Російська академія естрадно-феєричного шизофашизму

Позірно залишаючись у “білих рукавичках”, Крємль виконує брудну роботу руками правих...

Авторка

Ілюстраторка

Російська академія естрадно-феєричного шизофашизму

КИЇВСЬКІ КУРАТОРИ ЗІ Служби безпеки України через соціальні мережі зв’язуються з московськими підлітками-нацистами і схиляють їх до здійснення терористичного акту на залізниці. Створений із неповнолітніх підпільний осередок отримує нове бойове завдання — ліквідувати головну редакторку каналу “Russia Today”, зірку політичних ток шоу Марґаріту Сімоньян і релокантку, похресницю Владіміра Путіна Ксєнію Собчак. Чи то через невисокий рівень запитів малолітніх фанатів Гітлера, чи то через брак грошей життя обох оцінюють у 16 тисяч доларів. Убивство пропагандистки, яку давно охороняє штат спеціально навчених людей, хлоп має здійснити за допомогою автомата Калашникова. Біля тайника зі зброєю його і заарештовують браві путінські чєкісти на камеру керованого нею каналу…

На сцені Будинку культури ритмічно рухається нове обличчя нової (рашистської) хвилі попкультури. Блондин SHAMAN (псевдо російського виконавця) нордичного вигляду з дорогими манікюром і укладкою, оперезаний кулеметною стрічкою, співає свою нову пісню “Мой бой” (майже “Майн кампф”). Пісня очікувано подається як наступний культовий гіт після зичного “Я рускій!”. Кліп безсоромно демонструє руїни знищених українських міст, техніку з рашистською символікою, на тлі яких і розгортається патос “героїчного” SHAMANа, що на теренах України б’ється не на життя, а на смерть зі зловрочим Заходом. SHAMAN на тлі апокаліптичних картинок виглядає як гламурна випадковість, геть не так виглядають тіла російських солдат у пластикових пакетах. Невибагливий приспів легко лягає на німецьку мову й звучить нічим не гірше нацистських маршів…

Це читається як нотатки пожильця психдиспансеру чи замальовки сценариста комедії абсурду, але ж ні — це щоденна реальність 140-мільйонної країни, що має один із найбільших ядерних потенціалів і вирішила змінити хід історії. Країна, хвора на шизофашизм / рашизм… На жаль, не вперше.

“Бог, Нація, Труд!”

ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОГО ФАШИЗМУ багатогранна і химерна, хоч контекстуально пов’язана з історією класичного, усім відомого фашизму. З тією лише відмінністю, що фашизм / нацизм — ті, що у всіх на слуху і зазвичай є лекальними для розмірковувань обивателів і дослідників, — з’явилися як контраргумент комунобольшевизму, що запанував у Красній Росії. Антикомуністична риторика і практика були однією із чільних ознак правих радикалів 20 сторіччя. Знищення комуністів (комісарів) та євреїв вважалося рівноцінно важливими складовими нацистської / фашистської тактики і стратегії. Нагадаю, Адольф Гітлер прийшов до влади як альтернатива комуністичній загрозі й антипод революції за большевицьким зразком.

Незборимі ідеологічні суперечності між нацизмом і сталінізмом тим часом не означали відсутності точок дотику, спільних інтересів цих двох геополітичних хижаків і періодів тісної взаємодії. Ненавидячи один одного і готуючись до лобового зіткнення, вони косплеїли один одного, віддаючи належне вмінню мобілізувати населення навколо своїх ідей. Режими виявляли чимало спільного в суспільно-політичних практиках, роботі з масовою свідомістю, репресивних, культурних і пропагандистських інструментах — дарма, що один був “красним”, а другий — “коричневим”. Зовнішня подібність тоталітарних культур була очевидною. Гітлер і Сталін на першому етапі Другої світової війни поділили між собою Європу як партнери. Та напад Німеччини на СССР перетворив удаваних партнерів на ворогів. Відтоді слово “фашист” (під яким на обивательському рівні розуміється саме “нацист”) міцно затвердилося в наборі негативно пофарбованої лексики.

Це, однак, не означало, що серед тогочасних росіян не було фашистів. Були. Хоч і поза кордонами Совєцького Союзу — у Китаї та Сполучених Штатах.

В обох випадках ішлося про сюжети, достойні авантюрних романів чи фікшенів. На сконі совєцького ладу відомості про російських фашистів невтаємничений раніше читач уперше дізнався з перекладеної російською мовою книги професора Гавайського університету Джона Стефана “Російські фашисти. Трагедія і фарс в еміграції. 1925–1945”.¹ У передмові до видання, датованого жовтнем 1991 року, Лєв Дєлюсін обережно зауважував:

“При слові “фашизм” у пам’яті виникають згадки про німецький чи італійський фашизм, їхні строго дисципліновані політичні партії, їхні зв’язки з промисловими монополіями, про концтабори, войовничу націонал-соціалістичну пропаганду й агресивні устремління. Доволі скоро “фашизм” став словом називним, що означало свавілля, беззаконня, терор, знущання і глум над народом, насадження культу вождя, антидемократизм, став синонімом зла і насильства, нелюдяності й зневаги до особистості. Російський фашизм, про який розповідає Джон Стефан, хоча й мав певні риси зовнішньої подібності з партіями Гітлера і Муссоліні (воєнізовані загони, ритуальна мішура, схожа символіка, пропаганда насильства, ненависть до комунізму), усе ж сильно від них відрізнявся. Обличчя російського фашизму багато в чому визначалося як зовнішнім середовищем, де він діяв, так і характером лідерів цього руху… Оголошуючи себе націонал-патріотами, борцями за велику Росію, російські фашисти по суті лише прикривалися цими гаслами й були позбавлені національного ґрунту”.

Російські фашисти за кордоном дійсно були позбавлені зв’язку з батьківщиною, яку вони мріяли звільнити. Власне, як і решта російської еміграції. А проте їхні політичні програми були цілком зіставними з класичними європейськими взірцями, на які вони орієнтувалися, мало того — не менш глобальні претензії, назви ж бо зобов’язували — “Всеросійська фашистська організація”,² “Всеросійська фашистська партія”,³ “Російський фашистський союз”⁴ провели кілька всесвітніх з’їдів. Що ж до організаційної структури, вона зовні мало чим поступалася. Російські фашисти мали своїх фюрерів (Костянтін Родзаєвскій — у Маньчжурії та Анастасій Вонсяцкій — у США), клич (“Бог, Нація, Труд!”),⁵ партії, центральні комітети, трирічні плани, молодіжні організації, видання і програмні документи, пісні, уніформу й рангові відзнаки, свастики на нарукавних пов’язках, тисячі зареєстрованих членів, жіночі й навіть дитячі організації. До речі, фашистський рух був одним із наймасовіших у російській еміграції. У переддень Другої світової війни він об’єднував близько 30 000 членів у Європі, Америці, Азії та Австралії. Суперництво і містифікації, аферизм і співпраця із совєцькими чєкістами, брак грошей і переслідування влади, намагання об’єднатися у світовому вимірі перетворили історію їхньої діяльності на фарс: маньчжурський фюрер на схилку війни вів переговори про повернення до СССР, там був заарештований і наприкінці серпня 1946 року розстріляний у підвалі Луб’янки. Другий, відійшовши від політики, доживав життя в американському Сент Пітерсберзі, епатуючи публіку й фактично живучи у світі власних ілюзій про політичну велич (у власному маєтку створив іграшковий музей Ніколая ІІ).

Нові ідеології пропонувалися як альтернатива загниваючому марксизму-лєнінізму...

Вдумливий дослідник історії російського фашизму Джон Стефан писав:

“Карл Маркс одного разу зауважив, що історія повторюється: перший раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу. В історії російських фашистів трагедія і фарс переплітаються, створюючи контрапункт. Безсилі, вирвані з рідного ґрунту, вони захищалися від усвідомлення безнадійності своєї справи дурманом безглуздих ілюзій. Маньчжурський “вождь” Родзаєвскій бачив спасіння Росії спочатку в японцях, потім — у Гітлері і під кінець — у Сталіні. Його суперник Вонсяцкій створив у помісті своєї багатої дружини-американки цілий фантастичний світ і вихвалявся перед кожним, хто погоджувався його слухати, своїми таємними легіонами, готовими до штурму Крємля”.

Зрозуміло, що жодного впливу у світі вони не мали, будучи маргінальним відгалуженням і без того не занадто успішної російської політичної еміграції. Натомість руйнівна робота чєкістів, інтегрованих в організації, була ефективною. Історія вербування і страти Костянтіна Родзаєвского 30 серпня 1946 року — яскраве тому підтвердження. Не йшлося і про хоч якийсь помітний вплив на совєцьких мешканців, міцно зачинених за залізною завісою від агітації і пропаганди російських фашистів.

