Deus ex Ucraina: Вогонь

І. Згарище

ЦЬОГО РАЗУ ЙОМУ, напевно, не пробачать. Виключать зі школи. Змусять і далі марнувати своє життя в цій ґлубінкє. Але це точно не зійде йому з рук.

Іґнату Ємєл’янову прощали бійки з однокласниками з 11-А, грубощі на адресу старших і навіть зневагу до Бога. Адже він, Іґнат, для них корисний. Односельці воліють не помічати справжнього “я” хлопця, хоча він і всіляко натякає на нього вчинками.

Священник із сусіднього села вдавав, що не бачить, як майже двометровий рудоволосий Іґнат краде пожертви із церковної скриньки. Хоча, може, таки просік і це тому його вигнали з патріотичного гуртка при церкві?

Та сьогодні він, безперечно, перетнув межу.

Люди почали збігатися майже одразу, коли перші язики полумʼя показалися з різьблених старовинних віконниць сільського клубу в дєрєвні Сюзьвякі. Непроглядна нічна темрява, що більш ніж годину тому огорнула це невелике село в Пєрмском краю, була незвично порушена блиском вогню. Руда собака Найда пильно споглядала навколо, чи, бува, не йде хто чужий.

Першою прибігла Марфа Івановна — бабця років 80, яка жила в похиленому деревʼяному будинку навпроти. Ідучи на пожежу, вона натягнула на голову звичну картату хустину червоно-білих кольорів, акуратно завʼязавши її на підборідді. Кілька разів на тиждень Іґнат допомагав їй глядіти за коровою Кармєлітой, за що старенька пригощала його свіжими растєґаямі. Корові було вже майже 20, молока давала мало, але забити худобу було шкода.

Наступним, із-за повороту, на світло від пожежі виліз дєд Макар. У потертій куртці — одній і на осінь, і на зиму, і на літо — він незграбно переставляв ноги, намагаючись не спіткнутись і не розбити напів порожню пляшку із самогоном, що тримав у лівій руці. Дєд Макар давно пропив усю худобу, хіба що лишилось зо 5 худих рябих курей, до яких теж регулярно навідувався Іґнат. Погодувавши птахів, йому було дозволено брати половину знайдених яєць. Щоправда, старий ніколи їх сам не рахував.

— Ох і горечко, — Марфа Івановна обхопила руками голову й ритмічно мотиляла нею в обидва боки. Полумʼя розігралося не на жарт, лише за кілька хвилин охопивши одноповерхову будівлю повністю. Деревʼяні дошки, потемнілі та трухляві від віку, спалахували одна за одною прямо на очах. Напис “КЛУБ”, роздрукований на чотирьох папірцях А4, зник майже миттєво.

…Сьогодні Іґнат Ємєл’янов осяяв свою малу батьківщину. Приніс, мовби Прометей, вогник у душі своїх апатичних односельців…

Дєд Макар, похитуючись, відсьорбнув із пляшки своє питво і став пильно, наскільки дозволяв його стан, розглядати сільський клуб, що горів. Ще за хвилину підтягнулися Фєдор Васіл’євічь, сільський голова, його дружина Васіліса та собака Яша, що плутався в них під ногами. Вони мали найбагатше господарство Сюзьвяк: 3 корови, кінь, кози, кури… Та були чи не єдиними, хто не потребував допомоги Іґната, адже з усім давали раду самостійно разом із двома синами і їхніми дружинами.

— Фєдоррръ, — проревів дєд Макар, зробивши крок вперед і ледь не втративши рівновагу, — зроби щось!
— А що я можу вдіяти? — виправдовувався Фєдор Васільєвічь.
— Пожежникам дзвони, — не вгавав старий алкоголік. — Хай їдуть гасити сарайку!
— Олух старий, — втрутилася Марфа Івановна, штурхнувши дєда Макара в плече. Той не втримався на непевних ногах і похилився вперед — від падіння його врятували лише руки, якими він уперся об сирий ґрунт. — Хіба це сарайка?
— Та й не приїде ніхто, — захищала чоловіка Васіліса, кивнувши головою на драбину, що стояла прямо посеред вулиці. Коли були проблеми зі звʼязком, то односельці могли зловити його, лише видершись на найвищу сходинку. — Звʼязку вже тиждень навіть там немає.
— Правда? — здивувалася Марфа Івановна. — А я-то думаю, чого ж онук із Саранска давно не телефонував. В університеті вчиться… 

Іґнат ледь стримував посмішку. Найда притислася ближче до його ніг — Яша був удвічі більший і завжди лякав собаку Іґната. Хлопець чекав, чи люди зрозуміють, хто вчинив підпал. А він же тут, поруч, стоїть у тіні. Але спочатку треба дочекатися Іґнатового сусіда із західної околиці села — Пєтровіча. Він обовʼязково прийде.

Тим часом підходили й інші односельці. Тут була й баба Прасков’я, що тримала козу Вєрку, і дєд Іван, який теж давно спився і дивним чином не пішов сьогодні на риболовлю до річки Обви. Були й інші. За 10 хвилин пожежі підбігло зо 3 десятки людей, які були на місці й не пішли на службу до церкви в сусідній Козьмодєм’янск. 

Дєд Іван прийшов із відром і спробував зарадити сільському клубу, виливши на нього воду, але це було безглуздо — будівля палала повністю і вже ніщо не могло її загасити.

Сільський клуб дєрєвні Сюзьвякі був єдиною громадською установою, що досі працював. Щоправда, нечасто — лише на Новий Рік, Дєнь Пабєди і Пасху тут збиралися люди, щоби разом випити й потанцювати. Школу “тимчасово” закрили 3 роки тому, тож усі діти мусили ходити хащами 8,5 кілометрів до Козьмодєм’янска. Автобус сюди пускати не було сенсу, адже розбитою трасою 57К-1504 шлях займав би майже 50 кілометрів і кілька годин.

У Сюзьвяках нічого не відбувалося. І от сьогодні Іґнат Ємєл’янов осяяв свою малу батьківщину. Приніс, мовби Прометей, вогник у душі своїх апатичних односельців. Вони, може, злитимуться на нього, але він обʼєднав їх проти спільної біди — і зрештою, усі будуть йому вдячні. У новому клубі — коли разом відбудують його. Люди юрмилися навколо будівлі, у їхніх яскраво освітлених обличчях читалася розгубленість і проступали сльози. Іґнат уявляв, що вони, як індіанці, біля багаття. Дєд Макар сів, знесилений, на сиру жовтневу землю та сперся на похилений паркан будинку Марфи Івановни. “Перекосиш же!” — крикнула йому бабця.

Тріск висохлої деревини розносився луною аж до навколишніх ялицевих лісів, у яких працював ще пів року тому, до початку “спєциальнай ваєннай опєрациі”, батько Іґната — Владімір Ємєл’янов. До того, як чоловіка мобілізували у Росґвардію. Його всі вважали героєм, прикладом для наступних поколінь. “Він служить Росії”, — з гордістю повторював кожному Іґнат.

Будівля вже втратила колишні чіткі обриси, а хлопець досі уважно вдивлявся в обличчя у натовпі. Долоні Іґната спітніли, коли він стиснув їх у кулаки. Пєтровіча все ще не було. Як і матері хлопця, яка, напевно, пропадала в церкві або пошепки молилася, шкандибаючи дорогою додому. Тим часом натовп односельців тихо спостерігав за видовищем, лише зрідка обмінюючись короткими фразами. Іґнат починав нервувати. Йому на мить здалося, що їм байдуже, хто це зробив. Досі ніхто навіть не поцікавився цим.

“Та ні, — подумав він. — Вони просто занадто шоковані”.

Першою пішла додому, поправивши хустину, що покосилася, Марфа Івановна. Махнувши рукою, вслід за нею в темряву почимчикував дєд Іван. Сільський клуб уже вигорів до останку — ліниво дотлівали лише окремі осередки. Будівля, якій було майже 100 років, перетворилася на згарище менше ніж за чверть години.

— І що тепер? — запитала у Фєдора Васільєвіча баба Прасков’я.
— Листа губернатору напишу, може, допоможе чимось… — знизав плечима сільський голова. — Щоправда, він сволота… А що ще робити? Хіба Путіну жалітися…

Люди поволі розходилися, мовчки прийнявши власну долю. Серце Іґната калатало, він зовсім не чекав подібної реакції. Ніхто не звернув увагу на те, що він першим був на місці події. Ніхто не запитав, як так сталося, що в цей холодний, вогкий вечір зайнялася будівля. Іґнат зробив крок уперед, пориваючись зупинити людей, пояснити їм усе. Розповісти, що він зробив.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Уже коли хлопець розтулив рота, його перебила Найда, що, зрештою, вирішила вилаятися вслід ненависному Яші. “Ні, вчинки мають говорити самі за себе, без слів”, — згадалася Іґнату заповідь Пєтровіча, яку він постійно повторював. Значить, недостатньо він попрацював. Погано спланував. Наступного разу він зробить щось по-справжньому особливе. Ступить іще далі. І вже точно подбає, щоби помітили саме його.

— Фашист не пройде! — із задуми Іґната вирвав вигук дєда Макара, який на мить прокинувся з хмільного сну. Хлопець, згорбившись, почимчикував темною вулицею додому. Найда побігла слідом.

Йому знову пробачили.

ІІІ. Дим

— ЗАПАЛЬНИЧКУ ТА 2 пачки “бонда синього”, — сказав Іґнат продавчині в синьому засмальцьованому халаті й простягнув їй 3 купюри із зображенням московського Бальшова тєатра.
— І де мені дрібних для решти на всіх вас набрати? — з претензією в голосі заявила тьотя Тамара, огрядна працівниця єдиного магазину в селі Козьмодєм’янск. 

Її геть не хвилювала шкідлива звичка неповнолітнього хлопця. Тьотя Тамара мала 2 життєві табу: ніколи не засуджувати куріння й алкоголізм, а також не порушувати вказівки старших за ієрархією. Це і торгівлі сприяло, і зайвих конфліктів позбавляло. Клієнти ж в її уявленні були десь на рівні мінус першому, якщо не нижче. 

Вигрібаючи з пошарпаної каси останні монети, жінка поцікавилася: 

— Про батька чутно щось?
— Все добре, — фиркнув їй Іґнат, згрібши одним рухом цигарки й сховавши їх до кишені олімпійки.

Хлопець ніколи не приховував своєї зневаги до тьоті Тамари, особливо після того, як вона не відповіла взаємністю на його загравання в 9 класі. Та й батько її хвилював лише як клієнт на “3 по 100 і шоколадка”.

Уникаючи подальших питань і непотрібних ввічливих зворотів, Іґнат вийшов із магазину. Біля входу стояло 2 пластикових столики з такими ж стільцями. Місцями пластик відколовся й ніжки меблів втратили колишні плавні лінії. За столиками сиділо по двоє чоловіків, які попивали з тріскотливих стаканчиків невідомо із чого зроблену горілку. Іґнат глянув у той бік, чи, бува, не запропастився між ними Пєтровічь, та старого сусіда не було. Ні тут, ні вдома, коли заходив погодувати котів Воланда й Марґо, він його так і не застав. 

Село Козьмодєм’янск було лише вдвічі більшим за Сюзьвякі — тут проживало понад 600 осіб. Воно знаходилося вздовж регіональної траси 57К-1504, мало школу, магазин, бібліотеку та церкву, тому мешканці навколишніх сіл кілька кілометрів ходили пішки сюди на навчання, службу і за продуктами. Козьмодєм’янск, таким чином, був своєрідним “локальним центром”. Подейкували, що в батька Іґната тут була коханка, але хлопець був невпевнений. Щоправда, у цьому селі до нього ставилися менш захоплено, ніж у рідних Сюзьвяках.

Та найголовніше, у Козьмодєм’янску був плюс-мінус стабільний звʼязок та інтернет 3G. Іґнат користувався цим щоразу, як бував тут: перевіряв десятки непрочитаних повідомлень у незліченній кількості телеґрам-каналів, на які він був підписаний. Вставивши у вухо єдиний навушник, що ще працював, він увімкнув останнє відео з каналу “ZаПрєzідєнта” й до нього долинув голос Владіміра Путіна: “Ми мусимо, ми просто зобовʼязані захистити нашу державність, нашу цілісність. Наші збройні сили успішно виконують поставлені задачі. Вчора, 22 жовтня, ми знову взяли під частковий контроль російське місто Мелітополь…”. 

Голос Президента Росії завжди діяв на Іґната заспокійливо. Нетиповий для чоловіка високий тембр Владімір Путін зумів перетворити в спокійний та, як здавалося Іґнату, батьківський. Однак сьогодні він вловив незвичні зміни: звичайно розмірений темп переривався на різкі нетипові паузи, а голос періодично застрибував на аж занадто високі ноти. Захвилювавшись, Іґнат відкрив переписку з батьком і вчергове написав: “Привіт. У тебе все добре?”. Та навряд чи той відповість: командування відібрало телефон у Владіміра Ємел’янова ще в лютому.

Церковь святих Нікалая і Алєксандри знаходилася на дальній околиці села, височіючи на досить пристойному пагорбі. У навушниках неблизький шлях до неї видавався Іґнату легшим. Сходи тут ніхто не передбачив, тож люди були змушені підніматися нагору протоптаними стежками, які після дощу розмивалися та перетворювалися в огидне місиво з багнюки. Та це не заважало прихожанам щонеділі та кожні свята підійматися на цю Голгофу, так пагорб називали місцеві. Захекані, спітнілі, брудні, вони все ж таки добиралися до духовного.

“Цікаво, це Бог так показує своє домінування?” — подумав Іґнат, випльовуючи бичок під металевий паркан, яким була обнесена вся територія храму.

Церква, на відміну від більшості будівель у селі, була цегляною, поштукатуреною та пофарбованою в блідо-зелений колір. Куполи ж виготовлені з дерева, позолотою єпархія спромоглася вкрити лише хрест, що увінчував центральний неф. Настоятель храму — батюшка Єґор — збудував собі ізбу прямо на пагорбі, біля місця роботи. Як говорили заздрісники в селі: це щоби не підніматися щодня на Голгофу.

Ізба батюшки Єґора, на перший погляд, була доволі скромною і типовою для Пєрмскава края. Потемнілі нефарбовані дошки, різьблені віконниці, похилий дах, вкритий шифером. Та дещо вирізняло це житло серед інших: стіни були рівними, вікна цілими, а до входу паламарі батюшки Єґора вистелили дощату мостову, тож священник навіть у дощову погоду не бруднив ноги дорогою з храму додому. З димаря валив густий світло-сірий дим.

Іґнат постукав у двері, але ніхто не відповів. Хлопець оглянувся, та навколо не було ні душі, заходити ж у церкву до матері він не хотів. Краще вже перервати трапезу батюшки. Іґнат потягнув за ручку — двері виявилися незачиненими і, що хлопець окремо зауважив, не скрипіли. Він тихо пробрався всередину — ізба складалася з двох невеликих кімнат праворуч і ліворуч від входу.

Не знімаючи зальопане багном взуття, Іґнат увійшов до кухні. У старомодній російській печі потріскували дрова, всередині стояв накритий кришкою чавун. На застеленому білою скатертиною столі — порожня деревʼяна миска, ложка та графин із якимось компотом. Стіни ж — з усіх боків обвішані іконами Богородиці, Ісуса та численних святих. На чільному місці, у кутку, у дорогій позолоченій рамі висіла ікона із зображенням царської сімʼї Нікалая ІІ.

— І що ти хотів цим сказати? — раптовий голос із-за спини змусив Іґната підстрибнути. Він обернувся: на порозі кухні стояв батюшка Єґор — чоловік років 50, у прямокутних окулярах та з густою бородою, уже місцями сивою. Зростом вони були майже однакові.
— Чим? — запитав Іґнат, намагаючись вгадати зміст претензії.
— Брудними черевиками, — кинув йому священник. 

Батюшка Єґор, хоч і був слугою Бога, завжди вирізнявся різкістю та ледь не армійською прямотою. У селі ходили чутки, що він — колишній військовий. Підтягнувши кочергою котєлок на припічок, він відкрив кришку, обхопив посудину рушником і переніс на стіл. Кухня одразу наповнилася мʼяким ароматом цибулевого супу, рясно приправленого лавровим листям.

— Приєднаєшся до трапези? — запитав батюшка Єґор, наливаючи собі миску.

Іґнат не відмовився, і вже за мить перед ним стояла така ж деревʼяна лакована миска зі стравою, над якою здіймалася легка біла пара, поволі розчиняючись у повітрі.

— Якщо ви про табір… — почав було Іґнат, дмухаючи на ложку із супом.
— Як ти думаєш, чому тебе вигнали звідти? — не дав закінчити йому батюшка.
— Інструктор до мене ставився упереджено, — припустив хлопець. Ті пару тижнів, які він встиг походити на заняття військово-патріотичного табору “Рускій штик”, організованого при церкві батюшкою Єґором, Іґнат постійно чув від інструктора, що він “слабак” і “балерина”. Хоча хлопець завжди вважав себе непоганої фізичної підготовки.
— І він мав для цього підстави, — відрізав священник, діставши з-під столу хліб і простягнув хлопцеві шматок.
— Він ставився до мене, як до раба, — виправдовувався Іґнат, відкусуючи шматок свіжого хліба. — А я — вільна людина.
— Тому ти лазив до церковної скриньки? — пильно вдивляючись в очі Іґната, запитав батюшка Єґор.

Хлопець не відповів, він на мить припинив їсти. “Тобто він все-таки мене застукав”, — подумав Іґнат, намагаючись вигадати, коли ж саме.

— Батьку затримували виплати… — промимрив хлопець, але не знайшов більше, що сказати.
— Ти хочеш бути корисним Батьківщині, як він? — запитав батюшка, випиваючи залишки супу прямо з миски, на бороді залишилося кілька крапель.
— Він — сміливий, а я так не можу, — зітхнув Іґнат, не зводячи погляду із залишків супу, що оселилися на бороді Єґора. Йому здалося, що під волоссям був шрам крізь усе підборіддя. “Непогано замаскував”, — подумав Іґнат про себе.
— Я збираю таких людей, як ти, — батюшка налив собі компоту й підвівся, не пропонуючи склянку хлопцеві. — Скоро мене переведуть до більшої парафії.
— Пфффф, — фиркнув Іґнат, відсунувши тарілку із залишками супу на дні та схрестивши руки на грудях. — Я не буду прислужкою в церкві. Не дочекаєтесь. А гроші поверну, тільки пізніше.

Батюшка Єґор посміхнувся й мовчки попрямував до виходу з кухні, жестом закликаючи Іґната пройти за ним. Священник провів його у спальню. У кімнаті, яка була такою ж невеликою, як і спальня Іґната, дивним чином вмістилося повноцінне ліжко, письмовий стіл та шафа. Вікна, завішені фіранками з тонкого білого мережива, пропускали всередину багато світла, незважаючи на сіру осінню погоду. Меблі й ліжко були застелені такими ж білими накидками. Та в цій кімнаті не було жодної ікони і, що особливо здивувало Іґната, стіни були завішені патріотичними плакатами із зображенням російських військових. На робочому столі стояло два портрети в рамочках: один — із Патріархом Кірілом, інший — із президентом Путіним.

Поки Іґнат роздивлявся обличчя на плакатах, шукаючи в них схожість із батьком‑героєм, батюшка Єґор відкрив шухляду, дістав звідти 2 фотографії та простягнув їх Іґнату. Зйомка велася в напівтемряві, але хлопець із першого погляду зрозумів, що на них: он він — у тьмяному світлі єдиного в Сюзьвяках ліхтаря — тримає в руках каністру з бензином і виливає її на двері сільського клубу. “Цей точно ментам здасть!” — подумав Іґнат і стиснув праву руку в кулак. Так, він міг би вдарити батюшку Єґора, забрати фотографії, але де гарантії, що він не надіслав кудись цифрову копію? Іґнат оглянувся — телефону ніде не помітив.

— Шантажувати мене будете тепер? Типу ефесбешник, чи що? — спалахнув Іґнат, але розумів, що запитання риторичне й батюшка Єґор на нього не відповідатиме. Запхавши обидві руки в кишені спортивних штанів, хлопець поглянув на плакат із військовим, який найбільше скидався на батька. Руда, як і у сина, шевелюра, густі брови, сірі, глибоко посаджені очі й орлиний ніс. “Справжній герой”, — промайнуло в голові в Іґната. На плечі, мабуть, батько незмінно носить шеврон із зображенням рудого пса, схожого на Найду. Іґнат подарував його на удачу й для нагадування про дім.
— Ти розумний та здібний на… — батюшка Єґор вперше затнувся, намагаючись дібрати правильне слово, — на зухвалі вчинки. Я хочу, щоби ти працював на мене. І не хвилюйся, церкви це жодним чином не стосується.

Вийшовши з ізби батюшки Єґора, хлопець вирушив назад до Сюзьвяк. Жодного разу не обернувшись, він мовчки минув усі 8,5 кілометрів. Вечоріло. У вікнах будинків, які ще займали люди, миготіло світло. Хазяйки підкидали кізяки в печі, з димарів важко здіймалися густі клуби диму.

— Самі лише хазяйки, — прошепотів Іґнат, завертаючи на свою вулицю. Уже минув місяць, як майже всі чоловіки зникли з Сюзьвяк: 50 жителів потрапили під “частічную мобілізацию”. Лишилися тільки діти, старі та відверті пʼяниці.

V. Полум’я

ВЛАДІМІР ЄМЄЛ’ЯНОВ ЗАВЖДИ був для сина прикладом для наслідування. Тим більше — після того, як зголосився добровольцем на “спєцопєрацию” в березні 2022 року. Іґнат уявляв, як його батько, ніби зійшовши з тих красивих плакатів, що масово розповсюджує російська влада, поїхав “утихомирювати непокірних хохлів”. Він навіть мріяв, що за рік чи 2 вони будуть у бліндажі сидіти вже вдвох. Курити, пити каву і у 2 кулемети розкидати хвиля за хвилею ворожі навали. Власне, для того він і пішов у табір “Рускій штик”, щоби вивчити ази воєнної справи — але ця наука виявилася для нього непосильною.

Та чоловік, якого побачив того вечора Іґнат, був зовсім не схожим на образ, що засів у його уяві. Худий, зарослий, років на 10 постарілий — таким Владімір Ємєл’янов повернувся додому. І в цивільному, не своєму, одязі.

— Папа, що сталося? — запитав Іґнат.

Батько дістав із кухонної тумби пляшку самогону та налив собі в чашку, випив залпом, та хлопець устиг помітити, що в чоловіка трусилася рука.

— Синку, ми мусимо поїхати, — хриплий голос Владіміра тремтів. — І не затягувати із цим.
— Тебе демобілізували? Ти поранений? — Іґнат підійшов до батька та взявся роздивлятися його.
— Дебілізували, — промимрив батько й налив собі ще. — Добре, що хоча би в полон не потрапив.
— Так ми ж виграємо, трохи дотиснути лишилось…
— Та яке нахрін виграємо? — гаркнув Владімір і грюкнув долонею по столу. — Розбігаємось від цих хохлів, як курки, бля. Там у Бєлґороді взагалі в хлам усі.
— Так ти втік? — Іґнат не міг стримати розчарування. Він відступив на крок, але вперся спиною об шафку. — Папа, ти що — дезертир?
— Скажи дякую, що живий, — батько подивився на сина з-під лоба, а тоді крикнув: — А ти що, не радий?!

Залишок того вечора Іґнат провів у сарайкє. Корова Манька разом зі свинями Вовкою та Ваською вже дрімали, кури тихенько кудахкали, нахабно збиваючи думки Іґната. 

— Яка ганьба! — хлопець не міг стримати сліз. Вони лилися важкими краплями, спускаючись по його ще ріденькій рудій щетині. Тремтливими пальцями Іґнат намагався донести цигарку до губ. — Якщо хто-небудь дізнається, я не зішкрібу із себе її все життя! — затягнувшись, випалив він.

Тієї ночі, коли повернулася мама, батьки довго сварилися. Владімір Ємєл’янов переконував дружину збирати торби та їхати на казахський кордон, бо “скоро все нахрін наїбнеться”. Та фанатизм жінки виявився невблаганним — вона категорично відмовлялася кудись їхати до Різдва Христового: “На кого я церкву кину. Я одна там!”. Навіть кілька ударів від пʼяного батька не допомогли — матір лише плакала й голосно молилася.

Владімір Ємєл’янов завжди добивався свого — і це також викликало захват у його сина. Отримавши роботу на валці лісу, він уже за кілька місяців керував бригадою лісорубів. Коли в їхньому будинку сталася пожежа, йому вдалося домогтися від сільського голови фінансової допомоги на ремонт. Коли йому було потрібно перекопати город — мало хто відмовляв у помочі. “А сьогодні ти здався навіть перед бабою”, — резюмував свої роздуми Іґнат.

Найближчі тижні батько жодного разу не вийшов надвір — не хотів, аби його хтось побачив. Ба більше — забороняв вмикати телевізор чи радіо, бо марив, що через вбудовані камери його відслідкує ФСБ. Іґнат тікав у Козьмодєм’янск майже щодня слухати новини. Жодних коментарів із приводу смерті Шойґу Крємль так і не надав. Речник Міноборони Росії Іґорь Конашенков, тепер уже з трьома генеральськими зірками, продовжував повторювати про величезні втрати “українських неонацистів”, але голос Владіміра Путіна ставав із кожним днем усе істеричнішим. Він більше не випромінював тієї впевненості, якою міг похвалитися ще рік тому.

“Наша державність під загрозою. Наш обовʼязок, наше святе завдання перед майбутніми поколіннями — захистити цілісність російської держави, не допустити розпаду за будь-яку ціну…” — говорив Владімір Путін у зверненні до народу 19 грудня, коли оголошував воєнний стан у Росії.

Початок зими 2022 року в Сюзьвяках видався особливо суворим: щодня температура не піднімалася вище за −18 градусів. Сусіди Іґната вже спалили левову частку коровʼячого кізяка e своїх печах, наповнивши навколишнє повітря смородом, яке Надєжда Ємєл’янова продовжувала називати “пахощами ладану”.

24 грудня в Сюзьвяках та Козьмодєм’янску зникло світло — порив вітру пошкодив електроопору. “Ну тепер до Хрещення електрику не дадуть. У нас губернатор жахливий, — нарікала баба Прасков’я, коли Іґнат прийшов доїти її козу Вєрку. — Макара не бачила давно… хоч би не замерз по-пʼяні в кучугурах”. В усіх бідах сюзьвячани завжди звинувачували місцевого губернатора Дмітрія Махоніна. У їхніх очах він був корумпованим, брехливим наркоманом. Так само, як і його попередник Максім Решетніков, якого несправедливо підвищили до міністра економіки Російської Федерації. Та й на всіх інших губернаторів писали скарги Владіміру Путіну — мешканці хвилювалися, що президент “не відає, що в ґлубінкє робиться”.

— Ти мені більше нічого не хочеш сказати? — спитав у Іґната батюшка Єґор, коли хлопець наступного дня, в обід, приніс йому звіт щодо настроїв населення.
— Та… власне… ні, — почухав голову Іґнат, намагаючись не зустрітись очима зі священником, та той свердлив його поглядом так, ніби намагався зазирнути в самісіньке серце.
— Знаєш, чому тебе вигнали з “Рускава штика”? — запитав він. Хлопець знизав плечима. — Тому що ти не слухався наказів. Солдат, який не виконує того, що йому веліли, — поганий солдат.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Батюшка Єґор підвівся і, склавши за спиною руки в замок, міряв кроками кімнату. Вона була невеликою, тож він швидко опинився перед вікном і пильно подивився в білу далечінь.

— Ти збрехав мені, — холодно промовив він.
— Ви про батька? — здогадався Іґнат. — Я збирався, тільки не хотів, щоби…
— Ти приховав дезертира, зрадника Батьківщини! Я не можу тобі довіряти, — перебив його батюшка Єґор, розвернувся і вказав рукою на двері.
— Я… я… виправлюсь, — благав хлопець. — Я ж стільки всього зробив, шпигував — ви казали, що я гідний чогось більшого!
— Ти дійсно думав, що спостереження за людьми в якихось Сюзьвяках комусь потрібне?! — гримнув на нього священник. — Я тестував твою вірність. Ти — лише тріска.
— Я — не тріска! — крикнув Іґнат, піднявши кулак над головою й погрожуючи священнику. Той відступив на пів кроку.

Батюшка Єґор пильно подивився хлопцю в очі, на які накотилися сльози. Перевівши подих, він почухав бороду в місці, де приховував шрам, і сказав спокійно, але твердо:

— Ти ж не вперше мені недоговорюєш, правда?

Іґнат опустив очі. Ну, звісно, він не казав нічого про Пєтровіча. Хлопець вірив, що він має достатньо контролю над ситуацією, щоби не нашкодити своєму єдиному другові серед людей. Та, безсумнівно, священник отримував інформацію не лише від нього.

— Ви знаєте, що сталося з Пєтровічєм?
— Це більше тебе не стосується. Геть! — батюшка Єґор насупився і знову вказав хлопцеві прямо на двері.

Іґнат вилетів із ізби священника, як ошпарений, і ледь не збив із ніг матір, що якраз чимчикувала протоптаною в снігу стежкою з храму. Вона намагалась окликнути сина, та він не чув. Як і не відчував, що морозне повітря обпікало обличчя до червоноти. У вухах хлопця нав’язливо звучав вирок батюшки Єґора: “Ти — лише тріска!”. Він не хотів ані бачити когось, ані говорити — зʼявилося лише непереборне бажання щось спалити. Він згадував охоплений вогнем сільський клуб — і це єдине, що зараз гріло Іґнату серце.

Тьотя Тамара в магазинчику Козьмодєм’янска без зайвих запитань продала старшокласникові “пів літри і 2 пачки “синього бонда”. Лише кинула звичне: “Про батька що-небудь чутно?”, — та Іґнат не задовольнив її допитливість. Він мовчки вийшов геть, відкрив пляшку горілки й залпом відпив грамів 200. До горла підступив клубок блювотиння. Вгамувавши його й занюхавши рукавом, Іґнат знесилено повалився в кучугури. Сніг засипався йому в чоботи, холод пронизував до кісток.

Він не хотів вірити, але з дитинства знав, що з триклятої ґлубінкі йому не вирватися. Батьки й чути не хотіли про переїзд до великого міста, де були хоча б якісь перспективи. Коли батько пішов на фронт, то зʼявилася надія, що служба так чи інакше змусить і його родину кудись мігрувати. Але тепер Іґнат остаточно переконався: усе, що його чекає попереду, — це робота на лісозаготівлі, літри горілки й безславна смерть. Така доля спіткала майже всіх чоловіків, яких він знав. Жінки ще якось трималися за релігію та дітей, а от “сильна стать” тотально вимирала. Може, і Пєтровічь теж так помер, зникнувши безвісти. А зараз він так потрібен Іґнатові… Хлопець підвівся й побрів у напрямку Сюзьвяк.

Зачинивши за собою хвіртку, Іґнат відігнав від ніг собаку Найду, що раділа приходу хазяїна й не давала йому пройти. Подачу електрики так і не відновили. Син знайшов батька на своєму ліжку — той розпластався на спині й міцно хропів. Хлопець підійшов — він ступав рівно, на страшенному морозі горілка майже не вдарила йому в голову. Товсті, заплутані волосинки батькових вусів колихалися в такт важкому диханню. У місячному сяйві на підлозі промайнув відблиск. Іґнат нахилився — це були золоті букви на огрядному томику “Прєступлєнія і наказанія”. Хлопець підняв книжку й повернув її на тумбочку, вирівнявши по краям останньої.

Голос Іґната хрипів, коли він вимовив: “Я — не тріска. Я — полумʼя…”

Іґнат поглянув на сплячого батька. Ось він — його ідеал. Лежить перед ним — старий, пʼяний, слабкий і до смерті наляканий. Хлопець пішов до материної спальні й узяв велику подушку, на яку вона спиралася, коли щодня читала вечірню молитву.

Владімір Ємєл’янов опирався недовго. Намагаючись у паніці вдихнути повітря, яке йому перекрила важка пірʼяна подушка, він навсібіч махав руками. Кілька разів йому вдавалося схопити Іґната за руку й він марно смикав її, щоби звільнитись, — але синова хватка була міцнішою. “Я — не слабак і не балерина”, — передразнював Іґнат у голові слова інструктора з “Рускава штика”. Поки батько конав під його руками, язик хлопця з насолодою облизував верхню губу.

Владімір Ємєл’янов здався остаточно, коли Іґнат навалився на нього всією своєю масою. Потім хлопець відніс подушку на місце, збивши її й дбайливо вмостивши на материне ліжко. Тіло батька — з широко розплющеними очима та ротом — ніби ніжилося в місячному сяйві. “Ніхто навіть не спитає, що з тобою сталось. Як і не поцікавився, хто підпалив клуб”, — подумав Іґнат, стоячи над ним. Але цього разу він не хотів, аби його пробачали: “Жаль лише шеврон із собакою Найдою, який я подарував тобі. Міг би й зберегти під час втечі”. Пес, ніби відчуваючи події, протяжно завив.

Великі клуби пари виривалися з рота Іґната, коли він, у спортивному костюмі та розхристаній куртці, волочився крізь кучугури в сусіднє село Козьмодєм’янск. Тьотя Тамара, якраз зачиняючи магазин, провела його здивованим поглядом. Іґнат ішов із високо піднятою головою та розправленими плечима. Його руки міцно тримали пакет. Хлопець ступав рівно і впевнено, не звертаючи особливої уваги на лапатий сніг, що летів йому прямо в обличчя.

Лише одна людина могла здати батюшці Єґору приїзд батька та зникнення Пєтровіча. Переступивши поріг церкви, він із порогу кинув у матір, що рахувала свічки за прилавком, 2 снігові кульки — колись вологі, а тепер затверділі на морозі. Надєжда Ємєл’янова злякано подивилася на підлогу, куди вони впали й покотилися в різні боки. Уже коли Іґнат вийшов із церкви і ступив на стежину, що вела до ізби священника, то почув вереск, та крик матері — сильний лише спочатку — швидко розчинився в зимовій хуртовині.

“Термінове повідомлення! За словами прессекретаря Дмітрія Пєскова, Президент Російської Федерації Владімір Путін пропав безвісти. На звʼязок він припинив виходити кілька годин тому. Згідно з федеральним законодавством тимчасово виконуватиме обовʼязки Президента Російської Федерації Секретар Ради Безпеки Патрушев Нікалай Платонавічь. Він закликав всі органи влади…” — почув Іґнат повідомлення по радіо, коли увійшов до ізби батюшки Єґора. Єдиним джерелом світла, що ледь-ледь заповнювало крихітну кімнату, була свічка на робочому столі священника.

Коли батюшка Єґор побачив незваного гостя, то вскочив зі стільця й відступив на кілька кроків. Він схопився за бильце ліжка, ніби шукаючи додаткову опору. Іґнат, який, здавалося, виріс на кілька сантиметрів із їхньої останньої зустрічі й тепер був на голову вищим за священника, кинув прямо на стіл пакет. Батюшка Єґор запитально подивився на хлопця, але той лише махнув головою, пропонуючи відкрити подарунок. Священник обережно зробив кілька кроків уперед, одним пальцем відгорнув ручку пакета й зазирнув досередини — на нього дивилися порожні чорні ямки, де донедавна були очі, на відрізаній голові Владіміра Ємєл’янова. 

Голос Іґната хрипів, коли він вимовив:

— Я — не тріска. Я — полумʼя.

Інші оповіді Олексія Дуброва
Інші оповіді, ілюстровані Женею Полосіною