Deus ex Ucraina: Загублені

— ДОБ-РИЙ ДЕНЬ, У-ЧИ-ТЕЛЬ-КО! — виструнчившись кожен біля своєї парти, хором, але трохи в різнобій, привіталися учні з дебелою жінкою в коричневій сукні на запах та з акуратною гулею, яку міцно тримали на потилиці дві схрещені бамбукові спиці‑шпильки. Вона з’явилася у дверях класу, щойно пролунав шкільний дзвінок.

— Сідайте, — холодно озвалася Мао у відповідь. Вона прошкутильгала, спираючись на патерицю, до вчительського столу, стала обабіч і обвела прискіпливим поглядом шість паралельних рядів одномісних парт, за якими саме вмощувалися другокласники після перерви. — Сподіваюся, всі вимкнули свої електронні девайси й склали їх на місце? — поцікавилася жінка після п’ятисекундної паузи, погладжуючи пальцями чорне, як вороняче крило, волосся на лівому виску, де біля коренів крізь фарбу зрадливо пробивалася сивина. — Ви прекрасно знаєте, що смартфонам, планшетам, смарт-годинникам і тому подібним діджитал-витребенькам не місце на моїх уроках… — Мао ще не встигла завершити речення, як зі стільців у різних кутках просторої кімнати зірвалося семеро 8-річних забудьків, наввипередки поспішаючи до тумби, що стояла одразу біля дерев’яної дошки. Три із чотирьох її шухляд були доверху набиті різноманітними “діджитал-витребеньками”. Нижня навіть добре не зачинялася через це, і дівчинка, що добігла останньою, так і залишила її напів відкритою.

Незадоволено вдихнувши й видихнувши так, щоби почули навіть на гальорці, Мао розвернулася й підійшла до дошки. Стоячи спиною до школярів, жінка переклала патерицю з правої руки в ліву, висунула верхню шухляду з тумби, вийняла звідти шматочок крейди й взялася виводити на темно-зеленому тлі білі цифри. В одному стовпчику — приклади: 41 + 18; 48 : 3; 93 – 46; 37 + 38; 29 + 54; 14 × 4; 78 – 69… а в іншому, що навпроти, — їхній розв’язок, але в довільному порядку, щоби учень, якого вона викличе відповідати, з’єднав їх стрілочками. 

Серед другокласників запала гробова мовчанка, яку ніхто не наважився б порушити. Ні, тільки не на занятті пані Мао. Якщо інші вчителі час від часу закривали очі на невинні дитячі пустощі, то вона була послідовно нетерпимою до дитячих бешкетувань у будь-якій формі. Про це з першої ж зустрічі попереджало її обличчя — насуплене, з глибокими складками між бровами, без жодного натяку на усмішку, але не всі діти однаково добре зчитували невербальні сигнали. Втім, минуло всього кілька уроків після початку нового 2024-го навчального року, й переважна більшість засвоїла, що навіть сопіти при закладеному носі в присутності пані Мао — це грубе порушення дисципліни, злісний вияв неповаги. Тепер же, майже на завершення другого семестру, видресувані нею школярики поводилися, як шовкові. Навчені гірким досвідом прицільного метання крейди їм у голови, вони принишкли, мов мишенята, слухняно чекаючи, поки вчителька допише для них приклади. Тишу переривало лише жалісливе скрипіння дошки під натиском її важкої руки. 

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Вона не повинна була б проводити уроки. Як директорка зразкового інтернату № 1 та голова Асоціації шкіл інтернатного типу, що одна за одною запрацювали в китайській зоні окупації Москви з осені 2023 року, Лі Мао мала достатньо обов’язків, які потребували її уваги. Керувати закладом, де навчаються й проживають 2 647 вихованців, не так вже й просто. Координувати ще шість таких — тим більше. До того ж ідеться не про безрідних сиріт, до яких нікому немає діла, а під її щоденною опікою діти зовсім нерядових військових, аналітиків, економістів, фінансистів, інженерів, власників будівельних фірм, лікарів, харчових технологів тощо, які вже 9 травня 2023 року, на другий день після оголошення рішень Смоленської конференції, вилетіли з Пекіна в колишню столицю Російської Федерації, щоби взяти під контроль та налагодити життєдіяльність у їхній зоні відповідальності. Так, це не можна було вважати рівноцінною компенсацією за анексований американцями Тайвань, але новоздобуті російські території — теж непоганий шанс захистити інтереси китайських робітників. 

Мао писала завдання лише у верхній частині дошки. Якщо когось вік згинає пополам, позбавляючи можливості рівно розправити спину, то її спіткала протилежна напасть: так заклинило поперек, що жінка ледве могла нахилятися. Здавалося, це ще один аргумент на користь того, щоби знизити своє робоче навантаження. Все-таки вона вже 6 років, як розміняла восьмий десяток. Але зовсім завершувати з учителюванням, залишившись тільки на адміністративній посаді, Лі Мао не згоджувалася. Ні, тільки не зараз, коли вона досягла піку своєї кар’єри. Вона не викаже своєї слабкості, чого б це їй не вартувало. Нізащо не дозволить похитнутися авторитету, який так довго й сумлінно завойовувала. Саме через це у всіх класних кімнатах, де навчалися учні початкової школи, у яких Мао вела уроки, з’явилися високі табурети з трьома сходинками. Щоби дітвора, яка ростом заледве сягала жінці до пояса, мала хоч якийсь шанс дотягнутися до прикладів із математики. 

Коли з перших парт до неї долинув ледь чутний шурхіт паперу, рука Мао застигла. Вона чула, як котрийсь із школярів вирвав аркуші із зошита й тепер, очевидно, щось із них майстрував. Кілька дітей тихенько захихотіли.

Тільки‑но жінка зібралася обрушити на порушника дисципліни весь свій гнів, як у її очах потемніло, класна кімната завертілася, наче вихор, патериця випала з рук, а слідом за нею важко повалилася на підлогу й сама Мао…

— Ану, припиніть базар! — вдавано спокійним, але безапеляційним тоном озвалася Мао. Отримавши перше попередження, учні вмить затихли, а вона продовжила своє. 

Дитячої витримки, втім, вистачило не більше ніж на 30 секунд. Вона чула, як за її спиною рипнув стільчик, неначе хтось заліз на нього ногами. Навіть не оглядаючись, Мао вже знала, хто винуватець цих пустощів. Лише Гектор наважився б продовжувати витівку після вчительського зауваження. Інші учні капітулювали моментально й до кінця уроку зазвичай трималися тихіше води та нижче трави. 

“Даремно я дала тоді слабину. Тепер він думає, що з мене можна мотузки вити. Треба сьогодні ж збільшити йому дозування! Неможливо далі терпіти ці вибрики. Ніхто більше не дозволяє собі так поводитися з вчителями… Зі мною!” — встигла подумати вона. Аж тут між партами хвилею пронеслося неспокійне вовтузіння. Неподалік знову зашарудів папір — і хтось один у кінці класу, не стримавшись, пирснув зі сміху. Далі захихикав ще один дитячий голосок, і ще один, і ще — і за якусь мить реготом заливалися майже всі. 

Перервав ці заразливі веселощі неочікуваний гуркіт: це патериця Мао тяжко опустилася на порожній табурет зі сходинками обабіч неї. 

— Безкультурні нахаби! — обернувшись, гримала вона на другокласників, не шкодуючи голосових зв’язок. — Як ви смієте проявляти таку непошану? Я обов’язково врахую вашу негідну поведінку при виставленні річних оцінок через 2 тижні! І повірте: кожну хвилину, яку ми втратили на початку через вашу неорганізованість і втрачаємо зараз на ваші хіхоньки-хахоньки, обов’язково надолужимо на перерві!

У цей момент 63 пари маленьких дитячих очей німо прикипіли поглядом до її обличчя. Деякі перелякано затулилися долонями й підглядали в шпаринки поміж пальцями, хтось спантеличено чухав потилицю, а були й такі, що просто розгублено завмерли з відкритими ротами.

— А ти, малий негідник, — погрозливо махаючи вказівним пальцем, вона зробила кілька кроків у напрямку до Гектора, який досі височів над другою партою біля вікна, — ти в мене ще пошкодуєш! 

Стоячи в гарячих обіймах полуденного сонця, дрібний школярик, який статурою мало відрізнявся від решти однокласників, хоча й був старший від них на 2 роки, знічено вертів у руках паперову фігурку панди, одягнену в коричневий халат. Остання підозріливо нагадувала собою його огрядну, вайлувату, на перший погляд, учительку математики. 

— Он чого всі зубоскалили! Теж мені клоун знайшовся! Постривай-но ж, я тебе зараз навчу, як треба поважати старших! — Мао замахнулася на нього патерицею, але той навіть не спробував відхилитися. Просто закляк каменем, ніби щойно зустрівся поглядом із горгоною Медузою. “Злякався, нарешті”, — мелькнуло в її голові. Тільки‑но жінка зібралася обрушити на порушника дисципліни весь свій гнів, як у її очах потемніло, класна кімната завертілася, наче вихор, патериця випала з рук, а слідом за нею важко повалилася на підлогу й сама Мао.

Вона не помилилася: Гектор справді злякався. Як і решта його однокласників. Але не праведної люті вчительки, яка ледь-ледь його не побила, а її нерозбірливих каракуль на дошці, безладного мукання й перекошеного виразу обличчя, права половина якого ніби сповзла донизу. Під час падіння від удару об плитку в Мао відвалився накладний палець, за допомогою якого жінка приховувала нестачу двох фаланг на лівому мізинці. Не знаючи, що це протез, хлопчик із широко розплющеними очима спостерігав, як палець учительки повільно котиться по підлозі аж до батареї. Це стало останньою краплею. Вражений страхітливою картиною хлопчик упав ничком поруч із Мао. 

Жінка отямилася, коли четверо чоловіків — фельдшер і медбрат, які приїхали на виклик, та двоє вчителів з інтернату — перекладали її на каталку. Поруч стояла лікарка Цай Ай зі шкільної санчастини, тримаючи за руку Тан Мейлінг — ученицю, яка здогадалася натиснути на тривожну кнопку. Такі були в кожному класі, під стільницею вчительської парти. 

— Невдячний хлопчисько! Таки довів мене до удару. А я стільки для нього зробила… — Лі Мао дуже чітко мислила в умі, але звуки, що виходили з її вуст, зовсім не складалися в слова. “Н…дя…й хл…ськ… ки… вів… уд… я …тіль… нго… бил…” — чула натомість бригада швидкої допомоги, везучи жінку коридорами в напрямку виходу, де припаркувалася їхня карета.
— Не намагайтеся говорити. У вас, напевно, стався інсульт. Він спровокував моторну афазію… Заспокойтеся, ми вам допоможемо. До речі, хлопчика теж уже госпіталізували. Хвилину тому його забрала інша швидка… — спроба медбрата втихомирити Мао мала протилежний ефект. Вона продовжувала неспокійно смикатися з боку в бік, силуючись видавити із себе: “Що? Що сталося з Гектором? Чому його повезли в лікарню?” — але безуспішно. Зрештою, жінка покинула свої намагання, бо раптом в очах задвоїлося, рот наповнився слиною з гірко-солоним присмаком і знову нахлинуло відчуття, що її ніби засмоктує в морський коловорот. 

По дорозі до інсультного центру, куди під голосне завивання сирени везла її швидка, погляд жінки часом прояснювався, а часом затуманювався знову, хоча повністю свідомості вона все ж не втрачала. Такою безпомічною Мао ще не почувалася ніколи. Навіть у миті просвітлення, коли жінка виринала з безодні, здавалося, ніби вона — ніщо інше як одномісний парусник, що, втративши під час шторму вітрила і весла, безладно дрейфує десь посеред безмежної водної гладі без будь-якої надії на порятунок. У розпачі жінка судомно намагалася нащупати під руками відсутню патерицю — свою опору, рятівне коло, та марно — тіло зовсім її не слухалося. Приреченим поглядом Мао втупилася в білу стелю кабіни, де одразу над нею з періодичністю в секунду-дві яскраво червоним кольором блимала лапма…

МАО ЗУПИНИЛАСЯ ПЕРЕД пішохідним переходом, чекаючи на зелений сигнал світлофора. За півтори хвилини, які вона встигла простояти на місці, обабіч і позаду неї зібралося вже людей зо 30. Переважно молодь, одягнена по-діловому та з портфелями в руках. Хтось легенько пританцьовував на місці, слухаючи в навушниках улюблену музику. Дехто допивав ранкову каву, паралельно читаючи щось у смартфоні. Струнка, як жердина, дівчина з кислотно-синім пасмом у каштановому волоссі, одразу поруч із Мао, витягла з зовнішньої бічної кишені портфеля дзеркальце та гребінець і взялася причісувати своє каре. Більшість же пішоходів просто нервово переминалася з ноги на ногу, пильнуючи час на смарт-годинниках чи фітнес-браслетах.

Щойно з’явилося жовте світло, як натовп навколо жінки з патерицею зірвався з місця й ринув через дорогу, ледь не волочачи її за собою. 

— Бісові діти! Вам що повилазило? — сварилася їм навздогін Мао, марно намагаючись розгладити лівою рукою блакитну блузку, що до штовханини на переході була ідеально випрасуваною, а тепер прим’ялася. Бурмочучи собі під ніс прокляття всім білим комірцям, які, запізнюючись вранці на роботу, готові змести будь-якого на своєму шляху, жінка дошкандибала останні 15 метрів до свого місця призначення — дев’ятиповерхової будівлі, облицьованої світло-сірою плиткою, з великими панорамними вікнами.

Мао пройшла крізь скляні карусельні двері в голл, отримала перепустку біля пункту охорони й ліфтом піднялася на другий поверх.

— Лі Мао до пана міністра, — пропустивши вітання, звернулася вона до юнака на ресепшені, що розташовувався одразу навпроти виходу з ліфта. Той навіть не встиг відкрити рота. — На 9:15 в нас призначена зустріч, — тон, яким були сказані ці кілька слів, і гордо піднята голова свідчили, що жінка дуже пишається собою. 
— Доброго ранку! Проходьте, будь ласка, вас чекають, — хлопчина вказав рукою на двері, метрів за 4 ліворуч від Мао. У ту ж мить він обігнув стійку, де було його робоче місце, й, випередивши на два кроки жінку з патерицею, рушив уперед, щоби відчинити перед нею двері.

…Останні десятиріччя ваше ім’я жодного разу не зникало з переліку національних зразкових вчителів, а їх відбирали з десятків тисяч претендентів по всій країні…

Шкутильгаючи в кабінет міністра, боковим зором Мао зауважила якийсь рух праворуч. У приймальні біля вікна була облаштована зона очікування: навколо овального столика зі стільницею з гартованого скла напівколом стояли чотири жовті м’які крісла з високими спинками. Одне з них було кимось зайняте, але ким — жінка не побачила, бо воно було обернене до вікна. Їй лише здалося, що там мелькнуло щось синє. У цей час перед нею широко розчахнулися двері, тож роздивлятися навколо, щоби задовольнити свою цікавість, уже не було часу.

— Вітаю, пане міністре! — натягнувши на обличчя приторну штучну посмішку, Мао легко вклонилася чоловіку років 50, що й не подумав піднятися назустріч своїй гості. 
— Сідайте, будь ласка, — кивнув він на один із двох стільців, які стояли поряд із його столом. — У вас вражаюче резюме, пані Мао, — поки жінка вмощувалася сама і прилаштовувала по сусідству свою патерицю, він вийняв із теки кільканадцять аркушів із друкованим текстом і віялом розклав їх перед собою. — Вища освіта. Майже 40 років педагогічного стажу. Жодного проваленого іспиту на підтвердження кваліфікації вчителя. Останні десятиріччя ваше ім’я жодного разу не зникало з переліку національних зразкових вчителів, а їх відбирали з десятків тисяч претендентів по всій країні… Правильно?
— Так, пане міністре, — Мао сиділа прямо, склавши долоні в замок на колінах, ніби зразкова учениця. 
— І втрата дитини не стала для вас перепоною… — відкинувши делікатність, чоловік уп’явся очима прямісінько в очі навпроти.
— Як і втрата чоловіка, — витримавши його погляд, холодно зауважила жінка. Вона навіть не ворухнулася, усім своїм виглядом показуючи, що провокація не вдалася.

На мить між ними запала незручна пауза. Міністр першим опустив очі, фактично прийнявши цей м’який ляпас. Він узяв до рук один із розкладених аркушів, щось у ньому шукаючи:

— На початку 1990-х ви 2 роки стажувалися в Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби, ґдє ізучілі рускій язик… — тепер він знову дивився прямо на жінку і його брови запитально вигнулися.
— Всьо правільна, ґаспадін міністр, — вслід за ним перейшла на російську Мао. 
— Нє зря, как відітє, старалісь. Прішло врємя васпользоваца етім знанієм. Мноґіє рускіє, правда, збєжалі. Далєко нє всє, к сожалєнію… — міністр зробив невеличку паузу. Випустивши з пальців папірець, він пришпилив його зверху важкою розчепіреною долонею. — Та ми не можемо дозволити собі зволікати, як це роблять інші. Потрібно освоюватися на нових територіях. З 9 травня в Москві вже працюють тисячі наших переміщених фахівців. Враховуючи, що це справа не одного дня, президент дозволив їм перевезти із собою сім’ї… Ваш заклад буде закритого типу, з цілодобовим наглядом із понеділка до суботи, щоби батьки не відволікалися від поставлених перед ними завдань. Будівництво стартує із червня, відкриття — 1 вересня. Ви вилітаєте через тиждень, 30 травня, спостерігатимете за процесом, починаючи з першої закладеної цеглини. Потягнете? 

…Ми не можемо згаяти можливості, що нині відкриваються перед Китаєм. Ми планували це ще з 2014-го, коли ніхто ще не припускав, що в результаті війни з Україною Росія може розвалитися… 

— Це велика честь для мене, пане міністре, — Мао, трішки привставши з місця, знову відвісила йому легкий поклін. — Я докладу всіх можливих і неможливих зусиль, щоби моя служба принесла користь партії та республіці.
— Ціную ваше прагнення. Думаю, кращої кандидатури нам, мабуть, і не знайти… Єдине, що мене трохи бентежить, — чоловік відкинувся на спинку крісла й поклав руки на бильця, зосередивши на своїй візаві пильний погляд, — це ваші тайванські зв’язки…
— Про це нема причин переживати. Я запевняю вас, пане міністре, жодних зв’язків не існує. Вони обірвалися, не встигши сформуватися, ще 1949-му, — Мао відповідала повільно, наголошуючи кожне слово. Вона вся похолола всередині, переживаючи, що найважливіше призначення в її кар’єрі може бути під загрозою. Неприродня усмішка, що все ще трималася на її обличчі, стала більше схожою на оскал. 
— Я сподівався почути це від вас, пані директорко, але ми все одно триматимемо руку на пульсі, — зауважив чоловік, піднімаючись із крісла і згрібаючи до теки аркуші з її біографічною довідкою. Засунувши папку під ліву пахву, міністр вийшов із-за столу й подав правицю Мао, що встала слідом за ним. — Бо ми не можемо згаяти можливості, що нині відкриваються перед Китаєм. Ми планували це ще з 2014-го, коли ніхто ще не припускав, що в результаті війни з Україною Росія може розвалитися… 

Останні два речення міністр освіти КНР говорив уже на ходу, проводжаючи Мао до дверей. 

— Триматимемо зв’язок, — кинув він навздогін жінці, зупинившись на порозі свого кабінету. Мао була на напів дорозі до ресепшена, коли почула за спиною: — Яньфень! Ось, стане в пригоді.

Мао злегка повернула голову й боковим зором побачила у віконному відображенні, як міністр передає теку молодій дівчині в білій блузці та чорному брючному костюмі, що вскочила з крісла, щойно почула звертання до себе. За віком та годилася б їй щонайменше у внучки, а її загалом офіційно-діловий вигляд розбавляло синє пасмо у волоссі.

У МОЛОЧНІЙ ДУБЛЯНЦІ з екошкіри, чорних чоботях до колін, блакитних хутряних навушниках і рукавицях на яскраво освітлених ліхтарями сходинках, що перед парадним входом до зразкового інтернату № 1, тупцяла У Яньфень. 

“Ох і завданнячко мені перепало. Ніхто не позаздрить”, — хекаючи в долоні, щоби зігрітися, дозволила собі в умі трішки понарікати молода дівчина. Може, вона продовжила б і далі, та її думки перервало приглушене гудіння мотору, що ставало дедалі гучніше, швидко наближаючись до неї. 

За мить із сірості вечірніх сутінків, що починалися одразу за рогом будівлі, під світло ліхтарів викотилося міліцейське авто, зі скрипом підминаючи під себе вкритий ожеледицею сніг. Щойно воно зупинилося, двері з боку водія відчинилися й звідти винирнув чоловік років 35 в темно-зеленій формі, на ходу одягаючи на голову такого ж кольору кашкет. Мовчки зробивши крок до задніх дверей, він різко смикнув їх за ручку, відчинивши навстіж, нахилився всередину й силоміць виволік звідти свого дрібного пасажира.

— Добрий вечір, дівчино! Приймете малолітнього кримінальника? — випроставшись, спробував пожартувати чоловік. Над козирком його головного убору виблиснула кокарда Народної озброєної міліції КНР: всередині оздобленого рисовим і пшеничним колоссям щита — герб Китаю, що височіє над Великою китайською стіною. Ліворуч від чоловіка нервово переминався з ноги на ногу патлатий кароокий хлопчик, із-під лоба кидаючи похмурі погляди на свого вартового, який міцно стискав його плече біля основи шиї. 
— Добрий, — буркнула Янфень, не оцінивши гумору міліціянта. — На вашому місці я б утрималася від навішування на дитину ярликів одразу з порогу. Тим більше в її присутності… — взялася вичитувати дівчина гостя. Її перебили вибухи феєрверків, що десь відносно неподалік ритмічно злітали в небо й розфарбовували темряву тисячами відтінків червоного, синього та зеленого. 

Дитина, що досі слухала коментарі чоловіка, опустивши очі на сніг, тепер підвела несміливий погляд на дівчину… Повагавшись пару секунд, він, урешті, зробив крок уперед, висмикуючись із лаписьк міліціянта, і подав праву долоньку Яньфень…

Щойно почулося перше бахкання, Гектор мимоволі напружився і кинув насторожений погляд у той бік, звідки долинав звук. Зрозумівши його природу, хлопчик одразу втратив інтерес. Натомість обидвоє дорослих, відволікшись від об’єкта своєї розмови, заворожено вдивлялися в різнокольорові потемки. Молода дівчина спустилася на кілька сходинок донизу, щоби краще бачити вогні, а чоловік напів обернувся в бік хлопчика, трішки послабивши свою хватку. У цей момент маленький арештант різко смикнувся, намагаючись вирватися із чіпких лещат міліціянта, та намарно.

— Бачте, який трюкач, — повертаючись знову до Яньфень, зауважив чоловік. — Все норовить утікти. Хоч бери й кайданки на нього одягай… 
— Ви зараз серйозно? — обурилася дівчина. Із сердитого її погляд змінився на співчутливий, щойно ковзнувши із самовдоволеного міліціянта на набурмосеного хлопчика у вимазаній обтріпаній куртці із закороткими рукавами, подертих де-не-де штанях, що навпаки були більші, ніж потрібно, на кілька розмірів, і черевиках, що вже не перший день просять їсти. 
— Цілком, — грубо відрубав чоловік, кидаючи спроби завести приємну світську бесіду з привабливою панянкою. — Враховуючи райончик, де ми його знайшли, та його забитих із ніг до голови татуюваннями товаришів, які накивали п’ятами, то зайвим не буде, — говорячи, міліціянт виставив хлопчика перед собою, ніби щит, і тепер вже міцно тримав його за плечі з обох боків. — Придивіться уважніше, на ньому все ж написано! — він добряче струснув дитину, яку й без того трохи підтрушувало на морозі. 
— Годі! — підвищивши голос, зупинила його дівчина. Вона швидко збігла донизу рештою сходів і присіла перед хлопчиком: — Прівєт, малиш. Я — Яньфєнь. А как тєбя завут? — зблизька вона помітила невеликий рубець над його лівою бровою, жовтизну від майже зійшовших синців справа на вилиці та на підборідді, збиті, із чорним брудом під нігтями, пальчики рук і хрестик на правій кисті, про який повідомлялося у факсі.
— Він і китайську розуміє. Просто прикидається, що ні, — відреагував міліціянт, почувши, що його візаві перейшла на російську. — Готовий побитися об заклад, що він немало корисних навичок встиг перейняти на тих вулицях. Інакше він просто не вижив би…
— Дякую, товарише всезнайко! — процідила крізь зуби Яньфень, дивлячись на міліціянта знизу. А тоді різко піднялася і простягла до хлопчика ліву руку: — Ходімо зі мною. Вже пізно, давно пора бути в ліжечку, — дитина, що досі слухала коментарі чоловіка, опустивши очі на сніг, тепер підвела несміливий погляд на дівчину, тоді перевела його на свого вартового, тоді знову на дівчину. Повагавшись пару секунд, він, урешті, зробив крок уперед, висмикуючись із лаписьк міліціянта, і подав праву долоньку Яньфень.

Вони здолали вже майже всі сходинки нагору, коли дівчина обернулася через плече й крикнула чоловікові, який уже зібрався сідати в машину:

— Гей! А ви хоч спробували зателефонувати за тими номерами?
— Якими номерами? — вдаючи здивування, відгукнувся міліціянт.
— З аркуша, що знайшли під час обшуку, — уточнила Яньфень.
— Не було там нічого, саме сміття! — відрубав чоловік, заліз в авто й хлопнув дверима.
— Зрозуміло… — пробубніла дівчина, звертаючись уже сама до себе. Вона легенько стисла долоньку, що тримала в лівій руці, й рушила далі, до парадного входу в інтернат. 

Коли Яньфень відчинила двері, пропускаючи хлопчика вперед, він на мить зупинився, заглянув їй у вічі й ледь чутно прошепотів своїй захисниці: 

— Гектор, — і стиснув її руку у відповідь. — Гектор Харабетс.

Ведучи дитину лабіринтами інтернату до спального корпусу, у кімнату, де Яньфень встигла підготувати для нього місце, вони випадково зустріли директорку Мао, що шкутильгала до своїх апартаментів.

— Директорко, ось наш новенький, — дівчина ніжно підштовхнула хлопчика, щоби він вийшов із її тіні. Але та, до кого вона зверталася, навіть не повернула голову в їхній бік. 

“Треба порозпитувати колежанок про Мао”, — міркувала того ж самого вечора Яньфень, лежачи в ліжку в очікуванні, поки її здолає сон. Дівчина намагалася скласти пазл, який усе ніяк не хотів складатися: “Навіщо обирати собі заняття, яке постійно нагадуватиме про втрату? Це про дивну схильність отримувати задоволення від болю чи вона просто аж настільки нечула мегера?”.

“ВІН НЕ ТАКИЙ, як усі”, — міркувала Мао, спираючись на патерицю навпроти панорамного вікна в широкому світлому коридорі, який по периметру оперізував просторий внутрішній двір інтернату. Жінка спостерігала за юрбою першачків, які бавилися там на перерві між уроками. Хтось із дітей катався на гойдалках, вправлявся в лазінні по канатах чи намагався підкорити скеледроми, частина невтомно гецала на батутах чи стрімголов з’їжджала з гірок, інші копали м’ячі чи просто ганялися одне за одним. Усі в білих сорочках із коротким рукавом, червоними хустинками, незмінно зав’язаними навколо комірця, та в чорно-сірих картатих спідницях і шортах. Директорка інтернату була твердо переконана, що форма — один із дієвих інструментів, який дисциплінує школярів, тому впровадила її від самого початку функціонування закладу. 

Аж ось краєм ока Мао помітила Гектора. Затаївшись від навколишньої метушні під спуском однієї з гірок, він грався на самоті, будуючи з коротких дерев’яних брусочків для дженґи якусь вигадливу вежу. 

Минуло вже понад 5 місяців, як цього підкидька прилаштували в її інтернат, а налагодити з ним контакт — що персоналу, що дітям — досі дуже складно. Єдина людина, яку він підпустив до себе, — це її секретарка. “Шпигунка Яньфень”, — презирливо скривилися губи Мао. 

Повернувшись у напівоберта, директорка різко виставила вперед свою чіпку клешню і схопила за руку, трохи вище ліктя, рандомного вихованця, на вигляд п’ятикласника, що саме проходив повз, теревенячи з друзями. 

— Поклич-но мені У Яньфень із приймальні. Терміново, — наказала Мао хлопчині, який звів на неї наполоханий погляд. 

Коли той німо кивнув, сигналізуючи, що почув і зрозумів директорку, вона розціпила свою залізну хватку, залишивши бліді відбитки своїх пальців на його плечі. П’ятикласник одразу ж дременув виконувати доручення, а жінка знову, ще пильніше, прикипіла поглядом до вікна. 

Вони бачать, що він інакший і ще недостатньо володіє мовою…

— Я не бачу суттєвого прогресу в Гектора, — відчеканила директорка Мао молодій дівчині, яка за мить до цього зупинилася поруч із нею. — Здається, ви погано справляєтеся з покладеними на вас обов’язками.
— Дуже перепрошую, шановна пані Мао, але в хлопчика є певні зрушення, — тремтливим голосом намагалася виправдатися Яньфень. — Хоч сам він ще не говорить, але вже достатньо орієнтується, коли звертаються до нього, — секретарка завела руки за спину й зціпила їх у замок, щоби хоч якось підтримати себе в хвилину слабкості. Вони обоє дивилися на Гектора, який у цю саму мить відволікся від складання брусочків, щоби почухати праву кисть. — Просто Гектору необхідно більше часу. Якщо чесно, я дещо хвилююся за нього. Здається, він пережив якийсь глибоко травмуючий досвід…
— Хм, — Мао скептично скривилася, від чого й без того глибокі зморшки на її обличчі перетворилися на справдешні рови. “Як канали Дуцзян’яню”, — мелькнуло в голові Яньфень. — Хіба він один такий “унікальний”? — уїдливість директорського тону підказала дівчині, що це було риторичне запитання, на яке навіть не треба намагатися відповісти.

Між ними запала мовчанка. Янфень спостерігала, як один з однокласників Гектора, Сяобо, стоячи посеред гурту, метрів за 15 від гірки, і показуючи на самотнього хлопчика пальцем, однозначно підбурював своїх товаришів якось позбиткуватися над відлюдьком. 

“Та що ви, народжені у 21 сторіччі, взагалі можете знати про травмуючий досвід!” — обурювалася в цей час Мао, але вже подумки. 

З віддалених закутків пам’яті, куди жінка воліла б ніколи не заглядати, виринули й калейдоскопом пронеслися перед очима спогади з минулого. Убогий сиротинець в окрузі Яньчен, де батько покинув її немовлям, у 1949 році втікаючи з армією Чан Кайші на Тайвань. Безкінечні насмішки з боку тамтешніх дітей через її вроджену фізичну ваду, що припинялися лише тоді, коли їм треба було списати розв’язок задач із математики. Тільки-но вона, здавалося, стала на ноги, як грянула Культурна революція. “Ціна людини — 28 юанів”, — беззвучно ворушачи губами, пригадала Мао популярну приказку тих часів. Вона сповна відчула на собі її значення, бо була однією з тих, хто відстояв довжелезну чергу до ритуальної служби Нанкіна, щоб оплатити кремацію свого чоловіка, забитого до смерті хунвейбінами. Та найдужчий удар ще чекав її попереду. Вона досі проклинає той день, коли дозволила 7-річному сину поїхати на ту екскурсію… 

— Можливо, Гектор прогресував би швидше, якби в нього з’явилися друзі, — обережна репліка Яньфень повернула Мао до реальності. — Але інші школярі… Вони бачать, що він інакший і ще недостатньо володіє мовою… Я майже щотижня визволяю його з вбиральні. Востаннє він просидів там ледь не пів ночі.

Поки секретарка зважувала кожне слово, сказане директорці, однокласники Гектора перейшли від обговорення капостей до їхньої реалізації. Обступивши гірку, вони за секунду зруйнували вежу, яку він так старанно вибудовував останні 15 хвилин.

“Бідолашне панденятко”, — подумала Янфень і миттєво сіпнулася в бік дверей, що вели до внутрішнього дворика. Дівчина збиралася зупинити кривдників свого підопічного, але Мао її зупинила, загородивши дорогу патерицею.

— Гектор не принесе жодної користі республіці та китайському народу, якщо постійно ростиме під вашою парасолькою! Хай вчиться самостійно вирішувати свої проблеми. Інакше в дорослому житті він зламається при першій же перешкоді, а в нас слиньків і так вистачає. Чи ви забули головну мету нашого закладу? — процідила директорка крізь зуби. 

Секретарка, яка від першого ж робочого дня відчувала на собі немилість Мао, не наважилася відкрито проявити непослух і застигла на місці. Крізь панорамне вікно обидві спостерігали, як Гектор, ледь стримуючи сльози, почав було згрібати докупи “уламки” своєї вежі, але малі халамидники навколо, не проявляючи жодної пощади, взялися розкидати його дерев’яні брусочки по всьому майданчику. Останнім у збиткування включився лідер гурту Сяобо. Та щойно він наблизився до Гектора, той прогнав пелену сліз із очей і, зціпивши руки в кулаки, кинув йому якусь фразу. Що це були за слова, Мао і Яньфень не почули, але спостерігли, як розбишаки раптово зблідли, глузливі усмішки зникли з їхніх облич і вони повільно позадкували геть.

 — Хм, — задоволено хмикнула директорка. — А підкидьок не зовсім пропащий… 

“МАТЕМАТИКА — КОРОЛЕВА ВСІХ наук”, — постійно наголошувала Мао своїм учням. А після, за давньою звичкою, додавала: “А я — королева математики”, — але вже не вголос, а про себе. І це не були порожні хвастощі. Ще з початкових класів тоді ще маленька тендітна дівчинка, названа охоронцем притулку на честь переможця громадянської війни — “червоного сонця” і “мудрого голови” багатомільйонного китайського народу — Мао Цзедона, займала перші місця на різноманітних олімпіадах і конкурсах в окрузі Яньчен та провінції Цзянсу. Непересічні математичні здібності, що в силу власних можливостей старався розвивати її старенький, уже давно покійний, учитель Чжан Лім, зрештою, стали тією суперсилою, що допомогла Мао побудувати власну оборону і вправно давати відкоша озлобленим і жорстоким одноліткам, поруч із якими вона зростала й які не нехтували жодною нагодою, щоби позбиткуватися з неї через недорозвинутий лівий мізинець. Ще довгі роки по тому, уже будучи дорослою жінкою, вона рефлексивно ховала ту руку в кишеню щоразу, як потрапляла між люди. Щоби не довелося ловити на собі грубі витрішки або, ще гірше, відповідати на геть недоречні репліки цілковитих незнайомців на кшталт: “А що сталося? Це алігатор у тебе пальця відхопив чи панда відгризла? Аааа, від народження… Ой, бідося! Та не переймайся ти так, виглядає не дуже потворно!”. 

Математика побудована на зрозумілих алгоритмах і чіткій логіці, покрокове слідування яким обов’язково приводить людину до кінцевої цілі, конкретного результату. Розв’язування задач давало колишній вихованці дитячого притулку хоча б мінімальне відчуття контролю над власним життям, упевненості, стабільності. Тому Мао щиро й віддано любила цю науку. Так, як ніколи не любила жодної живої душі. Крім її маленького Вея, звісно… І це було другою причиною (хтозна, може, навіть більш визначальною) для рішення директорки інтернату не відмовлятися повністю від учителювання й усе-таки залишити за собою хоча б мінімальну кількість годин. До того ж Мао мала із цього й більш практичний зиск: виразне розуміння, хто серед її вихованців чого вартий і що від кого можна очікувати й вимагати. 

— Учителько, чому в мене “добре” за останню контрольну? — запитав Гектор, дочекавшись своєї черги для індивідуальної бесіди після уроків. 

Мао в суньятсенівці синього кольору з глухим комірцем і чотирма зовнішніми кишенями, ледь утиснувши свої немаленькі габарити в крісло, перевіряла за столом домашні завдання своїх підопічних. Хлопчик, підстрижений “під горщик” і в шкільній формі, як передбачали правила закладу, у цей час сидів поруч на високому як для його зросту стільці й від нетерплячки бовтав ногами. Його китайська значно покращилася, а з нею — і соціальні навички, що для директорки інтернату було позитивним сигналом. Отже, цілком імовірно зліпити з нього китайця. З нього і з решти російських дітей, що дозволить Китайській Народній Республіці зміцнити вплив у своїй зоні окупації Москви.

Якщо в перший рік функціонування зразкового інтернату № 1 у китайській зоні окупації Москви тут було чотири паралельні другі класи, то нині — сім. У кожному з них навчаються в середньому 60 учнів, серед них — по одному-двоє некитайців. З 1 вересня 2024 року директорка обрала собі лише два класи, а решту — доручила іншим педагогам. Як і вона, ці вчителі математики нині займалися обов’язковою позаурочною роботою: готували методичні розробки, давали додаткові пояснення окремим учням щодо проблемних завдань, писали відгуки на відкриті заняття колег тощо — кожен за відведеним саме для нього столом.

Коли Гектор подав голос, Мао нещадно креслила неправильні розв’язки прикладів у зошиті одного з його однокласників. Не відриваючи очей від дитячих каракуль перед собою, жінка мовчки вказала ручкою на стіну. Простеживши за її рухом, Гектор втупився в… ніщо. На рівні його очей було порожньо, але вище — хлопчик задрав голову — у ряд висіло 7 чоловічих портретів. 

Відкривали галерею два бородані: один повністю білий із розкуйовдженою гривою, інший — із невеликою сивиною й акуратно зачесаним догори волоссям; обидвоє в костюмах європейського фасону. Ще один — майже повністю лисий, яйцеголовий, з козлиною борідкою та червоною краваткою. Поряд — вусатий брюнет у військовому кітелі — чомусь скидався хлопчикові на бридкого чорного таргана. Гектор аж пересмикнув плечима від відрази. Він бачив таких повно в тому підвалі, де вони ховалися з мамою від обстрілів росіян. А з наступних плакатів йому лукаво, по-лисячи, посміхалися троє китайців: двоє в одязі, подібному до директорки Мао, а останній і єдиний із цього товариства, кого він знав, — Сі Дада — знову в європейському костюмі. 

Ще вище, над портретами, на кнопках, які от-от норовили випасти зі стіни, теліпався транспарант, де білим по червоному писалося: “Вчитися і не думати — марно, думати і не вчитися — небезпечно”. Гектор нарешті второпав, на що саме вказувала йому вчителька.

— Але ж я думав… І вчився, — несміливо запротестував хлопчик. Від переживання, сам того не усвідомлюючи, він круговими рухами великого пальця розтирав хрестик на правій руці. — І не допустив жодної помилки! 
— І, очевидно, дуже собою пишаєшся? — вкрадливим тоном уточнила Мао, відсовуючи зошит у бік, до інших, що рівненько, з педантичною акуратністю, були складені в стопку. “Надмірна увага Яньфень розбалувала хлопця, — подумала вона. — Або ця стукачка навмисно налаштовує його проти мене…”. Жінка неквапливо розвернулася в кріслі, глянула прямо на дитину й узялася за патерицю, ніби збираючись встати. — Вважаєш, що я несправедливо занизила тобі оцінку?
— Так! — схвильовано вигукнув Гектор і смикнувся вперед, до вчительського столу, вхопившись за його край обома руками. — Це нечесно! Я краще всіх у класі розв’язую задачі!
— Краще всіх розв’язую задачі я! — гримнула Мао і, не шкодуючи сил, лупнула патерицею по дрібним дитячим пальчикам. — Ці діти абсолютно нічого не знають про скромність і покірливість, — біснувалася вона, вже височіючи над хлопчиком і особливо не пильнуючи, куди саме приходяться її удари. — О, я навчу тебе, як поважати вчителя! — Гектор згрупувався в клубочок, прикриваючи ліктями голову, і гепнувся зі стільчика додолу. — Нахаба! Підкидьок! Скільки можна повторювати: треба цінувати й бути вдячним за те, що маєш! — жінка кружляла над ним, ніби коршун, і продовжувала клювати, незважаючи ані на зойки, ні на сльози хлопчика.

Ось вона й виховувала. Здебільшого — вимахуючи батогом…

Ніхто з присутніх не спробував вступитися за нього. Вчителі вже не раз були свідками приступів гніву директорки Мао й, урешті, зійшлися на тому, що найкраща тактика — перечекати і перетерпіти. Зазвичай вони стихали так само раптово, як і спалахували.

Тим більше, йшлося не про абикого, а про Гектора. Підлеглі Мао давно зауважити, що її ставлення саме до цієї дитини якесь особливе, інакше. Вона прискіпувалася до нього сильніше, ніж до будь-якого іншого школяра. Це нагадувало підхід “бий своїх, щоби чужі боялися”. І працював він дуже добре.

Але треба визнати, що цей підкидьок таки був не схожим на решту. Китайським дітям варто було раз, ну максимум двічі, показати дерев’яну лопатку, яка лежала на кожному вчительському столі спеціально для покарання непослухів, і вони втихомирювалися надовго. А цей все ніяк не засвоював урок. Часом педагоги перешіптувалися між собою, намагаючись підібрати для Гектора влучну характеристику: якийсь він занадто… вільнолюбний? Бунтівливий? Безстрашний? Чи, може, просто наївний? Або, незважаючи на обдарованість у математиці, тугодум? 

Хай там як, та він найчастіше виступав із самокритичними промовами перед однокласниками, залишався прибирати в класі та відгрібав лопаткою по долоням. Хоча тілесні покарання та словесні образи в школах і були заборонені в Китайській Народній Республіці ще у 2021 році, Мао на це особливо не зважала. Зрештою, в “Положенні про роботу класних керівників початкової та середньої школи” сказано, що директор має право критикувати й відповідним чином виховувати учнів. Ось вона й виховувала. Здебільшого — вимахуючи батогом. І зовсім нечасто — частуючи пряником. 

МАО ВИЯВИЛА ВТІКАЧА неподалік, щойно завернувши за ріг. Точніше вона побачила лише пів хлопчика: ту його частину, що нижче пояса. Адже Гектор, ставши навшпиньки й перегнувшись навпіл через бетонне кільце, заглядав до колодязя. Відстань між ним і жінкою становила метрів 70–80. Якщо раптом дитина, втративши рівновагу, перекинулася б через край, вона навряд чи встигла б опинитися поряд, щоби його врятувати. 

Мао вся похолола всередині. По старечому тілу мимоволі пробіг мороз, а до горла підступно підкралася нудота. “Ще раз я цього не переживу”, — тьохнуло, а тоді несамовито закалатало в грудях її серце. Жінка зупинилася на місці й спробувала стримати шалене серцебиття глибокими вдихами та видихами, але це не допомагало. Ба більше — ноги стали, ніби ватні, й підгиналися, ледь підтримуючи її дебелу постать. За час, що сплинув від загибелі її сина, Мао встигла переконати себе, що відгорювала достатньо й нині добре контролює свої емоції. Та промовиста реакція її тіла свідчила про інше. 

“Може, мені треба було б відреагувати стриманіше?” — взялася було картатися Мао, безуспішно намагаючись проковтнути клубок, що став їй посеред горла. Непомітно для неї самої очі жінки наповнилися сльозами. Та, зрештою, жодна краплинка так і не скотилася по її щоці. “Нема чого киснути, — спинила себе директорка. — Сам винний. Не провокував би мене, то я і не кричала б…”. 

Відкинувши патерицю вбік, щоби не сполохати Гектора, жінка повільно, крок за кроком, почала наближатися до видовбаної в гірській породі криниці, яку якийсь дурень необачно забувся закрити. “О, я неодмінно напишу їм багато “приємностей” у книгу відгуків! — думала Мао, відганяючи з-перед очей картину з далекого-далекого минулого, коли її маленький Вей під час мандрівки з однокласниками, послизнувшись на мокрому камені, полетів сторч головою з вершини водоспаду. — Так напишу, що сюди ніколи більше жодна шкільна екскурсія не приїде!”.

— Не роби так більше! — майже безшумно підступивши до Гектора, директорка різко схопила його за плечі, обернула обличчям до себе і, скрегочучи зубами, присіла перед ним. — Ти повинен мене слухатися! — чи не вперше жінка дивилася хлопчику прямо в очі, а не височіла над ним горою. Щоправда, бачила вона в цей момент перед собою зовсім не Гекторове обличчя. — Якби за тобою пильно дивилися, ти був би сьогодні живий, — Мао стисла маленькі долоньки у своїх спітнілих холодних руках із непритаманною для неї лагідністю. Досі ніхто і не подумав би, що вона спроможна на щось подібне. 
— Пані директорко, це не Вей, це Гектор, — тихий співчутливий голос Яньфень, що пролунав із-за спини Мао, повернув її до реальності. 

Жінка різко відпустила руки Гектора, який весь цей час дивився на неї квадратними очима, і, тримаючись за спину, почала поволі підводитися. 

— І без тебе знаю, — голосно зітхнувши, безрадісно зауважила директорка. Вона навіть не обернулася і не подивилася на секретарку, а одразу взялася за Гектора: — Ти повинен бути слухняним. Інакше мені доведеться відіслати тебе в Зону 5, до інших росіян. А там тебе не чекає нічого доброго, — у її словах, як завжди, було мало приємностей, та принаймні цього разу вони були сказані без злості. — Там суцільний полігон для випробовування ядерної зброї… — пробубніла Мао вже швидше до себе, ніж до Гектора.

Усе ще важко дихаючи, вона захлопнула дерев’яну кришку на криниці, перевірила, чи надійно тримається засувка, і почовгала до місця, де покинула свою патерицю. Жінка відчувала, як всю її — від акуратної гульки, що трималася на потилиці завдяки двом схрещеним дерев’яним паличкам, до квадратних носів її чорних, на низькому підборі та з тонким ремінцем через підйом туфлях — підтрушувало від пережитого стресу.

— Ти йдеш? — озирнувшись назад, запитала вона в хлопчика. Її обличчя пашіло таким рум’янцем, що можна було б запалювати сірники. Гектор було застиг на місці, дивуючись, чому Мао його не побила, але щойно вона подала голос — почимчикував слідом за нею. — Подай-но мені палицю, щоби я не нахилялася, — попросила директорка, і він, все ще не оговтавшись від її неочікуваної поведінки, слухняно виконав її прохання. 

Слідом за ними, навмисно відставши на кілька метрів, тінню тягнулася Яньфень. Вражена щойно побаченою картиною, дівчина міркувала, чим саме їй усе це обернеться. Навряд чи Мао так просто пробачить їй те, що вона стала свідком її хвилинної слабкості. 

Коли всі троє повернулися до групи, Юнхуа саме розповідала другокласникам бувальщину про те, як Сі Цзіньпін, отримавши в нагороду за сумлінну працю мотоцикл, відмовився від нього.

— Він поставив суспільні інтереси вище за свої особисті. Натомість для комуни Лянцзяхе придбали дві молотарки для кукурудзи… — продовжувала екскурсію, що мало відрізнялася від агітації, молода гідеса. “Треба зводити Гектора до психіатра. Хай випише йому якісь транквілізатори, бо це не дитина, а вихор”, — міркувала Мао, сперши об свій випуклий живіт патерицю і розминаючи затерплу праву руку, яку чомусь різко ніби відняло.

ЗНЯВШИ ІЗ СЕБЕ рукавиці, хірургічний халат, шапочку та жбурнувши все це в смітник, лікар Мо Фенг втомлено штовхнув двері з передопераційного блоку й вийшов у коридор. Повідомляти про смерть пацієнта було для нього не в новинку, але до цього все одно важко звикнути. Люди в розпачі реагують по-різному. Часом у сльозах кидаються на шию тому, хто приніс їм погану звістку. Іноді — втрачають свідомість. Хтось впадає в ступор. І єдина втіха, яку він як лікар може запропонувати родичам померлого, — це слова: “Ми зробили все, що могли”. 

Перед входом у залу очікування чоловік на мить зупинився, глибоко вдихнув і лише тоді, натиснувши і потягнувши ручку дверей донизу, переступив поріг.

— Хто чекає новин про стан Лі Мао? — голосно запитав він у людей, які то там, то тут сиділи на кріслах, нервово мнучи руки, але щойно відчинился двері, схвильовано позривалися зі своїх місць. — Чи є родичі Лі Мао? — вдруге перепитав лікар, обвівши присутніх поглядом. — Лі Мао, госпіталізована сьогодні з інсультом… — знову завів Мо Фенг, але ніхто так і не озвався.

“А що з Гектором?” — Яньфень побіліла й, спершись на палицю, затамувала подих, боячись почути ще одну негативну вістку… 

Лікар вийшов, стомлено зітхнув і пішов до сходів, які вели на перший поверх до приймального відділення.

— …Так, Г-е-к-т-о-р Х-а-р-а-б-е-т-с. Ні, не через Г, а через Х. Ось так правильно… А ще Лі Мао… — долинули до чоловіка уривки розмови біля стійки реєстрації. Почувши ім’я своєї пацієнтки він, попри втому, прискорив ходу. Наблизившись, Мо Фенг побачив худорляву молоду дівчину, насправді нічим непримітну, крім синього пасма у волоссі, що тримала в руках дерев’яну ковіньку. — Їх обох привезли до вас сьогодні, десь в обідню пору. З ким я можу поговорити, щоби довідатися про їхній стан? — допитувала Яньфень жінку в блакитному халаті, коли хтось легенько торкнувся її плеча.
— Добрий вечір. Мене звати Мо Фенг, — представився лікар, заводячи руки за спину. — Я випадково почув, ви цікавитеся Лі Мао. Це моя пацієнтка. А хто ви для неї?
— Колега. Секретарка, якщо точніше… — дівчина обернулася й зробила крок назустріч чоловіку. — Але нікого ближчого до неї ви не знайдете, — випалила Яньфень на випередження, розуміючи, куди хилить лікар. — Скажіть, будь ласка, як у неї справи?
— Мені прикро повідомляти, але Лі Мао не перенесла операції… 
— А що з Гектором? — Яньфень побіліла й, спершись на палицю, затамувала подих, боячись почути ще одну негативну вістку. 
— З дитиною все нормально. Він у палаті 227, можете його навідати, — перехилившись через стійку, повідомила працівниця приймального відділення. Яньфень голосно видихнула й навіть усміхнулася.
— Я можу вам показати, де це. Нам по дорозі, — запропонував Мо Фенг, махнувши рукою в потрібному напрямку. Дівчина прийняла запрошення, не вагаючись. Вони разом піднялися на ліфті на другий поверх і повернули в протилежне від кімнати очікування лікарняне крило. — Якщо захочете попрощатися з Лі Мао, — зауважив чоловік, залишаючи Яньфень перед палатою хлопчика, — через пів години, — він дістав із кишені годинник і трішки примружив очі, ніби рахуючи щось в умі, — чи трохи більше, її провозитимуть на каталці голлом, що знаходиться он за тими дверима, — кивнув лікар у кінець коридору.

Через 30 хвилин Яньфень і Гектор чекали у вказаному місці. 

— Як ти? — нахилившись до хлопчика, що сидів у медичному візку, запитала дівчина. 
— Не знаю. Ніяк.
— Упевнений, що витримаєш?
— Так. Мабуть… — у цей час у голлі відчинилися двері вантажного ліфта і двоє санітарів викотили звідти каталку з тілом, повністю накритим світло-блакитним одноразовим простирадлом. 
— Маєте хвилину, — кинув Яньфень один із чоловіків, порівнявшись із нею і хлопчиком. — Відкрити обличчя? — коли у відповідь Гектор чимдуж замотиляв головою “ні”, той тільки пожав плечима та відійшов із напарником до підвіконня.

Між присутніми запала мовчанка. Ніхто з них не зрушив із місця. Врешті, розуміючи, що виділена хвилина майже сплила, дівчина зробила крок до каталки. У цей момент у її лівій кишені завібрував смартфон. Телефонував невідомий номер. Сповіщення на екрані нагадувало, що з нього було вже три пропущені дзвінки. Знервовано скинувши виклик, вона поклала поруч із Мао забуту під час інциденту в інтернаті патерицю: 

— Не забудьте свою опору, пані директорко, — прошептала їй дівчина наостанок. 

Санітари вже готові були котити тіло далі, як раптом Гектор схопився зі свого візка, підбіг до покійниці, забрав від неї патерицю й простягнув її Яньфень.

Інші оповіді Марічки Мельник 
Інші оповіді, ілюстровані Михайлом Александровим