— КАК ТЄБЯ ЗОВУТ? — Аня… — тихо-тихо сказала, наче через силу, та однаково було чутно — діти завмерли.
Усі із цікавістю роздивлялися новеньку. Мало що може заспокоїти клас, вгамувати це бурхливе море, що хвилюється постійно, але новенькі завжди цікаві всім. Пахло крейдою і трохи мокрою ганчіркою, що була розкинута в кутку на відрі. Сонце через вікна надсилало до класу осінь. Хтозна, як то можна розрізнити, проте ті, хто сидів у таких класах на осонні, знають — різниця є, коли проміння літнє, червневе, спекотно-передканікульне, коли — весняне, молоде, свіже, а коли ось-таке, як зараз. Ніби й тепле, але зі слідами холодного вітру. Вітру, настояного на шурхоті жовтогарячого листя.
— Нєт такова імєні — Аня. Ти — Анна. Красіває рускоє імя, как у вєлікай руской княґіні. Ти поняла?
Стало ще тихіше, хоча й до того гамірно анітрохи не було. Під вікнами десь унизу хтось шкрябав мітлою по асфальту. За дверима хтось важко прорипав підлогою повз клас.
— Ти поняла, я тєбя спрашиваю?
Дівчина Аня постояла кілька митей нерухомо, потім кивнула. Важко, наче хто силою тиснув їй на потилицю.
— Садісь, Анна. І нє забивай, што ти руская. Нє пазорь історію рускава народа.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Дівчинка рівно, з прямою спиною, тихо сіла на край стільця і втупила погляд у куток парти.
— Княґіня, — тихо буркнув хтось ззаду. Клас розсміявся.
***
— АНЯ, ДИТИНО МОЯ, я ж казала тобі бути тихою, не висовуватися. Мовчки кивай і роби все, що тобі кажуть. Хіба це не було зрозуміло? Хіба це не ясно було? — Але ж я ні з ким не сперечалася!
Жінка за маленьким столом у тісній кімнатці, де світло тьмяної лампочки перепліталося із запахом прілих вивернутих гумових рукавиць, що сохли на батареї, якоїсь їдкої хімії, пилом і тугою за простором, сплеснула руками.
— Як тебе звати? — допитувала вона дівчинку на табуретці навпроти. — Аня. — Ну от бачиш? Бачиш? Анна, Анна тебе звати. Запомни. — Але… Але ж я не Анна. Я — Ганна. Чи Аня.
Жінка махнула рукою.
— Забудь. Нема ніякої Ганни. І вопше — на людях не вздумай до мене на українському говорити, поняла?
Дівчинка сердито дивилася на жінку:
— Але ж і ти теж завжди називала мене Аня. — Уже ні. Поняла, Анна?
Дівчинка мовчала й продовжувала дивитися сердито.
— Анна, якшо так будеш дивитися на когось з учителів — матимеш проблеми, поняла?
Дівчинка мовчала. Жінка заговорила пошепки:
— Я викинула твоє свідоцтво про народження. Ти мала, худа. Ніхто не вгадає, шо тобі 15. Будеш у сьомому класі поки, довше біля мене побудеш. А там побачимо…
Дівчинка пирхнула:
— Вони тупі!
Жінка безпорадно засопіла.
— Аня! І не кажи, звідки ти. Ти з Донецька приїхала до мене, пам’ятаєш? — Так, повторювали вже… — Батько погиб на есвео, мама померла раніше.
Дівчинка смикнулася. Жінка насупилася, але продовжила:
— Ти приїхала до мене, бо я твоя родичка. Приїхала, коли нас освободила Росія. — Освободила?! — скрикнула дівчинка. — Аня! Анна! Да! Освободила!
Ніздрі дівчинки танцювали, верхня губа тремтіла. Плаче? Не схоже.
Жінка знову заговорила пошепки:
— І нікому, нікому не кажи, хто твій батько. Тіки хтось узнає — нам обом кришка. Поняла?
Жінка зітхнула.
— Аня, я не шуткую. Нас уб’ють. Просто забудь. Забудь усе. Ти поняла, Аня? Ти поняла, Анна?
Дівчинка повільно кивнула. Через силу. Якось боком, наче хто вхопив її щосили за волосся й потягнув униз.
У коридорі вона спинилася, щоби пропустити повз себе чоловіка у військовій формі, втислася в стіну поруч із дверима й опустила голову. Той зупинився поруч, узявся за ручку дверей, потягнув їх на себе. Навіть не глянувши на дівчинку, він зачинив двері за собою. Повіяло цигарковим димом, потом, перегаром і… часником, чи що?
— Валюха, чьо за хєрня? Почєму я дома нє маґу найті чістиє наскі? Я прішол освабаждать ету диру, штоби в ґрязних носках хадить, Валюха? Ти вабщє рускіх салдат нє уважаєш? Ілі ето только ко мнє такоє атношеніє за то, што я тєбя взял под свою защіту і ти нікакова ґоря со мной нє знаєш, а?
Він говорив так голосно, що чути було навіть крізь двері (а втім, скільки там тих дверей було). Але відповіді тітки вона не розчула. Та говорила тихо, заспокійливо, примирливо. Аня вдихнула на повні груди. Вона на власні очі бачила, як тітка клала до шухляди купу сухих чистих шкарпеток, просто цей йолоп не зміг дійти до шафи.
Аня видихнула через зуби. Треба йти. Вони з ним якось оминали одне одного — не варто зраджувати цій традиції.
***
НІЧ ТУТ БУЛА від самого початку. Коли ж був той початок? Хтозна… Ніхто з людей того дня не пам’ятає. Точніше, тієї ночі. Ночі, що стала першою тут. Що була першою взагалі. Хай там коли перші люди прийшли сюди — ніч уже була тут. Ні, вона не чекала їх. Вона просто була — і їй було байдуже на людей. Байдуже їй було і зараз.
Ті, хто прийшли сюди першими, працювали важко. Вона спостерігала за їхньою важкою долею і все, чим могла допомогти — принести перепочинок, закрити світ від сяйва, яке кликало до праці, до руху, до життя. Усе, що вона могла зробити — просто бути. І дарувати їм себе, свої нічні благословіння.
Її благодаттю користувалися різні люди. Були й такі, які під її незримим покровом приходили для того, щоб убивати, красти, грабувати. Так одні люди змінювали інших. Одні працювали. Інші грабували. Одні творили. Інші паплюжили. Одні зводили. Інші нищили. Одні множили — інші убивали. Вирізали і палили.
Ніч спостерігала за всім байдуже. Вона була однаковою для усіх — то було її благословення та прокляття. Минав час, проте нічого не змінювалося в тому, що коїлося під небом. Як денним, так і нічним. Були тільки відмінності в знаряддях. У знаряддях праці, якими люди обробляли землю та доглядали за худобою, будували свої житла. І у знаряддях убивства, якими інші користалися, щоби зігнати зі своєї землі попередніх власників. І ті, й інші ставали дедалі хитромудрішими. Все витонченішими. Все ефективнішими. Все смертоноснішими.
Ніч бачила їх усіх. Тепер байдуже відзначала про себе, що, схоже, знову сталося те, що відбувалося постійно. Знову прийшли вбивці, притягли із собою свої витвори, що несли смерть, і почали підкоряти тих, хто не знав господарів. Для того, щоби забирати їхнє усе: їхнє майно, їхнє житло, їхніх дітей, їхніх жінок. І найгірше — їхні душі… і їхній розум.
ДОШКА БУЛА ЧОРНОЮ. Химерним візерунком розкидалися по ній фрази, слова і позначки, залишені білою крейдою.
— …В то же самоє врємя на юґе зємєль соврємєнной Малоросіі нє било нікакой жизні. Ета билі дікіє тєріторії, ґде жилі только дікіє звєрі і разбойнікі. Со врємєнєм туда прішла вєлікая Російская імпєрія і прінєсла с сабой развітіє. Но об етом ми паґаварім патом. Атдєльно хачу сказать, што наш ґорад — ето как раз юґ Малоросії, бившево псєвдоґосударствєннава абразаванія Украіна. Очєнь важно знать свою історію.
Аня поморщилася. Найменше хотілося їй говорити щось зараз, але дзвінка все не було й не було. Вчителька відкашлялася, нахмурилася, наче намагаючись щось згадати. Потім глянула за вікно, кивнула щось сама собі, знову повернулася обличчям до класу й продовжила:
— В то врємя Кієв, ґород пєрвих славянскіх племьон, начал уступать ґлавєнство новой сталіце Русі — Масквє. Так Кієвская Русь панємноґу асталась в прошлам, а єйо мєсто заняла вєлікая Російская імпєрія, каторая развіваєтся і по сєй час. Благодаря етому і ваш ґорад стал частью вєлікой Росіі.
Навіть якщо вона зараз зірветься з місця і втече світ за очі — насправді вона в клітці. Вона в клітці з голодними хижаками…
Закусивши нижню губу, Аня несміливо підняла руку вгору. Не було більше сил терпіти.
— Што? — Можна… в туалет? — несміливо озвалася дівчинка. — Што? — удавано спокійно перепитала вчителька. І водночас так сердито зиркнула на Аню, що та ще більше зіщулилася за своєю партою. Вчителька наближалася до неї. Повільно, крок за кроком, залишаючи за собою відлуння в раптово принишклому класі. — Мілая мая, каґда абращаєшся к людям, будь так добра — ґаварі на чєловєчєском язикє, нє на дікарском. Ета панятна?
Хтось позаду пирснув. Аня похолола.
— Панятна? — тепер погроза в голосі вчительки вчувалася явно. Вона зупинилася в проході, збоку від дівчинки. Аня дивилася на її живіт, що опинився на рівні її очей, і розуміла, що не має жодного бажання підіймати погляд вище. Їй не хотілося відповідати, але ще менше їй хотілося осоромитися на весь клас.
— Панятно… — смиренно кивнула дівчинка.
Вчителька хмикнула, постояла, помовчала. Аня перевела погляд на парту. Вона боялася, що вчителька підійде ще ближче. Але лякала її не вчителька — її жахало страшне відчуття того, що їй нікуди відсторонитися. Навіть якщо вона зараз зірветься з місця і втече світ за очі — насправді вона в клітці. Вона в клітці з голодними хижаками — і їй не залишили ні дороги для порятунку, ні засобів для захисту. Тому вона просто перевела погляд на парту й затамувала подих.
— Іді.
Аня кивнула. Вчителька не відступила з місця, тому Ані довелося постати перед непростим вибором. Або залишатися на місці — і мимохіть піти проти слів вчительки. Або встати і піти — але опинитися страшенно близько біля жінки, яку встигла зненавидіти. Ще не могла пояснити до кінця через що, але вже ненавиділа її лютою ненавистю. Такою ж щирою і глибокою, як туга за мамою. Як сум за батьком. Як бажання повернутися додому з цього жахливого кошмару. Але вона не могла — це тепер було її життя.
Усе ж Аня підвелася й обережно протиснулася між партою і вчителькою. Та ж не відхилилася ні на волосинку. Але дівчинка була достатньо худою, щоби прошмигнути в маленькому просторі. Тільки смикнулася — наче від огиди — коли плечима й сідницями тернулася об тіло позаду себе. Так і вийшла — навіть не дихаючи. Важко видихнула аж тоді, коли зачинила за собою двері в клас.
Вона ненавиділа ці двері.
***
ТРОХИ ПОБЛУКАВШИ ДОВГИМИ коридорами, Аня зрозуміла, що забула-таки, де туалет, хоча їй показувала вчора тітка й вона ходила до нього. У порожніх коридорах не було в кого питати та не дуже й хотілося. Дівчинка зітхнула.
— Вам чєм-та памочь, дєвушка?
Позаду стояв чоловік. Аня згадала його — директор школи. Її приводила до нього в кабінет її тітка — показати нову ученицю. Вона стояла мовчки в кутку, поки тітка щось улесливо тихенько говорила, намагаючись зловити погляд маленького круглолицього чоловіка. Ані директор здався тоді досить похмурим — аж неприємним, неприємним був їй і погляд його, що часом затримувався на ній. Тому й зараз, помітивши його, вона не хотіла нічого казати. Хай як їй хотілося в туалет, вона воліла за краще поблукати ще коридорами сама, без розмови із цим чоловіком. От тільки коридор попереду закінчувався стіною, двері в якій не могли належати вбиральні — то був якийсь клас. Халепа. Повертатися і йти назад вона могла тільки повз директора. А головне — куди ж їй іти? Та й до того ж їй дійсно треба допомога, то чого б їй не спитати вже?
Так склалося, що її життя — випалена рівнина, де витоптано й розчавлено все, що росло. Спалено і зруйновано все, що будувалося…
Директор дійсно був низеньким — вищим неї, звісно, але для дорослого чоловіка все ж занизьким. Товстим він не був, але був якимось… Пухким? Хтозна, яке правильне було слово. Пальці коротенькі, не товсті, але чомусь видавалися ширшими, ніж довшими. Голова кругла, рідке світле волосся, що вилося завитками. Приплюснутий ніс і тонкий високий голос — вона не могла би з певністю сказати, що він належить чоловіку, якби не бачила директора зараз перед собою.
Аня розстисла губи:
— Підкажіть, де тут туалет?
Чоловік усміхнувся. Навіть не звернув уваги на те, що вона знову забула й заговорила українською.
— Пайдьом, пакажу, — розвернувся і почимчикував куцуватими ногами туди, звідки вона щойно прийшла.
Аня повагалася мить, але рушила слідом. Зрештою, він наче не такий уже й неприємний, як здалося спочатку. А їй тут якось треба жити — не може ж вона постійно усіх сприймати за ворогів? Зрештою, то все просто люди довкола. Просто звичайні люди. Так, є серед них убивці, так. Усі вони не люблять українців — але може, й не всі? Їй треба якось жити тут. Для цього треба бодай трохи іноді комусь довіряти. Бодай у тому, аби спитати дорогу до вбиральні. Спілкування на побутовому рівні було цілком достатньо, щоби вижити, а більшого їй і не було треба. Жити тут вона не мала жодного бажання. Просто… Так склалося, що їй якийсь час доведеться побути тут. Так склалося, що її життя — випалена рівнина, де витоптано й розчавлено все, що росло. Спалено і зруйновано все, що будувалося. І тепер вона була наче в якомусь… сні?
Вона була раніше в тітки тут, у цьому місці. Приїжджала в гості. Один раз. Це було звичайне місто, як для неї, вона пам’ятала його погано — але вона пам’ятала його українським. А тепер російські прапори скрізь, російська мова на всіх вказівниках. Усе російське довкола й абсолютна відсутність будь-чого українського викликали дивне відчуття, наче вона потрапила в якийсь паралельний світ, де все ніби один в один схоже на реальність, проте водночас є абсолютно іншим світом.
— Вот! — чоловік показав рукою, обертаючись до неї.
Аня кивнула, пройшла повз нього. Прикусила губу — це ж треба, вона ж ходила повз ці двері. Про що думала, що не змогла розгледіти та впізнати їх? Трохи розсердилася на себе — їй не можна бути такою неуважною.
Двері скрипнули. Двері до кабінок також були скрипучими. Аня відчинила одні — там було брудно. Надто брудно. Відчинила інші, але потім вийшла — вони не закривалися зсередини. На третій раз їй пощастило.
Перед виходом у ніші стояв умивальник, над ним висіло дзеркало. Повішене так, що лиш тьмяне розсіяне світло досягало його і все в ньому було похмурим. Аня глянула на своє відображення в ньому — сірий силует, розкуйовджене волосся на тлі стіни, викладеної блакитною дрібною плиткою. Колір наче й веселий, але ця плитка… Вона швидко сполоснула руки, потім вологими пальцями поправила трохи волосся. Не хотілося виглядати нечупарою. Хай навіть їй і не було для кого гарно виглядати — вона робить це для себе. Треба зберегти в цьому кошмарі бодай щось для себе. Треба постаратися зберегти тут бодай трохи себе.
Вона вийшла — двері знову скрипнули. Невисокий чоловік обернувся до неї. Аня здригнулася від несподіванки. Що він тут досі робить?
— Всьо в парядке? — чоловік посміхнувся.
Аня кивнула. Усе в порядку, якщо не брати до уваги той факт, що він усе ще тут. Це її трохи насторожило.
— Я уже думал ідті, но тут вспомніл, што нє уточніл у тєбя коє-што для дакумєнтов. Ти можеш пройті со мной в кабінєт? Ето буквальна на двє мінути, — чоловік махнув рукою за собою і рушив.
Аня стояла на місці. Вона не мала жодного бажання йти з ним до якогось там кабінету.
— Пайдьом, — чоловік оглянувся і знову махнув рукою. — Нє валнуйся, скажеш учітєльніце, што била у мєня, всьо будєт харашо…
Аня зітхнула. Ще більше, ніж іти за цим чоловіком, їй не хотілося повертатися до класу, де вчителька, схоже, вирішила зламати її морально. Що ж, зрештою, це директор школи, у якій вона вчиться, хочеться їй того чи ні. Вона ж не може постійно уникати його. Вона ж не може постійно уникати їх усіх тут?
Кажуть, що між двох зол не вибирають. На жаль, вона мусила обирати. І з цих двох вона вибрала менше, яке йшло перед нею, смішно перебираючи ногами.
Вони повернули кілька разів. Чоловік узявся за ручку дверей, біля яких вони зупинилися. Потягнув на себе, відійшов. Посміхнувся, запрошуючи її зайти. Вона трохи повагалася — але все ж, схоже, він був єдиним у цій школі після її тітки, хто не намагався принизити її. Навіть посміхався, а головне — не смикав її, коли вона говорила рідною мовою.
Вона зайшла. Директор зайшов слідом, двері туго клацнули. Чомусь їй здалося, що так би могли зачинятися двері клітки, але вона відігнала геть такі думки. Вона вже тут, тож навіщо зайве накручувати себе?
— Садісь.
Вона сіла. Директор пройшов повз, до іншого боку столу. Там узяв аркуш, ручку. Потім перейшов до неї, сів на сусідній стілець. Аня сиділа прямо, хвилюючись, про що ж він її питатиме. Минулого разу з нею була тітка, вона щось говорила у відповідь на його запитання. А як тепер вести себе їй? От халепа, вона ж не знає нічого, крім того, що вона буцім із Донецька. Чи не питатиме він того ж, що питав у тітки? Чи не наговорить вона дурниць зараз? Халепа, халепа…
Директор поправив рукави сорочки, що підскакували вгору. З-під них вибивалося кучеряве руде волосся. Упіймав її погляд, посміхнувся. Поклацав ручкою. Аня занервувала ще більше, але постаралася взяти себе в руки.
— То, ґаваріш, ти із Данєцка?
Аня кивнула.
— А на какой уліце жила?
У голові було порожньо.
— Лесі Українки… — Аня сказала просто вулицю, на якій жила, сподіваючись, що вулиця з такою назвою є чи не в кожному місті України й точно вже має бути в Донецьку.
Директор кивнув:
— Красівоє названіє.
Схоже, вона не дала маху. Аня було подумала, чи не варто їй говорити російською, але директор не робив їй зауважень щодо мови. Вона впіймала себе на думці, що через це їй навіть трохи подобається говорити з ним, хоча він і якийсь дивакуватий наче — але то, певне, через його трохи незвичний зовнішній вигляд. Але ж по зовнішності наче не варто судити людей?
— А чєм ти любіла занімаца? — чоловік пильно вдивлявся їй у вічі.
Чим вона любила займатися? Чим же вона любила займатися?..
Боже, вона любила просто жити у своєму місті. У своєму домі. Вона раптом відчула, що не може думати про це, не може згадувати. Вона зрозуміла, що пів року не згадувала про те, що було до. Між нею і спогадами про запах дому був запах диму — їдкого, пекучого. Між нею і спогадами про звук, з якими відчинялися ворота, коли приїжджав батько, був звук падіння якихось конструкцій у будинку. Між нею і спогадами про вітальню, про спальню, про кухню, про довгі й нудні домашні завдання, про гру з подругами у дворі, про велосипедні прогулянки, про маму… стояла висока полум’яна стіна.
Аня глибоко вдихнула. Вона зрозуміла, що от-от розплачеться. Їй не хотілося цього робити. Просто не хотілося. Не тут… Що ж їй ще подобалося?
Ще їй подобалося море, і вона вже відкрила рота, щоби розповісти про нього, аж останньої миті якось спохватилася, що в Донецьку немає ніякого моря. Було би дуже важко пояснити, що вона має на увазі, коли сказала б, що любить на велосипеді з батьками їздити до моря. А вона любила — дуже. Особливо з татом. А тато десь зник. Сказав тільки, що потрібно буде, можливо, їм виїхати з міста. А мама сказала, що вони з усім справляться, хай тільки він береже себе. Як він тепер? Де він? Вони не справилися… Ні з чим. То чи він вберіг себе? Чи вона все ж залишилася одна, абсолютно одна? Якщо не рахувати тітки, якій має бути вдячною за те, що зараз тут. Хай тут і оточують її люди, яких вона не любить і які не люблять її, але…
— Нічєво, нічєво, — директор зітхнув і сумно похитав головою. — Я всьо панімаю.
Чоловік відклав аркуш, на якому так нічого і не записав, і ручку на стіл. Привстав, підсунув стілець ближче. Сів, нахилився вперед, поклав свої долоні Ані на коліна. Вона смикнулася. Упіймав її погляд. Посміхнувся:
— Нє волнуйся, тєбє нєчєва баяца.
Аня заціпеніла. От лайно!
Вона вже не маленька й чудово розуміла, що означав такий погляд, як у нього. Він продовжив — встав і почав нахилятися над нею, перемістивши руки з колін на її щоки. Великим пальцем потягнувся до її губ.
Заціпеніння спало від цього дотику — вологого, холодного. Аня не знала, звідки мала тих сил — вхопила руку директора, повернула і вкусила щосили, щодуху. Директор верескнув. Тонко, високо. Відсахнувся від неї. Дівчина зірвалася зі стільця і штовхнула чимдуж чоловіка перед собою в груди. Він, так і верещачи, зробив крок назад, перечепився через стілець, але не сів — похилився назад і впав, перекинувши стілець за собою на якісь кабелі. Принтер, що стояв на краю столу, підстрибнув і звалився на чоловіка зверху. Директор не переставав верещати.
Аня кинулася до дверей і охнула, врізавшись плечем. Тонкі дерев’яні двері хитнулися, але не відчинилися — замкнені. Вона опустила очі на шпарину — там стримів ключ, повернула його, замок клацнув. Ще раз штовхнула двері — ті відчинилися, трясучись від поштовху. Дівчинка вирвалася в коридор. Двері за спиною бахнули об стіну, але цей короткий звук не перекрив вереск директора, який лунав на весь коридор. Перекрити його зміг дзвінок — довгий, протяжний, дзвінкий. Урок закінчився для школярів — і для неї також. Дуже важкий урок, який їй взявся викласти сам директор. Вона запам’ятала все, хоча подякувати за такі знання не могла.
Дзвінок стих, вереску теж не було вже чутно — але відчуття холодного пальця на губах наче батогом гнало Аню вперед. На бігу вона витерла губи долонею, аби бодай трохи позбутися того спогаду.
***
— ТЬОТЬ ВАЛЮ, ВИКЛИЧТЕ поліцію!
Двері відчинилися ривком, аж повів повітря пішов слідом за ними. Скоба для навісного замка з тонкої бляхи врізалася в стіну, зробивши ще глибшою ямку в штукатурці, з якої посипалося вниз іще трохи піску. Аня того не чула, вона стояла на порозі й важко дихала. Важко, хоча наче бігти й не було довго. На диво, вона знайшла кабінет прибиральниць — чи як це приміщення було правильно назвати — швидко, з першого разу, не блукаючи, хоча й бігла ніби навмання, минаючи дітвору, яка вилітала в коридор із навчальних класів.
Ноги самі принесли її сюди — до єдиної людини, яку вона тут знала і якій довіряла.
— Шо?
За столом, окрім її тітки, була ще одна жінка. Тітка здивовано дивилася на Аню, жінка теж втупилася в неї.
— Поліцію! — Аня нервово махнула рукою кудись назад. — Цей директор, він… Він чіплявся до мене! — Што дєлал? — Приставав! Домагався!
Жінка, що сиділа за столом, повернулася до тітки:
— Ну, Валюша, мнє пара. Нужна дадєлать работу, врємя… — Ага, харашо, я тоже скора іду, — кинула Аніна тітка.
Ані довелося відступити з проходу, аби тітчина колежанка пройшла в коридор. Минаючи її, вона хмикнула. Аня не зрозуміла, чому й що те мало означати.
— Закрой двєрь, — попросила тітка.
Аня повернулася, взялася за ручку, прибиту цвяшками й до половини зафарбовану білою фарбою, з-під якої проглядалася смужка старої, світло-брунатної, майже жовтої. Двері знову рвучко хитнулися закриваючись, проте не гупнули — неголосно тернулися об підбитий цвяшками до одвірку, складений у кілька разів якийсь чорний матеріал.
Звуки коридору ізолювалися. Стало тихо. Аня тільки тепер звернула увагу, що тітка саме, мабуть, обідала — сиділа перед судком із сірою грудчастою кашею, де місцями виднілися жовті смужки. Певне, морква. Збоку на столі лежала покороблена кришка. На ній був надкушений шматок сірого хлібу. По брудній клейонці розсипалися крихти.
…чому вони марнують час, якщо потрібно просто взяти телефон і набрати короткий номер?..
Аня стривожено вдивлялася в обличчя тітки, чекаючи реакції. Тітка ж зітхнула й поклала ложку в судок, до каші:
— Садісь.
Аня залишилася стояти. Вона не була готова сідати — вона ледь стримувалася, щоби не бігти кудись далі. Запізніло вона подумала, що могла б і сама набрати 102 з мобільного, але ж… Але вона бігла — і ноги принесли її сюди. Певне, краще, якщо це зробить тітка. Зрештою, тітка місцева, а вона й адреси не може точно назвати.
Тітка зітхнула, колупаючи ложкою в каші, ущипнула шматочок хліба, вкинула до рота. Пожувала.
— Сідай, — повторила тітка. Аня дивилася на неї і не розуміла, чому та тягне. Тітка похитала головою. — Нема ніякої поліції. Не говори такого, — жінка вийняла ложку з каші, облизала її і поклала на кришку судка поруч із хлібом. — Каші хоч?
Аня відірвала очі від обличчя тітки, глянула на судок із ні разу не привабливою сірою масою. Вона не зрозуміла — навіщо їй зараз каша?
— Ну як хоч, — тітка знов зітхнула. — Поліції нема, є міліція. А знаєш, хто в нас міліція?
Аня дивилася на неї — яке це має значення, хто?
— Більш-менш нормальні — усі на фронті. Хто за рускіх воює, хто пішов за… ну ти поняла. А ті, шо лишилися… Взагалі обов’язки міліції виконують штрафники з воєнної часті. Хто напився чи побився, чи до жінок чіплявся, чи вкрав шо… Їх відправляють на такі буцім виправні роботи — по визовах тинятися. Уявляєш собі цю міліцію?
Аня не уявляла. І також вона не уявляла, чому вона зараз це слухає, чому вони марнують час, якщо потрібно просто взяти телефон і набрати короткий номер?
— Тому їх і не викликає ніхто. Взагалі міліцейського відділку в нас немає. Старий згорів, ніхто його не ремонтує, а новий наче на території воїнської часті. А начальнік воїнської часті знаєш хто?
Аня дивилася на тітку, не кліпаючи. Її дихання поволі заспокоювалося. Ні, вона не знала, хто начальник військової частини, і не розуміла, навіщо їй це знати.
— Бачу, шо не знаєш. А начальнік воїнської часті — син нашого дірєктора. Повір, Анєчка, — не треба тобі жалітися на дірєктора. Дірєктор, він, — жінка махнула руками, — безобідний. Ну, полапа трохи… чи там, ну… — тітка махнула рукою. — Вобщєм. То таке. А синок його, кажуть, жінок крепко обижає. Дівчат молодих кількох уже в ставках находили. Побитих, поламаних. Кажуть, шо він. Тіки ж ніхто провіряти не піде. Так шо ні в яку поліцію дзвонити ніхто не буде. — А… А куди… Куди дзвонити тоді? — Аня стояла, наморщивши лоба. Вона все ще не розуміла того, що розповіла їй тітка, що вона їй пояснювала. Як це — нема поліції? — А нікуди. Нікуди не дзвонити. У нас взагалі таких не люблять. — Яких — таких? — Таких, які дзвонять. — Чого? — Бо не треба нікуди дзвонити. Всіх всьо устраює. І так всім простіше і краще. Нікого не треба зачіпати. — Так я ж і не зачіпала… — От і не зачіпай! Всьо. — А що мені робити?
Тітка відвела погляд.
— Нічого не робити. Не висовуйся ніде, сиди тихо й не рипайся. У нас так живуть. — Але ж він знову буде чіплятися до мене… — Ну й шо? Почіпляється й надоїсть — хтось другий буде. Взагалі він до тебе чогось случайно, навєрно, поліз, — тітка дивилася кудись убік. — Він учительок і старшокласниць любить, а до менших ще не ліз наче. По крайній мірі я не чула такого. — Як це — любить? — А так і любить. По черзі. Мужик же ж має бути? Ти шо, не бачила, як півень у дворі коло курей ходить? Так і тут. Не б’є і зарплату платить — і всім спокойно. Завгоспа он жалко тіки, шо вигнав, толковий був, хоч і випивав. Але він вищий від дірєктора нашого був, той біля нього вопше колобком казався, то його і поперли на фронт, хоть він і інвалід вопше-то. І фізрука услід за ним, хоть йому шейсят год уже мало бути. — А фізрука чого? — тихо спитала Аня. — Бо фізрука дочка тут вчителювала. І якось фізрук визвав міліцію, як ти кажеш. Міліція забрала дочку і фізрука. Фізрук поїхав на війну, дочку більше ніхто не бачив. Так шо міліцію в нас не визивають.
Аня стояла, хмуро втупившись у тітку. Та як дивилася кудись у куток, так і сиділа далі.
— То шо мені робити?
Тітка знизала плечима.
— Не знаю. Живи якось. Ти ж пойми, я зробила, шо змогла. Витягнула тебе, забрала до себе. А тут уже вибачай — ми всі так живемо. Це ж не то, шо я тебе обідить хочу — у нас тут такі порядки, відколи рускі прийшли. — І як ви тут живете? — Ну живемо якось помаленьку, — знизала плечима тітка. — Ти ше Совєцький Союз не застала, а я росла тоді — похоже було. Не такий беспредєл був, трохи менший, але ж і война зараз. Всі нєрвні, злі. Нашо лишній раз нариватися… — Так а як живете ви взагалі? Як це терпіти? — А якось і живемо. Хто не хотів терпіти — поїхав із міста, ше як тіки рускі підходили. Ше багато хто потім виїхав ото, як ти, коли не хотіли по-рускі жити. А решта — решта привикли. Втерпілися. Та вони, рускі, не такі уже й погані. Мона жити. Просто не говорити по-українськи, не дратувати їх. І не отказувать, якшо шось хочуть. А там, може, пронесе й не чіпатимуть. Вже як вийде. А їсти є шо, жити є де, робота є. Шо ше нада?
…Якшо тобі на себе байдуже, то мене пожалій. Ти не знаєш, чого мені стоїло тебе забрати до себе. Якшо ти хоть пальцем когось із них зачепиш, то тебе приб’ють і мене заодно…
Аня подивилася на сірі кавалки в судку. Шморгнула носом. Туди поліз запах затхлого недомитого пилу. Такий існує насправді. Це не свіжий запах пилу — той, що відчувається, коли починається дощ. Це запах саме недомитого пилу — той, що відчувається, коли несвіжа ганчірка, якій на роду було написано не висихати як слід, раз за разом ялозить по щілинах у підлозі, до яких набилося за десятиліття різного мотлоху, дрібного і великого.
— Старого дірєктора не стало, як тіки прийшли рускі. Тоді багато людей щезло. Ніхто так і не знає — хто втік, кого на фронт послали, а кого вбили. Десь тиждень, як рускі прийшли, було дуже важко. Хати грабили, хто противився — палили чи стріляли. Баби по погребах ховалися — і то находили, дівчат крали, хотя хтось і вернувся вроді, кажуть. У других наче такого не було. Люди по селах кажуть, шо часом і тихіше було. Але в нас воїнська часть ціла. Казарми зайняли старої часті, а рядом завод заброшений — то вони на ньому склади поробили, постоянно шось возять туда, машини і вночі гудять. Багато, дуже багато рускіх. Того і роблять, шо хочуть. Але, — тітка махнула рукою, — потім якось все втихло. Повір, зараз усе вже благополучно. А дірєктора нам прислали, ото як воїнська часть прийшла. Навєрно, син батька пристроїв тут, бо якшо той десь у себе на Росії так пристава до всіх, то може, кому надоїло й рішили спекатися. Воно ж знаєш як — родичам невдобно, все одно всі все знають. А в нього і жінка, і діти, кажуть, є. То послали його в командіровку, шоб не муляв очей. Ну це я так думаю — а чого ж йому тут ше сидіти?
Аня похмуро дивилася на тітку.
— Якщо він ще раз полізе до мене — я його уб’ю, — сказала тихо й повернулася до дверей. — Стій!
Тітка гаркнула так несподівано, що Аня завмерла.
— Шоби такого я не чула більше, — уже тихіше заговорила тітка, але все одно сердитим голосом. — Якшо тобі на себе байдуже, то мене пожалій. Ти не знаєш, чого мені стоїло тебе забрати до себе. Якшо ти хоть пальцем когось із них зачепиш, то тебе приб’ють і мене заодно. І ше на родичах і сусідах отиграються так, шоби більше ніхто дурниць не робив. Ти поняла? Слєдующий раз як таке подумаєш, ріши собі, чи хочеш жити. І якшо хочеш жити — шо готова для того терпіти? Понятно?
Аня постояла трохи так, потім кивнула. Повільно, мляво.
Продзвенів дзвінок. Ехом у вухах раптом сплеснувся вереск із директорського кабінету.
— І нікому не кажи нічого, — тітка зробила паузу. — Повір, я як краще хочу тобі. Я тут усяке бачила. Повір, краще тобі просто… потерпіти. Чу-чуть. А тепер іди.
Аня штовхнула двері, але ті наче прикипіли до одвірка. Довелося налягти всім тілом — руки тремтіли, кудись зникла з них та рвучка сила. Аня штовхнула ще раз — нарешті двері піддалися з глухим звуком — здалася перед натиском прибита цвяшками штучка, що не давала їх відкрити.
— Іди додому. І нікуди не виходь. Я прийду ввечері, — почулося дівчинці в спину.
***
“ІДИ ДОДОМУ”. ВОНА залюбки би пішла додому, але не могла. І річ навіть не в тім, що тепер її домівка була надто далеко від неї. І навіть не в тому, що тепер їй домівка була спаленою, знищеною. І не в тому, що стіни, у яких вона виросла, кухня, на якій вона їла, ліжко, у якому вона спала, прокидалася, хворіла, двір, у якому вона ходила, падала, гралася — річ не в тім, що все це згоріло. Її домівка — це був не тільки її будинок. Це була вулиця, яка більше не була її. Це був район, який більше не належав їй. Це було місто — місто, яке більше не належало їй, і вона не належала йому більше. Вона відчувала, наче це видрали, вирвали з неї.
Вона розуміла, що жива, але це було якесь дивне життя. Вона жива, вона існуюча, але світ, у якому вона виросла, став чужим. Ні, він не відштовхнув її, він був далі, там, де був завжди, там, де вона його пам’ятала, де вона його відчувала. Але між нею і ним стали чужинці. Між нею і спогадами про її перші дні, які пробивалися в пам’яті. Чужинці стали між нею і її школою, між нею і спогадами про її закоханості, про її роздратування, про її невдачі. Чужинці стали між нею і спогадами про маму. Чужинці забрали її маму. Між нею і її життям стояли люди, які прийшли і випотрошили її світ, випустили з нього кров, видрали з нього серце, і тепер її життя незрячими очима дивилася в сіре марево.
У тому мареві колись малювалися обриси того, що було б її майбутнім. Вона ще не бачила того чітко, воно було ефемерним, аморфним. Розмиті плавні одні форми перетікали в інші кольори, спліталися разом. Це було невизначено, це не було чітко, це не було явно. Але це було красиво. Це було, як запах на кухні, який лоскоче ніздрі. Ти не знаєш, що там, але ти вже тішишся на це. Це було, як поштове відправлення, яке лежить і чекає тебе на відділенні, воно прислане твоєю подругою — і ти не знаєш, що там, але ти вже тішишся на це. Це було, як цукерка зі смаком, який ти ще ніколи не куштувала, ти не знаєш, що там, ти не знаєш її смак, ти не знаєш, чи вона розтечеться в роті, чи сухо похрускуватиме, чи ламатиметься, чи в’язко танутиме на зубах. Тобі невідомо солодка вона чи кислувата. А може, там є щось солоне. Ти не знаєш цього, але ти тішишся на те, щоби спробувати це.
Цукерку вибили з її рук. Кинули на землю і втоптали в болото й пішли далі, навіть сліду не залишилося. Десь там вона на товстій підошві залишилася прилипша, розтерта, змішана з багном і кров’ю. І вона більше ніколи не дізнається, який у неї був смак. Їй ніколи не дізнатися, що обіцяв запах на кухні, тому що все, що в неї лишилося — присмак попелу на зубах. Їй ніколи не відкрити вже відправлення, яке лежить на пошті, тому що вона більше не має права отримувати відправлення там, де вони для неї лежать.
“Іди додому”.
Вона не мала куди йти. Була маленька квартира тітки, де її прихистили. І вона не знала, вона розривалася між відчуттями. Вона була вдячною тітці за те, що та врятувала її, витягла її звідти, де вона мала опинитися. І водночас вона ненавиділа її за те, що та їй сказала.
“Потерпи”.
Вона просто не знала, як це зробити, вона не знала, як потерпіти. Тому в неї не було дому, не було місця, де вона була в безпеці, не було точки, зупинившись на якій, вона знову змогла б побачити, як у сірому мареві, що куйовдиться на горизонті, починають зароджуватися форми і кольори.
***
ВОНА ЙШЛА, НЕ особливо вибираючи дорогу. На деяких перехрестях працювали світлофори, на деяких — ні. Деякі вулиці були більш пожвавлені, деякі майже безлюдні — такі вона намагалася минати швидше.
Хтозна скільки спливло часу, відколи вона вийшла зі школи. Відчувалося, наче кілька вічностей, але в такому стані важко вслідкувати — могла пройти година, могло всього якихось 20 хвилин, хтозна. Вона йшла швидко. Те, що вона пережила, вимагало від неї якихось дій, а все, що вона могла зараз вдіяти, — це йти. Не йти кудись. Не йти для чогось. А просто йти заради самого руху.
Вона так і не зрозуміла, чи це всі довкола видаються їй похмурими через те, що їй гірко на душі, чи справді це місто якесь прокляте після того, як сюди прийшли росіяни…
Вона хотіла жити. Вона ніби й розуміла те, що говорить тітка. Вона дійсно хотіла жити. Але… Вона не хотіла жити ТАК. Вона не хотіла терпіти. Їй було гидко, вона згадувала слова тітки й відчувала себе куркою, яка живе просто тому, що несе яйця. І живе доти, доки не підвернеться комусь під руку, коли настане час варити бульйон. Вона не хотіла жити куркою. А ким тоді? І як тоді? Росіяни перетворили місто на курник — вона відчувала це. Бачила це в ході людей, у їхніх поглядах. У їхній поведінці. Вона не могла розпрощатися з думкою, що вона живе на птахофабриці. То як тоді? Як тоді їй вчинити? Вона не знала. І щиро сподівалася, що директор її більше не займатиме. Вона дійсно вб’є його, якщо він знову полізе до неї — вона поклялася собі в цьому і їй стало легше. Чи хай навіть не вб’є, бо вона не знала, як це робиться, не уявляла, як це зробити, хоча й бачила, як це роблять інші. Тож вона не вб’є, але й терпіти точно не буде — вона боротиметься.
Їй стало легше. Не сильно, але трохи. А потім — хай що буде. Вона хотіла жити, але не готова була для того терпіти. Вона була готова за це боротися. Це було трохи різне. Зрештою, вона сповільнила ходу й почала трохи оглядатися, роздивлятися все довкола.
Вона йшла повз магазини, двері яких відчинялися на тротуар. Деякі були зачинені, деякі розбиті. Деякі працювали, але зі слідами від куль на стінах, вибоїнами, щербатими відкосами. У деяких замість одного чи кількох вікон була фанера. А деякі стояли цілі. Чи то їм поталанило і їх ніхто не знівечив, чи то їх встигли полагодити. У місті були люди, у місті були військові, у місті були гроші. У місті був бізнес. Але дечого в місті не було…
Вона пішла трохи повільніше й мимохіть розглядала людей. Люди в місті, які були впевненими, спокійними й усміхненими, в іншій ситуації викликали б довіру, приязнь. Але цей спокій і усміхненість, ця радість були жахливо недоречними. Більшість людей були похмурими й напруженими — бодай на вулиці були останні дні теплого вересня. Мало людей раділи теплу — більшість просто йшли по своїх справах, намагаючись нічого не помічати й щоби їх теж ніхто не помічав. А ще саме такі люди відповідали найкраще тому, що коїлося в її душі останні пів року.
Втім, чи розумно їй нарікати? Якби не тітка — де б вона зараз була? Її висмикнули в останній день серед дітей, яких відправляли в Росію. “На обєспєчєніє”. Там були різні діти — від 7 років і більше. Зовсім малих із ними не було. Її провели коридором, у кінці якого в голлі стояла жінка. Жінка побачила її, заголосила, розплакалася. Обійняла. Аня згадала, хто вона, хоча то було важко, вона бачила її, здається, тільки раз. Хоча ні, тітка приїжджала колись до них у гості. Нібито. Хай там як, вона знайшла її, витратила, певне, купу сил, грошей і часу, щоби відшукати її. І змогла врятувати від “обєспєченія”.
Після події в кабінеті директора слово “обєспєченіє” отримало новий зміст для неї. Що якщо мали “обєспєчівать” не їх? Що якщо “обєспєчівать” їхали вони? Вона сподівалася, що це насправді не так, що вона добряче перебільшує. Що директор — просто засранець, які трапляються будь-де, незалежно від країни. Але вона відчувала страх — щось говорило їй у душі: якщо вони себе ведуть так тут, то що вони роблять у себе вдома, де почуваються в повній безпеці? І це щось було гидким, холодним, відразливим, жахітливим. Вона не могла викинути з голови голоси дівчат, з якими встигла трохи здружитися. Шестеро. Їх було шестеро приблизно її віку. Майже всі старші від неї. Вона все скоса подивлялася й мимоволі заздрила тому, що вони вже починають ставати жінками, а вона все ніяк не могла почати. Якби її ще коротко підстригти, то й від хлопчака, певне, не відрізнив би ніхто. Де вони тепер, на якому “обєспєченії”?
Вона так і не зрозуміла, чи це всі довкола видаються їй похмурими через те, що їй гірко на душі, чи справді це місто якесь прокляте після того, як сюди прийшли росіяни… Зрештою, коли почали трохи гудіти ноги, вона зупинилася. По інший бік дороги зеленів парк. Вона спіймала себе на думці, що саме через нього, мабуть, й увірвала свою ходу. Втім, це не означало, що втому вона насправді не відчувала. Ні, ноги натякали-таки, що вона подолала чималеньку відстань.
Парк кликав її. Зеленню, тишею і спокоєм. Те, що це був саме парк, а не ліс, можна було зрозуміти по тому, що між дерев виднілися доріжки й лавки. Не було щільного підліску, як то буває в листяних лісах. Вона не бачила багато лісів за своє життя, але чомусь їй здавалося, що ліси більш… зарослі. А те, що вона бачила перед собою, хоч і не було декоративним, випещеним, випасуваним — усе ж не було й диким, це був просто парк… Просто такий, ніби в ньому деревам дозволили рости на власний розсуд — високими, розлогими, міцними. Може, вона відчуває якісь еманації свободи й це вони притягнули її сюди? Хтозна. Проте їй було потрібно перепочити, й це було ідеальне місце подалі від людей, подалі від усього, подалі від усіх і передусім — від школи з її директором.
***
АНЯ ПЕРЕЙШЛА ДОРОГУ й занурилася в парк. На деяких лавках сиділи люди, але загалом він був порожнім. Дівчинка на якийсь час випала із цього місця, з цього тут і зараз, й опинилася деінде — у місті, де можна просто бути й не боятися нічого.
Вона незчулася, як добрела до кінця парку. На вулиці, що відкривалася перед нею, навпроти, височів бетонний паркан, біля якої було припарковано кілька військових автівок. “А що якщо справжній світ — це ось цей парк? Що якщо справжнє життя — це ось цей маленький шматок, який залишився від цілої планети, від цілої країни? Що, якщо люди створили світ, який насправді не є справжнім, але вони таким його зробили своєю волею? Що якщо люди знищили світ у принципі такий, яким він мав бути, і тільки в таких маленьких кутках можна відшукати його сліди?” — подумалося їй.
Дівчинка усміхнулася цій думці, а потім вона усміхнулася тому, що вона усміхнулася. Прогулянка вочевидь пішла їй на користь. Вона прожила дуже багато. Зрештою, і ситуація в школі їй уже не здавалася такою катастрофічною. Їй просто треба буде триматися подалі від того недомірка. Вдавати, що скорилася вчителям, які наполегливо вбивали їй у голову якусь маячню, і якось трохи перебути якийсь час, а там видно буде…
У неї була мрія. Мрія, що колись по неї прийде батько. Вона розуміла, що це навряд чи можливо, якщо він не з’явився останніми місяцями. Якщо він не вийшов на зв’язок тоді, коли знищили їхній дім, якщо він не прийшов по неї тоді, коли вбили її маму, — навряд чи він десь є. Але нехай це буде запасним планом, а поки що їй потрібен основний план. Поки що їй потрібно вціліти й придумати, як рухатися далі, а головне — куди.
Аня розвернулася і попростувала однією з другорядних паркових доріжок. Там також знайшлася лавка — стара та похила, але вона сіла на неї, закинула голову й втупила очі вгору. Височенні дуби рвалися вверх. Вона подумала, що вони були тут давним-давно. Одні люди приходили, інші йшли, а потім знову… Хіба в них не крали їхній світ, хіба їх не бентежило, не лякало те, що в них крали їхнє майбутнє?
Її погляд перебігав по корі, по могутніх гілках, що розкидалися в боки. Стовбури тоншали й губилися в розгалуженнях крони. У кронах стрибали птахи, щось цокотіли. Бігали білки, царапаючи кігтями по деревині. Вона раптом зрозуміла — у цих дерев не могли забрати світ, тому що вони самі були світами, бодай маленькими, проте вони вибороли собі шматок землі й тягнули з неї собі те, що могли взяти. Вони росли під небом і брали з нього те, що могло дати їм воно. У них не було надто багато всього, але в них було те, чого достатньо для того, щоби стати могутнім деревом, — трохи землі, трохи води і трохи сонця, а головне — насінина.
Аня потерла себе в грудях, там щось кололо й водночас гріло. Вона боялася, що хтось дивиться на неї, тому просто далі розтирала собі груди і втягувала носом повітря. Втягувала носом, видихала ротом. Щелепа тряслася, тряслися губи. Її треба було ковтнути слину, вона не могла, тому та обліплювала тягучими бульками кутики губ. Вона намагалася сидіти рівно, але її лихоманило. Цікаво, як відчуває себе жолудь, коли з нього пробивається пагінець? Ось він десь глибоко під землею, і ніхто не бачить, що на поверхні, мине час, аж поки між трави з’явиться дрібненька зелена пацьоринка. І десь під землею, певне, він тріщить, розривається, може, тремтить, наче в лихоманці в ту мить, коли в ньому починається життя.
Аня вхопилася за відчуття, яке росло в ній, і намагалася втримати, не зважаючи на те, що вся тремтіла. Їй було байдуже на те, що в неї цокотіли зуби й по всьому тілу проступали сироти, хоча на вулиці ще й не було надто холодно, попри перші осінні дні. Вона більше не була тут і зараз, вона перенеслася до світу, де під нею була земля, а над нею було небо. І вона лежала в цій землі — і тільки від неї залежало, що вона зробить. Ніхто не міг заборонити їй почати рости.
Вона заплющила очі й тихо, довго дихала, поки не перестала тремтіти. Усе стало на своє місце, те, що гнітило її, і те, що дратувало, те, що розчаровувало, і те, що непокоїло, те, що гризло, краяло, свердлило, душило і шматувало душу. То просто була вона, яка хотіла почати жити, але не знала, чи варто це робити. Чи варто починати жити, а чи все ж таки краще трохи “потерпіти”? Ні, вона житиме, бодай навіть уже завтра хтось наступить на маленький зелений пагінець і знищить його. А чи, може, через день, а чи, може, через рік, а чи, може, вона стане величезним деревом, попри все. Хтозна, але добровільно вона не зробить те, чого від неї хотіли, вона не віддасть цей шанс на ріст, шанс на розвиток і шанс на те, щоби бути собою. Бодай це буття і триватиме недовго, проте воно буде її до кінця і вона не розділить його ні з ким.
Вона ще трохи посиділа, щоби зберегти це відчуття в собі, і розплющила очі, зненацька почувши:
— Ти ж, певне, новенька в нас?
Аня підозріло подивилася на літню жінку, яка сиділа поруч на лавці. Це було дивно, парк був майже повністю порожній і, маючи бажання, можна було запросто знайти вільну лавку для себе. Втім, маючи бажання, можна було й сісти до когось. Це її і бентежило — що за бажання мала ця жінка й чому вона хотіла з нею говорити…
— Певне, так.
Робити те, що від неї вимагають. Не висовуватися. Не підставлятися ніде. Не привертати зайву увагу, наскільки це взагалі можливо. Просто бути якийсь час так… А що далі?
Аня з досадою піймала себе на думці, що знову заговорила українською.
— Я так і зрозуміла.
Аня помовчала. Що їй могло видати? Те, що вона заговорила українською? Але ж вона мовчала взагалі до того, як жінка завела з нею розмову.
— То, — жінка кивнула в бік, звідки повернулася Аня, — стіна військової бази. Точніше, це колишня промзона, де зробили військові склади. Тут ніхто не любить зупинятися, рідко хтось буває, тільки хто або в дружбі з росіянами, або геть нічого не боїться, — жінка зробила паузу, — або хтось, як ти, хто не знає, що це за місце.
Аня хмикнула й відвернула погляд. Дійсно, якби вона знала, що це за місце, вона би точно сюди не прийшла. Їй стало паскудно. Невже і це місце споганене? Невже і це місце для неї закрите?
— А чому ви говорите українською?
Аня не знала, чи можна таке питати, втім жінка виглядала не так, як більшість людей, яких вона бачила в цьому місті. Жінка виглядала… спокійно. Не злякано. Ось цього бракувало цьому місту. Спокою. І свободи. Але знову ж таки, чи цього дійсно тут бракувало, чи цього бракувало їй і вона відчувала це скрізь?
— А ти чому розмовляєш українською?
Аня здивовано відкрила рот, потім задумалася. Дійсно, чому?
— Певне, бо ти українка, еге ж? — продовжила жінка.
Аня повернулася до неї, подивилася, але нічого не відповіла. Вона не знала, чи можна відповідати на такі запитання.
Аня промовчала, потім відвернулася. Вони ще трохи посиділи мовчки, а потім жінка встала й пішла. Аня залишилася наодинці. Втім, вона була одна, але не сама. Наодинці, проте не на самоті.
Робити те, що від неї вимагають. Не висовуватися. Не підставлятися ніде. Не привертати зайву увагу, наскільки це взагалі можливо. Просто бути якийсь час так. І триматися далі від директора. Цікаво, чи вистачить цього для того, щоби… Щоби протриматися якийсь час. Але що далі?..
***
ВЧИТЕЛЬКА ЗАЙШЛА ДО класу, усі підскочили. Загуркотіли стільці. Аня швидко встала разом з усіма, хоча жодної поваги до людини, яка йшла із класним журналом і ще якимось стосиком паперів, не мала. Але так було треба. Вона повинна бути, як усі. Ну, майже.
Учора вона так і не говорила більше з тіткою. Коли повернулася з парку, та вже була вдома і не питала в неї нічого, а Аня і сама мовчала — так і повечеряли. Дівчинка сподівалася, що сіра грудкувата каша перемандрувала на їхній стіл не з судочку, що був на роботі з тіткою. Згадала домашній стіл. Той, колишній, якого вже немає. На ньому завжди стояли фрукти. Небагато, але постійно. Завжди щось свіже. Поки що про це треба забути.
Вчителька бахнула своєю паперовою ношею по письмовому столу.
— Садітєсь.
Знову зачовгали ноги, заскреготали стільці. Аня, як на те, зачепилася за ніжку стільця і тому сідала однією з останніх.
— А ти нє спєши.
Аня завмерла. Невже до неї? Може, не до неї? Вона повільно, обережно підвела погляд. Про всяк випадок. Раптом це дійсно не до неї? Ні. Вчителька хмуро кривилася і дивилася прямісінько на неї. Ось так. Ось тобі і не виділяйся. Схоже, якийсь час це буде важко. Аня зітхнула й випросталася. Нічого, це, мабуть, перший час тільки. Вона ж, як-не-як, новенька. Усі хотітимуть поставити її на місце, прогнути її, показати, як вона себе має поводити.
Що ж. Хай. Головне, аби це ознайомлення не затягнулося надто надовго.
— Пасматрітє, кто тут у нас, — вчителька підійшла ближче, похмуро дивлячись в очі Ані, потім скривила губи: — Дєті, коє-кто здєсь і в самом дєлє возомніл себя княґінєй. Нє такой, как всє вакруґ.
Аня стисла зуби, проте намагалася, аби на її обличчі не було ніяких емоцій. Просто стояти й повільно дихати. Не відводити погляд, але й не дивитися в очі. Просто кудись… На підборіддя. Аня почула, як діти перешіптуються з боків і за спиною. Ось тобі і влилася в колектив, от і стала непомітною… Про що вчителька взагалі говорить? Аня прокрутила в голові вчорашній день. Мабуть, про те, що вона вчора пішла раніше з уроків? Але з чого б то, то ж було вже після уроку історії. Про що тоді вона ще може говорити?
— Нічєво.
Аня не відводила погляду. Вчителька, мабуть, була колись красивою. Може, хтось зміг би назвати її красивою і зараз, але, схоже, вона надто часто презирливо кривилася — важкі складки і зморшки робили її схожою на якусь чудернацьку звірину, тим паче, коли вона отак вип’ячувала нижню губу…
— Твайо врємя тоже прідьот, нє валнуйся.
Аня похолола. Може, вона помиляється, проте відчувала, що ні, не помиляється анітрохи. Вчителька говорить про те, що було вчора. Вони тут усі якісь ненормальні. Певне, жах таки проступив на лиці дівчини. Вчителька єхидно посміхнулася й задоволено кивнула.
— А пока садісь.
Аня сіла. Рівно. Потерла під партою руки, що раптом стали холодними.
— А чьом ета ана? — нахилилася до неї сусідка за партою. Чорноволоса, з дуже-дуже чорними закрученими пасмами. Вона була в окулярах, вчора Аня так і не встигла з нею познайомитися.
Аня похитала головою:
— Повір, краще тобі не знати.
Дівчинка розчаровано зітхнула, скривила губи, із цікавістю подивилася на Аню.
Це було важко — сидіти і вдавати покору. Сидіти і вдавати сумлінність. Вдавати уважливість. Вдавати сумирність. Вдавати, що згідна з кожним словом. Вона знала іншу історію…
— Нє атвлєкаємся, — зробила зауваження вчителька. Аня розгорнула зошит, дівчина теж зітхнула, відвернулася, узяла ручку. — Дєті, кто напомніт, какая била тєма предидущєва урока? Віжу лєс рук…
Аня підсвідомо чекала саме цієї фрази, адже ці слова говорять вчителі чи не всього світу після короткої і глухої паузи, що повисає після їхнього запитання.
— Так, ну! Ну же! Антонов, ґаварі! — вчителька перейшла до крику відразу, без зайвих прелюдій.
Антонов — звичайний на вигляд хлопчак, які і всі здебільшого в цьому віці — завихрений і розхристаний:
— Еее… Как заботілся о дєтях… Еее… Владімір… Еее… Ільіч Путін.
Вчителька спинилася, наче її грець вхопив. Губи засмикалися. Це було смішно, бо вона, певне, не могла стерпіти такої неповаги — ще б пак, не знати, як по батюшці найвеличнішого російського президента. Проте водночас учень майже назвав по імені ще одного великого російського виродка. Якось негоже було паплюжити його гнилу пам’ять криком, тож учителька витягнула шию, прошипіла ледве чи не по літерах і по звуках:
— В-л-а-д-з-і-м-і-р В-л-а-д-з-і-м-і-р-о-в-и–ч П-у-т-с-і-н, — потім сердито видихнула: — Антонов — ти дєбіл. Ти нє запомніл імєні чєловєка, которий заботітца о всєх нас — і особєнно заботітца о дєтях.
Антонов зіщулився, наліг на парту, а в Ані після цих слів знову болюче запекла рука. Вона захотіла її прикрити іншою, аби втамувати біль, як робила це раніше, коли рана, що потроху загоювалася, усе ще свербіла, сіпалася, сочилася коричневим гноєм з-під кірки, але стрималася. Не хотілося цим рухом привернути до себе увагу.
— Садісь.
Антонов важко плюхнувся на стілець. Схоже, не лише Аня боялася погляду вчительки. Усі завмерли нерухомо, так, ніби зупинився час. Вчителька обвела клас очима і хмикнула, ніби як задоволено.
Аня сиділа й механічно виводила щось у зошиті. Це було важко — сидіти і вдавати покору. Сидіти і вдавати сумлінність. Вдавати уважливість. Вдавати сумирність. Вдавати, що згідна з кожним словом. Вона знала іншу історію. Вона знала інші розповіді. Вчора вона була ще певна, що справиться. Але вона насправді не знала, про що йдеться. І ось урок, що тягнеться неймовірно довго… А скільки таких в одному дні? А скільки ось таких днів? Вона мусить. Вона пристосується. Вона справиться. Інакше не можна.
Дзвінок прозвучав, як порятунок. Аня зрозуміла, що в неї зводить від болю плечі. Вона просиділа весь урок, навіть не ворухнувшись. Певне, це не надто нормально. Нічого, вона пристосується, не все відразу. Головне — не гарячкувати й не говорити того, чого не можна. З останнього уроку Аня зрозуміла, що говорити можна все, крім правди. Це й було важко, але було необхідно пристосуватися. Вона мусила. Такий у неї план.
***
— ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? — Саша. — Я — Аня. — Ммм…— дівчина в окулярах кивнула, чорні кучері хитнулися слідом.
Якось так склалося, що на перерві вони опинилися поруч. Обидві вийшли в коридор, і хоча Аня відійшла подалі, не маючи ніякого бажання бути поряд із кимось із класу, на свій подив, зупинившись біля вікна, вона побачила чорняву дівчину, з якою сиділа поруч.
— Ти що йшла слідом за мною? — Ага. — Навіщо?
Чорнява знизила плечима:
— Ми сідім вмєстє. Можна і познакоміца.
Аня мовчала, а потім нерадо вичавила:
— Я не дуже хочу з кимось знайомитися. — Я віжу, но ми как би уже…
Тут Аня усміхнулася. Дійсно, вони вже.
— Нічого, що я розмовляю українською? Тебе це не бентежить, не дивує? — Нєт.
Аня повернулася в бік, подивилася за вікно. Листя ще не починало жовтіти, але чомусь відчувалося, що світло за вікном осіннє. А що, якщо це сяйво змінює пори року? Осіннє сяйво забарвлює листя в жовтий колір. Вітер, помітивши це, починає сумувати, стає холодним, стягує дощі й сніги. Та ось починається весна. По-весняному починає світити сонце, будить дерева, будить життя, від того сяйва починають танути сніги. Перші весняні квіти з-під снігу видзвонюють новину, закликають весну. Зраділий вітер відгукується на той заклик, несе тепло до зелених пагонів. Починається літо. Певне, дійсно все так і є, а люди, як завжди, усе переплутали.
— І навіть не хочеш назвати мене дикункою? — Только єслі будєш мєня ізбєґать.
Аня знову усміхнулася, цього разу сильніше, ніж уперше. Виявляється, їй страшенно бракувало людини, яка спокійно сприйматиме її і те, як вона говорить, зокрема. Була ще та жінка в парку на лавці, але, згадуючи це, Аня ловила себе на думці, що та зустріч була близькою до якогось сну. Що якщо вона сама все вигадала й не було насправді ніякої жінки? Надто несподівано вона з’явилася. Надто швидко вона зникла. Але це було? Було ж?
— І, навєрнає, нє разґаварівай со мной на украінскам, каґда рядам будут друґіє. Мєня начнут ізбєґать.
Аня кивнула. Звичайно, не слід було надовго забувати про те, де вона. У приємний факт цієї розмови вкралося трохи гіркоти.
— Слушай, можна спрасіть?
Аня повагалася.
— Ну… Спитай… — А пачєму у тєбя рукав адін так сільна растянут?
Аня завмерла. Що їй відповісти? Як їй сказати? А потім що? Буде ж наступне запитання. А там і ще одне. Те, що ховалося під рукавом, було кінчиком нитки, що виглядав із тугого переплетеного клубка, який ховався в її душі. Бачить Бог, вона не хотіла його розмотувати тут і зараз. Це нічим добрим не закінчилося би. Продзвенів дзвінок, врятувавши її від затяжного мовчання.
…вся російська освіта побудована на тому, що люди повинні полюбити смерть і бути готовими померти тоді, коли їм скаже їхній цар…
Попри натяки вчительки, директор більше не чіпав Аню і навіть майже не потрапляв їй на очі. Здалеку помітивши в котромусь із коридорів його невисоку круглу фігуру, вона поспішала звернути деінде. А може, директор теж уникав її? За наступний тиждень не було більше жодних закидів від учительки історії на її рахунок. Інші вчителі теж приходили собі й нудно бубніли щось, не звертаючи вже ніякої уваги на Аню. Вона розуміла, що завжди так тривати не може, але раділа, що принаймні зараз усе є як є.
Їй усе легше вдавалося відповідати російською. Щоправда, відповідала вона переважно невпопад, абищо. Їй не хотілося надто сильно занурюватися в маячню, що розповідали в школі про її країну. А здавалося, що кожен урок був спрямований на те, щоби змусити її повірити в брехню. Історія, російська мова, російська література були найважчими предметами, а на географії неодмінно розповідалося про “вєлікую Російскую імпєрію”. Залишалися тільки фізика і математика, але й там учителі умудрялися розповідати про ефемерні досягнення російської науки по пів уроку, а іноземних учених згадувати лише мимохідь. Ну, і звісно, якщо йшлося про когось з українців — їх неодмінно називали росіянами.
Аня вже проходила більшість тем, що викладали вчителі, але знала їх у дещо іншій версії. Правдивій. У своїй школі вона вчилася гарно, відмінницею не була (цього ніхто й не вимагав), але те, що їй було цікаво, вона знала чудово. Тут же… розповідати збочену викривлену версію правди вона не могла себе примусити, але й відкрито протестувати теж не мала жодної можливості, розуміючи, що нічим добрим це не закінчиться. У кращому разі це буде розмова з директором, а з його освітянськими навичками вона вже була знайома й не мала наміру будь-яким чином поглиблювати цей свій досвід.
Поступово за нею закріпилося звання дурненької невдахи, яка нічого не знає і тільки може, що бекати й намагатися витягти із себе якісь кілька слів. Втім, ті слова були російською — і вчителі потроху припинили кепкувати з неї і просто списали її з дистанції. Іноді хтось мимохідь глузував із неї, але вона не звертала на те уваги. Вона мала план і вона повинна була йти за цим планом. У цьому їй дуже допомагала Саша.
Аня не мала жодного наміру з кимось спілкуватися. Її навіть трохи роздратувало те, що Саша проявила ініціативу, проте завдяки Саші тут, у цьому дикому й чужому для Ані світі, з’явилося те, що було тільки колись далеко-далеко і давно-давно. З’явилося те, що, здавалося, назавжди зникло за стіною диму, вогню та попелу — у неї з’явилася подруга.
Саша не спілкувалася з нею надто тісно, але Аня не ображалася — розуміла чому. Аня була тут чужою і Саша теж могла стати чужою через неї. Аня не звинувачувала її ні за що, їй просто було достатньо знати, що вона є поруч. Що є в кого позичити ручку, якщо закінчиться твоя, що є в кого підглянути кілька абзаців на перерві перед уроком на випадок, якщо тебе спитають (а тобі треба знати бодай, про що тебе можуть спитати), що можна з кимось перекинутися кількома словами на перерві. Сильною дружбою це не було.
Ніхто, певне, не наважився б дружити з Анею відкрито, але тут навіть така прихильність була для неї на вагу золота. Вона не знала, ким була для Саші й чому Саша спілкується з нею, як вона наважилася на це, але для неї чорняво-кучерява сусідка по парті була дуже серйозною допомогою. Ні, вона не давала надії на те, що Аня зможе знайти своє місце в цьому світі, проте вона допомагала їй тримати себе в руках для того, щоби рухатися згідно з планом. За це Аня була їй більше ніж вдячна і була вкрай засмучена з того, що не може їй ніяк цю подяку показати.
Так Аня протягнула ще кілька тижнів. Вона призвичаїлася до того, що було довкола, і вже починала вірити, що зможе-таки обманути все і всіх. Починала вірити, що їй вдасться вирватися звідси, коли вона побачить якусь оказію. Боялася, що із часом вона настільки заграється, що просто забуде, що вона хотіла залишити це місце, покинути цей світ. Тому все ж таки кілька разів дозволила собі, попри страх, навідатися до парку, де була того дня, коли щось у ній проросло, пробилося в її грудях.
Вона ходила туди для того, щоби нагадати про це відчуття. Відчуття життя, яке було настільки відмінним від усього довкола. Тож бодай раз у тиждень вона намагалася вирватися до парку, щоби відчути життя після шкільних занять, тому що в неї було стійке відчуття, що вся російська освіта побудована на тому, що люди повинні полюбити смерть і бути готовими померти тоді, коли їм скаже їхній цар.
Там у парку вона й помітила перші жовті листки. Усе-таки вона не помилилася — осіннє сяйво робило свою справу.
***
НА ВІДМІНУ ВІД Ані, Саша вчилася дуже гарно. Вчителі хвалили її. Те, що вона сидить поруч з новенькою, навіть схвалювали — допоможе трошки підтягнути знання цій невдасі, яку так складно щось навчити. Але ця ситуація підготувала для Ані справжню халепу.
— Чєрєз двє нєдєлі в нас празнік, — учителька історії звично гупнула класним журналом і стосом зошитів по столу. — Наш клас должен прінять актівнає участіє.
Діти в класі загуділи. Не захоплено і не радісно. Швидше, це було небажання вчити якісь вірші, що неодмінно їм роздадуть, і брати участь у якихось виставах.
Втім, вчителька швидко позакривала роти всім незадоволеним.
— Дєнь народнава єдінства, — почала вона лекцію, — ето даже важнєє, чєм Новий ґод. Ми всє —часть адной аґромнай страни, сіла каторай толька в єдінствє. Враґі пастоянна стрємяца сламіть нашу страну. Ви відітє, што сєйчас нацисти апять поднялі ґолави і хатят захватіть і поработіть наш народ. В такоє врємя, как сєйчас, ми должни бить асобєнно єдіни. Ми далжни помнить, што рускій мір аґромний, прінять в сваї абьятія всє народи рускава міра і дєржать іх крєпка, штоби нікто больше нє моґ вирвать іх із нас, нікакіє западниє нацисти.
Діти уважно слухали. Або вдавали, що уважно слухали. Хтось десь на останніх рядах перешіптувався. Власне в будь-якому класі будь-якої країни завжди є кілька учнів, які постійно перешіптуються. Учителі, зрештою, втомлюються робити їм зауваження і просто не звертають на них уваги. Або вдають, що не звертають.
— Прінімать участіє будут всє! У нас будєт общая пєсня, а также нєсколько стіхов. Ґлавним же будєт стіх, которий нам раскажут вмєстє Саша і Аня.
Хтось у класі пирснув. Саша здивовано глянула на вчительку, потім на Аню і врешті знизала плечима. Мовляв, я не знаю, про що це вона зараз. А в Ані все похололо всередині. Який ще вірш? Кому він взагалі здався? Вона не хоче нічого розказувати на сцені.
— Ето будєт очєнь впєчатляющєє виступлєніє. Здєсь у нас мноґа украінцев в класе, но Аня почєму-то дольше всєх сопротівлялася рускому єдінству. І даже сєйчас, когда ми прінялі єйо в сваї абьятія, ана дємонстріруєт очєнь плохую успєваємость в прєдмєтах, — вчителька звернула погляд на Аню та похитала головою з осудом. — Вот што значіт вліяніє заґнівающева Запада. Дєті тупєют, люді звєрєют.
Це не було схоже на звільнення, це не було схоже на порятунок, це не було схоже на любов… Це було схоже на скажену навалу божевільних маніяків, на зграю бродячих псів, голодних до поживи…
Хтось у класі відверто реготнув, хтось вигукнув щось образливе на адресу Ані.
— Нє смєть! — вчителька підняла вгору вказівний палець і голосно вигукнула, аж вереснула. — Нє смєть так вєсті сєбя! Ми ґаварім сєйчас про Дєнь народнава єдінства, ето святой дєнь для всєх рускіх! За народноє єдінство всє вєка пралівалась кровь і даже сєйчас нєт пакоя Святой Русі! За народноє єдінство ґібнут люді всєх национальностєй — рускіє, ґрузіни, украінци. А сколько поґібло мірних людєй в Украінє із-за дєйствій прєступнава кієвскава рєжима і пастаянной бомбєжкі западнимі нацистамі! Сколько поґібло дєтєй от опитов в амєріканскіх біолабораторіях на Украінє! Кто смєйоца над вєлікім праздніком, тот смєйотса над жертвой рускава воіна, которий проліл кровь для спасєнія украінскава народа, во ім’я воссоєдінєнія всєх рускіх дєтєй в одной вєлікой Русі!
Вчителька говорила так проникливо, що притихли всі. Навіть ті двоє, які постійно перешіптувалися. Навіть в Ані проступили сироти на руках. Не від змісту. Зміст і був огидним, вона знала, що це все — від першого і до останнього слова — брехня. Вона бачила на власні очі, хто вбив її маму. Це не були нацисти. Вона бачила, хто ходив вулицями її міста і грабував будинки. Бачила жінок і навіть кількох дівчат свого віку, які побували в обіймах російських воїнів, яких так розхвалювала вчителька.
Це не було схоже на звільнення, це не було схоже на порятунок, це не було схоже на любов. І це не було схоже на братній народ. Це було схоже на скажену навалу божевільних маніяків, на зграю бродячих псів, голодних до поживи. Аня знову і знову згадувала уроки історії про орду, про кочівників, що вчиняли набіги на Русь зі сходу. Русь ніколи не була на сході. Русь була там, де Київ. Орда ж приходила завжди звідти — з того напрямку, де зараз стоїть Москва. І тепер вона повинна стати і привселюдно звеличити цю орду.
Аня була певна, що на це вона піти не готова. Втім, вчителька сказала, що є ще 2 тижні. Хтозна, що зміниться за ці 2 тижні? Що якщо вона, до прикладу, сильно захворіє і лежатиме вдома з температурою? Це був би цілком розумний привід, аби не з’явитися на тому недолугому заході, присвяченому вбивцям.
***
ТІТКА ПРИНЕСЛА ДОДОМУ й дістала в коридорі з пакета сукню. Аня хотіла, боялася і не вірила, що це для неї. Сукні — це було щось із минулого життя. У новому світі Аня не носила суконь. По-перше, їх у неї не було, а по-друге, штани здерти важче, ніж просто задрати сукню догори.
Вона не вірила, що це для неї і що вона наважиться її одягнути. Вона боялася її одягати. Сукня не була новою, вона помітила кілька ниток, що стирчали зі шва на боку, проте її білий колір здався неймовірно чистим, червоно-чорна вишивка по коміру — надзвичайно яскравою, а манжети на рукавах — неймовірно рідними й надзвичайно небезпечними. Вони були синьо-жовтими.
Аня дивилася здивовано на тітку й не розуміла, як та наважилася принести це додому. Вона віддалилася від тітки після тієї розмови про директора й не говорила з нею ні про що, окрім побутових речей. Часом вона сердилася на себе через це, бо, зрештою, якби не тітка, то те, що могло з нею статися в кабінеті директора, було б лише квіточками, було б її мрією. Але не могла нічого з собою зробити, їй було противно. Невже тепер тітка створила привід для того, щоби повернути собі симпатію племінниці? Цілком схоже на те, і Аня раділа цьому.
Відколи не стало мами й тато перестав виходити на зв’язок, їй дуже бракувало когось рідного. Вона викинула українську сімку, але знала номер батька напам’ять. Вона писала йому в месенджер. Він навіть кілька разів за останній час був у мережі, тобто він живий. А останнє повідомлення взагалі було позначено як прочитане, хоча залишилося без відповіді. Телефонувати йому або писати щось більше, детальніше про себе Аня боялася — раптом у неї заберуть телефон і дивитимуться, з ким вона спілкується? Може, її батько теж боїться цього й не пише нічого про себе? Це було єдиним поясненням його мовчанню. Єдиним поясненням, яке вона могла б прийняти і зрозуміти. Решта пояснень були гіркими і неприємними.
— Ця сукня тобі, — тітка протягнула дівчинці неймовірна красиву в очах Ані річ. — Подобається?
Аня кивнула:
— Дуже. Дуже подобається.
Це таки їй. Прикро тільки, що вона не матиме, куди одягнути її, на неї і так поглядають скоса, коли вона часом випадково переходить на українську. Але вона в неї тепер є — поки було достатньо і цього.
— Це твоя класна сказала знайти для тебе таку сукню. Я ледь роздобула, — тітка розстібнула кофту, почала роззуватися. — Тримай.
Аня механічно взяла сукню, здивована словами про класну. А вона яке має відношення до цього? Тітка поставила в куток черевики.
— Це на свято. Ти виступатимеш разом із Сашею, вона буде в російських кольорах, а ти — в українських. Так класна сказала. Це ж День народного єдінства, буде дуже гарно.
Аня похолола. Її душа і так була розп’ята — але ще якось умудрялася жити. То що це з нею роблять — штрикають ножами для того, аби перевірити, чи вона ще дихає? Чи, може, хтось запідозрив, що вона ще жива й хоче її добити?
Запідозрив хтось щось чи ні, проте вона була певна, що їй не втриматися. Вона або зірветься і затіє сварку, що закінчиться розмовою в кабінеті директора, або зламається остаточно й більше їй нічого не буде треба. Вона просто зникне, випарується. Залишиться просто випатрана свідомість, яка вже не буде здатна ні на що.
***
— В ДЄНЬ НАРОДНАВА ЄДІНСТВА / Пусть звєнят калакала. / Вєдь Расія вазрадітса / І паднімєт купала…
Тиша. Саша запитально подивилася на Аню. Так, так, звісно. Вона чудово пам’ятає — зараз її куплет. Аня зітхнула. Із Сашею вона могла дозволити собі бодай не вдавати захоплення великою державою Росією, але на більше вона не наважувалася. Просто сумне зітхання, яке говорило, що вона не хоче говорити цей вірш.
— Нє бойся. Я же знаю, ти прітворяєшся, — Саша усміхнулася.
В Ані похололо все.
— Я нє знаю, пачєму ти ето дєлаєш, но ти прітворяєшся дурочкой. Я же віжу.
Аня примружилася, подивилася на неї.
— Та нє отстанут от нас, пока ми нє раскажем етот стіх. Ета абичний стіх. К тому же малєнькій. У тєбя вон вобщє четирє строчкі, раскажеш запросто, там нєчєва учіть.
Аня важко подивилася на Сашу, зітхнула. Вона не вірила, що вона це робить, проте почала через силу проговорювати слова:
— Наша славная дєржава…
Аня з жахом зрозуміла, що кожний рядок, який проговорює Саша, наближає її до миті, коли вона повинна буде почати говорити. Було лячно від того, як же швидко закінчуються ці рядки…
Актова зала була повною, дехто з дітей прийшов зі своїми батьками. Над рядами стриміли плакати, де на білому тлі були виведені якісь привітання. Аня не вчитувалася, вона уникала туди дивитися. Майже на кожному плакаті красувався російський триколор. Вчора після уроків ніхто не йшов додому, майже до вечора всім класом сиділи й малювали плакати. Папір і олівці принесли всі заздалегідь — вчителька наказала дітям передати батькам, що вони повинні це все принести в школу. Принаймні Аня була рада, що їй не доводиться те все тримати.
Час від часу плакати падали вниз або висковзував один кінець плаката з рук — і тоді весь аркуш згортався в рулон, а хтось із вчителів шикав на дітей, аби ті підняли й поправили плакат. Учні мінялися між собою, щоби тримати їх по черзі. Добре, що вона не тримає цю гидоту. Втім, відверто кажучи, для неї було б краще, мабуть, постояти трохи із цим плакатом у руках, аніж виходити і привселюдно принижуватися.
По стінах висіли повітряні кульки. Подекуди вони були прив’язані і на бильцях сидінь, ними ж була обвішана висока важка гардина збоку від сцени. Кульки були здебільшого трьох кольорів — білого, синього і червоного. Аня не відчувала ніякого святкового настрою. Вранці ще був трошки приємний натяк на тиху радість, що з’явилася, коли вона одягла вишиту сукню й зрозуміла, що вона може відкрито йти в ній. Навіть попри те, що сукня ця мала символізувати поневолення, буцім прикрите історією про дружбу, єдність — усе одно їй було приємно бодай трохи доторкнутися до того світу, де вона жила, і нагадати собі, що все-таки вона не на чужині. Все-таки вона вдома. В Україні. Чужа тут не вона. Чужі, зрештою, і не люди навколо неї. Чужинці тут — люди у військовому, від яких всі сахалися на вулицях, і такі вчительки і директори, як ті, яких вона встигла спротивити.
Директор був саме тією річчю, яка зіпсувала їй настрій остаточно. Настрій, який і так ніколи надто піднесеним не був. Ті, хто мали виступати наступними по черзі, стояли збоку від сцени й, коли попередні співаки чи декламатори спускалися зі сцени, на їхнє місце підіймалися інші. Зараз якусь промову говорив директор. Аня не слухала, що він там варнякає. Не дивилася на його посміхнене обличчя й руки, що широко розмахували навсібіч. Їй огидно було дивитися на ті пальці. Короткі, товстенькі, волохаті. Їй здавалося, що вона відчуває присмак гірко-солоної долоні.
Аня стисла щелепи й почала дивитися в протилежний куток актової зали, кудись поверх голів, поверх плакатів, поверх кульок.
— Ми скора. Ти ґдє лєтаєш? — Саша штовхнула її ліктем у бік. — Слова помніш?
Аня кивнула.
— Смотрі, не забудь. У тєбя толька чєтирє строчкі.
Аня знову кивнула. У неї не було ніякого бажання збирати на себе зайвий негатив, треба просто абияк прожувати ті ненависні чотири рядки й відплюватися, вийшовши на вулицю, нічого страшного, просто вірш.
— Сколько сіли, мощі в нєй… — зашептала про себе тихенько Аня.
Саша задоволено кивнула, підбадьорливо стисла передпліччя Ані й відвернулася до сцени, де, схоже, закінчував свою промову директор.
Аня зауважила для себе, наскільки красивою була Саша у своїй сукні. Якщо забути про те, що вбрання було трикольорове (звісно, це були кольори російського прапора), якщо дозволити собі подумати, що кольори не винні в тому, що їх обрали бути символом такої гидоти, — сукня була дуже красивою. Чи то підбиралася спеціально, чи так склалося випадково, але вона дуже вдало підходила до обличчя Саші й до її волосся. Усе було дуже-дуже вдалим. Усе, крім цього місця і крім приводу, який зібрав тут усіх цих людей.
У промові директора настала пауза. Потім вона затягнулася ще на кілька секунд. І ще. Потім хтось із вчителів схопився, що то, певне, був кінець промови, і відчайдушно заляскав у долоні так, наче від того залежала його доля. За кілька митей його ініціативу підхопили інші вчителі і вчительки. Плескаючи в долоні, вони оглядалися на школярів і сердито кивали їм. Так шум оплесків поступово зростав, до нього долучилися навіть батьки.
— Пайдьом, — Саша нахилилася до Ані, проговорила їй на вухо: — Сєйчас наша очєрєдь.
Аня кивнула й пішла вслід за Сашею. Вона не хотіла затримуватися тут, унизу. Директор стояв на сцені, розкинув руки й кивав усім головою, радісно посміхаючись. “Раденьке, що дурненьке”, — згадалося чомусь Ані. Вона швидко підійшла до сходів і піднялася вгору. Їй треба було стати збоку до того, як почне спускатися директор. Вона не хотіла розминатися з ним. Вона відійшла в закуток подалі від проходу зі сцени, розуміла, що її видно, але це було краще, ніж стояти майже на дорозі, де може пройти директор. Вона стала за Сашею.
Директор пройшов повз, якогось дива йому треба було глянути саме туди, де стояла Аня. Вона ж теж, замість того, щоби просто опустити очі чи відвернутися, втупилася на нього. Їхні погляди перетнулися на мить, але невисокий кругленький чоловічок відразу відвів погляд. Чомусь Ані здалося, що навіть трохи злякано. Хотілося вірити, що так, адже тоді це могло означати, що він більше не займатиме її. Водночас і хорошого тут теж було мало — ниці, пакосні люди не прощають, коли хтось викриває їхні слабкості. Вони знаходять методи, як помститися.
Директор поглянув на Сашу. Кивнув їй, усміхнувся. Аня точно не бачила, вона стояла ззаду і трохи збоку, втім, їй здалося, що Саша усміхнулася у відповідь. Аня відчула легку нудоту. Як можна всміхатися цьому виродку? Напевно, Саша не знає нічого про нього. Хоча, може, це й на краще… Може, директор після цієї усмішки бодай забуде, що бачив Аню?
Аня з жахом зрозуміла, що кожний рядок, який проговорює Саша, наближає її до миті, коли вона повинна буде почати говорити. Було лячно від того, як же швидко закінчуються ці рядки й було прикро, що їх настільки мало — всього чотири. Ось закінчився вже третій. Ось… повинна говорити вона.
Аня була вдячною Саші за те, що та підказала їй повторити слова перед виходом. Зараз у голові було абсолютно порожньо, і, певне, вона так би й завмерла з наляканим поглядом, втупленим кудись поміж розмальованих плакатів, але вірш дійсно був украй простеньким. Вона почала повільно проговорювати рядок за рядком. Перший, другий…
Вона була сердита сама на себе через те, як тьмяно на тлі Сашиної декламації виглядають її слова. Як глухо, як невиразно, але вона не могла змусити себе вдихати життя в ці слова, у цей вірш. А потім вона наткнулася поглядом на директора, той сидів у першому ряду, й чомусь Ані здалося, що він знаходиться зараз чи не впритул поруч із нею. Що зараз він покладе руку їй на коліна й полізе своїми куцими пальцями до її обличчя. Що його усміхнене лице, яке дивиться зараз на них із Сашею, що його кругле тіло, яке схлилилося вперед на сидінні, — що все це, увесь цей зал, ці мерзенні пісні й віршики, ці плакати й кульки, усі вчителі і вчительки — усе впаде на неї. Спеленає її руки й ноги. Натисне на груди й на живіт. Полізе в рота, в очі, у вуха. Масною, смердючою патокою розтечеться по її тілу — і вона задихнеться в цій відразливій масі. Власне, вона вже задихалася. Аня силою відірвала погляд від директора й по інерції проговорила третій рядок.
— Ето вовсє нє забава…
Це майже все. Це майже все, що вона повинна була сказати, але повинно бути ще щось. Повинно бути ще щось — четвертий рядок. Де ж вій, який він, про що він?
Його не було, Аня не могла згадати нічого про нього — так, наче тієї фрази не існувало взагалі ніколи у світі й не було ніде навіть спомину про неї.
Серце страшенно калатало. Аня відчувала, як б’ється жилка на шиї — таке в неї бувало рідко. Вона прикрила очі — назустріч їй хитнулося кленове листя. Воно падало зверху вниз і зупинялося на її колінах. По краях ще зелене, але всередині вже жовте. Від корінчика листка по решті поверхні тяглися червоні прожилки. Повіяв вітер, потягнув листок за собою. Зашуміло. Вітер полоскотав Анині ніздрі і проник між губ. Увірвався в душу, хитнув там те, що прорвалося й хотіло рости вгору. До сонця. Вільно.
Аня опустила голову й розплющила очі. Погляд впав на синьо-жовтий манжет. Вона взяла його іншою рукою, стисла. Слова забутого рядка повернулися до неї.
— Всєво міра ми сільнєй, — закінчила вона тихо.
Клени пожовтіли першими. Клени, липи. Дуби трималися зеленими найдовше. Втім, зрештою, і вони піддалися похолоданню. Листя тільки почало падати з них, але Аня знала — вони не мертві. Вони живі. Просто так склалися обставини. Вони повинні скинути листя, інакше вони не переживуть морози, вони не переживуть зиму, а холод не буде вічно. Рано чи пізно прийде весняне сяйво з блакитного неба й золотом торкнеться стовбурів, що чекають цього дотику. І вони оживуть. А поки їм треба вдавано покірно прощатися з листям, аби то виглядало так, ніби вони здалися.
— Ми єдіни, ми моґучі, / Нас враґу нє пабєдіть. / Разґаняєм міґом тучі. / В нас атваґу нє убіть!
Саша говорила навпаки, дзвінко, голосно — і, коли вона закінчила, у залі почали аплодувати. Спочатку аплодували й вигукували радісно вчителі. Класні керівники нахилялися над дітьми, щоби ті теж аплодували голосніше. Директор плескав своїми незграбними ручицями, щось вигукував, посміхався. Чи вони були дійсно такі неоковирні, чи то просто вона їх такими бачила після того, що він зробив, — хтозна.
Потім вчителі почали підіймати дітей. Схоже, про це не було домовлено заздалегідь, тож вийшла катавасія. Хтось сидів у телефоні (попри суворі накази вчителів), хтось піднявся перший, хтось пізніше. Так і якийсь хлопчик із молодших класів залишився сидіти зі своєю синьо-жовтою частиною плаката в руках, коли сусід уже встав з іншою половиною, розмальованою триколором. Плакат розірвався знизу вгору точно по центру, через напис “Дєнь народнава єдінства”. Це було найкраще, що Аня бачила за сьогодні. Вони не тямилася з радості, коли зійшла зі сцени. Невже це закінчилося?..
Увечері тітка прийшла додому й сказала Ані, що сукню потрібно віддати в Музєй народнава єдінства.
— А тут хіба є такий музей? — здивовано спитала Аня. — Дірєктор сказав — значить буде. Вони з міським головою дружать. Що одному захочеться — те й другий робить. Так і прикривають одне одного. Та вони разом сюди й приїхали з половиною вчителів. — То це ідея директора?
Тітка кивнула.
— Ну да, заучка підійшла до мене й сказала, що він сказав, щоб я забрала в тебе сукню. — Бачу, він все-таки добився свого. Вирішив хай там що, але здерти з мене одяг, — сердито бурхнула Аня.
Не зможе вона сірою мишею просковзнути через цей світ і затаїтися в якійсь шпарині…
Тітка шикнула на неї й заговорила сердито:
— Дитино моя, не будь дурною, тобі нема куди подітися. Все, забудь. Твоїх батьків нема, твого дому нема. Київ уже давно взяли. Все, нічого нема. Забудь. Забудь і живи, — тітка перевела подих і продовжила. — Ти не бачила, що тут коїлося, коли рускі тільки приїхали. Повір, краще тобі й не знати. То мовчи, як не знаєш, про що говориш. Зараз усе вже наладилося й ми живемо мирно. Просто треба трохи терпіти, жити можна. То хочеш жити — не наривайся. Почула мене?
Аня подивилася на неї і відвернулася.
— Сукня в пакеті, біля входу.
***
ОСІНЬ ДІСТАЛАСЯ-ТАКИ до їхнього міста по-справжньому. На дубах ще залишалося трохи жовто-коричневого листя, але це нікого вже не вводило в оману. Затяжна мжичка ніби подвоювала холод, що пролазив у всі шпарини, вгризався у вологі щоки. У таку пору вкрай високо цінуються місця, що не забирають твоє тепло, а дають його тобі.
Вдома і в школі батареї були ледь теплі, коридором школи протягами гуляв холодний вітер. Мабуть, це була основна причина того, що Аня на перервах ховалася в маленькій тітчиній кімнатці, де одна секція чугунної батареї якимось дивом була досить теплою й обігрівала її. До того ж можна було скинути ганчір’я, що висіло сохло на ній, і притулитися до неї спиною.
Можливо, справа ще й у тому, що, відколи в класі не стало Саші, все стало якось… складніше. Саша ходила ще буквально кілька днів після того виступу на Дні єдінства, потім якось вийшла на перерву — і більше не повернулася. Після уроків по її речі прийшли батьки. Аня хотіла спитати в них, де Саша, але подивилася на них і перехотіла. Вона бачила вже таких людей. Такі люди не хочуть, щоб у них щось питали. Невдовзі вчителька сказала, що Сашу перевели в іншу школу. На цьому історія закінчилася — Саші в житті Ані не стало. Втім, вона наче й не займала якогось дуже важливого місця, тому що життя в цьому місці й не було життям взагалі в тому сенсі, який би можна було захотіти надати цьому слову. Проте виявилося, що до Саші було прив’язано багато різних речей, які раптом загострилися, коли вона зникла.
Більше не було в кого підгледіти домашнє завдання, і вчителі все з більшим осудом подивлялися на Аню. Їй було начхати на той їхнє несхвалення, але її непокоїло те, що цим вона привертає зайву увагу.
Дехто з однокласників раптом вирішив почати цькувати її. Почалося з дрібниць, несуттєвих, чисто дитячих розваг. Але оскільки за Аню не вступався ніхто, а вчителі здебільшого пропускали це повз, до кількох розбишак незабаром приєднався майже весь клас. На це їй теж було начхати. Та все ж на перервах вона віддавала перевагу тому, щоби грітися в маленькій тітчиній підсобці, і поверталася до класу, до вимащеної крейдою або брудом парти чи стільця, лише разом із дзвінком на урок.
Вона розуміла, що довго так не може тривати, рано чи пізно її кривдники захочуть піти далі. Вона вже старалася не затримуватися в школі, іти додому найбільш людним шляхом. Може, якби діти почали відчувати бодай якийсь осуд через це бодай від когось — їм із часом набридло би цим займатися, оскільки вона ніяк не реагувала. Але про який осуд може йтися, якщо дехто з учителів реготав над особливо вдалими над нею витівками разом із класом?
Дуже було схоже на те, що не вийде їй притримуватися плану. Не зможе вона сірою мишею просковзнути через цей світ і затаїтися в якійсь шпарині. Цей світ міг дозволити тобі існувати, тільки якщо ти зламана і покорена. Інакше просто не могло бути. Не було півтіней. Не було сірого кольору. Було тільки біле або чорне.
Багато людей тут так і виглядали — сірими. Насправді їх уже зламали. Або вони ламалися самі. І хтось, хто не піддавався тиску або не поспішав ламатися сам, на тлі темряви сяяв дратівливим світлом, яке кожен поруч спішив загасити. Хтось через заздрість, хтось через ненависть. Хтось, бо просто так. Хтось, аби, чого доброго, це світло не вихопило з темряви їхню постать. У цьому світі не можна було бути поміченим.
Тож маленька кімнатка, чотири стіни, що оточували зусібіч, тепла батарея — це було місце, що дарувало неймовірний затишок, особливо зважаючи на те, що тут її ніхто не наважувався займати.
Набагато більше їй подобалося в парку. Але там стало якось незатишно. Коли з кущів і дерев облетіло листя, стало помітно, як багато через парк бродить людей у військовій формі. Тож на якийсь час Ані довелося проміняти свій сховок, перенести його з місця, де вона відчувала себе живою, у місце, де вона відчувала себе загнаною. Хай там як, це було місце відносної, бодай навіть дуже відносної безпеки. І місцем, де ніхто її не принижував.
З тіткою в них склалися відносини, коли ніхто нікого не чіпав. Тітка особливо її не жалувала нічим і ніяк, але Аня була їй вдячною за те, що та для неї зробила і робить, даючи їй прихисток. Водночас вона бачила в ній одну з тих зламаних душ, і це її дратувало. Коли вона кілька разів насмілилася сказати, що думає з певних речей, тітка просто закривала їй рота або починала благати не говорити такого й плакала. Аня не знала, що гірше, тож просто спілкувалася винятково з побутових питань. Тітку, схоже, це також цілком влаштовувало.
***
— ХОЧЕШ БАНАН? — А?
Тітка зайшла у свій кабінет-комірчину, поставила на стіл торбинку.
— Звісно, хочу. А де ти взяла? — В магазині, де ж. З Росії привезли. Поки що ціна страшенна, але якшо небагато брати, то наче не так і страшно.
Аня простягла руку і взяла довгастий жовтий плід, гладенький і прохолодний на дотик. Вона вже й забула, як це — їсти вдосталь свіжих фруктів. Відколи не стало дому, зникла й постійно наповнена фруктами тарілка на кухні. Відколи не стало мами… Вона якось і не думала про фрукти. Але ось вона відломила хвостик, той легенько хруснув. У ніздрі вповз аромат, прокрався до мозку й вибухнув у свідомості. Аня стримувалася. Ні до чого зараз розкисати. Вона вже плакала-переплакала — здебільшого тихенько вночі. Вдень не варто було — не можна привертати уваги. Треба просто було ходити, не виявляючи жодних емоцій. Якщо вже було геть-геть важко — можна було просто опустити голову й не звертати ні на що уваги. Чи їй то так здалося, чи то так тут робило багато людей.
Вечір. Якщо дуже захочеться — у неї буде вечір. А поки в неї є банан. Увечері його в неї не буде.
А ще, чого в Ані не було — то це Саші. І не було з ким поговорити. Бодай навіть російською, коли хтось поруч, чи українською тихенько — коли ніхто не чує. Хай навіть Саша завжди відповідала лише російською чи майже завжди. “Добре”, — сказала якось Саша, оглянулася і засміялася тихенько. Чорні кучері хитнулися услід руху голови. “Добре”. Що якщо батьки перевели її до іншої школи, бо хтось розповів їм, що Аня може погано впливати на Сашу?
Невже через неї? Хіба це її вина — те, що роблять ці люди з іншими людьми, ця їхня ненависть — хіба це її вина?..
Діти могли лаятися на перервах, їм рідко робили зауваження. Діти могли курити за рогом школи, а хлопці і дівчата зі старших класів могли ходити по пиво, що продавалося в магазині через дорогу — їм ніхто майже не робив зауваження, принаймні поки вони не заявлялися з випивкою чи цигаркою до самої школи. Мабуть, це не вважалося чимось недобрим. А на що реагували миттєво — це на все, що стосувалося України і українського. Це було чимось насправді ПОГАНИМ. Чимось, що вважалося насправді ЗАГРОЗЛИВИМ. Аня відчувала це. Проте вона мала план і намагалася робити все для того, аби в ній не бачили загрозу, аби вона просто була однією з тих похмурих людей, що прийняли усе, як є, і просто опустили голову та й пішли далі.
Вона була певна, що ніхто не помічає в ній нічого, крім людини з опущеною головою, — але раптом щось хтось комусь сказав? Наприклад, десь хтось із учнів сказав щось удома батькам, а вони, наприклад, дружать із батьками Саші? І батьки вирішили, що не хочуть проблем для неї? Якщо навіть так, вона не сердилася на них. Через неї дійсно в Саші могли бути проблеми. Які — вона не знала. Але могли бути запросто. Тож, може, це все й на краще. Вона би не простила собі, якби через неї із Сашею щось сталося. Втім невже через неї? Хіба це її вина — те, що роблять ці люди з іншими людьми, ця їхня ненависть — хіба це її вина?
Вона міцно зажмурила очі, глибоко вдихнула. Вона відігнала спогади. Не зараз. Із силою вона відштовхнула з голови запах, що стояв у салоні старого автобуса, набитого дітьми. Старшим на руки роздали малих. Були навіть такі, що ще не ходили. Ніхто не питав, де їхні батьки. Майже всі діти кричали чи плакали. Були поранені і хворі. Найстарші стояли. Аня видихнула.
Це все повернеться до неї увечері. А зараз у неї є банан. Увечері його не буде. Треба ловити цю мить.
Тітка зашелестіла пакетиком.
— Хочеш іще? — Ага. — Бери. Все одно довго не пролежать. Жалко, як зіпсуються.
Аня простягла руку, узяла ще один банан. Шкірку від попереднього поклала на коліно. Потім викине уже разом — у кутку біля дверей стояв пакет для сміття, великий, чорний. У такий тітка збирала сміття з класів і кабінетів. Можна було спробувати докинути туди шкірку, але можна ж і не влучити, тоді точно доведеться вставати. Хай вже. Потім.
Хруснуло знов.
— Чуєте, — Ані захотілося поговорити з кимось. От захотілося прямо аж так, що дуже. Хіба буде щось погане в тому, що вона спитає щось у тітки? Зрештою, не чужа ж вона їй. Якби й було зовсім на неї начхати, чи витягувала би вона її з того пекла? Просто тітка теж хотіла жити. Як і всі. За що її судити?
— Кажи, — озвалася тітка, теж очищаючи банан.
Аня поправила шкірку на колінах. Поморщилася. Так вона тримала на колінах дитину, маленького хлопчика, якого їй сказали везти. Він був тихий-тихий усю дорогу. Вона навіть не знала, чи він говорив. Він ніби розплющив кілька разів очі, а чи їй це здалося? Вона ненавиділа себе за те, що навіть не заговорила до нього. Вона боялася, вона не хотіла там бути, чути все те. Тримати на руках цю чужу дитину. Зараз вона розуміла, що той хлопчик не був їй чужим і опинився там так, як і вона. Просто був ще замалим, аби пережити все те. Вона так і не зрозуміла — їй його вже дали мертвим чи він помер десь дорогою. Але вона ненавиділа себе за те, що так і не сказала йому нічого. Може, він хотів, щоб із ним хтось поговорив?..
Аня знов заплющила очі. Вдихнула. Запах банана допоміг відволіктися. Увечері. Усе буде ввечері. У неї багато таких вечорів і таких ночей. А банан тільки один поки. Ну хай два. Але треба насолодитися цим бодай трохи. А спогади почекають до вечора. Їх багато. І всі вони один гірший іншого. Той хлопчик помер бодай у неї на руках. Не всім так поталанило.
Аня потерла лоб.
— Скажи… — їй просто треба поговорити з кимось. Дуже треба. З живим голосом, з людиною поруч. — А якби тато написав мені — це ж було б добре, правда?
Вона повернула голову до тітки. Та завмерла з бананом у руці.
— Він тобі писав шось? — тітка пильно подивилася на неї.
Аня знизала плечима:
— Я просто спитала.
Тітка нахилилася вперед.
— Дитино, якшо тобі начхати на батька, пожалій мене. Якшо дізнаються, хто він, — ти не житимеш, ясно? І я з тобою. У школі навіть не згадуй про нього. І взагалі не згадуй про нього. Ніколи. Його нема. А якшо раптом він чи хтось, хто назветься ним, озветься до тебе — викинь телефон. Я тобі новий найду. Але викинь телефон, дитино, ради Бога я тебе прошу. Бо ти навіть не знаєш, шо з нами тоді буде… Ти почула мене?
Аня відвела очі. Зітхнула. Кивнула. Відломила банан. Чи почула вона? Та наче почула. Останнім часом їй здавалося, що вона може почати бачити те, чого не може бути, і чути те, що вона хотіла би почути, але чого немає. І ті повідомлення — вона хотіла взяти телефон і перевірити, чи є там щось, пересвідчитися, що вони дійсно були. Але вона знала, що нічого не побачить там. Тато сказав їй усе видаляти відразу. Чи вона все ж придумала це? Чи їй усе ж приснилося це? Вона не може перевірити…
— Ти бачиш людей, які залишилися. І тих, які приїхали сюди. Але ти не бачих тих, яких уже нема тут. Таких тоже є багато. А ще за старим єврейським кладбіщєм земля розрита свіжа. Після дощів досі просідає. Там бульдозер котлован рив. Отам усі, хто… — тітка махнула рукою. — Як не хоч тоже туди — забудь про те. Почула?
Аня почула. Вона “туди” не хотіла, але забути “те” не могла. Просто мовчки відламала банан. Так і сиділи ще кілька хвилин. Мовчки. Потім продзвенів дзвінок. Аня зітхнула. Відштовхнулася спиною — чавунні секції боляче вперлися в спину. Тверді — але ж теплі. Узяла шкірки від бананів.
— Дякую, — сказала тітці.
Та кивнула:
— На здоров’я. Будуть гарні, ще візьму.
Аня підійшла до пакета, нахилилася. Взяла за край, кинула туди шкірки. Потім пильно чомусь вдивилася в пакет, опустила в нього руку й дістала щось звідти.
— А… Звідки це тут?
Тітка глянула на неї здивовано, знизала плечима.
— У дірєктора в кабінеті валялися під столом. Я думала, може, кому згодяться чи шукає, може, хто. Але вони розбиті, бачиш. То я й викинула.
Аня кивнула й обережно поклала знайомі окуляри, одне зі скелець у яких було тріснутим, назад. Це буде дивно, якщо вона забере їх собі. І буде дивно, якщо вона поведе себе зараз… дивно. Руки стали холодними і мокрими. Вона постаралася дійти до дверей так, щоби не було помітно, що нею починає трясти. Аня відчинила двері, легенько прикрила їх за собою. Оглянула коридор — було порожньо. Тоді вона сперлася об стіну, прикусила губу. Обхопила себе руками й тихенько заскімлила. Дуже тихенько. Голосніше не можна було. Нею трусило, у животі затягувався якийсь тугий вузол. Вона ненавиділа все, що бачила довкола, але якось вплинути на це не могла. Видихнувши, вона відштовхнулася від стіни й побрела до класу. Їй було зле, але вона й так уже запізнилася. Поки так. Решта — увечері. Її чекає довга ніч.
А ще, можливо, сьогодні знову оживе той чат, про який вона вже й не знала — він дійсно є чи вона придумала його. Втім, повідомлення там з’являлися пізніми вечорами. І вона поклялася собі, що якщо там не буде нічого — вона дійсно почне придумувати собі, що хтось щось надсилає їй. Інакше вона може остаточно з’їхати з глузду в тому кошмарі, що оточував її.
***
ЧОРНИЙ ТОНКИЙ СИЛУЕТ вирізнявся на тлі вікна, з якого на кухню вривалося багряне сяйво. Силует не рухався. Може, то був просто якийсь сувій, залишений кимось невідомо для чого тут звечора? Адже хіба змогла б жива душа так байдуже і спокійно стояти в той час, як з-понад будинків виривалися в небо стовпи вогню, а від гучних вибухів дриготіло скло?
Зі спальні почулось якесь бурмотіння. Потім голосний крик:
— Сука! Чьо за?
Почувся жіночий зойк, якісь нерозбірливі слова.
— Да откуда мнє знать, Валюха, жопа какая-то, нє слишиш развє. Ґдє маї штани?
То був не сувій. Силует біля вікна трохи схилив голову, повернувся в бік криків. Втім… з того, що можна було розгледіти в червоних тінях, що блукали по схованому в темряві обличчю, було зрозуміло: це все ж згорток. Згорток болю, ненависті, люті, загорнутий у якесь дивне спокійно-радісне покривало.
Вогонь у її грудях хотів запалити світ… То був жар, який спалахнув від іскор, що розліталися від її будинку. Полум’я, що гартувалося з крові, яка витекла зі скроні її мами…
Двері зі спальні бахнули об стіну. Десь із-за вікна їм прилетіла відповідь. І знову. У кухню увірвався чоловік у майці, трусах, з одною ногою в штанині, іншою голою. Втупився у вікно:
— Бляя…
І знову:
— Бляяя…
Десь далеко за будинками йому відповіли. І знову. Чоловік смикнувся. Жінка за його спиною тихо зойкнула. Згорток відвернувся від них.
— Ґдє етат свєт….
Чоловік одночасно вдягав другу штанину й намагався відшукати вмикач. Лаявся, бився об стіни в проході.
— В карідорє свєт, Льошенька…
Клацнуло. Кухню залило сяйво. Різонуло по очах. Чоловік вилаявся знову. Високий, з червоними, всіяними прожилками щоками, обвислими трохи з-під очей униз, тонкими ручками-ніжками, вкритими татуюваннями, і невеликим черевцем, що наче саме не розуміло, що ж воно робить під розтягнутою довгою майкою. Жінка, морщачись, протислася повз чоловіка. Втупилася у вікно.
— Ой….
Гупнуло знову.
— Ой… што же дєлать, што тєпєрь… што творіца?..
Чоловік знову вилаявся. Вискочив у коридор, почав натягувати кофту, куртку.
— Валюха, в какую там мнє сторону ідті, я опять забил! — крикнув чоловік із коридору. — С подьєзда налєво і сразу за маґазіном по дороґє прямо, а потом… — Да откуда я в тємнотє увіжу тот твой маґазін!
Чоловік уже зашнуровував черевики.
— Ой, я провожу, только я раздєтая… — Я адєтая, — Аня повернулася від вікна.
Тітка здивовано глянула на неї, ніби щойно помітивши, що та стоїть у теплих штанях і в куртці.
— Шапку візьму тільки і взуюсь. — А… — Холодно було. — А…
Чоловік кинув через плече автомат, повернув ключ у дверях.
Аня вискочила повз тітку в коридор, та чомусь раптом, ніби десь щось у ній увімкнули, заголосила:
— Божечки, што творіца-то. За што нам ето всьо! Вєдь только жить снова началі нармально, только всьо устаканілось…
Причитання обірвалися за дверима. Аня простувала за чоловіком, який поправляв на ходу зброю і одяг. Коли вийшли на вулицю, в обличчя повіяло вологим холодом. На календарі стояла зима, але снігу ще не було.
— Куда дальше, малая?
Аня повернула:
— Туда. Вам к базє, правільно? — Угу. — Я покажу.
Якось так вийшло, що Аня його обігнала. Чоловік човгав позаду:
— Ей, малая, а рюкзак тєбє зачєм? — А я вас проважу і в школу сразу. — Какую школу? — Так утро вєдь.
Чоловік заоглядався. Дійсно, небо вже сіріло.
— Нє рано в школу-то? — Подожду, — знизила плечима Аня і прикусила губу.
Що за маячня, яка школа? Така канонада в місті — люди, певне, уже виїжджають подалі звідси. Не буде сьогодні ніякої школи. Але чоловік, схоже, з просоння не подумав про це. Не звернув уваги на те, що Аня замість того, щоби просто показати йому напрямок, провела його до парку, через дорогу від якого вирувало полум’я.
— Йоханий бабай, чьо дєлать-то… — чоловік завмер у нерішучості. Наближатися було нерозумно, щось постійно вибухало. — Слушай, давай дуй… — чоловік оглянувся, але Ані поруч уже не було. — Сучка хохлянская! — вилаявся чоловік, зняв автомат із плеча й пішов уздовж парку озираючись.
Аня провела поглядом російського солдата, який покрутив головою й пішов геть. Вона сховалася за товстелезним стовбуром дуба. Дуба, який не прошелестить нічого їй зараз, оскільки листя, яким він міг говорити, лежало під ногами. І посвисту вітру між його гілля теж не почути їй — усе перекривав гуркіт вибухів. Видовище було… неймовірним. Аня розуміла, що це нерозумно, що їй треба триматися подалі від цього місця, але обережно пішла між деревами вперед.
Кілька особливо сильних вибухів зупинили Аню, вона злякано сахнулася назад, сховалася за деревом. Та що ж вона робить? Їй не можна сюди. Її ж попереджали. Аня прикусила губу.
Вибухи трохи стихли, чутно було тільки рев полум’я. Вона легенько виглянула з-за дерева. Між голого гілля можна було побачити, як на протилежному боці парку горить кілька здоровезних дерев. Там росли дуби. Трохи далі в глибині парку росли сосни, до них вогонь не дістав. Ані було прикро, що постраждали дерева, вона не хотіла цього, але вогонь за стіною був надто сильним. Вона постояла ще трохи й після кількох нових вибухів вирішила, що краще вшиватися звідси.
Вона не планувала приходити, але зараз у неї принаймні була легенда — вона буцімто провела сюди тітчину пасію. Тітка… Аня чомусь відчула, що тітці буде легше так, коли Аня піде. Вони жили в якихось різних світах. І ці світи ніяк не могли й не хотіли проникнути один в одного, як вода не пускає до себе олію. І річ була не в тому, що тітка підкорилася, а Аня — ні. І навіть не в тому, що тітка говорила російською, а Аня цю мову ненавиділа. Річ була в тому, що тітка пустила до себе брехню й сама влилася в брехливий світ, створений Росією.
А Аня все не могла зробити цього. Було в ній щось таке, що давало їй розуміти — якщо вона піде на це, то вона просто щезне. А те, що залишиться, вже нітрохи її не хвилюватиме. Час іти. Вона не знала куди, але треба, хочеться вірити, що нажахані переполохом військові не встигнуть її затримати. Аня востаннє виглянула за дерева — і тут хтось міцно вхопив її за плече. Все похололо. Десь глибоко-глибоко в животі перевернулися в спазмі нутрощі. Певне, це кінець.
Аня не поспішала оглядатися. Якщо сталось так, що, ймовірно, вона вже не побачить сонця, нехай принаймні цей вогонь зігріє її душу наостанок. У відповідь на полум’я перед очима її душу спалахнуло якесь скажене вогнище, і коли її потягнули за плече назад, вона вдавано покірно почала обертатися, потім різко смикнулася в бік. Рука злетіла з її плеча — і Аня зібралася кинутися геть, абикуди, бодай навіть у вогонь, та зупинилася, коли побачила, хто стояв позаду неї.
Літня жінка, на обличчі якої гуляли відблиски полум’я, заспокійливо підняла руки вгору. Потім кивнула головою в бік і помахала. Аня приголомшено подивилася на жінку. Серце калатало. Тіло підготувало її до бігу, але вона стояла на місці. Від цього здавалося, що зараз луснуть груди. Аня повагалася хвильку.
Можна чи не можна вірити цій жінці? От халепа!
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Аня оглянулася, напружено, як туга стіна, переминаючись з ноги на ногу. Жінка зупинилася й оглянулася. Аня зітхнула й пішла слідом за нею. Зрештою, якщо вона зараз кудись бігтиме, за нею неодмінно побіжить хтось, хто її помітить. А вона ж просто привела сюди військового, який не знав дороги, і задивилася на пожежу. Аня видихнула. Дійсно. Не треба вести себе так, ніби це вона тут підпалила все. Треба себе вести так, ніби вона така ж приголомшена, як і все це місто, і весь російський гарнізон.
— Тобі не можна зараз із міста.
Аня здивовано покосилася на жінку. Та виразно глянула на неї. На вулиці сіріло й можна було трохи роздивитися обличчя жінки й сиві пасма, що вибивалися з-під її капюшона. Вони трохи відійшли від парку й можна було говорити, не підвищуючи голос.
— Вони перекриють усі дороги і стежки з міста, хапатимуть усіх, хто зараз тікатиме. Людей не випускають. Це на випадок, якщо той, хто це зробив, захоче відразу покинути місто. Розумієш?
Аня відвернулася. Звичайно, вона розуміла.
— Насправді набагато розумнішим тому, хто це зробив, було б покинути місто заздалегідь. Але це простіше було б зробити дорослому чоловіку чи жінці, а маленька, худенька дівчинка, якій не дасиш і 15 років на вигляд, неодмінно в когось викличе якісь запитання. Або трапиться ще гірше. Тут, у місті, росіяни ще тримають видимість пристойності останнім часом. Для того, щоб народ змирився швидше. А в дрібних селах по-різному буває. Всяке люди розказують. Тобі не можна йти, якщо не знаєш, куди і як.
Аня прикусила губу.
— Я не знаю, з чого ви взяли, що мені кудись треба йти і що мене хтось шукатиме.
Жінка усміхнулась. Вони стояли біля величезного старого дерева, високого і прямого. Певне, тополя.
— Шукатимуть неодмінно. Ми далеко від лінії фронту. Сюди прилетіла якась потужна ракета. Прилетіла якраз тоді, коли на склади привезли велику партію боєприпасів. Хтось навів сюди ту ракету.
Жінка помовчала. Аня подивилась на неї і вирішила, що їй час іти.
— Відколи сюди прийшли росіяни, дівчат, які ходили на прогулянки в парк і фотографувалися там, стало менше. Але вони все ж були. Здебільшого влітку. Трохи було й восени, буквально кілька. І майже нікого не було взимку. Але хто б там не був, ніхто з дівчат не робив селфі з листям на фоні стіни. Навпаки, всі уникали її. Крім одної.
Жінка подивилася пильно на Аню. Телефон у кишені Ані раптом ніби почав горіти вогнем і пекти ногу. Вона видалила все звідти, видалила навіть месенджер з перепискою. Потім встановить заново. Але нога все одно горіла.
— Ти можеш піти. Я тебе не тримаю. Ти вже все зробила. Але на цьому все може закінчитися. Якщо ж підеш зі мною — я тебе сховаю на кілька днів. Потім поїдемо на село. Ти будеш буцім моя… внучка.
Аня примружилася:
— Ви сказали, що у селах небезпечно.
Жінка усміхнулася:
— Ну з чого ти взяла, що ми зібралися туди йти? Ми зробимо трішки інакше все. — А якщо не вийде?
Жінка розсміялася, аж хрюкнула.
— Ну ти ж не думала про це, — вона кивнула головою на пожежу. — Мовляв, що якщо не вийде. Правильно?
Аня стиснула губи.
— Ну от. Все вийде. Або ні. Ходімо.
Жінка рушила вперед. Аня оглянулася на зарево, повагалася трохи, прикусила губу, хитнула головою і пішла вслід за нею. Вогонь у її грудях говорив про те, що попереду дуже багато роботи. Вогонь у її грудях хотів запалити світ, але вона стримувала його. То був не той вогонь, який хотів нищити. То було не полум’я, народжене в люті і ненависті. То був жар, який спалахнув від іскор, що розліталися від її будинку. Полум’я, що гартувалося з крові, яка витекла зі скроні її мами. Це був вогонь, який називався життям. Вона зрозуміла нарешті, чому її так гнітило все в цьому місці, що її насправді лякало в Росії. Окрім ненависті, жорстокості, яку росіяни силою втиснули в неї, її душа заходилася від жаху. І вона зрозуміла чому. Росія гасила цей жар у грудях. Вона топила його і нищила. А він же протестував. Він хотів бути. Що ж. Він буде. Його ставатиме дедалі більше і більше.
Аня неочікувано для самої себе легко і спокійно вдихнула на повні груди й випустила хмарку пари з губ. Допоки Росія гаситиме — вона запалюватиме. Бо тепер це її суть. Бо тепер вона відчула життя.
Манжета куртки царапнула ще ніжну і тонку шкіру на руці. Аня на ходу поправила рукав, аби той не дер болюче місце. Свого часу вона картала себе, що не розповіла Саші про те, що ж вона ховає від очей. Колись би вона поговорила про це з мамою. Подругою. Але… Того світу вже не існувало. Той світ залишився в місці, де з дітьми не трапляється таких речей. Але мовчати було важко, це ніби запечатувало біль, робило його не просто стражданням, а ще й тягарем.
Аня глянула вперед. Хтозна, може, вона ще матиме, з ким поговорити. Час покаже. Якісь сталеві обручі, що стягували її груди та голову останні місяці, луснули й розлетілися на друзки. Кілька вибухів за спиною пролунало їм у відповідь.
Це дивовижно відверте розслідування давньої, повсюдної, тривалої і абсолютно нічим невиправданої несправедливості, якої зазнала половина населення планети лише через те, що їй випало народитися жінками, а не чоловіками.
Ця книга — перший крок до випалювання з себе упереджень, зневаги і ненависті проти жінок. Читайте і наближайте настання післямізогінної ери разом із нами!
