БУВАТИ ТУТ МЕНІ не вперше, проте я все одно не маю й крихти уяви та заспокійливої впевненості в тому, що виниряє з кожного повороту. Здається, тут усе спеціально влаштовано так, аби пам’ять не змогла розкласти мітки спогадів, що вмістилися б на приблизній мапі. Ти виходиш звідси, пробираючись навмання, й спогади доволі швидко стають схожі на вівсянку швидкого приготування — змазаними, невиразними, ніби їх хтось пожував за тебе.
Тому я йду, як ідеться, скинувши совість на ноги. Полегшую клубок тривог думкою про те, що ступні хоча б точно мають під собою опору — не те що розум. Я поклала на них усе своє тіло, мої руки обм’якло бовтаються з обох боків — у стороннього спостерігача може скластися думка, що ця розслаблена хода свідчить про мою впевненість у тому, що роблю. Не вгадали.
Хоча здається, саме на це й сподівається мій супутник із хворим охриплим голосом. Простуда врізалась у горло Захара з розбігу, закинула туди із сотню гачків і щільно прилипла. Так вона планує обережно спуститися до бронхів і хоча б ненадовго продовжити життя в його організмі. Таким чином вона робить його мовчазним попутником, а це пасує до мого сьогоднішнього настрою.
Усе виглядає знайомим і зрозумілим, та варто лише почати тлумачення — б’юсь головою об крихку стіну, котра цієї ж миті падає, розбивається на піщинки, забуваючи про те, що колись мала чітку форму. Це навіть стало доволі звичним, але спершу однаково вистрибує якесь отупіле здивування, як тоді, коли хтось із родичів дістає з фамільних секретів ритуал лікування ячменю й несподівано цілить плювок прямо до твого ока. У спробі захиститися від цих актів доброти вії тягнуться назустріч одна одній — верхня торкається нижньої, а тоді вже, за заплющеними очима, синтезується спокуса так і залишитися, дати собі трохи спокою.
Проте, тримаю очі розплющеними, тим паче тутешні дороги не пробачають неуважності, хутко ловлять кожне невдале потрапляння ноги в асфальтову яму, прикладають стегном, долонею, ліктем до землі, залишають на згадку різнокольорові синці — рожеві, бордові, зелені, темно‑сині, ледь блакитні. Чи є це збігом, чи радше натхненням для місцевих жителів, але будинки в цьому місці розфарбовано саме в цю палітру. Подекуди потріскана фарба виблискує на сонці, мов сукровиця на шкірі.
Один із цих домів‑синців нагадує мені про будинок, у якому мені вже доводилося бути. Такий же одноповерховий, із блакитними стінами, червоними рамами вікон і великою надбудовою, що хаотично, проте доволі старанно, зберігає всілякий непотріб. Він знаходиться десь недалеко. Там, на невеликому подвір’ї, розкинувся довжелезний стіл. Що це було за свято? Занадто роздягнуто та сонячно для Нового року. Не знаю, але тут зібралися всі мої друзі та родичі — навіть ті, яких до цього я бачила щонайбільше раз у житті. Стіл ледве витримує кількість їжі, наче все це лише ілюстрація до казки — не вистачає хіба що якогось здоровила, щоб по вусах біг мед, або хоча б, щоб їжа була намальована.
Мої родичі та друзі, не знано де залишивши сором та осуд, що зазвичай ідуть попереду них самих, діляться поглядами на світ і думками про те, що ж із цим світом треба робити…
Незважаючи на те, що зазвичай навіть летуча десь повз голову думка про об’єднання друзів із родичами в одному просторі, часі, реальності швидко падала, потрапивши під обстріл моїх катастрофічних прогнозів (що змушувало мене почуватися дивно, розмірковуючи про весілля, наприклад), зараз вони природно знайшли спільну мову.
Мар’яна, моя подруга, голосно розповідає щось про недоліки системи освіти, а ті у свою чергу уважно слухають і ставлять запитання, тобто заохочують бесіду, а не спалюють саму можливість діалогу, як травневий пух. Спина Мар’яни випрямлена стержнем, ніби м’язам згадалися години тренувань у танцювальному залі років із 10 тому, ніби сколіоз, здобутий після, покинув її тіло, був вигнаний силою волі. Я сама несвідомо розправляю лопатки.
Її руки, що зазвичай збираються одна до одної на животі та утримуються там важкими канатами, обв’язаними навколо зап’ясть у такому положенні, що місця залишається тільки на те, щоб у лунатичному запалі роздирати вже і так давно знищені кутикули; тепер, ніби фізично наповнені сенсом, ці ж руки вільно літають по боках, розплутавши вузли мотузок чи, може, просто перетворивши їх на сулугуні.
Мої родичі слухають Мар’яну, нахиляються вперед, нетерпляче поспішають дізнатися наступне слово. Вони готові чути. Вони дійсно чують.
Інша моя подруга Аня — рум’яна та трохи розповніла — разом із тьотею Ірою бігає, використовуючи траєкторію кухня‑стіл, постійно додаючи нові страви, хоча тих уже й так задосить. Я вперше помічаю їхню схожість: родимка на лобі, сильні ноги, трохи довші за тулуб, м’які риси обличчя, маленькі носи, кінці яких допитливо дивляться догори. Коли дядя намагається вразити їх анекдотом, знайшовши єдину хвилину, де тих можна спіймати, тобто поки вони старанно шукають місце для нових страв, вони схоже сміються: голосно, відкриваючи зуби в широкій усмішці, так, ніби серце в них завбільшки із цей самий стіл і раде вмістити в себе будь‑яку дурницю. Дивує лише, коли їм обом вдалося відростити таке довге волосся.
За столом вирує життя. Мої родичі та друзі, не знано де залишивши сором та осуд, що зазвичай ідуть попереду них самих, діляться поглядами на світ і думками про те, що ж із цим світом треба робити. Це не виростає в зустрічі кулаків з обличчям, взаємні образи, гупання дверима, кидання виделки на стіл, щоб та, зачепивши один із салатів, ударною хвилею драматично рознесла шмаття яєць із майонезом, залишаючи по собі плями на білій мереживній скатертині. Навпаки, ніби все, що вони кажуть одне одному… зближує їх? Вони буквально перехиляються через стіл і, нехай манжети сорочок червоніють, вимочені при випадковому падінні в борщ, їхні обличчя не видають і секунди хвилювання щодо цього, коли взагалі помітять. У них тут — цікава розмова.
Я ж однаково не можу зійтись зі спокоєм. Ні до кого не сідаю поруч, вилізла на облущений паркан із ракушняка, як у дитинстві, роздивляюся все збоку, розсіяно колупаючи перетерті залишки раковин молюсків під собою.
Раптом двері відчиняються. Виставивши букет поперед себе, заходять бабуся й дідусь. Їх зустрічають тостом і цілунками в щоки. Я також цілую та повертаюсь у своє сховище. Мені не дуже зрозуміло: чомусь я думала, що бабуся з дідусем померли. Але от вони тут — бабуся має свіжу завивку, а в дідуся горілчаний рум’янець й усмішка на пів обличчя, що відкриває декілька золотих зубів. Здається, всі спокійні щодо того, що вони тут. Отже, напевно, усе добре й це я щось дивне собі надумала. Хоч і відчуваю всією стопою якісь підводні камені, водночас усе ж радію зустрічі.
Нарешті сідаю біля бабусі. Готуюсь обороняти свою тарілку від її спроб накласти мені всього та побільше, а то: “От яка худенька, лице як кулачьок”; від нескінченних: “Давай ще трошкі покладу”, “Чого рибку не береш?”, “Возьмі ще картошечкі”, — що завжди існують поруч зі стрімким зростанням їстівного Бребенескулу переді мною. Усі звичні домашні страви видаються справді привабливими, але маю клубок у горлі та абсолютну відсутність апетиту в шлунку.
Проте бабуся на диво спокійна, її улюблений оселедець під шубою потрохи зменшується, одночасно з тим, як виделка подорожує від тарілки до її рота, вона радо спілкується з тьотею Ірою, бере участь у тостах (“Пусть всьо будєт хорошо!”), але не намагається мене нагодувати.
Dream comes true, але як позбутися цього терпкого відчуття, що мене вирізали й вставили сюди, ніби в колаж? Відкусивши солоного огірка, починаю казати про це бабусі…
Далі не пам’ятаю. З усіх сил змушую мозок працювати, буквально викручую його, наче змокрілу блузу, намагаюсь дістати хоч щось. Щурю очі, зсовую брови, кусаю щоки. Після цього напружую все тіло, кожен свій м’яз у спробі скластися в тоненьку булавку, дотягнутися, відчинити скриню з пам’яттю. Зусиллями волі генерую найрізноманітніші відмички, долучаю до справи і викрутку, і лом, і ласкаві вмовляння, проте — навіть трохи проснувшись спочатку — ящик цей насправді не зійде з місця, замикаючи свої таємниці. Накопичивши роздратування, я мимоволі смикаю плечем, але вирішую покинути цей задум.
— Та все ж, Захар… — звертаюся до мого друга, займаючи розум новою темою. — Не те, щоб я була проти. Мені загалом нормально. Але чому ми завжди опиняємося тут разом і завжди веду нас я?
— Я просто гуляю з тобою, а не йду кудись, — відповів він напів пошепки, намагаючись не напружувати горло.
Цікаво. Це що ж, увесь цей час йому взагалі було однаково, де ми опинимось, і на мені не лежало кам’яною кладкою ніякої відповідальності одразу за два людських тіла? Відчуття схожі на ті, коли в молодших класах плетешся під вагою рюкзака, що тягне вниз, до асфальту, та раптом поруч з’являються мати або батько й піднімають цю ношу за ручку. О, це блаженне полегшення! Ця пісня звільненої спини! Ось що я відчула, коли зрозуміла, що Захар не шукає виходу, а просто йде зі мною.
…погані запахи обіцяють погані звістки, а все це може закінчитися летальною зустріччю з вічністю…
Ми наблизилися до місця, що, за переказами місцевих жителів, є зупинкою. Вона ніяк себе не видає: немає ні лавки, ні таблички чи мапи, навіть кіоску із цигарками. Але зупинка є — якщо ти знаєш про неї.
Вмостились на потрісканому паркані у спробі балансувати на поперечці завширшки з два пальці, кути якої підступно впиваються в м’які тканини та залишають почервонілі лінії на шкірі. Розставлені обабіч руки міцно стискають метал, водночас долоні вкриваються об’ємною лускою — стара блакитна фарба добре липне до спітнілих поверхонь. Ми чекаємо на тролейбус, що повільно, але дешево переправить нас через довжелезний міст, кінець якого звідси не розгледіти. Я заплющила очі, аби дати втомі трохи вгамуватись. Аж тут ніс одразу зловив виразний сморід.
Найгірший у світі запах запам’ятався мені ще з дитинства. Їдкий, міцний, він нахабно залазить у ніздрі, розштовхуючи стінки та задираючи кінчик носа. Варто йому лише торкнутися ніжних рецепторів, стрімко проходячи між тонких волосків, він одразу дається взнаки, неначе вдихаєш пил розтрощеної скловати. Мозок з усієї сили повертає важіль у бік паніки, йому не подобається те, про що повідомляють нервові імпульси, йому не подобається залишатися тут, погані запахи обіцяють погані звістки, а все це може закінчитися летальною зустріччю з вічністю. Так жила людина тисячі років тому, так живе вона й досі.
Цей запах б’є по тобі без церемоній. Він пролазить далі й спускається носоглоткою. Мимоволі на новий вдих розмикаються губи, щоб дати носу хоч трохи перепочити. Але це ніколи не добре рішення. Тепер це не тільки запах — він опинився в роті, здається, що ти його з’їв. Зі шлунка піднімаються імпульси, скорочуючи діафрагму, вправно підтягуючись ближче до горла. Даси цьому вийти або ковтнеш?
Так пахне кімната, у якій веде своє існування людина в стадії запою. Не просто наївний запах спирту, смердюче відлуння від п’яної людини. Ні, це настояний, щільний аромат, яким просочується одяг, меблі, стіни — усе, чому довелося бути похованим у цьому непровітреному приміщенні. Затхлий, задушливий. Хворий.
Я повернула голову. Недалеко, на тому ж обдертому паркані, сидять двоє чоловіків. Чекають на маршрутку чи примостилися просто неба. Вони виглядали цілком адекватно, та все ж таки мали візуальні прикмети, що свідчили про їхню адикцію: щетина, трохи забруднена куртка, розфокусований погляд. Чесно кажучи, усе це могло б бути схожим на будь‑якого мого друга, але шлейф, щойно описаний, ставив вердикт. Один із них сперся на дерево, склав руки на грудях, зігнув коліна й залишився сидіти, ніби в напівсновидінні.
Мій дядько став перед очима: високий, худий, у джинсах, спортивній куртці та із цигаркою між пальців. З видихом “пха” на добрій усмішці й примруженими очима, коли почув щось потішне. Навколо нього завжди була якась трагедія обдарованої дитини. Той, який у школі був найрозумнішим, у технікумі також мав особливі досягнення, а університет кинув доволі швидко. Пив. Перестав пити та знову вступив. Запив і кинув. І так ще декілька разів. Остання спроба сталася, коли йому було вже під 40. Я тоді була доросла, а його очі мутно сяяли. За ними ховався інтелект, якого б мало вистачити на більше, ніж на виживання, але його стільки разів топили, що навряд чи він зміг би виплисти повністю.
Не поспішаючи, я зі всією своєю втомою крокувала до наступної зупинки. Задушливий алкогольний сморід поступився місцем запаху зеленіючої річки. Можливо, комусь і це буде тхнути, захочеться прокашлятися, але мені то є швидше символ, амулет; мені приємно, що річка майже всюди відгонить однаково. Так, заплющивши очі, я чую дім.
Іржа мосту привіталася з розідраною підошвою моїх кед. Подекуди виразно залатаний міст трохи хитається під важкістю авто, що проїжджають ним, від свого доволі старого віку та призабутого ремонту. Вода поблискує на сонці, річка піниться та цвіте, хоч ще й зарано. На березі людей не видно. Залишившись наодинці, дерева психоделічно рухаються під тиском вітру, листя втрачає чіткі контури: то зливається в один зелений мазок, то розбивається на більшу кількість, ніж та, що існує в об’єктивній реальності, коли ми вважаємо, що така існує. Десь за деревами парк закінчується і там далі сірими постаментами, наче голки, вструмлені в зелену подушку, стирчать будинки, здебільшого дев’ятиповерхівки.
Спекотно. Сонце дедалі смажиться, потрохи прибиває променями додолу. Проте йду через міст, і що далі, то сильніше відчуваю силу повітря, що набуває пружності й формує низькі хвилі, то активніше моє волосся встає перед очима, лоскоче щоки та ніс, уперто лізе до рота.
До кожного кроку прикріплено вже два важелі: спека, що робить із людини прямоходячий недопалок — душний, занедбаний та спітнілий; і вітер, що мав би вгамувати силу сонця, але лише сповільнює шлях до жаданого прихистку в тіні. Третім можна було б назвати дивне відчуття пустки, спорожнілості в моїй голові, якусь химерну легкість, що ніби зайняла увесь простір за дирявим черепом, звільнивши його від мізків, м’язів, нервових закінчень, крові, усієї жижі, яка грає партію розсолу для перелічених. Але я знаю — цьому не можна надавати занадто багато уваги. З усім, що є всередині мене, я спробую розібратись, як стане сил. Зараз іду.
Міст затягнутий проводами. Вони цікаво перетинають його, імітуючи потворне мереживо. Їде червоний тролейбус. Повільно, легенько перекочуючись на лініях тисячорічних асфальтових латок. Йому нема куди поспішати: пенсіонери, які мають безкоштовний проїзд, на наступній зупинці точно віддадуть перевагу йому, а не маршруткам; так само зробить молодь, яка вбачає у цих поїздках дещо романтичне й по‑дитячому азартне (якщо вирішить позбавити себе обов’язку пасажира номер один, себто придбати квиток); маргінали, звісно, також не забарилися — на своєму законному місці, уже готові до недовірливих та зневажливих поглядів. У цей час тролейбусу не буде самотньо, як би повільно він не їхав.
