“Смути у нас творяца вєлікіє. Бога раді, промишляй, штоб святому мєсту какія порухі нє учінілось”. — З листа монаха Троіце-Сєрґієва монастиря Сімєона до літописця Аврамія Паліцина, 26 листопада 1608 року
ДОБІГАЛА ОСТАННЯ ХВИЛИНА робочого дня імператора всія Росії Владіміра Путіна. Впершись поглядом у сучасний, але стилізований під старовину годинник, що висів над дверима до його кабінету — саме навпроти письмового столу, він зловив мить, коли довга стрілка перемістилася на позначку “XII”, а коротка стала чітко вказувати на “IX”. Бем-бем-бем! — заходився боєм понад 100-річний дерев’яний підлоговий годинник із вишуканим різьбленням та дорогоцінними циферблатом і маятником, що стояв у куті зліва від входу. Синхронно з ним — але за вікном — задзвеніли ще давніші куранти Спаской башні, видаючи уривок із опери Міхаіла Глінки “Славься” — офіційної мелодії, яку виконують під час коронації російського імператора. “Славься, славься, наш рускій царь!” — вигравали дзвони. Ні, ця пісня ніколи йому не набридне, хоча й лунає з дня в день — щоразу в один і той же час — упродовж усього його правління.
Поправивши криво покладену слухавку “вєртушки” — телефона спеціальної системи урядового зв’язку, Путін вирішив трохи розім’яти ноги. Він піднявся з дерев’яного крісла, оббитого тканиною з рослинним орнаментом, зробив кілька кроків ліворуч — до вікна, що затиснуте між двома масивними шафами зі словниками, збірниками законів та історичними працями, — і відхилив білу фіранку з цупкої непрозорої матерії, що хоча й пропускала світло, але не давала можливості помилуватися краєвидом.
Сонце поволі, мов великий колобок, котилося за горизонт, ковзаючи останніми гарячими променями по червоних цегляних стінах із білою фігурною ліпниною, якими по всьому периметру обнесли Крємль наприкінці 15 – на початку 16 сторіччя. На шпилях його веж, що височіли над вхідними та в’їзними воротами, горіли скляні рубінові п’ятикутні зірки. Вони встановлені тут порівняно недавно — у другій половині 1930-х років — силами колонізованих імперією народів. Під час заходу сонця їхній колір здавався ще насиченішим, ніби їх тільки-но окропили свіжою кров’ю. Не менш хижо й кровожерливо у світлі вечірньої заграви виглядали позолочені двоголові орли, що виблискували по сусідству, за кілька кроків поза муром — на верхів’ях веж Ґасударствєнава істарічєскава музєя, охороняючи величне російське минуле.
Можна було б і далі насолоджуватися улюбленим пейзажем. Але в Путіна залишалася ще одна важлива справа, що вимагала його уваги й мала бути завершена до поїздки додому, на Рубльовку. Знову минувши книжкову шафу, він повернувся за робочий стіл. Перед ним, поруч із настільним набором письмового приладдя, виготовленого з коштовного малахіту, лежали 6 аркушів друкованого тексту та загострений олівець. Комп’ютер у цьому кабінеті вмикався нечасто, адже його господар звик працювати олдскульно: не з електронними, а паперовими носіями.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Цей матеріал, який він щойно узяв до рук, неодмінно треба було переглянути. Може, навіть внести деякі правки. Бо хтозна, що там напишуть у пресслужбі. “Давєряй, но правєряй”, — каже популярна російська приказка. Та в свідомості помисливого Путіна вона дещо трансформувалася й звучить швидше: “Падазрєвай і правєряй”. А раптом серед його співробітників, які відповідають за зв’язки з медіа та громадськістю, затесався якийсь ліберал-опозиціонер, що спить і бачить, аби підкласти йому свиню? Ніколи не знаєш напевно, з ким працюєш і коли чекати тих капостей.
Текст тим більше варто було прочитати, адже він стосувався минулого. А Путін — не лише найкращий знавець історії, він — її Творець, Вершитель. Принаймні давно звик так про себе думати, а люди навколо не бралися це спростувати. За нагоди він любив фантазувати про те, як саме напишуть про його правління в шкільних підручниках. Питання, чи взагалі там про нього згадають, — не стояло. Місце для себе на скрижалях історії він точно зарезервував! І щиро сподівався, що воно десь в одному ряду з Пєтром І, Ніколаєм І або ж Алєксандром ІІ — імператорами, у чиї мармурові бюсти він вдивлявся, щодня минаючи їх у коридорах Сєнатскава дварца на шляху до свого кабінету.
Принципових зауважень до написаного в нього не було. Благо, спічрайтери засвоїли, що йому до вподоби. Окремі фрагменти, на яких він особливо збирався наголосити, Путін виділяв червоним олівцем. Цю звичку він перейняв від ще одного свого кумира, який також господарював у Крємлі, але не так давно, як згадані вище. То́му промови вистукували на друкарській машинці, а не виводили стальним пером із чорнилом по гербовому папері.
Кілька речень імператор підкреслив двічі. При цьому його рука мимоволі здригнулася й лінії вийшли дещо кривуваті.
Коли завершив, хвилинна стрілка на годиннику навпроти минула позначку “VI”. Ось тепер, нарешті, можна вирушати додому і вкластися в ліжко із чистим сумлінням. А завтра — переліт до Сочі. На нього чекали в навчальному центрі для обдарованих дітей “Сіріус” — місці, що, грубо кажучи, має стати розплідником для вирощування нової російської еліти. Це був один із тих проєктів, де Путін особисто тримав руку на пульсі. Тому й не міг пропустити День знань, що відбувався там уперше з моменту відкриття закладу в грудні 2014-го.
1 ВЕРЕСНЯ 2015 року в актовій залі “Сіріуса”, розрахованій щонайменше на 200 місць, ніде було й яблуку впасти, — усе заполонили вчителі, відбірні школярі та їхні батьки, кому пощастило пройти контроль Федеральної служби охорони та Федеральної служби безпеки. Транслювати виступ імператора приїхала знімальна група телеканалу “Росія 24”.
У повітрі витала напруга. Керівництво центру знало про візит Путіна, готувалося заздалегідь, але ж від сюрпризів ніхто не застрахований.
— Так, дєті. Вапроси задают толька заранєє подґатовлєниє. Бєз вот етіх вот ваших ізмишлєній. Сєводня пєрєд вамі будєт виступать сам Владімір Владіміровіч і рассказивать о нашем вєліком прошлом і будущєм, — давала останні настанови жінка років 40–45, із коротким русявим волоссям та в чорній діловій сукні до колін, пробігаючи поміж рядами учнів і мнучи в правиці сріблясту ручку з логотипом фонду “Талант і успєх”.
Аж ось на сцену вийшов Путін, убраний у світло-сірий костюм від свого улюбленого бренду “Бріоні”. Останній коштував, напевно, з десяток учительських зарплат, якщо брати їхній середньостатичний зріз по Росії — 35 тисяч рублів.
Його постава, голос і міміка свідчили, що він насолоджується цим моментом і ще однією своєю роллю — Великого Учителя. Лутшева друґа рускіх дєтєй…
Присутні зустріли появу імператора оваціями.
Оснащений найсучаснішими проєкторами, у цей час увесь актовий зал мав вигляд безмежного космічного простору. З планетами, кометами, зірками та іншими небесними тілами, які відображалися на стінах, стелі й підлозі. Здавалося, ніби Путін, стоячи в центрі за трибуною, промовляв прямісінько з далекої-далекої галактики.
Після традиційних вступних вітань він перейшов до головного — уроку історії. Адже саме заради цього він і подолав понад 1 500 кілометрів, які розділяють Москву та східне узбережжя Чорного моря. Покреслена червоним промова лежала перед ним.
— В історіі нашей страни всєґда дєлалась ставка на людєй, каториє нє баялісь брать на сєбя атвєтствєннасть. Срєді ніх било і нємало маладих, дєрзкіх, самастаятєльних. Такім бил і Пьотр І, і єво єдінамишлєннікі, каториє апрєдєлілі новий вєктар развітія Расії, — поклавши руки обабіч папірців, але майже не підглядаючи в текст, імператор завів мову про своїх великих (та що там — не великих, а величних!) попередників. Діти повинні знати, на кого варто орієнтуватися.
Оповідаючи, як піклувалися про освіту в часи могутності Російської імперії та як потужно розвивалася наука в Совєцькому Союзі, Путін продовжував жонглювати гучними іменами — щоправда, не тільки російськими, але й вкраденими з підкорених територій. Його постава, голос і міміка свідчили, що він насолоджується цим моментом і ще однією своєю роллю — Великого Учителя. Лутшева друґа рускіх дєтєй.
Натомість школярі, для яких він так старався, безуспішно намагалися зігнати нудьгу з облич і сховати позіхання в кулачках (їм заборонили користуватися смартфонами). Нічого принципово нового дітвора не почула, тож виражати щось інше — щире зацікавлення, тим паче захоплення — було складно. Мужньо тримали марку лише ті, кому випало сидіти на великих помаранчевих попарадах одразу перед сценою. Зрозуміло, вони ж під прицілом телекамер.
Раптом на лице Путіна набігла невелика хмара, а в очах на долю секунди промайнули біль і страх. Він, нарешті, дійшов до двічі підкресленого фрагменту в промові.
— Да, в атєчєствєнной історії билі і траґічєскіє страніци, — імператор опанував свій вираз обличчя, але голос все ще видавав його занепокоєння. Ще б пак, адже він привселюдно заговорив про свій найбільший страх. Про серйозну небезпеку, що може загрожувати благополуччю — і його особистому, і Росії. Але передусім — його особистому. — Урокі смут, рєвалюций, ґражданской вайни прєдупрєждают, насколька ґубітєльни для Расії любиє расколи. Что толька єдінства народа і абщєственноє саґласіє моґут прівєсті к успєху, абєспєчіть нєзавісімость ґасударства, памочь дать атпор любому маґущєствєнному і вєраломному враґу… — продовжував він научати уму-розуму присутніх.
Застереження Путіна від “расколов” і заклики до “єдінства” прозвучали вже зі стальними нотками в інтонації й насправді межували із залякуванням. Хтось міг би подумати, що він випадково перегнув палицю, але ні — саме це й було його правдивою метою.
Він хотів настрахати дітей.
Як наслідок — ця примара переслідує росіян щоденно. Її ніхто й ніколи не бачив та не чув, однак кожен носить всередині себе підсвідомий страх коли-небудь із нею зустрітися…
Садистична природа Путіна прагнула, щоби вони відчули ті самі біль і страх, які він переживає особисто і від яких ніяк не може позбутися. Біль і страх Смути. Щоби ця, поки що малолітня, російська еліта тремтіла від самої згадки про Смуту. Щоби Смута стала їхньою раною, яка постійно кровоточить та ніяк не загоїться. Щоби в дорослому житті ці діти ніколи не наважилися виступати проти політики імператора, беручи участь у “сумнівних” політичних акціях або ж якимось іншим чином. Інакше вони накличуть Смуту.
У культурі різних народів є мітична істота, якою дорослі лякають дітей, щоби спонукати їх до хорошої, правильної або ж просто зручної їм поведінки. Десь його малюють як безформного духа, місцями — як волохатого монстра з гострими зубами та кігтями, подекуди — як древнього діда з палицею та рваною торбою, що ходить хатами в пошуках неслухняних дітей. В англомовному світі цю істоту кличуть Буґіменом. В Іспанії, Португалії та деяких країнах Латинської Америки називають Ель Коко. У слов’янському фольклорі такому опису й функціям відповідає Бабай.
“Не хочеш засинати / їсти кашу / ділитися іграшками — прийде Бабай!” — страхають батьки своїх малюків. Схоже намагається говорити Путін: “Не будете слухати імператора — очікуйте Смути!”. Як наслідок — ця примара переслідує росіян щоденно. Її ніхто й ніколи не бачив та не чув, однак кожен носить всередині себе підсвідомий страх коли-небудь із нею зустрітися.
***
ЩО Ж ТАКЕ ця страхітлива Смута, яка не дає спокою ані Путіну, ані його підданим?
Термін “смута” згадується ще в літописах. Зокрема, так називали боротьбу за князівський трон.
Міжусобиці між претендентами на правління були досить частим явищем, адже чіткого закону про порядок успадкування трону не існувало. Натомість діяли дві традиції: ліствична та салічна, які й викликали розбрат, коли їх намагалися застосовувати водночас.
Перша передбачала, що влада передається від брата до брата за принципом старшинства. Це нагадувало своєрідний рух сходами, які старослов’янською мовою звалися “ліствиця”. Згідно з другою традицією, трон переходить від батька до старшого сина. Цей принцип було вперше зафіксовано в кодексі законів середньовічних франків “Салічна правда”.
Недотримання єдиної лінії майже завжди провокувало чвари. Ще не встигли поховати чергового щойно померлого князя, як між його родичами починалася боротьба за владу. Дядьки воювали з племінниками та навпаки.
Кожен такий конфлікт літописці називали смутою, адже особисто для них згадані міжусобиці видавалися дуже непевними й невеселими часами. Сьогодні один князь на троні, завтра — інший. А післязавтра вони знову помінялися місцями. Як встигати за цими змінами? Кого прославляти, а кого — критикувати? Присягнеш брату покійного князя, а завтра до твого монастиря увірвуться воїни його сина. І тоді начувайся: вони або примусять переписати літопис — і це кращий варіант, хоча й дуже марудний, або просто повісять на найближчій гілляці — гіршого собі й не вигадаєш.
Одна з таких сму-у-у-у-у-у-т відбувалася в Москві у середині 15 сторіччя. Тоді після смерті князя Васілія І за трон боролися його син — теж Васілій — та брат Юрій. У цій колотнечі руйнувалися цілі міста, а їхніх жителів вирізали прихильники як не одного, так іншого. Обидві сторони, до речі, не цуралися залучати на свій бік татарські загони.
За 30 років, поки тривав конфлікт, Юрій встиг померти (його боротьбу успадкував син Дмітрій), а Васілій — осліпнути від тортур, але все-таки перемогти. “Та відалі ми всякає”, — лише знизував на це плечима простолюд. Подумаєш, один князь воює з іншим. Хай собі чубляться, аби тільки їх не чіпали.
Три Великі Смути
У РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІЇ ідеологічно правильно виділяти три Великі Смути. Перша — завдяки якій ця примара власне й додала до свого імені приставку “Велика” — стартувала в 1605-му, а закінчилася в 1613 році.
