Послання балтійських гіппі

Каунас вибухнув.

18–19 травня, через 4 дні після загибелі Каланти, 3 000 школярів та молодих людей вийшли на протест Алеєю Лайсвес. Вони вигукували антисовєцькі гасла: “Свободу Литві!” та “Росіяни, забирайтеся геть!”. Окупанти тоді заарештували більше 400 людей, вісьмох кинули до в’язниці на кілька років за “хуліганство”. Та литовці не припинили протестувати — лише у 1972-му, за офіційними даними, тринадцять людей наслідували приклад Ромаса Каланти. Травневі події увійшли в історію як Каунаська весна, а саме місто деякий час називали Калантаґрад. Під репресії потрапили й ненависні режиму гіппі, незважаючи на те, що Ромас не був офіційним членом їхнього руху. КҐБ не проґавив такої нагоди.

Хоч як комуністи не прагнули приховати вчинок Каланти, у діаспорі про нього почули й почали говорити. Литовський письменник Алантас Вітаутас, який проживав у США, написав у 1976-му дослідження “Ромас Каланта”, пізніше створив три вірші про нього. Усе більше і більше людей на батьківщині юнака дізнавалися про його вчинок через зарубіжне радіо. Навіть без інтернету.

Та коли тоталітарний режим не залишає інших способів висловлення протесту, цього не уникнути…

Самоспалення — відчайдушний крок, на який зважуються лише тоді, коли решта методів уже вичерпані або інших можливостей привернути увагу до проблеми просто не існує. Першим гучним актом самоспалення стало самогубство буддистського ченця Тхіть Куанг Дика 11 червня 1963 року у Сайгоні (тоді — Південний В’єтнам). Він протестував проти переслідувань буддистів із боку президента-католика Нго Дінь Д’єма. Фотографія самоспалення вже зранку наступного дня облетіла світ, а президент США Джон Кеннеді прокоментував її так: “Ніколи газетна фотографія не викликала настільки сильного хвилювання”. Вчинок ченця спровокував протести, а Нго Дінь Д’єма за кілька місяців убили. Автор фотографії — Малкольм Браун — отримав за знімок Пулітцерівську премію.

Цікаво, що навіть китайські медіа опублікували фотографію Тхіть Куанг Дика, тоді як центральні газети СССР “Правда” та “Ізвєстія” повністю проігнорували подію. Це могло бути як і через релігійну мотивацію самоспалення, так і через те, що в той самий час відбувався політ першої жінки-космонавта Валєнтіни Тєрєшковай — нині депутатки Держдуми Росії, палкої прихильниці Путіна і війни з Україною. Про політ як про велику перемогу “совєцкой женщіни і партіі” писали тиждень. Навіть у листопаді 1963-го, коли президента Південного В’єтнаму застрелили, про ченця не було сказано ні слова. Але найголовніше — влада не хотіла повторення такого ж у СССР. Та коли тоталітарний режим не залишає інших способів висловлення протесту, цього не уникнути. Самоспалення студента Яна Палаха у Празі в 1969-му стало символом боротьби проти совєцької окупації Центральної та Східної Європи. Він виступав проти придушення Празької весни, а його похорон переріс у політичну демонстрацію.

В Україні такі вчинки теж не були рідкістю. У 1968-му ветеран Української Повстанської Армії Василь Макух, вигукуючи: “Геть окупантів!” та “Хай живе вільна Україна!” — вилив бензин із трилітрової банки на себе і підпалив. Це сталося на Хрещатику 5 листопада, напередодні чергової річниці Актябрьской рєвалюциі. Міліціонери швидко оточили місце протесту, щоби цього не побачили люди.

Близько третьої ночі, 21 січня 1978-го, за день до 60-ї річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР), на безлюдній Чернечій горі в Каневі спалив себе дисидент Олекса Гірник. Він розкидав близько тисячі антисовєцьких листівок, більшість із яких зранку зібрали співробітники міліції. КҐБ доклав великих зусиль, щоби про ці події мало хто почув.

У жовтні 2020-го на Хрещатику самоспалення здійснив ветеран російсько-української війни Микола Микитенко. Він протестував проти розведення військ на лінії розмежування та посилення російської окупації Донбасу. На жаль, навіть зараз трапляються ситуації, коли влада та громадянське суспільство вперто не чують своїх громадян. Ні цей випадок, ні вчинки Макуха і Гірника, не спричинили протестів чи якогось сильного суспільного резонансу, як це відбулося у В’єтнамі, Чехії та Литві.

Ромас Каланта не жив у незалежній Литві. Совєцький Союз намагався окупувати країну впродовж 20 років після розвалу царської Російської імперії. Вдалося це лише в 1940-му й абсолютна більшість старших сучасників Каланти пам’ятали це. Те саме сталося із сусідами — Латвією та Естонією. Після вступу совєцьких військ десятки тисяч громадян емігрували на Захід і створили потужні балтійські громади. Вони не пробачили окупацію і зберігали зв’язки з родичами на батьківщині. Саме завдяки контактам із діаспорою мешканці республік носили джинси та підпільно слухали західну музику.

Балтійська діаспора регулярно порушувала питання про незалежність перед елітами Заходу. Зокрема й завдяки їхній діяльності Сполучені Штати та країни НАТО остаточно не визнали окупації Балтії. У 1960-му та 1983-му виходили резолюції, що засуджували анексію та повертали питання незалежності нехай і на теоретичний, але все-таки порядок денний.

Наприкінці 1980-х Союз уже доживав останні роки. Усе частіше почали відкрито обговорювати таємні домовленості СССР та нацистської Німеччини — так званий пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року. Згідно з його додатковим протоколом Латвія, Литва та Естонія віддавалися Сталіну. Балти усвідомили, що їх не лише підступно окупували, а вони стали предметом цинічних торгів двох тоталітарних режимів. До них поставилися, як до рабів. Десятиріччями замовчувана злість вийшла на вулиці. 23 серпня 1987-го (день підписання пакту) відбулися перші протести. Рівно через рік у Вільнюсі антисовєцький мітинг зібрав уже 250 тисяч людей, а в 1989 році потужна акція “Балтійський шлях” з’єднала три країни в 600‑кілометровий живий ланцюг. За кілька місяців українці наслідують їхній приклад, руками об’єднавши й свою країну.

Балтійські країни з першого ж дня відновлення незалежності бачили перед собою чітку мету — “повернутися до Європи”…

Латвія та Литва весною 1990-го прийняли рішення про “відновлення незалежності”. Таке формулювання відіграло вирішальну роль — за 50 років вони не забули, хто є ворогом і окупантом. Тим паче, ще були живі ті, хто народився і мешкав у вільних державах. “Висловлюючи волю народу, Верховна Рада Литовської Республіки постановляє та урочисто проголошує, що відновлюється реалізація суверенних прав Литовської Держави, потоптаних чужою силою в 1940-му році, і відтепер Литва знову стає незалежною державою…” — йшлося в Акті відновлення незалежності Литовської держави від 11 березня 1990 року.

СССР спробував “відновити конституційний лад” в Латвії, Литві та Естонії силою. У січні 1991 року совєцькі війська почали займати адміністративні будівлі у Вільнюсі. Сотні тисяч людей вийшли на протест проти цього — люди оточували військову техніку, намагалися переконувати солдатів не придушувати рух за незалежність. Найбільша трагедія сталася під час штурму Вільнюської телевежі — там розстріляли 14 людей. Через кілька днів у Латвії загинуло ще п’ятеро людей. Після цього Москва не наважилася на подальші дії і фактично відступила. Совєцький Союз визнав незалежність трьох колишніх республік 6 вересня 1991 року, за кілька місяців до свого офіційного зникнення. Цей крок із боку совєтів мав би демонструвати світові хоча б якісь залишки контролю ситуації, але в реальності швидше скидався на агонію перед остаточною кончиною.

Балтійські країни з першого ж дня відновлення незалежності бачили перед собою чітку мету — “повернутися до Європи”. Якщо говорити конкретно, то це означало безальтернативний курс на приєднання до європейських структур і НАТО. Членство в цих організаціях мало убезпечити маленькі країни від нового поглинання Росією — вони пам’ятали, як у 1940-му залишилися сам на сам з агресором.

Ціль підхопили навіть колишні “fellow travellers”, що приходили до влади в перші роки після відновлення незалежності. Але якщо в Україні комуністи-комсомольці залишалися на лідерських позиціях фактично до середини 2000-х, то в країнах Балтії швидко поступалися владою соціал-демократам, лібералам та правоцентристам. В Естонії першим президентом (1992–2001) став письменник Леннарт Мері, який з 1970-го жив у Європі. Представники балтійської діаспори швидко включилися в процеси перетворень на батьківщині, стали консультантами, урядовцями та главами держав: президент Латвії Вайра Віке-Фрейберґа (1999–2007) — громадянка Канади, президенти Литви Валдас Адамкус (2004–2009) та Естонії Тоомас Гендрік Ілвес (2006–2016) — громадяни США. Їхній досвід та західні цінності значно прискорили реформи та долучення балтів до Європейського Союзу (ЄС) та НАТО. Питання про те, чи люди з діаспори “свої” чи “іноземці” тут не стояло: ще вчора ці люди передавали контрабандою джинси.

