Загадковий випадок маревної співзалежності

Це був прямий квиток до іншого, зовсім іншого життя…

Ілюстратор

Олег Смаль
Загадковий випадок маревної співзалежності

“ГЛИБОКО НА ПІВДНІ Росії, у серці Сибіру, спить зараз зимовим сном найглибше озеро на землі — Байкал”, — починає свою оповідь найбільший німецький телеканал — суспільний ZDF. На календарі — Різдво 2021 року, а на екрані — фільм “Зимова подорож до Байкалу”, який чудово пасує до традиційних різдвяних казок, що в такий день показує телебачення Німеччини. Операторська робота кінострічки, як завжди, технічно відмінна, проте повна кліше: нагадує казки про вигадані королівства, що транслюватимуться в це свято після фільму. Камера знімає довгі панорамні плани. Потяг — крихітний, як порівняти з велетенським простором озерної криги та засніжених гір, — поволі повзе берегом: під безкінечним синім небом, на тлі білого снігу, тягнуться сині вагони. “Шість місяців на рік озеро стоїть замерзлим. Крижаний шар настільки товстий, що з листопада аж до травня по ньому можуть їздити автівки”, — продовжує оповідач. Камера підсилює слова виразними зображеннями. Вона перестрибує на росіянина в хутряній шапці, потім — на стару автівку, показуючи дрібні деталі незаможного, але щирого життя поруч із природою. Долинають звуки двигуна старої вантажівки: він заводиться один, другий, третій раз та, нарешті, стартує.

Картинки змінюють одна одну, не виходячи за межі кастрованого, стерильного репортажу. Сніг, прості люди, які говорять прості речі, потужна стародавня природа, велич простору, екзотичний холод, знову прості люди, які живуть десь там, настільки далеко та по-іншому, що на них можна дивитися, майже як на дивовижних птахів у зоопарку. Таку Росію, звісно, не можна порівняти ні з чим іншим. Вона унікальна, мирна, своєрідна, співуча, красива. Не схожа ні на що. Про неї можна тільки мріяти — колись проїхатися цим потягом, зустріти цих людей, дивуватися холоду, купувати сувеніри та без кінця фотографувати, щоби потім згадувати про цю поїздку все життя. 

З екрана медом стікає меланхолія. Телеглядачі фантазують, як колись здійснять цю подорож свого життя. Колись, мабуть… А в цей час, 25 грудня 2021 року, Росія вже перекинула на кордон з Україною десятки тисяч військових і готувалася почати найбільш криваву війну в Європі з часів Другої світової. Ні німецька публіка, ні німецький політичний істеблішмент не були готові не тільки протидіяти цьому, а навіть повірити в це.

Особливі відносини Німеччини з Росією — це ключова тема для європейської та світової безпеки. Занадто часто рішення Німеччини щодо зовнішньої політики ухвалювалися саме на підставі цього “особливого ставлення” до Москви. Прикладів є багато. У 2016 році, на піку російської окупації України (не враховуючи повномасштабної агресії 2022 року), президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр відвідав російський Єкатєрінбурґ і виступив із промовою в Уральскому федеральному університеті. Усього за рік до цього візиту він, на той момент — ще міністр закордонних справ ФРН, відвідав Україну та перший раз (що залишився останнім) приїхав на схід, де побачив руйнування, що завдала російська армія. Штайнмаєр знав, як виглядають регіони, які знищила Росія. Але в той час, уже в статусі голови німецької держави, спілкувався з росіянами, як із близькими друзями. “Вельмиповажний пане міністре закордонних справ, любий Сергію”, — розпочав він свою промову, звертаючись до міністра закордонних справ Росії Лаврова, який підтримував агресію Росії, та пропонуючи йому повний спектр співпраці.

Штайнмаєр згадав у своєму виступі всі зв’язки з Росією — людські та економічні, повторював слова “діалог” та “порозуміння”. 

“…Ми повинні зближатися одне з одним і використовувати ті канали, що ми маємо, як-от “Петербурзький діалог” чи літню школу, що нині стартує тут… Ми повинні знайти спільну мову та співпрацювати! Це стосується як великих питань — війни та миру, України та Сирії, — так і стосунків між людьми в наших двох країнах. Будь ласка, залишаймося зацікавленими в країнах одне одного та працюймо над хорошим майбутнім у німецько-російських відносинах. Це моє прохання до вас”, — завершив промову президент Німеччини.

Німецький президент, який є виразником фундаментальних цінностей німецької демократії, та колишній міністр закордонних справ, який краще за всіх повинен був знати роль Росії у світі, серйозно пропонував Росії співпрацю. Співпрацю в Сирії, де вже не перший рік російська авіація вщент знищувала населення, цілеспрямовано атакуючи лікарні, школи, цивільну інфраструктуру, та в Україні, де Росія окупувала значну частину території, викрадала та катувала людей.

Той же Штайнмаєр у лютому 2021 року в інтерв’ю газеті “Rheinische Post” захищав будівництво газогону “Сєвєрний Поток–2” через те, що Німеччина винна Росії (саме Росії!) за злочини Другої світової війни та повинна компенсувати їй збитки, зокрема й через будівництво трубопроводу для транспортування російського газу. Те, що інші країни, що постраждали від нацистів не менше, а навіть більше ніж Росія — Польща та Україна, виступали проти “Сєвєрного Потока–2”, Штайнмаєр просто проігнорував. Знову ж — його не можна було звинуватити в необізнаності. Незадовго до того він побував у Бабиному Яру, на околиці Києва, де наприкінці вересня 1941 року нацисти розстріляли впродовж двох днів близько 30 000 українських євреїв. Це було найбільше вбивство євреїв за всю історію Голокосту — в одному місті за 48 годин. Це був фактичний Голокост до формального Голокосту газових камер; масове вбивство євреїв навіть до Ванзейської конференції з її ухваленням політики “остаточного вирішення єврейського питання”. Проте, ні Бабин Яр, ні Варшавське ґетто, ні знищена нацистами українська Корюківка (близько 6 700 убитих цивільних, це — найбільший повністю винищений населений пункт під час нацистського терору), ні придушення Варшавського повстання — ніщо із цього не завадило Штайнмаєру ігнорувати провину Німеччини перед сусідами — українцями та поляками — та виокремити Москву як єдиного партнера, перед яким Німеччина має зобов’язання. Неправильна інтерпретація могла б на цьому моменті звинуватити німецького президента в запереченні Голокосту, але насправді справа в іншому — у маніакальній захопленості Росією.

Це перетворило Москву в головну загрозу, на думку німців, — більш потужну, ніж зміна клімату чи майбутня глобальна пандемія…

Таке ставлення до Росії часто асоціюють саме із Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН), до котрої належать не лише Франк-Вальтер Штайнмаєр, але і його сумнозвісний колишній керівник та патрон Ґерхард Шрьодер та багато інших прихильників “особливих відносин” із Москвою. Проте, це помилка. Нездорове виокремлення Росії в зовнішній політиці та пріоритизація саме московських інтересів — це риса всіх політичних партій Німеччини. Це не стільки партійне, скільки національне ставлення.

Наприклад, міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок, представниця найбільш критично налаштованої до Росії партії “Зелені”, відвідала Київ незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Розповідаючи про перспективи надання зброї Україні на тлі загрози російського вторгнення, Анналена Бербок оголосила, що зброя не буде надана, адже Німеччина “несе окрему відповідальність”. Вона мала на увазі відповідальність Німеччини за злочини часів нацистів. У політично-історичній концепції міністерки закордонних справ ФРН вона розповсюджувалася винятково на Росію, тому не можна було й уявити, що німецька зброя може бути надана Україні, адже в українських руках вона може бути націлена проти росіян. Те, що саме на теренах України нацисти вбили 16 відсотків населення, знищили сотні міст, викрали для примусових робіт мільйони цивільних (і саме тому повинні нести відповідальність сьогодні, коли нова націоналістична шовіністична ідеологія загрожує існуванню українців як нації), німецька міністерка не могла прийняти, тому відмовляла в підтримці нащадкам тих, кого під час Другої світової війни вбивали німці.

Звісно, з плином часу — насамперед після оприлюднення інформації щодо злочинів росіян у Бучі та Ірпені — це ставлення змінилося. Уже в травні 2022 року Анналена Бербок побувала в Бучі, де росіяни масово вбивали цивільних людей, катували та ґвалтували українок. Під час візиту міністерка закордонних справ ФРН виглядала шокованою та твердо закликала до постачання зброї в Україну. Канцлер Німеччини Олаф Шольц почав говорити про те, що Росія веде війну на знищення України. Інші політики та політикині, як-от Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн — голова комітету з питань оборони Бундестаґу, взагалі вимагали надати Україні майже всю наявну зброю та зробити це якомога швидше. Переважна більшість населення, лише крім прихильників радикально правої партії “Альтернатива для Німеччини” та неокомуністичної Лівої партії, вимагала допомогти Україні зброєю. Улітку Німеччина поставила в Україну перші потужні гаубиці Panzerhaubitze 2000, за ними небо Києва почала захищати найбільш сучасна німецька система ППО Iris‑T. У січні 2023 року німецький уряд здався перед натиском сусідніх країн і дозволив експорт танків Leopard 2 до України. Згідно з опитуванням, що робила в травні 2022 року Мюнхенська безпекова конференція, 81 відсоток німців стали вважати Росію загрозою. Це перетворило Москву в головну загрозу, на думку німців, — більш потужну, ніж зміна клімату чи майбутня глобальна пандемія. Проте, усі ці зміни були попереду. Ба більше, зміни в ставленні німців до Росії, що відбулись у 2022 році, — настільки раптові, що існує ймовірність, що все повернеться до багаторічної традиції, щойно путінський режим, з яким саме й асоціюється війна проти України, зникне, а його місце займе новий режим — більш красивий і вишуканий, але теж імперський.

Однак, на початку війни моральна сліпота німців вражала. 25 січня 2022 року Асоціація єврейських організацій та общин України звернулася до канцлера ФРН Олафа Шольца з відкритим листом. Євреї України нагадали канцлеру, що Україна стоїть перед загрозою знищення, що історія 20 сторіччя вчить нас не намагатися замирювати агресора, та закликали Німеччину не заважати постачанням зброї НАТО в Україну. Саме цей факт, що євреї України — спільнота, майже остаточно знищена нацистами під час Голокосту, — закликали канцлера Німеччини не заважати їхньому порятунку від нового знищення, лякав своїм хтонічним жахом. Важко було уявити, як цей лист можна було залишити без реакції. Канцлер Шольц не лише не відповів на нього, але й поїхав до Москви домовлятися з Путіним щодо компромісів. Закоханість у Росію перемогла будь-яке відчуття історичної відповідальності.

Еліксир Єкатєріни

ЧАСТО МОЖНА ПОЧУТИ, що ставлення до Росії як до надзвичайно важливого партнера або надмірна чутливість німців до інтересів Росії — це наслідок Другої світової війни та відчування німцями провини за нацистські злочини, що були скоєні на теренах Совєцького Союзу. