Пригоди російських пропагандистів

БІЛА СТЕЛЯ ОВАЛЬНОЇ зали прикрашена барельєфами та масивними фресками. Посеред приміщення висить кругла мідна люстра з сотнями лампочок — таких яскравих, що очам із часом стає боляче. Стіни перетворено на безкінечні списки. Якщо підійти ближче, можна розгледіти імена невеликої частини тих, хто загинув у Другій світовій війні. Вінчає конструкцію бронзовий чотириметровий солдат у плащі. Лівою долонею він тягнеться до сонця, а в правій тримає перевернуту каску й вінок, що ймовірно символізують перемогу Сталіна над Гітлером.

Це — Центральний музей Вєлікой Атєчєствєнной войни, побудований у Москві на Поклонній горі. Нині тут людно: висять російські прапори, чисто поголені молодики в парадній формі тримають на грудях начищені автомати і струнко витягують спини під звуки гімну. За вікнами грудень 2014-го. Менше року тому Росія окупувала Кримський півострів і почала війну на українському Донбасі. Імперія має рости, щоби не загинути, тому й вимагає нових перемог. Так само, як колись воювали їхні дєди, ці хлопці не проти дійти до Берліна й побудувати омріяну імперію від Лісабона до Владивостока.

Свого часу цей музей присвятили перемозі у так званій “Вєлікой Атєчєствєнной войнє”. Його почали будувати за рік до Чорнобильської трагедії, коли — на тлі невдач у війні в Афганістані та падіння світових цін на нафту — рівень совєцького добробуту впав настільки, що жодні лозунґи й ковбаса по 2,20 вже не могли тримати вкупі совєцьку імперію. Будівництво тривало 10 років, завершили його в 1995-му — у рік 50‑ї річниці перемоги. Це сталося дуже вчасно, адже розвал СССР, інфляція, безробіття, корупція, продуктові картки і бандитизм у колишніх “союзних” республіках і в самій Росії аж ніяк не сприяли проявам патріотизму. Не кажучи вже про чергову хвилю еміграції.

Російські конвої… під прикриттям гуманітарної допомоги передавати російським і проросійським проксі-силам продовольство, зброю, військову амуніцію… Саме такі “гуманітарні речі” виявляли українські прикордонники…

Сьогодні приймають присягу солдати 154‑го окремого комендантського полку. Це армійська еліта, яка має небагато шансів стати гарматним м’ясом. Такі підрозділи надсилають на війну наостанок, коли країна вже не може впоратися, кидаючи на фронт неросіян із віддалених куточків недоімперії. Тож матері нових солдатів не нервують і лише витирають хустинками сльози радості з густо нафарбованих очей. “Під звуки полкового гімну, який не змінювався з петровських часів, преображенці виносять свій бойовий прапор”, — коментує дійство журналіст Дмітрій Кожурін,¹ що працює на телеканалі “Звєзда”. Цього дня саме він веде урочистий репортаж із музею.

“Звєзда” — це державний пропагандистський патріотичний телеканал,² яким керує Міністерство оборони Російської Федерації. Діяльність його журналістів викликає чимало питань навіть у людей, віддалених від політичного життя. Зокрема вони публікували такі матеріали:

• cолдати-зомбі воюють в українській армії;³
• місцеве населення на заході України в 1939 році цілувало танки Красной арміі (так начебто вітали окупантів);⁴
• розкольники захопили останній храм УПЦ на Франківщині (це про перехід церков із Російської православної церкви в Україні до Православної церкви України);⁵
• українські націоналісти поновили обстріл Донецька;⁶
• Чехословаччина має бути вдячна Совєцькому Союзу за 1968 рік;⁷
• фінські військові почали Зимову війну 1939 року⁸ та багато іншого.

Про самого Дмітрія Кожуріна навіть зараз можна знайти небагато інформації, але достеменно відомо, що він працював на російському медіа “Звєзда” щонайменше з 2014 до 2017 року.⁹ На сайті каналу він вказаний як власний кореспондент.

У серпні 2014 року, у перший рік російсько-української війни, Кожурін вирушив на кордон Росії з уже окупованою російськими військами українською Донеччиною, щоби розповісти, що українська сторона не пропускає російські гуманітарні вантажі для допомоги місцевим.¹⁰ Процитую Дмітрія: “Складається враження, що влада України з просуванням колони поспішати не збирається і допомогти жителям своєї країни не хоче”. Якраз цього місяця тривали трагічні бої за Іловайськ, коли російські війська оточили українських захисників, вбивши понад 350 і поранивши більше 400 українських військових.¹¹

Варто зазначити, що ці російські конвої мали іншу мету — під прикриттям гуманітарної допомоги передавати російським і проросійським проксі-силам продовольство, зброю, військову амуніцію, паливно-мастильні матеріали та інше. Саме такі “гуманітарні речі” виявляли українські прикордонники, якщо мали доступ до перевірки російських фур.¹² Міністерство закордонних справ України неодноразово вимагало від Росії припинити постачання зброї під виглядом допомоги, проте безрезультатно.

У випуску програми “Вот што праісходіт” від 27 червня 2014 року¹³ на телеканалі “Звєзда” Дмітрій розповідав про українських біженців, які втікають із України до Росії. Говорив про адміністрацію Ростовської області, що приймає біженців, що вони мають інтернет і телебачення та як добре їм там живеться. Радісно кивав психологу під час розповіді, що діти легко перенесуть евакуацію та війну.

За кілька років після цих репортажів із Кожуріним сталася цікава метаморфоза: він звільнився з пропагандистського телеканалу й переїхав до Іспанії, а у 2022 році розпочав роботу на російськомовному каналі “Настаящєє врємя”, де в прямих етерах практично щодня розповідає про війну в Україні¹⁴ із зовсім іншого ракурсу.

“Настаящєє врємя” — це російськомовний телеканал із редакцією у Празі, який створили “Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа” та “Голос Америки”. Його фінансує Конгрес США, а адмініструє Агентство США з глобальних медіа. Канал покликаний просувати демократичні цінності, між іншим — новини без цензури й відповідальний обмін думками.¹⁵ “Голос Америки” веде мовлення 48 мовами, а російськомовна служба — одна з його найраніших редакцій.

“Голос Америки” має українськомовну програму (з мізерним фінансуванням проти “Настаящєва врємєні”), але так і не створив українськомовного каналу, що мовив би хоча б кілька годин на день. Тож багато хто з українців — замість монопольного й доволі обмеженого українського телемаратону — дивляться саме цей канал. Російськомовне “Настаящєє врємя” — популярний канал: на ютубі він має понад 3 мільйони підписників¹⁶ і, зважаючи на статистику сайту, його дивиться приблизно однакова кількість глядачів із України та Росії.¹⁷ Переважна більшість із них —  віком до 40 років.

Проглянувши кілька сучасних етерів Кожуріна,¹⁸ у них важко знайти зраду. Починаючи з 2022 року, він говорить правильні речі і, на відміну від багатьох інших росіян, дозволяє собі називати війну війною, а Путіна — агресором. Дмітрій став настільки хорошим росіянином, що його стали запрошувати на етери до українського державного телеканалу “Фрідом” (“FREEДОМ”).¹⁹ На той час — російськомовного. Відтепер Кожурін — ліберальний журналіст, який не обмежує себе в критичних висловлюваннях про російський режим в етері американського каналу. Питання, чи дійсно Дмітрій переосмислив свої помилки і перейшов на світлий бік, чи ж просто вирішив знайти тепліше й безпечніше місце, — риторичне. Я написав Дмітрію з проханням про коментар щодо його попередніх місць роботи, але на момент написання матеріалу відповіді від нього не отримав.

Виявляється, Княґніцкій хотів говорити правду, але злі керівники “НТВ” забороняли йому це робити? Метод перекладання відповідальності на інших був дуже популярним, зокрема, на Нюрнберзькому процесі…

Кожурін виявився лише вершиною айсберга, що примусив мене звернути увагу на російськомовний “Голос Америки” — “Настаящєє врємя” — й поцікавитися: а чи є він винятком серед інших працівників? Ні.

Восени 2022 року в офісі російськомовної служби “Голосу Америки” почав працювати російський журналіст Гаррі Княґніцкій.²⁰ Перед цим він працював на російському пропагандистському телеканалі “НТВ”, де розповідав, що українські військові начебто наводять артилерію за сигналом мобільних телефонів мирного населення.²¹ У тому ж сюжеті, створеному Княґніцкім у 2014 році, журналіст заявив, що жителі окупованих територій “готові братися за зброю”, маючи на увазі участь у так званому “ополченні Донбасу”. Про те, що український Донбас і Кримський півострів окупувала саме регулярна армія Російської Федерації, доповнена купкою колаборантів, Княґніцкій не обмовився ні словом.

В іншому матеріалі наприкінці 2014 року Гаррі зауважив, що російські бойовики начебто “змушені стріляти у відповідь”, інакше український танк зруйнує житловий квартал.²² Тоді російсько-українську війну на сході України Княґніцкій називав геноцидом України проти “народу Донбасу”,²³ а насильно вивезені росіянами українські діти в матеріалах журналіста перетворилися на втікачів від війни.²⁴ Саме Княґніцкій є автором матеріалу про затримання так званої “терористичної групи”, серед членів якої був український режисер Олег Сенцов.²⁵ Після затримання Олег 5 років провів у російському полоні.

У жодному з тогочасних матеріалів Княґніцкого не згадується російська агресія, а російських бойовиків Гаррі послідовно називав “ополченцями” або “самообороною Донбасу”.²⁶ Що цікаво: тезу про “самооборону” тоді підхопили навіть деякі українські медійні ресурси. У 2017 році Княґніцкій звільнився з “НТВ”, переїхав до США, після чого в одному з інтерв’ю заявив, що більше не готовий прогинатися.²⁷ 2018 року Гаррі влаштувався на роботу до російськомовного телеканалу “RTVi” у Нью Йорку. З 2012 до 2019 року цим телеканалом володів російський підприємець Руслан Соколов — колишній директор того ж таки телеканалу “Звєзда”.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

У 2021 році в матеріалі “Рік без Джорджа Флойда: як змінилися США і чого досягли активісти Black Lives Matter”, що був присвяченим протестам після вбивства афроамериканця Джорджа Флойда білим поліцейським, Гаррі написав: “Бо там, де темношкірі — там злочинність. Так кажуть росіяни, що виїхали з Південного та Східного Гарлема. Рік тому там було спокійно, а після загибелі Флойда і протестів стало небезпечно. Але сьогодні пов’язувати це саме з афроамериканцями неполіткоректно”.²⁸

У будь-якому притомному, а тим паче — відомому американському медіа за подібні заяви журналіста моментально звільнили би з роботи, але не в цьому випадку. Згаданий матеріал не мав для Гаррі жодних наслідків. Після переходу з “НТВ” Княґніцкій забув змінити риторику, і у 2019 році, коли Росія захопила українські кораблі в Керченській протоці,²⁹ він заявив, що Україна начебто спровокувала Росію і насправді незрозуміло, хто винен.³⁰ Після переходу на російськомовний “Голос Америки”, Княґніцкій все ж трохи перемінив платівку: почав критикувати Росію³¹ і навіть дозволив собі називати війну війною.

Княґніцкій 2020 року обережно покритикував “НТВ” і заявив: “Керівництво забороняло мені виходити в прямий етер із українцями, які говорили про російські обстріли та вбивства. “Голос Америки” дав мені можливість розповісти правду про війну”.³² Виявляється, що він хотів говорити правду, але злі керівники “НТВ” забороняли йому це робити? Метод перекладання відповідальності на інших був дуже популярним, зокрема, на Нюрнберзькому процесі, коли найкривавіші злочини проти людства нацисти виправдовували наказами, які не можна було не виконувати.

У 2016 року “RTVi” оновив свою політику та сітку мовлення, і на оновлений телеканал почали масово переходити відомі російські журналісти. Питома частина нових співробітників раніше працювала на “НТВ”. До “RTVi”, крім Княґніцкого, перейшли Лєонід Парфьонов, Антон Хрєков, Владіслав Андрєєв, Дмітрій Новіков, Константін Ґольдєнцвайґ, Наталія Мєтліна, Свєтлана Чєбан, Маріанна Мінкєр, Ельза Ґазєтдінова, Константін Рожков, Сєрґєй Мітрофанов, Тіхон Дзядко та інші. Дзядко згодом майже 2 роки був заступником головного редактора “RTVi”, а у 2019‑му став головним редактором “опозиційного” телеканалу “Дождь”, що восени 2022 року оскандалився зборами грошей на амуніцію російським окупантам. Латвія, Литва та Естонія не стали жувати соплі, у грудні 2022‑го заборонивши трансляцію пропагандистів у своїх країнах.³³ Частина цих журналістів без пояснення причин перейшла з “RTVi” на російськомовний “Голос Америки”. З осені 2022 року на “Голосі Америки” також працює журналістка Дар’я Давидова, яка раніше працювала на російському державному телебаченні, де виправдовувала окупацію Кримського півострова Росією.

Колектив каналу “RTVi” дивним чином поєднує як начебто опозиційних, так і відданих владі Крємля журналістів, частина яких продовжує топтати стежку до “Голосу Америки”. Так, 2020 року продюсером каналу став лідер російського гурту “Лєнінґрад”, крємлівський придворний музикант Сєрґєй Шнуров, який із 2016 року був співведучим програми “Про любовь” на російському “Пєрвом каналє”.³⁴ Також Шнуров із 2019 року був членом Громадської ради при Комітеті Державної думи Федеральних зборів Російської Федерації з культури і виконував роль “спускового клапана” для критиків Крємля. Його пісні обережно висміювали корупцію та несмак владних осіб, але сам Шнуров із часом опинився серед тих, про кого співав. Із серпня 2022 до березня 2023 року продюсером “RTVi” також був Константін Обухов — КВНщик і колишній продюсер розважальних проєктів на російському телеканалі “ТНТ”, що належить державному “Ґазпрому”.

У березні 2023 року до “Настаящєва врємєні” (російськомовного “Голосу Америки”) приєднався інший колишній журналіст “RTVi” Іл’я Клішин,³⁵ який у 2013–2016 роках був головним редактором сайту каналу “Дождь”, а також співпрацював із “РІА Новасті” — однією з найбільших державних медіаагенцій Росії. В 2014 році він опублікував статтю “Як Росії зберегти Крим після Путіна”,³⁶ рефлексуючи на тему легалізації окупованого українського півострова. З 2022 року він живе у Вільнюсі, а у своєму твіттері пише про антивоєнні мітинґи та проблеми Росії.³⁷ Після розголосу новини про Клішина канал дав задню, заявивши, що він не буде очолювати інтернет-команду “Настаящєва врємєні”.³⁸

Згідно з опублікованим 2023 року розслідуванням команди Алєксєя Навального,³⁹ впродовж 2019–2021 років “RTVi” отримав від мерії Москви 1,3 мільярда рублів як оплату за рекламні кампанії та у вигляді переказів через “фірми-прокладки”. Ця сума склала 60 відсотків бюджету каналу, а це напряму вказує на фінансування Крємлем начебто опозиційного американського телемедіа.

Завдання було виконано: фокус світової уваги на кілька днів змістився з воєнних злочинів російської армії на панянку, яка сказала своє рішуче “Ні!” пропаганді, яку сама ж і створювала впродовж 19 років…

Та пропагандисти рушають не лише до Америки. 14 березня 2022 року у прямому вечірньому етері програми “Врємя” на “Пєрвом каналє” несподівано з’явилася Маріна Овсяннікова з написаним від руки антивоєнним плакатом⁴⁰ і кілька разів вигукнула: “Астанавітє войну! Нєт войнє!”. Якраз у цей час ведуча новин Єкатеріна Андрєєва незворушно розповідала про главу уряду Російської Федерації Міхаіла Мішустіна, який закликав прем’єра Білорусі співпрацювати для обходу санкцій. В етер посеред речення запустили інший сюжет, а керівництво каналу потім оголосило про службову перевірку. Про те, що жодних прямих етерів на центральному російському телебаченні немає, а будь-які “прямі” випуски виходять із 15‑секундною затримкою, щоб уникнути таких ситуацій, Овсяннікова на плакаті не написала.

Маріна народилася в Одесі, до одруження мала прізвище Ткачук. З 2003 року жінка працювала на “Пєрвом каналє”, про цю роботу вона довго мріяла. Серед наслідків її перформансу з плакатом Маріна згадала хіба що спущені шини в її авто на парковці під “Останкіно” і затримання на кілька діб поліціянтами.⁴¹ За власними твердженнями, впродовж 19 років її все влаштовувало, але повномасштабне вторгнення російських військ до України 24 лютого 2022 року справило на неї настільки велике враження, що жінка не могла їсти та спати впродовж кількох діб. За 4 дні журналістка написала заяву на звільнення, заплатила штраф — 30 тисяч рублів — і без жодних перешкод виїхала з країни. В інтерв’ю Маріна згадувала, що не підтримувала владу, але виходити на протести не могла, бо… постійно не вистачало часу.

Овсяннікова швидко стала героїнею, її ім’я опинилося в трендах твіттера, а яскраво нафарбоване обличчя стало частим гостем інтерв’ю в західних та ліберальних російських медіа. Вона взялася публікувати протестні дописи на фейсбуці і оголосила про роботу над книгою. Саме в цей час, наприкінці березня та на початку квітня 2022 року, російські окупаційні війська обстрілювали з танків евакуаційні колони, українські та іноземні журналісти фіксували нечувані з часів Другої світової воєнні злочини росіян під час різанини в Бучі та Ірпені, а на західних кордонах вишикувалися величезні черги з тих, хто намагався виїхати з України.

Та завдання було виконано: фокус світової уваги на кілька днів змістився з воєнних злочинів російської армії на панянку, яка сказала своє рішуче “Ні!” пропаганді, яку сама ж і створювала впродовж 19 років. Маріна швидко змінила комфортне місце в Москві на не менш комфортне в Берліні: уже з квітня 2022 року вона стала журналісткою німецького видання “Die Welt”, а в червні навіть приїхала до “рідної” Одеси, чим викликала шквал критики й запитання до Служби безпеки України про те, як їй вдалося перетнути кордон.⁴²

Головний редактор “Die Welt” Ульф Поршард заявив, що вчинок Овсяннікової “захистив основи журналістської етики”,⁴³ а сама Маріна поскаржилася на українських гейтерів, що протестували проти її призначення на роботу в німецьке медіа. У травні її нагородили премією Вацлава Гавела за креативний протест.⁴⁴ Тут варто було б запитати: а чи можна вважати пропаганду журналістською роботою? Якщо ні, то робота Овсяннікової в німецькому медіа викликає подив, бо в такому разі вона не має жодного досвіду в журналістиці.

У липні Овсяннікова знову здивувала громадськість, несподівано повернувшись до Росії. Після одиночного пікету в Москві її повторно затримали поліціянти й посадили під домашній арешт, де вона почала писати автобіографічну книгу. Восени 2022 року колишній чоловік Маріни заявив, що вона з донькою втекла з-під арешту, після чого її оголосили в розшук, що не завадило їй знову безперешкодно виїхати з країни. У лютому 2023 року Маріна в Парижі презентувала німецькомовну книгу “Між добром і злом. Як я нарешті виступила проти крємлівської пропаганди”,⁴⁵ її можна купити за 20 євро.⁴⁶ Книгу переклали кількома мовами.

Кондрат’єв звинуватив українські телеканали в тому, що вони занадто часто називають Росію агресором, а “повстанців, яких підтримує Крємль” (sic!), — терористами або бандитами. Також він інкримінував українським каналам скоординованість та назвав їх однобокими…

Іншим прикладом пропагандиста, що свого часу вкорінився на Заході, є совєцько-російський журналіст Ніколай Ґоршков, батько якого був офіцером військово-морської розвідки в СССР. Ніколай у 1970‑х роках вивчав США та Канаду в одному з інститутів “союзної” Академії наук, а в 1980‑х працював на Всесвітній службі Московського радіо, передавачі якої діяли в Совєцькому Союзі, Східній Європі та на Кубі. Радіостанція мовила 70 мовами і була одним із основних інструментів совєцької пропаганди, спрямованої на Захід. Згодом на її основі було створено пропагандистську медіаплатформу “Спутнік” (“Sputnik”).

Ґоршков був вірним підспівувачем Крємля і вже тоді звинувачував Захід у спробах впливати на Совєцький Союз. У травні 1984 року в програмі для австрійських слухачів під час обговорення теми “Психологічна війна Заходу проти совєцького блоку” Ґоршков заявляв, що СССР протистоїть псуванню міжнародних стосунків брехнею та наклепами.⁴⁷ А через понад 40 років, у 2017‑му, він — уже як керівник “Спутніка” в Британії — так коментував свою роботу: “За три роки, що я тут працюю, мені жодного разу не дзвонили з Москви і не говорили, що мені можна розказувати і чого не можна. Нас звинувачують в упередженості, але іноді я думаю, чи немає упередженості щодо нас”. Чи не дзвонили йому з інших міст, Ґоршков не уточнив, а загальний напрям його риторики за понад пів сторіччя так і не змінився.

Знайти іномовного журналіста часів існування Совєцького Союзу, який не був би працівником спецслужб, — це як знайти живого єдинорога. Сам Ґоршков у матеріалі БіБіСі від 21 березня 2011 року⁴⁸ так згадував про свою роботу на Московському радіо: “Це було не просто мовлення країни, це було мовлення КПСС. Наші керівники сиділи у відділі міжнародної інформації ЦК КПСС. Вони нам говорили через наших керівників на Іномовленні, що нам говорити, про що нам говорити, як нам говорити”.

Це не завадило йому згодом працювати в західних медіа: з 1993 до 2013 року Ніколай був журналістом на БіБіСі, де допомагав створювати московський офіс російської служби. Саме він придумав доменне ім’я bbcrussian.com і цей формат згодом став стандартом для місцевих служб БіБіСі. У різні періоди він жив у Лондоні та Москві, а у 2008–2013 роках керував пунктом БіБіСі в Києві, що відповідав за Росію, Білорусь, Молдову, Україну та Західні Балкани.

Одним із напрямів роботи Ніколая була служба “БіБіСі Моніторинґ”,⁴⁹ що надавала для західних медіа експертизу щодо різних країн. За словами Ґоршкова, він перетворив її на “цінне джерело історій” для БіБіСі, зокрема про Україну. Мені стало цікаво, яку саме експертизу видають експерти, підібрані під керівництвом Ґоршкова, і я натрапив на статтю 2015 року “Упереджене висвітлення конфлікту українським телебаченням заперечує його сміливу нову журналістику” (“Ukrainian TV’s partisan coverage of conflict belies its bold new journalism”).⁵⁰ Її автор — киянин Андрєй Кондрат’єв, що у 2005–2007 роках працював у пресслужбі президента Віктора Ющенка.⁵¹ У статті він звинуватив українські телеканали в тому, що вони занадто часто називають Росію агресором, а “повстанців, яких підтримує Крємль” (sic!), — терористами або бандитами. Також Кондрат’єв інкримінував українським каналам скоординованість та назвав їх однобокими, адже військові дії, за його словами, представлені лише з погляду уряду.

Під керівництвом Ґоршкова 29 квітня 2011 року україномовна служба “Радіо БіБіСі” провела останній прямий радіоетер, а наступного року сайт bbc.ua запустив російськомовний розділ новин. Його важко назвати зацікавленим у розбудові української служби новин: Ґоршков, імовірніше, будував філію російського офісу в колишній колонії. У березні 2014 року в статті “Чи стане український конфлікт гарячим?” (“Will the Ukrainian conflict turn hot?”)⁵² для сайту “Russia Beyond”, що фінансується урядом Російської Федерації, він написав, що Луганськ і Донецьк були російськими губерніями, поки їх не анексували до України 1918 року. Тут же він згадав класичну пропагандистську тезу, що етнічні росіяни і російськомовні українці на сході незадоволені націоналістичними й антиросійськими заявами в Києві та на заході країни.

2014 року Ґоршков повернувся до Британії, де до березня 2022 року керував місцевим відділенням пропагандистської інформаційної агенції “Спутнік”, головним редактором якої є сумнозвісна Марґаріта Сімоньян.

Одна з колег Ґоршкова, керівниця единбурзького офісу агенції “Спутнік” Оксана Бражнік, раніше працювала політичним радником В’ячеслава Володіна. Володін був заступником голови Адміністрації президента Російської Федерації Путіна, а нині є головою Ґасударствєнной Думи. У квітні 2022 року він вимагав визнати Україну “терористичною державою”.⁵³

Ці та багато інших журналістів роками створювали й популяризували російську пропаганду для насаджування феномену “рускава міра”, який не має жодного стосунку до миру. Ми вже виявили, що канали, де вони працювали, спонсоруються Крємлем, а отже — мають гроші на залучення чималої авдиторії. Це також могло утримувати на роботі тих, хто не зовсім поділяв погляди Путіна та команди, але, маючи чималу авдиторію, не вмів або не мав стимулів шукати альтернативні джерела прибутку. З часом політика Крємля ставала все агресивнішою, і поступово журналісти, які лишалися лояльними до імперської влади, опинялися в дедалі більшій ізоляції. Так уже сталося з найвідомішими з них: Владіміром Соловйовим, Єкатєріною Андрєєвою, Марґарітою Сімоньян та іншими топовими журналістами цієї країни. Їхнє майно та рахунки в Європі й США принаймні частково заарештовані, в’їзд до Євросоюзу та США їм ускладнений або заборонений, тож відпочити від кривавих буднів у будиночку на березі озера Комо чи в австрійських Альпах стало дуже проблемно або й геть неможливо.

Найвідоміші з російських пропагандистів опинилися в пастці в кордонах своєї імперії та її малорозвинених сателітів, за які вони вже не втечуть, адже колективний Захід запровадив проти них численні санкції. Цю ж практику треба розповсюджувати й на пропагандистів меншого масштабу, адже невже княґніцкі, овсяннікови та кожуріни чимось суттєво відрізняються від умовних соловйових та андрєєвих? Якщо так, то чим? А якщо ні, то чому одні під санкціями, а інші успішно будують кар’єру в американських медіа? Риторичні питання, на які треба шукати відповіді.

Керівництво каналу закриває очі на відкриті порушення журналістських стандартів і роботу на пропаганду. Й цьому є несподівано просте пояснення. Російськомовною службою “Голосу Америки” керує Ірина ван Дусен…

Коли запахло смаженим, пропагандисти почали змінювати риторику, шукати шляхи відступу й принаймні частково переходити на інший бік барикад. І нехай сьогодні велика частина цих людей говорять напівправду або навіть правду, але саме ці штучно створені лідери думок упродовж майже 20 років закладали підґрунтя сучасної війни в Україні, виправдовували анексію грузинських територій, війну в Сирії, Центральноафриканській Республіці та в інших гарячих точках, спотворювали пам’ять про обидві чеченські війни. Саме ці пропагандисти допомагали російському режиму зомбувати як власне населення, так і частину українського й навіть західного. Ці журналісти просували й деінде досі просувають тези про “не таких” росіян — хороших і демократичних лібералів, нав’язували версію, що винен лише Путін, а всі інші росіяни війни не хочуть. Санкції, мовляв, час зняти, а русофобія — це взагалі зайве.

Окрім пошуку кращого життя, феномен масового переїзду журналістів із Росії на західні канали можна пояснити і розвитком агентурної мережі ФСБ за кордоном. Із часом ми побачимо чимало викриттів таких історій. Запам’ятайте цей твіт.

Західним любителям домовлятися посередині стає ніяково, коли їм нагадують, що не Путін особисто катував людей у Бучі і не Пріґожин вручну наводив ракету на Дніпро в січні 2023‑го та на Харків у лютому 2022‑го. Навряд чи сам Шойґу крав унітази і знищив музей Сковороди на Харківщині. Ймовірність, що Кадиров особисто на БТРі їхав захоплювати Київ за 3 дні, — теж мізерна. Усе це — справа рук простих росіян, яких їхні ліберали люблять називати “наши мальчікі”. До речі, термін “російський ліберал” навряд чи варто вважати коректним, бо про який лібералізм може йти мова в тоталітарній системі? Російський ліберал — це оксюморон на кшталт сухої води, адже ці люди бажають своїй імперії стати демократичною, мати сильну армію та побороти корупцію. Ми ж бажаємо, щоби вона розвалилася.

Тож коли другій армії третього світу не вдалося взяти Київ, а натомість вдалося за пів року втратити більше людей та техніки, ніж за 10 років у Афганістані, багато хто з журналістів включили задню. Ті, кому є що втрачати, не хочуть відповідати за наслідки своїх дій. Та й сідати разом зі своїм керівництвом теж геть не хочеться.

Варто розуміти, що бути журналістом у Росії дійсно важко. Справжній журналіст, який хоче писати правду, має там три шляхи: загинути, сісти до тюрми за вигаданим звинуваченням або ж виїхати з країни. Але якщо перед тим, як утекти, журналіст їде на Кримський півострів за репортажем про “щасливих” кримчан у окупації, до Ростова — за посмішками врятованих окупантами дітей, на український Донбас — за історіями про вигадану Крємлем громадянську війну, — це пропаганда та дезінформація, а не журналістика. І він чи вона має нести за це відповідальність, а не нести документи до посольства США за робочою візою.

Після того, як про цих пропагандистів стало відомо, 15 працівників російськомовної служби “Голосу Америки” в листопаді 2022 року звернулися з непублічним запитом до керівництва з вимогою звільнити цих співробітників,⁵⁴ а в лютому 2023 року цей лист опублікували.⁵⁵ Попри це, 23 лютого менеджери російськомовного “Голосу Америки” виступили на підтримку пропагандистів, заявивши, що не було виявлено жодних порушень ані в їхній редакції, ні на минулих місцях роботи. На час розслідування⁵⁶ Давидову та Княґніцкого тимчасово відсторонили від роботи на каналі,⁵⁷ але так і не звільнили.

Після приходу до влади Путіна виросло ціле покоління пропагандистів, світогляд яких чітко відповідає інтересам Крємля, а начебто критичні матеріали все одно корелюються з лінією владної партії…

Керівництво каналу закриває очі на відкриті порушення журналістських стандартів і роботу на пропаганду. Й цьому є несподівано просте пояснення. Російськомовною службою “Голосу Америки” керує Ірина ван Дусен. Поки вона була в довгостроковій відпустці, замість неї службою керував один із менеджерів — Аркадзь Чарапанскі,⁵⁸ колишній радник Посольства Білорусі в США. У 2000 році він попросив політичного притулку,⁵⁹ а згодом побудував успішну американську кар’єру.

Одним із керівників офісу російськомовної служби “Голосу Америки” в Нью Йорку є Міхаіл Ґуткін,⁶⁰ у минулому — працівник того ж російського каналу “НТВ”.⁶¹ Він очікувано не бачить проблеми в своїх колишніх колегах‑пропагандистах на службі американського телеканалу. І він правий, адже вони не змінили підходу до роботи, який влаштовував керівництво “НТВ” — лише перейшли на нове місце. Разом із Ґуткіним на російськомовному “Голосі Америки” працює Вікторія Купчінєцкая⁶² — колишня редакторка програми “Сєводня в Амєрікє” на тому ж таки “НТВ”.⁶³ Як пояснили анонімні джерела в “Голосі Америки”, Купчінєцкая є цивільною дружиною Ґуткіна і також бере участь в ухваленні рішень.

Згідно з анонімними джерелами в “Голосі Америки”, проблему російських пропагандистів дійсно обговорили на внутрішньому зібранні. Проте, головним питанням зустрічі були не пропагандисти в лавах американського медіа, а те, як заспокоїти невдоволення громадськості. Тож ці псевдожурналісти досі продовжують роботу на каналі та надалі отримують чималу зарплату за рахунок американських платників податків. Варто зазначити, що в українськомовному та російськомовному офісах “Голосу Америки” працюють і професійні журналісти, які не мають досвіду розповсюдження пропаганди, натомість такі колеги знищують репутацію всієї багатомовної служби новин, яку журналісти будували впродовж десятиріч.

Перед розвиненими демократіями нині стоїть непросте завдання — переглянути тезу про Росію як монолітну державу, що склалася після розвалу СССР. Мало не головна аксіома перебудови кінця 20 сторіччя виявилася теорією, а змінні в цьому рівнянні суттєво трансформувалися впродовж 30 років. Уже минули п’ять Форумів вільних народів пост-Росії, які об’єднали представників принаймні десятка поневолених імперією державних утворень. У них брали участь представники урядів в екзилі, громадських організацій та активістів, що ставлять за мету незалежність своїх держав від російської окупації. Головна теза зібрань — мирний і контрольований вихід із так званої “Російської Федерації” незалежних демократичних держав або їхніх союзів на основі як етнічних, так і політичних націй.

Служби “Голосу Америки” або “Настаящєва врємєні”, де працюють колишні працівники російських пропагандистських видань, практично не приділили цьому Форуму жодної уваги, натомість опублікували новину про те, що генпрокуратура Російської Федерації назвала Форум “небажаним”.⁶⁴ Українська (російськомовна) служба “Радіо Донбас. Реалії” побіжно згадала про Форум в одному з лютневих випусків подкасту,⁶⁵ а російськомовне “Радіо Свобода” в серпні 2022‑го випустило матеріал московського політолога Алєксандра Кинєва, де пропоновані кордони майбутніх держав він описує так: “Його [Форуму — примітка автора] маловідомі, переважно, широкому загалу учасники… опублікували кілька кумедних карт безлічі “держав”.⁶⁶ Замість “хаосу розпаду” він запропонував переглянути устрій Російської Федерації на демократичній основі й de facto зберегти імперські завоювання, дещо переформатувавши фасад імперії і замінивши нинішнього царя на іншого.

Російськомовні сайти, пов’язані з “Радіо Свобода”, станом на момент підготовки матеріалу практично не публікували жодних згадок про цю ініціативу. Винятком стало видання “Idel.Реаліі” — медіапроєкт татаро-башкирської служби “Радіо Свобода” в Поволжі, на сайті якого розміщені матеріали⁶⁷ про кожен із Форумів.

Цілком імовірно, що я погано вмію ґуґлити й російські журналісти в США писали-таки про Форум вільних народів із дотриманням галузевих стандартів. Тож я сконтактував із Олегом Магалецьким — співорганізатором Форуму, який підтвердив: жоден із представників американських офісів згаданих вище видань не просив його про коментар. Наступні з’їзди Форуму мають пройти наприкінці квітня 2023 року у Вашинґтоні, Філадельфії та Нью Йорку. Ігнорування російськими журналістами долі поневолених народів Російської Федерації — це ще одне свідчення їхньої упередженості проти правди.

У Росії — країні з бідним народом і багатим урядом — журналісти звикли працювати на структури, що мають владу та гроші, а для цього необхідно навчитися цензурувати власні матеріали. Після приходу до влади Путіна виросло ціле покоління пропагандистів, світогляд яких чітко відповідає інтересам Крємля, а начебто критичні матеріали все одно корелюються з лінією владної партії. Нехай навіть частина цих людей давно виїхала до Латвії, Чехії, Британії чи США, щоби “не прогинатися”.

Російська Федерація демонструє неспроможність діяти як незалежна держава, а російська пропаганда так і не змогла зрозуміти, що означає свобода слова. Адже ні свободою, ні журналістикою ці пропагандисти не володіють.

Інші оповіді Назара Токара
Інші оповіді, ілюстровані Asta Legios

---

1. Звезда. “Солдаты Преображенского полка присягнули на верность Родине”. 13 грудня 2014. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/201412131335-k7zo.htm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
2. Дописувачі Вікіпедії. Звезда (телеканал) [Online].Українська Вікіпедія. 5 серпня 2022. Доступно: http://surl.li/gclxs [Станом на квітень 2023]. ↩︎
3. Звезда. “Нацистские зомби с флагами и рунами вернулись из тьмы на Украине”. 22 квітня 2017. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/schedule/programs/201612191554-qh8a.htm/201704241447-o0t6.htm [Станом на квітень 2023] та Звезда. “Скрытые угрозы” с Николаем Чиндяйкиным. “Альманах №53” (12+) (Со скрытыми субтитрами)”. 16 травня 2021. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/schedule/program-guide/202105161045-gs97k.html [Станом на квітень 2023].  ↩︎
4. Звезда. “Целовали советские танки: как на Западной Украине встречали Красную Армию в 1939 году”. 17 серпня 2017. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/201707170942-drvo.htm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
5. Звезда. “Раскольники захватили последний храм УПЦ в Ивано-Франковской области”. 28 березня 2023. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/20233281639-N0Dgz.html [Станом на квітень 2023] ↩︎
6. Звезда. “Украинские националисты возобновили обстрел Донецка утром 28 марта”. 28 березня 2023. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/2023328849-l7n46.html [Станом на квітень 2023] ↩︎
7. Звезда. “Комментарий редакции по факту публикации статьи Л. Масловского о событиях 1968 года в Чехии”. 22 листопада 2017. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/201711221504-kzlq.htm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
8. Звезда. “Д/с “Война миров”. “Фашистские тайны белой Финляндии” (16+) (Со скрытыми субтитрами)”. 15 вересня 2022. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/schedule/program-guide-zvezda-plus/202209150225-ue4fd.html [Станом на квітень 2023] ↩︎
9. Звезда. “Собкор “Звезды” рассказал подробности теракта в Барселоне”. 17 серпня 2017. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/201708172122-4ujy.htm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
10. Звезда. “Колонна с гуманитарным грузом застряла на границе”. 16 серпня 2014. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/news/201408160838-f914.htm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
11. Дописувачі Вікіпедії. Бої за Іловайськ [Online].Українська Вікіпедія. 26 березня 2023. Доступно: http://surl.li/cejky [Станом на квітень 2023]. ↩︎
12. Українське радіо. “На Донбас прибув черговий “гуманітарний конвой”. 26 травня 2016. [Online]. Доступно: http://nrcu.gov.ua/news.html?newsID=26004 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
13. Звезда. “Вот что происходит”. Выпуск 27 июня 2014 года”. 28 червня 2014. [Online]. Доступно: https://tvzvezda.ru/programs/201406201818-nzkb.htm/201406281407-7bud.htm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
14. Настоящее Время. Дмитрий Кожурин [Online]. Доступно: http://surl.li/gcmqq [Станом на квітень 2023]. ↩︎
15. Настоящее Время. О нас [Online]. Доступно: http://surl.li/gcmsu [Станом на квітень 2023]. ↩︎
16. Настоящее Время. YouTube. Доступно: https://www.youtube.com/@CurrentTimeTV [Станом на квітень 2023]. ↩︎
17. Similarweb [Online]. Доступно: https://www.similarweb.com/website/currenttime.tv/#overview [Станом на квітень 2023]. ↩︎
18. Настоящее Время. Facebook. Доступно: https://www.facebook.com/currenttimetv/videos/406662334950542/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
19. FREEДОМ.LIVE. “Оппозиция РФ собралась в Вильнюсе: чего ожидать от Конгресса свободной России”. YouTube, 31 серпня 2022. Доступно: https://youtu.be/yxa4j33pgOk [Станом на квітень 2023]. ↩︎
20. Детектор медіа. [Online]. Доступно: http://surl.li/gcnhf  [Станом на квітень 2023]. ↩︎
21. НТВ. “Украинские военные бьют по мирным жителям, разговаривающим по телефонам”. 4 липня 2014. [Online]. Доступно: https://www.ntv.ru/novosti/1099996 [Станом на квітень 2023] ↩︎
22. НТВ. “В Донбассе дети собирают смертоносный металлолом, чтобы выжить”. 26 жовтня 2014. [Online]. Доступно: https://www.ntv.ru/novosti/1255476/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
23. НТВ. “Геноцид и уничтожение”: жители Донбасса в ужасе от действий украинской армии”. 6 липня 2014. [Online]. Доступно: https://www.ntv.ru/novosti/1107176/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
24. НТВ. “Бежавшие в Россию школьники в День знаний вспоминали погибших на Украине одноклассников”. 1 вересня 2014. [Online]. Доступно: https://www.ntv.ru/novosti/1205423/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
25. НТВ. “Задержанные ФСБ диверсанты “Правого сектора” хотели отнять Крым у России”. 30 травня 2014. [Online]. Доступно: https://www.ntv.ru/novosti/1002497/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
26. НТВ. “Вслед за Славянском донецкие ополченцы оставили Краматорск”. 5 липня 2014. [Online]. Доступно: https://www.ntv.ru/novosti/1104036/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
27. RTVI Развлечения. “Гарри Княгницкий — о работе в горячих точках и пользе перфекционизма”. YouTube, 20 квітня 2020. Доступно: https://youtu.be/EddozV48rxo [Станом на квітень 2023]. ↩︎
28. RTVI. “Год без Джорджа Флойда: как изменились США и чего добились активисты Black Lives Matter”. 29 травня 2021. [Online]. Доступно: https://rtvi.com/stories/god-bez-dzhordzha-floyda-kak-izmenilis-ssha/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
29. Юрій Корогодський. Еспресо. “10 фактів про військову агресію Росії у районі Керченської протоки”. 25 листопада 2019. [Online]. Доступно: https://espreso.tv/article/2019/11/25/10_faktiv_pro_viyskovu_agresiyu_rosiyi_u_rayoni_kerchenskoyi_protoky [Станом на квітень 2023]. ↩︎
30. RTVI Новости. “Кому выгодно столкновение кораблей России и Украины в Керченском проливе?”. YouTube, 26 листопада 2018. Доступно: https://www.youtube.com/live/OahX-xji230?feature=share [Станом на квітень 2023]. ↩︎
31. Голос Америки. Гарри Княгницкий [Online]. Доступно: http://surl.li/gcnuh [Станом на квітень 2023]. ↩︎
32. RTVI Развлечения. “Гарри Княгницкий — о работе в горячих точках и пользе перфекционизма”. YouTube, 20 квітня 2020. Доступно: https://youtu.be/EddozV48rxo [Станом на квітень 2023]. ↩︎
33. Європейська правда. “Дождь” припинять транслювати і в інших країнах ЄС після позбавлення ліцензії”. 8 грудня 2022. [Online]. Доступно: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/12/8/7152104/  [Станом на квітень 2023]. ↩︎
34. Анастасия Кривец. Медиаликс. “Про любовь”. Как Сергей Шнуров идёт по стопам Малахова на “Первом канале”. 7 вересня 2016. [Online]. Доступно: https://medialeaks.ru/0709nastia-pro-lyubov-kak-sergey-shnurov-stanovitsya-tenyu-malahova-na-pervom-kanale/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
35. Jason Jay Smart. Kyiv Post. “US Government-Funded News Channel Offered Job to Journalist Who Defended Annexation of Crimea”. 31 березня 2023. [Online]. Доступно: https://www.kyivpost.com/post/15197 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
