КИЇВСЬКІ КУРАТОРИ ЗІ Служби безпеки України через соціальні мережі зв’язуються з московськими підлітками-нацистами і схиляють їх до здійснення терористичного акту на залізниці. Створений із неповнолітніх підпільний осередок отримує нове бойове завдання — ліквідувати головну редакторку каналу “Russia Today”, зірку політичних ток шоу Марґаріту Сімоньян і релокантку, похресницю Владіміра Путіна Ксєнію Собчак. Чи то через невисокий рівень запитів малолітніх фанатів Гітлера, чи то через брак грошей життя обох оцінюють у 16 тисяч доларів. Убивство пропагандистки, яку давно охороняє штат спеціально навчених людей, хлоп має здійснити за допомогою автомата Калашникова. Біля тайника зі зброєю його і заарештовують браві путінські чєкісти на камеру керованого нею каналу…
На сцені Будинку культури ритмічно рухається нове обличчя нової (рашистської) хвилі попкультури. Блондин SHAMAN (псевдо російського виконавця) нордичного вигляду з дорогими манікюром і укладкою, оперезаний кулеметною стрічкою, співає свою нову пісню “Мой бой” (майже “Майн кампф”). Пісня очікувано подається як наступний культовий гіт після зичного “Я рускій!”. Кліп безсоромно демонструє руїни знищених українських міст, техніку з рашистською символікою, на тлі яких і розгортається патос “героїчного” SHAMANа, що на теренах України б’ється не на життя, а на смерть зі зловрочим Заходом. SHAMAN на тлі апокаліптичних картинок виглядає як гламурна випадковість, геть не так виглядають тіла російських солдат у пластикових пакетах. Невибагливий приспів легко лягає на німецьку мову й звучить нічим не гірше нацистських маршів…
Це читається як нотатки пожильця психдиспансеру чи замальовки сценариста комедії абсурду, але ж ні — це щоденна реальність 140-мільйонної країни, що має один із найбільших ядерних потенціалів і вирішила змінити хід історії. Країна, хвора на шизофашизм / рашизм… На жаль, не вперше.
“Бог, Нація, Труд!”
ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОГО ФАШИЗМУ багатогранна і химерна, хоч контекстуально пов’язана з історією класичного, усім відомого фашизму. З тією лише відмінністю, що фашизм / нацизм — ті, що у всіх на слуху і зазвичай є лекальними для розмірковувань обивателів і дослідників, — з’явилися як контраргумент комунобольшевизму, що запанував у Красній Росії. Антикомуністична риторика і практика були однією із чільних ознак правих радикалів 20 сторіччя. Знищення комуністів (комісарів) та євреїв вважалося рівноцінно важливими складовими нацистської / фашистської тактики і стратегії. Нагадаю, Адольф Гітлер прийшов до влади як альтернатива комуністичній загрозі й антипод революції за большевицьким зразком.
Незборимі ідеологічні суперечності між нацизмом і сталінізмом тим часом не означали відсутності точок дотику, спільних інтересів цих двох геополітичних хижаків і періодів тісної взаємодії. Ненавидячи один одного і готуючись до лобового зіткнення, вони косплеїли один одного, віддаючи належне вмінню мобілізувати населення навколо своїх ідей. Режими виявляли чимало спільного в суспільно-політичних практиках, роботі з масовою свідомістю, репресивних, культурних і пропагандистських інструментах — дарма, що один був “красним”, а другий — “коричневим”. Зовнішня подібність тоталітарних культур була очевидною. Гітлер і Сталін на першому етапі Другої світової війни поділили між собою Європу як партнери. Та напад Німеччини на СССР перетворив удаваних партнерів на ворогів. Відтоді слово “фашист” (під яким на обивательському рівні розуміється саме “нацист”) міцно затвердилося в наборі негативно пофарбованої лексики.
Це, однак, не означало, що серед тогочасних росіян не було фашистів. Були. Хоч і поза кордонами Совєцького Союзу — у Китаї та Сполучених Штатах.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
В обох випадках ішлося про сюжети, достойні авантюрних романів чи фікшенів. На сконі совєцького ладу відомості про російських фашистів невтаємничений раніше читач уперше дізнався з перекладеної російською мовою книги професора Гавайського університету Джона Стефана “Російські фашисти. Трагедія і фарс в еміграції. 1925–1945”.1 У передмові до видання, датованого жовтнем 1991 року, Лєв Дєлюсін обережно зауважував:
“При слові “фашизм” у пам’яті виникають згадки про німецький чи італійський фашизм, їхні строго дисципліновані політичні партії, їхні зв’язки з промисловими монополіями, про концтабори, войовничу націонал-соціалістичну пропаганду й агресивні устремління. Доволі скоро “фашизм” став словом називним, що означало свавілля, беззаконня, терор, знущання і глум над народом, насадження культу вождя, антидемократизм, став синонімом зла і насильства, нелюдяності й зневаги до особистості. Російський фашизм, про який розповідає Джон Стефан, хоча й мав певні риси зовнішньої подібності з партіями Гітлера і Муссоліні (воєнізовані загони, ритуальна мішура, схожа символіка, пропаганда насильства, ненависть до комунізму), усе ж сильно від них відрізнявся. Обличчя російського фашизму багато в чому визначалося як зовнішнім середовищем, де він діяв, так і характером лідерів цього руху… Оголошуючи себе націонал-патріотами, борцями за велику Росію, російські фашисти по суті лише прикривалися цими гаслами й були позбавлені національного ґрунту”.
Російські фашисти за кордоном дійсно були позбавлені зв’язку з батьківщиною, яку вони мріяли звільнити. Власне, як і решта російської еміграції. А проте їхні політичні програми були цілком зіставними з класичними європейськими взірцями, на які вони орієнтувалися, мало того — не менш глобальні претензії, назви ж бо зобов’язували — “Всеросійська фашистська організація”,2 “Всеросійська фашистська партія”,3 “Російський фашистський союз”4 провели кілька всесвітніх з’їдів. Що ж до організаційної структури, вона зовні мало чим поступалася. Російські фашисти мали своїх фюрерів (Костянтін Родзаєвскій — у Маньчжурії та Анастасій Вонсяцкій — у США), клич (“Бог, Нація, Труд!”),5 партії, центральні комітети, трирічні плани, молодіжні організації, видання і програмні документи, пісні, уніформу й рангові відзнаки, свастики на нарукавних пов’язках, тисячі зареєстрованих членів, жіночі й навіть дитячі організації. До речі, фашистський рух був одним із наймасовіших у російській еміграції. У переддень Другої світової війни він об’єднував близько 30 000 членів у Європі, Америці, Азії та Австралії. Суперництво і містифікації, аферизм і співпраця із совєцькими чєкістами, брак грошей і переслідування влади, намагання об’єднатися у світовому вимірі перетворили історію їхньої діяльності на фарс: маньчжурський фюрер на схилку війни вів переговори про повернення до СССР, там був заарештований і наприкінці серпня 1946 року розстріляний у підвалі Луб’янки. Другий, відійшовши від політики, доживав життя в американському Сент Пітерсберзі, епатуючи публіку й фактично живучи у світі власних ілюзій про політичну велич (у власному маєтку створив іграшковий музей Ніколая ІІ).
Нові ідеології пропонувалися як альтернатива загниваючому марксизму-лєнінізму...
Вдумливий дослідник історії російського фашизму Джон Стефан писав:
“Карл Маркс одного разу зауважив, що історія повторюється: перший раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу. В історії російських фашистів трагедія і фарс переплітаються, створюючи контрапункт. Безсилі, вирвані з рідного ґрунту, вони захищалися від усвідомлення безнадійності своєї справи дурманом безглуздих ілюзій. Маньчжурський “вождь” Родзаєвскій бачив спасіння Росії спочатку в японцях, потім — у Гітлері і під кінець — у Сталіні. Його суперник Вонсяцкій створив у помісті своєї багатої дружини-американки цілий фантастичний світ і вихвалявся перед кожним, хто погоджувався його слухати, своїми таємними легіонами, готовими до штурму Крємля”.
Зрозуміло, що жодного впливу у світі вони не мали, будучи маргінальним відгалуженням і без того не занадто успішної російської політичної еміграції. Натомість руйнівна робота чєкістів, інтегрованих в організації, була ефективною. Історія вербування і страти Костянтіна Родзаєвского 30 серпня 1946 року — яскраве тому підтвердження. Не йшлося і про хоч якийсь помітний вплив на совєцьких мешканців, міцно зачинених за залізною завісою від агітації і пропаганди російських фашистів.
А проте, помилиться той, хто вважає, що в країні, яка перемогла нацизм і дала світу “Сімнадцять миттєвостей весни”6 (1973), профашистських чи фашистських / нацистських симпатиків не було від слова зовсім, а все погане з’явилося лише після краху Совєцького Союзу. Це уявлення так само відповідає історичній правді, як і те, що СССР був зразком інтернаціоналізму. Перші публічні маніфестації неонацистів відбулися в Курґані, Южноуральську, Нижньому Таґілі, Свердловську та Лєнінґраді ще в 1981 році. У 1982-му — на день народження Адольфа Гітлера — показова акція совєцьких школярів-фанатів фюрера шумувала на Пушкінській площі в Москві.
Профашистські ідеологічні конструкти активізувалися як ідеологічний андеґраунд совєцького суспільства в добу ідеологічного застою. Власне, вони перебували до того у своєрідному анабіозі, “заморожені” сталінським терором. На ментальному рівні зникнути цілковито вони не могли, бо чорносотенний і білогвардійський рухи — ці протофашистські феномени — залишалися присутніми в ідеологічній площині передусім тих соціальних середовищ, що мали доступ до совєцьких спєцхранов. Ішлося про совєцьких науковців і партфункціонерів, а також чєкістів. Там вони і “проклюнулися” до нового життя.
Нові ідеології пропонувалися як альтернатива загниваючому марксизму-лєнінізму. Дарма, що ці “нові” пошуки були виразно антисемітськими й питомо расистськими. Дарма, що значна частина “нових лідерів” була добре інтегрованою в совєцьку систему й жила фактично у двох світах — совєцькому / атеїстичному і альтернативному / язичницькому. Як, скажімо, Валєрій Ємельянов — кандидат економічних наук (прикметно, що захищався він у Вищій партійній школі при ЦК КПСС), арабіст і водночас адепт російського неоязичництва. Засновник і очільник “Всесвітнього антисіоністського і антимасонського фронту “Пам’ять”,7 автор книг “Десіонізація”8 (1979) та “Єврейський фашизм і азійський спосіб виробництва”9 (1988), відомий ще й тим, що в 1980 році вбив і розчленував власну дружину, запідозривши її в роботі на сіоністів. Тісний світ! Свідком у справі проходив Алєксандр Дуґін.
Перші публікації на той час лектора Московського ґоркома партії із “викриттями” жидомасонської змови побачили світ на початку 1970-х років (припинені вони були лише після міжнародного протесту, висловленого совєцькому послу Сполученими Штатами в 1973 році), а перша книга — наприкінці десятиріччя за вказівкою сирійського президента Хафеза Асада. Видана кількома мовами за кордоном, вона стала взірцем совєцького антисіонізму — цілком органічного явища тих часів. А в постсовєцьку епоху почалося її нове життя — як органічної складової пошуків сенсу життя народом, який втратив імперію і розуміння себе. Вона органічно вписалася в загальний потік альтернативної історії (на кшталт широковідомої “Велесової книги”), ставши однією з багатьох ксенофобських ідеологій, що компенсували росіянам “національне приниження” і пошуки винних. Колишній пацієнт психіатричної лікарні, виключений із партії після звинувачень у сіонізмі з боку ЦК КПСС і особисто Лєоніда Брєжнєва, повертається до активної діяльності з пошуків російської національної ідеї, засновує громадські організації, співпрацює з політичними проєктами, редагує газету “Руская Правда” і (уважно!) викладає в Академії бронетанкових військ.
Примітна кар’єра ідеолога російських крайніх правих.