Апорія

І. Антична філософія.
Запитайте у Зенона…

— ЧИ ЗМОЖЕ АХІЛЛЕС наздогнати черепаху? — питав Зенон.
— Звичайно, що зможе! — відповідали греки.

Усі в Стародавній Греції прекрасно знали, що Ахіллес — найшвидший із героїв. Куди там тій черепасі! Чого греки не знали — так це того, що в фільмі “Троя” (2004) його зіграє Бред Пітт. Хоча можу закластися на 10 баксів, що у спринті Бред Пітт також має більше шансів за черепаху.

Але чого не варто робити — так це закладатися на 10 баксів (чи на 10 драхм) із Зеноном. Бо шансів ні у мене, ні у греків не було. Зенон казав: наприклад, черепаха проповзла якусь відстань, нехай це буде 50 метрів. Коли Ахіллес подолає ці 50 метрів, черепаха проповзе ще якийсь відрізок шляху. І поки наш герой бігтиме ще цю дистанцію, черепаха знову здолає якусь, хай і мікроскопічну, відстань. За умови, що ми можемо ділити відстань на безкінечно малу кількість відрізків, Ахіллес ніколи не наздожене черепаху. У тих само умовах навіть Бред Пітт не наздожене черепаху — і це при всіх можливостях Голлівуду.

Інша задача Зенона стосувалася стрільби з лука. Філософ наполягав на тому, що випущена з лука стріла насправді не рухається. Якщо поділити час на відтинки, то в кожен окремий момент стріла займає певний відрізок простору. Тобто не рухається. І наче все правильно. До тієї миті, поки хтось не випустить стрілу вам у макітру. Тоді рух дивовижним чином з’являється, бо його наслідки таки відчутні.

Розмови Зенона з греками є прикладом “апорій”. Так вони називаються грецькою. Перекладається це мудре слово як “відсутність проходу”. Філософ використовував свої задачі, щоби довести: рух — це лише ілюзія, а не істина. І йому це блискуче вдалося. Апорія про Ахіллеса та черепаху була вирішена тільки в 19 сторіччі, з винайденням математичного аналізу. Такі філософські парадокси досить просто сформулювати, принаймні так здається, але водночас — дуже складно вирішити.

Як і Зенон, велика кількість античних філософів були надокучливими дядьками. Вони хапалися за ваші ж слова чи життєвий досвід — і доводили сказане чи прожите вами до абсурду. Іншого шляху, як погодитися з тим, що ви помилялися, не лишалося. Потім досить часто вони доводили, що ви не мали рацію, коли думали, що не маєте рацію. Коротше кажучи: не було ради на тих філософів.

Але чим цінний для нас Зенон: він показав важливий інструмент для переконання людини, який фактично доводить її до почуття невизначеності. З одного боку, є життєвий досвід, із іншого боку — аргументи, що повністю його заперечують. “Для чого?” — спитаєте ви. Щоби почати рух у зворотному напрямку — до визначеності. Або від неістинного до істинного.

Античні греки уявляли світ у бінарних опозиціях. Тобто чорне — біле, світло — темрява, добро — зло. Ще однією парою з цих водночас споріднених і протилежних понятійних дуетів були космос (впорядковане/визначене) — хаос (невпорядковане/невизначене). Така контрастність світосприйняття греків відобразилася навіть у їхньому посуді. Оскільки вони розмальовували свою кераміку чорним лаком, то вона переважно була двокольоровою. У “чоловічому” розумінні кольорів — червоно-чорною (червоний був, звичайно, теракотового відтінку).

Однак, не варто думати, що у греків було тільки два типи людей — або добрі, або погані. Світ балансував між двома опозиціями. Чимось негативним було якраз порушення цього балансу. Крайнощі породжували одна одну. Саме з вічного хаосу народилося на світі все те, що можна назвати космосом.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Повертаючись до Зенона — він власне й намагався розбалансувати систему, щоби від хибного прийти до істинного. Тобто баланс насправді продовжується цим постійним рухом. Іронічно, що надокучливий грецький філософ, не зважаючи на видатні когнітивні здібності, не розумів масштабу інструмента, відкритого чи, можливо, лише показаного ним. Мова про невизначеність. Про те, як вона впливає на життя, та про важливість того, хто її насправді контролює.

Принцип апорії можна розтлумачити як поширення невизначеності. Він широко використовується в риториці та аргументації. Замість того, щоби доводити свою думку чи позицію, ви сієте сумніви в правоті опонента. Цей принцип добре розкритий Голлівудом, зокрема через антагоніста Бетмена — Джокера. Його найпотужнішою зброєю, що дає можливість контролювати хаос у Ґотем-сіті, є саме доведення всіх до почуття невизначеності. Джокеру вдалося спровокувати деяку непевність щодо правильності своїх дій навіть у самого Бетмена!

ІІІ. Війна.
Запитайте у солдата…

АЛЕ БУВАЄ Й так, що невизначеність не є інструментом у чиїхось руках. Мова про війну. За сучасних умов її ведення — це завжди лотерея для її учасників. Звичайно, що тренований солдат із гарним досвідом має більше шансів вижити. Але гинуть навіть супертреновані професіонали. Так чи інакше всі, хто відправляється на війну, сідають грати зі смертю в кості. У них, до речі, також випадає частіше сімка. Але лише частіше. Один і шість, два і пʼять, три і чотири — для сімки більше шансів математично. Навряд чи вас задовольнив би цей факт, якби на кону було життя. Коротше кажучи, невизначеність на війні — її основна складова, її головний сенс.

На відміну від релігії, невизначеність на війні не контролюється якимись конкретними людьми. Ви, звичайно, можете мені заперечити. Сказати: “Ну як? Це ж не відірвана від життя абстракція!”. Так, війни починаються людьми, зазвичай, політиками, і завершуються людьми, зазвичай, генералами. Потім знову приходять політики, щось підписують — і життя продовжується. Хоча, правду кажучи, воно й не зупинялося… Але в процесі війни невизначеність у кожного своя. Дуже індивідуальна. Контрольована тільки щасливою зіркою або випадковістю.

Політики та генерали грають у кості масштабно. Там невизначеність трохи інша: чи будуть жити тисячі або навіть мільйони людей і чи існуватимуть цілі держави? Цей принцип гарно показано в голлівудському фільмі “Гра в імітацію” (2014). Кінострічка заснована на реальних подіях. Видатний математик Алан Тюрінґ, якого грає Бенедикт Камбербетч, зламує німецьку шифрувальну машину “Енігму”. Усім, хто працює у його команді, відомо, де та коли нацистські підводні човни нанесуть наступний удар. Коли один із них намагається сповістити морський конвой про напад, Алан розбиває телефон. Їм довелося пожертвувати сотнями життів, бо німці швидко зрозуміли б, що їхні шифри розгадали, і просто змінили б їх. З одного боку, команда математиків змогла продертися крізь морок невизначеності. Їм стало відомо про плани німців. Цього було достатньо, щоби врятувати сотні людей. З іншого боку — для того, щоби врятувати мільйони, потрібно самим користуватися невизначеністю.

Породжена війною невизначеність формує реальність причетних до неї людей. Тут, на краю прірви, люди готові діяти. Готові на вчинки, на які ніколи не наважилися б у цивільному житті. Ще одним важливим елементом, що народився з війни, є загострене почуття справедливості: якщо немає чого втрачати — то немає причин поступатися гідністю. Це офісний планктон може дозволити собі реверанси перед босом, а на фронті — що ближче лінія зіткнення, то меншими стають авторитети. Там і генерала можуть нахуй послати, якщо того вимагає ситуація. За це, звичайно, поплатяться, але потім — десь на полігоні чи в пункті постійної дислокації. Приїде перевірка зі штабу й повідомить, що труба буржуйки (піч, що отоплює армійські намети) стоїть нерівно, відхиляючись на градус від “положеного” за керівними документами кута.

Немає нічого смачнішого за зелений борщ, зварений на кропиві, яку назбирали в посадці, де розставлені розтяжки…

Війна як особлива, виняткова форма людської взаємодії добре демонструє, що людина прагне визначення. Усе, чим ти зайнятий, направлено на те, щоби припинити невизначеність. У чистому полі під час обстрілів немає шансів, то треба викопати окоп. Є окоп — треба його перекрити та побудувати бліндаж. Побудували бліндаж — тоді можна першими знищити рускіх, поки ті не напилися й не почали стріляти. Ну і цибульку посадити, звичайно. Уся активність спрямована винятково на те, щоби збудувати визначеність. Свій маленький космос, хоч і в масштабах окремого опорного пункту.

Війна породжує для учасників нову реальність, а близькість смерті наповнює життя сенсом. Навіть прості речі здаються більш змістовними, ніж були в цивільному житті. Немає нічого смачнішого за зелений борщ, зварений на кропиві, яку назбирали в посадці, де розставлені розтяжки.

Баланс між невизначеним та визначеним формує в солдат ту реальність, із якою їм потім важко вживатися в цивільному житті. Багато тих, хто йде з війська та проклинає армійську систему (правду кажучи, є за що!), знову повертаються на службу після демобілізації чи закінчення контракту.

Повернення додому означає нову невизначеність. Куди йти працювати, з ким із друзів зустрітися, як поводити себе з близькими, від яких відвикли та віддалилися? Порівняно з проблемами, які доводилося вирішувати на фронті, подібні питання, на перший погляд, видаються геть мізерними та незначущими. Такими, що не варті докладання ваших зусиль. Ось ви стоїте, фарбуєте паркан і думаєте, що фарба якась тьмяна, та й сенсу в тому, що ви робите, немає. Інша справа — натягнути танкову гуску. Усі щось крутять, матюкаються, луплять ломом. Сенсу теж мало, але ви робите це для країни. Та й зелений борщ зі щавлем, який виріс на городі біля хати, смакує геть по-іншому.

“Ти чого, друже?” — питають колишніх солдат, які знову повертаються в армію. — “Ти ж службу сварив і в хвіст, і в гриву!”. Ті ж відповідають, що їм не вистачає сенсу. У цивільному житті нічого не зрозуміло. Куди йти? Що робити? Невизначеність схована тут у дрібничках. Її ніби немає і водночас вона — всюди. Це дезорієнтує. Людина, яка, незважаючи на страх, дивилася смерті прямо в очі, тут раптом втрачає орієнтири. Вона — як корабель, якому дмуть усі вітри одразу, але він не знає правильного напрямку. Усе в цивільному житті здається якимось незначним, тьмяним, позбавленим ідеї. А на позиціях і трава якась зеленіша. Тут навіть бездіяльність якась змістовніша, наповнена життям.

Повертаються, звичайно, не всі. Комусь дурість армійського життя вже стає нестерпною, а хтось просто втомився та й здоров’я почало підводити. Але всі відчувають ностальгію. Дехто по-тихому від дружини переглядає фото зі служби. Інший ходить у пікселі та берцях на рибалку. Кожен хотів би іноді влаштувати канікули та гайнути на місяць-другий до свого підрозділу. Без особливої мети, просто зловити дзен та відпочити головою. Усіх тягне назад. Хто каже протилежне — бреше!

У ВІЙНУ В сірій зоні ми вміємо погано. Хоча Влідімір Путін — далеко не Зенон, наш Ахіллес за попередні 8 років так і не спромігся наздогнати російську черепаху. Проте тепер цар прорахувався. Кинувши 24 лютого 2022 року на нас всі свої БТГри, Крємль, з одного боку, роздув нашу невизначеність до максимального масштабу. Усі памʼятають хаос першого дня. Але, з іншого боку, пожбурена на межу виживання нація зрозуміла, що треба робити. Звичайно, що здолати російську армаду не просто. Це потребує напруження величезних, іноді — навіть надлюдських зусиль. Проте, як виявилося, українці на це здатні.

Нині світ із подивом спостерігає, як на кордоні диких степів, що сторіччями приносили в Європу лише темряву хаосу, пробивається яскраве світло нової зірки. Її сяйво віщує, що на місці російського хаосу буде український космос, а Ахіллес, нарешті, обжене ту кляту черепаху.

Інші оповіді Кадма
Інші оповіді, ілюстровані Владою Білошицькою