Я плетусь у такт його пронизливо скрипучим “йіііііуу”, пропускаючи через себе дугу цих знайомих із дитинства звуків. Іноді на перилах мосту вдається прочитати щось сентиментальне. На початку мене зустрів досить життєствердний напис: “Живі в свайо удавольствіє”. Певно, цю разючу своєю філософською силою цитату можна віднайти на кожному мосту, десь поміж “Женя лох”, “шишки/бошки” та “Оля + Кирило”. Але більшість написів залишилися для мене білими закарлючками, що трохи випирають із чорної поверхні рельєфного металу. Вони пливуть та скачуть, а інколи й збираються в суцільну лінію, створюючи напрямок, підпрацьовуючи вказівником.
Ми б їхали без упину, не повертаючи голови та не знаючи, чи залишається щось позаду, чи воно розсипається в попіл прямо по слідах наших колес…
Дуже хочеться пити. Горло стало таким сухим, що певно нагадує зачерствілий хліб, скоринку, що впала за стіл й уже два тижні, як її не згадують. Язик стає пемзоподібним, рот відкривається, сподіваючись узяти вологу з повітря. Губи тріщать, нагадуючи лавки, які перефарбовують щовесни, хоча у вересні вже можна побачити весь той культурний шар, що, наче каталог, зберігає в собі інформацію про те, які смаки панували серед комунальників у той чи інший рік.
Знесилено доставляю своє тіло до перила й вішаюсь на нього ганчіркою. Якби всередині мене був краще збережений водний баланс, з мене, може, й капало вниз, коли б добре віджати. Але я — цілковито висушена, й рятування моє так близько, ніби нахилися трішки нижче, ще трішки, простягни язика — й ось воно є вже тут. Намагаюся на око виміряти, скільки мене помістилося б у відстань від поверхні води до цього перила, але щоразу збиваюся.
Останній хімічний аналіз взагалі показав: у цій річці оселилися такі колонії організмів, що їх краще залишити в спокої. Тобто не те, щоб не організовувати їхню доставку до свого шлунка, а взагалі — не наближатися. Хай собі існують у своїй воді.
Щось дзенькнуло й промайнуло позаду мене. Велосипедист. Повертаюсь подивитися йому вслід, щоб тихенько вшанувати силу тієї людини, яка в таку погоду підставляє своє чоло сонцю й сміливо крутить педалі. Жалкую, що цей принц на червоно‑чорному велосипеді не підібрав мене. Я б усілася на рамі, одну руку вмостила на його плечі, іншу теж кудись би там діла, дістала б усі свої навички балансування, й рушили б ми уперед, втікаючи від розжареного заліза та м’якого асфальту. Без остраху та жалю, одним здриганням плеча позбулися би всіх тягарів, позбавили б їх шансу на сповільнення темпу цієї втечі. Ми б їхали без упину, не повертаючи голови та не знаючи, чи залишається щось позаду, чи воно розсипається в попіл прямо по слідах наших колес. Ми не хотіли би знати, відсутня була б сама спокуса перевірити, повернутися, згадати. Тоді нічого б більше не існувало — лише шлях попереду, червоно‑чорний вєлік та моя рука, що тримається його плеча, а більшого й серце не здатне жадати.
Так доїхали би до парку, а там вже з’ясується, що він взагалі‑то поспішає, та й я також якнайшвидше хотіла б залишитися наодинці. Тож зістрибну з рами, подякую й:
— До побачення, принце, навіть не знаю, як тебе звати.
Але той мій шанс прокотився повз, й очі ледь розрізняють уже маленьку його постать десь вдалечині. Натомість тролейбус досі плететься мостом, й от уже, нарешті, майже зрівнявся зі мною, несе у своїх вікнах декількох пасажирів, чиї очі втомлено спостерігають за тим, що коїться з річкою.
Аж раптом електричний заряд виблискує своє па на проводах і вдаряє в роги червоного тролейбуса — той застигає на місці зовсім. За декілька секунд із кабіни вискакує водій: чолов’яга в сорочці в невелику біло‑блакитну клітинку, бежевих мокасинах у дірочку, синій кепці та темних штанях, із яких трохи випирає вперед живіт. Він стрімко направляється до краю тролейбуса, на ходу натягуючи величезні захисні рукавиці. Хутко піднімається до потрібного рівня й вовтузить ті роги, щоб вони знов міцно вляглися на проводи, що їх скинули. Натомість відчайдушним кивком голови він прощається з кепкою, що стрімко летить униз — її доля тепер бути чорною від шин автівок, що проїжджають повз, та залишити лисувату потилицю водія на розсуд силам сонця.
Схожу кепку мав мій дід. Із самого мого дитинства, років до 8, ми розділяли спільну традицію щоранкової подорожі до яхт‑клубу, щоб погрітися на сонечку та посидіти на мілині, неподалік від встановленої заради жарту червоної таблички “Купатися заборонено”. Кожні мандри починалися однаково: з тривалого очікування тролейбуса на зупинці біля дому. Лише один маршрут із чотирьох прямував до води, тож багато разів нам доводилося щасливо затамовувати подих, а після — розчаровано видихати, коли ця крекочуча червона пляма наближалася й виявлялася “третім”, “одинадцятим” або “шостим” тролейбусом, але нестерпно довго не “першим”. Незважаючи на це, ми не втрачали запалу й щиро раділи, врешті помітивши омріяну цифру “1” на лобі шкутильгавого вагону, що постійно завалювався в різні боки, не витримуючи випробування на баланс. Я здіймала руки догори з переможним вигуком “Ура!”, а дід підтримував святкування, підкидаючи в повітря свою синю кепку.