А проте, помилиться той, хто вважає, що в країні, яка перемогла нацизм і дала світу “Сімнадцять миттєвостей весни”⁶ (1973), профашистських чи фашистських / нацистських симпатиків не було від слова зовсім, а все погане з’явилося лише після краху Совєцького Союзу. Це уявлення так само відповідає історичній правді, як і те, що СССР був зразком інтернаціоналізму. Перші публічні маніфестації неонацистів відбулися в Курґані, Южноуральську, Нижньому Таґілі, Свердловську та Лєнінґраді ще в 1981 році. У 1982-му — на день народження Адольфа Гітлера — показова акція совєцьких школярів-фанатів фюрера шумувала на Пушкінській площі в Москві.

Профашистські ідеологічні конструкти активізувалися як ідеологічний андеґраунд совєцького суспільства в добу ідеологічного застою. Власне, вони перебували до того у своєрідному анабіозі, “заморожені” сталінським терором. На ментальному рівні зникнути цілковито вони не могли, бо чорносотенний і білогвардійський рухи — ці протофашистські феномени — залишалися присутніми в ідеологічній площині передусім тих соціальних середовищ, що мали доступ до совєцьких спєцхранов. Ішлося про совєцьких науковців і партфункціонерів, а також чєкістів. Там вони і “проклюнулися” до нового життя.

Нові ідеології пропонувалися як альтернатива загниваючому марксизму-лєнінізму. Дарма, що ці “нові” пошуки були виразно антисемітськими й питомо расистськими. Дарма, що значна частина “нових лідерів” була добре інтегрованою в совєцьку систему й жила фактично у двох світах — совєцькому / атеїстичному і альтернативному / язичницькому. Як, скажімо, Валєрій Ємельянов — кандидат економічних наук (прикметно, що захищався він у Вищій партійній школі при ЦК КПСС), арабіст і водночас адепт російського неоязичництва. Засновник і очільник “Всесвітнього антисіоністського і антимасонського фронту “Пам’ять”,⁷ автор книг “Десіонізація”⁸ (1979) та “Єврейський фашизм і азійський спосіб виробництва”⁹ (1988), відомий ще й тим, що в 1980 році вбив і розчленував власну дружину, запідозривши її в роботі на сіоністів. Тісний світ! Свідком у справі проходив Алєксандр Дуґін.

Перші публікації на той час лектора Московського ґоркома партії із “викриттями” жидомасонської змови побачили світ на початку 1970-х років (припинені вони були лише після міжнародного протесту, висловленого совєцькому послу Сполученими Штатами в 1973 році), а перша книга — наприкінці десятиріччя за вказівкою сирійського президента Хафеза Асада. Видана кількома мовами за кордоном, вона стала взірцем совєцького антисіонізму — цілком органічного явища тих часів. А в постсовєцьку епоху почалося її нове життя — як органічної складової пошуків сенсу життя народом, який втратив імперію і розуміння себе. Вона органічно вписалася в загальний потік альтернативної історії (на кшталт широковідомої “Велесової книги”), ставши однією з багатьох ксенофобських ідеологій, що компенсували росіянам “національне приниження” і пошуки винних. Колишній пацієнт психіатричної лікарні, виключений із партії після звинувачень у сіонізмі з боку ЦК КПСС і особисто Лєоніда Брєжнєва, повертається до активної діяльності з пошуків російської національної ідеї, засновує громадські організації, співпрацює з політичними проєктами, редагує газету “Руская Правда” і (уважно!) викладає в Академії бронетанкових військ.

Примітна кар’єра ідеолога російських крайніх правих.

“Майбутнє належить нам!”

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА КАТАСТРОФА, масове зубожіння одних, миттєве збагачення інших, збройні конфлікти на околицях Російської Федерації культивували великодержавний ресентимент і ксенофобію. Зростає природна фанбаза правих рухів. Мірою відпадання колишніх совєцьких республік і руху частини з них у напрямку Європейського Союзу розросталися образа, заздрість, а затим і ненависть до “невдячних”. “Сіячів бурі” в молодому поколінні, що зростало на руїнах комунобольшевизму, не бракувало. Отже, було вдосталь і енергії смерті. Активісти організацій радикальних націоналістів брали активну участь у низці локальних конфліктів, що спалахнули на постсовєцьких теренах і в країнах, що приєдналися під тиском СССР до соціалістичного табору в повоєнну добу. Вони відзначалися у вуличних зіткненнях, як добровольці засвітилися під час придністровського конфлікту, у Сербії та Боснії, згодом — у Чечні, становили “бойовий кулак” антиєльцинівських сил під час так званої малої громадянської війни в Росії. На середину 1990-х років недобру радикальну славу мала “Російська національна єдність”¹⁰ Алєксандра Баркашова із близько 15 000 членів. “Баркашовці” були характерною окрасою “лихих 1990-х”. Вони не цуралися криміналу, нападали і вбивали навіть націоналістів, тим паче — антифашистів, представників релігійних меншин тощо, зрештою перетворившись на типовий інструмент каналізації соціальної напруженості.

А втім, говорячи, що російський фашизм уже впродовж першого постсовєцького десятиріччя став впливовим актором посттоталітарного транзиту, варто розуміти, чим була вся ця “збірна солянка” російських (про)фашистських і неонацистських рухів, організацій, субкультур. Оскільки це вкрай важливо для розуміння того, із чим людство зіткнулося в обличчі нинішньої рашистської Росії.

Для початку звернімо увагу на “слова”.

У суворо науковому сенсі не варто називати рашизм фашизмом чи нацизмом. Бо кажучи, що путінська Росія є нацистською, ми б дали підстави вважати, що ідеологічно Крємль і рашисти наслідують настанови Адольфа Гітлера й надихаються його “Майн кампфом”, “символами віри” німецьких націонал-соціалістів, дотримуються нацистських обрядів, послуговуються нацистською етикою, означують себе нацистською свастикою, прагнуть відбудувати Третій Райх, вважають себе належними до вищої арійської нації. Очевидно, що рашисти мають доволі схожий із нацистським світогляд, проте в основі його — ідеї Третього Риму (або ж святої Російської імперії), російської цивілізації та цивілізаційної єдності і вищості росіян.

Тим часом і справжні неонаці давно й міцно присутні в російському політичному ландшафті. Вони інтегровані у “Всесвітній союз націонал-соціалістів”,¹¹ що існує від 1962 року. У 2012 році офіційно зареєстрованими його членами були “Національний спротив”,¹² “Націонал-соціалістичний рух “Російський дивізіон”,¹³ “Всеросійський громадський патріотичний рух “Російська національна єдність”,¹⁴ “Націонал-соціалістичний рух “Слов’янський союз”.¹⁵ Існувало чимало автономних осередків, які вигадливо міксували нацизм і сталінізм, большевизм і неоязичництво, православний фундаменталізм і фундаменталізм мусульманський — що називається на всі смаки. Саме тому вони захопили увагу потенційної антисоціальної аудиторії з потужним деструктивним потенціалом.

Неонаці експлуатували тези захоплення влади в Росії інородцями, соціальної несправедливості, пролетаризму, всесвітньої масонської змови, а також гасла чистоти раси (“Росія для росіян, Москва для москвичів!”).¹⁶ Але твердження, що неонацизм — то забавка соціально депресивних середовищ, оманливе. Чимдалі виразніше адептами руху виявлялися не так соціальні низи (що йшли прямо в кримінал), як діти цілком успішних, а то й привілейованих батьків. Ідеологи були не менш прикметними — плоть від плоті, кров від крові совєцькі еліти, діти й онуки совєцьких силовиків, дипломатів, партфункціонерів, у недавньому минулому самі — парт- чи комсомольські функціонери та активісти, які шукали себе в нових ролях. Таким був Ілья Лазарєнко — один із лідерів “Союзу російської молоді”,¹⁷ “Товариство Наві”,¹⁸ метою яких було наближення приходу “Третьої Русі” — “тисячорічної націонал-соціалістичної імперії”, що мала відкрити епоху нової сакральної цивілізації. Таким був і Алєксандр Дуґін — син і онук високопоставлених розвідників, відрахований із Московського авіаційного інституту студент-дисидент, який наприкінці 1980-х років міг собі дозволити тривале турне Європою, аби особисто познайомитися з “новим правим” французьким філософом Аленом де Бенуа. Після повернення — близький до керівництва товариства “Пам’ять”, він згодом змінив кілька про- та фашистських спільнот (не гребував розбудовувати Націонал-большевицьку партію Едуарда Лімонова чи не синхронно із ребрендинґом КПРФ Ґєннадія Зюґанова), перш ніж запропонував свою “Четверту політичну теорію” і неоєвразійство.

Отже, ішлося не про пошуки соціальної справедливості, а про вєлікорускій шовінізм, снобізм, пиху, манію величі “вєлікой Росії”, що буяли пишним квітом. А що далі — і про відродження імперії, хай би то коштувало світової війни із застосуванням ядерної зброї. Апетити зростали… Зростала й кількість прихильників. Сам перелік організацій і лідерів зайняв би кілька сторінок щільного тексту. Тим більше, що впродовж десятиріч ідеться про ту саму публіку: “наслідивши” в одному місці, після заборони чи саморозпуску, осередки відроджувалися в іншому, у дещо зміненому вигляді. На окреме велике дослідження загрожує перетворитися аналіз ідеологічних засад і відмінностей між російськими неонаці. Та, попри всі відмінності, варто пам’ятати, що, на відміну від неоєвразійських течій, переважна їхня більшість питомо прозахідні — вони орієнтуються на спільності європейської “білої раси”. Чого вже не скажеш про рашизм, який позиціонується онтологічним ворогом Заходу й альтернативою євразійської імперії.

Ідеологічно близьким до рашизму були неоєвразійці, що розбудовували свою політичну інфраструктуру як неототалітарну. За калькою “Євразійського союзу молоді”¹⁹ працювала низка рухів: “Наші”²⁰ під керівництвом Васілія Якємєнка, “Молода Росія”²¹ і “Молода Гвардія Єдиної Росії”,²² “Рух проти нелегальної імміграції”²³ Алєксандра Бєлова, “Слов’янський союз”²⁴ Дмітрія Дьомушкіна, “Націонал-соціалістичне товариство”²⁵ Дмітрія Румянцева та інші. Не таємниця, що діяли вони в тісній зв’язці із чинною владою. За відмашкою Крємля вони зривали публічні виступи лібералів, нападали на Український культурний центр на Арбаті, перешкоджали проведенню культурних заходів, збиткувалися над опозиційними активістами. Ішлося не про банальне хуліганство, а про політично вмотивоване і владою інструменталізоване насильство. Позірно залишаючись у “білих рукавичках”, брудну роботу Крємль виконував руками правих. Будувалися рухи за принципом мережевих структур без жорсткої ієрархії, керуючись лише певною ідеологією.

На міжнародному рівні актуалізувалися звинувачення РФ у зростанні ксенофобії та расовій нетерпимості, як і епідемії неонацизму. Обираючи між дотриманням права і брехнею, влада звично вибрала брехню…

Деструктивні рухи, як і загальне опудало терористичної загрози та експансії Заходу, Крємль використав для занурення населення у стан страху і безвиході, з одного боку, та прокачування “м’яза” великодержавного шовінізму — з іншого. Маючи потужний силовий апарат і всі правові інструменти, влада, зокрема головний борець із тероризмом, роками не робила нічого, аби вгамувати хвилю вуличного насильства. Часом усе відбувалося з точністю до навпаки: неонаці розходилися по домівках після укладання протоколів про хуліганство, а то й без них, а антифа та правозахисники — мали справу із “законом”.

Потужний вплив на стан масової свідомості справляв рух наці-скінгедів, що зібрав у своїх лавах асоціально налаштованих підлітків, які не визнавали жодних авторитетів, зокрема й націоналістичних вождів. Воліючи діяти тут і зараз, вони практикували насилля на ґрунті національної та расової нетерпимості.

Загальні причини й обставини руху скінгедів розкрив соціолог Алєксандр Тарасов. На 2004 рік у Росії нараховувалося близько 4 мільйонів безпритульних дітей (для порівняння — на постімперських просторах у постреволюційну добу їх нараховувалося близько 6 мільйонів). Навесні 1999 року кожен третій неповнолітній правопорушник не мав навіть початкової освіти. У 1997-му, за даними військкоматів у Сибіру, 7–11 відсотків призовників були неписьменними: такими були наслідки обвального занепаду освітньо-виховної системи. Але основною причиною Тарасов усе ж вважав моральний обвал:

“Наслідком стала друга психологічна катастрофа: за десятиріччя реформ у Росії виросло нове покоління — асоціальне й аномічне. Цьому поколінню властивий повний розрив із традиціями, з громадськими цінностями і соціальними установками. Паралельно зі здичавінням батьків відбулося здичавіння дітей. Але якщо батьки, дичавіючи, усе ж намагалися вирішувати якісь завдання з колективного виживання (як мінімум на рівні сім’ї), то “діти реформ”, не маючи соціального досвіду дорослих, швидко перетворювалися на стадо — на стадо біологічних особин, лише номінально якось пов’язаних один з одним — особин аморальних, асоціальних, аномічних, егоцентричних, не здатних до комунікації, примітивних у своїх запитах, жадних, озлоблених і все більш тупих”.

Епіцентром зародження руху скінгедів (які в 1992 році нараховували лише кілька десятків осіб) були столиці Російської Федерації. У 2004 році йшлося вже про 5–5,5 тисяч у Москві і Підмосков’ї, близько 3 тисяч — у Петербурзі та околицях, понад 2,5 тисячі — у Новґороді, понад 1,5 тисячі — у Ростові-на-Дону, загалом — близько 50 тисяч у 85 містах. Преса висвітлювала проблему в статтях з промовистими назвами — “Під нуль”,²⁶ “Білий спротив”,²⁷ “Викрутка”,²⁸ “Стоп”,²⁹ “Я — білий”,³⁰ “Streetfighter”. Не менш промовистими були йназви об’єднань скінів — “Скінлегіон”³¹ і “Blood & Honor — Російський філіал” (B&H),³² “Обʼєднані бригади 88” (ОБ-88),³³ “Російський кулак”,³⁴ “Коловорот”,³⁵ “Північ”.³⁶ У квітні 1998 року вони здійснили серію нападів на громадян неросійського походження (до їхнього числа потрапили й генеральний секретар Соціалістичної партії Великобританії Пітер Тафф, який відвідав із лекціями Москву, та син посла Гвінеї-Бісау), частина з яких закінчилися трагічно. Так, під час акції до дня народження Адольфа Гітлера, 21 жовтня 2000 року, у Москві у в’єтнамському гуртожитку організовано перший погром, а після нього — 15 березня 2001 року — погром вірменської школи (також у Москві), який уже розганяли поліцією, при цьому жоден із погромників затриманий не був. Погром 21 квітня 2001 року набув масового розмаху (до нього були залучені близько 300 нападників, 10 потерпілих потрапили до лікарень). Цього разу поліція затримала пів сотні нападників на чолі з імовірним організатором Андрєєм Сємілєтніковим. Подія, на відміну від попередніх, широко висвітлювалася в пресі, але правових наслідків не отримала. Наступна погромна акція (що почалася на ринку поблизу станції метро “Царицино”, перекинулася в метро й закінчилася біля готелю “Севастополь”, де мешкали афганські біженці) також була масовою і припала на 30 жовтня 2001 року. Її жертвами стали 4 особи, 22 потрапили до лікарні, 80 отримали ушкодження. Лише після цього при Ґосударствєнном управлєніі внутрєнніх дєл був створений спеціальний відділ боротьби з екстремізмом у молодіжному середовищі. Вирок п’яти фігурантам “царіцинскова дєла” було винесено 20 листопада 2002 року. Вони отримали від умовного покарання до 9 років ув’язнення.

13 вересня 2002 року в Санкт-Петербурзі вбито продавця кавунів азербайджанця Мамєда Мамєдова, 20 квітня 2003 року до смерті забито палицями уродженця Таджикистану Ф. Нієзова в місті Кірові, шестирічна ромська дівчинка на станції “Дачна” під Петербурґом 21 вересня 2003 року (дві жінки та дівчинка 7 років отримали ножові поранення) і ще кілька епізодів кривавих вбивств групою осіб — фактично від десятка до двох десятків молодиків (у справі про вбивство 19-річного вірменина Г. Мінасяна в Самарі взяло участь 37 осіб), озброєних холодною зброєю, арматурою і ланцюгами забивали неозброєних одинаків. При цьому строки вони отримували за банальними кримінальними статтями. Хвилеподібно зростав і антисемітизм, що до того був на маргінесі їхньої свідомості, про що свідчили випадки нападів на синагоги та плюндрування єврейських кладовищ. Упродовж 2003 року вбивства на расовому і національному ґрунтах ширилися всією Росією, при цьому правоохоронні органи відмовлялися їх фіксувати. На міжнародному рівні актуалізувалися звинувачення РФ у зростанні ксенофобії та расовій нетерпимості, як і епідемії неонацизму. Обираючи між дотриманням права і брехнею, влада звично вибрала брехню. А крім того, спробувала (не без успіху) очолити коричневу силу, фінансуючи її лідерів, надаючи майданчики ОМОНа для тренувань, закриваючи кримінальні справи.

Багато років досліджуючи проблему, Алєксандр Тарасов дійшов цілком умотивованого висновку — влада фашизує Росію. Культивована владними органами субкультура була цілком усвідомленою тактикою, що дозволила сформувати в суспільстві усталений страх перед скінгедами зокрема, умоглядними “екстремістами” загалом, і вже під тим приводом запровадити низку законів, що обернулися згортанням громадянських прав і свобод під гаслами захисту від екстремізму, але, і це важливо — не проти скінгедів та їм подібних владних проєктів, а проти опозиційних сил. Цей інструментальний хід він охарактеризував дуже влучно: “Залякування “скінгедською небезпекою” успішно використовувалося владою для прийняття “антиекстремістських” законів, розширення повноважень спецслужб і суттєвого обмеження громадянських прав — при тому, що проти самих скінгедів ці закони спрямовані не були і ані зупинити, ані навіть всерйоз обмежити скінгедський терор не могли: закони були націлені на встановлення поліцейського контролю над громадськими (політичними) організаціями, а скінгеди — не організація, а субкультура, вони ніде не зареєстровані, їх не можна ні закрити, ні розпустити, ні позбавити реєстрації і т .п.”.

“Живи, щоби вбивати! Вбивай, щоби жити!”

БЕЗПЕРЕЧНУ СУМНУ ПЕРШІСТЬ серед угруповань такого ґатунку тримало “Націонал-соціалістичне товариство” Дмітрія Румянцева, яке мало на своєму рахунку неодноразові вбивства, жертвами яких передусім ставали остарбайтери. У 2001–2002 роках скінгеди здійснили кілька резонансних нападів на ринки, але й після цього влада “не помічала” загрози, яку вони генерували. Офіційної статистики злочинів на ґрунті національної та расової ненависті в Росії немає. За неповними даними Центру “Сова”, крива насильства зростала з 270 постраждалих у 2004 році до 715 — у 2007 році й почала знижуватися з 2008 року (до 615 випадків), у 2009 році склавши 540. При цьому вбито було 50, 93, 116 і 94 осіб відповідно. Апогеєм культу насильства стала масова бійка влітку 2007 року під вікнами адміністрації президента. Лише під тиском громадськості правоохоронці зреагувати: від непоказних 26 засуджених за злочини ненависті у 2004 році кількість притягнутих до відповідальності за такими звинуваченнями у 2009 році зросла до 130 . І все ж цифри вражали: у 2012 році — найбільш благополучному році — жертвами нападів стали 210 осіб, 19 поплатилися життям. Крім того, це була видима маківка демона ненависті. Справа в тім, що від вуличних вправ значна частина угруповань перейшла до тероризму, зокрема індивідуального. Як приклад правозахисники наводять петербурзьке угруповання наці-стрейтейджерів “Mad Crowd” Дмітрія Боровікова і Алєксєя Воєводіна, що перетворилося на підпільну групу. У повному значенні терористичною організацією стала “Бойова організація російських націоналістів” (БОРН).³⁷ У 2009–2010 роках ультраправий тероризм перетворився на соціальну проблему: кілька атак на поліцейські дільниці та заклики до “міської герільї” (терористичної війни в міських умовах) сигналізували про наростання не лише асоціальних, а й антивладних настроїв у середовищі андеґраундних культур.

Мірою розчарування політикою Владіміра Путіна все виразніше лунали думки, що зміни можуть відбутися лише революційним шляхом. Сподівання на “білу революцію” змушували неонацистів “стимулювати” обивателів і наближати революційну ситуацію. Задля досягнення мети використовували всі засоби. Приміром, у відповідь на ножове поранення, отримане під час бійки з вірменином у 2002 році, група молодиків влаштувала справжній антивірменський погром, а згодом їхні соратники — велелюдні мітинги на захист погромників. “Розгойдування” застосували в найбільшому погромі в карельському місті Кондопога. “Кондопозька технологія”, на щастя, не спрацювала в мегаполісах з атомізованим соціумом.

Серед найгучніших “досягнень” ультраправих у Москві стала масова бійка (за різними підрахунками, у ній взяло участь від 3 до 5 тисяч осіб) з ОМОНом на Манежній площі під стінами Крємля в грудні 2010 року, відома як “Манєжка” (ще — “восстаніє Спартака”). Під враженням від масштабного “побоіща” виник неформальний “Рух 11 грудня”, що сподівався повторити “Манєжку” й розпочати повномасштабну “білу революцію”. Після кількох невдалих спроб він заглох, що не означало ані зникнення глибинних причин, які призвели до нього, ані нормалізації етнонаціональних відносин, ані досягнення суспільного консенсусу.

Наслідки владних вправ із масовою свідомістю були катастрофічними як для адептів неонацизму, так і для обивателя. З криками: “Я прийшов сюди вбивати!”,³⁸ “Хайль Гітлер!”³⁹ — непримітний хлопець накинувся на прихожан синагоги в історичному центрі Москви на Большой Бронній. Орудуючи ножем, 19-річний Алєксандр Копцев примудрився поранити рабина й дев’ятьох прихожан. Тихий, щоправда нелюдимий хлопчина, з благополучної, непитущої родини водія і комірниці за напад 11 січня 2006 року отримав 16-річний тюремний строк із примусовим психіатричним лікуванням. Нетривалий час він входив до однієї з вуличних банд скінгедів, а євреям прийшов помститися за ранню смерть сестри від онкології.

Настільними книгами, звідки підліток черпав відповіді на болючі питання сьогодення, були “Удар російських богів” (1999) Владіміра Істархова (псевдо) та роман “Щоденники Тернера” (1978) Ендрю Макдоналда. Повальне захоплення неоязичництвом, окультизмом і тоталітарними ідеологіями внаслідок неконтрольованого поширення профашистських і відверто нацистських ідей та літератури в його випадку відіграло драматичну роль.

Більшість підлітків, комплексами яких вправно маніпулювали, гуртуються у вуличні банди, не розуміючи, що платою за короткий викид адреналіну є пожиттєва залежність…

Відбуваючи покарання, Копцев покаявся і прийняв православ’я, заявивши в інтерв’ю 2020 року про відмову від своїх антисіоністських поглядів. Його доля, власне, була прикметним зліпком часу, коли зяючу діру, що утворилася внаслідок краху квазікомуністичної ідеології, у масовій свідомості, хаотично й недоладно протезували хаосом інформаційного цунамі. Чи не найбільш повний асортимент літератури такого штибу пропонували продавці в ятці вищого органу законодавчої влади — Ґосдуми.

Тим часом обиватель жахався все більше. Справжні вуличні війни, спорадичні чи сплановані погроми, напади на антифашистів, емігрантів, остарбайтерів, бомжів (“біомусор”), ромів, політичну опозицію нерідко закінчувалися вбивствами. Напади і погроми найчастіше відбуваються на ринки, де потенційні жертви працювали, гуртожитки, де вони жили, молитовні будинки й синагоги, зрештою — циганські табори. Найімовірнішим місцем нападів стає громадський транспорт — метро і залізниця. Тут можна несподівано налетіти на одиноку жертву цілою бандою і вискочити на наступній станції. Напади фільмуються і перетворюються на групові ініціації кров’ю. Більшість підлітків, комплексами яких вправно маніпулювали, гуртуються у вуличні банди, не розуміючи, що платою за короткий викид адреналіну є пожиттєва залежність. Акції виходять за межі людськості. 14 лютого 2015 року в колективному лінчуванні 37-річного українця Романа Музиченка на станції “Силікатна” (Москва) взяли участь 21 особа у віці від 15 до 20 років. Наступного дня Музиченко помер від отриманих травм у лікарні. Іншій жертві нападу, що відбувся того ж дня на станції “Чехов”, пощастило більше.

Напади бандугруповань закінчувалися відносно поблажливими вироками. Впоратися із субкультурою скінгедів влада чи то не могла, чи то не хотіла. Дарма, що цей субкультурний феномен не мав ані сталих організацій, ані політичних платформ. Жертви погромів і розбою, у які каналізувалася соціальна агресія, були цілком реальними й чисельними. Не доводилося списувати агресію на соціальну знедоленість. На загал не йшлося про мешканців соціально депресивних регіонів — рух найбільш відразливо наростав у російських мегаполісах, зокрема і в “культурній столиці” — Санкт-Петербурзі. Кадри з хижацькими акціями в метро, коли на очах у випадкових попутників сусіда забивали ланцюгами й ногами, були лише маківкою хвилі ненависті. Солдати “свящєнной расовой войни” (Racial Holy War) на тому етапі не переймалися, що про них думатимуть культові #дєди_воєвалі#. Їх вела ненависть до всіх “не білих”, тих, які, за їхнім розумінням, намагалися відібрати їхнє місце під сонцем на російській землі, а ще — до “антифа” / антифашистів, які викривали їхню людоненависницьку суть, правозахисників і суддів. Їхніми жертвами у 2010 році став суддя Едуард Чувашов, у 2011-му — адвокат Станіслав Маркєлов та журналістка Анастасія Бабурова. А крім того — десятки людей “неслов’янської” зовнішності, зокрема восьмирічна Хуршеда Султонова, 2 дитини — під час теракту на Черкізовському ринку (серпень 2006 року, загалом тоді загинуло 14 осіб).

Пік насильства на расовому / національному ґрунті припав на 2007 рік. Тоді було зафіксовано 716 жертв / постраждалих. Насправді їх було набагато більше, оскільки значна частина не зверталася до органів так званого правопорядку, знаючи, що це значною мірою безперспективно. Вуличне насильство йде на спад після внесення цілого ряду так званих “антиекстремістських” норм до законодавства. Правозахисники не безпідставно зазначали, що кілька років поспіль влада не лише культивувала і спрямовувала праворадикалів, а й писала сценарії погромів саме для цього — запровадження норм, які вивели контроль Крємля над суспільством на якісно новий рівень. Від цієї межі в “чарівний” спосіб хвиля “стихійного” насильства йде на спад. Не останньою чергою цьому сприяв і новий спосіб керованої каналізації соціальної напруженості — у “маленьких переможних війнах” і регіональних конфліктах. Російсько-грузинська війна започаткувала тренд війн під гаслами захисту росіян за кордоном. У них праві радикали всіх мастей не лише брали діяльну участь, а й не менш активно утилізувалися, зокрема й за сприяння російських спецслужб.

“Ми — не фашисти.
Ми набагато гірше”

У 2013 РОЦІ, згідно з висновками Алєксандра Вєрховского, вулична війна неонаці та антифа практично припинилася. Не останньою чергою це сталося внаслідок “переключення” суспільства та ультраправої його складової на події в Україні. Дослідження науковців, присвячені цьому аспекту політичного життя Росії, переконують, що за спинами лідерів націоналістичних організацій і рухів весь попередній час стояв державний апарат. Примарі Майдану в Росії Крємль намагався протиставити найрадикальнішого супротивника — російських націоналістів, очоливши їх та кооптувавши їхніх лідерів до кола своїх симпатиків. Тоді ж народився ще один оксюморонний термін російського політичного лексикону — “керований націоналізм”. Варто погодитися з думкою Чарльза Кловера, що намагання влади перехопити мобілізаційний потенціал націоналізму і самовпевненість російських можновладців мали вкрай небезпечні наслідки: “…вони породили зростаючу націоналістичну опозицію, що взяла істеблішмент у заручники”. Влада випустила монстра, причому монстр цей був добре вгодований і нацькований. “Рускій марш” 4 листопада 2005 року (річниця вигнання польського війська з Москви в 1612 році) був задуманий як символічний початок звільнення від гніту Заходу. Багатолюдний натовп неподалік Крємля зігував на камери та вихвалявся свастикою. Усвідомивши загрози, влада перейшла до масованого переслідування радикалів. “Рух проти нелегальної імміграції” та “Слов’янський союз” розпустили. Відбулося кілька судових процесів, фігуранти отримали великі тюремні строки за тяжкими статтями.

Серед таких був Нікіта Тіхонов, засуджений за вбивство адвоката Станіслава Маркєлова та активістки анархо-екологічного руху Анастасії Бабурової пожиттєво. Справа Тіхонова та “Бойової організації російських націоналістів” унаочнила не лише фанатизм ультраправих, а й чорну роль російської поліції, що контролювала та озброювала організацію. Перенесення чєкістських практик у масове політичне життя, використання радикальних організацій для боротьби з ліберальним політичним крилом російського політикуму викрило політичну фізіономію Крємля, що фактично зрощував новітнє чорносотенство.

Чорносотенцям і неонаці того було замало. Вони мали амбіції перетворитися з антиліберального інструменту на політичного актора. Колишні міцні хлопці у важких (у буквальному сенсі — бо передусім вони були зброєю, а вже потім — взуттям) чоботах, обвішані ланцюгами та кастетами, щедро “прикрашені” нацистськими / язичницькими татуюваннями, переодягаються в пристойні костюми і йдуть у політику. Влада ставить заслони. Відповідно аж до коронавірусної епідемії погано маскована соціальна агресія, що два роки накопичувалася і культивувалася в соцмережах, знову поволі вихлюпується на вулиці. Відео із самосудами й навіть убивствами (таким як, скажімо, відео NS/WP “Унічтожєніє жидьонка”), а крім того — відео наці з невизнаних “республік”, уже нікого не дивують. Вони стають звичною ознакою горору, що наближається.

Набір меседжів традиційний: антисемітизм, расизм, вандальські напади на кладовища та монументи жертв нацизму, специфічні “святкування” дня народження Гітлера (такі як підпал синагоги “Шамір” у Москві у 2021 році). Зрештою вони приправляються російськими “ноу хау” — заперечувальною реакцію на українські Майдани, осмислення історії, перегляд міту Великої Вітчизняної війни і злочини сталінізму. Чого варта була акція, влаштована після зауваження Віктора Шендеровіча в передачі “Особоє мнєніє” про те, що СССР відповідальний за розв’язання Другої світової війни нарівні з Гітлером. 8 травня “Гвардія” Захара Прілєпіна з’явилася в редакції “Еха Маскви” з “подарунком” для письменника — абажуром із написом “Це міг би бути Шедеровіч”. Лист, що додавався, містив очевидну алюзію на абажури, що виготовлялися в нацистських концтаборах із людської шкіри, і розтлумачував: “При нацистах з великою імовірністю малоповажному Віктору довелося б послужити Третьому Райху! В якості… якогось виробу. Абажура, приміром…”.

Чи не відкрито діяла безліч екстремістських організацій, як “Русич”,⁴⁰ що використовує неонацистську свастику й кодове гасло білих націоналістів (14/88) у своїх інформаційних ресурсах, виданнях, музичних групах тощо. Лідер однієї з таких, “Рускій стяґ”, Євгєній Долґанов на закиди журналістів парирував: “Ми — не фашисти. Ми набагато гірше. Гірше для наших ворогів! Ми нормальні чоловіки і жінки, які хочуть жити на своїй землі і виховувати своїх дітей (хлопчиків і дівчаток) відповідно до своїх традицій”.

Нічого екстремістського в цьому Крємль і російська поліція не вбачала. Натомість розгорталося переслідування “Меморіалу”, аж до фінального засідання у справі ліквідації “Міжнародного Меморіалу” в будівлі Верховного суду в Москві. Дисплазія уявлень про фашизм / нацизм наростала — те, що у вільному світі називалося фашизмом, у Росії трактувалося як патріотизм. І навпаки. Власне це вже 10 років тому народило мем “шизофашизм”. Він переможно крокував Росією.

Анексія українського Кримського півострова стала символічним “троянським конем”, що забезпечив руйнування кволих паростків громадянського суспільства, ліберальних практик і тоталітарний розворот Росії назад — у старе / нове тоталітарне минуле…

#Кримнаш# остаточно нахилив співвідношення сил у змаганні за націонал-патріотичний порядок денний на користь Крємля. 2015 року відбувається фронтальне зачищення праворадикального сегменту: низка організацій (зокрема й “Етнополітичне обʼєднання “Росіяни”)⁴¹ забороняються, їхні лідери (зокрема Дмітрій Дьомушкін) отримують тюремні строки. Формулювання цілком сучасні — за розміщення графічних зображень екстремістського спрямування в соцмережах. З вартою похвали частотою застосовується раніше “незнана” стаття 282, частина 1 Кримінального кодексу Російської Федерації — дії, спрямовані на збудження ненависті і ворожості за ознакою раси, здійснені публічно з використанням інформаційно-комунікаційних мереж, зокрема інтернету. Застосовується цілком у російські традиції — вибірково. Цілі команди так званих “ольґінськіх ботов”, на яких витрачаються мільйони доларів США, саме за такі дії отримували зарплати з державного бюджету. А проте націоналістичний фланг було розколото на кілька ворожих блоків. Жупел націоналізму / нацизму (який у крємлівській риториці не розрізнявся) вправно використали для деморалізації опозиції в усіх її політичних спектрах.

Зрештою руки доходять і до Дня народнава єдінства 4 листопада, що раніше кілька років поспіль був днем маніфестування російського націоналістичного потенціалу. Від 2014 року він уквітчаний “колорадськими” стрічками, кримнашистською символікою та портретами Путіна і перетворюється на свято масової лояльності режиму, своєрідний прототип рашистських маршів. На провладну акцію “Ми єдіни” зʼявилося понад 85 000 осіб, які за пріснопам’ятними совєцькими традиціями з плакатами й гаслами на підтримку Путіна та “Єдіной Росіі” прослідували “натхненними” колонами вздовж Крємля. Те, що учасників — студентів і бюджетників, підневільних “фанатів” влади — зганяли і звозили на акції централізовано, перед тим перекривши підходи постами силовиків, не було секретом. Масові ходи, акції, публічні заходи, мітинги стають не просто найбільш часто застосованою формою “роботи” влади із суспільством. Вони, власне, діагностують тоталітаризацію соціуму, у якому відповідно до логіки тоталітарної системи є місце лише для одного масового руху, однієї політичної сили, одного вождя, одного світогляду.

Відповідаючи на запитання “Чому вас так мало?” (не більше 3 тисяч) 4 листопада 2014 року згадуваний Дмітрій Дьомушкін відповів: “Всі захворіли”. — “Чим?”. — “Путінським націоналізмом… Це даність. Може, наступного року мені взагалі нікого буде звати”. Так і сталося.

Мем “кримнашизм” як смисловий попередник рашизму народився не випадково. Анексія українського Кримського півострова стала символічним “троянським конем”, що забезпечив руйнування кволих паростків громадянського суспільства, ліберальних практик і тоталітарний розворот Росії назад — у старе / нове тоталітарне минуле. На цю спокусу піддавалися масово, зокрема й найбільш відомий (нині вже покійний) політичний зек сучасної Росії — Алєксєй Навальний. Кілька разів він засвітився в “Руском марше”, був навіть членом його організаційного комітету. Зіткнувшись із критикою з боку тодішніх однопартійців із “Яблока”, молодий і перспективний юрист і борець із корупцією в інтерв’ю “Радіо Свобода” іронізував: “Чомусь у нашому ліберальному русі вважається, що національне питання слід табуювати. Ніби його обговорення призведе до того, що міфічні темні сторони душі російського народу взиграють, і цей російський народ відразу обере собі Гітлера”. З цього скористався не лише Крємль, що створив основному супернику на виборах мера Москви 2013 року імідж лідера “зіґующіх школьніков”, а й опозиція. Найбільш прямо висловлювалася прониклива Валєрія Новодворская. Втім, навіть вона не побачила всього. Просто не встигла.

Маскуючись під борця з фашизмом і нацизмом (ці терміни, до речі, вдалося цілковито вихолостити сенсово), Крємль через репресивно-силову інфраструктуру не лише маніпулював радикалами, курував і спрямовував їхні дії. Одних підіймав, інших саджав відповідно до одного лише йому зрозумілого сценарію. За їхньою допомогою він “ламав” все суспільство через коліно.

У 2019 році вперше за 11 років уряд Москви не дозволив традиційні вже на той час ходу та мітинг правих під приводом, що на Дєнь народнава єдінства ліміт на проведення масових заходів вичерпаний. У 2020 році марш намагалися провести всупереч думці московської влади (на цей раз вона посилалася на епідемічні обмеження). На Цвєтному бульварі поліція, у традиційній своїй манері, затримала понад 30 учасників. Причому затримання відбувалися у формі облави — радикалів хапали на виході з метро, а далі — доловлювали на інших станціях і у вуличках, де вони намагалися сховатися. Організаторів і заявників акції затримали в Любліно — місці народження руху. 2022 року спроба націоналістів зібратися на несанкціонований марш більше нагадувала невдалий квест: більшу частину поліцейські затримали на третьому етапі — станції метро “Пушкінська”, ще кількох — на четвертому (станція “Жовтневе поле”). Кілька “щасливців”, які подолали поліцейські кордони й мали, взявшись за руки, вшанувати пам’ять дівчинки, убитої у 2016 році психічно хворою емігранткою-нянею Гюльчехрою Бобокуловою, себе не виявили. Загалом того дня було затримано 27 осіб. Масштаб акції, прямо скажемо, промовистий.

Натомість Росію захопив новий глобальний тренд — мережеве гейтерство. До нього долучилися безліч організацій-одноденок. Та лідером виявилася онлайн-спільнота “Чоловіча держава”,⁴² ідеолог якої Владіслав Поздняков має 150 000 підписників у телеґрамі і влаштовує цькування на расовому й ґендерному ґрунті. Придатний для каналізації соціальної напруженості інструмент не загрожує Крємлю, що давно і міцно контролює інтернет і насичує його агентами свого впливу. Поздняков є одним із багатьох його інструментів атомізації і знеособлення людини.

Упродовж коронавірусної кризи Крємль спромігся досягнути небаченого контролю над населенням загалом, суспільними рухами й групами зокрема. Він “зачистив” не лише позірне політичне поле, а й те, що до того подавалося як політичний андеґраунд. Нагадаємо, від 2014 року значна частина правих воювала в Україні. Ті, що на боці Росії (є й на боці України), твердять, що в такий спосіб борються проти “нав’язування російським людям в Україні хибної, української, русофобської ідентичності”. При цьому провідна мета російських неонацистів формулюється в широкій перспективі майбутнього “нас і наших білих дітей”. Такий собі рускій расизм із виразно антиглобалістським і антиамериканським присмаком. Інші вважали, що українці мають своє право на творення національної держави. Таке саме, як і росіяни. Засуджений у 2017 році за банер “Росії — російську владу” Дьомушкін стосовно проєкту “рускава міра” в Україні висловлювався невітально: “Незрозуміло, що саме вони туди несуть із цим “рускім міром”. Корумповані суди, сильну владу, що не обирається, цензуру, обмеження, каральні й заборонні закони? Через це їм ніби й доводиться просуватися силою танків, а не ідей”.

Праві радикали на початок так званої спєциальной воєнной апєрациі нараховували кілька десятків невеликих груп, зокрема “Рух націоналістів”,⁴³ “Росія консервативна”,⁴⁴ “Консерватор”.⁴⁵ Тепер вони сприймалися Крємльом як опозиція, а не “прикормлені” МВД чи ФСБ “ручні” іграшки. Свою функцію — демонстрації невтаємниченому обивателю “принад” радикальної тусовки — з відразливими насильством, погромами, хаосом і загрозою смерті, вони вже виконали. Саме тому їхні ресурси, що роками поширювали ненависть, раптом “помітили” й заблокували, а відомих лідерів відправили відбувати тюремні строки. Кілька там і загинуло. Тоталітарна система переходила в ту фазу свого існування, коли всередині країни вона вже не потребувала ані “скоморохів” на кшталт Жіріновского, ані штатних “чуперадл”. Натомість Крємль інформаційно розбудовував тло нацистсько-фашистської загрози звідтіля, де її не було — з України.

Один народ, один лідер,
одна… шизофренія?

АТОМІЗАЦІЯ, НА ЯКУ у тоталітарних режимів минулого 20 сторіччя пішли роки масового терору та пропагандистської обробки, відбулася під парасолею антиепідемічних заходів надшвидким темпом. До нестями налякані загрозою мученицької смерті від ковідної задухи росіяни не зчулися, як опинилися в тоталітарній реальності сам на сам із владою, що закликала до знищення України під гаслами боротьби з “укронацистами” та руйнування “однополярного світу”, тобто політичного лідерства США, місце якого мала посісти мітична Євразія на чолі з Крємльом. При цьому Крємлю йшлося не про національно-демократичний проєкт Росії для росіян, а про неототалітарну імперію, яка мала глобальні апетити. Самих лише росіян їй було замало. Вона бачила себе від Лісабона до Владивостока.

Російський народ з усіма його баченими й до часу прихованими сторонами темної душі не обирав “нового Гітлера”. Йому його підсунули під виглядом нового “Пєтра Вєлікого”. Він не приходив на чесних виборах, а прийшовши, жодного разу не брав участі у вільному змагальному політичному процесі. Перемогу йому технологічно забезпечували колосальний штат політтехнологів, маніпуляторів масовою свідомістю, адміністративний ресурс і всезростаюча концентрація влади в одному розпорядчому центрі.

Сучасний рашизм є саме “поворотним” (термін Льва Ґудкова) тоталітаризмом. Правлячий клас повернувся в цю форму владарювання за звичкою, напрацьованою сімома десятиріччями комунобольшевицького репресивно-командного досвіду. Так само за звичкою до підкорення і десуб’єктивності повернувся до нього достоту розбещений і деінтелектуалізований владними медіа “глибинний народ”. Водночас варто розуміти, що ця нова форма тоталітаризму “заточена” на виклики постінформаційної ери, а відтак — життєвіша і небезпечніша. Не лише через те, що Крємль має ядерну кнопку. А через те, що він практикує якісно нові форми й методи розлюднення.

Як бачимо, рашизм не належить і до феномену “російського фашизму”, який існував синхронно з фашизмом і нацизмом у 20 сторіччі. Рашизм питомо продовжує і гібридизує певні сегменти профашистських ідеологій / рухів / організацій, які з’явилися в (до)(пост)совєцькій Росії. І все ж російські нацисти і рашисти — поняття далеко не синонімічні, хоча й належать до однієї родової групи. Назва її — тоталітаризм, що може проявлятися як тоталітарна ідеологія, а може перетворитися на державну практику. Тоді виникає тоталітарна система або ж тоталітарне державо-суспільство. І ця його іпостась є найбільш загрозливою, адже саме в одержавленій формі тоталітарна ідеологія отримує мільйони “рук”, “голів” і безліч засобів реалізації своїх завдань на державному, регіональному, а в перспективі — глобальному рівні. Тоталітарна система перетворюється на смертоносну машину, що прагне поширити свою політичну модель назовні — перетворитися на тоталітарну імперію. Народжується геополітичний хижак, здатний на все, аби реалізувати свою “місію” — консервативну революцію в тих чи тих ідеологічних обладунках. Десуб’єктивізація об’єкта експансії та власних громадян стає квінтесенцією існування тоталітарної системи, заточеної на знищення “ворога” всередині себе і зовні. Людина і людське життя перетворюється на ніщо. На пил, що ним припорошується постамент величі тоталітарної імперії.

Тоталітаризм уже неодноразово ставив людство на межу надлюдських випробувань. Змагання тоталітарних систем обернулося найбільшою катастрофою 20 сторіччя — Другою світовою війною, що вартувала десятків мільйонів життів. На вироблене вільним світом гасло “Ніколи знов!” рашистська неототалітарна імперія відповідає сьогодні кличем “Можем павтаріть!”. Саме він нині править за мету існування рашистської Росії — країни, що є батьківщиною тоталітаризму і вдруге перетворилася на тоталітарну систему в новій історичній формі — рашистській.

Рашизм є оприявленою впродовж 2022 року формою тоталітарної практики та ідеології, що, трансформуючись на очах ошелешеного світу, завершили тоталітарне перетворення Росії. Жодна з попередніх форм тоталітарних ідеологій / практик, що існували як політичні / соціальні сегменти постсовєцького дрейфу не становлять для нього конкуренції. На відміну від цих значною мірою хаотичних вогнищ соціальної турбулентності, рашизм є стійкою формою існування державо-суспільства, яке подібно обширній метастазі трансформувало політичну і соціальну тканину в якісно нову якість. Росія вчергове “захворіла” на тоталітаризм — адаптований до умов глобального світу тоталітарний покруч, що вигадливо синтезував ільїнщину, чєкістські методи владарювання, розроблені методологами інструменти маніпулювання масовою свідомістю, кримінальний аморалізм та етнофілетичну єресь “рускава міра”. Цілком за мріяннями Івана Ільїна — улюбленого філософа Путіна — Росія постала як тоталітарна неоімперія, що сполучає в собі, на перший погляд, непоєднувані речі: аполітичну беззмістовну демагогію, що змінюється відповідно до аудиторії, на яку вона спрямована; манію величі і самолюбування; магічне православ’я і заперечення вчення Христа; антиколоніальну риторику й імперські плани; заперечення західноєвропейського ліберально-демократичного світу і претензію на світове панування.

Так само, як “Майн кампф” є тенденційною нарізкою з ідей філософів, публіцистів, природознавців і політиків, той квазіідеологічний комплекс, який можна реконструювати з висловлювань, виступів, публікацій, заяв Путіна та його відкритих однодумців (слід брати до уваги й тих, хто позиціонуються як щирі путіністи, але не фігурують у публічному просторі як його консультанти чи довірені особи, зокрема як-от Алєксандр Дуґін), скроєний із цитат філософів, письменників, публіцистів, політичних діячів, самодержців, червоних і білих (хоч білих — частіше), “святих” і грішників, народних приказок і прислів’їв. Власне, з усього підхожого для емоційного перенесення / переключення уваги масової путінської аудиторії з реального порядку денного у світ мілітаристських марень. Вражає не так зміст цього тоталітарного за наповненням конструкту, як його якість. Ідеться про низькосмаковий та інтелектуально деградантний плаґіат. Ідеться про аінтелектуальну суміш стигм, стереотипів, квазітеорій, окультних уявлень, містицизму та “отсєбятіни”, “скріплену” в умоглядну “систему”, що рухається в напрямі подальшого спрощення відповідно до інтелектуального і культурного потенціалу носія — масової путінської людини. У путінській Росії на зміну “банальності зла” Ганни Арендт приходить нерозпізнаваність зла і добра. У масах послідовно знищується запит на істину суто за фразою “нє всьо так адназначна”. Натомість впроваджується думка — можна все, питання лише в розмірі кувалди.

Це і є “покращена” російськими спецслужбами форма російського фашизму в омріяному Ільїним вигляді — православно “заточений” тоталітаризм — або ж тоталітарна апокаліптична секта в масштабах 140-мільйонної країни, яка приватизувала Творця, правду, право, життя.

Рашизм винайшов еклектичну систему, що в усталеному розумінні ідеологією не є. Ані лівою, ані правою. Рашизм не ставить прогресистських завдань і не пояснює методів їхнього досягнення (суто як і СВО). Він називає ворога, що підлягає знищенню. Позірно він “за все хороше, проти всього поганого”. Єдиним озвучуваним (тут слід наголосити, що існують ще непроговорювані вголос, проте діагностовані в діях) наскрізним маркером рашизму є принцип “рускості” — належності до “рускава міра”. Не має вводити в оману, що ним є суто російська мова і самоідентифікація з “великою російською культурою”. Зовсім ні — система активно самознищує всередині і зовні (і навіть фізично) цілком російськомовних політичних діячів, а також митців, які уособлюють російську культуру. При ближчому розгляді конструкту “рускій мір” виявляється, що “рускость” означає самоідентифікацію з певним набором маркерів: самодержавність, рускій месіанізм, рускій неоімперіалізм, етнонаціональне розчинення в “руском мірє” і основне — силове нав’язування цього формату низці суверенних нині держав, що колись входили до зони впливу СССР. Ідеться в найширшому вимірі про країни Європи, Азії, Африки та Латинської Америки і “підтягування” їх до глобального неототалітарного проєкту, очолюваного Крємльом і скерованого його схибленими уявленнями про світ. Саме тому рашизм еклектичний і за політичним звучанням, і за гаслами: він і проти колоніалізму у світовому масштабі — але за відтворення Російської імперії / Совєцького Союзу; він за мир у всьому світі — але за війну проти Заходу на теренах України; він за дружбу між народами — але водночас за геноцид українців та асиміляцію білорусів… Продовжувати можна довго. Саме такі дихотомії дали підстави кваліфікувати рашизм у мемі “шизофашизм”.

Ноу гау сучасної тоталітарної Росії є відмова від ідеології як такої, заміна її еклектичним набором мемів-образів (зокрема й візуальних), ідеологем, мітів, анекдотів, замовлянь (Вєчная Росія / рускій боґ / Вєлікая Русь / боґоізбранний народ / адін народ / Вєлікая Пабєда / сільная власть / заґнівающій Запад / рускій мір / вєлікая руская культура / защіта прав рускоязичних / ґєноцид народа Данбаса тощо) та інших продуктів попкультури, що створюють, так би мовити, масову ментальну операційну систему, зорієнтовану на розпізнавання “Іншого”, а не на вдосконалення ментальної рамки буття.

Путінізм не дорівнює рашизму, хоча ВВП, звичайно, хотів би увійти в історію ім’яреком найжахливішої геополітичної пошесті 21 сторіччя. Як і кожна тоталітарна система, рашизм має не лише всіма бачене обличчя лідера, а й мільйони співтворців — непомітну, звичайну, масову людину, яка налаштовує військові літаки; споряджає ракетні підвіски; програмує ракетні маршрути, усвідомлюючи, що вони атакують мирних українців у їхніх будинках, вбиває і ґвалтує українців без різниці ґендерного та етнічного походження. Путін — один із них — обласканий фортуною плейбой, з мільярдними статками, обраними коханками і фаворитами, у розкішних царських інтер’єрах, з культовим чемоданчиком і його носильником. Він уособлює той вищий суспільний щабель, якого прагне досягти кожен “атом” рашистського натовпу (“глибинного народу”) — посилати на забій сотні тисяч чоловіків дітородного віку, трощити чужі міста, піднімати на владний олімп кримінальників і, навпаки, гноїти в тюрмах “білу кістку” російської інтелігенції. Дарувати вертольоти, що там вертольоти — цілі провінції на відкуп феодальним князькам. Приймати постановочні паради МВФ на Неві, на які пересічний представник “глибинного народу” може зазирнути одним оком лише в шпарину збудованого спеціально для параду “потєшних полков” захисного бетонного паркану. Усього одним оком — наче підліток у культову російську баню… на її жіночу частину.

