Життя, смерть і червоні щоки

У спробах оминути дископодібне лезо долі мешканці міста почали шикуватися в евакуаційні черги, але не Назар…

Авторка

Зоя-Валерія

Ілюстратор

Іван Волянський
Життя, смерть і червоні щоки

КОЛИ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ, тобто коли оберти розкрутилися до тієї швидкості, за якої під правильним кутом могли б без перешкод різати свіже м’ясо, тоді в намаганні оминути дископодібне лезо долі, що подорожувало містом, один за одним стали виїжджати колеги Назара. З тих, хто поспішав потрапити в першу чергу, були переважно подружні пари середнього віку, з дітьми та без, дехто із собаками, дехто полишив собак на знайомих, майже всі полишили когось зі знайомих із проханнями приглянути за власністю. 

З тих, хто відправився одним із перших, був і їхній директор Берін О. О. (Олександр Олександрович). Коли зажмурити очі так, щоби рівчаки зі зморщок сягали вух, у ньому можна було б угледіти того капітана, який готовий іти на дно зі своїм кораблем. Його вуса чудово підхоплював би вітер, поки він, задравши гостре підборіддя в ідеальному співвідношенні катетів, із неморгаючим поглядом, над яким прямокутником нависла тінь від долоні, що ребром лягла над бровами, стояв би (одна нога зігнута в коліні, сперлася на люк, інша — впевнено випрямлена, натягнута до самих ахілів) на носі вже розколотого навпіл судна, крихти якого, наче печиво, тануть у солоних водах. 

О.О. був відданий театру, але надія розпочати сезон у цьому місяці або в наступному, або за 2 місяці чи навіть за пів року випаровувалася, як залишки зливи, що шиплять і встають димом над асфальтом серед липня, десь о другій годині дня. Коли пара зникла і тихого “шщщччщщ” вже було не розчути, а на найближчий час попереду передбачалося хіба сіре сухе нічого (аж ніяк не заповненні зали), О.О. вирішив, що настав час першої справжньої відпустки.

Він допоміг своїм підопічним, організував автобуси, зібрався, кажуть, у дюжину валіз і залишив ключ від театру на Євгенія Хмарного, нашого головного режисера. А той уже днів за 5 вирушив слідом разом із наступною партією театралів і тоді передав ключ тенору Євгену Петруніну. Раніше він вивіз дружину з донькою, а сам повернувся охороняти квартиру, у якій вони тільки-но зробили ремонт. Петрунін довго впирався в необхідність залишатися. Впирався буквально: кожної телефонної розмови він ставав п’ятами за виступом на порозі й завдяки цьому (як би не розтягували його руки довгими проханнями, вмовляннями і навіть прокльонами) Євгену вдавалося залишитися стояти на своєму — на своєму гладенькому новому паркеті, а не бігти брудним під’їздом із рюкзаками, що гирями звисають з обох плечей. 

Зрештою плечам Петруніна довелося пережити й більше, коли за пів місяця під враженням від чорних дір, що розповзалися сусіднім будинком, він розібрав стару кухонну шафу, що чекала свого переїзду на сміттєзвалище, позакладав полицями ще цілі вікна свого житла, а тоді разом із тими ж рюкзаками, що вчепилися в плечі, і ще з одним, який ледь тримався на зап’ясті, встав на тому самому порозі. Його квартира досі пахла “Епіцентром” і будівельним пилом.

— Ну, з Богом… — прошепотів він, ледь скуйовдивши повітря. 

Євген хотів передати ключ Марині Єгорівні Андрюшенко, художній керівниці театру, але та була не менш впертою й відмовилася його взяти. 

— О, і ви туди ж? — сказала вона, коли Євген простягнув їй ключ. — От придумав Берін для всіх завдання! Всіх напряг! — вона відхилила долоню колеги, де виблискував шматок металу: — Женєчка, ви ж вже доросла людина, що за дитсадок “Сонечко”? 

Євген Петрунін обійняв Марину Єгорівну Андрюшенко, вони подарували одне одному теплі: “До зустрічі!” — і він подався геть, оминаючи на своєму шляху спочатку місцевий невичерпний ставок у вигляді калюжі завдовжки метрів зо 2, а вглиб — лиш бозна скільки, а потім — будинки, між якими ледь виднілися слабкі зелені паростки, що відчайдушно стирчали з ретельно витоптаної землі. Жовтуватими піщинками вона міцно чіплялася за взуття, подорожувала містом, оселялася в людських домівках. 

Прищі квітнули на обличчях містян від спання на підлогах у сирих підвалах і від несвідомих, дещо агресивних погладжувань шкіри — заспокійливе без рецепту, таке необхідне, коли новини стрибають одні за одними: справжні, несправжні й такі, що посередині…

У дворі, куди вела ця доріжка, жив один з акторів театру — Дмитро Оніщенков. З Назаром вони були міцно поєднані ритуалом, без якого не відбулася б жодна вистава: за 30 хвилин до початку, коли важкі дерев’яні двері вже посунулися з місця, аби впустити глядачів топтати червоний килим, а номерки в гардеробній швидким рухом руки Шури, Альбіни чи Клави (споконвічних хранительок одягу, які обіцяють пекло гірше, ніж те, що грають в “За зачиненими дверима” по Сартру — тільки спробуй загубити блискучу пластинку з цифрою), вистрибнули з гачків, щоби звільнити місце для петель, що чекали свого часу під комірами пальто, норкових шуб і курток; тоді Оніщенков знаходив Назара та зі сміхом просив його “зробити щось із голосом”, щоби “звучало, як треба”, а не, як “розвалюха”. Дмитро любив цигарки “Camel” і занадто сильно покладався на магію режисування звуку, не втомлюючись жартувати, що “якщо от тут до “Camel” рисочку додати, то буде “Самєц”. Принагідно він був сусідом Назара, а також наступним власником ключа. 

Дмитро — чоловік, знайомий із кожною дверною проймою, гілкою та стелею в маршрутці, об які він, досі не звикнувши до своїх габаритів, невпинно б’ється лисіючою макітрою. На загальних фото його голова разюче стирчала, височіючи над лобами всіх інших, тож часто його вкладали попереду впоперек, а тоді всі шикувалися від Дмитрових п’ят до потилиці — так колектив гармонійно насичував кадр. 

Дмитро жив прямо над Назаром і регулярно постачав до гулкої тиші його квартири голосні у своїй несподіваності “бух… ту-ту-бух”. Казав, що то він переставляє меблі. По феншую, певно.

Простеживши за ритмічною логікою відправлень із міста, Дмитро примкнув до наступної черги мігруючих театралів, що планувалася вже наступного тижня. Про ключ він згадав в останню мить і хотів було віддати його своєму сусіду, але вдома того не знайшов. Тоді він поклав маленьку сріблясту залізяку до поштової скриньки на першому поверсі, а між двох стулок Назарових дверей, що були вкриті старою бордовою фарбою з одного боку та поролоном в обіймах дерматину — з іншого, всунув записку:

“Назаре, їду. Ключ у твоєму ящику для пошти. Бувай здоров! Д. Оніщенков”.

Спочатку тих, хто покидав місто, ще можна було відслідкувати, проте Назар не прощався ні з першою, ні з другою, ні з третьою чергою. За винятком раптом хтось сам згадував, що добре було б знайти свого знайомого й залишити зліпок обіймів на його спині — замість амулету. Тепер здається, що більшість людей покинули місто одночасно: проміжки ледь вміщалися в мить між тим, як вії торкаються одна одну, короткий момент, поки зіниця приймає на себе світло, ті самі три секунди, за які дозволено з’їсти те, що впало на підлогу.

Проте тоді… календар отримав нові секції, події вже не могли вміститися, як не розкладай, у 12 сторінок ані за розміром, ані за сенсом. Прищі квітнули на обличчях, здебільшого на щоках, містян від спання на підлогах у сирих підвалах і від несвідомих, дещо агресивних погладжувань шкіри — заспокійливе без рецепту, таке необхідне, коли новини стрибають одні за одними: справжні, несправжні й такі, що посередині.

Назар був не з тих, хто летить, куди вітер дме. Він знав людей, що за волею своєю були схожі на тоненькі білі серветки, які дають разом із кавою в картонному стакані чи шаурмою біля будинку. Вони стрімко втікають від стиснутої долоні й тоді, не впіймані або байдужі для свого власника, летять вулицями, не маючи й гадки про те, що можна було б втрутитися в забаганки долі, не знаючи й орієнтовно координати наступної своєї зупинки. 

Він знав людей, що мали більше схожих рис із бруківкою, що нею мостять вулиці. Ті з них, хто слабший, не витримують тиску життя, розколюються, розбиваються ще в перші місяці, як тільки-но хтось вирішить незаконно припаркуватися й засунеться чи двома, чи всіма чотирма своїми колесами прямісінько на них. Є й інші, чиє терпіння має край, чиє терпіння вимірюється шкалою, і, коли ртуть вдаряє в останню позначку, вони готові зірватися з місця й полетіти у своїх кривдників, важким дмухом лягти на потилицю нападника; вони готові бути сильною дією протестів і революцій, вони летять повітрям, допоки можуть, і влучають у ціль. Інколи.

Були й такі, хто не ворухнеться ні під будь-яким тиском. Вони залишаться на своєму місці — стійкі, вперті та постійні, особливо у своїй філософії заперечення змін. Такою була більша частина старшого колективу театру. Подібні до власного житла — громіздкі совєцькі споруди, що, може, їхні комунікації й гниють ізсередини, може, давно вже варто було б звернутися до фахівців, аби підлатати чи замінити труби, які забули свої першочергові функції й тепер думають, що головне їхнє завдання — то створювати аварійні ситуації, щоби комунальникам було чим зайнятися. Але вони будуть стояти тут, вчіплені своїм фундаментом глибоко до землі, без варіантів руху, без дозволу на реновацію.

Назар був схожим на них. Хіба лише подумки він себе швидше відрізав від лінії міської забудови, не вірив, що сам здатен бути ладною цеглою в кладці з іншими. Не вірив і в те, що зможе не розколотися, чіпко стиснути долоні, втриматися в землі. Тож, коли б спитали та дали часу подумати, про себе він сказав би:

— Я швидше… ніби відбиток собачої лапи на новому асфальті.

Буде тут, поки не змінять і не закатають у землю. 

Того дня, коли металевий ключ провалився у ржаву поштову скриньку, Назар увесь ранок був частиною чогось більшого — частиною великої черги біля магазину “Мінутка”. Під опущеним білим ролетом, зліва від якого висів новий яскравий банер, що демонстрував асортимент магазину: ковбаси, сосиски, все солоне та слабосолоне, на що тільки стане уяви, молоко, хліб та інша випічка. Власники мали родичів, які до останнього їздили в Саратов на заробітки, тож там можна було купити рускіє смаколики — переважно “такой, как в дєцтвє” шоколад, цукерки та всілякі консерви. 

Розмови в натовпі періодично вичерпували себе, ставали тихішими, ледве чутними, аж поки чиєсь чутливе вухо вихопить із бесіди обурливу тезу, старанно доставить її до умів сусідів у черзі, а ті вже разом культивуватимуть її, допоки зможуть, допоки знову не занудьгують. 

Назар не приймав участі в цьому танці. Він сфокусував свої очі на фіолетовому капелюсі однієї з жінок, що стояли навпроти, й, спостерігаючи за його рухами, думав про своє. 

Яке “своє”? Якщо б зупинити Назара в той самий момент, взятися рукою за його плече, звернути свої очі до його очей і запитати:

— Про що думається, Назаре? — він би не зміг відповісти. Як то буває, коли, оговтавшись від сну, бачиш перед собою білу стелю і жмуриш лоба у спробах згадати те, що подорожувало твоєю головою буквально тільки-но. Але пам’ять іноді воліє зберегти лише післясмак: солодкий, гіркий, терпкий, сповнений страху чи милування, авантюрний, містичний, сумний, відчайдушний.

Назар сказав би, що його післясмак був колючим. 

Але рука, що вклалася йому на плече, й очі, що звернулися до його, Назарових, очей, спитали інше:

— А ти їхати надумав? 

Марина Єгорівна Андрюшенко, у білій вишитій сорочці та з підібраним геометрично бездоганною гулькою на маківці рудим волоссям, стояла проти сонця — так, що на мить воно колоподібним німбом обкрутилося навколо її голови.

— З наших небагато хто залишився, хіба що пенсія майже вся тут. — не дочекавшись відповіді, вона продовжила: — Андрюшка Ростицький та Ігор Шовковий пішли в тероборону. А так всі — на захід, на захід, дівчатка — за кордон, а хлопці що? Кордон уже не перейдеш, що їм робить, — вона подивилась на Назара. — А тебе, може, й випустять, у тебе ж око?
— Ага, — відповів Назар.
— Ну, можуть і в тил взяти якимось діловодом, будеш папери один на один перекладати. Не страшно, — махнула рукою Марина Єгорівна Андрюшенко.
— Поки не кличуть, — Назар ледь смикнув плечима, і просто, ніби розповідаючи, що збирається покласти у свою тарілку на обід, додав: — А з міста їхати я не збираюся.
— А це ти дарма, — трохи схиливши голову, серйозно сказала Марина Єгорівна — та сама Марина Єгорівна, яка не мала й думки про те, щоби покинути місто.

Її вікна не витримали ударної хвилі й уламками лежали на траві під будинком, ретельно змішавшись з усяким мотлохом, що отримав волю, вилетівши з її та сусідських квартир. 

— Комарі, падли, все летять і летять… Що за напасть? — єдине, на що вона жалілася після. 

Магазин тоді так і не відчинився. Його власники виїхали з міста минулого вечора, завантажившись у машину “пиріжок”, якою раніше возили продукти. Марина Єгорівна того ж дня назбирала різні дошки, власноруч скріпила їх між собою й огорнула кімнату в повну темряву, хіба трохи, наче лазери, у шершаві щілини дерева, що були з’єднані неідеальним пазлом, знадвору до її житла протискувався з десяток променів світла. За цією конструкцією висіли легенькі прозорі штори, щоби, наскільки можливо, контролювати нестерпний писк комарів. До того ж так гарненько. На цьому все. 

Назар побачив записку від Д. Оніщенкова, уже коли вона в старанній і правдоподібній імітації метелика фігурно кружляла в повітрі, звільнивши крильця від дерев’яних тисків, що зловили її декілька годин тому. Він спостерігав за траєкторією польоту цього метелика, аж поки той не пішов на посадку, вклавшись на носок його туфель. Здивований і напружений від присутності цього звіра біля самісіньких воріт власної фортеці він скривив губи, ніби це мало б допомогти зважити: чи варто це підіймати, чи варто дізнатися, що приховано за зім’ятими крилами?

Він не думав би й не піднімав би, але що, як там щось важливе? Комунальний платіж, державна таємниця? Невідоме лякало більше відомого — у цьому й був парадокс, що втримував Назара своїм особистим в’язнем ті пару хвилин. 

Далі ж, поки його ноги згиналися, поки нерозім’ята спина вставала колесом, поки рука тягнулася до порогу, Назарова уява відхопила собі шматок простору в цієї миті, аби змалювати адресатів посилки: невідомі зловмисники, усі в яскравих червоних куртках і з поглядом, що самим своїм існуванням заперечує будь-які вчення про передбачуваність людської породи, включно з психологією, філософією та кунг-фу. Вони збиралися шантажувати власника квартири 119. Чому? 

Чому? 

Чому?

Зігнутий учетверо папірець умістився на долоні:

“Назаре, їду. Ключ у твоєму ящику для пошти. Бувай здоров! Д. Оніщенков”.

Це мало б заспокоїти Назара — ніякі зловмисники (вочевидь, абсолютно безумні, коли одягають куртки серед літа) не планують чинити над ним розправу, проте в під’їзді не пролунало ехо від гуркоту каменів, що падають із плечей. 

Відповідальність розлилася на нього, ніби відро фарби. Крутився б він тепер, як пес після купання, витратив би всі запаси води, що вишикувалися нерівним строєм серед коридору в квартирі, натирав би шкіру ацетоном до запаморочення, до одуріння, до неможливості вдихнути — фарба ця намертво в’їлася в його шкіру, волосся та одяг, навіть той, що лежав зараз у шафі чи валявся на підлозі біля ліжка. 

Власник ключа. Оборонець ключа? Він волів би бути просто Назаром, відповідати винятково за власні потреби: піти за водою, купити харчів, приготувати собі вечерю, може, прибрати у квартирі, може, вимити ешелон чашок у плямистих коричневих розводах від чаю (подекуди, де залишилося більше води, на поверхні білими мікрокущами стала виднітися у своєму зародженні пліснява), може, навіть випрати штори. Піти, прийти, влягтися спати. Він волів би бути просто Назаром, коли комусь вже приспічило до нього звернутися, але оборонець ключа? Який з нього оборонець?! Був час, раніше колись, може, в іншому житті, де він свої власні ключі губив частіше, ніж пив воду. Отаке було. І тепер йому вирішили довірити ключ від т е а т р у. Нащо? Безглузда ідея. Безглуздо! Не має сенсу.

Він міряв квартиру кроками, ритмічними “тук-тук-тук”, адже, зайшовши з туманною головою, забув скинути туфлі. Вуличний пісок із зацікавленістю торкався тоненьких стиків паркету, піщинками забивався якомога глибше у волосся килимів, ховався під ніжками кухонного столу, комоду, ліжка. 

Подекуди Назару доводилося широко розставляти та піднімати ноги, нагинатися, стрибати, ледь не повзти, щоб оминути серії перешкод на шляху, які складалися з одягу, бутлів води, пакетів із кашами, нелогічно розставлених меблів (колись пульт упав за крісло й лежав там зо два тижні, перед тим, як Назар наважився його посунути, дістав пульт, а крісло лишив стояти повернутим посеред проходу).

Це мало б уповільнити Назара, але йому ковзалося легко, він навіть не помічав, яким тернистим є його шлях власною квартирою. Тоді Назарові брюки наважилися взяти відповідальність за це на себе: одна зі штанин зібрала всі свої нечисленні льняні сили, розкачалася, підтримана вітром (він не був у змові — просто проходив повз), і вчепилася за педаль велосипеду, який стояв під стіною так довго, що потрохи починав ставати її частиною.

Назар смикнув ногою, і тоді штанина потягнула червоно-чорну залізяку на себе й та, чортихаючись, повалилася, збиваючи з ніг свого власника.

Знерухомлений, затиснутий імпровізованим капканом, Назар пірнув однією лиш головою до іншого виру думок — почав міркувати, кому передати свій обов’язок, хто впорався б із ним більш вправно? 

“Віктор Ємельянович Довгий? Євгеній Олегович Хмарний? Ні, він поїхав… Андрій Євгенович Суботін? Юрій Владленович Малєнко? Марина Єгорівна! Марина Єгорівна точно візьме, їй точно можна дати!” — гадав про себе Назар. 

Але що він скаже? Як він пояснить свій крок? 

Тоді перед Назаром у всій своїй очевидній прямоті постала виразна послідовність: усі, хто отримував ключ, їхали бодай за тиждень після цього. “Прокляття ключа”, скажімо. Назар поступово пройшов усією низкою “поїхавших”, як їх іноді світлим жартом чи отруйним презирством називали в місті, — від Беріна О. О. до Дмитра Оніщенкова. 

Евакуаційний автобус виїхав прямо до зіниць: невиразна пляма пересувалася темним тунелем, що не мав жодної надії на кінець й був позбавлений природного початку. Назар не бачив для нього варіанту знайти зупинку, навіть таку, що за неї довелося б сплатити штраф (“паркування в забороненому місці”). Почавши рух, ці колеса мали б крутитися вічно. Де на таке знайти сили?

Де на таке знайти сили, коли за останню дюжину років ти лише те й робиш, що намагаєшся зупинитися?

— Не поїду, — раптом сказав він і сам здивувався своєму голосу, навіть швидко покрутив головою з боку в бік, ніби щоб упевнитися, що вислів дійсно належав йому. 

Тоді в його тілі, між кадиком та шлунком, там, де по нижній частині кісток грудної клітини, прямо над пупком, виникає арка — ідеальним вакуумом впала тиша: кров вгамувала крикливий біг у скронях, хвилі розчинилися в морі, а течія продовжила свій шлях ближче до дна — не розгледіти без рентгену. Його руки набралися власною важкістю, двома простими жестами вони звільнили штанину, підняли велосипед і приставили його назад до стіни. Тоді Назар підібрав із підлоги рюкзак, накинув його на плечі і, прокашлявшись, повторив:

— Не поїду, — та голос звучав уже не так переконливо.

Назар покинув ідею репетиції цієї фрази (не його фах) і подався вниз. Він сподівався відшукати ще відкриті магазини або, за волею долі, натрапити на роздачу гуманітарної допомоги. Ще було досить рано, тож обидва варіанти мали всі шанси на успіх.

Він швидко пробіг сходами, зосереджуючись на тому, як носки його туфель перебирають випуклі сірі прямокутники. Цього разу він уникнув зорового контакту з блакитним поштовим ящиком, що з давніх-давен лущився біля під’їзду. 

Тоді ще не все місто перекваліфікувалося зі столярів, інженерів, комунальників, вчителів, продавців, ремонтників, акторів і звукорежисерів на мисливців за гуманітаркою, але вже потрохи проходило курс підготовки до цього. Опановувати нову професію було нескладно. Містяни привчалися до законів зграї, тож, як хтось бачив сусіда на вулиці, завше кричав:

Назарка! Ґані к площаді, там ґуманітарку раздают!

Природа складнощів полягала в іншому, і прогноз залишався незмінним упродовж усього часу: коли йдеш по гуманітарку, будь готовий опинитися під масивними опадами запитань, а після — нерозуміючих поглядів, для яких жодна відповідь, якщо вона взагалі є, не може бути достатньою. І журналісти, і волонтери, і будь-хто, перетнувши позначку з назвою міста на в’їзді, складав свої запитання так, ніби кишені їхніх шортів і вітрівок посиніли, ввібравши в себе чорнило із зім’ятих однакових шпаргалок, на яких нашвидкуруч було виписано: як, про що та з якими емоціями говорити з місцевими. 

— Чому ви не хочете евакуюватися? — вони співчували та злились одночасно.

Схожу емоційну кашу з грудочками відчувають до родичів, чия хвороба позбавила їх можливості піклуватися про себе самостійно, але залишила жити ще на десятки років. Ситуація ускладнювалася тим, що фатальним недугом було свідоме рішення. 

— Вам не страшно? — питали вони. 

Назар не міг визначитися, чи було йому страшно. Думаючи про себе, він надав би негативну відповідь. Але неможливо було приховати, як неможливо було й побороти тіло, що, упорядковане прагненням організму залишатися в чинній активній, себто живій, формі, піднімало його на ноги чи, навпаки, кидало до землі, коли її трусило від вибухів.

Проте більшість ночей він спав доволі міцно, засинав легко, провалювався в темний простір по інший бік повік, зазвичай позбавлений сновидінь, щойно вухо торкнеться матрацу. Назар гадки не мав, як виглядав підвал, що став новим домом для його сусідів, — лише інколи переховувався в коридорі, й то не за покликом серця, а тому що ноги привели. 

— Ви вже звикли до вибухів? — запитували люди з камерами.

“До такого не звикають”, — зазвичай відповідали місцеві. 

Але Назар був не згоден: нова, руйнівна та жорстока реальність усією своєю неосяжністю вмістилася в ньому й стала сприйматися, як таке, що просто є. Як сонце, як річка, як поганий запах у під’їзді, поламаний ліфт, дороги, що копіюють поверхню Місяця, врешті, як сусід-алкоголік, що пів ночі не покидає спроб переміщатися квартирою, хоча весь час падає. 

Бувало, що Назарове тіло бігло, стрибало та пригиналося, не питаючи дозволу у власника, але розум, Назар був у цьому впевнений, розум уже давно переварив цей вируючий суп і здатний був обережно його витирати, коли той, забутий кимось, киплячими бульбашками плямував білу поверхню плити.

Проте вголос він казав дещо інше:

— Ну, от так виходить… Буває і страшно, звісно, коли як, коли як… Не хочу їхать, буду тут… Не хочу, що тут ще скажеш… — він говорив, натягуючи посмішку на обличчя, граючи у безтурботність, хоча від жалісливого погляду навпроти та думки про від’їзд і серце калатало, і живіт крутився, і в туалет хотілося. 

Назару завжди здавалося, що зараз хтось із них викине камеру в кущі, дістане з-за спини ласо, спіймає його та засуне в евакуаційний автобус. Назар завжди був готовий швидко бігти. 

Рідше вони питали: “Коли, на вашу думку, закінчиться війна?”. Назар чув, як його сусіди постійно повторювали:

Осєнню закончіца! Осєнню закончіца, будєм Новий ґод ужє пабєдно атмєчать!

Повторившись, переклавшись із рота до рота, ця віра набирала дедалі чіткішої форми. Здавалося, ще трохи — і вона непорочно витворить якогось Месію. Нікому не хотілося думати про морозні обстріли. 

Назар також про них не думав. Але й Нового року він не чекав. 

Оп-па! — щось обкрутилося навколо Назарової руки.

Так обертається навколо кросівок волелюбна шнурівка, спонукаючи прилягти й відпочити серед вулиці. Так навколо ключів у кишені завертаються навушники, через що люди, які люблять слухати музику, поки міряють кроками вулиці, мають у запасі декілька вічностей на те, щоби розібратися зі складними стосунками між вузлами. Ті, хто вигулював гіперактивних собак хоч раз, знає: так, саме так, а може, й гірше, обертається повідок, поєднується зі стовпом, деревом, ногами перехожих, стільцями літніх кафе, іншими повідками. Так навколо руки обертається змія. 

Назарка! Нє в слушбу, а в друшбу.

Так само роблять люди, що хочуть залучити на безоплатну роботу (читати: рабство) знайомих, незнайомих, сусідів, домашніх тварин — усіх, які не хочуть, а частіше не можуть, відмовити. 

“Ждьотє лі ви Расію?”. “Жду лі?”. А вам скажи! — долоні Альбіни гучно ляснули одна об одну…

Альбіна (Альбіна Сергіївна наполегливо заперечувала наявність у неї імені по батькові й, неначе надокучливих мух, широким рухом руки відганяла від себе приставку “тьотя”) працювала в гардеробній театру, а подавала себе так, ніби мала б ніколи не працювати. Хоча б тому, що їй варто було б народитися в позаминулому сторіччі й усе життя виглядувати з-за спин (точно заможних) батька та чоловіка. Її крислата шляпа, прикрашена коли пір’ям, коли кольоровими стрічками, коли всім одразу, могла б захистити від негативного впливу УФ-променів ледь не увесь схід країни. Але Альбіна сама обирала, кому ніжитися в її тіні. 

— Га? — Назар лишень підвів очі, але Альбіна вже хватко переплела свій вигин ліктя з Назаровим (мабуть, цей захват вона вивчила на уроках єдиноборств у роки своєї буремної юності) і тягнула його, зігнутого в три погибелі, за власною адресою.

Може, Альбіна й діставала до верхніх кнопок у ліфті, лише піднявшись навшпиньки, та була достатньо сильною, щоби тягнути Назара, який височів над нею, наче дорожній знак, за собою. Без упину та різких ривків, просто й легко, як тягнуть дитину на санчатах. Можливо, саме початкові габарити й змусили еволюцію зробити таких “альбін” критично безкомпромісними та, на диво, дужими. 

…Всє уши уже прожужжалі, да? Адно і то же, адно і то же… — Назар не помітив, як синя сумка з гуманітарною допомогою опинилася в його руках. — Вот што ані хатят услишать? 

Найважчим випробуванням для Назар були довгі бесіди, адже довгі бесіди носили у своїх животах нові й нові запитання, на які треба вигадувати нові відповіді. 

Його стандартним вибором було скупе нейтральне “угу”, яке не містило в собі нічого від “так”, але було достатньо беззубим, щоби співрозмовник без образ, запихавшись у своєму монолозі, відпав від Назара, як відпадає від тіла висохлий пісок. 

Када будєт пабєда? Када будєт пабєда, ані спрашивают! А ізвєстно ім, скажитє мнє, ізвєстно лі ім, што іщьо в сорок чітвьортом… — Альбіна неслася у своєму темпі, заохочена нечастими Назаровими “угу”, для існування яких йому навіть не треба було розтуляти стиснуті губи.

Він міг не слухати, що йому кажуть, адже незалежно від наповнення розмови його відповіді дублювали одна одну. Проте Назар однаково слухав, наче мав острах погодитися з тим, що йде принципово проти всього, що він вважає правдою в житті. Він не контролював це навмисно та не задумувався над цим. Бо не задумувався над тим, що могло б налякати його. Але за останні 5 років губи його жодного разу не зібралися рішучою лінією, притиснувшись до зубів у короткому “ні”.

“Слава Украінє”, “слава Украінє”, прасті Ґоспаді… — Альбіна трималася його руки міцно, як тримаються плями від кави на білій футболці. — Ну вот ти, Назарка, ґаваріш на украінскам, і сєстрічка, і батька твой, і мамочка, царствіє нєбєсноє, — вона перехрестилася. — І што я тібє слово скажу? Ілі што тєбє мєня нє панять? Я вот на мовє ґаваріть нє ґаваріла, і нє буду!

“Угу” піднялося з Назарового живота та завібрувало в горлі. Секунду він сподівався, що то була банальна відрижка, але те сподівання із силою проковтнулося. Це лише Назарове тіло угукає поруч з Альбіною, лише груда кісток, що перекочується з хрустом туди, куди її заведуть. Сам він не тут. Проте сказати, де точно перебуває справжній він, Назар не зміг би. 

“Ждьотє лі ви Расію?”. “Жду лі?”. А вам скажи! — долоні Альбіни гучно ляснули одна об одну.
Точна сказано, Альбінка, — зупинка сталася біля під’їзду, де сиділо три жінки та чоловік.

Вони були зовсім не схожі на Альбіну: зі звичайними зачісками, звичайним напів спортивним одягом і звичайними голосами. Проте це були її соратники — такий висновок одразу ж зробило те, що Назаром не було.

А от такіє мальчікі, как он, должни сабою жертвавать! — Альбіна підштовхнула тридцятирічного Назара вперед, як під час великодньої служби виштовхують наперед наляканих дітей, що втулили свої погляди в кошики з пасками, щоби їх тріснули мокрим віником по обличчю: “Христос Воскрес!”.

Назар стояв мовчки, навіть не угукав, поки зграя канарок кудахкала навколо.

Адін народ! Кудах-ках-ках! — казали вони. — Брат на брата! Кудах-ках-ках…

Назар поставив Альбінину сумку й пішов геть.

Він повертався, сподіваючись, що волонтери ще не поїхали. Ті були на місці — Назар зрозумів це ще метрів за 40, почувши перекличку: “Чому ви залишаєтесь?”, “Вам не страшно?”.

Журналістів ще можна зрозуміти: не треба мати особистих синоптиків, які розставили б на дошці стікери з хмарами, щоби знати, чого очікувати. Така в них робота. Ось де прогнози опадів завжди дивували — це там, де до гри “Што? Ґдє? Каґда?” долучалися місцеві. Домашні аналітики війни, вони наїдалися вдосталь стратегічними передбаченнями власного приготування. Їм не вистачило пів стопи до того, щоби прив’язатися морськими вузлами до улюблених лавок і тими ж петлями залишити поруч ще кілька голів, сповнених сумнівів. 

Наприклад, ще вчора вони голосили на все місто чи тишком перешіптувалися із сусідами, сміялися з тих “поєхавших”, хто “тратіт врємя і дєньгі”, коли виїжджає та тимчасово влаштовується в нових умовах. А вже сьогодні розглядали тебе — того, хто залишається — як прибульця, який не “вєдаєт, што тваріт” і “нєпонятно чьо астайоца”

Ані сюда вапщє нє сабіралісь, ім то нє нада… — проповідував один із сусідів Назара Андрій, вставши мойсеєм у спортивному костюмі серед двору, що (згодом це стане очевидно) мав усі можливості перетворитися на пустелю в один день. — Наши іх пріґлушат, і тє уже пойдут туда, по друґому направлєнію, как ім вєлєно.
— Слухай, Андрій, не пизди… — голос розуму належав коротковолосій сивій жіночці, яка вмостилася на лавці й яскраво сяяла своїм помаранчевим халатом. 

Назар добре знав людей, які працювали з ним у театрі, більш-менш пам’ятав старожилів двору, які мешкали поруч, коли він ще був дитиною. Усі інші не затримувалися в його голові. Ніби змащений маслом, цей шлях крізь свідомість виштовхував їх за межі себе, нетривало зберігаючи самі лише лінії руху. Силуети людей, ніби надруковані на тонкому папері, мокріли та липли одне на одного; усі разом йшли до перетворення на неоднозначний сирий виріб із пап’є-маше. 

Назар вдивлявся в обличчя жінки в помаранчевому халаті й питав себе: 

“Анна? А-а-аліса? Ні, я би запам’ятав. Може… А-а-а-анжела? Здається, там має бути “а”. Чи ні? Можливо, Ірина?”.

— Зінаіда Івановна, ну што ви так! — Андрій умить зменшився до габаритів хлопчика, з яким Назар колись грав у войнушку.

Широкі Андрієві плечі округлились, а лопатки потягнулися в напрямку одне до одного. Сидів би він за партою в класі, то з’їхав би донизу — так, щоби лише ніс стирчав алігатором із-під світлої масивної стільниці, всіяної засохлими жуйками. Але сховатися не було куди, тому його очі забігали в пошуках хоч якогось прихистку для себе та свого страху. Андрій знайшов його в прадавньому методі — імітації сили:

Я вам ґаварю, єхать смисла нєт. Побєріґітє нєрви, побєрєґітє нєрви! — сказав він і вже за декілька днів всунувся у два рюкзаки й питав у тутешніх, хто на чому збирається тікати з міста. 

Тоді ж зустрів Назара біля бювету, каже:

— Што, Назаріщє, думаєш єхать?

Його очі кажуть: “Я всьо понял”. 

Це погляд людини, яка здійснила квантовий стрибок у всесвіті свого розвитку, яка розсунула хмарне небо, закинула в його блакитний простір вудку й, зачепившись її гачком за сонячні промені, дістала для себе одкровення від Самого Нього, Того Самого, що розбудило в собі Будду, Христа, Зевса, дало ляпаса Гайдеґґеру і всьому нігілізму, затвердило: “Єсть у жізні смисл!” — одним своїм виглядом висловило, що сейф з істиною лежить відтепер у ньому.

До інших, як і всякий Месія, він відчував калейдоскоп почуттів: співчуття їхній сліпоті, сум за їхні занедбані долі, доброта до їхньої дурості, порозуміння з їхніми обмеженнями — усе це збилося до однорідної маси.

Під під’їздом звучали ридання. Назар відійшов від вікна й подумав, що Садову сьогодні варто оминути. Він зібрав уламки скла, що блистіли по всій підлозі, склав їх у велику валізу, яка залишилася від батьків, та поплівся, потішно дзвякаючи, на сміттєзвалище…

Незабаром опісля в той же двір і, за вражаючим збігом, прямісінько в те місце, неподалік від синіх лавок, де нещодавно ніс свою правду Андрій, упав снаряд. Будинок не постраждав, навіть деякі вікна слухняно залишилися стояти там, де їм наказали стояти ще з 20 років тому, коли робився ремонт і металопластик міняв собою дерево. Назару пощастило менше.

Про звукоізоляцію і так майже не йшлося: звуки нишпорили його квартирою, навчившись у тарганів проходити крізь найтонші щілини, та розбігалися повітрям по всій площі житла. Але тепер не треба й тих зусиль, заходь-виходь, хто хоче. 

Не запитуючи власника, прямо тут організувався масштабний сквот, у якому щогодини знаходили прихисток безліч різноманітних шумів: влучання, збиття або вигуки: “То наші!” чи “Ууух, сука!”. Усі інші варіації причин викиду адреналіну й кортизолу, а також людська реакція на них літали квартирою десятки разів на день. 

Ці звуки повною чашею заливали квартиру, ретельно вимочували її в емоційно виснажливій та забутій рештками сенсу гомеопатичній речовині. Люди говорили: одні з одними, із собою, з тополею під будинком, зі старим котом на сонці, з Богом; говорили — і ніби від цього ставало легше. 

Та іноді серед несвідомої та не завжди корисної самопсихотерапії мас вдавалося вловити вухом щось корисне:

— Чули, куда попало? — під під’їздом стояв дядя Паша, тримаючи в руках великий синій пакет, Назар упізнав його за металевим тріском, коли той опустили на землю, — так дзвенять консерви.
— Кажуть, на мості щось горить, Паша, — Зінаїда Іванівна сиділа на лавці.
Ох, Зінаіда Івановна! — з іншого кінця двору, з виразним шльопанням резини об шкіру, летіла жіноча фігура: — Зінаіда Івановна, дядь Паша! — вона зупинилася, щоби перевести дух.
— Ми… — важко почути кивок голови, але ця інтонація дяді Паші казала сама за себе. 

Лєночка, дитяча подруга Назара із сусіднього під’їзду, завжди говорила хоча б вдвічі гучніше інших, а тут — ледь видавлювала із себе звук: 

Ох, в многоетажку прілєтєло… На Садовую, што у моста…

Назар підійшов до вікна ближче, щоби розслухати її доповідь.

Мост целий… Но дом… Єто ужас… — Лєночка курила з 13 років, тому її нерівномірне, важке від бігу дихання доповнювалося легким свистом.Так там ужє пять… А сколька ещьо достанут…
— Ох, біда, — дядя Паша пшикнув запальничкою та затягнув цигарку.
Дєткі там… Ґоспаді, помнітє, как во дворє ми тада дєтьмі шифєр жґлі? — двоє старожилів будинку ствердно закивали головами: — Такой ужас бил… Думала, я такова больше не увіжу…

Під під’їздом звучали ридання. Назар відійшов від вікна й подумав, що Садову сьогодні варто оминути. Він зібрав уламки скла, що блистіли по всій підлозі, склав їх у велику валізу, яка залишилася від батьків, та поплівся, потішно дзвякаючи, на сміттєзвалище. 

Не самим лише кислим запахом, а фізичною присутністю воно розповзалося від своєї оригінальної точки перебування все далі й далі, зухвало захоплюючи нові території, як пліснява повзе холодильником, що стоїть без світла, покинутий із повним шлунком. Колись це звалище захопить владу й буде правити людством. Сапієнси, якщо то досі будуть вони, розбудують під завалами сміття цілі міста, зі складними лініями тунелів і переходів, зі своїми штабами повстанців, можливо. Але в перемогу над цим диктатором Назар не вірив.

Коли він витряхнув уламки й власноруч доєднався до процесу розвитку сміттєвої цивілізації, то побачив, що тоненька молочна підкладка валізи розкурочена на шмаття й тепер походить на жалюгідний білий прапор, який тріпоче над полем, переживши безсумнівну поразку. 

— Логічно, — прошепотів він, роздивляючись валізу.

Тоді він узяв її такою, як та була, — відкритою та випотрошеною, вхопився за один із країв і щосили закинув на одну з куп сміття, яка була заввишки із самого Назара та мала навіть щось схоже на очі, що фарами світилися з-під синіх і чорних пакетів, розпухлих від їстівних та неїстівних відходів.

Під колись помаранчевою, але давно вигорілою на сонці та рясно вкритою хаотичним мистецтвом невмілих графітерів, а також моральних експертів, що приходили опісля, аби вкотре замалювати нецензурне волевиявлення чи принаймні приховати літеру “у” за зірочкою, у цілком зрозумілому “х*й мусарам”, стіною трансформаторної будки, яка була центром сміттєзвалища, лежали дві дошки — біла і фіолетова. Напевно, раніше вони працювали дверцятами, наприклад, кухонних ящиків, адже з боків у них визирало металеве кріплення. Назар почав піднімати їх, щоби забрати додому та прикрити отвори у вікнах, але втомлені руки визнали, що цей вантаж має завелику вагу, й покинули ту ідею. Себто, просто відклали. 

Дні були ще теплі, це може почекати. 

***

НАГОРІ, ЗНАЧНО ВИЩЕ за найбільшу багатоповерхівку в місті, чиїсь незграбні руки не втрималися на картонних гранях новопоштівської коробки. Досі, подекуди стиснута в обіймах прозорого скотчу, вона ховала в собі ялинкові іграшки, себто була фортифікаційною спорудою між крихкою свідомістю людства та дивним потрясінням, коли воно, людство, серед літа побачить, наприклад, “Сам удома” чи як щось схоже на сніг падає з неба. 

Чиїсь незграбні руки зруйнували, може, і не найнадійніший, але такий, що справно працює сторіччями, сейф. Переважно совєцькі скляні, пластикові та залізні новорічні іграшки летять із самісінького неба, на спині у зливи, а потім із грудками граду втікають донизу, якомога нижче… Чорт забирай, кому вони стали потрібні серед літа? Що це за несвоєчасна інвентаризація? Невже нема більш доцільної справи в липні, зараз? 

Наближаючись до землі, вони збільшуються прямо на очах містян. Із такими габаритами вони здаються завеликими навіть для головної ялинки міста. Червоні, сині та золоті кулі закінчують свій політ, гучно вітаючись із будинками, магазинами, трамвайними коліями та зупинками. Деякі з них залишаються цілими, лише входять у твердий асфальт, ніби в пісок, і добряче застрягають там. Ось, біля школи, стирчать ноги Діда Мороза, що головою вперед пірнув серед дороги. Інших земля запам’ятовує кратерами, поглибленнями в асфальті, з яких вони діляться на шматки, відкривають собі прохід до осель через вибиті вікна. Трошки новорічного настрою в кожен дім. 

— Загадайте бажання! Загадайте бажання! — закликає невідомий голос.

Але справа не в моменті, де 31 грудня поступається 1 січню, ні. Якщо придивитися, побачите, як небом швидко летить падаюча зірка, найімовірніше, комета, але на здійснення бажання цей нюанс не впливає. Єдине, що має вплив, — наявність самого бажання та щира віра в його можливість як таку. З цим розібратися складніше. 

Люди в натовпі крутять головами, вдивляються одне в одного, починають перебирати волосся навколишніх, засовуватися долонями в кишені шортів, дивитися, що заховано під футболкою. Хтось відкриє поширше рота, а тоді троє навпроти заглядають туди й беруть за щоку, відтягуючи її подалі, щоби збільшити кут огляду; ще по одному стоять із кожного боку, зазираючи до вух, сподіваючись дістати до мозку, — все, аби бодай десь знайти бажання, яке буде варте того, щоби його загадати. На вигляд це має більше спільного з допитом у в’язниці, але все добровільно.

“Пустьвсьобудєтхарашо!” — скоромовкою викрикує хтось у натовпі, а інші тоді підхоплюють:

Пустьвсьобудєтхарашопустьвсьобудєтхарашо! 

Лише тоді стає помітно: комета, що швидко летить темним небом, дійсно є зіркою. Тією золотою зіркою, яка мала б знайти своє місце на верхів’ї святкової ялинки, але зараз-то є липень, а це значить, що до того, як її встановлять, ще майже пів року, проте приземлитися зірка має тут і зараз, на цій самій площі. 

Ноги натовпу шуршать джинсами чи голими гомілками, неконтрольовано розбігаються найближчими дворами, падають до імпровізованих окопів, що чекали свого часу вже з 5 років, замасковані під тротуарні ями, залазять до підвалів, встають на сходах у під’їздах, сідають на землю, склавши долоні у формі будиночка над головою, — роблять усе, аби опинитися подалі від цього фальшстартового святкування. 

Зрештою, зірка трохи промахується. Влучає в театр, що з кінця позаминулого сторіччя існує в тандемі з міською площею. 

Ніс ховається під кофту, щоби почути запах порошку з лавандою або бодай поту, та не душний аромат підсмаженої пластмаси — це швидко спалахнули макбетівські черепи, яких під час спектаклю на сцені лежить до сотні. 

“Бух-бах-ба-ба-бах!” — одне за одним, у перкусійній послідовності, не витримують тепла світильники, які від зародження світу висять на блакитних стінах. Ліпнина, розтрощена на шматки, найбільший із котрих зійде за скибку мила, безславно розпласталася на всіяному візерунками килимі. Чорніють запечені зі скоринкою оксамитові стільці, тріскаються дзеркала, швидко горять різнобарвні перуки. 

Дмухаючи носом, вогонь досліджує територію і надибує на своє щастя костюмерний цех, де є чим смачно поживитися. Швидко займаються та тліють яскраві муслінові сукні, плавляться і смердять пластмасові деталі на мантіях королів, що здалеку виглядають непристойно дорого. Шифонові спідниці й блузки, легкі та прозорі, підхоплені взаємодією тепла та повітря, вирвуться крізь діру в стелі, а тоді, недотлівши, спочинуть на тротуарі поблизу самі собою.

“Ттттууфф!!!” — не витримує головна люстра, яка, наче слон, громіздко висіла над глядацьким залом. 

Пожертвуй на Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Назарові не одразу вдалося розплющити очі. Спочатку він зміг впустити до зіниць лише тонкий промінь світла, як ніби подивитися крізь ролетні жалюзі на тих, хто голосить під вікном, оцінити небезпеку та прийняти рішення, чи варто зробити їм зауваження (ні, завжди ні, лише голосно увібрати повітря до легень і почати готувати сніданок, виміщуючи накопичену агресію на кухонному приладді). Поступово він долав клейку силу, що рясно змастила його вії, міцно притиснувши їх одне до одного. Коли залишалося перемогти лише тих, хто тримав кутики його очей, щось знову обвалилося.

“Певно, покрівля”, — просто подумав Назар, не рухаючись із місця. 

На тєріторію тєатра пастаронніх нє пускаєм, — Назару згадався суворий голос, який зустрів його в перший робочий день. Віктор Олександрович, у блакитній сорочці, перегородив прохід шириною свого тулуба й уважно дивився кудись над Назаром.

Віктор Олександрович нині служить у ЗСУ. Назар був спокійним за Віктора Олександровича. 

“Шччч… Туф!” — наступний гуркіт спіймав Назара за вже несплячі вуха, стало зрозуміло, що лунає він не з палаючих руїн, а дістався його власного коридору. 

Його очі розплющилися навстіж, може, навіть більше, ніж треба було. Назарові ноги зігнулися під ним майже в танцювальному русі, щоби хутко випрямити все інше тіло в положенні стоячи на ліжку. Горілим смерділо не більше, ніж зазвичай. У хрускоті підлоги Назар упізнав людські кроки. 

Не зводячи погляду з дверей, він позадкував, дорогою підхопив тубус із картою світу в масштабі 1:15 000 000, що стояв біля ліжка, й притиснувся усім хребтом до стіни, яка за шкіру мала зелені шпалери в білу квіточку. Якщо відчинити двері, то за ними Назара не буде видно одразу, теоретично, він зможе нанести удар першим.

Назар трохи піджав ноги в колінах, загрозливо виставив тубус попереду себе та завис без руху на тумбочці. Йому не стало часу на те, щоби розім’яти плечі перед наближенням спаринґу, як вчить кінематограф, чи принаймні обдумати потенційну ударну силу картонного тубуса. Декількох секунд у цій позі вистачило лише на те, щоби зажуреною гримасою поповзли сумніви, чи варто взагалі приймати цей бій. 

Можна ж, наприклад, викинути купу хламу із шафи й сховатися там, прикривши дверцята, чи навіть закопатися під самими речами. Можна залишитися стояти за дверима й сподіватися зостатися незнайденим. Вилізти за вікно й по карнизу пройти до сусіднього балкона, мати надію на відкрите віконце або на його відсутність — і заховатися там. Спробувати зістрибнути? Якщо на витягнутих руках повиснути на балконі, то летіти всього два з половиною поверхи. Щоправда, на уламки вікон. 

Він чув, як хтось нишпорить коридором, б’є бильце крісла коліном, спотикається об килим-доріжку, що зібгалася в гармошку, скрипить підлогою на кухні, відкриває холодильник.

“Невже це руські?” — думка прошмигнула Назаровим тілом, як надто гарячий суп, обпаливши язик, рота, горло, грудну клітку, сам живіт, скривила обличчя у виразі мученика, запульсувала жилками на лобі.

Почувся гуркіт перекинутих пластмасових пляшок, що він виставив за два кроки до спальні, аби мати мотивацію і пам’ять на те, щоби піти, як-то кажуть, на “водопій” — тобто здобути питної та технічної води.

“Вже близько”, — на цьому думки дійшли краю та стрибнули з нього. Чи, може, їх зіштовхнуло гучне дихання, яке, так думав Назар, було чути певно аж у під’їзді. 

— Назар? — до кімнати увійшла світловолоса голова.

Тубус прийняв рішення покинути обм’яклі Назарові руки й нишком впасти на ліжко. Сам Назар притиснувся до стіни якомога сильніше й заплющив очі, затамувавши ледь не релігійну надію на несподівану появу можливостей до анігіляції або принаймні до того, щоби вліпитися в стіну й залишитися там, прямо в ній, на згадку про нещасних будівельників, що за історію людства тисячами знайшли останній притулок на місці роботи. 

У тебе тут, як у склєпу, ну чесно, — заговорив знайомий голос.

Назар розплющив очі, але натягнуті до межі мотузки-м’язи змогли розслабитися не одразу. Він усе так само стояв на тумбі, дивлячись на гостю.

— Знала, що ти не поїдеш, — вона змовницьки подивилася на нього. 

Аліса. 

— Прощатися зайшла? — запитав він, злізаючи з тумбочки.
— В сенсі? — перепитала Аліса у відповідь.
— Їдеш? — промовив Назар

Вона усміхнулася. 

— Просто зайшла провідати, що ти і як, — сказала вона і стала підбирати шматки віконного скла, які, не помічені Назаром, ховалися під ліжком і кріслом.

Аліса. Аліса.

Можна без кінця сперечатися щодо того, чи здатна людина на зміну. Можна присвятити життя цьому дослідженню, проводити лекції, писати наукові роботи чи філософські трактати — кому як зручніше, можна думати, чи здатна особистість переосмислити достатній комплекс питань, аби набути справжніх змін, по суті — переродитися, переварити вплив минулого, навчитися тому, що “було”, вирости над ним по-справжньому, а не хамелеонно пристосуватися для виживання. Але от що Назар знав точно — такі “аліси” залишаються собою назавжди. 

Аліса з Назаром були далеко (дуже-дуже далеко, ледь видно) неідеальним прикладом двійнят: Аліса вища за брата, вона мала значно світліше волосся та безліч родимок. А втім, їхні тонкі губи, мигдалеві очі, високі лінії вилиць і завитки біля вух видавали спорідненість крові.

Привілей було надано їм від народження — у вигляді ледь деформованої тіні поруч завжди підтакувала та кивала головою істота, об’єднавшись із якою можна змусити всіх навколо грати за власними правилами.

Раніше Назар багато думав про те, що сталося після, що поставило їх по різні сторони непроглядного лісу, звело сліди за останню дюжину років тричі — на похоронах матері, на похоронах батька і от зараз. 

Уже давно відносний спокій зійшов на нього в короткому “Це життя”. Він думав, їхні тіні з плином часу змінилися так сильно, що перестали одне одного наздоганяти. Кажучи про відповідальність, власну життєву коротконогість Назар запросто визнавав. 

Аліса при цьому виглядала так само: пухнасте волосся заплуталося через вітер, рум’янець палав на щоках, що всілися високо на обличчі, шкіра була білою, ніби літо, хай навіть і таке літо, як зараз, минуло повз, пробігло від неї якомога далі. Вона була в кросівках і жовтому довгому платті, на якому рясніли білі квіти. 

Вона говорила так само: швидко, поєднуючи кожне слово з дією: поправити волосся, розмахувати руками, торкнутись обличчя, смикнути пасок, переставляти речі навколо себе. Вона так само метушилася, так само сміялася, так само вела розмову запитаннями, у неї так само крутився один локон зліва біля вуха.

— Ну розповідай, — Аліса підняла кут простирадла й сіла на диван.

Назар не знав, що розповідати. Йому хотілося одягнути окуляри, які він використовував винятково для читання, щоби краще розгледіти її, але він давно не читав і тепер не знав, де ті лежать. Він оглядав кімнату, сподіваючись віднайти сонячних зайченят, народжених лінзами та сонячним світлом, але — нічого. Простір перебував у гладенькому та нерухомому, ніби штучному освітленні. Аліса сиділа навпроти і терпляче чекала, коли брат наважиться заговорити. Тоді він почав перераховувати своїх знайомих і колег, які покинули місто:

— Шовковий і Ростицький, ну, ти пам’ятаєш?
— Так, — відповіла Аліса.

Мало кого можна не знати тут. Невеликі міста розтинають своїх жителів під мікроскопами. Ваші сусіди знають, о котрій годині ви чистите зуби, знають про звичку ходити в туалет під час вибухів. Значить, і про це знають усі. 

— Вони, кажуть, у тероборону подалися. От… — продовжив він, — Хмарний, Петрунін і Оніщенков поїхали, ну, куди не знаю… Дівчата… Настя Лісова, Аня Прилука, Тамара Кузенкович, ну, всі… Всі, хто з дітьми, виїхав загалом… — він підняв очі, Аліса дивилася на нього, уважно слухаючи: — Хтось залишився… Марина Андрюшенко… пам’ятаєш її?
— Ще й як! — усміхнулася Аліса.
— Ну, вона залишилася… Каже, вся наша “пенсія” в місті… От… — він думав, кого б іще згадати: — Тьоту Ліду вивезли Марія з сестрами, — він усміхнувся. — Це варто було бачити, вона такий скандалище влаштувала…
— Уявляю! — Аліса засміялася і ляснула долонею по колінам.
— Я тобі кажу, — Назар підхопив її сміх. — Якщо придивитися, то стіни в під’їзді — всі поцарапані, це вона кігтями своїми впиралася!
— А ти що? — перепитала Аліса.
— А я… — Назар задумався.

— Їхати не збираєшся? — вона намагалася спіймати його погляд.
— Не збираюсь, — сказав Назар.
— А в армію? В тебе ж око, да? — спитала Аліса.
— Ага. Око, — відповів він. — Поки не кличуть.
— Я одразу знала, що все буде добре, — сказала Аліса. — Навіть не думала їхати. 

Кімната схопила ці самі Назарові очі й всунула йому під самі зіниці речі, які він навчився не помічати. Фікус, якому в його довгому житті загрожувало все, що тільки могло загрожувати фікусу, але той вижив; наклейки, хаотично притулені до боку шафи; фігурка динозавра, що впала з підвіконня разом зі склом і тепер лежала на спині під столом; дірки в стіні від цвяхів, на яких висіли грамоти; врешті друге ліжко, що затаїлося навпроти, заховане під купою речей. Назар навчився не помічати, але щось від Аліси завжди залишалося поряд. 

— Слухай, Назаре… Не проти, якщо я залишуся тут? — спитала Аліса. — Кімната батьків же вільна?

Батьківська кімната була вільною увесь цей час. Назар зачинив двері та не заходив до неї відтоді, як помер його батько. “Нє видєржал патєрі…” — казали у дворі й гучно охали. Він дійсно помер за  7 місяців від смерті дружини. Певно, коктейлю з гіпертонії, двох пачок цигарок на день і пива до кожної вечері було недостатньо — може, й дійсно недостатньо, коли до цього така дієта працювала понад 20 років. 

— Ти смажиш оладки? — запитав він, жадібно підхоплюючи повітря через кожне слово, щойно зайшов до квартири.
— Ні… — вигукнула Аліса з кімнати. — Хочеш оладки?..

Цупкі бордові штори наливали простір тьмяним червоним світлом. Речі розляглися хаотичними рішеннями: піджаки меланхолійно повисли на дверцятах шафи, стільці деформувалися під тиском светрів, біля підніжжя батареї лежали рушники, на її ребрах, як сушені овочі, тягнулися донизу шкарпетки. Огляд перегороджував старий комод, на згадку про нього килим у коридорі має світлу прямокутну пляму. Набухлий від суконь, спідниць, нічних сорочок і халатів матері, він не мав у собі вільного місця, тож Назар затягнув його сюди, відрізавши кімнату, як автономію, від усієї іншої квартири. 

Бути там — наче плавати в банці з консервованими помідорами. Тільки замість кропу за екзотичні нотки відповідають уже видихлі цигарки, тарілка із засохлим помаранчевим соусом і зелений шматок хліба, що відпочивав на трюмо разом із парфумами та дезодорантами. 

— Окей… — Алісі довелося пройти через незаправлене ліжко, щоби розсунути штори. — Зате вікна цілі, — вона із силою потягнула за ручку, щоби прочинити вікно.

Кімната виплила з помідорного розсолу й тепер стояла в денному світлі. Протяг дмухнув на попільничку й висипав недопалки на підлогу. Назар стояв на порозі. 

— Назаре, тепер давай закриємо вікна в інших кімнатах, — Аліса сперлася ліктями на комод. — Зможеш зібрати дошки? Я по дорозі багато бачила.

Назар не відповів — лише перевів погляд від піджаків до сестри. 

— Я поки тут приберуся, — усміхнулась Аліса. 

Він не хотів цього робити, точно знав, що не хотів, але знайти достатньої причини не зміг. Загалом воно-то й на краще, як вікна будуть закриті. Загалом він-то і сам хотів це зробити. Колись. 

“Тоді яка різниця — зараз чи колись?” — запевняв він себе, поки йшов двором і з силою трамбував землю під підошвою. 

Він був радий бачити Алісу, але водночас щось кисло зводило мости його вилиць. Він ковтнув слину, прикусив щоки, але ніщо з цього не допомогло розслабити рота, захопленого оскомою. Може, це через соління, що він їв сьогодні?

Стиснувши зуби, Назар подорожував дворами в експедиції з пошуків принадних для забиття віконних отворів дощок. Він шаркав підошвою та стусав маленькі камені, що ставали йому на шляху. Назар мав усталене життя із самим собою, мав плани та щось віддалено схоже на розпорядок дня, він не мав потреби в змінах. Він думав, чи не дарма погодився прихистити сестру. Чи не порушить це той збалансований спокій, який він старанно будував для себе? Але як би він відмовив, коли це і її дім також?

Він зайшов до під’їзду, вмостивши першу партію дощок у себе під пахвою. Одна з них ніби керувалася прадавніми механізмами захисту й намагалася вжалити свого загарбника металевим кріпленням, що виросло на цей випадок з її боку. Слизька підошва тільки торкнулася помаранчевої плитки на першому поверсі, як Назар упізнав знайомий солодкий запах, що ладен був збити його з ніг (і Назарові здалося, що це і сталося, хоча облізлі стіни могли засвідчити лише те, як він спинився на декілька секунд, трохи піднявши підборіддя). Оладки. Ненадовго, всього на сорок сходинок, Назару згадалось, як вони з Алісою бігли додому після уроків і як кухня повнилася цілим спектром їстівних запахів (щоби холодильник ніколи не стояв одиноко), і як особливо серед інших, що білою парою виходили через вікно, виділявся аромат солодкого смаженого тіста, і яка була радість, що його дозволяли їсти, поки вариться борщ. 

— Ти смажиш оладки? — запитав він, жадібно підхоплюючи повітря через кожне слово, щойно зайшов до квартири.
— Ні… — вигукнула Аліса з кімнати. — Хочеш оладки?

***

МІСТО МАЛО БАГАТО сподівань, деякі з них, хай навіть щирі у своєму потягу, суперечили одне одному, як лід та сонце, так званий євроремонт і так зване розуміння прекрасного, як життя суперечить смерті, як демократи — республіканцям, ситі — голодним, розумні — тупоголовим, цукор — солі, врешті ми — вам. Але, незважаючи на всі розбіжності, через які вчені майбутнього, може, й могли б віднести містян до різних видів ссавців, усі вони, затамувавши подих, сходилися у вірі в одне — у те, що осінь не настане. 

Не в сенсі ядерного кінця світу — імовірніше, що сили природи підуть назустріч хорошим хлопцям, глобальне потепління зсуне літо бодай на рік чи навіть назавжди. В умовах війни мало хто боїться довгострокових наслідків, тому такі прогнози не бентежили зовсім, лише збуджували уяву та заспокоювали водночас, як казки, що перед сном сподіваються почути діти. Свідомо чи несвідомо вони жили надією — буде тепло і буде перемога. Чиясь принаймні. Кому як.

Тому, коли вже зі словами прощання вересень продовжував облизувати маківки місцевих жителів теплим язиком, вони просто раділи цьому хто як міг і підставляли носи сонцю. 

Алісин ніс уже встиг почервоніти, облізти білою скоринкою і почервоніти знову (як буває, коли батьки повезуть на море “одним днем” — і з цього треба забрати собі вражень на всі 3 місяці літа), поки ноги її залишали насичену, густо розмальовану мапу слідів поблизу. Вона мало бувала вдома, але з її появою квартира за всіма внутрішніми характеристиками перестала схилятися у своїй самоідентифікації до прохолодного “складу з койко-місцем для одинокого охоронця, що працює нічними змінами й діла не має до більшості речей навколо, а просто виконує свою роботу”. Тепер це двокімнатне приміщення, пошепки поскрипуючи підлогою, разом із пробігаючими між стінами тарганами, могло сказати своїм, здебільшого покинутим сусідкам, що воно є дім. 

Спершу Аліса із братом закрили діру в стіні його кімнати. На кухні ж було вирішено прикрити отвір лише зверху — щоби нижня частина залишала прохід для світла. Так було затишніше. З вулиці здавалося, що в цієї квартири одне вибите око, зате інше бачить хоч навпіл. Цим вони з Назаром були схожі.

Спала тоді вся квартира також упівока. Здебільшого через те, що в перші дні переїзду чи, скажімо, повернення — Алісині вії не торкались одна одну довше, ніж на короткий “кліп-кліп”. Їй не спалося зовсім, а більше ходилося, скрипілося підлогою, бува, зітхалося та стрибалося у відповідь на гучні звуки за межами будинку, шуршалося та лаялося. 

Зазвичай Назар мав міцний сон, мало що могло його здивувати та насторожити. Своїм “не ідеальним, але добре розвинутим” (слово “ідеальний” соромом залишало відчуття терпкості в роті — хоча стояло би тут на своєму місці) слухом він не плутав шипіння в трубах і несподівану рухливість пакунків на столі із кроками бандитів, що хотіли б позбавити його життя або вкрасти те невелике, що можна було вкрасти. Наприклад, телевізор, що за останні роки набрав декілька кілограмів зайвої ваги у вигляді пилу, чи кавомашину — однолітку Томаса Едісона, яка здебільшого дарувала бадьорість не колумбійськими зернами, а зарядами струму, або ще… Ні, більше красти було нічого.

Назару відомо було, що виделкам до вподоби пересуватися в чашці на кухні прямо посеред ночі й він не бачив причин забороняти їм це. Він знав і про щоденні зустрічі гілки тополі з вікном його кімнати, коли вона, підхоплена вітром, приходила притулитися усіма своїми вигинами до прозорої недосяжності скла і пересувалася вперед-назад, ніби у спробі розбудити своєю пристрастю цю крижану рівність старого коханця та змусити її ходити хвилями чи просто почесати йому спинку. Тепер вона рідко вдивлялася в його відсутність, заглядаючи до кімнати. 

Врешті Назар звик відрізняти за звуком, що летить, куди летить та наскільки близько воно “виходить на посадку”, чи збивають його, чи воно саме збиває зі стійкості якусь твердиню (будинок, машину, заставлений сарай — що схочеш). 

Але от що — ритміка живої істоти, яка ворушиться не лише самим своїм тілом, але ще й думками, спершу завжди думками, що стрекочуть і булькають за закритим ротом, що ніколи не зупиняються, застряглі в барабані пральної машинки, яка, одержима своєю роботою, здатна працювати без електроенергії, майже без води та деякий час навіть зовсім без палива у вигляді їжі, до потертостей та дір віджимаючи кожне твердження. Буває, одне слово стільки раз сполоснуть, що воно втрачає свій сенс, знаєте, як:

“Джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси, джинси…”.

Або:

“Евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація, евакуація…”.

Він міг прокинутися серед ночі й цілу годину слухати алогічну мелодію стуків і скрипів, що видавала Аліса у своєму безсонні. Назар лежав, змусивши тіло забути про здатність до руху, аби не вирвався жоден звук, бодай навіть тихий шелест простирадла. Він вслухався в симфонії, що несвідомо виконувала Аліса у взаємодії з квартирою, подумки рахував, намагаючись намацати хоча б хаотичні джазові імпровізації (він подумав, що такій людині, як вона, мають личити джазові імпровізації), а коли йому вдавалося переконати себе, коли через “чхш”, “пуф” та “йіііі”, у поєднанні із зареверберованими снеєрами, які вібраціями прогулювалися за вікном, він знаходив ледь відчутний, проте баланс, сон урешті міг спуститися на обидва його ока, хоч він і не був із любителів засинати під музику.

Позіхання не могли втриматися за губами, але це тепле глибоке дихання, що, може, й насичувало мозок киснем, та передусім викручувало обличчя, ніби віджимаючи нечисленні залишки енергії, оголяло нерівні лінії зубів (мрія стоматологів) та жмурило очі, все ж не могло заперечити, що день був часом для відновлення контактів із населенням найближчих житлових будинків. Назар вітався із сусідами, які ставилися до нього з безумовною, базовою, ледь не сімейною теплотою — про що він не знав, як і не знав більшість із них по імені, та питав:

— Пам’ятаєте Алісу?

Далі все відбувалося, на диво, швидко: ті, хто жив тут ще від самого мезоліту, легко пригадували малу Аліску, говірливу, голосну, зростом по шосту сходинку.

Ох Аліска, Аліска… — казали вони, хлопнувши в долоні і склавши руки на грудях: — Ох, какая дєвочка била!

З тими ж, хто переїхав після, відбулося дивне: вони стали знаходити в пам’яті те, чого з ними ніколи й не траплялося. Перед ними також поставала дівчинка зі світлими косичками, що вляглися на плечах, і вони також згадували, які ті з братом були потішні і ходили завжди разом, і влаштовували концерти, і як залишали на побілених стінах брудні колоподібні плями від м’яча, і як любили допомагати фарбувати ті стіни наново, і як будували халабуду на горищі п’ятиповерхівки, і як у процесі будівництва перервали телефонні проводи всього будинку, і які вони були маленькі, а потім, як виростуть…

Пам’ятали це люди навіть значно молодші за двійнят, інколи навіть діти, що їх ще чимало бігало і збивало коліна у дворі. Мити ці коліна доводилося обережно й економно, адже понівечений прильотами водопровід давно просох і вже ледь пам’ятав, якою є на дотик вода.

На дванадцятий день Алісиного повернення до рідного дому повз чергову бесіду, у якій кожен із присутніх пам’ятав їх із братом ще “оооот такееенькими”, повільно проходила тьотя Люда, яка хитрощами, маніпуляціями та рукоприкладством вирвалася з полону своїх рідних і на додаток змусила їх повернути себе додому.

Раніше, коли ті тільки-но засвоїли мистецтво вставати на обидві ноги і якось ними перебирати, щоби пересуватися в просторі, тьотя Люда бувало приглядала за Алісою з Назаром, поки їхніх батьків з’їдали додаткові години роботи. Тоді її улюбленим смаколиком був хліб із маслом та цукром, котрим вона частувала двійнят і трьох своїх доньок (але не дозволяла їсти у дворі, щоби не дражнити інших). 

Тепер, задоволена поверненням до рідних земель, тьотя Люда голосно дихала, поки волочила за собою п’ятилітрову пляшку води. 

Надто важка тінь — така, що її можна відчути на шкірі, як дотик руки чи місце посадки хруща, вчепилася за щоку Назара й стала тягнути на себе. Алісин погляд мовив до нього й він знав, що вона була права. Без потреби в жодному слові Назар вихопив пляшку й стрімголов помчався до під’їзду. Імовірно, тьотя Люда, яка не встигла в пролітаючій повз маківці впізнати сусіда та стояла, опустивши щелепу до ключиць, спочатку подумала, що от так тепер працює нова реальність — грабують уже серед білого дня, навіть безкоштовну воду — і ту крадуть.

Кришка була закручена не до кінця, тому крадія легко було б знайти за тоненькою смужкою крапель, що катапультувалися з повної пляшки та вторували його слідам. Але він повернувся сам, тепер його очі звернулися до сестри, а як отримали таку саму нечутну відповідь, в односторонньому порядку був укладений договір: відтепер і скільки треба буде — вони щодня приноситимуть тьоті Люді дві пляшки води.

Тьотя Люда, чиє волосся з віком саме стало схоже на сірий хліб, посипаний цукром, не знайшла чим заперечити, хоча спершу ніяково, та все ж задоволено, повторювала чергове “ойтащоти, тащотикажеш”. 

Небо шуршало дедалі голосніше. Здається, це неможливо не помітити, як неможливо не помітити, коли хтось (Аліса) серед ночі надумав відкрити пакет із хлібом, котрий, падло, ніяк не відкриється, не хоче того, не буде, не надумає, і тоді цей хтось (Аліса) у старанні бути тихіше пробуватиме відкривати його обережніше, розтягуючи “щхщ” на вічні хвилини. Але містяни обирали не реагувати на завислий на самоповторі “щчщ” пакета від хліба. Люди, що переїжджали звідти сюди, ближче до центру, навіть не повертали голови в той бік. Вони були слухняніші за Орфея і справно тримали свою обіцянку не дивитися назад. 