Незважаючи, що чергова боротьба за владу в Москві тривала відносно недовго, коротко й зрозуміло відтворити перипетії тодішніх подій надзвичайно складно. Навіть тим дослідникам, які є експертами в темі.
У 1598 році помер цар Фьодар Іванавіч. За салічною традицією, якої намагалися дотримуватися в Московській державі, його трон мав би успадкувати син. Але живих нащадків — ані чоловічої, ні жіночої статі — він не мав. Передати владу згідно з ліствичною традицією теж було неможливо: Дмітрій — рідний брат Фьодара — загинув за підозрілих обставин ще в 1591 році. Тож постало логічне питання: хто буде правити?
Безвихідь підказала досить неочікуване рішення: царицею оголосили дружину покійного — Іріну. Для цього, щоправда, довелося заплющити очі на те, що досі жінки не мали права бути правительками, а виступали лише в ролі реґенток під час неповноліття своїх синів — законних спадкоємців трону. Проте цариця подарованої боярами емансипації не оцінила й відмовилася від престолу вже на дев’ятий день після смерті чоловіка. Таким чином Фьодар виявився останнім московським правителем із династії Рюриковичів.
До смерті Фьодара питань не виникало: вона була природною. А ось історія з його малолітнім братом, якого знайшли з ножем у горлі, виглядала ду-у-у-уже непевно…
За рішенням бояр було скликано Зємскій (тобто загальнодержавний) собор — зібрання представників різних станів, яке і мало вибрати нового правителя.
Головним претендентом на владу став Баріс Ґадунов — брат недовговічної цариці Іріни та фактичний голова уряду. Свою передвиборчу кампанію він провів блискуче! Незважаючи на те, що його недолюблювали в Думє — дорадчому органі при московському царю, куди входили бояри, — він зміг домовитися з тамтешніми ключовими особами. Когось підкупив, на когось натиснув. На його боці також активно виступала церква: ще б пак — її очільник, патріарх Іов, був прямим ставлеником Баріса. Тож, попри протистояння декількох знатних конкурентів, Ґадунова одноголосно обрали наступним царем. Щоправда, ще місяць після виборів він скромно відмовлявся прийняти корону. Аж поки до монастиря, де він перебував, не потягнулися натовпи москвичів, слізно благаючи його змінити думку. Тільки після цього він великодушно погодився.
Ґадунов був непоганим менеджером і насправді вживав досить раціональні заходи, аби подолати кризу та допомогти плачевному становищу звичайних людей. Наприклад, під час неврожаю та голоду 1601–1603 років за його вказівкою уряд організував безкоштовну роздачу зерна з державних запасів, а також розгорнув широке будівництво церков і фортифікаційних споруд, створюючи таким чином оплачувані робочі місця для населення.
Попри це, сприйняття Ґадунова в суспільстві погіршувалося. Бурхлива уява й довгі язики людей снували неймовірні побрехеньки, які нині прийнято називати теоріями змови.
Не таємниця, що новий правитель — не царської крові. Тобто він нізащо не здобув би трон, якби не обірвалася династія Рюриковичів. До смерті Фьодара питань не виникало: вона була природною. А ось історія з його малолітнім братом, якого знайшли з ножем у горлі, виглядала ду-у-у-уже непевно. Ніхто не вірив, що він загинув у результаті нещасного випадку, упавши на лезо під час епілептичних судом. Баріса почали підозрювати, ба — навіть відкрито звинувачувати в тому, що він причетний до кончини Дмітрія. Обстоюючи власні шкурні інтереси, він нібито підіслав до восьмирічного хлопчика людей, які допомогли йому напоротися на ніж. Таким чином без інших спадкоємців влада дісталася Барісавай сестрі Іріні. Вона хутенько від неї відмовилася, а хитрозроблені й продажні бояри шпарко організували Зємскій собор, який і зробив із нього царя.
Хмизу до цього багаття, на якому з тріскотом і безповоротно догорав здоровий глузд москвичів, докинув голод. Люди спочатку зашепотіли, а невдовзі й уголос заговорили, що це — ніщо інше, як Божа кара за незаконного царя. Паралельно з цим поширювалися чутки, що царевич Дмітрій нібито живий і повинен зійти на престол замість узурпатора Ґадунова.
І тут нізвідки почали вигулькувати чоловіки, кожен із яких стверджував, що саме він — справжній Дмітрій.
Критичне мислення й інформаційна гігієна ніколи не були сильними сторонами росіян. Тим паче — у далекому 17 сторіччі, коли про навички фактчекінґу не могло бути й мови. Безграмотні жителі Московської держави не читали. Затуркані виживанням у злиднях — не подорожували. Бездумно набожні — сліпо покладалися на біблійне слово в трактуванні першого-ліпшого православного попа. Покинуті напризволяще своїми царями, які зазвичай не часто згадували про простолюд, — не довіряли офіційній інформації. Натомість спрагло вслухалися в найфантастичніші чутки, що з неймовірною швидкістю поширювалися через головні тогочасні медіаканали — базари та ярмарки.
Тож фейк про “вижившева Дмітрія” впав на благодатний ґрунт. Дивовижна історія про те, як в Углічі — особистому володінні цариці-вдови Марії Наґої, північніше Москви — в 1591 році від ножового поранення в горло загинув не справжній царевич, а дуже схожий хлопчик, яким його встигли підмінити, користувалася неабиякою популярністю.
У 1603 році в невеликому містечку Брагін, що перебувало тоді в складі Речі Посполитої, один зі слуг князя Адама Вишневецького зліг у ліжко з важкою хворобою. Думаючи, що помре, він попросив посповідатися. Під час відвертої розмови з ксьондзом хлопець зізнався, що насправді він — царевич Дмітрій, а на підтвердження показав золотий хрест, який нібито подарувала йому мати, цариця Марія Наґая. Юнак вижив, а його слова про власне царське походження підтвердив ще один слуга того ж Вишневецького. Так склалися зорі, що він виявився родом із Угліча.
Повністю одужавши, Лжедмітрій І відкрито заявив про свої претензії на трон. Його підтримали представники польської, литовської та руської шляхти, для яких це був спосіб здобути воєнну славу, нові землі та інші винагороди від майбутнього царя. Водночас до табору самозванця почали приєднуватися перебіжчики з Москви. Зокрема й вояки.
Московський уряд заявив, що псевдоцаревича з Брагіна насправді звати Ґріґорій Атрєп’єв. Це колишній монах, який певний час служив секретарем у Думє, а також був наближеним до боярина Фьодара Раманова. Останній під час виборів царя, на яких переміг Ґадунов, також претендував на трон. Уже після цього, у 1602 році, щоби позбутися конкурента, новообраний правитель силоміць спровадив того в монастир. Невдовзі з Москви безслідно зник і його поплічник Атрєп’єв. А тепер ось, вискочивши як Пилип із конопель, він вдає із себе того, ким не є.
Офіційне викриття шахрая, що нахабно присвоїв собі ідентичність покійного Дмітрія, на жаль, не спинило поширення чуток про його дивовижне врятування.
У жовтні 1604 року Лжедмітрій І із набраним у Речі Посполитій військом перетнув західний рубіж Московської держави, де на його бік перейшла також низка прикордонних гарнізонів. Ґадунов відправив назустріч самозванцю власну армію. Після перших перемог загарбники, зрештою, були розбиті й відступили в містечко Кроми, де москвичі взяли їх у кільце. Проте захопити в полон їхнього полководця не вдалося: він утік з кількома жменьками вояк до Путивля, де тимчасово заліг на дно.
З попелу одного мертвого псевдоцаревича постало 16 живих — нібито синів Івана Ґрознава, Фьодара Іванавіча та Баріса Ґадунова. Напруження в країні наростало…
Самозванця виманила зі сховку раптова смерть царя Баріса через інсульт, що стався в нього наприкінці квітня 1605 року. Згідно із салічною традицією наступним царем став його 16‑річний син Фьодар. Це був дуже розумний хлопчина, який володів декількома мовами, проте не мав жодного досвіду в державному управлінні. Зваживши шанси зєльонава юнца справитися з кризою в країні, бояри перейшли на бік псевдоцаревича, зробивши ставку на сильнішу з їхнього погляду фігуру. За їхнім прикладом до табору Лжедмітрія І пристали й армійці. У Москві спалахнуло повстання. Спочатку Фьодара просто відсторонили від влади та заарештували, а невдовзі разом із матір’ю вбили.
Лжедмітрій І не стримував радості: його рожева мрія зійти на царський трон, нарешті, збувається! Невелика заминка стала лише за підтвердженням його походження. Для цього до Москви викликали Марію Наґую — матір справжнього Дмітрія. Після перемовин віч-на-віч, де без 5 хвилин новий цар, ймовірно, погрожував літній жінці, вона ідентифікувала його як свого дивом уцілілого сина.
Коронований самозванець бачив себе змінотворцем — висловлював ідеї про відкриття університету в Москві, заявляв, що дозволить підданим вільно виїжджати з країни, обіцяв, що можна буде вільно сповідувати будь-яку релігію. У свідомості його темного почету всі ці потенційні нововведення ледь не межували з єрессю. Але ще більше допікала боярам власна поведінка Лжедмітрія І: вільне спілкування з іноземцями, недотримання православних звичаїв, а особливо — його намагання правити самостійно, не звертаючись за порадами до Думи.
Тепер почали ширитися чутки, що на троні — несправжній Дмітрій.
Не минуло й року, як мертву тишу крємльовскіх коридорів знову перервали брязкіт мечів і постріли рушниць. Уранці 17 травня 1606 року Лжедмітрія І вбили. Для більшої сатисфакції тіло покійника спалили, попіл від кремації змішали з порохом, заправили цим міксом дуло гармати й вистрілили ним у бік західного кордону. Мовляв: хай клятий шахрай повертається туди, звідки й прибув! Натомість новим царем Московської держави оголосили Васілія Шуйскава.
Якщо бояри сподівалися, що таке вигадливе прощання з Лжедмітрієм І поставить крапку в історії з безпредметними претензіями на трон, то даремно. З попелу одного мертвого псевдоцаревича постало 16 живих — нібито синів Івана Ґрознава, Фьодара Іванавіча та Баріса Ґадунова. Напруження в країні наростало.
У 1607 році в прикордонному місті Стародуб, яке на той момент входило до Московської держави, раптом з’явився чоловік — ще один без роду і племені — та заявив, що він — царевич Дмітрій. Тепер уже двічі дивом урятований. Під час допиту самозванець розповів фантастичну історію про те, як під час минулорічного перевороту в Крємлі від смертельних куль заколотників загинув насправді не він, а дуже схожий на нього чоловік…
Страх, що коли-небудь щось подібне може повторитися в цій країні,… зачаївся в коридорах крємльовскіх дварцов і став примарою для всіх представників династії Романових…
Пускання пилюки в очі знову спрацювало. Насамперед Лжедмітрія ІІ радо підтримали бояри, дворяни та вояки, що були незадоволені правлінням Васілія. Але поступово табір його прихильників зростав. Зрештою, самозванець зібрав армію й вирушив із нею на Москву. Коли взяти столицю не вдалося, він відступив і укріпився зовсім неподалік — у селі Тушино. Тут розпочав формувати паралельні органи державного управління: власну Думу з бояр, власні прікази (тобто міністерства), власну церкву з ручним патріархом тощо.
У цій ситуації Васілій звернувся за допомогою до Швеції, передавши їй в обмін на військову підтримку ділянку Балтійського моря. Коли союзна армія мала всі шанси повністю розгромити Лжедмітрія ІІ, на підмогу самозванцеві прийшли війська Речі Посполитої.
У 1610 році, після перемоги поляків над московським військом під Клушино, бояри вкотре вдалися до перевороту. Скинутого з трону царя Васілія примусово постригли в монахи, а замість нього запросили на правління королевича Владислава — сина короля Речі Посполитої Зиґмунда ІІІ — за умови, що той змінить католицьку віру на православ’я.
Поки це обговорювалося, Московською державою керував уряд із семи бояр — Сємібаярщіна, а в історичному серці столиці — Крємлі, Кітай-ґораді, Бєлом ґораді — стояв польсько-литовський гарнізон. У коловороті всіх цих перипетій Лжедмітрій ІІ зник так само раптово, як і з’явився.
Не всі в Москві схвалювали кандидатуру польського царевича. Незгодні взялися протестувати. Підняли велике повстання, у ході якого почали формувати окремі від бояр органи влади. Їх очолили Кузьма Мінін і князь Дмітрій Пажарскій. Після 2 років боротьби їхня армія вибила окупантів із міста. У 1613 році для виборів нового царя вперше за довгий час було скликано Зємскій собор. Серед низки кандидатів, які розглядалися, обрали наймолодшого — 16-річного Міхаіла Романова.
У мешканців Московської держави початку 17 сторіччя — безпосередніх учасників і очевидців згаданих подій — від цієї всієї катавасії щонайменше йшла обертом голова та паморочилося перед очима.
Хто нині цар? Кому саме кланятися? Він законний чи незаконний? Точно-точно законний? Бо тут на лаві запасних ще 16 таких, які претендують на трон. За кого воювати? Кому сплачувати податки? Орієнтир, із яким звірялася пересічна людина, зламався.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Втім, не всі впадали в фрустрацію, втрачаючи здатність ясно сприймати дійсність, що стрімголов змінювалася. Були й такі, що користувалися цим для власної кар’єри. Так би мовити, люди зі справним політичним флюгером. Наприклад, князь Фьодар Мстіславскій, який за час міжусобиць змінив чотирьох покровителів. Спочатку він служив Ґадунову, звідти — перейшов до табору Лжедмітрія І, потім — підтримав Васілія Шуйскава, далі — очолив Сємібаярщіну, а згодом керував Зємскім собором 1613 року.
Перша Велика Смута була подолана зі сходженням на престол Міхаіла Романова. Але страх, що коли-небудь щось подібне може повторитися в цій країні, — не минув. Ба більше — зачаївся в коридорах крємльовскіх дварцов і став примарою для всіх представників династії Романових. Тому кожен із них докладав максимум зусиль, щоби посилювати царську владу, та не допускав жодної можливості для глибинного реформування Російської імперії. Цю стратегію розігрували довгі 300 років, але рано чи пізно вона мала зазнати краху.
***
ВДРУГЕ ВЕЛИКА СМУТА навідалася до Росії в 1917–1921 роках. Її передвісницею стала Перша світова війна, що спричинила глибоку економічну, а слідом за нею — й політичну кризу в Російській імперії на чолі з Нікалаєм ІІ.
Застарілість самодержавної системи управління давалася взнаки вже давно, але, починаючи з 1914 року, оприявнилася зі ще більшою гостротою. Економіка виявилася неспроможною швидко і в повному обсязі забезпечувати потреби країни під час війни. Бо хоча за останні 30 років виробничі потужності й модернізували, та менеджмент залишився таким же неефективним, як і був. До того ж війна роз’ятрила інші давні рани імперії. Один за одним почали підіймати голови ті, кому набридло терпіти національне приниження з боку титульного народу; ті, кого не влаштовував низький рівень життя і хто не погоджувався далі заплющувати очі на нерівномірний розподіл багатств; ті, хто виступав за зміни в державному управлінні та критикував слабкий розвиток суспільних інституцій.
У березні 1917 року в Петроґраді — столиці Російської імперії — через продовольчі труднощі почалися страйки. На вулиці вийшли сотні тисяч людей. Досить швидко в протестних заявах голодного натовпу, поруч з економічними, з’явилися також і політичні вимоги. Люди наполягали на відставці чинного уряду й формуванні нового. Влада ж відповіла забороною мітингів і наказом усім повернутися назад на робочі місця, інакше — відбудеться силовий розгін, а найбільш запеклих відправлять на фронт. Коли протестувальників це не зупинило, імператор віддав наказ стріляти. Після цього на боці натовпу виступила частина військових. Зрештою, страйки за їжу й проти міністрів перетворилися на демонстрацію за зречення Нікалая ІІ. Маніфест про відмову від трону він підписав 15 березня, будучи у Пскові.
Керівництво державою перебрало на себе Врємєнноє правітєльство, сформоване серед депутатів, підприємців і громадських активістів. Нові міністри ставили за мету здійснення демократичних перетворень у країні, які вочевидь не могли відбутися одномоментно й вимагали докладення чималих зусиль. Та російське суспільство не готове було чекати. Будь-які спроби цивілізованої дискусії скочувалися в непримиренні суперечки. Росіяни на фронті не хотіли воювати. Росіяни в тилу вимагали негайного вирішення аграрних і соціальних проблем. Неросійські народи прагнули незалежності або хоча б культурної автономії. Усі й одразу критикували один одного.
На тлі загальносуспільного непорозуміння все більшу підтримку здобували політичні сили, що виступали за сильну владу. Однією з таких сил були большевики. У листопаді 1917 року вони захопили керівництво країною, зі зброєю в руках відсторонивши Врємєнноє правітєльство, і взялися будувати диктатуру пролетаріату. Тобто державу, уся влада в якій нібито належатиме робітникам та селянам, а права нетрудових груп населення — їхніх колишніх експлуататорів — будуть обмежені. Для більшої переконливості в ніч із 16 на 17 липня 1918 року за наказом большевиків була розстріляна вся царська родина Романових.
Така політика не могла не викликати опір. Проти большевиків, яких за кольором їхнього прапору називали “червоні”, виступила низка політичних сил, яких на противагу стали кликати “білими”. Останні переважно були монархістами, тобто підтримували повернення імператорської влади.
Між прихильниками цих двох таборів спалахнула запекла боротьба, що, зрештою, обернулася масштабною громадянською війною. Усі воювали з усіма. Щойно червоні розгортали масовий терор, знищуючи представників “ворожих класів” незалежно від наявності провини, — білі у відповідь вдавалися до рівноцінних насильницьких дій.
— В крававам туманє рускай смути ґібнут люді і стіраюца реальниє ґрані істарічєскіх сабитій, — зауважив один із керівників білих, генерал Антон Дєнікін. Книга його спогадів про цей час, до речі, так і називається “Очєркі руской смути” (1921).
Велична імперія, яка ще вчора “внушала трєпєт”, сьогодні стрімко й безповоротно розпадалася. Доклалися до її краху й національні рухи за відокремлення, у поміч яким на російську територію прийшли армії іноземних держав. Водночас усе більше людей у країні голодували. За великим рахунком їм було вже глибоко байдуже, хто переможе: білі чи червоні. Аби тільки не гралися в демократію і швидко навели лад, адже економіка перестала працювати зовсім.
З висоти пташиного польоту за наслідками своєї роботи уважно спостерігала Велика Смута. Примара широко посміхалася й потирала долоні від задоволення.
Вона відступила лише тоді, коли в чергових російських міжусобицях уже більш-менш прояснилося з переможцями. Ними стали большевики, оскільки виявилися жорстокішими та виступали з більш зрозумілими для малограмотного населення гаслами. На довгі 70 років червоним вождям удалося фактично утримати ту ж саму імперію. Хіба що без поляків, фінів, латвійців, литовців та естонців, яким у 1918–1920 роках усе-таки вдалося вирватися з гострих пазурів двоголового орла (втім, балтійські республіки невдовзі знову опинилися під російською окупацією, втративши незалежність під час Другої світової війни).
Щоправда, тепер ця імперія носила іншу назву — Союз Совєцьких Соціалістичних Республік. І змінила герб. На новому центральне місце дісталося серпу і молоту, що мали символізувати союз робітників і селян. А вгорі над ними сяяла червона зірка. Як пояснювала Велика Совєцька енциклопедія, “…красная пятіканєчная звєзда… — сімвал канєчнава таржества ідєй камунізма на пяті кантінєнтах Зємнова шара…”.
Наполеонівські плани большевиків, зрештою, як і їхні комуністичні ідеї, від початку були нежиттєздатними, а отже — приреченими на провал. Єдність нової держави досягалася насправді вогнем і мечем розстрілами і таборами, а не солідарністю між трудовими класами. Довго так тривати не могло.
Велика Смута просто чекала вдалої нагоди, щоби проявитися знову. Втретє.
***
ЇЇ ЗОЛОТА ГОДИНА почалася в 1985-му, коли до влади прийшов Міхаіл Горбачьов. Для всіх навколо вже стало очевидним, що Совєцька імперія перебуває у дуже потужній кризі, фактично — смертельних конвульсіях, і ось-ось зіграє в домовину.
На той момент СССР міцно присів на “нафтову голку”: став основним постачальником нафти та газу до Європи. Величезний потік грошей з-за кордону зробив ведмежу послугу для держави: люди, відповідальні за покращення функціонування економічної системи, перестали перейматися її недоліками та помилками. Та й навіщо, коли за нафтодолари можна придбати будь-що.
Швидше мертвою, ніж живою, була власне й політична система. Ніхто не вірив у комуністичні ідеали. Навіть найвищі партійно-державні мужі. Нині їхні головні зусилля спрямовувалися хіба на те, щоби зберегти хорошу міну, раптом піддані поцікавляться, де ж обіцяне суспільство загальної рівності й благодаті. А його дедлайн, визначений Третьою програмою КПСС на XXII з’їзді 31 жовтня 1961 року,— між іншим — сплив ще в 1980 році. 1980-ті настали, але без комуністичного раю.