Водію не дуже вдається приборкати роги тролейбуса, вони норовливо вириваються з‑під його сил. Бодаються проводи, як справжні живі козли, не дають себе поневолити. Усередині якась жіночка вже дістала віяло та нервово колихає повітря біля себе, постійно озираючись по боках. Інші пасажири напружено та безнадійно направляють очі у вікно, телефон або на кожний рекламний напис, що ними вже встигли обліпити салон.
— Вооот падлюка! — лунає з вуст водія.
На його чолі вже поблискують краплі поту. Справа це нелегка, але в мене з’являється маленька мрія про те, щоб він покликав мене на допомогу. І тоді б я вдягла ці величезні рукавички, втопивши долоні у їх нескінченності, вправно заскочила б на сходинку позаду тролейбуса й відновила би життєдайний зв’язок цього червоного прямокутника з електромережею.
Водій, відтепер уже дядя Льоша, потиснув би мені руку:
— Вот ета дєвчата пашлі! — щиро виразив би він свою пошану.
Населення тролейбуса також вийшло б мені подякувати. Бабусі почали б діставати зі своїх клуночків усе, що під рукою: від пиріжків і різнотрав’я до мила — готові подарувати мені будь‑яке майно, що мають із собою, за це героїчне спасіння від сонячного удару. Чоловічі кепки роєм полетіли б аж до неба, вітаючи мій героїзм, проїжджаючі повз автівки стали б вигукувати своїми сигналами нескладну, але щасливу мелодію так, наче їхня улюблена футбольна команда вперше за 10 років здобула хоч якусь перемогу (нехай і в останньому дивізіоні), рух на мосту зупинився б, і до мене стали б тягнутися десятки долонь, бажаючи потиснути руку. Я відхрещувалася б, і взагалі це стало би вже не мило, а трохи навіть дискомфортно. Тож я стою, відмагаюся й багато усміхаюсь, аж поки увага на частку секунди не зіслизне з мене в якусь політичну розмову й з’явиться момент вдало піти собі далі, шукати нові подвиги, бо їх ще з 11 штук набрати б.
Проблема — це те, що я вважаю проблемою, чи може проблема залишатися проблемою, коли я проблемою її не вважаю?..
Але хвилини, хоч і повільно, та плинуть. Бій усе ще програється, а я стою по інший бік дороги й спостерігаю, як втомлені та змучені пасажири догорають під сонцем і як стрімко втікає їхнє терпіння, котячись сяйливою змокрілою шкірою.
Двері відчиняються, зазирнувши до салону лише головою, водій, певно, каже щось на кшталт: “Дальше нє єдєм, паламалісь”. Люди розчаровані — до зупинки шкутильгати ще пів мосту під безжальним сонцем. Хтось, чіпляючись за останню надію, запитає:
— Можна шось сдєлать? Сколька ждать?
Але робити нічого. Крім того, що брати своє життя в ноги та йти до Адміральської.
Вітер дмухнув мені в спину й це були перші 10 секунд за всю ту вічність, упродовж якої проходжу свій шлях мостом, коли я трішки відчула себе живою. Мені ж то треба зовсім в інший бік, тож я подумки прощаюся з моїми колегами по нещастю та вирушаю долати другу половину.
— Якщо для тебе це — не проблема, це не значить, що це — не проблема, — повз проходить канонічна трійця молодих людей.
Два хлопці в чорних джинсах і яскравих футболках, дівчина у штанях і сорочці. Цей вислів, що звучав наполегливо і трохи натхненно, неначе був лозунґом посеред революції, належав саме їй. Так легко одразу ж перетворити роздмухану сорочку на прапор чи символ нового. Тоді її червоні губи — кров, жертва, яку протестувальники готові покласти під відбійний молоток, щоб тільки це “нове” здійснилося й вилилось у реальний світ.
Це не простий, хоч і поверховий вислів, адже тут ставиться питання, з якого погляду сприймати світ: проблема — це те, що я вважаю проблемою, чи може проблема залишатися проблемою, коли я проблемою її не вважаю? Тому цікаво, що відповіли її чорноджинсові сателіти, але вони промайнули повз швидко й випередили мене. Моя ж голова все ще наповнює мене болем, тож і їх відпускаю, продовжую пересуватися у своєму темпі. Така собі гіперболізована замальовка на те, що являє собою життя.
Ноги почали збирати під шкірою вату, набиратися повітрям. Через це ними проходить легенька, лоскотна хвиля оніміння, що швидко прямує вгору, доходить аж до плечей та горла й лише там, втримавшись секунди на 3, як фінальний розряд, спадає.
Вфух. Рефлекторно здригаюся, ніби щоби скинути це із себе, як комах.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Небо стає металевим, гладеньким, трохи дзеркалить поверхнею з нержавійної сталі, розпрямляється, наче натяжні стелі. Ця його рівність, бездоганна заливка сірим настільки до буквальності ідеальна, що навіть неприємно. Небо мовчить, але вітер звіріє. Воді в річці натомість усе важче зберігати спокій: хвилі більшають, розбивають себе об опори мосту, облизують берег.
Я вже чекаю, коли — як то й буває з натяжними стелями — гладь неба набухне вологою, поступово почне прогинатись у різних місцях від важкості тисяч крапель, нависне над головою, наче дах намету в дощову ніч, а тоді хтось, не втримавшись, торкнеться своїм не надто розумним пальцем цього вигину — й поллється звідти так, що краще б усе ж таки вміти плавати.
Голову підняти занадто важко, але дорога попереду починає здаватися задовгою. Я роблю крок уперед, концентруючи всі залишки сил у м’язах ніг, проте мозок магічно домальовує ці зайві пів метра до конструкції мосту. Це ворог, якого не взяти силою: як лернейська гідра відповідає на удари меча новою зміїною головою, так міст на кожен мій рух подовжує своє асфальтове тіло.
Із мітів відомо, що в таких випадках допомагає лише хитрість, але яка хитрість залишається, коли з організму випарувалося майже все?
Повіки лінією липнуть донизу.
— Бєжим, бєжим! — зі сміхом повз мене пролітає невелика компанія людей, але її склад оцінити не встигаю.
“Куди вони біжать?” — думаю.
Тоді звертаю увагу, як моїм плечем повільно котиться маленька крапля. Вона просувається від шиї, повторює сутулу дугу, сповільнюється перед тим, як повернути до передпліччя, зісковзнути з краю плеча, затримується там на декілька секунд, а тоді продовжує свій шлях. Аж тут інша крапля збиває та підкорює її. Дощ.
— Но єслі ім нармальна і ані счастліви, то Боґ с німі, пусть дєлают, што хатят, — повз проходять чоловік і жінка. Моя шия все ще не тримає голову, що висить донизу, тож їхніх облич мені не видно. Бачу лише червоний манікюр, котрий тримає під руку сіру рубашку. Жінка притискається ближче, бо, певно, вони мають одну парасолю на двох.
— Тоже вєрно… Што будєм на ужин? — відповідає чоловік.
З якоюсь недовірою я ставлюся до людей, які тікають від дощу, та до тих, кому не лінь нести парасолю. Із цією думкою сідаю біля перил мосту. Що мені зробить той дощ? Допоможе охолонути трішки й тіло хоч через шкіру відновить гідратацію.
Схожий дощ — ннесподіваний, такий, що за мить закрив своєю спиною сонце, — одного ранку долучився до нашої зустрічі з К. Коли він вийшов із маршрутки, змокрілий одяг уже прилип до мого тіла, волосся вирівнялося від тягаря води, а ніс почервонів. Перехожих на вулиці майже не залишилося, лише продавці зі стихійного ринку рятували сир, домашні вареники, моркву по‑корейськи, редьку. Це був початок доволі прохолодного травня, коли дощем ще дуже легко зігнати людей із надвору до своїх осель. Інколи думаю навіть, що в тому і є задум.
Ось так людина зізнається мені, що бажає просто йти поруч, — і зникає. Розчиняється в повітрі…
К. вийшов із маршрутки, але я встигла побачити його лише на секунду, після чого наші губи примагнітилися. Те мовчазне вітання, свято нової зустрічі, тривало три вічності, а, може, й усі чотири. Бо коли два тіла облиті водою, коли одяг до кожної нитки наповнений вологою, коли шкіра віддана на те, щоб бути провідником для стоку води, то фізичні бар’єри змінюють свої сталі ролі. Добре зволожене тіло м’якше ковзає іншим тілом, а дотики ніби проходять наскрізь.
Дощова вода — холодна, шкіра — гаряча. Палаємо, ніби вилізли з душу взимку, використавши всю воду в бойлері. Подекуди на стику температур навколишнього простору й тіла має здійматися димка; воно німіє, але водночас стає надчуттєвим, реагує не на дотик, а вже на саме його наближення. Фізична інтуїція, де шкіра більш піддатлива за пластилін, волосся на ній — електромережі, й іноді вже не знаєш, чи це ти обціловуєш плечі, чи твої заціловані, облизані.
— Привіт, — нарешті, кажу йому, коли між обличчями дистанція зростає сантиметрів на 8.
— Привіт, — усміхається.
Я пам’ятаю запах його слини на моєму підборідді. І що зробити з тим, коли це — найеротичніший запах, котрий мені відомий?
Нога встала в яму на спині мосту, що вже встигла наповнитися водою. Голова тріщить усе дужче, я майже проклинаю батьків за те, що не привчили мене пити “Анальгін”, а привчили — терпіти, терпіти, терпіти. Коли в мене в дитинстві щось боліло, я казала собі:
— Нічого, нічого. Болить і що? Вічно боліти не буде, колись перестане.
Ось це “колись перестане” стало мені залізним аргументом та рятувало, витягувало за волосся безліч раз. Але коли б я знала, що не завжди ці зусилля виправдані, що іноді легший шлях буває кращим, що одна пігулка дійсно спрацьовує панацеєю на пів ставки та знімає безглузді страждання, то скільки б часу мого звільнилося на читання, на нічогонеробіння, на порожні балачки, на інші форми болю чи навіть задоволення?
Можливо, якщо тоді, ще коли я носом торкалася краю столу і в мене боліла б голова ось так — від дощу, від сонця, від чогось іще, і от саме тоді мені дали б той “Анальгін”, то я зараз мала б його із собою? То я перейшла б, нарешті, цей клятий міст?
— Захар! Захар, іді сюда! — жінка в білому спортивному костюмі кричала майже мені на вухо. — Захар! Захар, ти мєня слишиш?
А де Захар? Тут мене вперше наздогнала й застрибнула на плечі думка про те, що тепер він уже не йде поруч. Ось так людина зізнається мені, що бажає просто йти поруч, — і зникає. Розчиняється в повітрі. На зупинці ми ще торкались одне одного ліктями, аж ось чи не увесь міст я минула на своїх двох абсолютно сама.
— Захар, ану падашол бистро! — її рука швидко схопила руку маленького Захара, який, до речі, напрочуд був схожий на того Захара, який залишив мене на зупинці. Крім зросту, а зачіска така ж сама.
