БЛИЗЬКО 16 РОКІВ тому, я канадійський громадянин, сидів в канцелярії Комінтерну в Mocкві. Мене щойно покликано туди для вишколу, як вести збройну боротьбу проти канадійського уряду і менш насильну але однаково рішучу війну проти громадських і політичних інституцій нашої країни.
Я й досі памятаю хвилювання, з яким я, звичайний член комуністичної партії з Винипеґу, розмовляв майже як рівний з рівним — з секретарем Комуністичного Інтернаціоналу тов. Дмитром Мануїльським.
“Ви є тепер студентом Лєнінського університету1 разом з кількома інших студентів з Канади, Зєдинених Держав,2 з Европи й Aзії, зі вcix частин світа”.
Більш обєктивний слухач міг був схарактеризувати тов. Мануїльського, як непоказьну особу; він був низький, сухорлявий, з густим волоссям, підстриженими вусами й малими очима, а його голос мав механічний тон, немов би він знав напамять слова, які говорив. Але в той час я не був обєктивний.
Я студіював техніку зради з таким самим запалом і так само основно, як молодий музикант студією музичні скалі…
“Так, товаришу Мануїльський”, сказав я захоплено. “Завдяки вашій добрій роботі в Канаді”, продовжав Мануїльський, “Комінтерн має до вас довіря в надії, що ви станете одним з великих провідників революційного руху — в Канаді і в світі. Тепер ви належите до цього руху. Совітський Союз є батьківщиною робітників світа”.
Як член партії з трирічним стажем я, розуміється, знав усе те попередно ї засвоїв собі як одинокий керівний принцип мого життя. Але приємно було почути це знову якраз тут, в цій святині святинь, в перший день мого побуту в Москві.
“Підчас вашого побуту в цій країні вас будуть уважати і трактувати як її громадянина, Ви будете мати право голосу у виборах і право бути вибраним. Ви приберете імя, під яким Bac будуть тут знати. Під жадною умовою ви не смієте виявити нікому своє дійсне імя, або питати інших студентів за їх дійсні імена. Спеціяльний відділ в університеті затримає ваш пашпорт. Якщо будете примушені писати листи до Канади, то можете робити це через цей спеціяльний відділ, але не смієте згадувати про школу…” “Так, товаришу Мануїльський.” “Поза школою не заходіть з ніким в політичну розмову. Як зустрінетесь з росіянами, які на щось нарікають, то будьте дуже обережні, бо вони може хочуть спровокувати вас, щоб ви з чимось проговорилися. Про такі нарікання негайно повідоміть школу.”
Так почався мій вишкіл в зраді. Через наступних десять місяців — разом з 6,000 інших молодих комуністів майже з кожної заселеної частини світа, що були студентами Міжнародного Лєнінського університету в 1931 році — я студіював техніку зради з таким самим запалом і так само основно, як молодий музикант студією музичні скалі.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Нашими учителями були визначні російські філософи, вояки й урядовці тайної поліції, але до їх формальних лєкцій часто додавано неформальні дискусії, в яких брали участь такі передові гостюючі комуністи, як Стюарт, Смит, що пізніше став першим комуністичним алдерменом і контрольором в Торонто; Сем Кар, пізніше головний орґанізатор Комуністичної Партії в Канаді, який був замішаний в совітську шпигунську аферу i втік перед арештом; Ирл Бравдер, тодішний ґенеральний секретар американської Комуністичної Партії, i Беля Кун, диктатор Угорщини підчас короткої але кривавої комуністичної революції в 1919 році.
Під проводом цих комуністичних лідерів мене вчили не лише марксистської філософії i ріжних відтінків міжнародної партійної лінії, але й багато практичніших справ. Мої російські вчителі казали мені, як я і мої товариші, канадійські комуністи, маємо вести нашу боротьбу за опанування канадійського робітничого руху; як я маю використати своє становище в українсько-канадійських (комуністичних) орґанізаціях, до яких я належав у Винипеґу, щоб поширити вплив Комуністичної Партії; якої тактики ми повинні вживати, щоб привести до розколу між французькою та анґлійською Канадою.
Як висаджувати поїзд
ЩО БІЛЬШЕ, МЕНЕ вчили, як бути шпигуном проти моєї власної країни; як рисувати військові мапи, що їх можна б використати в розрухах чи бунтах, або, як сказав один інструктор з московської тайної поліції, “наприклад, на випадок війни між Канадою і Совітським Союзом”. Мене вчили, як виробляти звичайні бомби і як висаджувати ними поїзди і мости. Мені давали інструкції про склад британської, американської і канадійської армій, зазнайомили з більшістю легкої пальної зброї, яку ці армії вживали, та вчили стріляти з неї, включно з крісами Лі-Енфілда і Росса та скорострілами Луїса i Гачкиса. Я брав участь в маневрах, в яких відділ російської тайної поліції виступав як поліція і міліція неозначеної держави, a я і 300 інших студентів представляли собою передовий загін збройного повстання. Офіцери червоної армії були суддями і справляли наші помилки.
Переконавшися про те, що комунізм є помилкою і злом, я постановив решту свого життя посвятити на його поборювання…
Це лише короткий нарис предметів, що їх вивчали вибрані комуністи з пятьох континентів в часі між двома світовими війнами. Розуміється, від 1939 до 1946 року Лєнінський університет був закритий. Але як заявив недавно канадійський комуністичний лідер Тим Бак, вневдовзі він буде знову відкритий. Постійний наплив чужоземних комуністів до Москви для вивчення саботажу і зради супроти держави, з яких вони походять, незадовго буде відновлений, якщо він не є ще відновлений.
Заки опишу в детайлях свій власний досвід в цій великій інституції для виховання пятиколонників, треба перше сказати про те, як я там опинився.
Як читач досі вже побачив я не є більше комуністом. Мало того. Переконавшися про те, що комунізм є помилкою і злом, я постановив решту свого життя посвятити на його поборювання. Ha початок я думаю, що буде на місці сказати, що зробило мене комуністом.
Я не сказав би що є щось таке, як типічний комуніст. Його нема. Але я знаю, що багато канадійських комуністів, особливо серед тих, що їх називають “чужинецькими агітаторами”, мають за собою історію подібну до моєї.
Невеселий хлопячий вік
МОЯ ВЛАСНА ІСТОРІЯ починається на малій фармі близько місцевости Лейдівуд, Ман., в 1914 poцi.
Мій батько, який прибув до Канади з Буковини в 1896 році, щойно помер після довгої слабости. Я мав лише 10 років, але став головою родини і мав перед собою великі труднощі. Крім мене було ще троє дітей, усі в шкільнім віці.
В наступних роках мій час був поділений між школою і роботою на фармі. Не було часу на товариство з іншими хлопцями в околиці. Літом я працював на полі, а зимою рубав в лісі дерево на корди. Коли нарубав досить дерева на фіру, я віз його парою волів до Бозежур — 12 миль в один бік — і продавав по два доляри за корд та за ці гроші купував ґросерію. Щоб відбути цю подорож, я вставав в 4-ій годині рано, а вертав домів пізно в ночі.
Моє життя не було особливо тяжке, але я хотів мати якусь розвагу. Найближча для цього нагода була в наші свята. В такі дні була лише звичайна робота коло хати. Після роботи ми вбиралися в святочний одяг і сідали в кухні, де мати приготовляла голубці, пироги, кашу, та інші смачні українські потрави. Дід і бабуня приходили до нас в гості і розказували нам чудові історії про старий край.
Хлопці в моїм віці не хотіли товаришувати зі мною, бо моя начитаність і родинна відповідальність зробили мене багато старшим, як показували мої роки…
Paз в місяць всі ми їздили до церкви і це також була оказія, бо ми були побожною греко-католицькою родиною.
Ми мали вдома добру збірку книжок. Коли я лише мав хвилину вільного часу, я брався за читання. Книжки відкрили для мене новий світ. Я жив з героями в далеких країнах, машерував з ними до боїв, ділив з ними сум і радість. Коли я поперечитував власні книжки, я визичав і вимінював їх у знайомих в околиці.
Крім книжок, я дуже зацікавився музикою. За шість місяців я заощадив досить грошей — $1.25 — на закупно старої скрипки. Смичок не мав волосіння і в той час було лише пару коней в околиці. Я розвязав цю проблєму в той спосіб, що насилив смичок довгими волокнами з шнурка від жниварки. Це мені вдалося і я почав учитися грати на скрипці.
Коли я й інші діти попідростали, ми могли більше виконати роботи і наше життя значно поліпшилося. Ми передплатили пару ґазет. Купили пару коней і новий віз і почали говорити про набуття ще 40 акрів землі.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Я почав ходити “поміж людей”, але не міг приспособити себе. Хлопці в моїм віці не хотіли товаришувати зі мною, бо моя начитаність і родинна відповідальність зробили мене багато старшим, як показували мої роки. Старші хлопці не хотіли мене в своїм товаристві, бо я був за малий і не розбирався в їх забавах.
Але на поблизькій фармі був молодий чоловік, освічений і інтелігентний, який трактував мене як рівного, хоч був багато старший за мене. Називався він Михайло Ґринюх. На мої наукові й філософічні питання він відповідав як лише міг найліпше і перший раз у своїм житті я почував, що мене поважають. Ми стали близькими приятелями, поки Михайло не виїхав до Зєдинених Держав.
Завдяки йому я був втягнений в товариське життя громади. Ми часто збиралися в місцевій школі на відчити, дебати і музику. Я вже тоді не зле грав на скрипці, так що мати уважала, що я заслуговую на нову.
Прибули большевицькі аґенти
ОДНОЇ СУБОТИ ПОПОЛУДНІ, як ми приготовлялися до концерту і танцю в школі, прибули до нас два незнайомі. Вони представили себе як орґанізатори Товариства Український Робітничо-Фармерський Дім3 і запитали нас, чи дозволимо їм промовляти на нашім зібранні. Ми були оголомшені. Часто ми чули ї читали в ґазетах про Робітничий Дім; для нас це була орґанізація соціялістів, революціонерів і їм подібних людей, що мали викривлені думки про повалення уряду і заведення большевизму в Канаді. Наша громада була реліґійна, консервативна, можна сказати — старосвітська. Зайшлим ми казали забиратися. Коли вони отягалися, ми викидали їх силою.
Але якось я запамятав їх. He з симпатією, але з цікавістю — цікавістю до них і до загадочної орґанізації, яку вони заступали. Чого вони хочуть? Я знав, що вони мали якийсь звязок з московськими большевиками. Але чому? Ці питання не давали мені спокою. Як перший крок, щоб знайти відповідь на ці питання, я передплатив їх ґазету, що називалася тоді “Українські Робітничі Вісти”.4
Ta ж христіянство навчає любови, доброти, мира і доброї волі, говорив я сам собі, i тогo вчать також комуністи…
Я постійно читав “УРВісти” довший час. Спершу я не міг збагнути, до чого змагають їх редактори. Вони засуджували всіх і вся, за винятком себе і Росії. Вони славили Маркса, Енґельса, Лєніна і виступали проти Бога, церкви і всякої реліґії i, розуміється, проти капіталізму. Їх богохульство відпихало і зачаровувало мене — і я далі читав їх, як інші хлопці в моїм віці читали всякі жахливі історії.
Не зважаючи на моє підозріння до них за їх становище до Бога, я почав дещо змінювати своє відношення до редакторів “УРВістей”. Можливо вони є правильні в своїм осуді капіталізму. Дивлячись взад на свої дитячі роки, я почав пригадувати собі, що я витерпів за той час. Ніхто не дбав тоді, як я i моя родина жили в перших роках після смерти мого батька; часто я перемерзав до кости, везучи корди дерева до Бозежур. Чи була в тім моя вина, чи таки редактори “УРВістей” були правильні, коли звалювали вину за те все на “суспільний лад”? Може й мені треба приглянутися близче цьому “ладові”.
Поволі в моїй голові почала формуватися моя власна суспільна система. Затально вона йшла по лінії, що її проповідували “УРВісти”, за винятком того, що моя суспільна система мала б працювати рука в руку з церквами. Ta ж христіянство навчає любови, доброти, мира і доброї волі, говорив я сам собі, i тогo вчать також комуністи.
“Ніколи не вір москалеві!”
МОЯ МАТИ МУСІЛА завважити, що після отримання першого числа “УРВістей” і ще довший час потім я гостро осуджував ґазету, але з бігом часу моє обурення меншало й остаточно цілком зникло. Одного вечера, коли молодші діти спали, я прихильно висловився про ґазету. Мати дала мені нагоду сказати дещо більше. Але потім перервала мені спокійним тоном.
“Moя дитино”, сказала вона, “чи ти памятаєш той вечір, коли ми всі стояли біля ліжка батька перед його смертю? Того вечера, сину, твій батько казав нам всім заприсягнути на святий хрест, що доки будемо жити, ніколи не відречемося Бога, ані не зробимо нічого такого, що нарушувало б його заповіди.”
Я притакнув.
“Ця ґазета, сину, і люди, що її видають, є проти Бога. Вони пишуть ці гарні речі, щоб здобути твою симпатію. В старім краю нас вчили ніколи не вірити москалеві.” “Але це Канада, не старий край”, протестував я. “Вони мають деякі добрі думки для Канади. Крім того, москалі тепер інакші. Вони дали волю всім національностям в Совітськім Союзі. Вони скасували також капіталістичний визиск. Люди там щасливі.”
Мати похитала лише головою.
“Ти знаєш”, сказала вона, “що ми були змушені покинути наш рідний край через поляків і москалів, які гнітили українців. Ми прибули до Канади i знайшли свободу. Тут люди можуть говорити, що хочуть, навіть на премієра і міністрів, і ніхто не покарає їх так довго, як вони не підуть проти закону. Ця свобода є неоцінима. Погано є старатися підкопувати цей край, що дав нам так багато. Ти виростаєш. Маєш здібність і енергію. Можеш стати багатим і славним. He збочуй з правильної дороги, сину. Я щодня молюся за тебе.”
Я був глибоко зворушений цими словами, але далі був упевнений, що можу робити те, що уважаю за правильне, а що мати не уважала б за зле. Я почав думати про покинення дому — не через непогодження з матірю, але тому, що мене тягнуло дальше в світ.
Мати не пробувала спиняти мене. Я мусів лише обіцяти її, що реґулярно буду ходити до церкви. Тоді вона зібрала мої річи і випровадила мене так, як лише добра мати може це зробити.
Мені не забракло багато часу приспособитися у Винипеґу. Я дістав роботу за помічника будівельному майстрові по 40 центів на годину і, будучи призвичаєний до тяжкої роботи, не мав труднощів з своїм роботодавцем, старим анґлійцем, який знав і шанував своє ремесло.
У вільний час я брав лєкції з музики і ходив до публичної бібліотеки. Суботи й неділі я звичайно проводив в Українськім Робітничім Домі, де завсіди було якесь підприємство. Часом ходив на мітинґи Незалежної Партії Праці, щоб послухати промови Дж. С. Вудсворта, й одного разу малощо не вписався до його партії.
Стаю комуністом
НА ПІДПРИЄМСТВАХ В Робітничім Домі я познайомився з молодим чоловіком, якого всі називали Джані Вір. Він редаґував місячник “Світ Молоді”, який видавали тоді для Секції Молоді при ТУРФДомі. Джані взяв мене на збори Секції Молоді і за тиждень чи два я став її членом. Мене там підхлібно приняли і я дістав дещо літератури, що була написана по лінії “УРВістей”.
Я часто балакав з Віром, переважно про Росію та комунізм. Я випитував його про совітське відношення до реліґії, яке то питання все мене сильно непокоїло, та про права національних меншин в совітській державі. Я питав його наївно, але цілком щиро, кому то диктатура пролєтаріяту диктує? Як мається справа з женячкою і з розводами в Росії? Як є з освітою? Деякі з цих питань були трохи за тяжкі для Віра, особливо тоді, коли він мусів переходити від загальникових фраз до твердих фактів.
Я побачив, що без огляду на те, які добрі думки я маю, вони не мають значіння, поки я не є комуністом…
В разі сумніву Джані відсилав мене до Мирослава Ірчана, редактора “Робітниці”, офіціяльного орґану Жіночої Секції ТУРФДому. Ірчан прибув до Канади з України незадовго по закінченні большевицької революції, в якій він відограв визначну ролю. Він був завзятим і освіченим комуністом та автором кількох повістей, оповідань i пєc. Стрінувшись віч-навіч з таким авторітетом, мене мусіли переконати його арґументи. Ipчанів живий опис життя в Совітськім Союзі — необмежена там свобода, ліквідація неписьменности, покінчення з визиском людини людиною, — все те швидко розвіяло всі мої останні сумніви. Та ж він там був і все бачив. Він і далі мав тісні звязки з Совітським Союзом, судячи по літературі, що він звідти отримував.
Я всеціло пірнув в роботу Секції Молоді, писав статті до журналу, брав участь в дебатах в УРДомі і взагалі змагав до того, щоб виробити собі репутацію доброго і надійного працівника. Тепер я вже мав загальне поняття про орґанізаційну структуру руху. ТУРФДім i його Жіноча Секція і Секція Молоді є так звані масові орґанізації з своїми власними виконавчими комітетами. Теоретично вони не мають звязку з Комуністичною Партією. Але кожна з цих масових орґанізацій має членів, які належать до Комуністичної Партії або до Ліґи Комуністичної Молоді. Перед кожними зборами такої масової орґанізації завсіди відбувається “кокус” або фракційний мітинґ комуністів. Цей мітинґ переходить цілу програму орґанізаційних зборів, робить усі рішення, що мають бути приняти на зборах, i призначує членів, які мають забирати голос в дискусії, а також робити і підтримувати внески. Я мав сильне бажання стати членом Ліґи Комуністичної Молоді, бо це було дійсне керівне тіло Секції Молоді ТУРФДому. Я побачив, що без огляду на те, які добрі думки я маю, вони не мають значіння, поки я не є комуністом.
Одного дня Вір взяв мене на зібрання в домі на Селкирк евеню. Прибувши туди, я вже застав кількох передових членів Секції Молоді. Потім прибуло більше. Джані встав i забрав слово. “Як секретар шестої ґрупи Ліґи Комуністичної Молоді”, сказав він, “я відкриваю цей мітинґ”. З радістю став я того вечера членом Ліґи i стояв перед моїми новими товаришами з затисненим пястуком і заприсягнув стояти при прапорі Сталіна й Лєніна в боротьбі за повалення капіталістичної системи і заведення диктатури пролєтаріяту.
Нового рода “демократія”
КІЛЬКА ДНІВ ПІЗНІШЕ я пішов на загальні збори всіх ґруп Ліґи Комуністичної Молоді в місті. Було присутних понад 100 молодих людей, головно жидівського й українського роду, із замітним відсотком анґльо-саксонців. Тут я довідався, що ЛКМ є під стислив наглядом Комуністичної Партії. Партія визначає лінію й обовязком ЛKM є переводити її в життя у всіх масових орґанізаціях, які вона контролює. Справи кожної масової орґанізації основно обговорено. Я завважив, що була свого рода боротьба між жидівською та українською фракціями. З обидвох боків були обвинувачення в буржуазнім націоналізмі i ще більше обвинувачень, що фракції ЛKM не робили досить натиску на свої масові орґанізації, щоб викорінити в них націоналізм і залишки реліґійних вірувань.
Але ти знаєш наше становище до реліґії: це є один з інструментів, при помочі, яких капіталістична кляса тримає робітників покірними…
Між іншим на цих зборах обговорювано справу поширення “Йонґ Воркера”, краєвого opґану ЛКМ. Я зголосився піти по хатах з ґазетою і дістав інструкції поаґітувати за “Йонґ Воркером” на слідуючих зборах Секції Молоді ТУРФДому.
Я працював тяжко і на слідуючих зборах Ліґи Комуністичної Молоді мене назначено до комітету Аґітпропу (аґітації і пропаґанди) Ліґи. Моя робота не була така захоплююча і конспіративна, як вказувала назва комітету. Переважно я мав говорити до інших молодих робітників і писати статті до “Йонг Boркepa”. Але ця позиція надавала мені більшого значіння.
Одного дня Джані Bip піддав гадку, щоб я заперестав ходити до церкви. “Не тому, що ми стараємося примусити тебе залишити реліґію”, казав він. “Ти зробиш це самий, коли побудеш довіше в pyci. Але ти знаєш наше становище до реліґії: це є один з інструментів, при помочі, яких капіталістична кляса тримає робітників покірними. Вона (реліґія) стоїть на перешкоді революції. Тепер ти є в проводі і виглядало б, що ти є слабого характеру, коли б хто побачив, що ти йдеш до церкви”. Я піддався без ніякого арґументу.
Школа для аґітаторів
НА “СУҐҐЕСТІЮ” ПАРТІЇ ТУРФДім започаткував шість місячні освітні курси для підготовки професійних працівників для орґанізації. Хоч курс був нібито відкритий для всякого члена ТУРФДому, то Виконавчий Комітет партії приймав лише тих аплікантів, що були членами Комуністичної Партії або Ліґи Комуністичної Молоді. Я вніс аплікацію і був принятий. Навчання відбувалося в Робітничім Домі, а вчителями були: мій старий приятель Ірчан, Іван Сембай, д-р І. Карач i M. Патек.
Ірчанові предмети була література і пропаґанда. Сембай вчив історії, ґеоґрафії ї лєнінізму. Він був учителем на Україні і відомим комуністом. Д-р Карач вчив політичної економії, граматики і журналістики. Учитель музики Патек казав, що був лідером музичної банди в Польщі, з якої мусів утікати до Канади через свої комуністичні симпатії.
На курсі я мав успіх і перед його закінченням став повноправним членом Комуністичної Партії. Незадовго потім я дістав перше головне доручення. Я мав поїхати до Кенори, Онт., номінально до роботи в тамошнім відділі TУPФДому, а в дійсности для сформування ґрупи Комуністичної Партії. Я був там один рік.
Моя офіціяльна робота — провадження діточої школи при ТУРФДомі, зорґанізування орхестри і взагалі освітно-культурна діяльність — була досить приємна, але моя неофіціяльна робота не була легка. Коли я приїхав до Кенори, там не було ніякої комуністичної роботи; що більше, мої товариші українські канадійці, з якими я повинен був зробити найшвидший поступ, були переважно дуже лояльні до церкви, і я не поважився натискати сильно на них, щоб не викликати проти себе їх відкритої опозиції. Але стрічаючися з робітниками місцевої папірні i з залізнодорожниками, я вспів викликати серед них деяке незадоволення з їх положення і при кінці року повідомив дистриктовий офіс партії в Порт Артур, що приєднав 10 нових членів і виробив їм програму, як вони мають захопити провід в юнійнім льокалі в папірні.
Як я пізніше довідався, дисктриктова партійна управа не сподівалася, що я зроблю дійсний поступ в Кенорі. Цю роботу доручено мені більше на спробу i я очевидно справився з дорученим завданням. Коли я повернув до Винипеґу, мене покликано до Робітничого Дому, де я отримав нові інструкції від Томи Кобзея, фінансового секретаря Центрального Виконавчого Комітету ТУРФДому, та Івана Haвізівського, представника Комуністичної Партії в центральній українській партійній фракції.
Як розбити юнію
ВОНИ СКАЗАЛИ МЕНІ, що тепер я поїду до Летбридж, Алта. Знову моя офіціяльна робота буде, як звичайно, у відділі ТУРФДому, але моя партійна робота буде багато важніша і більш скомплікована. Партія розпічне широку кампанію, щоб відтягнути майнерську юнію (Юнайтед Майн Воркерс оф Америка) в Алберті від Всеканадійського Конґресу Праці і прилучити її до новоствореної Веркерс Юниті Ліґ під комуністичним проводом.
Кобзей і Навізівський сказали мені, що партія висуває наперед уродженців Канади не лише за нашу добру роботу, але ще й тому, що влада не може нас депортувати, що часом траплялося з комуністами чужинецького уродження.
Після прибуття до Летбридж мене автоматично призначено секретарем місцевого відділу Комуністичної Партії на приказ Центрального Комітету в Торонто. Я довідався, що в юнійнім льокалі є 24 партійних членів. Виходило так, що один партійний член був на кожних 10 членів юнії. Але наші 24 члени знали, чого хотіли, і готові були на все, щоб свою ціль осягнути. Я був певний, що як будемо поступати обережно, то зможемо перетягнути майнерську юнію до Веркерс Юниті Ліґ.
Деяка підготовча робота була вже зроблена. Партія мала вже виготовлений картковий спис майже всіх членів місцевої юнії. Витративши пару днів коло того індексу, я потрафив довідатись, хто затягнув з рентом, хто мав “проґресивні” чи комуністичні погляди, чию совість можна б зрушити при шклянці пива.
Здобування провідників
НА ЩАСТЯ, ГОЛОВА юнійного льокалю Джордж Розза і його секретар Джимі Слон вже були симпатиками партії, хоч ні один з них не був ще її членом. По деякій підготовці вони за пару тижнів погодилися вступити до партії. А вступивши до партії, вони й приняли її дисципліну. Як партійний секретар, я був тепер їх “босом”. І хоч я не був майнером, ані членом майнерської юнії, я був також майже “босом” юнійного льокалю.
Коли я виготовив слідуючий писемний звіт до центрального Комітету партії в Торонто, я не скривав свої пихи з цих досягнень. У своїй відповіди Центральний Комітет вказав, що одночасно з моєю роботою в Летбридж iнші партійні орґанізатори добилися успіхів в поблизьких копальнях вугілля в Кровз Нест, Ферні, Мішел, Кенмор, Poвздейл і Колгорст. Центральний Комітет дав нам інструкції приступити негайно до підготовки остаточного розриву iз Всеканадійським Конґресом Праці. Нас повідомлено, що до Алберти висилають Гарвія Морфія, який має перебрати в свої руки цілу ту операцію.
Я ніколи не міг довідатися, яке було дійсне імя Гарвія Морфія.5 Негайно після його прибуття я перейшов з ним цілу ситуацію в дистрикті. Провіривши біля тузина льокалів лайнерської юнії, ми відрахували, що будемо мати около 200 партійних членів. Ми могли також рахувати нa підтримку около 400 членів масових орґанізацій під партійною контролею, таких як ТУРФДім.
Морфі погодився скликати конференцію — партійних ґруп зі всіх майнерських кемпів. Перед цею загальною конференцією він відбув засідання з провідниками партійних відділів. Між ними були: Іван Стокаліок з Kелґарі, орґанізатор Юнайтед Майн Воркерс; Дж. Лейкман, дистриктовий орґанізатор партії, та ще деякі партійні члени, що мали керівні пости в льокалях юнії. Засідання мало бурливий характер. Стокалюк, як і ще один чи два присутних виступили проти домагання Морфія, щоб негайно почати атак на Всеканадійський Конґрес Праці, і засідання розбилося. Стокалюк загрозив, що буде апелювати до Центрального Комітету партії в Торонто, і вийшов з засідання. Він дійсно апелював, але партійний провід підтримував Морфія і Стокалюк мусів підчинитися рішенню.
Після того все пішло гладко. Морфі i Стокалюк подбали про те, що скликано юнійну конвенцію під претекстом домагання підвишки платні. Не було труднощів заповнити конвенцію комуністичними делєґатами. Коли вона почалася, ще лекше пішло з приступленням юнії до Воркерс Юниті Ліґ. Голосування випало так, як ми хотіли. Все це зроблено за яких два місяці від прибуття Mopфія.
Використування безробітних
МЕНЕ ПЕРЕНЕСЕНО ДО Келґарі, де я далі побирав платню з ТУРФДому, але працював головно для Комуністичної Партії. Дистриктову екзекутиву партії перенесено з Едмонтону до Keлґарі i мені доручено приходити нa її засідання й висилати звіти до партійного центра в Tоронто.
Безробіття — це був 1930 рік — почало даватися в знаки і ми звернули свою головну увагу на безробітних. На весні я орґанізував і провадив похід кількасот безробітних в Летбридж і був вдоволений з того, що спинив рух на вулицях, хоч і не осягнув нічого іншого.
…він сказав мені новину, що нас двох вишлють на курс до Міжнародного Лєнінського університету в Москві…
В той час не давали ще реліфу (допомоги), що було нам на руку. Коли ми орґанізували безробітних, ми не сподівалися ані не бажали дістати щось для них. Нашим завданням було лише напоювати їх марксизмом, лєнінізмом, революцією і Совітським Союзом, а рівночасно ми надіялися, що не зміняться ті обставини, проти яких ми виступали.
Одного вечера в серпні, коли я йшов з Морфієм Восьмою вулицею в Келґарі, він сказав мені новину, що нас двох вишлють на курс до Міжнародного Лєнінського університету в Москві. Морфі, показав мені лист від Тима Бака, який потверджував те, що він сказав. Він порадив мені дістати пашпорт i до місяця бути готовим до виїзду до Торонта. Він сказав, що партійні справи в Алберті є в добрім стані остануться в руках Лейкмана, Стокалюка, Джимі Слона, Фреда Брея, Джана О’Соливана, Фила Лакі і інших.
Морфі виїхав за тиждень. Я вирушив за ним десять днів пізніше. Моє негайне призначення було Торонто й головний офіс Комуністичної Партії Канади, що був тоді на Бей стріті. Після того — Москва.
Частина ІІ
В 1931 РОЦІ — після чотирьох років праці для Комуністичної Партії в Манітобі, Західнім Онтеріо й Алберті — я був одним з 20-ох канадійських студентів Міжнародного Лєнінського університету в Москві.
Кожного poкy 6,000 молодих партійних лідерів з цілого світа привозили до великого сірого будинку на вулиці Воровського ч. 25, 15 мінут ходу від Кремля, де вони на протязі девятьох місяців вивчали партійну доґму та як переводити її в життя, коли повернуть домів.
Їх основно вчили, як в “мирний” спосіб атакувати некомуністичні політичні інституції і реліґію всіх відтінків та як просякати в трейд-юнії і культурні орґанізації. Вчили також стріляти з ріжної зброї, якої вживали в державах, звідки студенти походили.
Коли я прибув з Келґарі до Торонта, мене стрінув на стації Гарві Морфі, з яким я мав їхати до Москви. Він виглядав трохи хмурний і сказав, що партія переживає тепер фінансову крізу, в наслідок чого гроші на нашу подорож можуть бути деякий час затримані. Він повів мене до Тима Бака, краєвого секретаря партії, який рекомендував нас на курс до Москви.
Подорожуючі “консерватисти”
БАК СКАЗАВ НАМ не турбуватися за гроші, і дійсно за пару днів розійшлася вістка, що прибула посилка з Ню Йорку. Нам ніколи не виявляли дійсного джерела грошей ані точної суми, але її вгадувано на 25,000 долярів. Із звичайного тону балачки про “посилку” в головній партійній кватирі було видно, що таких посилок було багато більше.
Ми не мали довіряти нікому, хто не зможе виказатися дуплікатом посвідки…
Перед нашим відходом Бак дав нам спеціяльні інструкції. Він сказав, що совітські візи дістанемо аж в Hiмеччині, бо Канада не має дипльоматичних стосунків з CCCP. Поїдемо непрямим шляхом через Анґлію, Францію, Німеччину i Польщу, щоб за нами ніхто не стежив. В дорозі не сміємо говорити про партію ані про революційний рух. Не сміємо везти ніяких ґазет ані книжок, які вказували б на наші комуністичні звязки або симпатії.
“В дорозі вас можуть втягнути в розмову про політику,” сказав Бак. “В таких випадках ви завсіди мусите виступати як консерватисти. Це дуже важне. Виявлення факту, що членів Комуністичної Партії Канади висилають до Москви нa таємний вишкіл, було б убивче для партії в Kaнаді.”
B кожні країні на нашім шляху нас мали стрінути урядовці місцевої Комуністичної Партії або її інтернаціонального батька, Комінтерну. Вони мали виказатися копіями наших спеціяльних ідентифікаційних паперів. Бак дав кожному з нас виписану на машинці посвідку зі склепу з одягом, датовану в Торонто два місяці раніше, яка посвідчувала закупно убрання за 35 долярів. Ми не мали довіряти нікому, хто не зможе виказатися дуплікатом посвідки.
Вміжчасі прибули інші студенти. Було шістьох з Порт Артур i Форт Вилям — Мартин Парнеґа, Майк Хомишин і чотири молоді фіни-капнадійці, яких імен я не знав. 3 Монтреалу прибув Елек Ґулд, а з Нової Скошії — Ренкин Мекдоналд i Мордок Кларк. Між студентами був Леслі Mopic, про якого я вже чув попередно. Їхали також дві торонтонські дівчині, а решту ґрупи набрано з майнерських місцевостей коло Содборі i Тиминс.
На час подорожі нас розділено на чотири малі ґрупи. Я їхав з Гарвієм Морфієм, Елеком Ґулдом і Ренкином МекДоналдом.
До обіцяної землі
ПЕРША ЧАСТИНА ПОДОРОЖІ була без ніяких пригод. Ми всіли на корабель “Пеннленд” Гвайт Стар лінії з Гелифексу до Савтгемтон, спинилися коротко в головній партійній кватирі в Лондоні, переплили канал, зголосилися в партії в Парижі і поїхали до Берліна.
Партійний урядовець, який нас там стрінув, примістив кожного з нас в іншім готелі. На другий день ми пішли до Дому Карла Лібкнехта, який був головною кватирою німецької Комуністичної Партії. Заки ми могли увійти до будинку, ми мусіли перше піти до малої книгарні на вуглі того самого будинку і показати власникові наші посвідки на те неіснуюче убрання. Власник показав на двері. Як ми наблизилися, двері самі отворилися. Пізніше ми довідалися, що вони були зі сталі і їх отвирано за потисненням ґузика під столом книгаря.
Нас завели до канцелярії Ганса Ноймана, секретаря німецької Комуністичної Партії. Він сказав, що будемо в Берліні який тиждень, а потім нас вишлють по одному до Москви. Наші рахунки в берлінських готелях вирівнає німецька Комуністична Партія. Ми оставили наші пашпорти у Ноймана і він постарався про переїздні візи через Польщу та про реґулярні совітські візи.
Я натягав шию, всетаки сподіючися побачити за котримсь вуглом якусь надзвичайну будівлю соціялістичної батьківщини…
Підчас довгої їзди потягом з Берліна до Москви я мав перший раз нагоду приглянутися Европі. Що я бачив, не зробило на мене вражіння. Не було нічого такого, що можна було б порівнати з широкими достатками Канади, але всеодно це ще не була Росія. Але раз переїхавши останній кордон, я запевняв себе, що побачу країну повну життя, побачу святиню, яку я збудував в своїй уяві за роки моєї участи в революційнім русі. Я побачу робітників і селян щасливих і задоволених, побачу забезпеку і свободу нечувані в капіталістичних країнах. Наївний? Авжеж! Мусиш бути наївним, щоб бути таким загорілим комуністом, яким я був тоді.
Поїзд переїхав кордон на малій стації Нєґорелоє. Всі пасажири до Москви мали висісти і зміняти поїзд. Я використав нагоду, щоб виміняти всі мої “капіталістичні” гpoші на рублі: наші гроші.
Підчас останнього етапу подорожі я жадібними очима приглядався всьому з вікна ваґону. Розуміється, я не сподівався побачити дерева іншого кольору, та всетаки я був розчарований, що одиноким замітнішим явищем були лише патрулі ҐПУ 6або державної поліції в зелених шапках на кожнім мості. Інші вартові ҐПУ патролювали поїзд. Знаючи мову, я кілька разів пробував до них говорити, але за кожним разом безуспішно.
Коли я висів з поїзду в Москві, високий худий чоловік підійшов до мене, представився як післанець Комінтерну і повів мене через стацію. Навіть для мене, не зовсім обєктивного, стація не виглядала особливо чистою, ані особливо справною. Люди були нужденно вбрані й виглядали бідно, а вохкість листопадового дня робила той вигляд ще гіршим.
Старосвітський автомобіль чекав на мене коло стації. Мій провідник мовчав, коли ми переїздили вулицями міста. Я однаково не мав охоти говорити. Я натягав шию, всетаки сподіючися побачити за котримсь вуглом якусь надзвичайну будівлю соціялістичної батьківщини. Може, думав я, мій провідник вибрав нещасливу дорогу.
Нарешті ми прибули до 4-поверхового будинку на вулиці Волчонка, де був осідок Комінтерну. Біля його почекалень крутився дійсно міжнародній збір: жителі азійських країн, неґри, білі багатьох рас і родів ноші. По двох годинах чекания мене покликано на третій поверх до Стюарта Смита.
Лише кілька років пізніше, коли Смит був вибраний контрольором в Торонто, він став відомий більшій кількости людей в Канаді. Але для мене вже тоді він був найбільшим зі всіх канадійців, більших навіть за Тима Бака. Він скінчив довший курс в Лєнінськім університеті пару років перед тим і його вислано було до Канади як спеціяльного довіреного Комінтерну для Канадійської Комуністичної Партії. В комуністичних кругах він був немов ґенерал-ґубернатором.
Я був немало здивований, коли після першої стрічі в Москві я довідався, що Смит попав в неласку і є майже вязнем Комінтерну, хоч поверховно він далі користувався авторітетом. Він зробив серйозні промахи в своїй роботі в Канаді і Москва відкликала його для “виправлення”. Комінтерн примістив його в роскішнім апартаменті і передав в його руки канадійський департамент, але затримав його пашпорт і було ясно, що він зможе повернути до Канади лише тоді, як виправить себе.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
В часі моєї розмови з ним сидів між нами член тайної поліції. Смит був холодно формальний і обмежився до рутинових питань про безробіття в Канаді і використання його для поширення комунізму та про поступ комуністичної роботи в Албертійських майнерських околицях.
З Гладуна на Лоґана
ВІД СМИТА Я пішов до Дмитра Мануїльського, тодішного секретаря Комінтерну, а тепер міністра закордонних справ совітського уряду на Україні. Звідти мене повезли до головного будинку Лєнінського університету на вулиці Boровського ч. 25.
Після провірення моїх документів при зовнішній брамі мене повели до канцелярії декана університету, товаришки Стасової, товстої старшої жінки, яка була одною з близьких дорадників Лєніна в перших днях революції, а потім взяли до канцелярії спеціяльного відділу, яким також завідувала жінка, товаришка Собольская.
Вона взяла мій пашпорт і заявила, що його затримає спеціяльний відділ до часу мого виїзду до Канади. Мануїльський вже сказав мені, що підчас мого побуту в Москві я буду мати прибране імя, і по дорозі з його канцелярії я рішив назвати себе Джек Лоґан. Собольская виготовила для мене низку необхідних паперів. Були це університетський пропуск, книжечка тикетів на їду на місяць, тикет на помешкання і членська картка “Всесоюзного добровільного товариства пролєтарського туризму й екскурсії”. Я дістав також 50 рублів готівкою на дрібні видатки на перший місяць.
Мене приділено до помешкання на Гоголівськім бульварі ч. 14, пару бльоків від університету. Цей будинок був колись резиденцією багатого чоловіка. Я спав до вечері. Їдальня була спільна, як у військових бараках. Вже забув, з чого складалася перша вечера, але памятаю, що не міг її їсти.
Того вечера Джані Вір, який затягнув мене до Ліґи Комуністичної Молоді у Винипеґу, прийшов відвідати мене. Він був на довшім курсі університету і жив у Москві поверх року. Вір був радий, що я своєю працею добився до школи в Москві. Він випитував мене про обставини в Канаді, а потім росказав мені про непевне становище Стюарта Смита в Комінтерні та перестеріг мене не бувати в товаристві Смита більше, як потрібно. Джані сказав мені також, що в Москві є вже Сем Кар i що він має заступити Смита як довірений Комінтерну в Канаді. Студентом довшого курсу в університеті, сказав він, був ще Чарлі Симс, тоді новик в русі, а нині комуністичний алдермен в Торонто.
(Тут буде на місці згадати, що сталося з деякими іншими канадійцями, яких я стрінув в Москві. Bip — дійсне імя Вивюрський — є тепер редактором просовітського двомісячника в анґлійській мові в Торонто. Гарві Морфі є орґанізатором Інтернешинел Юніон оф Майн, Мил енд Смелтер Воркерс у Бритіш Коломбії. Ґулд, Кларк і МекДоналд є в канадійськім трейд-юнійнім русі. Моріс є редактором комуністичного тижневика в Торонто. Kap, який став краєвим орґанізатором проґресивної партії праці, був замішаний в російську шпигунську аферу і втік з Канади перед арештом).
Джані Вір сказав мені, що з 6,000 студентів Лєнінського університету половину становлять східняки (азіяти) і вони мають свій власний сектор. Другу половину становлять европейці, північні й південні американці, африканці й австралійці. Комінтерн почав будувати новий університет — самовистарчальне місто коло Москви в Ґорківській окрузі. Він примістить два рази стільки студентів, що старий університет, і його діяльність буде злита з роботою Комінтерну.
Назад до школи
ТОЇ НОЧІ Я спав дуже мало. Мав багато до думання. Крім того, вічно лазили по мені блощиці.
Встав рано і заняв своє місце в ряді, щоб дістатися до умивальні. На цілий поверх була лише одна умивалниця. Boна мала обслужити 25 осіб, включаючи жінок. Мені дано пересторогу не пити води з кручка. Умивальня була брудна й не було гарячої води. Однак я вспів нарешті дочекатися своєї черги і вмитися.
В девятій годині ми були в клясі. Поверх двіста студентів анґльомовного сектору були поділені на ґрупи по 20 в кожній. Елек Ґулд, Ренкин МекДоналд і Мордок Кларк були в тій самій ґрупі, до якої й мене приділено разом з Ребеккою Ґрехт, Беном Ґолдом і кількома іншими американцями, які так вперто трималися своїх прибраних імен, що я ніколи не дізнався про їх дійсні прізвища. Було кількох анґлійських студентів, пару австралійців, один ново-зеляндець, один ісляндець ї один південний африканець.
Коли прийшов час призначити надзирателя для Орґроботи, вибір впав на мене…
Протягом ранку ми перевели розподіл функцій нашої ґрупи. Ми вибрали надзирателів для кожного з предметів навчання, якими були: політична економія, історія Всесоюзної (російської) Комуністичної Партії, історія робітничого руху, трейд-юпійний рух, стратеґія і тактика партійної роботи, матеріялізм і матеріялістичне розуміння історії і загадочний предмет під назвою Орґробота.
Надзиратель для кожного предмету мав бути офіціяльним звязковим між студентами і професурою, а що надзирательство давало нагоду бути в ближчих стосунках з великими рибами партії, то всі його добивалися. Підчас вибору надзерателів стало очевидно, що я був наймолодший і найменше достойний член ґрупи. Коли студенти добивалися авторітетних позицій в таких високозвучних спеціяльностях, як матеріялізм і політична економія, то було ясно, що всі ми підозрівали Орґроботу як якесь низьке заняття в кухні. Коли прийшов час призначити надзирателя для Орґроботи, вибір впав на мене.
Полагодивши всі детайлі, урядовець школи дав нам короткий вступ до кожного предмету. Все пішло так, як ми сподівалися. Та коли він став пояснювати Орґроботу, всі витріщили очи, а вже найбільше я самий. Я дістав найважнішу позицію!
Орґробота зазнайомить нас, як орудувати скорострілом, полевим крісом, пістолем і револьвером; навчить нас, як виробляти вибухові матеріяли і як їх вживати; навчить нас тактики і стратеґії війни і збройного повстання, страйків, демонстрацій і боротьби на вулицях. Будемо мати не одного, а трьох інструкторів для цього предмету: двох з червоної армії й одного з ҐПУ. Я почувався як жебрак нагло піднесений до лицарського стану; я міг був заміняти своє надзирательство за всяке інше в клясі і дістати ще за нього найменше 500 рублів. Навіть холодно амбітна архикомуністка Ребекка Ґрехт, яка звичайно говорила й поводилася так, немов би була дочкою Сталіна, була ласкава заговорити до мене.
Вибір Сема Кара
ПРОТЯГОМ НАСТУПНИХ ДЕВЯТЬ місяців школа була осередкoм нашої діяльности. Для розваги ми мали клюб, де могли пописуватися в драматичних виставах, музиці i т. п. Раз в тиждень нам показували фільми — майже завсіди пропаґанду. В такі спеціяльні дні, як роковини в історії большевизму, цілий анґльомовний сектор збирався разом на спільне святкування.
Всі ми поставали повноправними громадянами Совітського Союзу на час нашого там побуту і заснували університетську секцію Комуністичної Партії, що була частиною реґулярної совітської політичної машини. За пару тижнів прийшов “час вибору” депутатів до Московського Совіту. На списку партійного проводу було імя Сема Кара і він був вибраний одноголосно за піднесенням рук.
Незадовго велика більшість студентів опинилася перед питанням, де взяти грошей. Університет фінансувала російська Комуністична Партія через Комінтерн. Окрім нашої транспортації, харчів і помешкання, ми діставали ще 50 рублів на місяць на одяг i принагідні видатки, але завдяки нашому партійному комітетові ці виплати постепенно зменшувалися. Насамперед університетська секція партії “одноголосно” рішила, що кожний студент мав закупити обліґації першої i другої державної позички, щоб допомогти у виконанню пятирічки. Далі прийшла серія “пожертв” і членські вкладки в ріжних товариствах, включаючи навіть якусь “трейд-юнію” (професійну спілку). Нарешті наші 50 рублів на місяць обтято до 10, що заледви вистарчало на курення.
Багатий студент
ВЕЛИКА БІЛЬШІСТЬ СТУДЕНТІВ мусіла вхопитися спеціяльних засобів, щоб дістати дещо готівки. Ті, що мали вартісні річи, продавали їх москвичам по високих цінах. Жінка дентист, що екзамінувала мої зуби, запропонувала мені продати її моє убрання і плащ. Я запитав, в чім я буду ходити, як це зроблю. Вона відповіла, що багато студентів Лєнінського університету попродали свої закордонні убрання москвичам і повбирали московські, які можна купити по низьких цінах в університетській крамниці. Мені тепер вияснилося, чому так багато анґльомовних студентів почали ходити в грубій місцевій одежі. Зразу я думав, що вони зробили зміну, щоб показати свою міжнародну солідарність.
На щастя я був добре приготований на несподівані фінансові труднощі. Я продав свій годинник за 1,500 рублів, два фонтанові пepa по 100 рублів, рейнковт зa 900 рублів, “бейтінґ сут” за 100. Незадовго я мав близько 5,000 рублів.
Ми мали буфет в школі, де можна було купити добрі харчі — по високих цінах. Коли я був вже при грошах, я рідко коли їв в спільній їдальні. Я давав свої тикети на їду менше щасливим студентам з Польщі, Туреччини й Румунії. B заміну вони відплачувалися мені іншими прислугами.
Вчимося шпигунства
МИ ПІРНУЛИ В нашу науку. Всі лєкції і підручники були в анґлійській мові. Нашими інструкторами були люди високого інтелєктуального калібру, а крім наших реґулярних професорів ми слухали ще спеціяльні лєкції, що їх давали Еміль Ярославський, визначний теоретик російської Комуністичної Партії; Вільгельм Пік, один з провідників німецької Комуністичної Партії; Отто Куусінен, провідник фінської Комуністичної Партії; (який з доручення Комінтерну був в Канаді й полагоджував тут партійні спори); тов. Ерколі (тепер відомий як Толіяті) з італійської Комуністичної Партії, та Евген Варґа i Беля Кун з Угорщини.
Курс в Орґроботі не завів нас. Ґенерал-ляйтнант Єґеров і полковник Зільберт з Червоної армії давали нам лєкції про широку стратеґію клясової боротьби і про стан ворожої оборони — ворогом, розуміється, були наші власні держави. Капітан Іґнатович з ҐПУ мав під своєю рукою наш практичний вишкіл.
Нам казали, що такі мапи, крім їх очевидної вартости у війні, є також корисні в плянуванні страйків і демонстрацій…
Першого дня, як надзирателеві курсу, мені передано жмут памфлєтів для роздання студентам. Памфлєт вияснював орґанізаційну структуру британських, американських і канадійських сил. Коли Зільберт давав лєкції про полеву тактику, комунікації і постачання та військову розвідку, нам доручено офіціяльні підручники британської армії по цим питанням і мапи міст та інших стратеґічних місць. Канадійські міста, яких мапи ми отримали, були Гелифекс, Монтреал, Торонто, Винипеґ i Венкувер.
Нам було сказано, що як повернемо домів, ми повинні дістати подібні мапи інших міст. На всякий випадок ми повинні набути звичку виготовляти мапи наших власних околиць для нас самих. На таких мапах ми повинні виразно зазначити: а) округи, де живуть робітники; б) поліційні стації і військові бараки; в) залізничі стації; г) летничі поля; ґ) поштові уряди, міські ратуші та інші публичні будинки; д) фабрики й заводи; е) головні дороги і залізничі лінії. Нам казали, що такі мапи, крім їх очевидної вартости у війні, є також корисні в плянуванні страйків і демонстрацій.
Ми дістали інструкції основно зазнайомитися з розкладом і силою військових частин і поліції. Ці інформації мали бути вислані до Центрального Комітету Комуністичної Партії Канади.
Нам сказано, що страйки і демонстрації треба вважати за військові операції і провадити їх на тій базі. Ми повинні подбати про орґанізування публичної опінії в нашу користь, а особливо про здобуття симпатії в поліційних і збройних силах. B боротьбі з поліцією ми ніколи нe повинні отягатися вжити жінок і дітей як нашу заслону. Ми дістали звіти про страйки і демонстрації в ріжних европейських країнах, де були сутички з поліцією або міліцією. На підставі цих звітів ми основно проаналізували тактичні успіхи і тактичні помилки комуністичної партії.
Як виробляти бомбу
ПО КІЛЬКОХ ВСТУПНИХ лєкціях, які дав капітан Іґнатович, ми приступили до студіювання зброї. Першими на лісті були кріси армій ріжних країн; в нашій клясі ми присвятили спеціяльну увагу таким родам крісів: Спринґфілд, Лі-Енфілд, Росс і Винчестер, цей останній був зарахований до спортової зброї, але все ще ужиточний. Незадовго ми вивчили механіку чотирьох крісів і перейшли до практичних вправ у стрілянню. Не було подостатком американських і британських крісів для нас всіх, отже ми мусіли вживати два або три кріси російської піхоти. Вони були незґрабні і сильно відбивали назад підчас вистрілу. A що роздавання крісів студентам було в моїх руках, я кожного разу подбав про те, щоб один з російських крісів дістала Ребекка Ґрехт, наша пишна американська товаришка.
Але вони також постійно пригадували нам, що ми готуємося до конфлікту…
Ми студіювали ріжного рода пістолі i також стріляли з них. Ледви чи два з них були подібні до себе, за винятком трьох автоматів Кольта старого типу. Ребекка завсіди дістала один з них і майже завсіди на милі схибила від ціли. Одного разу вона поцілила в саму середину. Цілий тиждень після того ми не чули від неї про ніщо інше.
Скоростріли забрали більше часу. Ми вивчали їх теоретично, а потім пішли стріляти з них. Перше взяли модель Максім, потім Гачкис і Луїс, російську відміну Луїса, і нарешті модель Тампсон. Ми присвятили більше часу “Таммі ґанові”, ніж якій іншій зброї. Як сказав Іґнатович, його легко скрити і він добре надається для вуличних боїв.
Одинокими вибуховинами, з якими ми зазнайомилися, були чорний стрільний порох і ТНТ, і нам сказано вживати їх лише в крайних випадках — “наприклад, коли б ми припустили собі, що існує воєнний стан між вашою країною i Совітським Союзом”. В такім випадку нашим обовязком було б атакувати поїзди з військом і засобами, що йдуть проти совітських військ, Іґнатович взяв нас на поле вправ червоної армії поза містом, де ми змішували вибухові матеріяли, робили звичайні бомби, запалювали їх і вони експльодували. Іґнатович пояснив, що є ще сильніші вибуховими від тих, що ми переводили з ними практику, але ми не потребуємо вивчати їх, поки центральні комітети партій в наших країнах не приділять нас до своїх спеціяльних військових секцій.
Ми закінчили наш вишкіл в Орґроботі тактичними маневрами, в яких ми наслідували страйки, демонстрації, вуличні бої і навіть довгий похід до наміченої ціли. Около 300 студентів виступали як боєві робітники, в пару відділів ҐПУ заступали військо і поліцію. Офіцери червоної армії були суддями.
Наші академічні студії були менше захоплюючі. Але вони також постійно пригадували нам, що ми готуємося до конфлікту. Професор Мінц, високо шанований марксистський письменник, який читав лєкції з історії совітської Комуністичної Партії, рідко коли поминув лєкцію, щоб не згадати про головну тему курсу: Комуністи світа є вірні Совітському Союзові. Де б вони не були, уряди їх власних країн є їхніми ворогами.
В лєкціях з історії російської Комуністичної Партії нам вказували, коли російські комуністи уважали зa відповідне хвилево змякшити свою ворожнечу до церкви. Особливо корисна “лєкція” була тут для канадійських комуністів. Haшим обовязком було не настроювати ворожо проти себе ні французьких римо-католиків, ні анґльомовних протестантів, але натроюджувати одних проти других, щоб остаточно добитися розколу нашої країни на дві незалежні і не дуже то приязні держави.
Нас заохочували дискусувати і робити завваги до лєкцій, коли вони скінчилися, і ця практика привела раз до першорядного фіяску. Політичну економію викладав професор Ціммерман, а офіціяльними підручниками були перший том “Капіталу” Маркса й “Eлєменти Політичної Економії” Ляпідуса й Островітянова.
Трудне питання для професора
ВСЕ ЙШЛО ДОБРЕ, коли ми розбирали капіталістичне суспільство. Очевидно, всі ми погоджувалися з Марксом, Ляпідусом, Островітяновим і проф. Ціммерманом, що капіталісти є корінем всього лиха. Наші клопоти почалися тоді, коли після одної лєкції скачмен Мур заявив, що йому приходиться трудно збивати некомуністичний арґумент в себе дома, в Ґлезґо, що самий Совітський Союз існує на принципах капіталізму — правда, державного капіталізму, але всетаки капіталізму. Мур не мав наміру зарахувати CCCP до капіталістичних держав; він хотів лише знайти формулу як відбити цей закид, коли його зробить хто інший.
Ми почали розсліджувати справу. Чим більше ми вглублялися в неї, тим більше заплутані виглядали нам ці шість фактів, як ми самі винайшли:
1) Всю працю виконується за платню; 2) Винагородження для робітника є лише частиною вартости, яку він випродукував; 3) Робітники не є власниками засобів продукції; 4) Робітники не є власниками річей, які вони виробили; 5) Робітники не є власниками домів, в яких мешкають; 6) Робітники не мають голосу в управлінню. На підставі вчення Маркса, це є капіталізм.
Бідний проф. Ціммерман намагався безуспішно знайти відповідь на це в підручниках, але Мур і пару інших студентів, які також поділяли його трудне положення, далі бурмотіли невдоволено під носом, коли дискусія закінчилася пізно вночі.
На другий день вістка про цей випадок рознеслася по цілім анґлійськім секторі й університет мав на своїх руках суперечку великої ваги. Остаточно покликано на ратунок Евгена Варґу, угорського економіста i відомого автора й професора в Комуністичній Академії. Він виголосив довгу і поплутану лєкцію, яка зводилася вкоротці до того: хоч в совітській економії можуть бути ознаки капіталістичних форм, то треба взяти під увагу, що Маркс не передбачив заведення диктатури пролєтаріяту в одній країні в той час, коли ще решта світа не була готова піти за її прикладом. Отже в деяких справах треба уважати його формулу на виправлення світа за загальникову, а не специфічну.
Ціммерман зник з катедри. Ляпідус i Островітянов десь поділися з полиць бібліотеки.
Смит їсть власні слова
ПРОФЕСОРОВІ РОЗЕНҐОЛЬЦОВІ, який викладав історію робітничого руху, ішло багато лекше, як Ціммерманові. Коли лише поставлено йому небезпечне питання про біжучі події, він казав, що має лише до діла з історією і що сучасні питання будуть обговорюватися на годині трейд-юнійного руху.
Одного вечора було спеціяльне позапрограмове зібрання для обговорення північно-американського трейд-юнійного pyxy. Були там Ирл Бравдер, секретар американської Комуністичної Партії, Стюарт Смит, Сем Кар, Чарлі Симс, Джані Вір і пару інших передових канадійських комуністів.
Смит очевидно думав, що це буде для нього знаменита нагода вирватися з приватного увязнення, яке призначив йому Комінтерн. Він почав з сильного атаку на всі старі “буржуазні” трейд-юнії в Канаді і Зєдинених Державах. Захопившися своїм власним ораторством і тим, що його спокійно слухали, він закінчив закликом, щоб ми взялися за постепенне нищення старих юній і на їх місце засновували комуністичні орґанізації.
Бравдер перший забрав слово і напятнував дивацьку промову Смита як небезпечну нісенітницю. Політика партії, сказав Бравдер серед притакувань з боку російських товаришів, які були дійсними вирішальними суддями в дискусії, залишається та сама, що й давніше: праця в теперішніх трейд-юніях, захоплення в них проводу, а потім вжиття їх для розкладу капіталізму. Всякий інший курс є глупий і нелояльний.
Був це натяк, на який Джані Вір, Елек Ґулд і Чарлі Симс лише чекали. Один за одним вони забирали слово і підтверджували погляд Бравдера, кожний з них намагаючись перевищити інших в осуді нещасливого Смита.
Нарешті встав Смит, блідий і прибитий, і проголосив свою повну капітуляцію. Він засудив себе самого, подякував Бравдерові, Вірові, Симсові і Ґулдові за виказання його помилок і прирік повну підтримку тій лінії, що їх вища мудрість визнала за єдино правильну. Це був жалюгідний попис, але скорше чи пізніше така доля спіткає кожного партійного члена, який схибить від партійної лінії.
“Не вірте своїм очам”
НАШИМ ПОСТІЙНИМ ЛЄКТОРОМ по питанні трейд-юнійного руху був американець, якого дійсне імя залишилося таємнищею через цілий курс. Коли йшла мова про інші країни, професор справлявся досить добре, хоч політика Комінтерну в трейд-юнійнім питанні часто мінялася. Але коли він прийшов до совітських професійних союзів, лєкторові не пішло так легко.
Перед нами стояло велике питання: Що є совітські профсоюзи? Ми знали, що їх роля багато ріжниться від ролі трейдюній в інших країнах. Совітські профсоюзи не можуть боротися за вищу платню, за коротші години або за ліпші умовини праці. Вони не можуть викликувати страйків і — по правді сказати, — нe можуть робити нічого, що робить звичайна трейд-юнія в некомуністичній державі. Один товариш, що дуже хотів дізнатися правди, зробив натяк, що совітські профсоюзи можна порівнати з компанійними юніями.
Тепер мені грубо сказано, що є річи, яких мої очи не повинні бачити…
Памятаючи попередну історію з проф. Ціммерманом, викладачі перенесли цілу нашу клясу до Профінтерну (Інтернаціоналу Червоних Професійних Союзів), де тов. Лозовський виголосив нам підбадьоруючу промову про спеціяльну ролю совітських профсоюзів в цей переходовий час війни між загниваючим капіталізмом і зростаючим комунізмом. Він перестеріг нас не вживати буржуазного мірила в оцінці ролі совітських професійних союзів. Перестеріг також досить суворо, що нашим завданням є працювати для повалення капіталізму, а не заглиблюватися в справах совітських робітників.
Для мене це був дійсно сильний удар. Я все ще був добрим комуністом; настільки добрим, що хоч часом сумнівався в доцільности деяких наших метод, то не мав ще дійсних сумнівів щодо нашої головної справи. Однак тут став перед моїми очима глибокий і страшний парадокс. Я прибув до Москви сповнений жадобою зміцнити мою віру в новий рай чоловіка, подивляти його своїми власними очима. Тепер мені грубо сказано, що є річи, яких мої очи не повинні бачити. І на всякий випадок, коли мої очи побачили щось, що не підтверджує доґми, якої мене навчали, я не маю вірити своїм власним очам.
Частина ІІІ
МОЇХ СІМ РОКІВ в Комуністичній Партії Канади були повні парадоксів. Найбільший парадокс був в тім, як я відступив від комунізму. Мій відступ почався в Москві, куди звичайно йдуть добрі комуністи, щоб стати ще ліпшими комуністами.
Мої перші серйозні сумніви в комунізмі були зашеплені в клясах Міжнародного Лєнінського університету, куди мене покликано разом з 6,000 інших молодих комуністів з цілого світа та 9-місячний курс 1931-32 рр. Я вже сказав, що в той час, коли мене вчили носити зброю проти мого власного уряду для скріплення золотої доктрини комунізму, я довідувався також, що ця доктрина має мало спільного з дійсністю в першій комуністичній державі. Я сказав, як постепенно я відкривав, що Росія, запеклий ворог капіталізму, сама є капіталістичною державою; що робітники в робітничім раю не є власниками продуктів, які вони виробляють; що свобода в країні свобідних означає лише свободу погоджуватися.
Але всі ті розчаровання в школі не мали на мене такого великого впливу, як мої спостереження поза університетом. Як українець канадієць, я добре говорив по російськи. Часто ходив я mo Moскві i зробив три довгі поїздки поза містом.
Одного разу мене назначено спеціяльним переводчиком для делєґації з Британії, яка приїхала побачити лісові табори на московсько-архангельській залізниці. В той час Британія купувала в Росії велику кількість дерева і британські “реакціонери” протестували, що більшість того дерева була випродукована невільничою працею. Тоді совітський уряд зарядив, щоб британська делєґація “провірила” табори. В Москві мене приділено до делєґації. Я не можу пригадати імен делєґатів, ані нe міг довідатися, чи вони репрезентували британський уряд.
Життя в невільничих таборах
“ІНСПЕКЦІЯ” ВІДБУВАЛАСЯ ПІД проводом ҐПУ. Перед нашим виїздом урядовець ҐПУ дав мені виразні інструкції про те, як і що я маю переводити. Перше всього він пояснив, що люди в таборах є політичні вязні і як такі вони є наші клясові вороги. Якщо я почую, що хтось з них буде нарікати — між собою чи в присутности британської делєґації — я повинен негайно повідомити офіцира ҐПУ, який буде cyпровожати делєґацію разом з урядовцем Комінтерну. В часі розмови я повинен так вкладати питання й відповіди, щоб виглядало, що жителі таборів є щасливі і мають добрий догляд, а головно, що вони визнають свою вину і хочуть спокутувати її відбуттям своїх присудів. Вязням я мав представити, що британські делєґати є симпатиками Комуністичної Партії і прибули сюди не розсліджувати мниму несправедливість, але на власні очи побачити, як будується соціялістична держава.
В першім таборі наш спеціяльний залізничий ваґон уставлено на бічнім торі. Була це велика оселя з деревляних бараків і довгих хат, оточена колючим дротом. Ми провели майже дві годині на розмові з урядовцем табору і нам показано рекорди, які виказували, що мінімальна платня для лісових робітників була 140 рублів місячно. Пізніше я довідався, що в інших книжках було відтягнено за харчі, приміщення, одяг і ріжну обслугу — і ці відтягнення і платня завсіди виходили однакові. Делєґати нe бачили тих других книжок.
Ми провірили поживу, яка, хоч була бідна, не була гірша від тої, що її давали в пересічній фабричній кафетерії в Москві. Підлога i прічі спальних бараків були з льоґів i було мало вікон, а під іншим зглядом приміщення виглядало досить вигідне. Ніде ми не бачили коців ані ніякого іншого накривала.
Після полуденку ми розмовляли з вязнями яку годину. Моя робота переводчика була легка; видно було, що в’язні були таксамо попереджені, як і я. Опісля я сказав урядовцеві ҐПУ, що хочу сам розглянутися трохи, а може знайду яких мальконтентів.
Перша пара вязнів, що я стрінув на самоті була з початку дуже обережна і стримана, але коли я переконав їх, що я є канадієць і не є безпосередно звязаний з ҐПУ, вони заговорили свобідніше.
“Звідки ви?” спитав я старшого чоловіка, “З Черкас на Україні. Вони схопили мене, катували в Києві й остаточно заслали сюди.” “За що?” спитав я. “Сказали мені, що я куркуль, але я не є куркулем. Коли нас випустять? Щоб хоч з моєю родиною було все гаразд”. Він почав плакати. “Чи не може він написати до своєї родини?” спитав я другого чоловіка. “Нам не вільно писати ані отримувати листів. Що діється тепер в світі? Чи є яка надія, що дістанемося до дому?” “Не знаю”, відповів я. І скоріш пішов від них, виправдуючись тим, що не можу говорити довго з якоюсь одною ґрупою.
Я був з кількома іншими ґрупами i віднайшов ще одну цікаву річ. Ні один з вязнів не мав публичної розправи. Їх засудила на невільництво колєґія державної поліції, яка звичайно складається з трьох поліційних урядовців.
Ми відвідали разом шість таборів. Дальщі інспекції були повторенням першої, хоч у пару таборах були жінки й діти. Разом я бачив десятки тисяч найліпших робітників і селян, позбавлених нормального людського існування і засуджених гарувати ціле своє життя в невільництві, щоб підтримати нову систему.
В дорозі я грав покера з нашим наставником з ҐПУ. Я виграв від нього спору суму грошей і одного вечера при кінці подорожі визичив йому назад сто рублів. Тоді запитав його байдужно, кілько робітничих таборів є в цілій Росії.
ЇДУЧИ ОДНОГО ВЕЧЕРА трамваєм з університету до свого помешкання, я почув крик жінки. Трамвай нагло став, коли хтось закричав, що безпритульний вкрав торбинку з грішми. Я чув багато про безпритульних і тепер, коли кілька пасажирів висіли з трамваю і почали бігти бічною вулицею, я побіг за ними. Нарешті ми застукали обдертого, брудного хлопчика з дикими очима, який драпав, копав, кусав і кляв нас, щоб не датися взяти в руки. Ми почали оглядатися за міським міліціонером, але його не було. Я сказав зібраним, що по дорозі до мого дому є стація міліції, i запропонував передати туди хлопця.
Я пробував говорити з ним, але спершу почув від нього лише проклони. Але як ми зближалися до стації, він почав підхліблюватися. Постепенно я витягнув від нього деяку інформацію.
Він називається Альоша. Не знає, кілько має років. Вродився на Кавказі і прибув до Москви з громадою безпритульних в часі загального весняного переселення на північ.
“Де твої родичі?” спитав я. “Не знаю”, відповів. “Їx забрали”.
Сказав мені, як він жиє: жебрає і краде, чого лише потребує. Прибутками діляться всі однаково в його гурті.
Було вже недалеко стації і я сказав хлопцеві, що може йти, куди хоче.
“О, ні”, сказав він, “Я завсіди сплю на стації. Так довго, як ніхто не зробить зажалення проти мене, вони оставляють мене в спокою”.
Міліціонер знав його. Місце було вже заповнене іншими такими, як він. Один з міліціонерів сказав мені, що проблєма безробітних досягла таких великих розмірів, що влада навіть не старається більше зарадити цьому.
Около першого травня припадали 10-денні вакації. Ми мали провести той час поза Москвою, виконуючи пропаґандову роботу для МОПР-у (Міжнародної Орґанізації Допомоги Революціонерам, до якої належала Канадійська Робітнича Оборонча Ліґа). В канцелярії МОПР-у мені показали лісту міст до вибору. Я рішив поїхати до Криворіжжя на Україні. Це була моя перша нагода побачити землю, де народилися мої родичі. Особливо просив я дозволу відвідати комуну “Хлібороб”, яку заложила пару років передтим ґрупа заможних канадійських комуністів з Летбридж, Алта.
Прокапіталістичний татарин
КАНАДІЙСЬКІ УКРАЇНЦІ ПОПРОДАЛИ своє майно в Канаді з метою повернути на свою батьківщину й користуватися благами совітського соціялізму. Коли прибули на Україну, дістали великий наділ землі.
До шістьох місяців канадійська комуна почала розкладатися. Багато її членів, які ще мали канадійські пашпорти, повернули до Канади; інші втікли до ріжних країн Европи. Я чув дещо про це перед виїздом з Канади і трохи більше в Москві, але дійсна історія комуни все ще була загадочна.
Щоб управляти цею величезною монополією, російська комуністична держава потребує кольосального адміністративного і карного апарату…
Я мав привілєй подорожувати без вартового ҐПУ. Майже цілу дорогу провів я на розмові з старшим татарином з Криму, професійним актором, який відразу зробив на мене вражіння високо інтеліґентного чоловіка. Забрало дві або три годині часу, як це звичайно буває між незнайомими в Росії, заки він рішив, що може мені довіряти, і ми почали відкрито говорити.
Результатом була одна з найдивніших дискусій, яку я коли мав. З одного боку був я, громадянин капіталістичної Канади, що співав похвали комуністичній Росії; з другого боку був він, громадянин комуністичної Росії, що співав похвали капіталістичній Канаді.
“А що ви скажете про визиск праці капіталом?” — спитав я. “О, це”, сказав він, і пригадав мені делікатно, що в капіталістичних країнах власники підприємства не можуть бути нічим іншим, тільки людськими істотами. Правда, капіталістичний підприємець їсть ліпше, вбирається ліпше і взагалі жиє ліпше, як пересічний робітник. Але чи не буде помилкою сказати, що орґанізатори й управителі нічого не витворюють? Якщо дійсне багацтво країни мірити продуктами, які витворює і постачає масам, то який росіянин створив коли десяту частину того дійсного багацтва, що створив його архикапіталіст Генрі Форд?
В Росії, говорив він далі, держава є роботодавцем для всіх робітників. Є це велика монололія, така абсолютна, що визискуюча кляса, комуністи, є цілком свобідна від робітничих клопотів, що є постійним болем голови Капіталістичної визискуючої кляси. Щоб управляти цею величезною монополією, російська комуністична держава потребує кольосального адміністративного і карного апарату. Цей апарат є такий великий, що він годує одного непродуктивного чоловіка на кожних пять робітників і селян; в капіталістичній системі звичайна пропорція є менше як один на 20.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
“Подумайте лише, скільки ми витрачуємо на поширювання революційного руху закордоном”, сказав він. “Чи ви підрахували коли, що нас коштує мати вас тут?”
Я не мав на це готової відповіди.
Канадійці на вигнанні
НА ДРУГИЙ ДЕНЬ травня я прибув до канадійської комуни Криворіжжя. Для нагляду й охорони місцевий відділ ҐПУ дав мені одного поліцая в цивільнім одягу. Комуна була переповнена звичайними платними урядовцями з Комуністичної Партії, що не давало мені спромоги дійсно поговорити з рядовиками.
Але на другий день рано мій сторож з ҐПУ пішов з ceкретарем партії ловити рибу. Я сказав, що не люблю риболовства, і залишився на місці, щоб допомогти комунарам перевести одну х їх періодичних провірок рільничої машинерії.
Майже всі машини потребували направи. Вони були багатьох виробів і неможливо було заміняти їх частини. З шістьох тракторів лише один був в добрім стані. Комунарі сказали мені виразно, що знищена машинерія є лише маленькою частиною багато більшої траґедії — траґедії знищеного життя людей. Вони жалували, що покинули Канаду. Вони благали мене перестерегти їх приятелів в Канаді, щоб вони не вірили тому, що можуть їм говорити або писати про благодати державного соціялізму взагалі і про відродження України зокрема.
По скінченні курсу в Лєнінськім університеті було оповіщено, що кожний студент перед виїздом до дому може взяти собі вакації на один місяць. Протягом того місяця він може йти, де сам захоче, і бачити все, що собі забажає, за винятком військових заведень. Комінтерн дав кожному з нас по 200 рублів на подорожні видатки і харч та приміщення в дорозі.
Завдяки попроданим річам на чорній біржі я мав около 2,000 рублів готівкою i був одним з тих пару студентів, що міг приняти оферту поїздки. Я хотів побачити Україну і виробив собі маршруту, що починалася в Чернигові, далі йшла кораблем до Kиєва, потім по Дніпрі до Дніпропетровська і кінчилася в Одесі.
Фяско в Нікополі
МАЙЖЕ ВСЮДИ, ДЕ я спинявся, я вмисно нe йшов до місцевої партійної орґанізації, що звичайно робиться з чемности. Але в Нікополі, де є копальні манґану, я пішов до партії, чого потім жалував.
Партійний комітет приняв мене тепло. Я був якраз чоловіком, за яким вони шукали. Продукція в місцевій копальні зменшувалась; було б дуже добре, коли б я поговорив до робітників на зібранні. Розуміється, я не міг відмовити.
На зібранні було около 1,500 робітників. Мене представили як комуніста, що заступає канадійських фармерів і робітників i буде говорити про капіталістичну депресію. Я по щирости говорив до них яку годину. Але побачив відразу, що моя мова на них не ділає. Може це й було причиною, що по скінченню промови голова запитав, чи нема яких питань. Це було перше зібрання, на якім я промовляв в Росії, що дозволено на питання з публики.
В тій хвилі чоловік на переді запитав:
“Ви сказали, що в Канаді є багато безробітних. Як вони живуть — чи вмирають з голоду?” “Hi, вони не вмирають. Вони жиють з допомоги, яку дає уряд.” “Що вони дістають?” “Кожний член родини дістає лише пять долярів місячно7 нa ріжні харчі й один доляр на мясо. B додатку, їх помешкання, світло й воду оплачує держава.” (В оригіналі було помилково надруковано в журналі “пять долярів на тиждень”, що пізніше справлено в окремій відбитці.) “Кілько коштує однофунтовий бохонець хліба?” спитав хтось. “Пять центів.” “Кілько коштує білий хліб?” “Це ціна білого хліба”, відповів я,
Далі посипалися питання про ціни інших продуктів. Мені сказали переложити доляри й центи на рублі й копійки.
Тоді один робітник запитав:
“Скільки треба відроблювати владі за всі ті річи й обслугу?” “В більшости випадків нічого. Це є безплатне.”
Серед зібраних почулися оклики здивовання: “Чому ж приходите сюди і розказуєте нам історії про злидні й економічну крізу в Америці? Ваші робітники живуть в раю. Ми шахтярі уважаємося першоклясними робтниками, але ми не дістаємо й половини тих харчів, що дістають ваші безробітні. Чи знаєте ви, що ми їмо? Капусняк! І ще раз капусняк!”
Наступило загальне замішання. Голова безуспішно намагався привернути порядок і з боку зібраних сипалися на його адресу гнівні закиди. Нарешті він втихомирив всіх співом “Інтернаціоналу”.
Чому я не можу залишитися комуністом, а рівночасно не бути оруддям московського імперіялізму?..
Я багато передумав в часі мого повороту до Москви. Припустім, що я не називаюся Іван Гладун. Припустім, що я є Іван Іванович, робітник в російськім колгоспі або в російській фабриці. Яка тоді була б моя доля? Я почав уявляти собі, як би то було. Мене призначили б до роботи згідно з пятирічним пляном. Я не міг би покинути цеї роботи без дозволу. Не міг би взяти відпустки, хіба що це було би в пляні. Не міг би поїхати там, де хотів. Зовсім не міг би виїхати закордон. Не міг би дістати закордонної літератури, бо вона могла б перевернути мій спосіб думання. B заміну за пожертвування моєї особистої свободи я дістав би лише мінімум прожитку.
Перший раз відколи я почав серйозно думати про вступлення до партії, я побачив, що бути канадійцем має свої добрі сторони.
Коли так, то що ж тепер? Одне я знав напевно: ніколи не зможу вже йти цілком по партійній лінії, як їх визначує Москва. Що б не казала Москва, але ціль не виправдує засобів. Але чи це має означати, що я маю відречися ціли? Я все ще вірив, що треба стреміти до безклясового, соціялістичного суспільства. Чому я не можу залишитися комуністом, а рівночасно не бути оруддям московського імперіялізму?
Два тижні пізніше я всів на корабель “Бремен” в Гамбурґy. B Hю Йорку я зголосився до офісу американської Koмуністичної Партії, де мене приняв секретар Ирл Бравдер, якого я стрінув пару місяців раніше в Москві. Бравдер перестеріг мене, що вдома я застану погіршену ситуацію. Він сказав, що кількох чденів Центрального Комітету канадійської партії арештовано на підставі 98 секції кримінального закону і що Комінтерн вислав пару представників, щоб перебрали партійні справи в Канаді.
Верчення в армії
В ТОРОНТО Я пішов просто до офісу партії, що був тоді на Бей стріті. Коли я побачив двох сильних чоловіків, що крутилися коло дверей будинку, я пішов прямо далі. Я підозрівав, що це були детективи, і був правильний.
Пізніше того дня я стрінув на вулиці партійного члена Оскара Раєна. Він скомунікував мене з Тимом Баком. Бак був звільнений на поруки й умовився побачити мене в бордінґ гавзі на Ричмонд стріті, де запропонував мені перебути тиждень або два.
Партія хотіла чогось більше. Вона пригадувала мені, що я мав навязати особисті контакти в армії…
Бак прийшов ще з пару незнайомими. Хоч їх представлено мені як загостивших товаришів, я підозрівав, що вони були тими представниками комінтерну, про яких згадував мені Бравдер в Ню Йорку.
Разом ми виробили плян моєї найближчої роботи. Тому, що поліція послугувалася 98 секцією, ми погодилися, що партія повинна орґанізувати підземну сітку комунікації, i я мав переїхати по Канаді та зробити відповідну підготовку. B додатку, я мав вивідати все, що міг, про військові частини, росташовані в містах на моїм шляху. Якщо можливо, я мав також встановити контакт з персоналом армії. Вся військова інформація, зібрана мною, мала бути вислана цифровим письмом на спеціяльну адресу в Торонто. Один з незнайомих, що прийшов з Баком, мав пару однакових подорожних книжочок. Одну дав мені, а другу затримав для себе. Ми умовилися вживати певну сторінку як ключ до нашого шифрового письма.
Я спинився в Содборі, Форт Вилям і Винипеґу й реґулярно висилав до Торонта звіти про військові частини, росташовані в тих містах. Звіти були поверховні — їх можна було вибрати з якоїбудь ґазети в тих мирних чacax. Партія хотіла чогось більше. Вона пригадувала мені, що я мав навязати особисті контакти в армії; якщо б я потребував більше грошей нa тy ціль, партія їх дасть.
Я приїхав до Келґарі, не зробивши нічого більше. Там чекав на мене новий розпорядок. Я мав припинити свою поїздкy й очікувати Стюарта Смита. 3 того я вносив, що Смит має перебрати мою роботу.
Десь в той час почали наспівати з Москви занепокоюючі вісти. Микола Скрипник, бувший народний комісар освіти на Україні, поповнив самогубство на знак протесту проти московщення України. Мирослав Ірчан та Іван Сембай, два визначні українські комуністи, які були моїми інструкторами на комуністичнім курсі у Винипеґу, також повернули були на Україну і тепер їх приятелі в Канаді довідалися, що їх обидвох зліквідовано. Вістку про смерть Сембая підтвердила в листі до Канади його дружина, Ольга, якій вдалося вирватися з України до Чехії, бо вона була чеського походження.
Бунт серед українських партійців
ЦІ ВІСТИ НАСПІВАЛИ так швидко і мали такий сильний вплив на багатьох канадійських прихильників Ірчана й Сембая — як в Комуністичній Партії, так і в ТУРФДомі, — що “пояснення” комуністичної преси в українській мові нe вдоволяли всіх членів, навіть тих, що були в Центральнім Виконавчім Комітеті ТУРФДому. Щоб втихомирити невдоволених, особливо в самім центрі, партійний провід в Торонто рішив вислати до Росії Джана Нейвіза (Навізівського), який нібито мав “розслідити” справу Ірчана й Сембая і привезти докладний звіт. Розуміється, що Нейвіз виїхав позірно від центральних зарядів масових орґанізацій під комуністичною контролею і вони оплатили кошти його подорожі. Та він привіз такий “звіт”, що не задовольнив навіть партійних членів з центральних зарядів, як виявилося, він навіть не питав нікого офіціяльно про справу Ірчана й Сембая. Чув дещо про них лише приватно і не міг нічого певного сказати, що властиво з ними сталося.
Не досить є поборювати облуду, дволичність, сліпу услужливість Росії…
На найближчій всекраєвій українській партійній конференції, що відбувалася, як звичайно, підчас зїздів ТУРФДому та інших масових орґанізацій, дехто з центра у Винипеґу підніс не лише справу Ipчана й Сембая, але й піддав критиці всю русотяпську політику Москви на Україні, яку комуністи в Канаді замовчували або похвалювали. За те того делєґата не допущено більше на конференцію і засуджено за “націоналістичний ухил”, що виявився в “різкій формі”. Резолюцію з засудом принято не лише на партійній конференції, але й на зїзді ТУРФДому, та проголошено її публично в комуністичній пресі. На цій конференції був Тим Бак та який десяток менших партійних головачів неукраїнців як з Торонта, так і з Винипеґу. Вони, разом з “українськими” провідними комуністами, і вирішили, що зробити з “ухильником”, а потім дали це рішення до “затвердження” делєґатам.
При кінці того ж року відбувся спеціяльно скликаний “плєнум” ТУРФДому, на якім виключено пару членів Центрального Виконавчого Комітету, а пізніше ще кількох членів центральних і місцевих зарядів масових орґанізацій. Виключено їх за те, що відмовилися засудити першого “ухильника”.
Я мав постійний звязок із “збунтованою” фракцією. Ми погодилися, що я повинен залишитися в партії і далі поглиблювати — як ми сподівалися, більш успішно — розкол між партією i масовими орґанізаціями під її контролею.
Назрівав ґенеральний страйк лісових робітників в околиці Порт Артур. Я дістав інструкції не турбуватися про те, чи робітники виграють що із страйку, але сконцентрувати свою увагу на здобуття нових членів до партії, поки страйк триває.
Ці інструкції я зіґнорував. Коли страйк скінчився i я вислав звіт дистриктовому комітетові партії, я приєднав не 700 членів, як мені доручив Центральний Комітет, але — вісім! Припускаю, що вже тоді мене підозрівали за мою мізерну роботу у військовім шпигунстві та за мої звязки з “бунтівниками” в ТУРФДомі. На всякий випадок, партія дала мені відпустку на неозначений час.
Це був останній крок в моїм відступі від комунізму. Нарешті я побачив, що нема сенсу думати про якийсь компроміс. Не досить є поборювати облуду, дволичність, сліпу услужливість Росії, нехтування одиниці, цинічне висмівання уряду більшости, що я уважав попередно за можливі до виправлення хиби в партії, але я прийшов тепер до висновку, що треба поборювати саму партію. Партійні лиха не були випадковими блудами, що їх можна направити. Вони були в самім корені партії.
Того дня я виступив з Комуністичної Партії Канади.
The Arc публікує текст (зі збереженням авторського правопису) за виданням: Іван Гладун. Мене вчили зради. — Винипеґ, Ман: Українська Видавнича Спілка в Канаді, 1948. — 48 с.Републікація здійснена з дозволу видавництва.
Міжнародна лєнінська школа — таємний, конспіративний навчальний заклад, заснований Комуністичним інтернаціоналом у 1926 році для вишколу діячів революційного руху з Європи, Америки, Азії, де більшість компартій на той час перебувала на нелегальному становищі. ↩︎
Зʼєднані Держави — варіант назви Сполучених Штатів Америки, поширений у колах української еміграції. ↩︎
Товариство “Український робітничо-фермерський дім” — організація українців у Канаді, створена в 1918 році у Вінніпезі й ліквідована канадською владою в 1940 році за підтримку сталінського режиму, попередниця Товариства обʼєднаних українських канадців. ↩︎
“Українські Робітничі Вісті” — газета прокомуністичного спрямування, започаткована у Вінніпезі в 1917 році, з 1924-го — орган української групи Комуністичної партії Канади. ↩︎
He дивлячись на це ірляндське прізвище, він був жидівської національности (прим. перекладача). ↩︎
Державне політичне управління (російською — Ґосударствєнноє політічєскоє управлєніє) — орган державної безпеки при Народному комісаріаті внутрішніх справ, створений у 1922 році. ↩︎
В оригіналі було помилково надруковано в журналі “пять долярів на тиждень”, що пізніше справлено в окремій відбитці (прим. перекладача). ↩︎
Неспроможна держава
Інструкція з розшматування Росії
Януш Буґайський
Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.
Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.