Горбачьов проголосив початок “пєрєстройкі совєцкава общєства”. Політика перебудови передбачала проведення низки політичних, економічних і соціальних реформ. Проте ані новий генсек ЦК КПСС, ні його найближчий почет не мали розуміння й чіткого плану, що саме і як змінювати, а головне — яка кінцева мета цієї затії.
Зрештою, перебудова країни скидалася на ремонт будинку. Думали, замість старих вицвілих шпалер досить просто поклеїти нові, а виявилося, що стіна покрита пліснявою. Почали виводити грибок — з’ясувалося, що серйозно підтікає черепиця і внутрішні перегородки вже напів гнилі. Взялися повністю міняти стіни й перекривати дах — стало зрозуміло, що фундамент закладено з порушенням технології.
Так само й у Совєцькому Союзі: нездатність системи зберігати й підтримувати своє функціонування проявлялась у всьому. Сяким-таким косметичним ремонтом тут не відбудешся. Спроби щось десь частково підлатати призводили лише до викриття значно глибших проблем. Зареєстровані в будинку мешканці — національні республіки — не мали бажання жити далі в аварійному приміщенні, що загрожує поховати їх під своїми уламками. Щойно вони почали виселятися, змінюючи офіційну прописку, зокрема й Україна, як будинок спочатку затріщав по швам, а потім і геть розвалився наприкінці грудня 1991 року.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Росія стала окремою державою. Здавалося б, це зміна на краще. Чудовий шанс, аби, нарешті, збудувати нове житло — з правильними фундаментом, стінами і дахом та комфортними умовами для власного проживання. А також хороша можливість налагодити цивілізовані партнерські стосунки із сусідами, зокрема — і своїми колишніми квартирантами.
Однак для багатьох росіян крах СССР став трагедією, смутним часом. Вони перестали себе відчувати частиною великої імперії. Держави, якої побоюється майже увесь світ, яка може диктувати свої умови практично кому завгодно і втручатися зі своїми непроханими порадами будь-куди.
Почуття власної нікчемності підживлювалося економічними труднощами, пов’язаними з переходом від планової до ринкової економіки, відчутним падінням рівня життя.
Значна кількість підприємств, що працювали раніше, тепер були закриті. Соціальні виплати затримувалися на місяці та навіть роки. Міцно стала на ноги організована злочинність, яка — подекуди — зрослася з правоохоронною системою. Корупція та масове розкрадання державного майна, що стартувало ще за перебудови (невипадково тоді каламбурили про “пєрєстройку-пєрєкачьку-пєрєстрєлку”), досягли свого апогею. Люди опинилися на межі виживання. Однак жаліючись на те, що “раньше жилі бєдна, а сейчас ваабшє ніщєствуєм”, вони ніколи не забували додати: “вот вчєра нас баялся вєсь мір, а тєпєрь нє баіца нікто”.
Смуток за могутнім імперським минулим особливо посилився після програшу в першій російсько-чеченській війні, що тривала впродовж 1994–1996 років. Суспільство ніяк не могло оговтатися від шоку й приниження. Як сталося, що “доблєсную рускую армію” змусили відступили чеченські ополченці — вчорашні пастухи? Росіяни не розуміли, що ці “пастухи” — вмілі воїни, які воюють за власну незалежну державу. Це й було запорукою їхньої перемоги.
Підняти Росію з колін і прогнати Велику Смуту взявся Путін. Хоча в самого від страху перед цією примарою часом тремтять руки.
РОСІЙСЬКА ІСТОРІЯ — З її князівськими міжусобицями, революціями й громадянськими війнами, розпадом багатонаціональної держави — не унікальна.
У другій половині 15 сторіччя колотнеча за королівський трон між родинами Йорків і Ланкастерів на довгі 3 роки розділила навпіл англійське суспільство. Конфлікт, відомий як Війна троянд, поклав кінець існуванню низці знатних родів і забрав життя близько чверті населення країни.
У 17 сторіччі Річ Посполиту двічі трясло через рокош — повстання проти короля, на яке шляхта мала офіційний дозвіл у випадку посягання на їхні права і свободи. І рокош Зебжидовського, і рокош Любомирського були спрямовані проти запровадження абсолютизму, у чому лідери заколоту запідозрили Зиґмунда ІІІ та Яна ІІ Казімєжа відповідно. Ці заколоти змусили взятися за мечі й зустрітися на полі бою десятки тисяч співвітчизників.
Вони зациклилися на власних міжусобицях, які відбувалися хтозна й коли, і тягнуть цей непотрібний, роздутий боязню багаж минулого в майбутнє…
Наприкінці 18 сторіччя спалахнула революція у Франції. На вуличних барикадах і під стінами Бастилії в Парижі зустрілися буржуа, робітники, ремісники, купці, студенти, вільні селяни. За підтримки частини духовенства та дворянства з Генеральних штатів вони єдиним фронтом виступили проти тиранії Луї XVI. Масові протести призвели спочатку до відсторонення, а потім і страти короля, а держава була проголошена республікою. Втім, до політичної стабільності було ще далеко. Військова інтервенція Австрії, Пруссії, Британії, Іспанії та інших на підтримку монархії, протистояння між радикальними й поміркованими політичними силами, постійна зміна урядів — усе це розхитувало Францію, допоки в результаті перевороту до влади не прийшов Наполеон.
Поразка в Першій світовій війни озвалася складною економічною і політичною кризою в Німеччині. Бунт військових переріс у загальнонаціональне повстання, у результаті якого кайзер Вільгельм ІІ змушений був зректися трону й утікати з країни в листопаді 1918 року. Боротьба між політиками, які виступали за парламентську демократію й поступові реформи, та прихильниками встановлення совєцької влади майже довела німецьке суспільство до громадянської війни.
У кінці 20 сторіччя кривава драма розігралася на Балканах. Економічні, політичні та соціальні труднощі роз’їдали Югославію зсередини. Виголошене на цьому тлі прагнення хорватів, словенців, боснійців і македонців мати власні незалежні держави наштовхнулося на повне несприйняття центральної влади. Розпочалися війни, які супроводжувалися значними руйнуваннями, величезними людськими жертвами та неупинними потоками біженців.
Перелічувати іноземні “смути” можна безкінечно. Напевно, немає жодної країни у світі, яку хоча б раз за всю історію її існування не роздирали б внутрішні чвари. Проте, якщо переважній більшості народів вдалося залишити їх у минулому й спокійно жити далі, то росіянам це виявилося не під силу. Вони зациклилися на власних міжусобицях, які відбувалися хтозна й коли, і тягнуть цей непотрібний, роздутий боязню багаж минулого в майбутнє, цим самим фактично перекреслюючи всі шанси на власний розвиток.
Російський історичний досвід не унікальний, але унікальна реакція росіян на нього — тривалий непереборний страх, що насправді межує з параноєю. Адже в 999 випадках із 1000 реальних підстав, аби боятися, немає.
Звідкіля цей страх, який примарою переслідує понад 140 мільйонів мешканців Росії, і навіщо він плекається сторіччями — це передусім питання до російських правителів і їхнього персонального найбільшого кошмару — можливості втратити трон. Ніхто з них — чи то в далекому 15, чи в нинішньому 21 сторіччі — так до кінця й не поборов цей жах. (Або хоча б запитався, чи потрібен цей трон?) Але вони добре навчилися його стримувати, навіть контролювати. Як? Все надзвичайно просто — розбудовуючи Російську імперію. Адже головна запорука збереження влади — це її зміцнення. Принаймні в цій частині світу, де благополуччя людей як рецепт владного довголіття ніхто не розглядає.
