(Не)оголошена війна
У ЛИПНІ 2013 року Україна готувалася відзначати 1025-річчя хрещення Київської Русі. Урочисті заходи планувалися по всій країні, проте головне святкування мало відбуватися в столиці.
Місто рясно обвішали білбордами й сітілайтами з вітаннями президента Януковича. Будівельники гарячково завершували реконструкцію та ремонт церковних пам’яток давньоруського часу. Дорожні служби поспіхом латали дірки в столичному асфальті, засипаючи їх щебенем, заливаючи смолою й проїжджаючи зверху спеціальним катком. Комунальники квапливо обрізали дерева, білили бордюри, встеляли свіжим газоном парки та висаджували квіти на клумбах. Монтажники зводили сцени: на дніпровських схилах — для здійснення молебню, на Хрещатику — для святкового концерту.
“Укрпошта” готувалася випустити блок святкових марок, Національний банк України — презентувати пам’ятні монети номіналом 5, 20 та 100 гривень. Музеї, архіви та бібліотеки подіставали зі своїх сховищ найцінніші картини, документи та книги, щоби представити їх на виставках. Дослідники метушливо дописували останні речення для доповідей на наукових конференціях, а вчителі організовували тематичні уроки та екскурсійні тури для школярів до різних храмів…
В українському календарі державних свят хрещення Київської Русі з’явилося завдяки президенту Ющенку. 25 липня 2008 року, напередодні 1020-ї річниці, він підписав відповідний указ, віддаючи таким чином належне “значенню православних традицій в історії і розвитку українського суспільства”.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Наслідуючи одну з таких традицій, що тягнеться від рішення Святійшого Синоду Російської православної церкви 1888 року, справляти нове свято було вирішено щорічно 28 липня — у день іменин київського князя Володимира Великого, під час правління якого й відбулася християнізація Русі.
Про це Ющенко повідомив у промові, яку виголосив на наступний після підписання указу день. Тоді ж він зауважив: “Я вірю у те, що будь-які поділи українських віруючих — недовговічні. Я вірю у те, що як Божий дар, як історична правда та справедливість в Україні постане національна помісна церква”. Він стояв на сцені, що спорудили на Софійській площі, на тлі величезного банера із зображенням Богоматері Оранти, а поруч із ним знаходився Вселенський патріарх Варфоломій І.
Це був другий візит голови Константинопольської церкви в Україну, але перший — до Києва. У своєму зверненні до вірян він серед іншого наголосив: Українська церква впродовж 7 сторіч — від хрещення в 988 році до анексії її Російською державою за Петра І в 1687 році — належала до канонічної юрисдикції Вселенського патріархату. Останній поступився цим правом та визнав її церковне підпорядкування Московському патріархатові, “щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом — хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню”.
Після офіційних виступів Варфоломій І поклав квіти до пам’ятного знаку жертвам Голодомору 1932–1933 років, що неподалік — на Михайлівській площі, та відправив за ними панахиду.
На урочистостях із нагоди хрещення Київської Русі через 5 років — у 2013-му, коли ударно асфальтувалися столичні дороги, — Вселенського патріарха серед почесних гостей не передбачалося. На офіційне запрошення він відповів відмовою (від Константинопольської церкви мала б бути делегація на чолі з митрополитом Гальським Еммануїлом). Натомість Україна очікувала приїзду багатьох інших високих церковних ієрархів, насамперед патріархів Олександрійської, Єрусалимської, Грузинської, Сербської, Болгарської, а також — Російської церкви. Крім них, свою участь у святкуванні підтвердили кілька президентів інших держав.
Українські дипломати поклали щонайменше пів року на перемовини, щоби залучити іноземних персон такого рангу до заходів із відзначення в Україні 1025‑річчя хрещення Київської Русі. Здавалося, усе сплановано, домовлено й під контролем. Навіть гроші знайшлися. Сорок сім мільйонів гривень на святкову програму виділив уряд. Ще 30 мільйонів гривень інвестувало місто з власного бюджету. Окремі заходи, як-от концерт на Хрещатику, організація якого мала обійтися в 600–700 тисяч доларів, обіцяли проплатити невідомі благодійники (вочевидь, купуючи собі перепустку в рай).
До святкування залишався рівно місяць, але…
Сталося чєпе, що сплутало тодішньому політичному керівництву України всі карти та мало високі шанси якщо не затьмарити, то принаймні кинути серйозну тінь на майбутні урочистості…
У ніч із 26 на 27 червня 2013 року 29-річна жителька Врадіївки — невеликого селища Первомайського району, що на півночі Миколаївщини, — поверталася з дискотеки. На шляху додому її підстерегли троє чоловіків, які їхали на авто. Вони зупинилися й спочатку запропонували підвезти жінку, а коли та відмовилася — силоміць заштовхали її до салону.
Попри благання відпустити, жінку зґвалтували й побили. Знявши цінні прикраси та годинник і забравши телефон, її викинули з автівки, ніби непотріб, у лісосмузі неподалік села Сирове, що за 12 кілометрів від її дому. Трохи прийшовши до тями, вона знайшла в собі сили, щоби добрести до околиці цього населеного пункту. Там, біля млина, її й виявила працівниця, яка першою в той день прийшла на роботу. Молода врадіївчанка була майже без одягу та з очевидними слідами фізичного, зокрема й сексуального, насильства. Свою голизну вона намагалася сховати за лапатими листями лопуха. Жінку одразу доправили до місцевої лікарні.
Незважаючи на проломлений у декількох місцях череп, зламаний ніс та інші численні травми тіла, постраждала — продавчиня Ірина Крашкова — вижила. Опритомнівши на наступний день у реанімації Врадіївської районної лікарні, вона вказала імена своїх кривдників. Це були її односельці, а не якісь випадкові незнайомці. Усі троє чоловіків неодноразово купували товари в крамниці, де вона працювала.
Невдовзі після госпіталізації — через погіршення стану здоров’я — жінку гелікоптером доправили до лікарні швидкої медичної допомоги Миколаєва. Там вона провела ще близько місяця. Її фото з лікарняного ліжка із забинтованою головою, набряком і чорно-фіолетово-жовтими колами навколо очей, а також зашитою губою, обробленою зеленкою, облетіло чимало медіа, спочатку місцевих, а потім і всеукраїнських.
Сталося чєпе, що сплутало тодішньому політичному керівництву України всі карти та мало високі шанси якщо не затьмарити, то принаймні кинути серйозну тінь на майбутні урочистості.
Уже за кілька днів історія Ірини Крашкової набула широкого розголосу. Проте не стільки через факт насильства над жінкою — бо кого б це насправді тоді здивувало, принаймні в Україні, — скільки через тих, хто скоїв цей злочин. Над нею позбиткувалися представники врадіївської міліції — лейтенант Дмитро Поліщук та капітан Євген Дрижак. Третім був Сергій Рябиненко — місцевий єгер, а по сумісництву — водій таксі, на якому тієї ночі згадані двоє мисливців правоохоронців роз’їжджали Врадіївкою в пошуках здобичі розваг.
Після заяви Ірини Поліщука й Рябиненка затримали наступного ж дня. Їм висунули підозру у зґвалтуванні, розбійному нападі та нанесенні тяжких тілесних ушкоджень. Суддя, який розглядав цю справу, обрав для них як запобіжний засіб 60 днів тримання під вартою.
Але третій чоловік, на якого вказала жертва, — Дрижак — тоді уникнув обвинувачень. Як запевняли в прокуратурі Миколаївської області, він мав залізне алібі — нібито перебував на чергуванні. Камери спостереження Врадіївського райвідділу міліції не зафіксували момент, коли капітан виходив би за межі будівлі. Та й п’ятеро його колег підтвердили, що він не покидав своє робоче місце. Тож правоохоронець відбувся лише усуненням від обов’язків через можливу причетність до злочину.
30 червня 2013 року на знак незгоди з тим, що один із кривдників Ірини залишився на волі, під Врадіївський районний суд почали сходитися місцеві мешканці. Ще повністю не оговтавшись від зґвалтування та вбивства тутешньої 15-річної школярки Аліни Поркул, — у його здійсненні двома роками раніше зізналося одразу 11 осіб, але ніхто так і не поніс покарання — мітингарі прагнули не допустити, щоби ситуація повторилася, й вимагали затримання другого міліціянта-ґвалтівника.
У людей, до речі, було власне пояснення стосовно неспростовного алібі Дрижака. Банальне, але цілком імовірне в українських реаліях. Капітан просто приходився похресником начальнику Управління Міністерства внутрішніх справ України (УМВС) в Миколаївській області, генерал-майору Валентину Парсенюку. Останній, до речі, не так давно — на початку 2000-х — сам очолював Врадіївський райвідділ міліції.
Аби з’ясувати, чи то пак визнати, що в Дрижака була-таки можливість через чорний хід непомітно залишити робоче місце й так само непомітно повернутися, а слова жертви важать більше, ніж свідчення його колег — підлеглих і друзів, прокуратурі знадобилося 2 дні, а також… каміння, петарди й коктейлі Молотова, що в ніч із 1 на 2 липня 2013 року полетіли у вікна й двері будівлі врадіївської міліції, під стіни якої з-під суду перемістилися протестувальники. На придушення бунту в селище надіслали “беркутівців” — українських спецпризначенців, які давно славилися своєю невиправданою і надмірною жорстокістю.
Із цього моменту про інцидент із Іриною Крашковою та про обурення врадіївської громади свавіллям місцевих правоохоронців, яке зчинилося на його тлі й вилилося у відкрите протистояння, заговорили вже зі шпальт іноземних медіа. “The Washington Post”, “The Telegraph”, “USA Today” тощо опублікували матеріали, головна теза яких зводилася до того, що в Україні досі панує культура безкарності.
3 липня 2013 року Дрижака, зрештою, затримали. Але народне обурення не стихло. На підтримку врадіївчан піднялися люди по всій країні. “Свавільній владі — відсіч громади!”, “МВД=ОПГ” (скорочення від “Міністєрство внутрєніх дєл=Організованная прєступная групіровка”), “Геть поліцаїв із міліції!”, “Вся Украіна — ето Врадієвка”, “Де закон і честь?!”, “Нєт бандітізму в паґонах” — з такими гаслами українці виходили на мітинги у Львові, Донецьку, Запоріжжі, Харкові, Дніпрі, Джанкої в липні 2013 року. У Києві, прямуючи під стіни МВС, протестувальники прихопили з собою не лише плакати, а й гумових жінок.
Місяць, який мав би ознаменуватися величним святкуванням в Україні важливої для всього християнського світу пам’ятної дати, фактично минав під знаком міліцейського безчинства та насильства…
Під тиском громадської думки теплих, роками насиджених місць у правоохоронних органах позбулися обидва міліціянти, звинувачені в побитті і зґвалтуванні Ірини Крашкової, начальник і заступник начальника Врадіївського райвідділу міліції, один із місцевих прокурорів, а також Валентин Парсенюк разом зі своїм заступником і начальником кадрового підрозділу УМВС у Миколаївській області.
Цей крок трохи вгамував народний гнів, але не погасив його повністю. Вранці 7 липня 2013 року близько 20 протестувальників пішки вирушило з Врадіївки до Києва, вимагаючи переатестації всіх працівників міліції та звільнення міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка. Останній, до речі, за гарною українською чиновницькою традицією, щойно запахло смаленим — подався у відпустку.
18 липня учасники “Врадіївської ходи” дісталися-таки столиці, але тут — трохи більше, як за тиждень до святкових урочистостей із нагоди 1025-річчя Київської Русі, — їхній появі, зрозуміло, не зраділи.
Навряд чи випадково в той день у Києві відбулося одразу 2 рівновеликі мітинги, які загалом зібрали до 4 тисяч учасників. На площі Слави ветерани МВС, тримаючи роздруковані, як під копірку, транспаранти з написами на зразок “Міліція — дзеркало українського народу”, вимагали поважати міліціянтів і підвищити їм зарплату. “Голодна міліція — це страшна міліція”, — безсоромно заявив у розмові з журналістами “Радіо свободи” голова Асоціації ветеранів МВС України, генерал-лейтенант міліції у відставці Володимир Корнійчук.
Тим часом за якихось 3 кілометри звідси — попри практично всепроникні ницість і цинізм, які витали в спекотному київському повітрі часів Януковича, — намагалися пробитися паростки гідності з альтернативної реальності.
На майдан Незалежності сходилися рідні й близькі тих, хто постраждав від свавілля або ж, навпаки, бездіяльності міліціянтів. До них приєдналися кільканадцять сотень цілковитих незнайомців, які розуміли необхідність і відкрито виступали за невідкладну реформу української криво- правоохоронної системи. Вони теж прийшли не з порожніми руками. “Зі 114 474 скарг на дії міліції, що надійшли до органів прокуратури в 2012 році, розслідування відбулося лише за 1 750”, — повідомляв їхній банер.
Близько 23:30 18 липня 2013 року учасників другого мітингу, яких проти ночі залишилося трохи більше 100, силою розігнав “Беркут” — міліція, на яку українці, очевидно, заслужили і якій, очевидно, недостатньо платили, щоби та перестала розбивати кийками голови власних співгромадян. Після цього Окружний адміністративний суд Києва заборонив проведення будь-яких акцій на майдані Незалежності та поблизу нього з 20 до 31 липня 2013 року.
Ось так місяць, який мав би ознаменуватися величним святкуванням в Україні важливої для всього християнського світу пам’ятної дати, фактично минав під знаком міліцейського безчинства та насильства.
Прикметно, що українські церкви майже повністю проігнорували незгойну рану, що так боліла їхній пастві. Поодинокою, яка не змовчала й дала відгук, була Українська Православна Церква Київського Патріархату.
“Те, що сталося у Врадіївці, — виклик цілому суспільству. Понад рік тому всю Україну вразив злочин, вчинений проти Оксани Макар [18-річна дівчина, яку троє молодиків зґвалтували, душили й намагалися спалити в Миколаєві 9 березня 2012 року — прим. автора], що показав, у яку прірву падає людина і яку диявольську жорстокість вона може виявляти, якщо не знає і не виконує морального закону.
Нинішній злочин у Врадіївці багатьох змушує питати — де шукати захист від беззаконня та жорстокості, якщо покликані охороняти закон самі виявляються злочинцями? У такому випадку людина має право сама стати на захист закону”, — таку заяву опублікувала прес-служба УПЦ КП на своєму сайті, наприкінці поспівчувавши Ірині Крашковій та закликавши своїх парафіян молитися про неї.
Святкування в Києві стартували згідно з планом і тривали 3 дні. Офіційна програма була розписана по годинам, починаючи з 10:00 у п’ятницю, 26 липня 2013 року, і завершуючи 21:00 у неділю, 28 липня. Вона включала 13 різноманітних заходів: і міжнародну наукову конференцію “Володимир Святий і хрещення Русі” в Дипломатичній академії; і урочисту зустріч президента Януковича та членів уряду з представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій в палаці “Україна”; і спільний молебень предстоятелів Помісних православних церков біля пам’ятника Святому Володимиру за участю високопоставлених гостей з-за кордону; і відкриття відреставрованої Колони Магдебурзького права — одного з найстаріших монументів Києва, зведеного на честь здобуття киянами права вільно обирати міську владу тощо.
Усі ці заходи супроводжували пекельна спека, 10-бальні затори на дорогах та безпрецедентні заходи безпеки. Центр міста кишів озброєними міліціянтами. Наприклад, під час концерту на Хрещатику, де послухати музику совєцько-російських рок-гуртів “Воскресен’є”, “Ю-Пітєр” і “Брат’я Карамазови” зібралося 4 тисячі киян і гостей міста, за громадським порядком стежили 3 тисячі правоохоронців.
Так-так, саме за “порядком”. Адже головне завдання сили-силенної міліціянтів, яких вивели на київські вулиці, зводилося до того, аби на тлі скандалу з Врадіївкою зберегти обличчя політичного керівництва держави. Із чим вони й справлялися на відмінно, пропускаючи на святкові заходи лише обраних зі спеціальними запрошеннями та затримуючи нахабних “провокаторів”, які насмілилися на проведення незаконних акцій протесту.
Поруч із ними каралися в пеклі за власні гріхи п’яні мажори на лімузині, продажні судді та депутати, безпринципні священники…
Одна з таких акцій відбувалася під стінами “Мистецького арсеналу”. Тут, у найбільшому культурно-мистецькому комплексі України, вранці 26 липня 2013 року стартував проєкт “Велике і величне” — виставка, яка зібрала в одному місці тисячу творів українського сакрального мистецтва різних епох, різних видів і різної географії. Доповнювали експозицію, що переважно складалася з музейних артефактів, роботи сучасних митців Анатолія Криволапа, Тіберія Сільваші, Романа Мініна та інших.
“Вагомими завданнями виставки є пробудження історичної та культурної пам’яті українців, зміцнення відчуття спільності цивілізаційного досвіду та єдності історичних засад і світоглядних орієнтирів, усвідомлення причетності кожного до видатних сторінок минулого, а відтак і відповідальності за творення сьогодення”, — наголошували куратори проєкту в анонсі.
Однією із цієї тисячі творів мала б стати робота сучасного художника Володимира Кузнєцова під назвою “Коліївщина: Страшний суд”. Величезне полотно — 6 метрів заввишки та 11 завдовжки — створювалося спеціально для цієї виставки. Автор мав намір обіграти класичний християнський сюжет про судний день, і першопочатково ніхто не був проти.
Композиція твору традиційно складалася з 3 частин. Трохи зліва від центру митець зобразив Христа, який вершив суд над людьми, визначаючи нагороди для праведників та покарання для грішників. Безбородий, із красивим рельєфним торсом, могутніми м’язистими руками та сильними ногами-стовпами, він швидше нагадував давньогрецького Аполлона. Цей незвичний образ Кузнєцов запозичив із фрески Мікеланджело, що в Сікстинській капелі у Ватикані.
Права рука Христа була піднесена догори, лівою він підтримував чоловіка в захисному спорядженні — ліквідатора наслідків Чорнобильської катастрофи. Поруч із сином Божим знайшлося також місце для шахтаря з каскою на голові та молотом у руках, двох представників ЛГБТ-спільноти, зігнутої пополам бабусі-пенсіонерки з ковінькою, а також… жінки з повністю забинтованою головою та швом над верхньою губою.
Коли всі інші присутні на полотні були радше узагальненими образами стражденних українців, остання представляла одну, дуже конкретну людину — Ірину Крашкову.
Дивом жива після зґвалтування й побиття, жінка височіла над своїми кривдниками. Увесь врадіївський відділ міліції, оточений ґратами, кипів у сповненому кров’ю казані. Поруч із ними каралися в пеклі за власні гріхи п’яні мажори на лімузині, продажні судді та депутати, безпринципні священники. Навколо них плавали свастика та серпи з молотами, а на задньому фоні палала Чорнобильська АЕС.
Ще незавершена — без третьої частини, де мало б бути зображення раю, ця картина вже загрожувала стати більмом на оці для Януковича та його почету з високих церковних і державних чинів, які мали відкривати цю виставку. Аж надто прямолінійно вона нагадувала про “відповідальність за сьогодення”. Не зчитати її меседж було неможливо. Тож напередодні головна кураторка проєкту, вона ж — директорка “Мистецького арсеналу”, Наталія Заболотна власноруч зафарбувала полотно в чорний колір.
“Виставка “Велике та величне” має викликати гордість за державу, в якій ми живемо… Не можна критикувати батьківщину, як не можна критикувати матір. Все сказане проти батьківщини я вважаю аморальним”, — прокоментувала свій учинок жінка, коли цим неприхованим актом цензури обурилася велика частина української мистецької спільноти.
Ввечері 26 липня під стінами “Мистецького арсеналу” зібралася жменька мітингарів. Вони ледь встигли підняти свої плакати, як міліціянти вже затримали 8 осіб. Вдень 27 липня те саме чекало й шістьох протестувальників на майдані Незалежності. Серед них були й учасники “Врадіївської ходи”.
Паралельно із заходами офіційної програми в святковому Києві відбулася ще одна подія — конференція “Праваславна-славянскіє ценнасті — аснова цивілізационного вибара Украіни”.
“…Ето нє проста цивілізационний вибор Украіни. Вєдь на том мєстє, гдє ми находімся, … на днєпровскай купєлі, на кієвской купєлі бил сдєлан вибор для всєй Святой Русі. Здєсь бил сдєлан вибор для всєх нас. Наши с вамі прєдкі, каториє жилі на етіх тєріторіях, сдєлалі етот вибор для всєго нашего народа.
“Для всєго нашего народа” — я ґаварю так, імєя в віду, что, бєзусловна, ми панімаєм сегодняшніє рєаліі, єсть і украінский народ, і бєлорускій, і друґіє єсть народи, і ми с уваженієм ка всєму етому наслєдію атносімся, но в асновє лєжат, безусловна, наши общіє духовниє ценнасті, каториє дєлают нас єдіним народам. Сєводня прєдстаятєлі Украінской праваславной церкві аб етом как раз ґаварілі. І трудна с етім нє сагласіца, с етім нужна толька саглашаца”, — безапеляційно відзначив у своїй промові один із її почесних учасників, сидячи на тлі банерів “Український вибір”.
Ці слова належали Владіміру Путіну. Це був його останній візит в Україну. Сьогодні, коли дослідники намагаються з’ясувати той день і час, як Росія оголосила нам війну, вони повертаються до виступу російського президента в Києві 27 липня 2013 року. Тоді в офіційній промові замість “в Україні” він активно й послідовно вживав словосполучення “на Україні”, прямо вказуючи на свої загарбницькі плани.
Чесно кажучи, тоді ця конференція не здавалася значущою. На порядку денному українців були інші, більш нагальні, турботи.
Сказані слова не викликали ані великого здивування, ні глибокого обурення ще й тому, що пісня про Святу Русь — колиску трьох братніх народів і спільні цінності — давня, як світ. Звісно, час від часу ще знаходився якийсь її шанувальник, що діставав із горища старенький програвач, стирав із нього 3 сантиметри пилу і вставляв туди цю антикварну платівку. Однак, пошкрябана часом вона більше шипіла, ніж грала, і вже не мала того ефекту, що раніше. З кожним роком тих, хто колись любив цю мелодію і ностальгував за нею, ставало все менше.
“Переживати нема за що. Принаймні з цього приводу”, — безтурботно думалося в останнє мирне літо в Україні.