Сестрі Назара це вдавалося особливо вправно.

Від батька-пожежника Алісі дісталося вогнетривке мастило, вона народилася вкрита ним, її шкіра сяяла дужче за шкіру інших і була спроможна пережити більше за них. 

Про батькову роботу їм відомо було небагато: буває жарко, буває мокро, буває спітніло. А в караулі немає опалення, то там буває нестерпно холодно, буває погано пахне й завжди важко спати. Машина в них дійсно червона і велика. 

Під час традиційних весняних і літніх шашликів під стелею з виноградної лози в будинку бабусі, що розташований якраз там, куди тепер Назар з Алісою не повертають очі, батько часто вчив дітей:

— Це всього лиш вогонь, — казав він та проводив рукою низько над полум’ям, що тісно обіймало дерево.

Аліса підходила ближче й, випрямивши долоню до кінчиків пальців, повторювала цей рух. Вона не дивилася на вогонь, не контролювала відстань до нього, лише самовпевнено спрямовувала увесь свій захоплений та очікуючий похвали погляд на батька. 

— Так, правильно, — казав він, затягнувшись цигаркою. — Не треба його боятися. 

Щоразу, як вони збиралися в тому дворі, під тією виноградною лозою, готові до кінця дня пахнути багаттям і м’ясом, батько повторював ці слова, наче мантру, наче сакральне одкровення, те єдине, що варто знати його нащадкам. Такою була його батьківська стратегія: з усіх уроків життя він обрав один і вирішив викласти його стільки раз, щоби те точно ніколи не змогли забути. 

Назарові руки так і продовжували притискатися до ліній швів на шортах, пальці чіплялися за них, як за рятівні мотузки, за страховку, за материну долоню, тримали на безпечній відстані. Йому хотілося. Йому, але не його рукам. 

Аліса завжди була на пару кроків попереду. Можливо, через довші ноги чи через те, що вона була старшою за брата на 2 хвилини, через світліше волосся, через родимку на лобі, через те, що першою перехворіла вітряною віспою, через те, що ніколи не їла помідорів, — невідомо, що саме стало вирішальним, але вона йшла, а Назар наздоганяв, коли йому це вдавалося.

Вітоді, як відкрилася Імпровізована Служба Доставки води, що з кожним днем мала у своєму списку все більше адрес, Назарів ніс, за ініціативою власника, натхненного сестрою, також став червоніти та вкриватися білими лушпинками, поки руки його ставали сильнішими під тиском п’ятилітрових пляшок. Завдяки Алісі його дні повнилися сенсом, сенс виливався з днів, заливав їх, не давав просохнути — якби його можна було б пити, в усього району стало би менше проблем. Приємно втомлена квартира 119 отримала свої законні 8 годин сну, хоча більшості їхніх сусідів ледь вдавалося прикрити очі в укритті підвалу.

Назар досі мав трохи грошей: до війни вони стабільно залазили в гаманець, а витрачався він лише на три фундаментальні речі в житті людини — їжу, комуналку та “виставитися на свята”. Посинілий кулак долі стискав доступ до провізії іншим шляхом: він опускав розфарбовані графіті ролети на все більшій кількості дверей, виштовхував продавців красномовним жестом “киш-киш”. 

Раніше, бувало, за давньою людською традицією, старі знайомі мали два полярні за змістом місця для зустрічей: весілля та похорони. Інь і Янь. Але тепер їм дісталося дещо посереднє — так званий Водопій…

Відкриті магазини стали великою рідкістю, вони вимирали один за одним так, наче спеціальна магазинна отрута поступово поширювалася ґрунтом, вулиця за вулицею вражаючи беззахисні вітрини. Комусь би написати про них верлібр чи зробити малюнок на стіні, щоби передати наступним поколінням пам’ять про те, як жили їхні пращури і яке важливе місце в житті тих посідав Відкритий Магазин.

Вікна
вже не блищать на сонці.
Тіла їхні
закриті ролетною смугою.

За нею —
численні запахи протухлої їжі,
приторно солодкуваті,
з присмаком чорносливу.
Святкують
своє нове верховенство,
простір дарованої свободи
і здібності до розмноження.

Впустіть нас
пустими руками
врятувати
те, що лишилося досі.

Найближчі до дому ставали вже зовсім неблизько — за декілька зупинок відсутніх автобусів. Та й відчинялися вони за хаотичними покликами серця, які неможливо було вгадати завчасно, навіть якщо взяти на озброєння карти таро, сходити до бабки, промямлити афірмації перед дзеркалом, закликати до Бога врешті (останнім усе ж подумки займалися містяни, поки, піднявши носи до неба та склавши на грудях руки, перебирали своїми двома в напрямку відомих адрес — бувало, допомагало). Цілодобові супермаркети згадувались як утопічна легенда з далекої-далекої галактики. 

У той же час складалося переліками та таблицями, скульптурно вибивалося молоточками-записами в блокнотах і документах, набувало ознак системності надання допомоги — що взагалі-то було добре, але не для Назара. За пару місяців список отримувачів звузився від “оооооооооот такого” (хаотичне вручення пакунків усім підряд) до “от такого” (гуманітарна поміч для найуразливіших і нужденних груп населення). Тож Назару, який не був ані жінкою, ані дитиною, ані людиною пенсійного віку, було все важче протиснутися до мінівенів, у животах яких сиділа обмежена кількість пакетів із харчами. 

Тоді, здолавши відстань між двома немитими головами, уникнувши зазвичай необхідних, таких, що без них нічого не буде, стадій: пошуку придатних до будівництва матеріалів (літер), формування конструкцій (слів), які потім доведеться об’єднати (у речення) за спеціальною технологію, щоби вони змогли ненадовго обдурити силу тяжіння та зависнути в повітрі. Це якщо не згадувати про підготовчий етап (дослідження, розрахунки), на якому часто залишаються роками. 

Минаючі всі ці мовні хитросплетіння, магістралі, у яких не розібратися без мапи, брат із сестрою домовилися так, як уже робили це раніше, як уміють це робити сиблінги — телепатично. Відтер Аліса відповідала за їжу, Назар — за водопостачання в їхню оселю та ще за дев’ятьма адресами.

Назару здалося це чудовим рішенням. Він знав, Аліса за своєю природою вміла полегшити себе до однієї усмішки, до лінії уражених карієсом, але магічним чином все одно чаруючих та здатних до гіпнозу, зубів. Ця навичка до магії була закладена в самій Алісі, у її роті та яснах, у її потрісканих губах, у запитаннях, якими вона накривала вуха людей, проходячи повз. 

Так, заручившись несвідомим дозволом розміщених у рядок голів, Аліса легко пересувалася будь-якою чергою — йшла вона за хлібом, за булкою із компотом у шкільній їдальні, за довідкою від лікаря, що приховає прогуляні уроки, чи за пакунком гуманітарної допомоги. 

Це вміння могло би зробити їй усе життя, коли б вона захотіла направити його в кар’єру недобросовісної чиновниці. Та зараз її роботою було відповідати на безкінечні та однотипні запитання журналістів, а потім забирати в мінівенів великі сині пакети — і вона була бездоганним фахівцем своєї справи. 

Назар вважав, що він також непогано справляється з перетаскуванням води від джерела до осель. 

Раніше, бувало, за давньою людською традицією, старі знайомі мали два полярні за змістом місця для зустрічей: весілля та похорони. Інь і Янь. Але тепер їм дісталося дещо посереднє — так званий Водопій. 

Скривджений водопровід, марні нержавіючі крани, які лише займали місце у квартирах і манили до себе через дратівливу звичку, м’язову пам’ять, що атавізмом ніяк не відвалиться (крутити ручку, аби дістатися гарячої води), а також надважке нині завдання, несподівано знайдене в тому, що туалет треба якось змивати — усе це, крім відчаю, злості та поганого запаху, які щодня накопичувалися поруч із немитим посудом та за дверима ванної, мало й іншу силу — силу єднання. У процесі подолання свого шляху до Водопою, вони — ті, хто крокували від своїх осель і підвалів у різному темпі, коли бачили знайомі туфлі — все ж уповільнювалися, підходили з усміхненим “какіє люді”, долучалися до течії, чіплялися за розмови, як за рятівний круг. У ці моменти містяни любили одне одного трошки більше, адже ці зустрічі давали кожному таке тепле й таке приємне усвідомлення — вони тут не одні, зовсім не одні.

Серед безкрайньої пустелі, густо всіяної сумними пнями чорних дерев та сміттєвого мотлоху; серед довгої пустелі, позбавленої сенсу чи затишку, залишеної стояти з драматичним акомпанементом, що увесь був награний ударними інструментами; серед закам’янілої, зі слабким пульсом пустелі, цілком живі ссавці йшли на звук журчання води. На їхнє щастя, цей оазис не був міражем.

Прайд прямував за водою. Назар підняв голову і став розглядати людей, що разом із ним тягнуться до заповітної точки гідратації. Можливо, як біля будь-якого Водопою, там збиралися і леви, і антилопи, і гієни, і працівники колл-центрів, що продають мікрозайми, але боятися одне одного не було причин — справжні хижаки літали в небі. 

— Назаре? — чиєсь копитце вклалося Назару на плече.

Це була Марія. Марія із русим волоссям, яскраво помаранчевими очима, схожими на літні заходи сонця, та шрамом на підборідді. Колись Назар платив їй шоколадками (молочні з горіхом) за лабораторні з хімії.

— Маріє? 

Він чув її голос декілька місяців тому, коли, схопивши під руки, вона із сестрами витягувала тьотю Люду з під’їзду. Тоді Назар не вийшов привітатися.

— Я, — усміхнулися очі кольору заходу сонця. — Привіт-привіт, — вона обійняла Назара. 

Остання їхня зустріч віч-на-віч відбулася навесні, 4 роки тому, під білими лампами супермаркету. Тоді Марія говорила російською, купувала торт, кетчуп сацебелі, десяток яєць, оливки з лимоном і перець чилі — Назар усе це пам’ятав.

— Як ти? — запитала вона, відійшовши на крок та однією секундою залишивши руки на плечах Назара, аби роздивитися його впалі вилиці.

— Я… Добре, — він задумався, як-то було б правильно відповісти. — Я — добре.

У той день, невиразно давно, ще Маша прийшла у двір і оголосила всім, що відтепер її будуть звати Марія, як печиво. Уже через 2 години вона невдало стрибне з гойдалки, яка, навчившись в улюбленої іграшки тодішніх дітей — бумерангу, швидко повернеться до втікачки й залишить по собі пожиттєву згадку на підборідді. 

— А як ти? — запитав Назар.

— Нормально, от… — вона запнулася: — От, намагаюся виїхати звідси. 

Назар здивувався — уперше він чув, що хтось намагається виїхати. Ніби з тим не мало бути проблем.

— Так, я раніше виїжджала із сестрами та сином. Але мама… — додала вона. 

Довелося добряче покліпати очима, аби перед Назаром стояла не новоназвана Марія з кривавим підборіддям та ще несформованим шрамом, а така, що вже має сина. Щоправда, більшість Назарових однокласників давно мали дітей.

— Ну, будемо пробувати ще, що поробиш, — Марія усміхнулася обом Назарам: і тому, який стояв із розкритим ротом і дивився, як червона субстанція бруднить її білу футболку, й тому, що тримав чотири п’ятилітрові пляшки води. — Ви, до речі…
— А твій чоловік? — Назар почав говорити одночасно з Марією. — Ми…
— Він… — вони перебивали одне одного на кожному слові. — Давай ти…
— Кажи ти… — знов одночасно сказали вони.
— Він… Його немає, — відповіла вона.

Назару стало ніяково, він подумав, що відправив їй одне з тих недоречних запитань, як буває скажуть “ти вагітна?” — жінці, що поповнішала, або “коли діти будуть?”, або “коли ти вже знайдеш роботу?”, або “куди поділась твоя сестра?”, або “чому ви не хочете евакуюватися?”. 

— Я бачила тебе тут. Ти молодець, — сказала вона, усміхаючись.

Ближче до вух щоки Марії були червоними, але причиною цього фарбування була не сором’язливість чи аномальна осіння спека, а звичайні такі запалення. В одному місці пластир, імовірно, приховав цілу колонію прищів. “Напевно, вона спить у підвалі”, — зробив висновок Назар і вирішив, що коли так — то правильно вона робить.

— Була в матері нещодавно, згадували з нею тебе… — Марія запнулася: — Твоїх батьків, Алісу… — вона нахилилася до Назара та викрутила тумблер, що відповідає за гучність голосу, до самого низу: — Ти як? Може, потрібна допомога? 

Загорнуте в три шари пухирчастої плівки, укладене з картоном, пінопластом за крафтовим папером, це обережне запитання, промовлене, як таємниця, майже на вухо, майже шифрованою телеграмою, порізало Назарів слух, як буває то робить неналаштований мікрофон, що на декілька секунд здатен оглушити цілий зал нестройним вереском. 

“Що?” — захотілося перепитати Назару, але тільки-но він відкрив рота — ця проста літера була намертво збита велетенською фурою думок, що явно перевищували швидкість. 

Не перед ним, а прямо всередині черепної коробки голограмою постало Алісине обличчя: спершу дитяче, із двома косичками та без одного переднього зуба. Довелося напружитися, ледь не по лікоть влізти собі в голову, аби його змінило вже доросле, з усіма зубами — таке, що він бачив на похоронах батьків, таке, що живе з ним уже декілька місяців. Проблема збільшувального скла пам’яті полягає в зіпсованій жирній лінзі, якій не допоможе ані якщо протерти рукавом, ані навіть низом футболки. 

Проте, якщо звернутися до пам’яті серцевої, а не візуальної, Аліса поставала перед ним влучною ілюстрацією до слова “життя”, такою, що можна її змалювати в словнику, великою силою, яка підняла його самого з лінії відчуження та хвилею винесла до берега, підкорила еволюції, змусила відростити ноги та виходити з дому, стати частиною прайду.

Думки неслися вперед, стрибали на лежачих поліцейських, збивали огороджувальні знаки, ігнорували червоне сяйво світлофорів. Зовнішній світ перебував в іншому темпі — тут Назар лиш один раз беззвучно відкрив рота з невимовленим “що?” та потупив погляд. 

— Не збираєшся їхати? — запитала Марія, змінивши тему.

Фура зі зламаними гальмами, цеглою на педалі газу та згадками Аліси понеслася вперед, обігнавши Назара, залишивши його на Водопої. Він подивився на Марію та сказав:

— Поки ні… — він вдихнув повітря, що пахло багаттям: — Не знаю…

— Ти молодець, — вона прикусила губу. 

Назар подумав, що запалення, які оселилися ближче до Маріїних вух, пасують її засмаглій шкірі та помаранчевим очам. 

— Я тобі скажу чесно, — продовжила Марія: — Я би хотіла, щоб усе місто виїхало. Щоби кожен засунувся в машину, битком набилися і виїхали, моя мама, ти… — вона закотила очі й гучно видихнула: — Тетяна Василівна, наша класна керівниця, знаєш… — додала вона швидко і трохи помовчала, перед тим, як схопивши повітря, усміхнутися: — Але ти однаково молодець, що допомагаєш тим, хто тут. Не сидиш на місці. 

Вони говорили, поки черга тягнулася до води, говорили, поки наповнювалися пляшки, ще трохи говорили, коли поверталися назад, аж поки перехрестя не розділило їхні долі. Говорили так, що увага майже не оберталася на звичні, але особливо гучні сьогодні, вибухи. Лиш один раз вони, синхронно із чергою, вляглися животами долі й прикрили голови у відповідь на найголосніший вигук десь неподалік. А тоді одразу, не встигнувши ще до кінця випрямити ноги, продовжили говорити. Назар не вважав себе вмілим оратором, на відміну від сестри, хоч і мав гарний слух, чув ширший діапазон частот, аніж більшість людей, міг подумки змінити еквалізацію співрозмовника. Він думав: ще там, купаючись у темряві материної утроби, вони розділили свої вміння та особливості, аби стати частинами рівного пазла. Або ж він віддав Алісі свої комунікативні навички, щоби та його не зжерла. 

“Ми всі живемо у склянці з кока-колою”, — усміхнувся Назар, коли підходив до дому… 

Але з Марією мова йшла сама собою, і язик перекочувався ротом, і губи розтягувалися в тонкі лінії на більшості приголосних, складалися в трубочку на всіх “п”, “о”, “у”, “м” тощо. Якби, коли він прийшов додому, Аліса його запитала:

— Чого так либу тягнеш? 

А він би їй сказав:

— Зустрів Марію тільки що.

Тоді б Аліса всілася зручніше, готова до навали історій:

— І як вона? Про що говорили?

А він став би переповідати все, що було вимовлено двома ротами, які бачилися вперше за 4 роки і вдруге за останні 12, Алісі було б цікаво лише перші декілька хвилин — не стільки через зміст оповіді, скільки за підтримки викиду власних гормонів, що мобілізувалися в домішок до хвилюючого очікування новини та ностальгічних переживань.

Ця розмова не втримала навіть уважні вуха стареньких сусідок по черзі, які спочатку ще витягували пігментовані шиї, щоби краще чути, та вже скоро замкнули увагу на міжособовому перелічуванні захворювань і препаратів, які заселяють їхні аптечки.

Якби хтось достатньо витривалий попросив Назара розповісти цю нікому нецікаву буденну розмову, він процитував би її до кожного слова і погляду, але вдома на нього чекали інші запитання.

Дорогою до них Назар думав про червоні щоки з пластирем біля вилиць, про ледь помітний шрам на підборідді, думав про гойдалку й не міг згадати, чи стоїть вона ще у дворі, про те, що десь на кухні лежить, певно, пачка печива “Марія” з гуманітарки й треба б зробити чай до нього.

Назар крутив язиком у роті, досліджуючи післясмак. На перший погляд, усе було доволі просто — легко і солодко, м’яко і ніжно, наче торт “Наполеон” із неможливо вологими коржами. Але він відчував — десь за коренем язика залишилося щось ще, горошина під перинами, отрута між шарами тіста. Він не міг наділити описом той присмак — спочатку до нього треба було б підійти ближче, і Назар був майже готовим проковтнути власного язика, щоби зробити це. 

Водночас перемішаний із піском та засохлим листям перший жовтневий вітер піднявся на ноги, але прожив недовго — бо за долю мав одразу ж піти до бою та у формі камікадзе розбитися, влучивши в Назарове обличчя. Момент для нападу був обраний вдало: руки цільового об’єкту були зайняті стисканням чотирьох п’ятилітрових пляшок, голова — розшифровкою складного поєднання смаків, тож лише вії встали на захист очей й, хоч трималися вони сміливо, усе ж очікувано не змогли утримати оборону повністю, пропустили крізь себе трохи піску, допустивши тимчасове засліплення.

Назар поставив свою ношу й почав терти вже змоклі від сліз зіниці. Від вологи піщинки скочувалися одна до одної й збиралися в грудочки в кутах очей. Назар налив на руки трохи води й знову протер обличчя. 

Дивно, та було в цьому дещо приємне: Назарові очі, що давно не знали сліз, стали зовсім мокрими, ніби тримали в собі по дві чарки морської вологи. Цими скляними кулями він глянув на свої долоні та відчув, як їх боляче натирають пластмасові ручки пляшок. Щодня він носить ці самі пляшки, але от зараз відчув, із якою силою вони впиваються в шкіру, фарбують її в білий та червоний, не дають циркулювати крові.

Він відчув також, як пасок потребує нового отвору, щоби втримати джинси, що вперто тяжіють до землі. Лопатки, що грали своїм нерівномірним рельєфом зсунутих спинних дисків, вигнулися до нового рівня втоми, випирали із площини бавовняної футболки гострими хребтами, твердою породою, мрією альпініста. 

Два маленьких камінчика тишком-нишком, підстрахувавши одне одного, пробралися в ліву туфлю Назара, так само, як у бажанні бачити світ далі своїх маленьких околиць, люди застрибують на пофарбований розігрітий метал товарного потягу, тамують подих, сподіваються залишитися, не бути струшеними на землю рукою суворих охоронців. Назар не збирався проганяти камінці, він був не проти побути для них потягом, мовчазним спостерігачем, поки вони з усіх сил впивалися в стопу, навіть крізь шкарпетку пролазили глибше до шкіри, робили в ній впадини, ішли на все, аби лише не вилетіти на новому кроці.

Обличчя Назара ніби розкатали, як тісто, до найтоншого шару, а тоді, за якимось дивакуватим італійським рецептом, пройшлися по ньому теркою. Білі скоринки злазили з лоба, з носа, з підборіддя, зі щік, застрягали в щетині, як лупа. 

Живіт бурчав і кликав поїсти обід. Назар був задоволений. 

Місто шипіло та бухкало, наче кубик льоду, кинутий у склянку із кока-колою. Подекуди, не витримавши напруги, кока-кола розливалася прямо в небі чорними-чорними довгими плямами. Протяжно й атонально, очевидно без бази в музичній школі, сичали будинки та дерева, перед тим, як “бух” — докинуть до них ще один кубик льоду. 

“Ми всі живемо у склянці з кока-колою”, — усміхнувся Назар, коли підходив до дому. 

Можливо, і правда, усе місто опинилося під червоною етикеткою з білими літерами і, вилившись із неї, тряслося у склянці; і прямо тоді, у момент, як Назар стояв на вході у двір, отримувала нові порції цукрового нападу й переливалася напоєм через край і сама п’ятиповерхівка, де на третьому поверсі сиділи поруч два вікна: одне — закрите дошками наглухо, інше — лише наполовину. 

Схожі картини проявлялися містом постійно, бувало зовсім близько, бувало — ледь розгледиш, а бувало — дізнаєшся із шуршання сусідських бесід. Зазвичай Назар не зупиняв очей на цих подіях, думав про своє, розглядав подряпини на взутті, але тепер він зупинився перед дитячим майданчиком, де підтверджувала свою стійкість сотню разів перефарбована гойдалка, чий відбиток тонкою лінією проходив підборіддям Марії. Йому подумалося, що Марія не сильно сумувала б, якби ця гойдалка зникла, адже в якомусь сенсі вона завжди поруч із нею.

— Скажи “паляниця”, — поки дорослі носилися двором у намаганнях врятувати свої пожитки, троє дітей, два хлопчика та дівчинка, гралися іграшковою зброєю.

— Паляниця! — крикнув один із хлопчиків.
— Саша, ти зараз за руського, ну! — дівчинка вилізла з-за свого укриття у вигляді гірки.
Я нє хачу за рускава… — сумно сказав Саша, склавши руки на грудях.
— Ну дай усім пострілять, Саша! — дівчинка роздратовано розвела руками.
Нєт, я нє буду за рускава, — Саша був впертий, як той осел, — такі діти завжди псують усі ігри.
Лєся, ето шпіон! — подав голос інший хлопчик: — Лаві єво!
Так нє чєсна! — закричав Саша, коли діти забрали в нього пістолет і почали зав’язувати руки за спиною.
Ідьош в плєн, — сказав хлопчик, що впізнав у Саші шпигуна. 

Назар перевів погляд. Кажуть, без кінця можна дивитися на три речі: на воду, на вогонь і на те, як зникає щось, що ніби було твоїм. Тут водночас зібралися усі три елементи. Квартира 119 загорілася другою: тепер там, де були її дерев’яні очі, невпинно росли чорні плями — схожі на ті, що стали єдиним аргументом для Євгенія Петруніна залишити свою світлу квартиру з ароматами “Епіцентру”.

Хтось вихопив пляшки з водою з Назарових рук і побіг до одного з під’їздів. Назар стояв. 

Він давно відпустив дати, дав їм бігти, як заманеться, та не знав, якого числа народилося те полум’я. Але цього ж числа, 23 роки тому, біля багаття, що зростало в кущах за дитячим майданчиком, які тепер були затоптані та стали парковкою, Назар практикував свою сміливість.

Із самого ранку сусідські діти вивалились із квартир, підібравши вдома весь папір, що лише могли винести. Комусь потім за це влетить, бо, не навчені досвідом, не всі тоді ще могли відрізнити гарантійні талони, договори та медичні картки від макулатури. Але, щоб виявити таку пропажу, потрібен час — невизначена кількість часу до нагальної потреби цим документом скористатися. Тож хоч покарання (на свій смак для кожної родини) вже неминуче висіло в повітрі, поки що ніхто з його учасників не міг того розгледіти й можна було весело дихати димом вогнища.

На околицях вони назбирали абсолютно непридатне для багаття дерево, а коли воно якимось чудом зайнялося — вирішили підтримувати вогонь тим, що можна було знайти під рукою в кожному дворі. Скляні темно-коричневі пляшки від ліків, оголошення, що обліпили двері під’їзду, шматки тканини, складені біля смітника, сухе листя, яке чекало свого часу на закинутих сходах до підвалу ще від минулої осені, страшно смердючі пластикові пляшки — їх була більшість, зрештою, шифер.

Назар стояв ближче всіх до вогню, його головою ковзали слова батька:

“Це просто вогонь. Не бійся”.

Він збирався врешті спромогтися на жест, що вже стільки разів був підкорений Алісою, яка зараз всілася навпочіпки й підгодовувала помаранчевого монстра шматочками шиферу. Нещодавно до двох вікон на першому поверсі дядько Паша вмостив невеличку прибудову, і після власноручного монтажу даху цей шифер уламками лежав поруч із ще не побіленою цегляною коробкою серед інших залишків будівельного сміття.

Назар обережно розкрив кулак, що був притиснутий до швів на штанях, випрямив долоню та став обережно піднімати її.

“Це просто вогонь. Не бійся”, — без рухів губами він згадував головну тезу свого життя.

Подушки пальців ледь перестали торкатися цупких штанів. У схвильованому тремтінні вони раз на декілька миттєвостей наближалися до вовни, що ще нещодавно, чи може давно вже, дзижчащою машинкою чи цокаючими ножицями, була відібрана в кудлатої вівці серед безкраїх степів Казахстану. Вівця була норовиста і, подібно до дітей, що не можуть всидіти в перукарському кріслі, кусала того, хто навис над нею, щоби стригти, того, хто сортував її коси, хто прав їх, хто розчісував, хто кидав у металевий апарат, хто шив із них одяг, того, хто носив їх — себто, Назара.

Вгамовуючи і свої руки, і кусючу тварину, він анітрохи не зрушив із місця, щоби наблизитися до вогнища, як щось заблимало і засвистіло, змусивши тіло відстрибнути назад і впасти, забивши копчик. А потім Назар ще декілька днів нічого не бачив. 

“Пощастило”, — скажуть лікарі матері Назара, коли дістануть уламки шиферу з його обличчя, але ніхто не буде радіти й усі родичі почорніють ще на декілька тижнів. 

Під будинком зібралися рюкзаки, ковдри, матраци, стільці, каструлі, рушники — усі разом, своєю більшістю, вони вдало маскували прихованих за ними людей. 

Ясна річ, що за останні місяці міграція населення помітно скоротила звичну популяцію двору, але як прийдеш сюди вдень, то буде здаватися, що востаннє таким жвавим він був хіба років із 40 тому, коли ще сонце світило яскравіше. Уявна мапа міста значно втратила в об’ємах, адже несвідоме бажання жити підказувало його мешканцям: “подумай двічі, перед тим, як іти далеко від дому, а тоді подумай ще раз і не дури”. Тому більшість тих, хто залишився, поміж марш-кидками за водою та гуманітаркою, були вимушено об’єднані спільними розвагами: складання анекдотів, декламація детальних до посмикування ока рецептів, дебати щодо правильності тих рецептів (“Скажі мнє, какой єто борщ без фасолькі?!”), подорожі ураженою ностальгією пам’яттю (“А каґда я била малєнькая, паркан каждий ґод бєлілі”), змагання з популярної дисципліни “У кого тіло болить більше?”, експертне обговорення політичної ситуації.

Можливо, буде непросто, але вдвох, як колись — завжди вдвох, вони зможуть. Сказати правду, існувало навіть деяке полегшення в тому, що вона вирішила це першою, як завжди робила Аліса. Назар передав сестрі типові для них телепатичні сигнали: “Я також про це думаю”…

Життя вирувало, розтікаючись від лавок під деревом у центрі двору, до бетонних сходів під кожним під’їздом і якщо забути про все те навколо, про що не вийде забути, тільки посильно ігнорувати — усе це було схоже на залишений у спадок від Совєцького Союзу санаторій. Але то було вдень.

Уночі ж люди ділилися на ворожі групи: ті, хто давно вже звик до сирого запаху підвалу; ті, хто не може заснути не у власному ліжку, але день у день незадоволено сопить, спускаючись сходами вниз, змушений підкоритися охопленій тривогою дружині; ті, хто керується вибором місця для сну ненадійними підказками інтуїції; ті, хто живуть так, наче підвалу й не існує зовсім. 

Усі вони стояли тепер, обклавшись пожитками, що винесли із собою. Їхні очі дивилися вгору, не покидаючи спроб загасити полум’я силою думки — тоді вони зможуть повернутися назад, до квартири із вибитими вікнами чи вже обжитого та вельми затишного підвалу.

У цьому ж натовпі, здалеку схожа на вимазану в аміаці та миш’яку Єлизавету І, така бліда, що роздивитися її можна лише в захисних окулярах — наче сніг, що своєю білизною сліпить у морозний сонячний день, стояла Аліса.

— Ти як? — запитав він, коли підійшов до сестри.

Алісин погляд гачками вчепився в інший бік двору, тож деякий час минув повз них перед тим, як, почергово звільнивши кожне вістря, її погляд звернувся до Назара.

— Ти як? — запитала вона.

Її очі розгублено дивилися з глибоких упадин. Назар подумав, що треба дати сестрі перепочити, запропонувати їй узяти паузу й не ходити за провізією ці дні. Запасів поки вистачить.

Він не знав, що Аліса й так не ходила по здобич до білих мінівенів.

— Все добре, — відповів Назар. — А в тебе?

Аліса мовчки зміряла брата з ніг до голови:

— У мене от квартира горить.

Такі великі шматки пирога за раз не проковтнеш і переварюватися вони будуть повільно, подразнюючи та скручуючи шлунок у спазмах. Але тоді Назар вперше надкусив це нове усвідомлення, що квартира їхня і справді… Горить. Квартири їхньої і справді більше немає. 

Більше немає скрипучої підлоги, старих ящиків, трьох ліжок (одне двоспальне, два — полуторних), червоних і синіх штор, немає трюмо, немає зелених у білу квіточку шпалер, немає пірамідок із провізією, що старанно розкладала Аліса покинутими сном ночами, немає дверей — дерев’яних з одного боку та дерматиново-поролонових з іншого, немає совєцьких світильників, немає батьківських фото, немає наліпок на шафі. 

Можливо, ще залишилися дірки в стіні від грамот.

З іншого кінця двору із валізами-аптечками волонтери та медики поступово просувалися від людини до людини. Це видавалося схожим на рятувальну місію на Марсі: добровольці-космонавти прибули на недружню людській породі планету, щоби врятувати нужденне поселення. Їхні космічні шатли, захищені позначками “люди”, не можуть гарантувати повну безпеку при проходженні крізь атмосферу, але це хоч щось. 

Саме цих сміливих прибульців так уважно роздивлялася Аліса, коли Назар підійшов до неї. 

“Вона хоче евакуюватися”, — подумав Назар і став нишпорити нервовою системою в пошуках страху та відчаю. Але несподівано для себе він зрозумів, як спокійно звучить те слово в його голові, як діафрагма не змінила темпу своїх рухів, як не коле в ребрі й не тягне блювати. Несподівано для себе він знайшов, що Аліса мала рацію. 

Можливо, буде непросто, але вдвох, як колись — завжди вдвох, вони зможуть. Сказати правду, існувало навіть деяке полегшення в тому, що вона вирішила це першою, як завжди робила Аліса. Назар передав сестрі типові для них телепатичні сигнали: “Я також про це думаю”.

— Назаре? — Аліса дісталася його думок. — Назаре?
— Так? — перепитав він.
— Нам треба іти, — сказала Аліса.
— Так, — Назар зрадів твердості свого голосу.
— Не хочу зараз слухати всі ці “чому не виїжджаєте” блаблабла, усю цю хєрню. Хочу побути в тиші, — вона подивилася на Назара. — Хочу сьогодні обійтися без цих тупих допитів.

Назар витріщив очі на сестру. “Евакуація” не існувала для нього поза набором літер, а значить — не могла стати опцією від самого першого дня бойових дій. Він ледь утримував те, що мав у рідному місті. Кажуть, удома і стіни допомагають — Назар не вірив у це, власні стіни давно стали байдужими до нього, як і він до них. Важко було визначити, хто віддалився першим.

Можливо, колись, ще в дитинстві, він мав за місця сили роздовбані парки, неосвітлені алеї, напів закинуті підприємства, свідком яких можна стати, скориставшись дірою в заборі. Тоді ще єдині відомі гори — червонотілі терикони, вищі навіть за Дмитра Оніщенкова, такі, що іноді здавалося, вдало влізти на них — і зможеш вчепитись за зорі чи опустити хоча б хмару й прогнати дощ; тоді вони надихали його та давали надію, що і йому вдасться вирости. Але не тепер.

Тепер і парки, і східні гори, яких він давно вже не помічав, і вивчені ями на узбіччях були лиш безпечним сховищем. Такою собі нічліжкою, у якій він перебивався від одного дня до наступного. Піти, прийти, влягтися спати. Проте чи зможе він знайти таке саме сховище в іншому місці? Яке воно — інше місце? Ув’язнений сам у собі він був майже ладен повірити в теорію змови, яка посувала думку про те, що за межами рідного краю не існує нічого придатного до життя. Якщо Земля — єдина екзопланета, де змогли розвитися живі організми, то, можливо, і це місто таке одне… 

Проте в мить, коли його квартира мала в собі понад 100 градусів тепла, коли зникав зимовий одяг, окуляри для читання, старі пледи, тубус із мапою світу та навіть дерев’яні очі кімнат; коли вже вимовлено було слова Марії, коли Аліса з’явилася перед ним блідою плямою — це рішення сідало так очевидно й так просто, ніби було пошито професійною швачкою за схудлими замірами його силуету. 

“Знаєш, я би хотіла, щоб усі виїхали”. Заскрипіла гойдалка: хлопчика Сашу звільнили з полону, тепер троє дітей боролися за право погойдатися першим. 

Йому ні про що не шкодувалося, він подумав, що от тепер настав час. Тепер, разом із сестрою, без гир на плечах, він готовий. Навіть якщо за межами області нічого немає — удвох вони зможуть. Удвох вони зможуть.

— Назаре? — Аліса перервала хід думок брата. — Ти уявляєш, куди ми можемо піти?

Назар мовчав.

— Назаре, я розумію, мені також сумно через дім, — Аліса смикнула його за плече. — Тому я не хочу пояснювати журналюгам нічого, ідемо кудись, — вона взяла брата трохи вище за лікоть і потягнула. — Ідем, ідем.

Алісі не ставало сил зрушити брата з місця. Її невагомі, майже прозорі руки молочного кольору безпорадно смикали схудлі, але натреновані п’ятилітровими пляшками руки Назара. 

Здавалося, ніби разом із тим, як гріється до перетворення на попіл й опісля вимивається плювком води чи дмухом вітру все те, що робило квартиру 119 собою, все те, що відрізняло її від квартири 118, квартири 127 та квартири 103 із прибудовою на першому поверсі; схоже, одночасно із цим матеріальним зникненням абсолютно нематеріальних символів, спогадів, стовпів особистості, розбивалася на молекули-ниточки, як цукрова вата, розчинялася і сама Аліса.

Назару здалося також, що навіть зріст Аліси — завжди недосяжний та непереборно, скільки не виси на турніку, витягнутий уперед від його власної маківки — ніби втратив декілька сантиметрів за їхню розмову. Почекати хоча б годину, він міг покласти її в кишеню сорочки й так силоміць вивезти з міста.

— Ідем, ідемо звідси! — відчайдушно шепотіла вона, повиснувши на лікті Назара.

Але це була Аліса.

Назар відчував себе винним їй. Але не такою виною, яка так чи інакше відома ледь не всім, якою буваєш винний матері, батьку, бабусі й дідусю, прабабусі й прадідусю, бува, інколи дядьку й тітці, бува, сьомій воді на кисилі чи навіть десятій — залежно від міцності ниток, із яких зліпилося сімейне ваше павутиння. 

Ця вина не була продовженням казки про первородний гріх, пережованої ротами стільки разів, що прилипла вже до фундаменту загальних понять про родину. Ні, цей борг був особистим і був він продовженням двох реальних людей, якими вони є. Назар відчував, що має зробити так, як хоче Аліса. Він майже й не мав простору для повороту, вибір існував лише як абстрактне явище у філософській площині й був далеким до тіла. 

Йому здавалося, якщо він не обере тепер Алісу, — вона насправді зовсім зникне. Цього разу — назавжди. 

— Почекай, — сказав Назар.

Він відчепив сестрину руку від себе й пішов крізь ковдри, матраци та рюкзаки до синього поштового ящика на першому поверсі. 

***

— І ЩО? ТИ за містом так і не бував? — запитала Аліса.

Назар стояв на вокзалі. Його чорні туфлі з подряпаними носками та зношеною підошвою були занадто слизькими для тільки-но вимитої білої плитки. Тьмяне Назарове відображення розглядало його крізь сяючі квадрати на підлозі, аж поки не було затоптане сотнями ніг, що стрімко входили та виходили, обтинали з усіх сторін, плямували унікальними, як відбиток пальця, візерунками та точно знали, куди прямують. 

Він стояв серед залу, як стовп, як розгалужувальний елемент, такий собі стоячий поліцейський. Йому би пасувала зелена світловідбивна жилетка, жезл, трохи впевненості та знання, як спрямовувати рух. Він виставляв би праву руку вперед, зупиняв одну течію і, витягнувши жезл в іншій руці, давав змогу спокійно та без тисняви пройти іншій. Але, враховуючи одяг, нестачу впевненості та відсутність знань, найімовірніше, він просто тримав би табличку: “Обережно. Помита підлога”.

Це було б непогано. Проте й такого не було: у своїх руках Назар стискав лише лямки рюкзака, які вже встигли залишити бордові лінії на плечах і, не наситившись результатом, прагнули більшого, продовжували впиватись у шкіру, незважаючи на потуги перерозподілити вагу. Ліва рука, крім лямки, стискала також зім’яту мапу. Здається, одному Назару може бути відомо, чому він вирішив взяти із собою мапу замість телефону, та тепер і він не зміг би відповісти. Усе тіло було вкрите легким тремором від нескінченного лоскоту сотень мурах-поглядів перехожих, що пробігали ним від туфель із подертим носком до коренів піднятого дибки волосся. 

Ось що уявляв собі Назар щоразу, коли думав про подорожі.

— Ага, — відповів він.
— Ну я тобі так скажу, ти нічого не втратив, — Аліса поклала руку братові на плече.

Вони сиділи на краю головної сцени, звісивши ноги до оркестрової ями. Ліхтар, заживлений батарейками, умостився поруч із ними й освітлював темряву всього кроків на п’ять уперед, проте велетенська люстра, що висіла над залом, дзеркалила легке сяйво блідими тінями на стінах. 

— Я якийсь час жила в Києві, — сказала Аліса. — Так одиноко більше ніколи себе не почувала. 

Він слухав сестру, узявшись очима за один із тьмяних кристаликів, що виблискували на стіні, але тепер перевів погляд на неї. Аліса сиділа поруч, однак у темряві майже неможливо було розгледіти її обличчя. Назарова уява за відсутності справжнього зображення малювала її дитиною — без одного зуба та з косичками на плечах. Такою, як він її знав. 

— Чесно, я туди більше ні ногою, — продовжила Аліса. — Де б я не була, всюди не то. Люди дивляться зверхньо, усі кудись біжать, усі бачать у тобі прибульця, чужинця, — вона подивилася на брата. — Я тобі серйозно кажу, вони вміють вгадувати немісцевих уже за тим, як ти крутиш головою, коли виходиш з автобуса. 

Назар не мав сумнівів — ці слова ліпилися в одну скульптуру, лише щоби заспокійливо погладити насуплений силует, який сидів біля неї. Аліса могла підкорити пенсіонерів у черзі по хліб, вона підкорювала найнестерпніших учителів і забирала всі грамоти, вона приборкувала вогонь і найвищі дерева. Звичайно, Аліса легко підкорила би будь-яке місто. 

Назар легенько постукував п’яткою своїх туфель об стінку сцени. 

— Я тобі чесно кажу, Назаре, не тому, що хочу заспокоїти, — Аліса нахилила голову та трохи подалася всім тулубом уперед, намагаючись зазирнути брату в обличчя: — Мені ці подорожі нічого не дали, крім відчуття власної нікчемності. Краще б сиділа вдома. От, як ти, — вона легенько штовхнула його плечем. — От, як ми, зараз. 

Місто, що жило в темряві, щойно сонце ховалося за горизонт, вийшло на новий рівень світломаскування, залишившись із сотнями тисяч розеток і вимикачів, що безглуздо випирали — хоча б по дві на кімнату, позбавлені всякого практичного сенсу. Жилки електромереж лежали в стінах без тепла та руху, наче впали в гібернацію на зиму. Зарано, та що поробиш. 

Минуло 5 днів від того, як їхня квартира ув’язла у шкварчащому шумі, як запеклися зелені шпалери у квіточку, як невідомо що залишилося цілим (та чи залишилося взагалі?). За ці дні вони споглядали лише театр, який стійко тримався свого місця і, не зважаючи на шум ззовні, тримався навіть своїх вікон.

Коли маленький металевий ключ відчинив важкі двері (Назару довелося навалитися на них усім тілом, аби відкрити), Назар відвів Алісу на “пліткарник” — велике фоє між класами для репетицій та гримерними, що було зоною відпочинку для акторів. Дерев’яна підлога, що по пам’яті любила скрипіти, як це люблять хвойні ліси, була встелена біло-червоним килимом, таким м’яким, що хотілося заритись у нього обличчям, притулися, наче до домашньої кішки, навіть краще — без страху, що, обравши випадковий момент, він цапне кігтями. З обох боків стояли дивани та відреставровані старі крісла. Збирав на своїй спині пил чорний рояль. На кавовому столику лежала недограна кимось партія в шахи, що були вирізьблені з бурштину.

Аліса одразу ж звалилася на диван: як домашній павук, вона зібрала всі свої тонкі лапи докупи й притулила їх до грудей. Назар сів у крісло. Йому не спалося. Він знав небагато природних снодійних, адже зазвичай проблеми зі сном минали його, як під час ковіду люди минали всякого, хто був достатньо необережним, щоби закашлятися на вулиці, десятою дорогою.

Проте зараз Назар пригадав усі відомі йому хитрощі. Він почав із рахування овець, що стрибали по іншу сторону повік серед нічого, одна за іншою, одна за іншою — стрибали й зникали знову в чорному просторі, а тоді з’являлися нові; на чотириста тридцять восьмій вівці Назару подумалося, що, можливо, це насправді одна й та ж сама тварина робить коло за межами його погляду, а тоді повертається і стрибає знову. Зліва направо.

Назар розплющив очі й став вдивлятися в завеликий для стандартного павука та замалий для дорослої людини силует, що лежав на дивані навпроти нього…

Йому згадалася велика зелена книга, яка вечорами з’являлася над ліжком і голосом матері розповідала довгі казки, що він ніколи не знав їхнього закінчення, бо вже на другій сторінці вони крізь вуха пробиралися до його сну та далі йшли своїм сюжетом тим полем, яке на ранок зникало без сліду.

Жила-була біла вівця, звали її Ом. Таке ім’я дали їй монахи, що знайшли її ще маленьким ягням і взяли під опіку своїх широких помаранчевих халатів. Серед них у кам’яному храмі, вирізаному в горі на самому краї світу, Ом знайшла свій дах над головою та хліб. Щоправда, їсти доводилося небагато — увесь монастир із сивими монахами харчувався лише на пожертви добродіїв, які вважали цих помаранчевохалатних людей своїми ідолами, поклонялися їхній стійкості та, неготові піти від свого мирського життя тим самим шляхом, черпали натхнення з його споглядання, вдихали в типові будні хоч трохи глибинного змісту, залишивши по собі трішки фруктів і рису. Такий собі пращур донату.

Ом цокала копитами слідами просвітлених умів. Вона випрямляла обидва вуха, уважно вслухалася в монотонні розмови, а ще частіше — у тривале мовчання. Багато тренувань і часу пішло в неї на те, щоби навчитися сідати, схрестивши метеликом ноги, але і до того, і після вона не пропускала жодної медитації: чи на холодній підлозі кам’яного монастиря, чи в обіймах природи будь-де поруч. Монахи прийняли її як свою, бо кожен знав, що Будда є в усьому живому, а, споглядаючи на сповнені спокою величезні, із протягнутими овальними зіницями очі Ом, дехто навіть думав, що, можливо, Будди в ній було трошки більше, ніж у багатьох із них.

Так би тривало цілу вічність спокійне, позбавлене радощів і страждань життя вівці в помаранчевому халаті, якби ж одного разу, уперше за довге сторіччя, не проходило повз підніжжя гори під наглядом людей і собак стадо їй подібних і не відкрилися б тоді її просвітлені очі, і не скинуло б тіло помаранчевого халата, і не неслися би копитця швидким “цок-цок-цок” далі — усе далі від монастиря, усе ближче до радощів і страждань. 

На фермі Ом пробула недовго: у змові зі своїми облисілими далекими родичами стадо розбило лобами дерев’яне огородження і дарувало собі свободу, уже в обіймах якої її пухнаста шубка потрапила під вовчий зуб (але й вона його разок вкусила). Цей тиждень просвітлена вівця вважала найважливішим у своєму житті. 

Коли набагато пізніше під стінами храму з’явиться клуночок із дитиною зростом по лікоть, у його напрочуд кучерявій макітрі монахи впізнають перероджену Ом і приймуть до себе. 

Та людям, навіть поморанчевохалатним монахам, які поселилися у своєму людиноцентричному стереотипі, невідомо, що вівця і є тією останньою сходинкою до розірвання кола Сансари. Тепер Ом без суму, хоч і зі слідами ікл на боку, стрибала в чорному ніщо нірвани. Зліва направо.

Казка не сприяла сну. Назар розплющив очі й став вдивлятися в завеликий для стандартного павука та замалий для дорослої людини силует, що лежав на дивані навпроти нього. Якийсь час той не надсилав ні найменшого натяку на рух, що змусило Назара насторожитися та завмерти в боязкому очікуванні зі спеціальною забороною до закриття для очей. Аж тут, коли напружені, із заплутаними комунікаціями червоних капілярів зіниці вже стали мокріти — мутантна фігура на дивані врешті зробила такий очікуваний жест: вгору вниз. 

Він не знав, що його безсоння триває 20 годин. Ані місячне, ані сонячне сяйво не були в списках запрошених, тож цупкі сині штори, що висіли від стелі до самого килима, стояли викидайлами на вході в цей дуже, дуже-дуже ексклюзивний клуб.

Вулиця звично гриміла, хотіла пройти всередину за так, експресивно кричала, надривала до хрипу горло та вуха навколишніх:

“В мене є плюс! Перевірте, я маю там бути”. 

Аж ось Назар звернувся до третього способу заснути — того, що здалеку видає себе за найпростіший: заплющити очі, глибоко дихати й ні про що не думати. 

Та його голова, подібно до зливу в раковині, була насичена такою кількістю маленьких частинок, що ніяка вода не пройшла б по трубам. Навіть із мийним розчином не промиє їх, не відділить зерна від полови, буде лише наповнювати резервуар по той бік, допоки не почне литися на підлогу, і після, і навіть коли підніметься до самого віконного отвору. 

До заплющених очей ломилися спогади. Насамперед найсоромніші, як-от колись на день народження приїхали багаті родичі із Воронєжа. Сонце прибадьорило дві голови ще на світанку, починаючи припікати через тонкі ковдри, ознаменувавши легітимність святкування, яке Аліса завжди намагалася розпочати за 2 тижні до. Сонні обличчя сперлися на зігнуті в ліктях руки: брат із сестрою змовницьки дивилися одне на одного. Традиційно вони розпочинали цей день із такого мовчазного вітання перед тим, як наступні 12 годин купатися в екстремальній кількості уваги (до моменту, як комусь із дорослих набридне виконувати всі забаганки іменинників і підніметься крик, що до того старанно пресували на дні живота).

Першим у кімнаті з’явився їхній двоюрідний брат Олєг із новою приставкою в руках, яка на той час була лише в Діми з п’ятого поверху. Назар здивувався, але водночас дуже просто констатував про себе: “Мрії збуваються”. Звичайно, збуваються, а як ще? 

Тоді в кімнату зайшла тьотя, і до них із Алісою задзвенів справжній подарунок від родичів: дорогі, дуже дорогі, дуже-дуже дорогі, вартістю з півтори приставки, чашки з позолотою. 

Назар сподівався, що як повернеться в квартиру, не розбере ці чашки серед іншого попелу. 

Або от: класна керівниця в кінці семестру, коли ніхто вже не вчиться, а тільки заглядає у вікна, спіймала записку, що летіла з третього ряду на другий. Вона підняла над головою відірваний під лінійку клаптик паперу, розкрила його і театральним голосом зачитала перед усім класом, як Назар кликав Марію прогулятися парком, де якраз тоді квітли вишні, покидати м’яча, може, чи щось таке. Він сам полегшив їй завдання — вивів кожну букву так старанно, як ніколи ні до, ні після. 

Або як він не зміг розкрити долоню над вогнищем. 

Одночасно з тим долали огорожу та пролазили в щілини між віями переймання про майбутнє. За статистикою, якщо не думати про літаючі над головою залізяки, йому жити ще років із 40, а це трошки більше навіть ніж те, що він прожив уже на той час. Раніше йому легко вдавалося не думати над розтягнутими попереду хвилинами, вони неслися іншими трасами, далеко від протоптаних ним доріжок — він навіть не чув реву двигуна. Та тепер, згуртувавшись у нечіткі передбачення, так само бездієві, як ті, що можна знайти в печиві, але з тривожними наративами, вони множилися і самоповторювалися за широкою темрявою заплющених очей. 

Встати його покликав біль у шиї. Ніхто не міг розповісти Назару, що він пролежав у своєму мовчанні ще 4 години. Він подивився на диванного павука, який не змінив свого положення ні на сантиметр, ані на коротке позіхання, ні на зміну занімілої руки. Лише спина павука здіймалася: вгору вниз. 

У театрі було прохолодно навіть у ті дні, коли сонце бажало посмажити у власному соку кожного перехожого, який трапиться йому на шляху у провулку без тіні. Раніше, коли гаряча пара з рота людей, які розминаються, повторюють скоромовки, мружать очі, пригадують текст, біжать виправляти форс-мажорні ситуації з костюмами, нервують, кричать одне на одного, буває, б’ються, буває, б’ють по столу, буває, п’ють чарку коньяку (загалом готуються до вистави), поєднувалася з обігрівачем у кожній кімнаті, перебувати в цих розтягнених високо догори стінах було комфортно. Тепер же — ні сенсу від електричних обігрівачів, ані жодного натяку на рух.

З усього тіла Назар відчував лише шию, яка, оточена зусібіч, вперто тримала позиції й відстрілювалася при кожній спробі зсунути її хоча б на пів сантиметра вбік, а також кисті рук, що, посинілі від холоду, ввібрали в себе порцелянові якості та готові були розколотися, щойно хтось, може, і без злих намірів, захотів би потиснутися долонями. 

Завжди відкритий костюмерний цех, до якого Назар дійшов із музичним супроводом у вигляді цокоту зубів, зустрів його зеленим пальто, що наче мох, обліпило дверцята шафи. На безсонний Назарів мозок це навіяло дещо постапокаліптичні трактування реальності. Запустілий холодний театр поставав ідеальним сетінґом для драматичного сценарію чи краще — гри від першої особи про виживання після так званого кінця світу. Він знав: щоби не програти місію, треба рухатися швидко, не стояти на місці, бажано перебиратися то вліво, то вправо. Монстри можуть виповзти, вилетіти та навіть просто вийти зі своїх укриттів будь-якої миті. Він не був управним гравцем — не вистачало практики, та в його показниках здоров’я лишилося всього одне сердечко й він готовий був за нього поборотися. 

Назар одягнув на себе пальто з моху, що було відверто замалим: воно стиснуло плечі, піднявши їх у напрямку вух, стрибнуло на декілька сантиметрів над зап’ястям і взагалі було зшите під низеньку леді, тож тісно обкрутило шию комірцем із витонченим візерунком, а також мало плани звузитися в районі талії (та насправді прилипло до грудної клітки свого нового володаря). Проте мох цей був теплим, тому Назар задовільнився знахідкою і, продовживши розтирати руки, пішов далі. 

Він пробрався через нескінченні рейли з нескінченними костюмами: якісь зайняли місця на вішаках, якісь повисли на тумбах або ж були приховані в чохлах і звалені під стінами. Звідти проглядався край костюмерного цеху: там, у своєму власному дикому світі, існували різноманітні тканини, які спершу намагалися фасувати (декілька рулонів найменш затребуваних матеріалів відпочивали на стелажі), але тепер були змушені терпіти вагу одне одного, набившись у величезні кипи. Ідеальне місце для ворожої схованки.

Посередині між цими полюсами розмістилися столи із швейними машинками. У них були заправлені нитки, робочі поверхні збирали на собі безліч відрізків, по три пари ножиць, блокноти та зошити, олівці, шматочки мила, обгортки від цукерок. Стільці стояли висунутими, ніби щойно як заскрипіли двері під натиском Назарових рук — усі майстрині вмить розбіглися тарганами по закутках і тепер дивилися на нього десятками пар очей, готові зайняти свої місця, тільки-но він покине кімнату. 

На одному зі столів лежала мантія з чорного оксамиту із численними вставками фіолетового атласу. Якби нервові закінчення Назарових пальців функціонували справно, а не були в заручниках холоду та відповідно власної скутості, він дізнався би, що цей м’який, із переливами матеріал може викликати на дуель килим на “пліткарнику”, бо кривавий двобій є єдиним об’єктивним варіантом визначити, хто з них має отримати почесний титул найприємнішої, за людським поглядом, текстури. Ним він укрив Алісу. 

Так їхні персонажі отримали необхідні обладунки — тепер вони мали хоч якісь шанси дійти до кінця гри.

Відчужений від основних своїх потреб організм Назара намагався звернути на себе увагу бурчанням у животі, гучним нагадуванням, що він потребує хоча б рідких зустрічей із чимось поживним. Керовані самим цим риком із пупка маленькі підбори його подертих туфель обійшли довгі коридори та врешті голосно зацокали по білосніжній плитці буфету. 

Дерев’яні стільці з м’якими спинками та сидіннями були розкладені на столах. Буфет налічував безліч пляшок алкоголю на будь-який смак, запліснявілий хліб, різноманітні (давно померлі) тістечка, багато апельсинового соку, шпроти та ікру, вісім п’ятнадцятилітрових бутлів питної води. Біля каси лежала відкрита пачка бубликів. Обидва невеликі холодильники, вимкнені ще давно, але не очищені, уже почали жити своїм життям. Назар не став втручатися в примхи природи.

Він узяв дві білі тарілки, поклав на них банку шпрот, дві банки з ікрою та пачку бубликів і вирішив, що то є доволі пристойний сніданок як для невизначеної години дня. 

У напівтемряві, яка підсвічувалася швидко зникаючими свічками, вологими ікринками з консервної банки та ліхтариком, знайденим за сценою, Назар та Аліса провели в сонній бездіяльності наступні 6 днів, хоча Аліса думала, що тільки 2, а Назар — 4. Вони засинали, коли хотіли, їли, коли хотіли, а весь інший час прогулювалися театром: він — у маленькому зеленому пальто, вона — в оксамитовій чорній мантії, що своїм подолом протирала підлогу. 

Імпровізована Служба Доставки Води логічно припинила свою роботу, адже обидва її працівники, приховані блакитними стінами та цупкими шторами, більше не були впевнені, що існують дотепер бодай якісь адреси. Театр драми та комедії зсередини видавався єдиною живою точкою на мапі світу. Суперечив цьому лише гуркіт, що тривав за вікном і промовисто натякав — у місті досі залишалося щось, що ще можна знищити. 

Назар був упевнений: першою Алісиною думкою, коли вона побачила волонтерів, які поступово просувалися їхній двором, було поїхати звідси, куди відвезуть, тільки б відвезли. Він прочитав це тоді в її погляді, а тепер треба лише почекати, коли вона згадає про це. 

На шостий день, що один із них вважав четвертим, а інша — другим, Назар, звісивши ноги зі сцени, запропонував Алісі висунутися лобами з їхнього палацу, одним коротким смиканням носа глянути на те, що потенційно могло вижити в їхній квартирі, і чи потрібна комусь допомога:

— …Можна віднести води сусідам, поприбирати, може, комусь допомогти зібратися, виїхати… — так він закінчив перелік.
— Ми можемо бути корисними і тут, — відповіла Аліса, стрибнула зі сцени й зникла в намаганнях приручити хаос костюмерного цеху. 

Вона зачинила високі білі двері й відмовилася впускати Назара, поки не завершить свою справу:

— Це буде сюрприз, — говорила Аліса.

Але до цього треба чекати, поки кожен клапоть вовни ляже до іншого і кожен відрізок сатину притиснеться щокою до такого ж самого; і так пройтися доведеться всіма типами тканини, а щоби всі вони влізли до пам’яті, щось інше з пам’яті цієї має піти. До того ж і ножиці мають вміститися до полиць у столі, і плечики костюмів — на відповідні їхнім габаритам вішаки. 

Назар знав Марину Єгорівну Андрюшенко і був упевнений, що ця перестановка не зробила би їй щастя, а, ймовірніше, зробила би зовсім протилежне, адже в усьому тому розгардіяші насправді була укладена логіка, хоча й розібратися з нею стало б сили лише кільком головам. Можливо, то є навіть така собі система безпеки. Але сиблінгова телепатична мережа підказала йому, що сестра потребує цього. Він згадав, як Аліса прибрала всю їхню квартиру після свого Великого Повернення, тож вирішив проявити терплячість, якою завжди відрізнялася сестра, коли Назар наздоганяв її. 

Він намагався читати залишені кимось на підвіконні книги, але без окулярів, що назавжди втрачені за дверима з пластмасовим значком, де чорним по білому надруковано “119”, а також в обіймах майже повної темряви це було неможливим. Переважно він грав сам із собою в шахи, що стояли на кавовому столику, й підігрував білим або розглядав стіни.

Гуркіт за вікном, що від самої своєї появи органічно вписався в реальність Назара і став звичайною його частиною, як нічні “перестановки” сусіда згори, самовільне пересування виделок у чашці, свист чайника, який сповіщав про те, що вже можна залити мівіну водою, — зараз цей гуркіт став звучати по-іншому. На кожен більш-менш сильний поштовх його голова відповідала швидким здриганням, він направляв почервоніле від нервового почісування підборіддя до грудної клітки, піджимав догори плечі. Назар задумався про те, щоби ходити спати до підвалу в театрі, але Аліса не хотіла покидати своєї роботи, а він не готовий був відійти від неї далі, ніж за двері костюмерного цеху.

Того дня сон Назара відростив собі невідомі раніше можливості. Він складався скріпкою, розбивався в піщинки, котився брилою повз металеві сітки, давив вартових, як нещасних жуків, оминав кулі, розтікався водою — усе це, щоби потрапити в найтонші щілини, щоби залізти руками, ногами та головою у спогад, який роками ховали за купою мотлоху. 

Тепла субота давнього жовтня була звичайною суботою, яка відбувається кожного тижня, зазвичай одразу за п’ятницею. У цей день ті, кого не везли до родичів — терпіти довгі нудні обіди та відмивати помаду від щік, намагалися скинути з пам’яті всі тягарі життя (домашнє завдання, обіцяне матері прибирання, вигулювання собаки) та побути просто людиною. 

Замурзані штани неслися двором, тонули в піску кеди та в’єтнамки, які за літо нарешті перестали натирати мозолі між великим та вказівним пальцем. Почорнілі від бруду руки притискали до футболок купу хламу, що, бувало, царапався та коловся, тож усім цим рукам варто славити винахід вакцини від правця. 

Сміття згрібається не просто так — на нього чекає не екологічна, але все ж переробка, під час якої він із покинутого усіма мотлоху пройде метаморфозний шлях і стане жертвопринесенням для Сварога. Чи смачно прабогу їсти дари зі скиснувшими речовинами, багном та піском — питання вже інше. 

Назар не шукає нових елементів для жертвопринесення. Він дивиться на вогонь і збирається з думками.

“Це просто вогонь, — каже він собі. — Це просто вогонь”.

Аліса змахує з плечей коси, щоби ті вляглися на спині, — їх вона поки не хоче дарувати вогню. Хоча якщо б була така потреба, вона першою наважилася б скинути цю вагу зі своєї голови.

Аліса сідає навпочіпки. Аліса вдивляється у вогонь, у його довгу трапезу, у зникаючі за нестройним рядом його зубів предмети. Аліса дивиться на брата, що стоїть ліворуч. Аліса усміхається.

Назарові руки випрямлені в рішучості зробити дещо грандіозне в масштабах власної особистості. Вони відпускають шви випрасуваних штанів, зависають у повітрі. Раз, два, три.

Аліса підкидає до вогнища сухе листя та декілька уламків шиферу.

Чотири, п’ять, шість.

Сірий шифер застрягає в помаранчевому оточенні.

Сім, вісім…

Назар виставляє руку до вогню — і саме в цей момент вибухає шифер. Назар випадково штовхає сестру й вони обоє падають на спини, закриваючи обличчя руками. Шматок шиферу поранив Назарів палець. Він облизав кров. Вони з Алісою обтрусили спини вже не білих футболок і підготувалися до того, що ввечері отримають прочуханки від матері. Діти голосно зареготали й почали шукати далі, що ще б кинути в пащу вогню.

Це був приємний сон. Набагато кращий, аніж реальний спогад.

Того дня Назар уперше від переїзду в стіни театру спав цілих 4 години поспіль. 

Розбудило його не шкварчання пакета з-під хліба, не скрип підлоги, не легке погладжування по плечу й навіть не будильник (про існування останнього він майже забув). Він прокинувся, тому що відчув — сталося те, що він уже колись бачив: величезна залізна зірка пробила стелю театру.

Він не пам’ятав, яким чином опинився під дверима костюмерного цеху, не пам’ятав, як йому вдалося відчинити двері, як він схопив Алісу за мантію та потягнув за собою. Не пригадати було, що вона казала до нього, весь розум Назара стиснувся до збереження необхідної швидкості дій, тому її слова чулися так, ніби від вогню вони бігли під водою — невиразними бульбашками, позбавленими сенсу. 

Коридор, наліво, коридор, направо, коридор, направо, переступити дві сходинки, коридор, направо, опинитися в задньому дворі, вибігти через прохідний пункт, пробігти квартал, зайти в невідомий відкритий під’їзд.

Зупинитися. Схопитися за ребра, що заокруглилися гострими краями всередину й не дають вхопити достатньо повітря ні носом, ні ротом. Подивитися на Алісу. Спитати:

— Ти як?

Алісині очі могли б за мить зупинити пожежу позаду них одним коротким холодним поглядом.

— Нормально, — буркнула вона. — Чого ми сюди неслись? Вже тихо буде. 

Не лише цю, що залишилася позаду них, а всі міські пожежі разом. Навіть ті, що були тут до війни, ті, що були тут до України, до кривавих імперій, до примітивних поселень, ті, що застали ще пітекантропи, і ті, що горіли й до них, лише для тварин чи взагалі без очевидців. Назар споглядав ці очі, сховавши руки під пальто у спробі зігріти їх промерзлим наскрізь тілом. 

В одну річку два рази не влучить, ну, — кути Алісиних губ на мить піднялися та одразу впали. 

“Аліса щось втратила”, — подумав Назар. Він не дав цьому щось ім’я, не визначив ані його колір, ані форму — ніяк не закріпив його за реальністю. Але зрозумів: тепер, коли вона це щось втратила, йому треба зібрати себе і у вагонетку, і в рельси під нею, і в самого шахтаря, щоби довгими тунелями долі проштовхнути їх обох уперед.

— Чорт, — кинула крізь зуби Аліса, визирнувши з під’їзду.

Над театром темною хмарою пливла розлита кока-кола. 

Йому вперше подумалося, що від дня пожежі вони буквально зникли без сліду для всіх. Йому вперше подумалося, що хтось міг шукати їх із сестрою, можливо, їхні імена навіть могли з’явитися в списках безвісті зниклих…

Поки Аліса з Назаром ховалися у блакитному палаці, жовтень прийшов до своєї похмурої середини, проте на вулиці все ще було достатньо тепло, щоби Назар у зеленому пальто з візерунками на комірці виглядав дивно. Але промерзлим кісткам потрібен був час, щоби відреагувати на нові температурні умови й зупинити легке тремтіння, яке іноді пролітало тілом, наче заряд електричного струму.

— Нам треба їхати, — Назар досі тримав каскад ребер холодними пальцями так, ніби прибери він долоню — і всі вони почергово поваляться на сходи під’їзду.
— Назаре, ти чого?.. — Аліса повернулася до брата.
— Нам немає куди більше йти, — Назарова рука сповзла до кишені пальто, одним дотиком намацала маленький сріблястий ключ, що мав силу відчиняти великі дерев’яні двері. На місці. Але кому він тепер потрібний?
— Знайдемо! — вона підійшла до Назара. — Можемо знайти знайомих, — Аліса позадкувала до сходів, заходячи все далі вглиб під’їзду: — До того ж скільки квартир пустими стоять.

Назар уявив: Аліса, у чорній оксамитовій мантії, лізе по залізній трубі в розбите вікно невідомо чиєї квартири. Фіолетовий атлас виблискує на сонці. 

— Або можна повернутися додому… — додала Аліса.
— Алісо, були би ми вдома тоді, — говорив він, — або впало би сьогодні трохи лівіше, ми би тут уже нічого… — Назар досі відновлював дихання: — Ми би тут уже не думали, що нам робити.
— Назаре, заспокойся, ми в безпеці, — Аліса поклала руку йому на плече.

Долоня її стала така маленька, що вага її майже не відчувалася. 

— Ми не в безпеці тут, — відповів Назар.
— Так, але ми знайдемо інше…
— Ми не в безпеці тут, Алісо, в цьому місті, — він взяв її за руку. — Ми не в безпеці тут. 

Аліса зупинилася посеред сходів. Поки вона розглядала щось над Назаром, у її голові швидко переварювалися одкровення, перемелювалися блендером для кращого засвоєння — Назару здалося, він може чути тихе жужання, що супроводжувало ці процеси за розгубленим поглядом сестри.

— Треба знайти машину і поїхати, — сказав він, докинувши в чашу блендеру ще одну думку.
— Так, — згодилась Аліса, й шум зупинився. — Ще треба перевірити, може, у квартирі щось залишилося, — сказала вона. — Якісь речі, вони нам допоможуть у новому місці, знаєш.
— Так, ти права, — подумки він дав собі п’ять, радий поверненню до Алісиних синіх жил ініціативи. — Ходімо.
— Можу я почекати тебе тут? — Аліса сіла на сходинку.
— Чому… — …“ти хочеш залишитися тут?” хотів запитати Назар, але Аліса перебила його:
— Я так втомилася… Прибирала в костюмерному дарма, і взагалі… — вона шумно увібрала повітря та сказала на видиху: — Не хочу бачити, що там, як квартира, розумієш?
— Добре, — він подивився на сестру. — Я зайду додому, знайду нам машину й одразу повернуся. Добре?
— Добре. 

Поки Аліса з Назаром ховалися у блакитному палаці, жовтень прийшов до своєї похмурої середини, проте на вулиці все ще було достатньо тепло, щоби Назар у зеленому пальто з візерунками на комірці виглядав дивно. Але промерзлим кісткам потрібен був час, щоби відреагувати на нові температурні умови й зупинити легке тремтіння, яке іноді пролітало тілом, наче заряд електричного струму.

Полишений напризволяще його мозок, що за останні 12 днів поспав у сумі не більше 40 годин, раптом спіймав друге дихання в той час, коли ноги бігли до… Додому? 

Назар гостро відчував кожне своє торкання землі й те, як воно наближає його до цілі. На одному з крутих поворотів його підошва поїхала, наче серед теплого дня нізвідки з’явилося льодове поле, а щойно він увесь опинився на землі — одразу зникло, залишивши сухий асфальт. Кліматичні зміни, що поробиш?

Він обтрусив здерті долоні об пальто і, шкутильгаючи, побіг далі. Назар був готовий до всього: що на місці будинку залишилися лише поодиноко розкидані цеглини, що вогонь пожував і сусідні двори, і старий дитячий майданчик, що серед попелу він не зможе вгадати, де саме колись стояли рідні стіни із синіми шторами, шпалерами у квіточку, сервантами й шафами. 

Він був готовий, що двір перетворився на Трою, але не до того, що насправді будинок майже не змінився за цей час і стояв, як був: верхні поверхи замурзані в сажі, обтерті нею і отвори його вікон, усе інше — без змін. Дивно біліє перший поверх. 

О, Назарка! — його гукнули з лавок серед двору. — Слава тєбє Боже! 

Йому вперше подумалося, що від дня пожежі вони буквально зникли без сліду для всіх. Йому вперше подумалося, що хтось міг шукати їх із сестрою, можливо, їхні імена навіть могли з’явитися в списках безвісті зниклих.

О, Назарка… — співав хор.
— Все добре, все добре, — сказав він, коли підходив до сусідок, які ледь не виляли хвостами від радості зустрічі. — Головне, що всі живі.
Ох, Боже, Боже! — плескали в долоні жінки в різнобарвних халатах. 

Літні сусідки були нижчими його плеча, наче на конкурсах життя до останніх турів проходять лише ті, хто від народження не мали багато зросту або ж змогли достатньо скрючитися. Він трохи опустив голову до сусідок, готовий сказати:

“Ми евакуюємося. Давайте ви також? Збирайте речі, я знайду машину і ми вас заберемо”.

Тоді йому згадалися всі ці складні багатозначні погляди, що несли у своїй природі самі протиріччя, конфлікт між здоровим глуздом та чисто людським співчуттям, що так дратували, а більше навіть ображали його самого. Він згадав погляд Андрія-Мойсея:

Што, Назаріщє, думаєш єхать?

Ні, усе ж саме той погляд він сприйняв правильно, яким він і був. 

Та от інші: очі волонтерів, журналістів із пухнастими мікрофонами, очі колег, що заходили обійнятися на прощання, очі Марії, що сказала: “Я страшно зла… Але ти молодець”. Назар зрозумів ці очі, ба більше — Назар одягнув їх на себе, хоч і сам того не прагнув. 

Він намагався наповнити свій голос такою м’якістю, яку бачив лише в театрі, замаскованою під килим на “пліткарнику” та під Алісину мантію. 

— Ми будемо евакуюватися, — він вдихнув повітря. — Може…
Ох, слава Богу, слава Богу! — сусідки перебили його й стали плескати в долоні. — Правільно, Назарка! Правільно, синочок! Слава Богу!

Назар відчув примарну можливість, що все станеться простіше:

— Можливо, і ви хочете? 

Жіночки переглянулися в нетривалому очікуванні, хто з них озветься першою, щоб інші змогли підтримати. Здавалося, на секунду в повітрі завібрували сумніви й крупа, розкладена по обидва боки (гречка — залишитися, рис — поїхати), стала розсипатися на підлогу. Як атракціон, на якому треба вжатися в крісло і голосно кричати, ваги ці захиталися із боку в бік з металевим тріском і розгубленими очима.

— Та ти шо! — зупинила врешті рух Зінаїда Іванівна.
Та ти што! Та ти што! — зі сміхом підхопили інші. — Куда нам! Какіє наши ґоди…

— Ми можемо вам допомогти…
Та ти што! Куда нам! — продовжували вони. — Ґдє уж роділся, знаєш… На сваєй зємлє луччє, в свойом домє. От, як Людка. Ти знаєш, кстаті, тьотя Люда, ох бєдна, Людка… — очі протиралися хустками. — А Машка-то…

“Марія?” — Назар розплющив очі ширше.

Да, Машка-то хотєла вивєзті мамку! І вот тєбє… — їхні руки притиснулися до грудей. — Ну, вродє уж сама поєхала…

Назар не бачив кінця стіни, що розділила їх. Він почав розглядати старий дитячий майданчик і войовничу гойдалку, щоби приховати жалісне співчуття, яке відчував до них. Потім він щиро побажав старим знайомим усього найкращого і пішов з обнадійливим “до зустрічі!”. 

Їхні щоки були пігментовані віком та уражені сонцем, але не запалені червоними плямами. Вони не спали в підвалі, бо ногам важко. Набагато важче, ніж залазити на свій четвертий поверх без ліфту.

Двері під’їзду були відчинені — щоби вітер забрав із собою з будинку запах гару. Перший поверх стояв, ніби все проспав і навіть не здогадувався, що відбувається вище. Плитка залишалася помаранчевою, поштові скриньки — блакитними, оладками не пахло. 

На десятій із сорока сходинок Назар намацав бентежний клубок, що подорожував від живота до самого горла. На той момент здалося цілком імовірним, що, крім вигорілих очей, квартира залишилася стояти, як була, що сили природи, Божественне провидіння чи вроджена вдача Аліси окропили стіни протипожежною сумішшю й уберегли від подальшого існування винятково в надрах пам’яті. 

За дверима, що плямами лишили собі бордовий колір, усе було чорним і трохи вологим. Темні силуети без спротиву давали впізнати в собі шафу, начинену підсмаженим одягом, трюмо та стілець на вході, двері в кімнати. Велосипед, притиснувшись плавленим алюмінієм до стіни, тепер насправді став повноцінною її частиною.

Це наче дивитися плівку, яку відфотографували двічі — один раз більше 20 років тому, а вдруге — ось тепер. На чорному килимі, від якого понадкушували шматки з усіх боків, ніби намагаючись вгадати, де буде більше начинки, проглядувався пісок від брудного дитячого взуття, машинки та динозаври, інші іграшки — їхні або взяті в обмін у друзів із двору, м’ячі та собака Рекс, з ґудзиками замість очей, який вважався повноцінним членом сім’ї. Мамина сумка, татова кепка, старий стаціонарний телефон, що дзвонив пронизливим “дрррззззззинь” і був причиною відчайдушної боротьби всередині сім’ї за право тимчасової власності. 

Від шпалер не залишилося ні зеленого кольору, ні квіточок. Фікус, що пережив набагато більше, ніж варто було б будь-якому фікусу, все ж не витримав випробування вогнем. Не знайти було тубус із мапою світу, календар, що став неактуальним ще 8 років тому, але продовжував триматися на стіні, пляшки, що збирали в собі дорогоцінну воду. 

Білі простирадла Назарової постелі змінили своє забарвлення. Ліжко навпроти було завалено одягом, що спочатку підсмажився, а потім був залитий водою й тепер більше нагадував щось таке, що хтось пожував і виплюнув. На стіні не вгадати було жодної дірки від грамот. 

У батьківській, а тепер — Алісиній, кімнаті все ж зникли вікна, на 2 місяці пізніше, ніж у решти оселі. Червоної штори було не видно. Тепер Назар не відчував себе там, як у банці із солоними помідорами, швидше — як у тій попільничці, що стояла тут, скільки він себе пам’ятав. 

Якщо прогортати пам’ять далеко-далеко назад — до часів, коли більшість днів видавалися щасливими, можна розгледіти той єдиний день, у який ця квартира була близька до свого теперішнього стану. Тоді Назар з Алісою, такі, що пройдуть під столом, не пригинаючи голів, шукали альтернативні методи вимкнути вентилятор, що набридав дирчанням. Одна з ідей здавалася безпрограшною: вони схопили рушник, який сушився на стільці, і вкрили ним відкриті лопаті престарілого гонителя повітря. Однак він, хоч і був фізично заблокований у своєму природному русі, усе ж не припиняв спроб повернутися до роботи. Врешті коротке сяйво закоротило під білим лебедем на рушнику, а тоді відскочило і ковзнуло по килиму.

Аліса з Назаром прийняли єдине правильне в цій ситуації рішення — мовчки прийти до кімнати батьків і тихо-тихенько влягтися поміж ними. Тоді від перетворення на вугільну шахту квартиру врятувала професія батька, вогнегасник на вході та недовіра дорослих до нарочитої спокійності власних дітей. 

На кухні своїх форм трималися холодильник, столи, настінні шафи. Останні були понівечені і трохи згиналися всередину, ніби втягли животи. Коли Назар спробував відкрити одну з них, її дверцята злетіли з петлі, приєднавшись до мотлоху на підлозі. Тарілки всередині не були готові до температур, із якими їм довелося познайомитися, як і піали, і чашки — усі вони луснули, включно з тими двома, що були прикрашені позолотою. 

Назар визирнув у вікно, як це часто робила мати, коли кликала їх їсти. Тепер там виднілася компанія сусідок, із якими він тільки-но розмовляв. Лише тоді його голова стала готова пропустити через себе просте усвідомлення того, що означало їхнє: “Ти знаєш, кстаті, тьотя Люда, ох бєдная Людка”. Лише тоді йому стало зрозуміло, що тьотя Люда. Цукор захрумтів на зубах.

Він попрощався і пішов. 

Назар знайшов білий мінівен, як робив це раніше — за звичними “чому ви не хочете виїжджати?” та “вам не страшно?”. Журналістка з пухнастим мікрофоном сказала, що за годину волонтери будуть забирати людей біля магазину “Мінутка”.

— Я буду з сестрою! Скоро буду! — гукнув Назар, обернувшись однією головою, бо ноги його летіли вже до відкритого під’їзду, що за квартал від театру. Хмара диму над ним уже піддалася тиску свіжого вітру й потрохи розчинялася в ньому, але досі могла слугувати маяком.

— От це правильно! — уже ледь видній його спині кинула вслід Марина Єгорівна Андрушенко, чия архітектурно правильна постава лишалася байдужою до гравітаційного тиску та ваги консервних банок і пакетів із рисом, які стрибали на кожен крок у наповненому шарудінням просторі синього пакету. 

Назарова спина не розчула слів, але впізнала голос художньої керівниці, завдяки численним багатствам якої його лопатки, поперек і шкіра, що обтягує кістки, — не лежать кригою серед товстих стін театру, а натомість мають унікальну можливість заливатися потом під щільною тканиною зеленого пальто. Спина запросила ноги зупинитися та, попри аритмічні конвульсії захеканих плечей, і сама вирівнялася на хвильку, адже звідкись їй було відомо, що саме в такому положенні людині приходять найясніші думки. 

Тоді, поки повітря хаотично пиряло від рота до легень, заявляючи про себе легеньким свистом, схожим на той, що подразнює вуха, коли раз на рік збираєшся мити вікна, Назар зрозумів: коли він повернеться сюди — усе буде по-іншому. 

На новий рух пластиковою щіткою по рівній поверхні скла, без застосування сили чи лисячого обходу поза лінією зору; просто, як кількість пальців, як усвідомлення свого віку; просто й відкрито через парадні двері увійшло й отримало свою повноправність ще одне усвідомлення. Двома йорзаннями тулубом прислівник “коли” посунувся й залишив вільне місце поруч із собою. Слово “якщо”, без погроз і маніпуляцій, без великої радості, але й без страждального смутку, всілося в нього, стало повноправним. Стало можливим. 

Якщо він повернеться сюди — усе буде по-іншому.

Назар відчув: поїхавши тепер, він залишить тут не лише втрачені форми згорілих меблів, почорнілі кімнати, однієї з яких він не стрічав роками, поки жив сам після смерті батьків, спустошений лисий двір, навіть не сам будинок, деінде франкенштейно утеплений і пофарбований усіма кольорами, що їх розрізняє людське око. 

Білий мінівен буде чурхати розбитими дорогами, викручуватися перед найбільшими ямами, ніби зменшуючи свої габарити до тонкої голки, уникати чужих поглядів молитвами, шепіт яких оточує його звідусіль (губи ворочатимуть закляття і в місті, і поза ним, і в самому білому мінівені), та поспішати лишити позаду місто, яке із кожним днем стає все більш схожим на пиріг, що надто довго стоїть у духовці. Разом із запахом бензину, що постійно стоїть у салоні, та попутниками, які затамовують подих зовсім не через цей хімічний сморід, Назар рекордно збільшить дистанцію з абрикосами, які 20 років тому стояли в липні майже голі, бо він з’їдав їх ще зеленими, із іменними подряпинами, які вони з друзями лишали на деревах в Паркє Пабєди, із гойдалкою, що врізьбилася назавжди в підборіддя Марії, із тим вікном, з якого мати кликала їх з Алісою обідати, із під’їздом, у якому із перших сходинок було чути запах оладок, із тими оладками.

Як і багато речей, що трапляються з людною в різні тривалості її життя, — одне просте “якщо” здатне змінити все… або не аж так все, або не змінити нічого: врешті, не злічити остаточно скільки чинників одночасно претендують на свою визначальну роль при кожному повороті, розгойдуючи вісь рівноваги врізнобіч, поки ступні тримаються тонкого канату, що лишає на підошві темно-сині лінії. Не всякий раз вдається визначити свій вибір до того, як він уже 43 дні томиться в реальності, так то й ще в кращому разі, буває, розгледиш його 17 років по тому, а бува — і взагалі…

Назар дістав із кишені штанів ключ, що належить достобіса важким і височенним дверям неподалік звідси. Ні йому, ні жодному з його органів чуття не розгледіти жодної підказки, чим він займеться по інший бік. 

Спробує стати… корисним? Щасливим? Живим? 

Назар подумки млинкував слова, без необхідності зупинитися на одному з них: “Спробую стати…”.

Спробує. Почне із зараз.

Мокра, ніби врешті дочекалася купання у ванні, спина повернулася до тої, хто з пів хвилини тому гукав до неї.

— Марина Єгорівна… — Назар зробив крок назустріч по слідах нерозчутого звертання: — Марина Єгорівна, я…
— Назарчику, ви червоний, як той рак! — вона поклала вільну руку на свою щоку, ніби дотиком перевіряючи, чи не сталося щось подібне з нею.
— Я хочу… — рак у людській подобі наблизився ще на крок.
— Хочете, певно, зняти пальто. — Марина Єгоріна поставила синій пакет на землю та стала розтирати втомлену руку. — Але я б вам не радила, Назаре, так недовго і захворіти.
— Марина Єгорівна…
— Краще потерпіть, — сказала вона з професійною чіткістю, ніби більшу частину свого життя поклала не на плутанину в тканинній оазі й безкінцеві мірки акторів, що то худнуть, то повніють, без усякої поваги до зшитих під них зразка минулого місяця, довершених і вишуканих костюмів; а на біло-блакитні холодні кабінети місцевих лікарень. Її біла сорочка засяяла стерильністю медичного спецодягу, але закатані рукави та відсутність роботичної скутості при ходьбі видавали: це добра лікарка — така, що дозволить їсти морозиво, коли горло розбухає під тиском ангіни.
— Я уїзжаю… — Назарів голос намагався втиснутися в короткий простір між словами Марини Єгорівни Андрушенко.
— Це правильно, правильно! — Марина Єгорівна розім’яла втомлену кисть руки та склала руки на тулубі: — Вже в машину як сядете, там і роздягнетеся. Ви по речі біжите?
— Ні, за сестрою.
— А! Не знала про вашу сестру. Але воно добре, разом воно завжди краще, — усміхнувшись, вона відвела задумливий погляд на суху гілку клена — заплутавшись у ній, споконвіку висіла загублена кимось рожева надувна кулька.
— Дякую. — Назар врешті вхопився за паузу: — Марина Єгорівна, я хочу передати вам ключ від театру, який мені Оніщенков дав.

Ще декілька дмухів вітру, які ледь мали силу поліпшити Назарову задуху, Марина Єгорівна Андрущенко продовжувала розглядати понівечену часом, спекою, дощем, усіма можливими примхами природи кульку, що виглядала тепер радше як ганчірка, але й досі міцно трималася знайомої гілки. Тоді, повільно повернувши шию, вона перевела погляд на Назара. Її мигдалевої форми очі округлилися, як ґудзики, і декілька разів мовчазно кліпнули — так, ніби вони разом зі своєю власницею щойно прокинулися й тепер намагаються усвідомити, де вони й що це таке стоїть перед ними.

— Дмитро Оніщенков… — Назар підняв руку високо догори, вказуючи на габарити сусіда. — Наш… — ключ заблистів на рожевій долоні, що він протягнув до Марини Єгорівни: — От тепер хочу віддати вам.

Її обличчя трохи нахилилося, підставляючи до звукових хвиль, що їх видає Назар, праве вухо. Тепер очі Марині Єгорівни прищурилися, залишаючи лише тонкі лінії між віями: так, ніби сонце раптово пробилося крізь хмари, вилізло на поверхню неба усім своїм тілом і зробило цей нестерпно темний і похмурий день — нестерпно яскраво-жовтим. На коротку мить цього антоніму до затьмарення, уся вона перетворилася на суцільну увагу та завмерла в очікуванні на щось, що ніби залишило натяк на свою появу десь точно на цьому місці: холодні краплі сліпого дощу, приліт НЛО, панчлайн масного жарту…

Коли все лишилося на місцях у своїх старих формах і дало зрозуміти, що не збирається нічим дивувати, Марина Єгорівна розслабила плечі, повернула свої очі до стандартних для її обличчя налаштувань і з доброю усмішкою (така буває в однієї вчительки на мільйон наляканих дітей), сказала:

— Назарчику, скільки вам років?
— Ее… — тепер Назар, розкресливши на лобі лінії, як у шкільному зошиті, повернув до неї своє ліве вухо.
— От точно кажуть, усі театрали, як діти! Треба було мені на завод іти, як мати завєщала, чесне слово, — Марина Єгорівна знову надала світу свого шаленого темпу: — Назарчику, хіба ви думаєте одні ключі лиш є на світі від театру?

Відповідь Назара ковзала десь навколо кореня язика, неприємно подразнюючи його, але не наважившись зізнатися в тому, що насправді він ніколи й не починав думати про це.

— О.О. заварив кашу! Оце по-директорськи: не міг людей без роботи залишити і тут придумав завдання, — Марина Єгорівна Андрушенко ляснула себе по нозі й насмішкувато хмикнула: — Тих дублікатів із дюжину: у мене є, у Лариси Петрівни, Оксани Валер’ївни — прибиральниць наших. Вони ж, як бджілки, першими приходять! Вжж-вжж! Щоб усе чистенько…

Назар подумав про блакитний поштовий ящик, який він так довго оминав і ходою, і поглядом, і думкою, охоплений жахом тієї речі, яка сиділа в ньому, наче змія, готова вжалити, щойно він визнає її існування. Чоловік спробував пригадати всі ті напівоберти голови, що він ритуально повторював, щоразу виходячи з під’їзду, аби лишень не зустрітися очима із цією скринькою Пандори. Скільки разів його шия відтворила цей рух? Сотню? Дві? Більше? Якби в тому боці все горіло й плакали б котики, він усе одно не подивився б.

— …В Альбіни також, у кого тільки нема! О.О. з собою, думаю, також пару повіз… — Марина Єгорівна почула спантеличену музику, зіграну порухами Назарових вій, і тоді м’яким голосом, ніби підкладаючи йому під голову подушку, додала: — Якщо від того театру щось залишиться ще, то знайдемо, як відкрити. 

Ось воно як: скринька — є, Пандори — немає. Замість неї — театрали-діти, що розіграли, без свідомого поштовху, можливо, найреалістичнішу свою виставу. 

— І що ж мені з ним тепер… — наче жменю каші, розсіяно зронив у простір Назар.
— Лишіть у себе! — Марина Єгорівна підхопила крупинки напівшляху до їхнього вітання з асфальтом, торкнулася розкритої долоні Назара й відправила її разом із ключем до його сонячного сплетіння: — Беріть із собою, хай буде вам талісманом, — не витримавши патосної напруги своєї промови (хвороба усіх діячів театру), вона махнула рукою й просто, по-хазяйськи додала: — А як повернетеся, то, може, й знадобиться!

“Повернуся”, — батьківські вчення натякають, що коли йдеться про обіцянки, огульно голі й беззахисні перед долею, краще не мовити їх власним голосом, навіть пошепки, навіть в умі. Проте Назарові не хотілося одразу ховати до кишені свою надію, приємно було мати можливість стояти з нею поруч. 

— Ну що ж, Назаре, вам би поспішити, щоб ви встигли вернутися, — у відповідь на його мовчання сказала Марина Єгорівна.

В очах Назара плавали знаки запитання: 

— Вони довго чекати не будуть, — Марина Єгорівна кинула погляд на волонтерів позаду себе.

“Аліса!” — минуле вмить впало донизу живота й лишилося там перетравлюватися в автономному режимі, а всюди довкола знов замиготіло невідоме прийдешнє. 

— Я побіг! — уже за мить його п’яти кивали на краю кварталу.
— От це правильно! — вдруге за ці 7 хвилин пролунало вслід Назаровій спині. 

Чужий під’їзд зустрів його все такими ж відчиненими дверима, з яких він вибіг сьогодні зранку, але сходи за ними стояли порожні, не вимушені утримувати вагу людини, що переплутала їх із лавкою. Назар піднявся на другий поверх, а тоді пробіг третій, четвертий і п’ятий. Не дивлячись під ноги, довірившись інтуїтивним відчуттям простору та знанням геометрії хрущьовок, він промчався вниз. 

Чоловік подумав, що міг переплутати під’їзд, хоча спочатку не мав і ворсинки сумнівів, що прийшов правильно. Він пробіг усі поверхи сусіднього під’їзду, а тоді наступного і врешті всіх до кінця двору. 

Там, на лавці, сиділи молоді люди. У клумбі поруч копирсалася дитина. 

— Ви не бачили мою сестру? — запитав він.

Молоді люди покачали головою: “Ні”. 

— Ааааооаа! — вищала дитина, розкидаючи навколо себе землю.
— У неї світле волосся, таке… — Назар провів руками навколо голови хвилястими рухами.
— Маленька така? У жовтій куртці? — запитала білява дівчина із втомленими очима.
— Ні, ні, — Назар заперечно мотав головою. — У неї темна чорна мантія, і вона десь от такого росту, — він припідняв правицю трохи вище своєї маківки.

“Фіііуу!” — просвистів хлопець. 

— Світле волосся і така довга, — тепер він опустив руку додолу. — Така чорна мантія, не бачили? — перепитав Назар знову.
— Нє, брате, не бачили, — відповів хлопець.
— Ми з нею були в театрі, коли в нього влучило, а зранку прийшли в цей двір, в отой, — Назар витягнув руку, вказуючи позаду себе. — В останній під’їзд. 

Молоді люди закивали головами. Зліва направо.

— У театр нічого не потрапило, цього разу йому повезло, — дівчина махнула рукою: — У будинок за ним, де банк раніше був, то да…
— Правда? — Назар нарешті натрапив на слід. — То, може, вона там? У театрі? — з надією запитав він більше сам себе чи, може, Всесвіт, але не двох людей на лавці.
— Аааооааоо! — кричала дитина.
— Може, брате, — по-доброму хмикнув хлопець і усміхнувся своїй лавковій супутниці.

Розпарений і почервонілий (дійсно, як той рак, що дивом виліз із каструлі), Назар побіг до театру, проігнорувавши таку корисну функцію пальто, як бути знятим, абстрагувавшись від болю в литкових м’язах, які закам’яніли від перенавантаження й гирями обважували ноги. Звичайно, вона могла повернутися. За їжею чи, може, підібрати щось з одягу в костюмерному на випадок, якщо Назар не зможе нічого взяти з дому. І правильно, він же не зміг… Чи, може, позачиняти двері, чи, може, ще, може, там залишилися речі, чи, може, вона хотіла зібрати їжі в дорогу, чи, може, ще… 

Пояснення крутилися в голові, як стрілка неробочого компаса, повторювали по колу одні й ті самі безладні рухи, однакові обґрунтування — і жодне з них не було достатнім, аби прожити довше кількох секунд.

Коли перед носом Назара постали парадні двері, струджені м’язи врешті капітулювали перед черговим випробуванням, ослаблено повисли вздовж кінцівок, тотально оглухли та забули як-то — відповідати на команди свого господаря. Тоді він, жалюгідна пародія на Сізіфа (тому хоч вдавалося дотягнути каменюку до вершини гори), голосно пихкаючи та стираючи підошви об кам’яні сходи, встановлені ще за царя Гороха, марно знищив декілька безцінних хвилин перед тим, як дістати забій великого пальця, злісно ляпнувши ногою по впертому дереву та, шкутильгаючи, направитися до запасного входу через металопластикову будку охоронця. 

“Пліткарник” стояв із недограною партією в шахи, яку Назар вів сам із собою (зараз був хід чорних), тарілками на підвіконнях і консервними банками, складеними в куті. Цупкі штори нависли над залом, тримали віконні рами, що вилізли зі своїх місць і хотіли було прилягти на м’якенький килим. 

Цього разу театру пощастило.

Назар пішов далі, услід за ліхтариком, батарейки якого працювали на останньому диханні. Сміх Аліси пролунав десь усередині, коли він відчинив високі білі двері костюмерного цеху. 

— Аліса! — гукнув він до сестри.

Костюмерний цех мовчав. Він стояв — лишився такий самий, як був того дня, коли Назар прямо тут, на першому кроці, знайшов своє пальто з моху. За усі дні, що Аліса готувала свій “сюрприз” з організації простору, зачинившись із суворим контролем на прохідному пункті, за усі ці дні, поки білі вигравали битву за битвою на “пліткарнику”, жоден вішак не поступився своїм місцем. Назар пройшов до самого кінця, до дикої фауни тканинного світу, де вже без остраху почав піднімати й розкидати великі та маленькі полотна, тонув у них по стегна й падав долілиць, коли смикав за хвіст, на якому стояв. Легкі прозорі тканини летіли до самої стелі, а потім приєднувалися до нових куп позаду Назара. Він продовжував, поки не дістався голої підлоги. Там нікого не було. 

Пожертвуй на Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Алісин сміх закрутився спогадами у спіральному самоповторі й відтак живив сили та тримав фокус, поки Назарові руки перебирали кожну ганчірку, поки очі його заглядали до кожної шухляди, до нелогічних, таких, що можуть стати схованками хіба для комахи чи миші, отворів, поки поверталися до одного й того ж місця знову і знову, знову і знову. Раптом він не помітив? Раптом він пропустив? Раптом відгадка лежить на поверхні, як водиться, на найочевиднішому місці? 

Коли ж замість мусліну, шифону, сатину і всякого такого заблистіла підлога, у нього мелькнуло, а скільки часу на це пішло? Скільки тривають його пошуки? А раптом Аліса повернулася до під’їзду й досі його чекає? Раптом вони розминулися? А раптом уже минула година й білий мінівен рушив геть від закритого магазину “Мінутка”? 

Назар скинув своє зелене пальто й побіг звідти, підживлений паливом нових надій. Але вже за шість швидких кроків дещо змусило його зупинитися ефективніше за всі світлофори: лоб його тепер ледь не розбився об лиштву дверей, де поруч, на гачку, що споконвіку стирчав з обмазаного фарбою дерева, висіла чорна оксамитова мантія з фіолетовими вставками. 

***

НЕБО, БІЛЕ, ЯК молоко, лежить у своїй мисці не тронуте ні плівкою, ні бульбашками. Розлилося над головою і застигло в рівній міцності: переверни його догори дриґом — можна грати в баскетбол, як на бетонних майданчиках серед міста. Падати буде боляче, але це вже хоча б щось. 

Річка ж більше скидається на нафту: непрозора, в’язка та тепла, вона по-дружньому утримує на поверхні все, що пливе нею. А пливе нею Назар. Його ліва рука вхопилася за невелику дошку зі сріблястим кріпленням з боку, яка мала би допомогти втриматися над поверхнею води, але насправді лише заважає; права ж — загрібає під себе воду, потрохи зрушує з місця, повільно скорочує дистанцію до заповітної позначки на змокрілій мапі. Назар не назвав би себе вправним плавцем, тим паче, коли треба тягнути дерев’яний вантаж, але зараз погодні умови погодилися трохи підіграти йому. Невеликі хвилі більш нагадують лінії шовкового простирадла, вони м’яко штовхають вперед і Назара, і те, що він несе із собою в напрямку суші. Без особливих зусиль його ноги перебирають сірим киселем, що зварився хвилин 40 тому і встиг охолонути лише до приємної кімнатної температури. Так, не торкнувшись жодним нервом ні втоми, ні страху, він дістався середини водойми.

Варто зізнатися: давно вже річка ця перестала здаватися такою незбагненно великою, якою її фіксували дитячі очі. З плином часу це очікує більшість об’єктів: і двір, і дитячий майданчик, і батьківську шафу, і дворового пса зі шляхетним ім’ям Річард та підбитим оком, і дорослих, що змінюють одне одного на лавках. Але тепер хтось ніби вхопився за ширину й довготу цього водного простору і з силою розтягнув її в обидва боки, повертаючи славетні минулі габарити. 

Назарова голова звернулася до бетонного моноліту, що, попрасований і так само ностальгічно видовжений, завис над нею. Небо та воду єднає міст, обліплений латками, загорнутий у них, наче в стару, витерту часом до дірок, ковдру. Мосту тепер одиноко, він перекрився парканом та перестав сполучати вулицю Садову із Парком Побєди, тож одному Богу та, може, ще трьом ясновидцям на світі відомо, що тепер коїться в тому побєдному парку. 

Аж раптом дві білі руки стискають залізну конструкцію полишених людством перил. Назар спершу впізнає жовту сукню в білу квітку, а тоді за волоссям, що закриває ніс, щоки і родимку на лобі, признає і Алісу. Вона вирішила піти більш зручним шляхом, але більше це не спрацює — тепер дістатись іншого берега можна, лише добряче намочивши ноги, живіт, спину і вуха. 

Назар намагається покликати її, проте до відкритого рота відразу ж заливається сірий кисіль — ні виплюнути, ні проковтнути. Тоді вільна рука, непропорційно витягнута, піднімається догори й розхитується, використовуючи набір розмовних рухів — таких, що за замовчуванням відомі всім, хто ніколи не вчив мови жестів. Назар вказував на Алісу, тоді на берег, на воду і на себе. Він повторив свій монолог декілька разів. Він хотів сказати:

— Повертайся! Повертайся та йди до води — я почекаю на тебе.

Алісина жовта сукня відростила собі довжелезний хвіст, який сягав аж до початку мосту. Вітер штовхає її вперед, але поділ плаття не наздоганяє: він не просто еластично тягнеться, а буквально зростає, як живий, із кожним її кроком. Зрештою Аліса відпускає перила та піднімає руку, вкриту рукавом кльош, який також збільшується у відповідь на кожен рух, ніби підживлений дріжджами. Пальців тепер не розгледіти. Аліса махає рукою чи, ймовірніше, — махає рукавом і відвертається.

Вона продовжує свій шлях. Її сукня, що своїм хвостом почалася на одному березі разом із власницею пересувається до іншого. 

Назарові очі тримаються за сестру, плекають наївне сподівання, що так часто за його власну історію слугувало, може, й не надійною, але милицею: “Може, я щось неправильно зрозумів?”. Але мозолі на пахвах розідрані до крові й більше не дають себе ігнорувати, тому далі доведеться продовжувати без підтримки. 

Доводиться приймати складні рішення, й дерев’яна дошка зі сріблястим кріпленням залишається позаду, відправлена у вільне плавання одним прощальним поглядом.

Тепер уже обидві руки працюють над зміною напрямку руху. Спочатку Назару здалося, що каструлю, якою він пересувається, знов поставили на вогонь і зараз її вміст починає кипіти. Вода розходиться хвилями, вибухає бульбашками навколо, збирається в міцну піну, закриває собою очі, виходить носом. Але чи стає тепліше? Ні.

Довгоспинний міст — істота земноводна. Хоч велика частка його тіла і висить у повітрі, вбирає в себе пляжний пісок, витримує атаки ультрафіолетових променів, тримається він на силі своїх циліндричних ніг, більша частина яких перманентно прихована рікою. Дитиною Назар захоплювався, що комусь вдалося встановити цих велетнів там, далеко під водою. Фантазія малювала будівельників-аквалангістів, що сформувало його першу відповідь на запитання: “Ким ти хочеш бути, коли виростеш?”. 

Наслідуючи перших героїв дитинства, Назар затримує дихання та пірнає вглиб, щоби там уже продовжити рух до мосту, вберігши очі від бульбашок, а живіт — від перенасичення киселем. Поруч із ним донизу хутко прямують залізяки різних діаметрів. Назар не знає, нащо їм бути у воді, яка їхня мета, куди вони прямують. Він знає, що їхній рух треба випереджати й оминати. 

Уже під мостом видають себе ржаві аварійні сходи. Назар чіпляється за них, але вода тримається його лівої ноги: вологими зеленими пальцями вона обкрутилася навколо нього так, як це вміє хіба хранителька гардеробної театру, пані Альбіна, — залізною хваткою, мертвим вузлом. Здається, за мутною піною можна розгледіти декілька пір’їн, що неприродно стирчать, ніби закріплені на вульгарній шляпі.

“Краще відтяти собі ногу, ніж залишитися тут”, — думає Назар, але обходиться малою кров’ю і, вкотре смикнувшись усім тілом, залишає на вечерю підводному монстру лише свій подертий туфель. 

І ось в одній шкарпетці на лівій нозі та розклеєному туфлі, що ледь тримається на правій, він вилазить до поверхні мосту. Жовтого хвоста Алісиної сукні не видно, але Назар знає, де його шукати. Свідками його швидких шкутильгаючих кроків є вологі сліди, що шиплять у своєму переході до газоподібного стану, та чорні палиці, що рівномірно стричать по обидва боки довгої переправи, наче готові до бою списи, а насправді — всього лише ліхтарі.

Він гнав далі, підхоплений енергією виживання, підхоплений знанням, що невдовзі десь зустріне жовтий хвіст, який привів його сюди… 

Зазвичай міст нахилявся до парку. Навчений дружбою з людьми, він підтримував їхнє повернення до природи, обережно спускав із себе, як приручений кінь. Та зараз він наче не признав старого знайомого в мокрому та брудному Назарі чи вирішив врешті скинути з себе гніт правил двоногих (хай навіть ціною власної цілісності). Він поступово танув у бризках, що піднімалися від річки, — дітей, що виросли від акту зіткнення води та залізяк.

Незвично крихкий міст перестав вдавати із себе важку бетонну істоту з непереможним хребтом, що переживе багатьох інших і навіть опісля втримається та дивуватиме археологів майбутнього. Стало зрозуміло, це — не більш ніж творіння дитячих рук із вологого піску на березі тієї ж річки. Можливо, ця дитина вправніша за інших, раз їй стало винахідливості збудувати таку складну форму над калюжею, та витривалості споруді це не додає.

То тут, то там осипаються перила, провалюється полотно під ногами: бувають великі діри, бувають маленькі, бувають такі, що можна їх перестрибнути, якщо є хоч два кроки на розгін. Останнє стає рідкістю.

У Назарі вмить зійшлося докупи все, що до того дивилося в різні боки. І серце його, і розум, і руки, і коліна, і кожна зв’язка, і кожен м’яз, і кожен суглоб, і кожна крапля, що була частиною його організму, включно з тією, що потом виділилася з лоба й опісля заховалася в брови, а також з тією, що прокотилася до самих губ і лишила металевий присмак у роті, а також з усіма тими, яких він не виплакав із 10 років. 

Він біжить усім собою, довірившись силі везіння та вправності ніг. Голова пригинається в ритм важких ударів, які заповнюють увесь звуковий фон — часу вигадувати мікшерний пульт і крутити волюм до нуля, як завжди було зручно Назару, наразі не заплановано. Серед гуркоту не розчути ні важкого дихання, ні пирхання, ні криків, необхідних для вдалого ривка чи необхідних просто — бо як без них впоратися живій людині, яка біжить мостом, що розвалюється по слідах або ж навіть передує майбутнім крокам? 

Буває, прямо перед носом туфлі в пісочне тісто вріжеться летюча залізяка, склавшись у чайку на полюванні, і так прорубає собі прохід до виру води. А Назару що? Назару — стрибати. 

Стрибати, стрибати зайцем, стрибати оленем, стрибати юнаком із ліжка, як коли додому несподівано повернулися її батьки, стрибати дитиною до батьків у ліжко, як коли випадково підпалив рушник, стрибати мавпою, стрибати кішкою, стрибати гикавкою в горлі, стрибати нервовими спазмами, стрибати жагою вижити, жагою знайти. 

Назар перестрибнув і ліхтар, що впав перед ним громіздким почорнілим жирафом, перестрибнув вирваний ряд ребер, що прямо з кісткою відлетіли від перил, перестрибнув застряглу в очікуванні детонації задню поверхню металевої зірки, що головою уткнулася в міст і поки відпочиває в такому положенні. Так само, без питань, вагань, філософських дилем і сумнівів, його тіло перескочило й паркан, який був зростом із нього і ще три його голови.

Він гнав далі, підхоплений енергією виживання, підхоплений знанням, що невдовзі десь зустріне жовтий хвіст, який привів його сюди, тоді він схопиться за нього й залишиться тільки молитися, аби за хвостом цим не стояла ящірка, яка виживе й без нього, яка легко скине його, наче пальто в теплий день, і побіжить уперед чи вбік, чи вниз, чи куди захоче, заховається серед трави, — і тоді чекай, довго чекай, аж поки сили природи справдять регенераційні можливості. 

Черговий стрибок поставив перед ним гору, яка світилася під сірим небом своїми червоними боками, ніби засоромлена чимось. 

Назар упізнав її та врешті зупинився. Його погляд пішов від терикону, щоби не встидати того ще більш, і почав полювання за ящірками. За хвостами тобто.

Габарити знайомого плаття стали такими, що його поділ мав би виднітися на знімках супутників. Але зараз очам, що викладаються значно краще, ніж на прийомі офтальмолога перед пожовтілою таблицею Сивцева (Назар ненавидів її до тривалих приступів гикавки), зараз їм, застосувавши всі свої нечисленні вміння, не вдається вирізнити знайому матерію серед білих акацій, завжди винної в чужих гріхах тополі та закинутих і вирізаних на металобрухт атракціонів, що прихилилися до гори, яка за такий короткий день уже встигла перед кимось завинити. 

Одна туфля, яку Назар ледь утримував, напруживши такі м’язи на пальцях ніг, що невідомо, чи хтось у світі взагалі їх застосовував, уже зовсім розлізлася і висіла на стопі з розкритою пащею. Назар встає іншою ногою на п’ятку та знімає її. Дві чорні шкарпетки йдуть уздовж гори.

Назар шукає Дерево Життя. 

Рівновага вислизає з м’язів і відтак вони, разом із кістками й тим, що ще лишилося в кишечнику, хитаються над безоднею, ніби ніяк не обрати — назад чи вниз?

Так його патосно презентували дорослі, які любили розкинутися під широкою кроною величезним червоним рушником, вареними яйцями, огірками, прохоловшою кукурудзою, м’ясом, що залишало в роті присмак багаття та багатьма пляшками з прозорою рідиною. Вони будували огородження від дітей, які претендували на їхній райський закуток, за допомогою підручних матеріалів, а оскільки колючого дроту не завалялося в сумці й електричний струм провести до парку є завданням складним, у хід ішли жахастики про відьом, маніяків та Бога. Такий собі аналог універсального “киш-киш”. 

Старий, шириною в дюжину Назарів, дуб серед худенької флори парка Побєди виглядав так, що вірилося легко: або його сюди встромив Бог, або спустили з тарілки позаземні істоти. Деревом життя скупі дорослі назвали його переважно через дійсно життєдайну тінь, яка гарячим східним літом рятувала скажених, яким не ставало клепки не торкатися вулиці в період із дев’ятої ранку до двадцятої вечора. Аліса завжди була однією з них.

Розташування дуба викарбувано хрестиком на пам’яті так само, як планування квартири витоптує цілі тунелі в темному просторі свідомості, відкриває спроможність дістатися туалету, не розплющуючи очей, можливо, навіть усе ще перебуваючи уві сні, де вівця прийняла буддизм чи ялинкові іграшки зруйнували місто.

Назар керується саме цим почуттям у намаганні намацати опуклий наріст на мапі всередині голови. Спочатку він упевнений, що це ось тут. А потім — ось там. 

“Ні, точно там”, — думає Назар і залишає складні лабіринти слідів і заплутані мережі дірок на шкарпетках.

“Ні, точно там”, — він вказує в іншому напрямку та йде колом.

Парк, хоч і досить бідно заселений зеленню, видається таким здичавілим, ніби остання людина блукала ним ще за часів, коли спина її не могла втриматися прямо, руки постійно тяглися донизу, а шкіра була вкрита волоссям у рази рясніше. Назар, може, і захований у грудки бруду, що пристали до нього, поки він плив, біг та стрибав, але все ж є зовсім іншим видом і тому відторгається, як інородне тіло. 

Стежки, витоптані ще його пращурами з непередбачуваною регулярністю обриваються, щоби так само десь подалі проявити себе знову, наче далекі родичі, що несподівано випригують із радісним: “Вітаю з Водохрещем!”. Назар іде, подумки спершись правою скронею на важку гору, примагнічений до неї, як до єдиного маяку серед безкрайнього степу. Коли стежка вирішує знов сховатися — продовжує шлях навпростець, через невисокі зарослі кущів і некошеної трави, через кліщів і паличників, аж поки за черговою колючою акацією попереду вистрибує дитячий майданчик. Так само запустілий, як і все навколо: лиш стара гойдалка розхитується сама для себе, ніби покинута кимось буквально мить тому. 

Назар лише дивиться. Так вийшло, що кроку вперед уже не зробити. Земля там є. Достеменно не перевірити, чи достатньо вона міцна, але виглядає такою ж самою землею, як і та, на якій тепер зупинився Назар і якою йшов 25 кроків тому. Але далі не він рушить. 

Не стіна (така, що її не осилити оком). Не високий паркан. Не собаки, що роздирають глотки, ніби наїлися сказу. Не охоронець із рушницею, суворим поглядом та відсутністю розуміння будь-якої відомої опоненту мови. Не табличка “Нє вході, убьйот”. Не новітнє озброєння з датчиками руху й не старовинні винахідливі пастки. 

Не колючий дріт навіть. Але вхід заборонено. Можна тільки дивитися.

Назар дивиться. Стільки часу, скільки потрібно, щоби потім спантеличено отямитися й забути, нащо тут знаходишся, як буває після денного сну. Але багато вічностей на те не змарнується, не втече крізь схудлі Назарові пальці — мотивація випливає стрімко й постає перед очима теплим кольором. 

Над майданчиком, вище, із самої щоки червоної гори, безглуздо притулений стирчить кістяк недобудованого під’їзду. Хоч той і вип’ячує себе, наче нездоровий наріст далеко вгорі, проте Назарові вдається дістатися його за три кроки — і навіть їх він сам не розгледів. Увесь чорний усередині, під’їзд має чотири стіни без покрівлі та сходи, які закінчуються нічим за шостим прямокутником. На них виставлені в ряд, підкреслено чисті, ніби щойно помиті, виблискують позолотою чашки, між якими на білій хустці лежать окуляри.

Про те, що біля сходів колись стояли двері, нагадують залізні петлі зверху та знизу. За ними, можливо, до самого ядра землі чи всього метрів на 5 (у такій темряві не вгадаєш) розтяглася шахта. Завмерла невідомої довжини тунелем і мовчить. Вона й не збирається ні на що натякати, але дно її блищить жовтим відливом. 

Магма? 

Алісина сукня?

Коліна впираються в прохолоду цегляної кладки, руки стискають рукотворний обрив обабіч. По ногам не помітиш, адже їх прикрили чорні штани, але долоні — до кожної лінії, на яких можна було б погадати чи впізнати Назара в райвідділку, — увібрали в себе епітелій цього каркасу й під стать йому почорніли. 

Випуклі відвідні м’язи великих пальців уявляють себе продовженням каменю, без розчину поєднані з ним таємницями минувшого. Чашечки, але не ті, що відполіровані чекають, коли якась зустріч станеться, притулившись до сходів, а patella, наколінники, перетнуті сухожиллями, налягають під себе так, ніби ладні протиснути цеглу, як вологу глину, заглибитися в неї, вкопатися.

Назар опускає голову донизу, обличчям звертається всередину вирви. Він хоче покликати Алісу, але ловить себе на тому, що горло, стиснуте невидимою рукою, здатне віднайти в собі лише глухий рик.

— Гррххрр… — каже він темряві.

Темрява мовчить.

— Грххррхх! — каже він темряві.

Темрява не поспішає з відповіддю.

— Грр…

Нова промова не встигла дійти свого логічного завершення, хоча на мить йому здалося, що цього разу вийде вичавити із себе декілька нових звуків, але темрява набрала повні легені й тепер гучним дмухом підняла із себе попіл, потужним поривом вітру врізалася прямо у викривлене здивуванням обличчя Назара. 

Рівновага вислизає з м’язів і відтак вони, разом із кістками й тим, що ще лишилося в кишечнику, хитаються над безоднею, ніби ніяк не обрати — назад чи вниз? 

Худі руки воліли б бути крилами. Вони згадують ворон, згадують синиць, так само вимазаних у попелі галок, намагаються намацати траєкторію руху, що утримує пташок між віялами повітря, хаотично розмахують в усіх напрямках, загрібають під себе, безпомічно чіпляються за пустку навколо — немає навіть крику, тепер у роті не лежить навіть “гррххрр”. 

Гравітація кидає кубик і, поки той крутиться, усе Назарове тіло веде нерівну боротьбу з повсюдним другим законом Ньютона. Кубик скаче з боку на бік, повертається то шісткою, то трійкою, і руки викинуті по сторонах ріжуть вітер та піднімають сплячий пил. 

Кубик завмирає порожньою гранню. Треба пропустити наступний хід.

Дивний птах, що копирсався, ніби заграючи з безоднею, робить сильний мах, на секунду застряє в нерухомості, а тоді вигинається й валиться на плече, його дзьоб цілується з підлогою позаду. 

Пісок, пил і попіл вологими крилами розмазуються обличчям, наче це є частиною ритуальної ініціації. Назар дотягується до сходів і нишпорить рукою в пошуках окулярів. Оправа із прозорими лінзами всідається на чорний від бруду ніс. Реальність набуває не лише чіткості, виходить із розмазаних плям до прямих об’єктів, але й світлішає. Поруч із місцем, у якому знайшлися окуляри, виблискує металом знайомий ключ. Назар повертає його до кишені брюк. 

За пару вдихів він притуляється животом до чорної цегли і, взявшись витягнутими руками за той же обрив, обережно підтягує себе вперед. Шия згинається та знову зазирає до шахти.

Жовтої магми більше не розгледіти. Одні, на самоті, спускаються повітрям темрява та вугілля.

Позаду чути писк гальм. Гуде двигун. 

Інші оповіді Зої-Валерії
Інші оповіді, ілюстровані Іваном Волянським

Оповідь, Роберт Маккі

Оповідь

Роберт Маккі

Ця книга — про основоположні принципи оповідного мистецтва та ремесло письменництва, а не черговий збірник рецептів про те, як підігріти залишки голлівудського бенкету. 

Рецепта для написання оповіді, що гарантував би успіх, не існує. Оповідь забагата на загадки, надмірно складна і гнучка, тому її неможливо охопити єдиною формулою. Передусім письменнику слід осягнути форму оповіді.