При цьому увесь цей політичний декаданс не викликає в масової людини заперечень здорового глузду. Здавалося б, уся ця феєрія несмаку і показної пишноти відбувається за його гроші… Та жодного дисонансу російська масова людина не відчуває. Росія велика і багата, однак, “свята життя” на всіх не вистачає. Воно належить лише Путіну. Він — такий само сірий і непоказний як масова людина — є делегатом рашистів у світ “політичних богів”, вершителів світової історії, замежевої розкоші. Йому можна все, доступно все, прощається все. Вседозволеність і нічим нестримуване насильство назовні і всередині Росії є, як виявляється, ідеєю фікс, абсолютним імперативом, власне — російською ідеєю. Знищення цілих мегаполісів онлайн, не кажучи вже про варварські страти на камеру — умоглядно в ім’я Росії і під осанни “рускава боґа” — це і є нововіднайдена “руская ідєя”, сенс і призначення її існування.

Рашистський вождь не має яскравого опозиційного минулого. Він — не гнаний і переслідуваний владою відщепенець, який очолив потужно протестно заряджений маргінальний рух і силою харизми та політичної вправності вивів його з аутсайдерів у лідери. Він не ховався і не виживав, не жертвував нічим через свої переконання, не писав науковоподібних талмудів, не сидів і не вів в атаку. Він з’явився в головному крємлівському кабінеті нізвідкіля — пересічний, універсальний зліпок номенклатури. Один із багатьох. Такий, як усі чиновники середньої ланки. Ставленик певного кола людей. Компромісна постать. Перехідний варіант — лишився назавжди.

Рашизм проповз, наче змія, тихо й непомітно під гасла розбудови нової ліберально-демократичної Росії, підвищення народного добробуту, боротьби з тероризмом. Проліз, звив гніздо, відклав яйця… І вже потім, послідовно і настійливо, осмислено і жорстко крок за кроком, упродовж десятиріч зрощував демографічну базу майбутнього тоталітарного розвороту й тоталітарного консенсусу, адже тоталітарним авторитарний режим міг стати лише за умови досягнення тоталітарного консенсусу з населенням, яке розміняло б власну свободу на незмінність системи. Масову тоталітарну людину він “виховував” системно через централізовані інструменти: підривав будинки й лякав терористичною загрозою; культивував вуличні банди й “закривав очі” на їхні злочини; ширив наративи всесвітньої змови проти “вєлікой” і “святой” Росії і накачував невротичними ілюзіями багатомільйонну телеаудиторію щодня, 24 години на добу; привчав до думки про обмеженість і вторинність українців, аби зрештою зняти табу на знищення цілої нації і держави, створеної нею. Двадцять років послідовної “обробки” виявилися більш ніж результативними. Тоталітарний консенсус 24 лютого 2022 року був підтверджений.

Україна як Малоросія без українців — таким є ідеал колективного Путіна, втілюваний у відверто геноцидній війні…

У наднаціональному і надетнокультурному конструкті “рускава міра” спільність расового походження замінена умоглядною “рускостью”, сповідуванням єдності поглядів на Росію та її місце у світі, фігурально — своєрідним “тестом Путіна / “рускава міра”, який на етапі тактичного розширення неототалітарної імперії покликаний максимально поширити цільову аудиторію проєкту. У ньому “центром зборки” стає ідея руйнування світу на основі його заперечення як такого. При цьому етнічне і расове походження позірно відходить на другий план (що доволі оманливо, оскільки і антисемітизм, і расизм є родовою відзнакою чорносотенства, що перебуває в основі “рускава міра”). Та оскільки це дозволяє залучити до проєкту дестабілізації світу максимальну кількість деструктивних сил, відбувається його подальша ідейна ерозія. Дезактивація “попутників” переноситься на наступний етап конфлікту. Вони мають бути “зачищені” так само, як це зроблено з рушійними силами “східної / руской вєсни” (так само, до речі, нацисти будували й свою стратегію встановлення арійської гегемонії).

Ідея “життєвого простору” трансформується спочатку в ідею “нєдєлімой Росіі”, згодом в ідею “рускава міра”, а нині — у відновлення СССР. Теза вищості власного народу (нагадаємо, що нацисти також вважали данців і норвежців інтегральною частиною германської нації) — у його виняткове право не лише на територію сусідніх народів, їхню культуру та історію, а й на саме їхнє існування — етнічне розчинення (асиміляцію) в російському народі.

У системі координат рашизму знайшовся й свій “гнаний народ” (хоч чорносотенного антисемітизму в ньому це не скасувало), який підлягає знищенню в якийсь зі способів. На найвищому рівні українці та Україна отримали ультиматум із пропозицією “розчинитися” у часі і просторі. Так само, як нацисти стосовно євреїв, рашисти стосовно українців багатократно висловилися стосовно того, що їм нема місця у світі майбутнього / “руском мірє”. І Софія Київська, і три лаври, розташовані на українських теренах (для порівняння: на всю Російську Федерацію їх лише дві), мисляться інтегральною частиною Росії сучасної і Росії майбутньої. Православні святині і територія, де зародилося російське православ’я, — але без людей / народу / нації, які укорінені в ній понад тисячу років, — таким є проєкт майбутнього Крємля. Україна як Малоросія без українців — таким є ідеал колективного Путіна, втілюваний у відверто геноцидній війні.

Оголосивши війну на знищення України, рашизм нарешті самовикрився. Він досі незмінно експлуатує антифашистську й антинацистську риторику. Але хіба насправді є різниця, з якими гаслами ідуть убивати українців?

На щастя, світ згадав заповідь “суди його по справах його” і вже не “купується” на позбавлені сенсу брехливі заяви, ноти, промови, статті, перформанси. Поволі вестерни підходять до розуміння, що російсько-українська війна — не випадковість, яку можна зупинити словами чи зміною персони Путіна. Тоталітаризм повернувся у світ з тією ж само метою, що і сторіччя тому — знищити вільний світ і зупинити ліберальний тренд. Зупинити сам історичний поступ, зачинивши людину навіки на “фермі соціальних тварин”. Отже, наразі йдеться про те, де пролягатиме кордон між вільним світом і новочасним ҐУЛАҐом і наскільки загрозливим він буде для решти світу.

Інші оповіді Лариси Якубової
Інші оповіді, ілюстровані Анною Іваненко

Джон Стефан. Російські фашисти. Трагедія і фарс в еміграції. 1925–1945. Москва: Видавництво совєцько-британського спільного підприємства СЛОВО/SLOVO, 1992. ↩︎
“Всероссийская фашистская организация”. ↩︎
“Всероссийская фашистская партия”. ↩︎
“Российский фашистский союз”. ↩︎
“Бог, Нация, Труд!”. ↩︎
“Семнадцать мгновений весны”. ↩︎
“Всемирный антисионистский и антимасонский фронт “Память”. ↩︎
“Десионизация”. ↩︎
У першому виданні — “Еврейский фашизм и азиатский способ производства”, згодом — “Еврейский нацизм и азиатский способ производства”. ↩︎
“Русское национальное единство”. ↩︎
World Union of National Socialists, WUNS. ↩︎
“Национальное сопротивление”. ↩︎
“Национал-социалистическое движение “Русский дивизион”. ↩︎
“Всероссийское общественное патриотическое движение “Русское национальное единство”. ↩︎
“Национал-социалистическое движение “Славянский союз”. ↩︎
“Россия для русских, Москва для москвичей!”. ↩︎
“Союз русской молодёжи”. ↩︎
“Общество Нави”. ↩︎
“Евразийский союз молодёжи”. ↩︎
“Наши”. ↩︎
“Молодая Россия”. ↩︎
“Молодая Гвардия Единой России”. ↩︎
“Движение против нелегальной иммиграции” (ДПНИ). ↩︎
“Славянский союз”. ↩︎
“Национал-социалистическое общество”. ↩︎
“Под ноль”. ↩︎
“Белое сопротивление”. ↩︎
“Отвёртка”. ↩︎
“Стоп”. ↩︎
“Я — белый”. ↩︎
“Скинлегион”. ↩︎
“Blood & Honor — Русский филиал” (B&H). ↩︎
“Объединенные бригады 88” (ОБ-88). ↩︎
“Русский кулак”. ↩︎
“Коловрат”. ↩︎
“Север”. ↩︎
“Боевая организация русских националистов” (БОРН). ↩︎
“Я пришёл сюда убивать!”. ↩︎
“Хайль Гитлер!”. ↩︎
“Русич”. ↩︎
“Этнополитическое объединение “Русские”. ↩︎
“Мужское государство”. ↩︎
“Движение националистов”. ↩︎
“Россия консервативная”. ↩︎
“Консерватор”. ↩︎

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Януш Буґайський

Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.

Придбати за 395 ₴Дізнатися більше

Російська академія естрадно-феєричного шизофашизму

“Бог, Нація, Труд!”

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

“Майбутнє належить нам!”

“Живи, щоби вбивати! Вбивай, щоби жити!”

“Ми — не фашисти. Ми набагато гірше”

Один народ, один лідер, одна… шизофренія?

Пожертвуй наКреативний фонд The Arc

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

“Ми — не фашисти.
Ми набагато гірше”

Один народ, один лідер,
одна… шизофренія?

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc