене — на 9. Тож він перший покинув батьківський дім у селі, поїхавши на навчання до одного зі столичних вишів. Я рідко згадую про цю різницю в роках, але де в чому вона мала вагомий вплив. Київ 1998-го, коли туди перебрався брат, і Київ 2007-го, коли я вирушила вслід за ним, за мовною картиною — два різні міста. Не засвоїти російську в нього практично не було шансів.

Попри мої намагання, в кімнаті знову запала тиша. Та принаймні тепер вона звучала українською…

Уся родина зібралася у веранді, де віднедавна ми почали проводити наші спільні вечори.

Двері зачинені на один оберт. Вікна щільно затулені покривалами. На столі мерехтить, кидаючи тіні на стіни, свічка. Решта будинку — суцільна темрява. Усі одягнені (напоготові, щоби вибігати в погріб). Поруч із кожним — персональний тривожний рюкзак.

Андрій сидів на стільці поруч зі мною, і я буквально відчувала, що він тремтить усім тілом.

Його дрижаки передалися кожному в кімнаті. Усі чудово усвідомлювали, що ця зустріч із російськими парядканавадітєлями могла закінчитися зовсім інакше. Поміж нами залягла глибока мовчанка. Моя уява буяла кривавими сценами, від яких стискалися внутрішні органи й кололо в п’ятах.

— Усі мої колеги розмовляють українською, — подала я голос, щоби розірвати цю гнітючу німоту, і сьорбнула чай із чашки з наклейкою “Мочи Манту”.
— У мене на підприємстві більшість працівників — російськомовні. Але в розмові зі мною вони переходять на українську, — озвалася сестра, сидячи на пуфі й гойдаючи на колінах трирічну доньку. — Хоча ця зміна відбулася зовсім недавно, після Майдану.
— А в моєму офісі української практично не почуєш. Від сили — двоє-троє нею спілкуються, — зауважив брат. — Але відтепер хай валять усі лісом зі своєю російською!
— Ну справді, якщо війна — не достатній привід відмовитися від російської, тоді я навіть не знаю… — знову заговорила я. У душі я дуже раділа такому рішенню Андрія, хоча усвідомлювала, що злукавила, приписавши його війні. Бо війна триває вже дев’ятий рік, а остаточний вибір на користь рідної мови він зробив лише тоді, коли зустрівся з нею віч-на-віч.

Попри мої намагання, в кімнаті знову запала тиша. Та принаймні тепер вона звучала українською.

***

— НАШИ ПАЦАНИ УЄХАЛІ… — скрушно зітхнула Леся, тримаючи над дерев’яним парканом, що розділяє нас, два термоси з холодною водою.

Минав третій тиждень, відколи в селі зникла електроенергія. Моїй родині пощастило: у нас підведено газ. Але багатьом односельцям, у яких опалення хат і готування їжі було зав’язане на електриці, довелося суттєво переглянути свій побут. Так, наприклад, кухня моїх найближчих сусідів справа вимушено переїхала на город, що простягається одразу позаду їхнього дому. Там господар змайстрував із цегли тимчасову напівпічку-напівплиту. Біля неї прихистили й Лесю зі старшим сином, бо ж хату Сергія зайняли росіяни.

Економлячи дрова, саморобну плиту розпалювали раз на день. Зазвичай в обідню пору. А вранці й увечері старалися обходитися чаями. Мама кликала сусідів готувати їжу в нас на газу, та вони відмовлялися. Лише час від часу просили гріти для них воду.

“Чого це Лесю раптом на російську пробрало? І які-такі пацани уєхалі?” — встигло мелькнути в голові, поки я, перестрибуючи через білюсінькі підсніжники, жовті й фіолетові крокуси на маминій клумбі, пробиралася до паркана. Я стала однією ногою на пеньок, щоби дотягнутися до тари з водою, зазирнула по той бік, де стояла сусідка, й побачила її набурмосене обличчя. “Справді, засмучена. Не здалося”.

Засмучена, але, як кажуть у моєму селі, — у повному бойовому розкрасі. Намальовані чорним брови, підведені очі, туш, тоналка, рум’яна, помада (чи то блиск для губ?). Русяве волосся, зібране у хвіст ледь не на маківці. Манікюр. Новий спортивний костюм. І багато-багато лавандових парфумів.

Лесин зовнішній вигляд дуже дисонував із моїм. Тиждень немита голова, на якій цілком можна смажити яєчню (коли в домі замість постійних трьох — десятеро мешканців і одна на всіх пляшка шампуню, кожна його крапля — золота). Обличчя, яке не те, що макіяжу, а звичайного крему для зволоження не бачило вже днів 18, мабуть. Зрізані попід самі пучки нігті, під які все одно якось умудрявся забиватися бруд.

Я — у братових штанах, які колись мама перешивала на мене, але холоші все одно довелося підгортати, та розтягнутому в’язаному светрі, який носила ен років тому, ще студенткою. Мені йшлося про те, щоби було тепло, зручно й не шкода зайти в сарай до кіз, яких я допомагала порати батькам (пахло від мене відповідно!). А Леся, здавалося, чи то щойно повернулася, чи саме збиралася до когось на побачення.

Дерев’яний паркан більше не видавався мені ані стійкою опорою, ні надійною загорожею…

— Доброго ранку! — кинула я Лесі, простягаючи руки, щоби перехопити від неї термоси, й одразу прикусила язик.

Таке звичне вітання останні пару тижнів здавалося геть недоречним. Автоматично вилітаючи з рота, воно залишало по собі гіркуватий, як після грейпфрута, присмак. Звучало, як насмішка. Бо який, до біса, “добрий” ранок, коли ти всю ніч не спав, рахуючи не слоників і овечок, а артилерійські постріли чи кола, які намотував ворожий гелікоптер над твоїм дахом? Одразу після цієї фрази люди, наче виправдовуючись, зазвичай додавали “ну, якщо можна так сказати” й винувато опускали очі додолу. “З новим днем!” — якось пізніше привітався зі мною ще один сусід із нашого кутка, йдучи назустріч із півторарічною донькою. Ці слова, на мою думку, краще відображали нашу нову реальність, у якій не було відомо, чи настане для тебе завтра.

— Хто поїхав, Лесю? — перепитала я, спершись плечем на дерев’яний стовп, аби легше було втримати баланс, стоячи на одній нозі.
— Пацани наши… — я все ще не розуміла, про кого вона веде мову, бо українських військових у селі не було. Ходили чутки, що передбачався якийсь загін, але до приходу російських солдатів зайняти позиції наші хлопці не встигли, а згодом уже й не було можливості. Зреагувавши на мої вигнуті дугою брови, жінка пояснила. — Ну, пацани, каториє в нас тут стаялі, — й махнула рукою в кінець городів, на вулицю Совєцьку Білу.

Її відповідь буквально збила мене з ніг. Втративши рівновагу, я незграбно звалилася з пенька, потоптавши мамині квіти. “Може, це слухові галюцинації?” — засумнівалася я, відмовляючись вірити власним вухам.

Я не піднялася, щоби продовжити розмову, а мовчки розвернулася й із термосами в руках попрямувала до хати гріти воду на чай.

Дерев’яний паркан більше не видавався мені ані стійкою опорою, ні надійною загорожею.

(Не)видимі діти
(не)правильних батьків

— РАДИЙ ВІТАТИ ВАС усіх в Амстердамі з цієї особливої нагоди… — широко всміхаючись, озвався з-за трибуни у конференц-голлі Берс ван Берлахе (Beurs van Berlage), ошатно вбраний чоловік, на грудях якого красувався почесний колар.

У суботу, 2 лютого 2002 року, тут, у приміщенні колишньої фондової та товарної біржі, збудованої в самісінькому центрі міста на межі 19 і 20 сторіч, зібралося близько 600 людей. Серед них — члени королівської родини Нідерландів, прем’єр-міністр, деякі урядовці та парламентарі. Усі їхні погляди були прикуті до промовця з прикрасою на грудях і молодої пари, яка сиділа на стільцях перед ним — чоловіка у парадній уніформі капітана королівського флоту й жінки в довгій шовковій сукні слонового кольору з п’ятиметровим шлейфом. Її голову прикрашали коштовна тіара й мереживна фата, а в руках вона тримала букет із білих троянд, гарденій і конвалій.

