Мапування деволюції Росії

РОЗШМАТУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ стане третьою фазою краху імперії після розвалу Совєцького блоку та дезінтеграції Совєцького Союзу на початку 1990‑х років. Воно також провіщає ще один “час негараздів” (смутноє врємя) — період політичної кризи та хаосу, який пережила Московитська Росія наприкінці 16 і на початку 17 сторіч та який повторився під час розпаду царської Росії в роки Першої світової війни. Однак, на відміну від 17 і 20 сторіч, сучасній Москві бракує потужності і геополітичних можливостей для відновлення Росії як континентальної імперії. 

Російська Федерація — спадкоємиця залишків московських домініонів — є неспроможною державою з несформованою національною ідентичністю. Вона виявилася нездатною перетворитися на національну державу, громадянську державу чи навіть на ефективну імперську державу. Численні слабкості Росії підсилюються збігом чинників, включаючи залежність від доходів з експорту, заснованих переважно на викопному паливі, економічне скорочення з незначними перспективами зростання або глобальної конкурентоспроможності, а також посилення регіональних та етнічних занепокоєнь. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року прискорило процес розшматування держави, оскільки зазнало провалу в досягненні заявлених Крємлем цілей та призвело до значних військових втрат і згубних міжнародних економічних санкцій. 

Хоча Конституція Росії 1993 року визначає країну як федерацію, у реальності це — централізована неоімперська конструкція, інтегрована на основі адміністративного проголошення, а не добровільної згоди. Штучна держава наближається до кінця циклу режиму, у якому політичний статус-кво стає дедалі більш нестабільним. Відтоді, як розколовся Совєцький Союз, ще не траплялося, щоби кілька криз загострювалися одночасно, серед яких нездатність уряду забезпечити сталий економічний розвиток, збільшення диспропорції між Москвою та федеральними регіонами, поглиблення недовіри до врядування з Москви, обмежена ефективність масових репресій і назрівання військової поразки чи невизначеного становища в Україні. 

Триґґери потрясіння

КЛЮЧОВОЮ РУШІЙНОЮ СИЛОЮ розпаду держави була б військова поразка або тривала військова безвихідь, у яких Крємль широко обвинувачують всередині країни. Суспільна мовчазна згода та виживання режиму під управлінням Путіна дедалі більше ґрунтується на агресивній зовнішній політиці, територіальному ревізіонізмі, патріотичному мілітаризмі та антизахідній пропаганді. Серйозна невдача або патова ситуація в Україні зі значними жертвами викличе протидію політиці Путіна, зрушить боротьбу за владу, щоби замінити його, стимулюватиме народні повстання проти дискредитованого керівництва та підкреслить накопичені державою провали. Царська імперія зазнала краху під час війни з імперською Німеччиною в Першу світову, а совєцька імперія розпалася внаслідок невдалої війни в Афганістані. Владіслав Сурков, колишній провідний ідеолог Крємля, можливо, мав рацію, коли в статті, опублікованій у листопаді 2021 року, стверджував: якщо Росія не займатиметься успішною імперською експансією, то помре як держава. 

Хоча протести можуть бути спонтанними й початково маломасштабними, вони також можуть наростати, як сніжна куля, обʼєднуючи в одне численні кампанії поодиноких скарг…

Російські лідери також побоюються спонтанних громадських заворушень, про що свідчить надмірна реакція на мирні вуличні протести та постійні спроби ліквідувати всі форми організованої опозиції. Чиновники усвідомлюють, що опитування громадської думки не є надійним барометром громадських настроїв. Вони, як правило, рідкісні в більшості регіонів країни, відображають неготовність виявляти справжні настрої та можуть гойдатися в непередбачуваних напрямах під час ескалації кризи та ймовірної крихкості режиму. До того ж, оскільки результати виборів фальсифікуються державними а́кторами, чиновники не можуть точно оцінити політичні уподобання громадськості, й це вносить занепокоєння у “вертикаль влади” щодо довговічності нинішньої системи. Те, що видається апатією, униканням і навіть безнадійністю серед більшості населення, може швидко обернутися ненавистю та агресією до влади. 

Розлоге розшматування може підживлюватися багатьма чинниками й активуватися великою подією або серією накопичених криз. Це може мати великі економічні виміри із широким спектром суспільних скарг, як-от поглиблення депресії, шалена інфляція, заборгованість по заробітній платі, неналежне житло, знищення навколишнього середовища, крах інфраструктури, скорочення соціальних послуг і швидке зростання безробіття. Запевнення Крємля, що економічні спади є лише тимчасовим явищем, лунатимуть усе більш порожньо, якщо вони будуть тривалими та глибокими. Навіть традиційно провладне населення старшого віку та жителі невеликих міст, містечок і сільської місцевості відчуватимуть себе все більше покинутими та зрадженими Москвою. Місцеві політичні а́ктори звинувачуватимуть федеральний уряд в економічній експлуатації та висвітлюватимуть паразитизм і свавілля державних бюрократів ціною суспільного добробуту. Хоча протести можуть бути спонтанними й початково маломасштабними, вони також можуть наростати, як сніжна куля, обʼєднуючи в одне численні кампанії поодиноких скарг. 

Режим Путіна витратив останні два десятиріччя, переконуючи громадян, що немає життєздатної альтернативи чинній системі. Втім взаємовідносини між протестами та станом економіки можуть бути легкозаймистими, коли суспільство переживає постійний занепад, а не просто “стагнацію”, коли нерівність між багатими та бідними стає все більш помітною, а офіційні погане управління та корупція буяють повсюди. Щоби запобігти революційному сценарію, адміністрація може вживати різні заходи, включаючи надання нагальних економічних пільг ключовим верствам населення або масові силові розгони в одному чи більше регіонах. Програма обмеженої децентралізації також може бути спробою заспокоїти громадські заворушення. Обмеження республіканського та регіонального суверенітету будуть протестовані у спробах сформувати працездатну федерацію, і декілька регіонів побачать можливість для досягнення максималістичних варіантів упродовж періоду плутанини на центральному рівні. 

Спроби вмиротворити найбільш нестабільні зони за допомогою економічних заохочень можуть подіяти як бумеранґ. Вибіркові економічні пільги можуть викликати обурення в інших регіонах та переконати їх, що масова протидія політиці Крємля може бути вигідною за рахунок збільшення державного фінансування. Політичні поступки місцевим лідерам і адміністративна деволюція спонукатимуть губернаторів діяти більш незалежно та підштовхнуть до більш широкої автономії. Збільшення ресурсів і повноважень етнічних республік також може розпалити російський етнічний націоналізм, керований ворожістю до національних республік, як-ось тих, що на Північному Кавказі, які вважаються фаворитами Москви. Це може або посилити заклики до більшої централізації та викорінення етнічних республік, або спровокувати вимоги створення окремої російської етнонаціональної республіки. 

Спроможності режиму провадити масові репресії по всій країні або навіть у кількох неспокійних регіонах одночасно виявляться недостатніми. Страйки та інші форми виробничо-трудових акцій можуть спалахнути в кількох регіонах, коли працівники протестуватимуть проти низької або невиплаченої заробітної плати, поганих умов праці, зростання цін і падіння рівня життя. Спіралеподібний хаос стане свідком припливів і відливів масових протестів і поліцейських репресій. Напади поліції на мирні маніфестації можуть спричинити радикалізацію та більш насильницьку відповідь. Протести також забезпечать можливості для координації між різними рухами, причинами та місцями. Революційна ситуація розвинеться, коли держава нездатна буде підтримувати репресії, необхідні для придушення всіх громадських заворушень, а дедалі більше людей не бажатимуть жити під провальним диктаторським режимом серед бідності, що поглиблюється. 

Крємль також намагатиметься спрямувати населення до етнічних цапів-відбувайл, зображуючи потенційно сепаратистську республіку як екзистенційну загрозу для Росії та її громадян. Це повторювало б те, як Чечня демонізувалася можновладцями, коли прем’єр-міністр Путін розпочав другу війну-реконкісту в серпні 1999 року. Проте, розпалювання етнічної та релігійної ненависті буде надалі руйнувати національну та соціальну єдність і переконає значну частину мусульманського населення, що Росія стала їхньою екзистенційною загрозою. Москва не буде здатна забезпечувати виживання держави, якщо призначить цапами-відбувайлами окремі нації і налаштує проти себе конкретні етнічні групи. Така стратегія також може виявитися політично контрпродуктивною, переконуючи більшість громадян Росії, що сепаратистським утворенням слід дозволити відокремитися, щоб уникнути кровопролиття. Таким чином, класична стратегія “розділяй і володарюй” може призвести до більшого розподілу та зменшення влади. 

Регіональні відродження 

У ТОЙ ЧАС як потрясіння ширяться, регіональне відродження стане очевидним по всій країні. Російська “федеративна вертикаль” є крихкою, оскільки залишається залежною від поглинання лояльності владних еліт в обмеженій кількості ключових регіонів: чи то зі значним населенням, чи з ключовими виробництвами і ресурсами, особливо в енергетичній сфері. Стабільність федеральної структури буде піддаватися все сильнішому тиску, особливо коли центральний контроль слабшає через конфлікти еліти і бюджетні скорочення, що серйозно врізають субсидії суб’єктам федерації. Губернатори можуть добиватися легітимності серед людей на своїх рідних територіях, обираючи регіональний суверенітет. Деякі губернатори також дійдуть висновку, що кампанія Москви проти титульних мов у республіках і плани регіонального злиття ще більше знизять їхній авторитет, ба навіть призведуть до розформування республіканських інституцій і підпорядкування їх більш прямо Москві. Такий розвиток подій підвищить підтримку суверенітету та самовизначення серед губернаторів та місцевих законодавчих органів. 

Вимоги в етнічних республіках і регіонах із більшістю росіян будуть обумовлені накопиченням скарг, включаючи різке зростання рівня бідності, падіння федеральних фінансових субсидій, погіршення місцевої інфраструктури, дороге та незадовільне транспортне сполучення між містами, суперечки щодо землекористування між федеральною та регіональною владами, відсутність захисту навколишнього середовища, погіршення послуг з охорони здоров’я, нехтування значущими історичними пам’ятками, шкідливу соціальну політику, поліцейську брутальність, повсюдну корупцію чиновників та загальну ізоляцію громадськості від центрального прийняття рішень. Водночас вони можуть позитивно спонукати очікування матеріальних благ, підвищення етнонаціонального статусу та міжнародного визнання, якщо верховенство Москви буде ліквідовано. 

Люди все частіше ідентифікуватимуть себе як мешканців певного регіону, а не як громадян цілісної російської держави…

Відмінності в регіональному самоствердженні ймовірні, коли лідери етнічно однорідних республік, багатих ресурсами регіонів чи структур, географічно більш віддалених від столиці, нарощують свої вимоги та зміцнюють зв’язки із сусідніми іноземними державами. Регіональні активісти будуть випробовувати правову основу федеративної держави та позиції її суб’єктів. Деякі могли б прагнути повного застосування принципу федералізму або запропонувати нові структурні механізми для послаблення зв’язків із Москвою, включаючи конфедерацію чи співдружність. Заможніші регіони з більшим економічним потенціалом і значним експортним портфоліо вимагатимуть радикального зменшення грошових трансфертів до центрального уряду або можуть призупинити виплати. Це може бути кейс для нафтовидобувних регіонів Західного Сибіру або багатої на корисні копалини Республіки Саха. 

Влада перейде до регіонів, коли москвоцентрична вертикаль почне розколюватися. У випадку великих громадських заворушень губернатори регіонів опиняться в невигідному становищі. Крємль вимагатиме від них придушення місцевих протестів, поки громадяни тиснутимуть, щоби вони виконували свої регіональні обов’язки. Спроби регіональної влади використовувати місцеві протести як розмінну монету для отримання ресурсів від Москви можуть більше не приносити плодів, якщо Центр не зможе дозволити собі поступитися, а протести вийдуть із-під контролю місцевих чиновників. Губернатори можуть або уникати розгону, або звинуватити Москву в жорсткій репресивній відповіді. У будь-якому випадку вони зміцнять місцеву громадську думку проти Центру. Цей процес викриє глибоко вкорінені регіональні образи на російську столицю, яка широко розглядається як колоніальна експлуататорка з невиправно корумпованою бюрократією. Люди все частіше ідентифікуватимуть себе як мешканців певного регіону, а не як громадян цілісної російської держави. 

Деякі республіканські та регіональні лідери будуть заявляти про дискримінацію у федеральній структурі та проштовхувати справжню автономію. Подібно до федеративної Югославії напередодні її розпаду на початку 1990-х років, деякі багатші регіони висловлять своє невдоволення субсидуванням бідніших і стверджуватимуть, що вони краще управлялися б та більше процвітали б, якби відокремилися від федерації або якби відокремилися бідніші республіки, як-от Північний Кавказ. Сепаратистські рухи, що доклалися до розпаду совєцької комуністичної імперії в 1990-х, були частково або початково проєктами еліт, покликаними зберегти більше ресурсів у руках союзних республік. Багато лідерів республіканських рухів за незалежність вийшли з совєцького істеблішменту.

Регіональні еліти дійдуть висновку, що витрати на підтримання лояльності до Москви переважають вигоди, і оберуть більший суверенітет для регіонів. Коли місцеві еліти більше не довірятимуть Крємлю в забезпеченні їхньої політичної легітимності та наданні необхідних ресурсів, вони просуватимуть власну владу в ролі автентичних республіканських чи регіональних лідерів. Громадські рухи та місцева влада в різних республіках, краях та областях можуть синхронізувати свої вимоги до Москви, щойно ієрархія влади дасть тріщину й вони матимуть можливість сформувати міжрегіональні звʼязки для взаємної підтримки. Ефект підбивання буде помітним, коли успіх деяких субʼєктів федерації в розширенні суверенітету без втручання центрального уряду спонукатиме інші республіки та регіони домагатися більш повної автономії. Традиційна для Москви політика розколу задля провокації конфліктів між етнічними групами та дезорієнтації опозиції виявиться менш успішною там, де республіканські етнічні лідери шукатимуть коаліції з представниками різних національних груп і допомагатимуть іншим субʼєктам у проштовхуванні суверенітету. 

Республіканські лідери також вимагатимуть контролю над природними ресурсами та економічними активами на своїх територіях, наполягаючи, що вони були несправедливо експлуатовані Москвою. Навіть деякі етнічні райони, як-от Ханти-Мансійський автономний округ — Юґра в Тюменській області, можуть заявити про виключне право власності на природні ресурси в регіонах, які забезпечують істотну частку доходів Росії від нафти та природного газу. Разом із послабленням федерації регіональні уряди претендуватимуть на різні економічні вигоди, зокрема експортні пільги, зниження податків і спеціальні квоти для локальної продукції, а також на прямий доступ до трубопроводів, якими експортуються нафта та газ і які зараз контролюються на федеральному рівні. 

У Росії простежуватиметься відродження багатьох рухів за незалежність, які виникли під час краху Совєцького Союзу. У кількох випадках члени титульних етнічних груп заявлятимуть про право відігравати більш визначальну роль у їхніх республіках. Численні етноси можуть відстоювати статус корінних народів і тяглість проживання на своїх рідних територіях на противагу етнічним росіянам та іншим недавнім поселенцям. Етноактивісти також кинуть виклик домінуванню московського наративу про те, що всі республіки добровільно увійшли до царської імперії, Совєцького Союзу або Російської Федерації. Етнічні еліти шукатимуть народної підтримки, переконуючи, що для менших націй республіки є єдиною батьківщиною, тоді як росіяни володіють набагато більшою територією за межами цих республік. Такі висловлювання тиснутимуть на представників нетитульних груп, особливо етнічних росіян, змушуючи їх залишати межі республіки. 

Демографічний спад в етнічних росіян кидає виклик суспільній, політичній і територіальній цілісності країни та стимулюватиме рухи за автономію, відділення та незалежність…

У деяких частинах країни можна очікувати на міжетнічні та міжрелігійні суперечки й навіть на насильницькі сутички. На піку економічного занепаду та політичної невизначеності виникнуть численні етнонаціоналістичні рухи, що шукатимуть цапів-відбувайлів задля мобілізації громадськості. Члени деяких нетитульних груп скаржитимуться на те, що республіканські еліти просували власні нації за рахунок інших етносів та займалися асиміляцією меншин. Такі звинувачення можуть найбільше проявитися у збіжних історичних, територіальних і ресурсних претензіях у Північному Кавказі, тож вони можуть посилити прагнення як до відокремлення, так і до розколу деяких республік. 

Крємль уважний до просування російського етнонаціоналізму всередині країни заради пригашення невдоволення через погіршення економіки, адже це сприятиме роздиранню країни на шматки. Роздмухування ксенофобії, расизму, ісламофобії та антиіммігрантських настроїв можуть підпалити детонатор, який Москва не зможе загасити. Опитування постійно показують, що етноцентричні та ксенофобські настрої, підкріплені негативним ставленням до мігрантів-робітників із Центральної Азії та Північного Кавказу, ширяться країною. Однак есплуатація подібних настроїв державними а́кторами та зростання російського етнонаціоналізму спровокують антиросійські настрої серед інших національностей. 

Згідно з переписом 2010 року, населення Росії становило 142,9 мільйони. Близько однієї пʼятої, або майже 30 мільйонів людей, належать до неросійських національностей і їхня частка неухильно зростає. Демографічний спад в етнічних росіян кидає виклик суспільній, політичній і територіальній цілісності країни та стимулюватиме рухи за автономію, відділення та незалежність. За даними переписів, що проводилися між 1989 та 2010 роками, у 14 із 21 республіки (не враховуючи окуповану територію українського Кримського півострова) етнічне російське населення неминуче зменшувалося пропорційно до титульної національності. У 13 республіках етнічні росіяни становлять менше половини всього населення. У 9 республіках — етнічних росіян менше третини. В 11 республіках етнічних росіян менше, ніж представників титульної національності. До того ж регіональні ідентичності в Сибіру, на Уралі, у Тихоокеанському регіоні та інших місцях також консолідувалися і мотивуватимуть заклики до державності незалежно від спільного походження та мови, як засвідчили колишні британські колонії. 

Виникнення
національних держав 

У СЦЕНАРІЇ ЕСКАЛАЦІЇ державного розпаду спроби Москви приборкати повстання роздмухають широке протистояння по всій Росії між протестувальниками та силовиками й конфлікти перекинуться на численні регіональні столиці. Військові та сили безпеки розпорошаться і будуть нездатними стримати множинні політичні протести. 1990-ті роки продемонстрували, що коли центральний уряд Росії слабшає і посилюється боротьба за владу, численні республіки та регіони прагнуть до суверенітету чи навіть незалежності задля забезпечення певного рівня стабільності. Політичний параліч федерального центру спонукатиме деякі республіки та регіони приймати декларації про незалежність та організовувати народні референдуми. Рухи до самовизначення в більш багатих та економічно розвинутих республіках, як-от Татарстан і Башкортостан, заохочуватимуть подібні ініціативи й у сусідніх республіках. Вони можуть оголошувати цілий спектр вимог щодо свого майбутнього статусу, включаючи суверенітет, конфедерацію чи цілковиту незалежність. Подібні заяви матимуть ефект доміно по всій країні та стимулюватимуть інші республіки та регіони наслідувати їхній успіх. 

Низка націй відстоюватимуть історичні прецеденти державності, висвітлюючи періоди незалежності до російського імперського завоювання. До них належать татари, башкири, карели, удмурти, мокшани, ерзяни, марійці, черкеси, балкарці, чеченці, інґуші, калмики, хакаси, алтайці, буряти, тувинці та сахи. Активісти деяких інших націй Крайньої Півночі, Сибіру та Тихоокеанського регіону можуть вимагати власні автономні регіони з більшим контролем над територіями та ресурсами, включаючи нафту, природний газ, золото, уран та інші корисні копалини. Низка корінних народів можуть заявляти про право на самовизначення відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй та Декларації ООН про права корінних народів 2017 року. Вони стверджуватимуть про законні права на свої традиційні території, ресурси та адміністративне самовизначення. Вони також можуть піти далі, відстоюючи державність відповідно до Декларації Генеральної Асамблеї ООН 1960 року про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Навіть нації з країв та областей, де більшість становлять росіяни, можуть претендувати на статус корінних народів — основу для самовизначення та незалежності, бо передували російському завоюванню та колонізації. 

…значна частина етнічних росіян може підтримувати суверенітет або відокремлення регіонів, у яких вони мають родове коріння та незначні зв’язки з Росією, незважаючи на спільну мову…

Федерація може розвалитися як уздовж регіональних ліній, так і за етнореспубліканськими кордонами. Російські етнонаціоналісти заявлятимуть, що росіяни зазнавали дискримінації в СССР і Російській Федерації, тож потребують власної єдиної національної республіки або федерації російських республік. Мешканці регіонів, багатих на ресурси або із сильною місцевою ідентичністю, могли б проштовхувати ідею незалежності на основі інклюзивних мультиетнічних принципів. Деякі регіони, де переважають росіяни, уже створили зачатки державності й подібні ініціативи можуть бути відроджені. Найбільш помітним випадком стало коротке існування Уральської республіки в 1993 році, що включала 6 областей — Свердловську, Пермську, Челябінську, Тюменську, Курґанську та Оренбурзьку. Інші регіони з російською більшістю можуть зʼявитися за замовчуванням як незалежні держави під час краху федерації, зокрема Калінінґрад як четверта республіка Балтії та Приморський край як нова тихоокеанська держава, обидві — з перспективами економічної інтеграції з багатшими іноземними сусідами. 

У Росії існували й інші тимчасові державні структури, базовані на регіональній ідентичності, тож деякі місцеві активісти можуть прагнути їхнього відродження чи використовувати їх як історичні прецеденти, щоби заявити про державну легітимність. До них належать Сибірська республіка та Далекосхідна республіка, території яких можуть охоплювати декілька країв та областей. Під час громадянських воєн у післяцарський час регіоналісти Сибіру, які заявили про окрему ідентичність та виступили, наслідуючи американську війну за незалежність, проти колоніального панування Росії, встановили тимчасовий уряд Сибірської автономії в січні 1918 року, але це утворення ліквідували большевики. Втім значна частина етнічних росіян може підтримувати суверенітет або відокремлення регіонів, у яких вони мають родове коріння та незначні зв’язки з Росією, незважаючи на спільну мову. Сибірська республіка може стати одним із перших субʼєктів, які проголосять свою незалежність. Велике українське населення Далекого Сходу також може домагатися більшої регіональної автономії та більш тісних звʼязків з Україною. Нащадки українців та інших націй, включаючи татар і чувашів, яких депортували до південного Сибіру та Тихоокеанських територій, зазнали культурного та мовного омолодження після розкладання Совєцького Союзу. 

Відокремлення, засноване на етнонаціональних принципах, може також розбурхати внутрішні суперечки між більшістю та меншинами або з російським етнічним населенням, що прагнутиме залишитися в єдиній федерації. Деякі лідери республік чи рухів, підтримуючи відокремлення від Росії, можуть проводити кампанію за здобуття територій та злиття сусідніх регіонів, що мають етнічне споріднення. Оскільки лінії розломів розширюються, Путін чи його наступник можуть звернутися до російського етнонаціоналізму, щоби спробувати втримати контроль Крємля, запобігти відокремленню регіонів, де більшість становлять росіяни, а також зберегти ядро російської держави. 

Навмисна гонитва за етнічними розбіжностями через насильство нагадуватиме події краху федеративної Югославії впродовж 1990-х років. Та варто памʼятати, що “югославський сценарій” був різним — з обмеженими воєнними сутичками в Словенії, невеликою партизанською війною в Македонії, короткою кампанією бомбардувань НАТО в Сербії та беззбройними конфліктами в Чорногорії. Помітно контрастні війни в Хорватії, Боснії та Герцеговині й Косові забрали життя десятків тисяч людей, а мільйони — переселили. Різні частини Російської Федерації можуть піти за різними цими сценаріями, включно з відвертою війною між центром та деякими республіками і регіонами. Москва може наслідувати Сербію, мобілізувавши етнічних росіян, щоби виокремити етнічно однорідні регіони з бунтівних республік. Вона може фінансувати, озброювати та спрямовувати групи ополченців і рухи добровольців, як це було в Югославії часів Мілошевича, для вбивства та вигнання неросійського населення. Різноманітні етнонаціоналістичні рухи, що підтримують насильство проти неросіян, можуть бути завербовані, деякі з них уже мають досвід насильницьких нападів на етнічні меншини та політичних опонентів. Бойовики, що повертаються з українського Донбасу та інших зон конфліктів, можуть тяжіти до внутрішніх полів битв — територіальних та етнічних. 

У розпал відкритого конфлікту з Москвою процес дерусифікації може посилитися в деяких колишніх субʼєктах федерації. Нові уряди намагатимуться захистити ідентичність, що розвиватиметься, та незалежну державність і затулити себе від “рускава міра”. У деяких випадках це може включати вичищення росіян із важливих політичних посад, конфіскацію бізнесів, що належить росіянам, або навіть вигнання російського населення, яке розглядатиметься як потенційна пʼята колона. Операції “етнічної чистки” можуть проводитися центральним урядом і деякими республіканськими режимами для того, аби забезпечити етнічну однорідність або захопити території та створити більші держави. 

Росія може пережити низку громадянських воєн, що нагадають період між 1917 та 1926 роками під час краху царської імперії та захоплення влади большевиками. Деякі із цих конфліктів були національно-визвольними війнами за відродження чи становлення незалежних від Російської імперії держав. Подібна боротьба може включати партизанські війни проти центрального уряду чи проти лояльних до Москви регіональних урядів. Крємль переконається, що його сили безпеки занадто тонко розтягнуті, щоби впоратися з одночасними визвольними війнами по всій країні, й можуть лише втримати контроль над Москвою, Санкт-Петербурґом та основними областями європейської частини Росії. Менша Росія не обовʼязково тяжітиме до демократії та співпраці з регіонами. Вона може еволюціонувати в агресивну силу. Втім її військовий потенціал буде помітно зменшений, її геополітичні прагнення звузяться і будуть сфокусовані більше на забезпеченні виживання самої держави, ніж на імперській експансії. У розпал ескалації конфліктів конкуруючі фракції з відмінними ідеологіями та регіональними програмами можуть оголосити себе законними національними урядами нової російської держави. Тоді країна може зіткнутися з лівійським, іракським або сирійським сценаріями, коли конкуруючі політичні сили будуть битися за спірні території, економічні ресурси та політичну владу в зіщуленій Росії.