Москва вирішувала все, позбавивши народи можливості самим керувати своїм життям…
Починаючи з 1480-х років московські правителі, самовільно перейменувавши себе на “ґасударєй і вєлікіх князєй всєя Русі”, взялися приєднувати землі колишніх руських князівств — нібито їхньої законної вотчини. При цьому вони не гребували жодними засобами: не вдавалося захопити територію зі зброєю в руках — застосовували підкуп; не спрацьовували гроші — домовлялися про династичні шлюби; зривалися переговори про одруження — знову віддавався наказ: “Шаблі наголо!”.
Щоби європейці стали сприймати москвичів за рівних, а не дикунів із Півночі, які лише нещодавно вилізли з болота чи вибігли з навколишнього лісу, тодішні політтехнологи на зарплаті в правителя — як-от монах Філофєй із Спасо-Єлєазаровскава монастиря в Пскові — створили для них новий імідж: святих людей, що є спадкоємцями “справжнього християнства”. Москву оголосили “третім Римом”, мовляв “два убо Ріма падоша [тобто античний Рим і Константинополь — примітка авторів], третій стоіт, а чєтвєртому нє биті”. Саме тоді посеред повністю дерев’яного міста з’явилася величезна кам’яна фортеця з палацами і церквами — Крємль, що стала обличчям нової, “цивілізованої” Росії.
Паралельно із цим посилювалася внутрішня вертикаль влади, а будь-які форми самоврядування та демократії поступово ліквідовувалися. Наприклад, Зємскіє собори, які раніше обирали царя й ухвалювали закони, у середині 17 сторіччя мали право лише на затвердження царських рішень, а під його кінець — взагалі перестали скликатися.
Остаточно абсолютна влада в Російській імперії склалася за Пєтра І. Він видавав усі закони, призначав з еліти суспільства — дворянства — усіх вищих урядових чиновників і керівників регіонів, затверджував усі судові вироки, призначав оберпрокурора й усіх членів Сінода — вищого органу церковного управління.
Будь-які проєкти обмеження влади імператора придушувалися одразу, щойно про них ставало відомо. Так, у 1730 році при вступі на трон Анни Іоановни, племінниці Пєтра І, члени нещодавно створеного Вєрховнава тайнава совєта — вищого урядового органу — хотіли заборонити їй самостійно, без погодження, оголошувати війну, роздавати державні землі, присвоювати військові звання та збільшувати бюджетні витрати. Проте за підтримки армії та дворян імператриця відкинула ці пропозиції. Раду було ліквідовано, а “вєрховніков” — звільнено з посад та невдовзі репресовано.
Увесь цей час російські правителі не припиняли поглинати нові території: Сибір, Лівобережну Україну, балтійські землі. Станом на 18 сторіччя Російська імперія була вже однією з найбільших держав світу. Але цього було мало. Тож вона взяла активну участь у поділах Речі Посполитої, захопила Кавказ, включила до своїх володінь Аляску та взялася за колонізацію Середньої Азії.
Три головні основи, “бєз коіх Росія нє может блаґодєнствавать, усіліваца, жить” — праваславіє, самадєржавіє, народнасть — цілковито викристалізувалися в 19 сторіччі. На тлі французького гасла “Свобода, рівність, братерство” російська тріада звучала особливо архаїчно. Втім, це не завадило їй стати панівною ідеологією імперії. Імперії, офіційне свідоцтво про смерть якої датується революцією 1917 року. Та це — ніщо інше, як проста формальність.
Здавалося б, масові протести з вимогами зречення Нікалая ІІ, його вимушена відмова від трону, а згодом і страта, яскраво засвідчили, що не можна в часи соціального прогресу правити державою без Конституції, розвинутих політичних партій, громадської дискусії та зневажаючи права інших народів.
Але в результаті подальшої громадянської війни владу в Росії захопили большевики… і виявилося, що все перелічене — можна. Можна наступити на горло суспільному поступу й продовжувати будувати імперію. Хіба трохи замаскувати ідею.
Відтепер вся влада сконцентрувалася в руках не царя чи імператора, а головного компартійного вождя, який так само правив посмертно. Якщо раніше не було жодної Конституції, то за 70 років совєти видали підданим аж чотири — у 1918-му, 1924-му, 1936‑му та 1977-му. Проте, це було відверте окозамилювання, фікція, особливо коли йшлося про громадянські права людей чи повноваження національних республік.
У Російській імперії версії 2.0 не було місця альтернативним думкам — усі мали діяти так, як повеліває панівна партія — одна-єдина, діяльність якої визнавалася законною. Не можна було займатися власним бізнесом. Натомість кожен зобов’язувався працювати там, куди відправили за розподілом, без права змінити місце роботи. Не потрібно було доводити провину людини, щоби її ув’язнити, розстріляти, заслати в табори чи конфіскувати майно.
На паперах нова імперія була федерацією рівноправних республік із правом виходу з СССР. Але в дійсності Лєніну, Сталіну, Хрущьову, Брєжнєву і Горбачьову було абсолютно плювати на права колоній. Комусь трохи більше, комусь менше, але це — факт. Управління було максимально централізоване — Москва вирішувала все, позбавивши народи можливості самим керувати своїм життям.
Путін, який прийшов до влади на зламі 20-го і 21 сторіч, навіть не намагався відмовитися від імперського спадку, збудувати натомість щось нове, свіже, демократичне.
— Дараґіє расєянє, дараґіє саатєчествєннікі! Сєводня на мєня возложена абязаннасть ґлави ґасударства. Чєрєз трі мєсаца састаяца вибари прєзідєнта Расіі. Абращяю вніманіє на то, что ні мінути нє будєт вакуума власті в странє. Нє било і нє будєт… — заявив він у своєму першому новорічному вітанні.
Відтоді й до сьогодні ситуація з правами людини та включених до Російської Федерації територій кардинально не змінилася. За самий лише натяк у медіа на критику влади можна здобути тавро “іноземного агента”, а за поширення допису з “екстремістськими матеріалами” в соціальних мережах — на рік загриміти в колонію. Тут не лише заборонена діяльність будь-яких національних політичних партій і громадських організацій, але й обмежено використання національних мов в освіті.
Водночас процвітає інтернет-телеканал “Царь-ґрад”, засновник і головний редактор якого, Константін Малофєєв, не криючись, заявляє: “Імпєрія — ето наше прошлоє і наше будущєє. Ми нє можем нє бить імперієй. Імперія — ето і єсть ми”. Чудово знаючи, що такі слова — музика для вух Путіна. Людини, що заради тяглості традицій править державою з Крємля. Хоча нині ця кам’яна фортеця в центрі Москви — найяскравіший символ дикості, архаїчності Росії. Людини, що в прагненні тотального контролю перевіряє кожне слово у всякій складеній для нього промові. Людини, що ментально застрягла в іншій епосі, а тому звіряє свій час одразу за трьома годинниками.
