СЛЄВА МОЛОТ, СПРАВА СЄРП —
Ґасударствєний наш гєрб.
Хочєш — жні, а хочєш — куй,
Всьо равно палучіш — …!
Цей чотиривірш знали всі або майже всі, хто народився і якийсь час прожив у Совєцькому Союзі. У 1990-ті він навіть став предметом творчості принаймні одного музичного гурту. Сьогодні ж його цитування в мережі викликає глибоке обурення в росіян, які хором починають ностальгувати.
Виявляється, ця епіграма, присвячена совєцьким державним символам, — зовсім не народна творчість, як можна було б подумати. Уперше дошкульний віршик було зафіксовано на німецькій агітці 1941 року, що слугувала своєрідною перепусткою в полон. На звороті листівки її власнику, якого закликали здатися, обіцяли їжу та роботу. Блискуча пропаганда! Розтиражовані нацистами чотири рядки люди пам’ятають досі, через 80 (!) років.
Немає кращої пропаганди, ніж правда. Совєцький Союз епохи Сталіна, очевидно, був не найкращим місцем для життя. Мільйони людей померли з голоду, сотні тисяч одних були заслані, сотні тисяч інших — розстріляні. Логіки в тому, кого посадять чи вб’ють, не було. Будь-кого можна було призначити “куркулем”. Або “ворогом народу”. Або “іноземним фашистським шпигуном”.
Іноді такі звинувачення сповнювалися гіркою іронією. Це добре продемонстровано в епізоді з роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський” (1950). Якось увечері один із увʼязнених в тюрмі на вулиці Раднаркомівській, що в середмісті Харкова, “вірменський отаман” Карапетьян, традиційно взявся розважати побратимів по нещастю. Натоптав махоркою люльку, припалив її в інженера Н, який сидів поруч із ним на долівці камери, затягнувся і, дивлячись тому прямісінько в очі, видав: “Карошій тюрма ти пастроіл… Карошій… Спасіба, брат…”.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
В обставинах, коли у в’язниці запросто можна було зустріти автора проєкту цієї самої в’язниці, єдине, що лишалося, — жити в очікуванні, що така участь якось омине тебе. Якщо забирали сусіда, то тимчасово приходило полегшення. Бо не тебе. Хоча б цього разу. Тому не дивно, що вірш із німецької агітки знайшов відгук у душах красноармєйцев.
Але далеко не вся німецька пропаганда мала такий успіх. Наприклад, листівки із зображенням генерала Власова в совєцьких солдат та їхнього керівництва викликали лише роздратування. Це зрозуміло, адже ніхто не любить зрадників. Самі німці спочатку не поспішали застосовувати “власівців” на фронті. В активні бої їх почали кидати тільки в 1944 році, вважаючи, що приклад совєцького воєначальника — відступника й перебіжчика — вкаже “правильний” шлях його колишнім соратникам.
Те, що в сталінську епоху віршик, який девальвує державну символіку, мав успіх — недивно. Вражає, що він зміг дожити аж до сьогодні. Німеччина була розгромлена і вже не мала можливості масово тиражувати агітки, щоби візуально нагадувати слова. Виходить, що вірш поширився серед людей і його масово цитували. Благо, поетична форма спрощувала запам’ятовування. Але постійне повторення означає також солідарність зі змістом. Багато совєцьких громадян дійсно вважали, що серп і молот виражають щось не те, що артикулюється офіційно.
Людський розум володіє дивовижною здатністю: він може з’єднувати непов’язані речі в систему й бачити у випадкових обрисах якісь зображення. Усі коли-небудь споглядали хмари, що схожі на кота, ведмедя, корабель абощо. У 1976 році космічна станція “Вікінг-1” здійснила фотографування Кідонії — регіону в північній півкулі планети Марс. На одному з кадрів, який охопив місцевий пагорб, нібито проглядалося людське обличчя. Хоча дослідники відразу вказали, що це є лише грою світла та тіні, все ж таки знайшлися ті, хто побачив у цьому зображенні свідчення існування невідомої досі цивілізації на Марсі. Врешті-решт, розвиток технологій дав можливість якісніше сфотографувати дивний марсіанський пагорб. І, звісно, у високій роздільній здатності жодного “людського обличчя” там вже не видно.
Схильність убачати в навколишніх об’єктах те, чого там насправді немає, називається “парейдолія”: від грецького “пара” — “близько”, “поруч”, “відхилення від чого-небудь” та “ейдолон” — “зображення”. Парейдолія людського обличчя є однією з найпоширеніших візуальних ілюзій. Учені довели, що під час обробки та розпізнавання справжніх і хибних облич, задіюються ті самі ділянки мозку. Цей механізм люди успадкували від приматів, які використовували його для ідентифікації хижаків. За задумом природи, він мав би полегшити нашу соціальну взаємодію, допомагаючи розрізняти знайомих і незнайомців та зчитувати з них інформацію.
Той, хто бачить символ, зчитує певну кількість інформації залежно від культурного контексту…
Проте, в закладеному природою програмному забезпеченні, очевидно, стався невеликий збій, що спровокував зовсім неочікувані результати. Адже саме на цьому ґрунті розквітла більшість теорій змов. Мається на увазі, що випадкові речі людський мозок використовує в якості доказів існування організації чи зговору для приховування якоїсь страшної таємниці. Наприклад, що Земля — пласка. На щастя, така поведінка гомо сапієнсів швидше є винятком. Масштабно ця здатність людського мозку стала-таки еволюційною перевагою, що дозволила побудувати складні соціальні системи цивілізації. Завдяки цьому люди можуть домовитися про те, що літера “А” означає звук [а]. І, читаючи мене, зараз вам потрібно лише розкодовувати символи. Домовившись, що певні знаки будуть означати звуки, ми таким чином отримали фонетичне письмо. Єдині, хто пропустив цей соціальний договір, були лікарі. Тому тепер ніхто не може зрозуміти, що вони написали.
Людство оточило своє повсякдення символічними системами, що можуть бути зчитаними тільки залежно від культурного контексту. Інколи наші знаки можна розуміти буквально. Зображена на картині людина означає людину й нічого більше. У деяких випадках символ може бути ніяк не пов’язаний із предметом чи його значенням. Червоний сигнал світлофора сигналізує про необхідність зупинки, але сам по собі є лише кольором. І десь у паралельній галактиці легко міг би слугувати і знаком для початку руху.
Та ходімо геть від нудного теоретизування і краще звернімося до іншого прикладу. Погляньмо на картину італійського живописця Фра Анджеліко “Благовіщення”, написану в 15 сторіччі. За її сюжетом, архангел Гавриїл сповіщає Діву Марію про те, що вона вагітна. На картині зображений промінь світла, що від сонця (в лівому верхньому куті полотна) тягнеться до молодої жінки, що сидить в арці ренесансного портика (внизу справа). Знайомий прихильник теорії змов демонстрував мені цей шедевр як один із доказів присутності інопланетян на стародавніх творах мистецтва. На моє зауваження, що це — зображення непорочного зачаття, він подивився на мене так, неначе це я йому доводив існування інопланетян, а не навпаки. Цікаво, як на місці Фра Анджеліко прихильники теорій змови малювали б цю біблійну історію?
Але без жартів: промінь як символ непорочного зачаття чи білий голуб, що на картинах епохи Відродження позначав Святий Дух (ну а як його, той дух, малювати інакше?), звичайно, тепер, через 600 років, зчитуються нами значно гірше, ніж сучасниками художника. Для розуміння знаків потрібно перебувати в контексті.
Найбільш важливим значенням символу, на мою думку, є можливість вміщати безкінечно велику кількість інформації. Наприклад, хрест уособлює собою всю християнську культуру та історію християнства — в очах як мільйонів вірян, так і мільйонів атеїстів, оскільки вони все одно зчитують цей символ. Уся інформація, яку виражає хрест (по факту — дві лінії, що перетинаються під прямим кутом), не вміститься на комп’ютері. Та навіть на багатьох комп’ютерах. Адже це — незліченна кількість сторінок різних історій, які об’єднує один-єдиний символ. Здатність мислення людини вміщати безмежну кількість інформації в стислий символ вражає. Це, мабуть, одна з небагатьох переваг нашого розуму над машинним інтелектом. І одна з головних причин, чому поки що ми робимо машини, а не машини нас.
З цього погляду, державні символи — такі собі зіп-файли, що об’єднують культуру, історію та сучасних людей. Герб чи прапор — швидкий спосіб розказати про себе достатньо багато за максимально короткий час. Той, хто бачить символ, зчитує певну кількість інформації залежно від культурного контексту.
Німецька пропаганда, висміюючи совєцькі серп і молот, перехрещені між собою, намагалася змінити акценти культурного контексту цього символу. Його бекґраунд на той час був взагалі коротенький. Фактично це історія одного покоління. Серп і молот вигадали в 1918 році. Так би мовити “з нуля”. За задумом, він символізував союз пролетарів та селян, які відповідно до марксистсько-лєнінської доктрини були класово близькими й протиставлялися буржуазії. Комунізм очікувався після перемоги пригноблених мас у світовій пролетарській революції. Політична ідеологія, таким чином, була спрямована вперед — у “світле” майбутнє. Рай більшості, згідно з нею, мав би бути побудований за рахунок меншості, яких називали/вважали експлуататорами. Тобто комуністична ідеологія по дефолту передбачала жертву. І хоча нею мала би стати буржуазія, найбільше постраждали класово близькі селяни. Саме вони вимирали мільйонами від штучно створеного голоду.
Нацистські пропагандисти чітко влучили в мішень, коли створили агітку про совєцький герб. Але чи думали вони, що їхній власний символ протримається ще всього-на-всього 4 роки? Мабуть, ні.
Свастика не була придумана німцями. Цей знак існував тисячі років до цього. “Гачкуватий хрест”, як називали свастику самі нацисти, був затверджений Адольфом Гітлером як символ Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) в 1920-ті. Червоно-біло-чорний прапор повторював кольорову гаму прапора Німецької імперії, що зазнала краху в результаті Першої світової.
Свастика була надзвичайно популярна. У той час вона означала побажання на кшталт “Щасти!”. Асоціювалася зі своєрідним знаком удачі. Її нерідко використовували комерційні бренди, наприклад, “Кока-Кола”, але ніхто ніколи не заявляв на неї права.
Про те, як світ любив свастику, розповідає однойменна стаття на БіБіСі від 23 жовтня 2014 року. Висвітлюючи історію побутування цього символу, її автор згадав про вирізьблену з бивня мамута статуетку пташки, нібито прикрашену візерунками зі свастик. Дослідники датували її завершенням Льодовикового періоду. Цінну знахідку виявили в 1908 році під час розкопок Мізинської стоянки, що на території Чернігівської області, а зберігають — у Національному музеї історії України в Києві. Згадка про цю пташку стала поштовхом до спекуляцій про те, що найдавніша свастика походить із території України, і похідних від цього байок. Хоча насправді візерунок на пташці — це безперервна звивиста лінія з повторюваним мотивом, що зветься “меандр” або “грецький ключ”.
У німців свастика почала набувати популярності після розкопок Трої, які наприкінці 19 сторіччя проводив Генріх Шліман. Три тисячі років відділяють нас від цього поселення, а на знайдених там уламках кераміки, серед іншого, були й реальні зображення свастики. Багато хто сприйняв тоді цей символ як певну ознаку цивілізації. Прихильники такого погляду вважали, що він з’являється там, куди емігрували арійці — вищий та більш цивілізований народ, призначення якого, врешті-решт, панувати над світом.
Насправді поширення свастики можна пояснити в геть різний спосіб. Наприклад, розселенням якихось племен, що жили певний час у відносній близькості, по світу. Інший варіант — торгівля керамікою абощо з нанесенням на крам свастики. У бронзову добу та ранній залізний вік ніхто не вимагав дотримання авторських прав і копірайту. Зображення потрапляло разом із посудом до якоїсь місцевості. Там воно могло припасти до вподоби автохтонам — і, вважайте, символ уже почали копіювати. Звідси він міг потрапити ще кудись. Власне кажучи, ці два пояснення можуть переплітатися, бо не є взаємовиключними. Племена, у культурі яких побутувала свастика, могли розселитись, а далі — почати торгувати керамікою. Жодних доказів того, що символ першопочатково мав якесь сакральне значення, що ним користувалися винятково представники одного етносу, немає. Також не існує жодних свідчень про те, що населення Трої мігрували на північ чи, навпаки, прийшло звідти. Неможливо й пояснити, чому лише арійці могли використовувати свастику, як переконані адепти цієї теорії. Невже єврея вдарить блискавка, якщо він її намалює?
Незважаючи на історичні невідповідності та всупереч здоровому глузду, ці псевдонаукові теорії продовжували розвиватися окультними товариствами в Австрії та Німеччині. Серед їхніх завсідників були також майбутні соратники Гітлера. Наприклад, одним із переконань, які вони сповідували, була віра в існування держави Туле, що знаходилася на Крайній Півночі й де жили нащадки вцілілих після загибелі Атлантиди арійців. Товариство з такою ж назвою — “Туле” — займалося пошуком старожитностей на підтвердження розселення та міграції вищої арійської раси. Усі теорії були приправлені скандинавською мітологією та магією. Широким вжитком, зокрема, користувалися руни, які наділялися сакральними та містичними функціями.
Серп і молот чомусь не викликає настільки негативних емоцій, як це робить свастика…
Адольф Гітлер із його ірраціональним складом характеру був ідеальним реципієнтом псевдонаукових теорій — як із погляду їхнього впливу, так і з погляду їхньої реалізації. (Як і ті, хто бачив за “людським обличчям” на Марсі існування марсіанської цивілізації.) Єфрейтор німецької армії в роки Першої світової, він важко переживав поразку Німецької імперії та прагнув реваншу. Ідеологія нацизму, на відміну від комунізму, прагнула не побудови “світлого” майбутнього, а повернення до “світлого” минулого. Реставрації минулої величі, найближчим уособленням якої була Німецька імперія. Саме тому прапор НСДАП виконаний у тій же кольоровій палітрі. Далеким же ідеалом була якась мітична “держава арійців”. У її пошуках та спробах відновити жертвою — замість буржуїв — мали стати євреї, слов’яни та інші унтерменші. Обидві ідеології ставлять права більшості в пріоритет до прав меншості.
Зрештою, нацизм зазнав повного краху в 1945 році. Гітлер застрелився, а свастика стала символічним синонімом Голокосту. У деяких країнах гачкуватий хрест заборонений законом. В інших, як-от у США, де не можна заборонити символіку через Першу поправку до Конституції, що гарантує свободу слова, він використовується лише маргіналами. Адже той, хто публічно демонструє свастику й робить це не з навчальною метою, гарантовано опиняється в соціальному екзилі.
Комунізм як політико-економічна система перестав існувати тільки-но в 1991 році. Хоча в деяких країнах комуністичні партії й досі залишаються при владі, вони змушені були піти на серйозні реформи. У Китаї чи В’єтнамі їхні члени відмовилися від великої кількості ідеологічних догм. Інакше класово ворожі великі капіталісти ніколи не могли б бути прийняті до їхніх лав. Але цікаво інше: серп і молот чомусь не викликає настільки негативних емоцій, як це робить свастика.
В Україні закон про засудження тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки був прийнятий лише у 2015 році. Його ухвалення, однак, не стало ані приводом, щоби прибрати серп і молот зі щита, який тримає в піднятій руці “Батьківщина-Мати”, ані перепоною для деяких, вже колишніх, на щастя, народних депутатів, щоби демонстративно використовувати їх на публіці. 31 грудня 2020 року, зокрема, (уже покійний) Ілля Кива хизувався в соцмережах своїм фото в шапці-ушанці з комуністичною символікою. Незважаючи на сякий-такий розголос, покарання він, звичайно, не отримав. Натомість, коли після протесту в справі Сергія Стерненка, що відбувся 20 березня 2021 року на Банковій, на стінах Офісу Президента раптом вигулькнула свастика, це викликало широке суспільне обурення. Воно бурлило, аж поки не з’ясувалося, що з’явилася вона не під час протесту, а вже після його закінчення, і є нічим іншим як провокацією. Нагадаю, що дискусія щодо очищення одного з найвідоміших пам’ятників Києва, що височіє на дніпровських пагорбах, від комуністичних символів почалася тільки-но через кілька місяців після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, а вже 1 серпня 2023 року демонтували совєцький герб із монумента “Батьківщина-Мати” і встановили туди тризуб.
Прикметно, що біженці з Совєцького Союзу значно раніше прийшли до усвідомлення тотожності двох тоталітарних режимів та їхніх символів. Ще в лютому 1986 року з їхньої ініціативи в Канаді був встановлений День чорної стрічки (Black Ribbon Day). Він мав відзначатися щороку 23 серпня, у роковини підписання пакту Молотова-Ріббентропа, на знак протесту проти Совєцького Союзу та їхньої окупаційної політики. Через рік цю ініціативу перейняли країни Балтії. Наймасштабнішим її оприявненням став “Балтійський шлях” 1989 року.
У 1996-му Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) прийняла резолюцію “Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем”. Поступово від використання зображення серпа і молота законодавчо відмовилися більшість країн Східної Європи. Виняток становлять лише Білорусь та Румунія (хоча в останній діяльність Компартії заборонена ще 12 січня 1990 року). У 2005 році в Європарламенті була спроба заборонити комуністичну символіку на рівні всієї Європи. Та ідею відхилили на підставі того, що дивно включати серп і молот та зірку в закон про засудження расизму. Тоді питання було залишено для нормативно-правового врегулювання на національному рівні.
За ініціативою Вацлава Гавела та Йоахіма Ґаука у 2009 році Європейський парламент визначив 23 серпня як День памʼяті жертв сталінізму та нацизму. Це, безумовно, було даниною діяльності руху чорної стрічки. Та минуло ще 10 років, аж поки була прийнята резолюція про важливість європейської пам’яті для майбутнього Європи — документ, що фактично вперше в історії урівнював між собою постраждалих від серпа і молота та від свастики. Крім цього, у ньому висловлювалася “глибока занепокоєність” розповсюдженням і використанням тоталітарної символіки та провідною роллю Росії у відмиванні репутації тоталітарного режиму.
Остання не могла залишити без відповіді такий ляпас. У грудні 2019-го на засіданні Російського організаційного комітету “Побєда” Владімір Путін назвав згадану резолюцію “ні на чьом не аснованой, бєзпардонай лож’ю”. А вже в січні 2020-го американське видання “Зе Нешнл Інтерест” (“The National Interest”) опублікувало офіційний російський погляд на озвучені звинувачення — статтю “Справжні уроки 75‑ї річниці Другої світової війни”. Цей опус — своєрідний провідник до світу кривих дзеркал, жителі якого свято вірять у реальність “людського обличчя” на Марсі та намагаються завербувати до свого культу, де немає жодного натяку на здоровий глузд, нових членів. Лідер цієї секти, до речі, в липні 2021 року підписав закон про заборону публічного ототожнення цілей і діяльності державного керівництва та військового командування Совєцького Союзу та нацистської Німеччини.
В олімпіаді кровожерливості комуністи однозначно перемогли нацистів…
Поруч із цим в Європі все ще діють комуністичні партії. Наприклад, у Чехії комуністи входять до парламенту. Доволі сильні комуністичні партії також в Італії та Франції. Їхні депутати є членами Європарламенту. Водночас певний прогрес у розумінні символіки спостерігається навіть у лавах європейських комуністів. Комуністична партія Франції відмовилася від використання серпа і молота на користь зірки, що викликало бурління всередині прихильників цієї політсили. Але все-таки, погодьтеся, важко навіть уявити нацистську партію, яка б входила в парламент, або будь-яку партію, що своєю емблемою мала би свастику.
У комунізму не було свого Нюрнберґа. Нікого з тих, хто здійснював злочини проти людяності, не було засуджено на такому рівні, коли за процесом спостерігав би весь світ. Доведений до відчаю Гітлер завершив своє життя самогубством. Натомість Сталін помер власною смертю в результаті інсульту. Головну роль тут зіграло те, що Совєцький Союз був серед держав-переможниць і продовжив своє існування. Оскільки основна частина жертв тоталітарної системи припадає на сталінські часи, це дає підстави говорити, що винна не ідеологія, а конкретна особа. Але ми не знаємо, що було б із нацизмом без Гітлера. Можливо, євреїв не вбивали б, а просто висилали б із Європи. У кінці війни нацисти погоджувались обмінювати євреїв на вантажівки або валюту. Рятуючи людей, союзники вимушено підтримували Вермахт. Німці ж, намагаючись утримати від колапсу свою армію, відступали від власних расових теорій. І, на відміну від совєтів, вони хоча би здійснили спробу замаху на Гітлера.
Іноді для порівняння зла, вчиненого нацизмом та комунізмом, обирають механічний спосіб. Він очевидний: кількість жертв. У пояснювальній частині резолюції ПАРЄ жертвами комунізму названо трохи менше 95 мільйонів людей (95 000 000!). Було дослідження, де намагались обґрунтувати, що жертвами стали 100 мільйонів. Його піддали нищівній критиці за намагання отримати кругле число. Втім, чи применшує це масштаби катастрофи — питання риторичне. В олімпіаді кровожерливості комуністи однозначно перемогли нацистів.
Аргументи, що в кожному конкретному випадку провина — не за комунізмом, а за конкретним авторитарним лідером, необхідно відкинути. Всюди, де встановлювали комуністичну владу, були масові вбивства і голод. Не бачити в цьому закономірності означає бути або дуже дурним, або заангажованим. Усюди, де приходив комунізм, найкривавіший час припадав саме на правління перших лідерів, які з небаченою затятістю починали втілювати свою хибну ідеологію в життя. У Совєцькому Союзі таким був Іосіф Сталін (формально першим був Владімір Лєнін, але він керував дуже короткий час), у Китаї — Мао Цзедон, у Північній Кореї — Кім Ір Сен, у Камбоджі — Пол Пот. Кожна з цих країн пережила голод! Є такий анекдот часів брєжнєвського застою: “Лєонід Іліч, ідьом к комунізму, а єсть нєчєва! — А в дарогє карміть нікто нє абєщал”. Іронічно, правда ж?
Після перших лідерів комунізм, дійсно, став м’якшим. Наступники кровожерливих тиранів розуміли, що далі розкручувати маховик репресій немає жодного сенсу. Потенціал чинити опір був уже повністю задавлений. Коли ти голодний, то думаєш, як би поїсти, а не повалити владу. Та й скорочувати кількість власних підданих також не було сенсу.
На жаль, масштабного судового процесу, який виніс би вирок комуністичному терору та тим, хто його вчиняв, ніколи не було. На це є безліч причин. Передусім — політичних. Раніше проведення будь-якого трибуналу унеможливлювалося тим, що Совєцький Союз був потужною військовою силою, що володів правом вето в Організації Об’єднаних Націй. Зараз на порядку денному — російський газ та ядерна зброя, які знову пригальмовують засудження. Також є Китай — друга економіка у світі. Тамтешня Комуністична партія на чолі з Сі Цзіньпіном зараз повертає на шлях культу особи Мао. Людство хизується своїм технологічним прогресом і одночасно готове заплющити очі на мільйони життів в угоду політичній кон’юнктурі.
Практично ніхто з жертв комунізму ніколи не отримав компенсації. Це різко контрастує з жертвами Голокосту. Німеччина та її великі корпорації виплачували кошти тим, хто постраждав від злочинів нацизму. Звичайно, що гроші не здатні повернути мільйони життів, але це — матеріальний вираз визнання своєї провини. Слова важать набагато більше, коли той, хто їх промовляє, витягає копійчину з кишені. Це вже не просто слова, це — дія.