36. Илья Клишин. Сноб. “Как России сохранить Крым после Путина”. 8 квітня 2014. [Online]. Доступно: http://web.archive.org/web/20220928125243/https:/snob.ru/selected/entry/74708/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
37. Ilya Klishin [@Vorewig]. Twitter. Доступно: https://twitter.com/vorewig/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
38. Ярослав Зубченко. Детектор медіа. “Пропагандист Ілля Клішин не буде очолювати інтернет-команду “Настоящего времени”. 31 березня 2023. [Online]. Доступно: https://detector.media/infospace/article/209629/2023-03-31-propagandyst-illya-klishyn-ne-bude-ocholyuvaty-internet-komandu-nastoyashchego-vremeny/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
39. Медиазона. “Команда Навального рассказала, что Венедиктов, Собчак и телеканал RTVI получают от Собянина сотни миллионов рублей за пиар мэрии”. 7 березня 2023. Доступно: https://zona.media/news/2023/03/07/milliony [Станом на квітень 2023]. ↩︎
40. DSNews. Марина Овсянникова. [Online]. Доступно: http://surl.li/gcoym [Станом на квітень 2023]. ↩︎
41. Светлана Рейтер. Meduza. “На парковке телецентра мне спустили все колеса”. Интервью бывшей сотрудницы Первого канала Марины Овсянниковой”. 20 березня 2022. [Online]. Доступно: https://meduza.io/feature/2022/03/20/na-parkovke-teletsentra-mne-prokololi-vse-kolesa [Станом на квітень 2023]. ↩︎
42. Павло Дак. Вголос. “Пропагандистка Овсянікова приїхала в Україну: СБУ “недогледіла” (фото)”. 4 червня 2022. [Online]. Доступно: https://vgolos.ua/news/propagandistka-ovsyanikova-priyihala-v-ukrayinu-sbu-nedogledila-foto_1421426.html [Станом на квітень 2023]. ↩︎
43. BBC. “Marina Ovsyannikova: German outlet hires Russian protester”. 11 квітня 2022. [Online]. Доступно: https://www.bbc.com/news/world-asia-61071163 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
44. Oslo Freedom Forum. “OFF 2022 Theater Talks | Day 3”. YouTube, 25 травня 2022. Доступно: https://www.youtube.com/live/vmvmU3LhT4U?feature=share [Станом на квітень 2023]. ↩︎
45. Артем Иванов. DW. “Марина Овсянникова в Париже представила свою книгу”. 10 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://www.dw.com/ru/marina-ovsannikova-v-parize-predstavila-svou-knigu/a-64364084 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
46. Owsjannikowa, Marina. Zwischen Gut und Böse. Wie ich mich endlich der Kreml-Propaganda entgegenstellte. 2023. Доступно: https://www.langenmueller.de/seiten/produktdetails-buch/product/3319/Zwischen%20Gut%20und%20B%C3%B6se/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
47. Take 1 of Several — Commentary List: Moscow Consolidated. 18 May 1884. Central Intelligence Agency’s Freedom of Information Act Electronic Reading Room. General CIA Records. CIA-RDP94-01353R002301730012-0, p.18. Доступно: https://www.cia.gov/readingroom/docs/CIA-RDP94-01353R002301730012-0.pdf [Станом на квітень 2023]. ↩︎
48. Евгения Минеева. BBC. “Вражеские голоса”. Прошлое, настоящее и будущее”. 21 березня 2011. [Online]. Доступно: https://www.bbc.com/russian/society/2011/03/110321_western_soviet_radio_voices [Станом на квітень 2023]. ↩︎
49. BBC Monitoring. Our experts [Online]. Доступно: https://monitoring.bbc.co.uk/experts [Станом на квітень 2023]. ↩︎
50. Andrey Kondratyev. BBC. “Ukrainian TV’s partisan coverage of conflict belies its bold new journalism”. 20 лютого 2015. [Online]. Доступно: https://www.bbc.co.uk/blogs/collegeofjournalism/entries/69d93bb2-c3c6-4fd5-a03c-2827a2cff2fd [Станом на квітень 2023]. ↩︎
51. Andrey Kondratyev. LinkedIn. Доступно: https://www.linkedin.com/in/andrey-kondratyev-a8971a14/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
52. Nikolai Gorshkov. Russia Beyond. “Will the Ukrainian conflict turn hot?”. 24 березня 2014. [Online]. Доступно: https://www.rbth.com/international/2014/03/24/will_the_ukrainian_conflict_turn_hot_35319.html [Станом на квітень 2023]. ↩︎
53. Ведомости. “Володин предложил признать Украину “террористическим государством”. 26 квітня 2022. [Online]. Доступно: http://surl.li/gcqlm [Станом на квітень 2023]. ↩︎
54. ЦЕНЗОР.НЕТ. “Пропагандист НТВ Княгницький, який знімав сюжети про “ополченцев”, влаштувався на “Голос Америки”. 22 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://censor.net/ua/n3401443 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
55. Jason Jay Smart. Kyiv Post. “Employees Rebel at US News Outlet Voice of America for Hiring Journalists with Pro-Kremlin Records”. 21 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://www.kyivpost.com/post/13327 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
56. Paul Farhi. Washington Post. “Voice of America journalists put on leave after ‘Russian propaganda’ accusations”. 24 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://www.washingtonpost.com/media/2023/02/24/voice-of-america-russian-propaganda/ [Станом на квітень 2023]. ↩︎
57. Фокус. “Голос Америки” звільнив двох журналістів через звинувачення в роботі на пропаганду РФ”. 25 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://focus.ua/uk/world/551902-golos-ameriki-uvolil-dvou-zhurnalistov-iz-za-obvineniy-v-rabote-na-propagandu-rf  [Станом на квітень 2023]. ↩︎
58. CIWR. [Online]. Доступно: http://surl.li/gcram [Станом на квітень 2023]. ↩︎
59. БДГ Деловая газета. “МИД: бывший советник белорусского посольства в США Аркадий Черепанский принят на работу во Всемирный банк”. 21 листопада 2000. [Online]. Доступно: https://bdg.by/news/news.htm%3F2537%2C1 [Станом на квітень 2023]. ↩︎
60. Gutkin Voa. Facebook. Доступно: https://www.facebook.com/GutkinVOA [Станом на квітень 2023]. ↩︎
61. НТВ America. “Сегодня 14 апреля в 9:30 pm EST смотрите первый выпуск местных новостей “Сегодня в Америке” из собственной студии НТВ Америка в Форт Ли, Нью-Джерси. Ведущие: Михаил Гуткин, спортивный комментатор Владимир Гурвич”. 14 квітня 2023. [Online]. Доступно: http://surl.li/gcria [Станом на квітень 2023]. ↩︎
62. Голос Америки. Виктория Купчинецкая [Online]. Доступно: http://surl.li/gcrlk [Станом на квітень 2023]. ↩︎
63. НТВ America. “Телеканалу НТВ-Америка исполнилось три года”. 12 жовтня 2005. [Online]. Доступно: http://surl.li/gcrnc [Станом на квітень 2023]. ↩︎
64. Настоящее Время. “Генпрокуратура РФ признала “нежелательным” выступавший за “депутинизацию” и деколонизацию страны “Форум свободных народов ПостРоссии”. 17 березня 2023. [Online]. Доступно: https://www.currenttime.tv/a/forum-svobodnyh-narodov-postrossii/32323061.html [Станом на квітень 2023]. ↩︎
65. Радіо Донбас Реалії. “Путін заговорив про розпад Росії, партизани підірвали літак у Білорусі”. 27 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://www.radiosvoboda.org/a/32268091.html [Станом на квітень 2023]. ↩︎
66. Александр Кынев. Радио Свобода. “Демократия вместо распада. Александр Кынев — о России регионов”. 3 серпня 2022. [Online]. Доступно: https://www.svoboda.org/a/demokratiya-vmesto-raspada-aleksandr-kynev—o-rossii-regionov/31968400.html [Станом на квітень 2023]. ↩︎
67. Idel.Реалии. “Форум всё более отчётливых требований. В Брюсселе прошел 5-й Форум свободных народов пост-России”. 1 лютого 2023. [Online]. Доступно: https://www.idelreal.org/a/32247389.html [Станом на квітень 2023]. ↩︎