Жінка в білому спортивному костюмі підняла за одну руку Захара‑молодшого так, що його ноги відірвалися від землі, а рот скривився в передплачі. Вона потрясла його, як я можу трясти сумку, зла на неї за те, що вона викинула із себе навушники чи ключі.
— Ти мєня слушаца будєш? Пашлі бистро!
Вона поставила його на землю, але Захар‑молодший усім тілом зайшовся плачем, обм’як та зігнув колінця, склався кинутим на підлогу светром та закричав щосили мовою дитини.
— АаааааааааААаааАаААаАААаааааАААА!
Жінка‑білий‑спортивний‑костюм розізлилася ще дужче, насупивши брови, нагнулася до малюка й промовила йому щось, що мені не вдалося розчути через грім, який привів мої плечі до типової дії під час стресу: піджав їх до самих вух і швидко випрямив назад, здригнувши ними, як слабко натягнутою струною. Тоді жінка ще раз спробувала підняти Захара‑молодшого на ноги, але той вкладав усі свої життєві сили в пронизливий крик, бо то була його можливість взаємодіяти зі світом, пояснити себе, бути почутим. Тому він старався все дужче, а обличчя його — не лише щоки, а все обличчя — почервоніло так, ніби він тільки‑но виліз із лона, й тоді цей крик є нічим іншим, аніж криком жаху перед невідомим, здивуванням від факту початку життя.
То є моя кара Божа — увесь цей біль у тілі та дощове небо…
Небо знову дзенькнуло найнижчою нотою. Жінка підняла Захара на руки та хутко пішла геть. Й увесь час щось шепотіла собі під ніс.
“Так а де мій Захар?”
Голова розколюється, може, я пошукаю його потім. Хоча все‑таки дивно те, як він зник, коли тільки‑но сказав, що йде зі мною задарма, просто по‑дружньому, а в наступний момент щез і слід його, і запах, без усякого слова. Як завжди, тобто, як і тоді, коли ображався на малу кількість зустрічей, тобто на те, як мало в мене стало часу, тобто на те, що його майже немає. Але втримав губи замкненими й залишив ображений голос стояти камінням у горлі, роздратованим поглядом.
Чи, може, це й значить “іти просто так”, зокрема, допоки схочеться? Тож як давно його не було? Як могло статися, що я лишень зараз помітила? Чи він узагалі пішов зі мною на цей міст? Чи він повернув ще перед ним? Чи ще на зупинці? Чи, може, і сказав він щось, а я не почула, бо голова моя вся — навіть більше ніж по вуха, до самих ключиць, може, — була втягнута у переварену жижу роздумів? Чи правдою є те, що всякий мені стає схожим на декорацію, що я забуваю щиро торкатися його серця, а більше лише виношу своє? Чи правда, що мені треба лишень, аби те серце моє старанно любили, оновлювали розчин формаліну, протирали баночку, казали приємні слова, які мені хочеться почути? Такі самі, які можу сама помітити, а їхню несхожість, а їхню відмінність я не сприймаю, не сприймаю тотально, аж допоки не розчиню їх у повітрі та не спрощу до тих декоративних, доповнювальних, але несамостійних елементів. І чи не є це довгостроковим актом самоприниження, у якому я все ж надаю величі тим напів вигаданим істотам, аби підкреслити та дивним чином виправдати власну неспроможність? Чи є в цьому хоч якийсь переможець, чи це все — безкінцева дрочка, що не має сенсу та марнує повітря?
Температура вдаряє в голову. Шкода, що не можу виміряти, але вже точно дісталася позначки “вибачатись за все минуле та обіцяти собі бути кращою”.
“Я точно‑точно буду краще про себе піклуватися”.
“Я буду уважнішою до друзів, навіть коли світоглядно складно”.
“Я не буду сварити кішку за те, що щодня будить мене о 6‑й ранку”.
“І я вибачуся перед Ним, навіть перед ними, що не пішла, як тільки відчула пустку в серці й животі”.
“І я вибачуся перед Мар’яною. Я скажу їй:
— Я мала більше слухати тебе, адже я цінувала тебе, тож вибач, що я просто відверталася, мені було нудно з тобою. І я не могла за цим тебе бачити, вибач, що не було гідних слів, що не було й негідних слів, узагалі жодної літери. Я мала бути кращим другом, терпимішим, і, якщо хочеш, я стану ним”.
“Я подзвоню матері Ані, а краще напишу самій Ані, навіть якщо вона цього ніколи й не побачить, і скажу їй:
— Аня, вибач мене. І вибач, що це “вибач” я даю тобі тільки зараз, адже ти мала його отримати ще давно. Чи одразу. Чи я могла б зробити так, аби воно було непотрібне. Аня, вибач, що я зникла, що не пояснила, що відвернулася від тебе, що залишила сам на сам з усім цим, що рятувала лише саму себе, і від тебе також себе рятувала. Вибач, Аня, що не хотіла тебе рятувати, що боялася бути занадто поруч, коли ти закінчишся, а я знала, що закінчишся ти скоро. Вибач, Аня, що не відповідала тобі, мені було неприємно, мені було страшно, мені було погано поруч із тобою, і щодалі ти в’язла — щодалі гірше, щодалі я відвертала свій погляд від тебе. Вибач, Аня, що так і не сказала нічого на твоє “як справи?”, хоча на те було ще 2 тижні, і що не вітала тебе. Я сумую, як би там не було, якою б ти не була, я сумую страшно, хоча рідко, але вибач мене”.