***
МІЦНА ІМПЕРАТОРСЬКА ВЛАДА так довго й успішно тримається в Росії головним чином тому, що її правителі сторіччями виховували слухняних, покірних підданих. При цьому — шкодуючи пряники, але щедро розмахуючи батогом. Їхня мотивація одразу на поверхні: немає бунтарів — немає смути. Тої, яка є їхнім персональним найбільшим кошмаром. Смути, за якої вони позбуваються влади, а часом — і життя.
Кожен берігся від такої незавидної перспективи, як міг. Очевидно, що з людьми, які становили загрозу, ніхто не церемонився. В імперії часів Нікалая ІІ, наприклад, Кримінальний кодекс мав навіть окремий розділ, де йшлося про відповідальність за сіяння смути. Сюди зараховувалися несанкціоновані мітинги, публічні заяви проти влади, видавання себе за члена імператорської родини ітеде, ітепе. Ці злочини насправді спокійно вписувалися б у сусідні глави — “О ґасударствєнной ізмєнє”, яка передувала, або “О нєповіновєніі власті”, яка слідувала одразу за розділом “О смутє”. Та вочевидь його виокремлення було принциповим. Засудженому заколотнику — залежно від провини — могло світити як затримання на 15 діб у в’язниці, так і безстрокове заслання до Сибіру.
У Совєцькій імперії людей, які “сіяли смуту”, судили за 58 статтею Кримінального кодексу — “контрреволюційні заходи”. Параноя большевицьких вождів роздула цю статтю аж до 14 пунктів. Але найбільшою “популярністю” серед них користувався десятий: “Пропаґанда ілі аґітация, садєржащіє прізив к свєрженію, падриву ілі аслаблєнію Совєцкой власті… ”. Стандартне покарання за таку провину становило 10 років ув’язнення вГУЛАГу та 5 років ураження в правах. Однак, під час Другої світової війни людей навіть розстрілювали.
Поряд із цим російські імператори вдаються й до превентивних заходів боротьби зі смутою, настирливо навіюючи своїм підданим дуже конкретну думку: якщо раптом їх не стане, постраждають усі. “Любиє расколи ґубітєльни для Росіі…”. Її поглине безлад, хаос, нестабільність. Як це було в 1605–1613 роках. Або в 1917–1921 роках. Або в середині 1980-х – на початку 1990-х. Свій особистий найбільший жах ці злі генії та віртуозні маніпулятори зробили страхом усієї країни. Берегли себе від смути, залякуючи Великою Смутою всіх інших.
При цьому сама технологія продукування й трансляції страху серед людей не надто змінилася. Що у 17-му, що у 21 сторіччі ця примара творилася й твориться руками конкретних вузьких спеціалістів: тільки раніше їх називали придворними літописцями, а тепер — це політтехнологи на зарплаті в Путіна.
З подачі останніх, наприклад, у лютому 2022 року, якраз напередодні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, російські телеґрам‑канали почали масово розганяти серед своїх аудиторій інформацію про план дестабілізації Росії під назвою “Смута”, який нібито готували Сили спеціальних операцій України. Його результатом мала б стати “патєря управлєнія, еканамічєскіє патрясєнія, ізмінєніє пазіций Расіі на міравой арєнє” — справдешній кошмар наяву!
Звісна річ, жодного такого плану в реальності не існувало. Просто Путіну необхідний був привід для повернення однієї з найбільших колишніх колоній Росії, без якої він досі почувається недоімператором, і безумовне сприйняття його прагнень населенням. Останнього, зрештою, він і досягнув. Станом на квітень 2022 року, 74 відсотки росіян, які взяли участь в опитуванні “Лєвада-Центра”, заявили, що підтримують війну проти України.
***
СОНЦЕ НАД ПІВНІЧНИМ узбережжям Чорного моря майже досягло зеніту, коли на центральній площі одного з тимчасово окупованих Росією українських міст як Пилип із конопель вигулькнув невідомий чоловік у бейсболці, камуфляжі болотного кольору і бронежилеті, що був прикрашений свастикою та георгіївською стрічкою. На два кроки позаду за ним мовчки плентався ще один — також у формі, з балаклавою на обличчі та автоматом Калашникова на плечі.
Чужинець, який йшов першим, був зросту вище середнього, міцної статури, темно‑русявий. Із широким відкритим лобом, зліва на якому красувався багряного кольору шрам; бровами, які на закінчення сповзали донизу; світлими — чи то блакитними, чи то сірими — очима, навколо яких утворилися глибокі мішки, та носом “картоплиною”. На перший погляд, йому було років із 40, але це не точно, адже війна завжди накладає свій відбиток на обличчя. А тут ці кляті бєндеровци ось уже третій місяць після початку спєцопєрациі чинять такий запеклий опір, що і 18‑річний юнак зійде за сивого діда.
Чоловік зі шрамом на мить зупинився, щоби озирнутися навколо.
— Так дєржать! — схвально мугикнув він собі під ніс, побачивши російський триколор на флагштоці перед міською радою.
Трохи повіддаль, метрів за 50 попереду, обсаджений по периметру ялинами, туями та берізками проглядався майданчик. Звідти до нього долинули дзвінкі дитячі голоси. Підійшовши ближче, чоловік очманів від побаченого. Там веселився гурт підлітків: дев’ятеро хлопців і дівчат років 13 на гладенькому тротуарному покритті вправлялися в катанні і трюках на скейтах, велосипедах або самокатах.
“Нічьосє, борзота мєлкая!” — мелькнуло в його голові. З думкою дати доброї прочуханки та розігнати цю нахабну дрібноту, що замість тихенько ховатися в чотирьох стінах своїх квартир безбоязно висипала надвір і радіє життю, чоловік рішуче попрямував до них. Але по дорозі змінив свій першопочатковий намір: ні, він не одразу відправить їх по домівках. Спочатку — навчить, як правильно любити і поважати їхню нову Родіну. Влаштує їм лікбез, так би мовити.
— Ей, рєбятня! — гучно гукнув до дітей чоловік зі шрамом. — Бєґом марш сюда!
Щоби запрошення звучало переконливіше, бодіґард, який весь час тягнувся за ним по п’ятах, підкріпив його слова помахом зброї. Хлопці й дівчата, перекинувшись між собою поглядом, покидали транспортні засоби додолу й підійшли ближче.
Не знайшовши кращого варіанта, щоби сісти, Лжепутін примостився зверху на майже повністю заповнену сміттям бетонну урну, що стояла неподалік. Охоронець зупинилися обабіч. Діти обступили їх напівколом.
Зі свого уявного трону, геть не усвідомлюючи всієї жалюгідності картини, чоловік взявся допитувати підлітків:
— Вайна каґда началась Вєлікая Атєчєствєная? — В 1939-м, — без зволікань відповів йому один дзвінкий дитячий голосок. — Вот відіш… — розчаровано прорік чоловік, киваючи головою. Відповідь хлопця додала йому впевненості, що присутнім таки не завадить урок правильної історії. — Скажи, кто такой Стєпан Бєндера… для тєбя? — звернувся він до сміливця, що наважився вступити з ним у діалог.
На долю секунди поміж ними запала тиша. Чоловік зі шрамом уже встиг запишатися собою: справді, кращого Бабая, ніж найстрашніший “смут’ян” в історії совєцької імперії, й не придумаєш. Але лише два коротких слова, почутих із вуст того самого хлопчини, змусили окупанта пересмикнути плечима від моторошного холодку, що мимоволі пробіг по його спині.
Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.
Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.