— На превеликий жаль для наших англомовних та іспаномовних гостей, ми, як ви розумієте, будемо говорити нідерландською. Проте, насправді все дуже просто: нідерландською англійське слово “yes” й іспанське “sí” ми вимовляємо “ja” — тож для вас не буде складно зрозуміти найбільш важливу частину цієї церемонії, — пожартував англійською той самий чоловік, який уже подавав голос, і присутні блискавично відгукнулися сміхом.

За трибуною стояв Джоб Коен — мер Амстердама. Йому випала неабияка честь — укласти цивільний шлюб кронпринца Нідерландів Віллема-Олександра та його обраниці Максими Сорреґ’єти, родом з Аргентини, яка одразу після одруження почала називатися принцеса Оранська-Нассау.

— Цей шлюб є підтвердженням союзу із цілою країною, — продовжив Коен рідною мовою і багатозначно наголосив. — Ви, наречений, звикли, що ваше життя — це завжди й суспільне. Для вас, наречена, усе це ще відносно нове, хоча останніми місяцями ви відчули, що все це означає… Сподіваємося, що ви полюбите цей інколи складний, але водночас чудовий клаптик землі так само, як і спадкоємного принца цієї країни…

Покохавши одне одного й ухваливши рішення одружитися, Віллем-Олександр і Максима наступили на дуже чутливу мозолю… Її стрижень був закладений Другою світовою війною…

Уже за кілька митей ударом церемоніального молотка мер закріпив їхнє “ja”, сказане одне одному, — і зала вибухнула вітальними аплодисментами.

Одразу з історичної біржі, що тепер служить амстердамцям на зразок італійських palazzo pubblico, молодята вирушили за церковним благословенням шлюбу до Ніве Керк (Nieuwe Kerk). Тут, у храмі 15 сторіччя, що на центральній площі міста Дам, традиційно відбуваються всі королівські урочистості: інавгурації, весілля тощо. Під час богослужіння, що проводив королівський капелан Карел тер Лінден, вони ще раз підтвердили свою взаємну згоду одружитися й обмінялися обручками, які подарував парі брат Максими.

З поваги до коріння новоспеченої принцеси наприкінці церемонії зіграли “Adiós Nonino” — тужливе, але вкрай красиве танго аргентинського композитора Астора П’яццолли. Він написав цей твір у жовтні 1959 року, через кілька днів після того, як, перебуваючи далеко від рідного дому, отримав звістку про смерть батька. Уже кілька десятиріч ця композиція має велике символічне значення для аргентинців за межами Аргентини, навіюючи їм ностальгічні спогади про батьківщину.

У цей день на вулиці Амстердама вийшли тисячі нідерландців — із помаранчевими прапорцями й повітряними кульками, коронами та капелюхами, шарфами чи шаликами, щоби разом з усіма відсвяткувати весілля свого улюбленого принца. Збираючи їхні вітання, подружжя в супроводі почесної варти зробило невеликий тур у королівській кареті центральними вулицями міста й невдовзі знову опинилося на площі Дам. Цього разу — у Королівському палаці, на балконі якого вони — під радісні крики й оплески натовпу — нарешті, поцілувалися.

У цей момент Віллем-Олександр і Максима виглядали насправді щасливо. Єдине, що в найрадісніший день їхнього життя могло завдавати їм трохи жалю, — це те, що поруч не було батьків принцеси. Її тато виявився настільки небажаним гостем для нідерландців, що відвідування весілля рідної доньки йому заборонили. Мама ж не приїхала з почуття солідарності із чоловіком. І молодята вимушені були з цим змиритися, адже інакше їхній шлюб міг би взагалі не відбутися.

Покохавши одне одного й ухваливши рішення одружитися, Віллем-Олександр і Максима наступили на дуже чутливу мозолю, що на той момент уже понад пів сторіччя не давала спокою нідерландському суспільству. Її стрижень був закладений Другою світовою війною.

***

“У ЗВІЛЬНЕНИХ НІДЕРЛАНДАХ не буде місця для зрадників”, — зауважила королева Вільгельміна в одній зі своїх радіопромов із Лондона. Отримавши повідомлення, що тисячі нідерландців підозрюються в колабораціонізмі, вона разом із прем’єр-міністром Пітером Гербранді заходилися розробляти відповідне законодавство, щоби мати змогу покарати відступників. Це робилося так заздалегідь, зокрема й для того, щоби пересічні нідерландці, бажаючи справедливої відплати, не взялися за сокири власноруч (утім, повністю уникнути випадків самосуду таки не вдалося).

Наприкінці грудня 1943 року було ухвалено чотири закони: указ про надзвичайне кримінальне право, декрет про спеціальні суди (у тому числі й касаційний), указ про надзвичайну юстицію та декрет про помилування. Разом із декретом про політичні правопорушення, який був прийнятий пізніше, у 1945 році, ці документи заклали нормативно-правові основи спеціального правосуддя, що відбувалося в Нідерландах у перші повоєнні роки. На початках ним опікувалася тимчасова Військова адміністрація під командуванням генерала Крулса, пізніше — Генеральне управління спеціальної юстиції при Міністерстві юстиції Нідерландів.

За приблизними оцінками, у рамках спеціального правосуддя було заарештовано до 150 000 колаборантів, які відтоді були пожиттєво затавровані як “неправильні” нідерландці. Їх помістили в табори для інтернованих осіб, які були спеціально створені із цією метою, як-от “Де Верхілд Ханд” (“De Vergulde Hand”) у Влардінгені, або у в’язниці, казарми чи табори, які вже існували. Так, наприклад, із квітня 1945 по грудень 1948 року частина затриманих членів Націонал-соціалістичного руху Нідерландів і голландських добровольців із нацистських органів тотального контролю й безпеки СС і СД утримувалися у Вестерборку. Під час окупації це був головний транзитний пункт, звідки нацисти потягами відправляли голландських євреїв до таборів смерті, що знаходилися на території Польщі, Чехії та Німеччини.

У 1945 році задля покарання осіб, винних у найбільших військових злочинах і злочинах проти людяності, у Нідерландах відновили смертну кару, і більшістю населення цей крок вітався…

Усього в Нідерландах діяло 130–180 таборів для інтернованих. На перших порах наглядачами там служили колишні учасники опору. Багато в’язнів, що утримувалися в цих таборах, страждали від епідемій, систематичного недоїдання й жорстокого поводження. Відомо про щонайменше 89 інтернованих осіб, які померли у Вестерборку лише впродовж перших 4 місяців перебування там. Також є свідчення, що в “Де Верхілд Ханд” арештовані вдень і вночі були закуті в кайданки й сковані одне з одним за допомогою ланцюга.

Що це було — поодинокі інциденти чи приклади систематичних зловживань? Відповідь на це питання шукав Парламентський слідчий комітет із питань урядової політики 1940–1945 років, що розпочав свою роботу в 1947 році. “Майже скрізь охоронці не шкодували сил, щоби мучити та жорстоко поводитися з беззахисними людьми, для чого використовували ті ж самі методи, що й німці під час окупації”, — через 2 роки написав у своєму звіті барон Ван Туйля ван Серооскеркен, якому доручили перевірити умови перебування “неправильних” нідерландців у таборах. Але зроблені ним висновки трохи запізнилися. Більшість таборів для інтернованих осіб вже припинили своє існування. Та й узагалі всі ці розмови були не на часі: не вписувалися в героїчний дискурс, що панував у суспільстві. Тож ніяких наслідків це розслідування за собою не мало.

Сто п’ятдесят тисяч арештів. Жодні слідчі, прокурори й судді не могли б дати раду такій лавині обвинувачень. Тому на лавах підсудних в Амстердамі, Арнемі, Гертогенбосі, Гаазі та Леувардені, де діяли спеціальні суди, опинилася від сили лише третина потенційних колаборантів, за якими рахувалися більш серйозні провини. Решта не були притягнуті до кримінальної відповідальності й, відбувши від кількох місяців до 2 років у згаданих таборах для інтернованих, були відпущені на волю.

За підсумками спеціального правосуддя було ухвалено понад 14 000 вироків. Велика частина з них стосувалася нідерландців, які були членами Націонал-соціалістичного руху (Nationaal-Socialistische Beweging). NSB — єдина легальна партія, що діяла в країні під час окупації й відкрито співпрацювала з нацистами. На вересень 1943 року вона мала у своїх лавах до 100 000 партійців.

На засуджених чекали дуже різні вироки: від кількох років позбавлення волі до довічного ув’язнення й навіть страти. У 1945 році задля покарання осіб, винних у найбільших військових злочинах і злочинах проти людяності, у Нідерландах відновили смертну кару, і більшістю населення цей крок вітався. Один із колишніх прокурорів, який працював у Спеціальному суді Леувардена, пізніше згадував у якомусь зі своїх інтерв’ю: “Ми були завалені заявками. Нам пропонували подарунки… в надії, що ми зможемо забронювати місце на трибунах. Зали судових засідань були переповнені. Іноді можна було почути, як аудиторія кричала “Браво!”, коли було винесено смертний вирок”.

Перша офіційна страта колаборанта відбулася в Нідерландах 16 березня 1946 року. Того дня розстріляли Макса Блокзійла — журналіста й радіоведучого, що відповідав за нацистську пропаганду на окупованій території. Востаннє смертна кара була застосована 21 березня 1952 року — для покарання есесівця Андрієса Пітерса та керівника СД у Фрісландії Артура Альбрехта, які мали на своїй совісті десятки фактів катування і розправ над людьми.

Багато смертних вироків згодом були замінені довічним ув’язненням. Зокрема, зі 145 осіб, щодо яких було відповідне судове рішення, стратили лише 42. Решту врятувало королівське помилування.

Єдиною жінкою серед засуджених до смерті була Анна (Анс) Ван Дейк — завербована нацистами єврейка. Вдаючи з себе учасницю руху опору, вона дізнавалася, де переховуються інші євреї, й за винагороду повідомляла про це окупаційну владу. Вона є однією з найвідоміших “мисливців за євреями” в Амстердамі. На її рахунку було щонайменше 145 жертв. У якийсь час навіть поширилася версія, що саме вона викрила сховок Анни Франк. І хоча ця підозра не знайшла офіційного підтвердження, до сьогодні в Нідерландах ім’я Анни Ван Дейк є прямою асоціацією зі зрадою.

Судові процеси — не єдине покарання, що чекало на тих нідерландців, яких помітили в співпраці з нацистами. Згідно з королівським указом були створені спеціальні ради з очищення, що охоплювали різноманітні сфери суспільного життя: державну й військову службу, поліцію, пресу, бізнес, творчі професії тощо.

“Позбавити права голосу та участі у виборах”, “конфіскувати майно на суму 20 000 гульденів”, “позбавити права займати керівну посаду в будь-якій компанії будь-якої галузі бізнесу терміном на 10 років”, “позбавити права претендувати на спільне з дружиною майно”, “позбавити права працювати на будь-якій журналістській посаді”, “заборонити участь у конкурсах, що проводяться в галузі архітектури, а також участь у журі таких конкурсів на 3 роки”, “відправити у відставку без права на пенсію”, “заборонити будь-яку публічну професійну практику, в тому числі членство у професійних об’єднаннях на 6 років” — це приклади санкцій, що накладалися на колаборантів радами з очищення. Часто — у різних конфігураціях і як додаток до рішення про інтернування, яке таким чином (постфактум) легітимізувалося. Упродовж 1946–1950 років спеціальну перевірку пройшло понад 60 000 нідерландців. Третина з них були покарані ураженням у певних правах.

Озираючись у минуле сьогодні, можна почути думку, що політика Нідерландів щодо нацистських колаборантів була надто суворою, навіть жорстокою. Але в опонентів напоготові є контраргумент: це було необхідне зло, зате тепер ніхто не може закинути нідерландцям, що вони покривають людей, винних у військових злочинах чи злочинах проти людяності, або ж просто нацистських посіпак. І в цьому є свій резон. Однак, у кожному твердженні можна знайти слабке місце. Тут це — діти “неправильних” батьків.

***

ВОНИ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ Й почали зустрічатися в 1999-му, а через 2 роки королівська родина вже офіційно оголосила про заручини спадкоємця трону. Далеко не всі в країні сприйняли цю новину схвально, адже його наречена була донькою колишнього аргентинського урядовця з дуже неоднозначною репутацією.

“Нідерландці!
Часто в ці дні мені пригадуються слова, які Гамлет сказав своєму найліпшому другу: “Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось”. Шекспір не міг би краще передати мій теперішній настрій. Я в роздумах, тому що маю доньку, якій було тільки 5 років, коли я став заступником міністра сільського господарства в 1976 році. Через чверть сторіччя після цього вона покохала вашого кронпринца, і тепер я повинен виправдовуватися перед вами…”.

Так починався лист Хорхе Сорреґ’єти, надісланий до редакції “НРК Ханделсблат” (“NRC Handelsblad”) — однієї з найтиражованіших щоденних газет у Нідерландах у січні 2001 року. Далі в цьому зверненні він намагався пояснити, що Аргентина завжди була божевільною країною, а він, хоча й служив жорстокому режиму, однак ніколи не займався політикою, натомість — завжди працював на аграрні інтереси аргентинців. Коротше кажучи: вставляв бірки у вуха племінних биків — та й по всьому.

На цей момент у Нідерландах, мабуть, уже не було нікого, хто б не був у курсі скандальних пліток: батько майбутньої дружини принца Оранського обвинувачується у переслідуванні політичних опонентів у себе на батьківщині та злочинах проти людяності.

“…Практично неможливо, щоб Сорреґ’єта особисто брав участь у репресіях… З іншого боку, немислимо, щоби він не знав про… ситуацію з правами людини…”

За дорученням нідерландського уряду професор Амстердамського університету та директор Центру вивчення та документації Латинської Америки Міхель Бод упродовж вересня–грудня 2000 року проводив спеціальне (таємне) дослідження, що мало б відповісти на запитання: чи мав Хорхе Сорреґ’єта якийсь стосунок до масових викрадень, тортур та інших репресій, що відбувалися в Аргентині в другій половині 1970-х–на початку 1980-х років та увійшли в історію під назвою “Брудна війна”.

У березні 1976 року внаслідок державного перевороту владу в цій латиноамериканській країні захопила військова хунта на чолі з головнокомандувачем армії Хорхе Віделою. Важливу роль у цьому процесі відіграв тодішній міністр економіки, який був безпосереднім керівником батька Максими. На той момент Хорхе Сорреґ’єта обіймав посаду заступника міністра з питань сільського господарства, а з березня 1979 до березня 1981 року був міністром із питань сільського господарства та тваринництва.

За оцінками правозахисних організацій, за правління Відели безслідно зникли від 15 000 до 30 000 аргентинців. Когось незаконно затримували й кидали до в’язниць, де на додаток катували й ґвалтували. Когось викрадали, накачували наркотиками й викидали з літаків в Атлантичний океан. Доля багатьох постраждалих від рук військової хунти в Аргентині досі невідома.

У звіті професора Бода, укладеному в січні 2001 року, йшлося про те, що майбутній родич королівської родини Нідерландів “провів 5 років на високій політичній посаді, активно і пристрасно віддавшись режиму, засудженому в країні та за кордоном за ліквідацію основних демократичних прав і масштабне порушення прав людини. Практично неможливо, щоб Сорреґ’єта особисто брав участь у репресіях або порушеннях прав людини за період своєї участі в уряді. З іншого боку, немислимо, щоби він не знав про практику репресій та ситуацію з правами людини”.

“У категоріях, що використовувалися в Нідерландах після Другої світової війни для покладання моральної провини, перебування на високій посаді під час військового режиму в Аргентині… було б позначено як “неправильне”, — зауважив професор Бод у цьому ж звіті, прагнучи пояснити природу обурення частини нідерландського суспільства. — Голландська правильно-неправильна схема є наслідком конкретних історичних обставин, коли випадки активної підтримки та співпраці з ворогом призвели до морально-правових засуджень”. Які, проте, “не завжди були однаково успішними та послідовними”.

Здавалося б, дослідження остаточно розставило всі крапки над “і”: прямого стосунку до політики державного терору батько Максими не мав, тобто закинути йому нічого. Але невдовзі двоє аргентинських журналістів-розслідувачів на основі сотень свідчень і документів опублікували біографію диктатора Відели. Вони стверджували: Хорхе Сорреґ’єта був одним із координаторів підготовки державного перевороту в Аргентині. Згодом займаючи посаду цивільного міністра, він хоч і не знав імена конкретних людей, які потрапили під приціл хунти, але точно знав, що саме відбувається. Знав і не сказав ні слова проти, а мовчання в таких обставинах також може трактуватися як злочин проти людяності.

Через обраницю принца Оранського Нідерландам загрожувала справжня політична криза…

У тому ж 2001 році родина однієї з жертв режиму Відели подала позов проти Хорхе Сорреґ’єти. Проте він не був задоволений, бо згідно з місцевим законодавством суд Нідерландів не мав юрисдикції розглядати цю справу.

У світлі всіх цих перипетій, що активно обговорювалися в пресі, нідерландське суспільство розкололося на два табори. Можна було б припустити, що проти шлюбу кронпринца Віллема-Олександра з донькою Сорреґ’єти виступали лише “правильні” громадяни, а “неправильні” — навпаки, підтримували його. Та насправді тоді лунали зовсім різні думки, як ось ця — з листа до редактора газети “Алгемін Дагблад” (“Algemeen Dagblad”):

“Батько принцеси Максими, можливо, не зробив нічого поганого, але він помилився, будучи членом неправильного уряду, який діяв неправильно. Чи не повинна вона, як дитина “неправильного” батька, так само, як я і так багато інших дітей “неправильних” батьків, також нести цей тягар? Чи може вона згодом стати королевою Нідерландів — з огляду на заяву королеви Вільгельміни? Якщо принц Віллем-Олександр… тим не менш хоче одружитися з цією молодою леді…, то йому теж доведеться взяти на себе цей тягар і відмовитись від престолу, щоби тільки вшанувати свою прабабусю… ”.

Реальності такому розвитку подій додавало те, що серед противників одруження Віллема-Олександра та Максими була й частина парламентарів, у чиїх руках зосереджувалися цілком реальні важелі впливу на вирішення цього питання. Справа в тому, що в Нідерландах кронпринц не має права одружитися, не погодивши свій вибір із Генеральними Штатами. Точніше — він може це зробити, але в такому випадку одразу втрачає своє право престолонаслідування.

Через обраницю принца Оранського Нідерландам загрожувала справжня політична криза. Зрештою, врегулювати її допомогли прем’єр-міністр Вім Кок і державний міністр Ван дер Стоель, які виступили посередниками в переговорах між парламентом, з одного боку, та королівською родиною — з іншого. Сторони протистояння зійшлися на тому, що батько Максими не буде запрошеним на весілля. Тож 4 липня 2001 року Об’єднана Асамблея Генеральних Штатів ухвалила закон, що дозволив Віллему-Олександру та Максимі вступити в шлюб.

Через 7 місяців вони відсвяткували своє весілля, а у 2013 році — після зречення від престолу королеви Беатрікс — стали наступними королем і королевою-консортом Нідерландів.

Їхня особиста історія завершилася геппі ендом. Але чи наблизила вона нідерландське суспільство до примирення? Хтозна. Принаймні інавгурація Віллема-Олександра, яка, як і його весілля, відбувалася в Ніве Керк, обійшлася без присутності неблагонадійного тестя з Аргентини. Та певніше ми знатимемо про якісь зрушення на цьому шляху лише через 2 з половиною роки. З 1 січня 2025 року Національний архів має відкрити доступ до документів Центрального архіву спеціальної юрисдикції, що містить близько 300 000 файлів на осіб, які співпрацювали або підозрювалися в співпраці з нацистами.