Дерегуляція економіки, зниження податків, масштабна приватизація, злам застарілих господарчих зв’язків спочатку призвели до гіперінфляції та падіння економіки, тому перших реформаторів традиційно всі проклинали. Але доведені до логічного завершення реформи дозволили Латвії, Литві та Естонії в 2000-х і 2010-х роках стабільно зростати в кілька разів швидше, ніж інші європейські країни. Тенденція зберігається й до сьогодні — країни заслужили звання “балтійських тигрів”. У 2020-му податкові системи Естонії та Латвії зайняли відповідно перше і друге місця в рейтингу країн Організації економічного співробітництва та розвитку.

Важливу роль відіграла підтримка західних держав. Сполучені Штати та Сполучене Королівство допомагали тиснути на Росію, щоби та на початку 1990-х вивела з країн Балтії війська. Російська Федерація на той час сама була ослабленою і не могла зберегти вплив на регіон. Це був ідеальний час для проведення реформ і руху в Європу.

Естонія діяла сміливо й не боялася найбільш радикальних кроків. Її реформа державного управління викликає і захват рішучістю, і обурення “антидемократичністю” (Європа була занепокоєна). У 1992-му естонська влада звільнила усіх урядових чиновників. Тоді провела реорганізацію органів державного управління та оголосила новий набір співробітників. Так одномоментно вдалося завести в установи сотні нових і мотивованих до змін людей. Ця реформа виявилася найбільш ефективним заходом проти корупції в країні. І нічого не розвалилося.

Наша історична пам’ять про УНР була фактично знищена — через на 20 років тривалішу окупацію (порівняно з країнами Балтії), Голодомор та сталінські чистки…

Коли застарілі норми неефективні, це не привід триматися за них, бо “інакше все пропаде”. У 2016 році Міністерство охорони здоров’я України скасувало наказ № 33 від 23.02.2000 р., що встановлював типові штатні розписи для медичних закладів. Тоді в політичних та профспілкових колах буквально почалася паніка — говорили, що “лікарі будуть масово звільнятися”, “система розбалансується”, “зарплати зменшаться” тощо. Але жодної катастрофи не сталося: лікарні не позакривалися, а співробітників не виставили на вулиці — навпаки, установи отримали можливість сформувати структуру, що найбільше відповідає їхнім потребам. Павло Ковтонюк, заступник міністра охорони здоров’я України (2016–2019), охарактеризував скасування наказу № 33 як крок до більш ринкових принципів роботи в лікарнях: “Дедалі лікарні будуть ставати все більш автономними. Зараз ми даємо їм інструмент для оптимізації власної роботи — спосіб, яким чином утримати тих лікарів, які якісно лікують пацієнтів”.

Під балтійське лезо пішли й академії наук Литви, Латвії та Естонії. Їхня жорстка совкова ієрархічна структура з президіями, роздутими штатами та непотрібними активами йшла в розріз із здоровим глуздом та духом перетворень. Багатьох дослідників перевели в університети, тисячі адміністративних робітників звільнили. Непотрібні приміщення продали. Саму структуру реорганізували за прикладом європейських асоціацій наукової еліти, перевели основну частину фінансування на ґрантову основу. Наука країн Балтії поступово переорієнтувалася з Росії на Захід, кількість наукових публікацій їхніх учених у світових журналах швидко зросла. Чисельність дослідників у наукових установах Латвії впала за 2 роки майже втричі — з 18 000 у 1990-му до 7 000 у 1992-му. У 2001-му їхня загальна чисельність не перевищувала 6 000. Кількість же наукових публікацій за цей час зросла майже вдвічі. Здійснивши подібні за масштабами трансформації, литовські та естонські вчені наростили продуктивність учетверо.

Зросла не тільки кількість, але і якість досліджень. Нині статті балтійських учених входять до топів за показником цитування, а їхня “впливовість” (impact factor) щороку зростає. Цікаво, що показник впливовості, починаючи з кінця 1980-х років, чітко корелювався з відмовою від публікацій у російських журналах: що менше ставало таких публікацій, то більш впливовішими ставали балтійські вчені.

В Україні вже покійному академіку Борису Патону, який очолював НАНУ впродовж 58 років, ставлять у найбільшу заслугу те, що він “зберіг Академію наук України від розвалу і розкрадання”. Та хіба добре, коли ти зберіг купу застарілого непотребу в приміщеннях без опалення, які не можеш утримувати? Ба більше: наявність зайвих активів породжує корупцію — у березні 2021 року заступника директора одного з інститутів НАНУ, доктора технічних наук, спіймали на хабарі від приватного підприємця. За це посадовець мав надати в оренду одне з нежитлових приміщень академії. Точно така ж історія повторилася за 3 місяці, але в іншому інституті Академії.

У 1991 році ми проголошували незалежність із нуля. Наша історична пам’ять про УНР була фактично знищена — через на 20 років тривалішу окупацію (порівняно з країнами Балтії), Голодомор та сталінські чистки. В Акті проголошення незалежності України головний акцент робиться на зовнішні обставини, що склалися, та абстрактну “тисячолітню традицію державотворення”:

“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;
— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами;
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ”.

Чи були 1990-ті роки таким же ідеальним часом для реформ в Україні? Наївно вірити, що так. Тоді був потужний суспільний запит, а Росія мала купу внутрішніх проблем. Втім ми могли розраховувати на слабшу підтримку Заходу, а українські еліти радше відновлювали “стабільність”, аніж здійснювали реальні реформи. Такого чіткого бачення мети, як у країн Балтії, ми не мали. Є легенда, що, вступаючи на посаду прем’єр-міністра України у 1992 році, Леонід Кучма сказав депутатам таку фразу: “Скажіть, що ми будуємо, і я вам побудую”. Йому ніхто предметно не відповів. І директор заводу збудував завод.

Діаспора так і не знайшла свого місця в новій українській державі. Більшість реформ були розпочаті, але навіть попри надмірну поміркованість, так і не доведені до кінця. Запуск ринку землі, децентралізація проводяться на тридцятий рік незалежності, тоді як балти зробили це від самого початку. Правоохоронну систему, суди та внутрішню безпеку порівнювати навіть не будемо. Наш шлях виявляється довшим, але в кінцевому підсумку правильним.

У часи СССР у балтійські республіки (як і в Україну, до речі) масово переселяли росіян. Дійшло до того, що в 1989-му в Латвії та Естонії вони становили третину населення, у Литві — близько 10 відсотків. Зрозумівши, що Росія буде використовувати національні меншини в політичних цілях, у Латвії та Естонії громадянство отримали лише громадяни довоєнних республік та їхні нащадки. Був прийнятий принцип етнічного, а не територіального походження. Це також допомогло діаспорі швидко повернутися і включитися в трансформації країн. Росіян зобов’язали “натуралізуватися” — довести знання місцевої мови, історії та законів. Щонайменше третина росіян досі не скористалася можливістю і не отримала громадянство, а Росія використовує їх, розповідаючи світу про “дискримінацію”. Тим паче Європейський Союз їй у цьому підіграє, бідкаючись про “порушення прав людини”. Україна свого часу прийняла так званий “нульовий варіант”, надавши громадянство всім, хто проживав на території Української ССР, без жодних умов. Наслідки можна спостерігати на окупованому Кримському півострові та чути під час обстрілів на сході України.

Швидкі та рішучі реформи, чітко визначений зовнішньополітичних курс, а також постійна підтримка Заходу дозволили країнам Балтії долучитися до європейського клубу. У 2004 році Латвія, Литва та Естонія вступили до ЄС та НАТО. Та, як виявилося, на цьому їхні проблеми не закінчилися.

Після того як Росія окупували частину Грузії у 2008-му та український Кримський півострів у 2014-му, а потім розпочала російсько-українську війну, що триває нині, балтійські країни всерйоз зайнялися посиленням безпеки. Агресивні дії північного сусіда з відновлення імперії дають серйозні підстави остерігатися нової анексії. Вторгнення може розпочатися не лише зі Сходу, а й із Заходу — з Калінінградської області, що є найбільш мілітаризованим регіоном Європи. Суходолом із союзниками НАТО балтів об’єднує лише затиснутий між Російською Федерацією та Білоруссю Сувальський коридор, довжиною 104 кілометри (кордон Литви та Польщі). У випадку його захоплення росіянами оборона Латвії, Литви та Естонії дуже сильно ускладниться.

Ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року НАТО посилив свій гарнізон у регіоні, а Сполучені Штати вирішили не виводити власні війська з Польщі. Ці кроки були радше символічними, але теоретично мали б стримати Росію від різких рухів. Нещодавно Литва посилила контроль для претендентів на державну службу з метою попередження шпигунства. Тепер, якщо в кандидата є родичі в Росії, то йому можуть відмовити в посаді. Чи буде цього достатньо — покаже час.

Незважаючи на ризики, балти продовжують демонструвати світові несприйняття комуністичної ідеології — вони добре знають, що це таке. У лютому 2021-го Китайська Народна Республіка (КНР) провела черговий саміт для країн Центрально-Східної та Південної Європи “17+1”. Він мав на меті лобіювання економічних, політичних та культурних інтересів Китаю на європейському континенті, зокрема просування проєкту “Нового шовкового шляху”. Президент Польщі особисто взяв участь у саміті, тимчасом Естонія та Латвія делегували міністрів закордонних справ. Справжнього дипломатичного ляпаса Пекіну дала Литва — від неї на саміті був присутній міністр транспорту, а з лютого 2021-го країна взагалі вийшла з формату “17+1”. У липні 2021 року литовський уряд домовився з Тайванем про відкриття представництва невизнаної держави у Вільнюсі. Литва та Китай уже обмінялися взаємним відкликанням послів, адже комуністична країна безапеляційно вважає Тайвань своєю територією.

Україна поки що не має такої принципової позиції. Уже політичною стала справа про продаж китайцям “Мотор-Січі”. А перший президент України Леонід Кравчук так і залишився комуністом в теорії і на практиці — з 2006 року він був почесним президентом Товариства “Україна–Китай”, заснованого олігархом Григорієм Суркісом. У цьому статусі, наприклад, 2016 року він їздив до КНР на запрошення Центрального комітету Комуністичної партії Китаю. Через рік Кравчук “високо оцінював” стратегію XIX з’їзду цієї партії. Давид Арахамія, глава фракції “Слуга Народу” в парламенті, настільки захопився мудрістю Сі Цзіньпіна, що особисто сприяв виданню в 2021 році українською мовою праці лідера КНР про державне управління. Один із підрозділів книги називається “Продовжувати засвоювати і впроваджувати животворний дух ідей Мао Цзедуна”. Лише одна з його животворних ідей — Культурна революція — коштувала китайцям 20 мільйонів життів.

Щоби краще зрозуміти, як Китай зі свого боку ставиться до України, достатньо зайти на офіційний сайт Посольства КНР — там навіть немає українськомовної версії. Є китайська та російська, українською опубліковано лише кілька новин. Та це не завадило Сергію Шефіру, першому помічнику Президента України Володимира Зеленського, підписати угоду про показ мультика “Гуллівер повертається” (2021) від студії “Квартал 95”. Церемонія відбулася у вересні 2021 року за участі посла КНР в Україні Фань Сяньжуна. Щось подібне годі й уявити в Литві, яка є колежанкою України з комуністичної окупації.

Чітка позиція з дискусійних питань є ознакою дорослого суспільства. Україна не мала її сторіччями, зокрема і в попередні 30 років. Так само нам не вистачало здатності на складні і непопулярні рішення. Цими слабкостями вміло маніпулювала Росія. Хоча й не так успішно, як здається, — зрештою, Помаранчева революція та Революція Гідності перемогли саме в Україні. Що далі, то частіше підтверджується наступна закономірність. Коли хтось бʼє одного українця, то скоро до агресора завітають пʼятеро. І це аж ніяк не поняття 1990-х років. Це наша відповідь міту про “моя хата скраю, нічого не знаю”. У цьому ми вже стали схожими на наших балтійських друзів. Рухаємося з перешкодами, але в правильному напрямку.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, що розпочалося 24 лютого 2022 року, насправді мало кого здивувало. Але ніхто з “експертів” не вірив у можливість того шаленого опору другій за силою армії світу, що зараз показують працівник “Укрпошти”, колишній бармен чи навіть бабця з банкою огірків. Та сила, яку демонструє український народ у Харкові, Сумах, Чернігові, Миколаєві, Бердянську, Мелітополі, Маріуполі та інших великих і маленьких населених пунктах, уже перекреслила вигадану російськими політтехнологами історію про “дві України”. Немає Східної чи Західної України. Немає міст “руской” чи “галицької” культур. Є лише одна Україна. Та, яка вже має власне місце на карті. Та, яка має шанс завершити боротьбу з “рускім міром”, що повзе сюди сторіччями. Та, яка прямо зараз веде справжню війну за незалежність. Палить русню так, як ніхто до сьогодні. Праведним вогнем.

Наполеону приписують фразу, що “історію пишуть переможці”. І це по-своєму справедливо. Підручники з історії України тривалий час складали в Москві. Та що б вони там не навигадували, колективна памʼять народу сильніша. Вона рухає нашими вчинками у війні сьогодні. 8 березня 2022 року письменник Сергій Жадан, не полишаючи Харкова, написав у твіттері: “Історія нині не просто переписується — вона переписується українською мовою”. Переможцями.