І, звісно: “Вибач, Боже, що не вірю і що звертаюся, коли погано, але мені так погано, мені так погано, я не хочу вмирати, будь ласка, допоможи мені — і я стану ліпшою людиною, я обіцяю”.
І тут я все зрозуміла. Одне стало до другого, вони опинилися разом і більше ніколи не мали б розійтися, як бабусин фарфор та сервант. Моє тіло скавучить, наче зарюмсана собака під балконом під час дощу. Колись і воно прийме форму — не пилу, не праху та огидного слизу невідомого походження, що побачив на своєму плечі, уже подивившись удома в дзеркало, й не знаєш навіть, чи то хтось плюнув на тебе, чи той слиз є окремим живим організмом; і тоді воно стане для всіх гидким, але не занадто, не дуже емоційним спогадом, як невиправдані очікування щодо дешевих суші біля дому. Не покинувши ще людську форму, це тіло вже зараз простерлося на холодній підлозі недружелюбної переправи, що мала б допомогти мені дістатися іншого берега Південного Бугу. Але що я маю натомість?
А маю я гірку й разючу своєю очевидністю правду. То є моя кара Божа — увесь цей біль у тілі та дощове небо. Тяжка хрестоматія провинностей, перетравлена в кару. Невпевнена, чи дуже старався Бог, вигадуючи її, та як пильно обирав момент доставки, але то точно є вона й замовлення вже в руках отримувача.
Звичайно, я знала, що так станеться. Кожен мій крок за ці місяці був зроблений із цим знанням. І от — лише секунда самовдоволеної пошани — я можу спостерігати те заповітне “я мала рацію”, хоч і стала б молитися на заперечення того факту тепер, яким би слабовіром не була.
“Так, Боже, я грішна”.
— Що кажеш, дєвочка? — хтось вусатий і бородатий, у шапці та з великим рюкзаком став підбиратися до мене.
— Зрадниця я, — обираю таке дивне слово та вимовляю ледве чути, бо кара моя вже перейшла у фазу активного наступу.
— Сєпаратистка? — каже серйозно, але без агресії, так, що й відразу не зрозуміти, сам‑то він що хотів би почути.
— Та ні, — відповідаю. — Слава Україні!
— Героям слава, — відповідає якоюсь такою миколаєвською українською, що наче й ріже вухо, а наче й нехай. — То що в тебе тут сталося?
Він дістає зі свого пакунку якісь аркуші А4 із надрукованим текстом з обох сторін, обережно розкладає їх біля мене й пропонує зсунути вісь мого існування (себто сідниці) трохи вліво, щоб опинитися на них. Після цього повторює процедуру розкладання паперу, але тепер сідає сам, кроків за 7 від мене, наскільки я чую. Лише чую, адже голова розвалилася на мозаїчні уламки й просить не давати очам нової візуальної інформації, бо не встигає обробляти й те, що вже знає.
— То шо в тебе тут сталося? — повторює він.
— Та просто… — констатую факт, наскільки дозволяє мовленнєвий апарат. — Просто так… — я ніколи не була сильна в моментах, де треба відкрити, чого мені болить.
— Так‑так, — каже, запалюючи цигарку. — Будеш? — він простягає мені, на що я відмовно виставляю руку, бо й так докладаю забагато зусиль, аби дихати. — Так шо? — запитує втретє.
— Я… Знаєш…
— Так‑так, — знову відповідає він.
— Погана людина я.
— Ай! — пискнув він так виразно, що це навіть вартувало, щоб розплющити‑таки очі.
По‑перше, сидів він не за 7 кроків від мене, а, може, за півтора максимум. По‑друге, його зойк у формі пронизливого “ай!” означав не те, що він уже мене розкусив та вголос засуджує ту підступну діяльність, яку я собі дозволяю, а то він намагався відкрити пиво зубами й віроломна кришка послизнулася на жовтуватих зубах, вдаривши ніжну плоть, відкривши прохід тоненькій червоній протоці, що почала своє русло на яснах.
— Та наче все нормально, — він усміхнувся й повторив спробу, на цей раз успішно. — І чого ж ти така погана?
— Постійно помиляюся і відвертаю людей від себе, і зла, і така зла, і така ображена, і не знаю, як бути і як примиритися із собою, і чи примирюся з іншими, чи мене можна пробачити, — нудота підступає до горла, але не далі, за те дякую. — Маю на увазі, чи залишусь я тепер одна?
— Ну, не ругай себе так, не ругай, ти шо. Так себе і в могилу загониш, — на цій фразі він посміхається та надпиває пиво. — Усі ми люді. Я от колись взяв у друга светр. А по суті — вкрав. На якийсь час. І чого я його вкрав? Звичайний светр такий, темний. Але так він мені… Знаєш, прям у душу чогось запав. От я його как‑то і взяв. А потім зустрілись, він мені: “О, в тебе такий саме светр, як у мене”. А я кажу, мол: “Так, на барахолці знайшов”. Как‑то воно само, знаєш, як воно буває. — Мій светр увесь мокрий, його вже майже не відчуваю, але відчуваю, як вода тече лобом, заливається в ніс, так, що мені схоже, ніби я під водою, ніби ниряю й усі ці безліч кубометрів пролазять до пазух, тож треба тепер прокашлятися чи що. — Ну от, і в общєм, как‑то я вже не витримав і кажу йому: “Юра, уяви, це, напевно, все ж твій светр… Бо в мого інша наліпка тут… Я його кудись закинув і знайшов, а цей твій напевно…”. І він повірив, ну а я шо? От сиджу, от ти сидиш — і нормально. Нормально ж?
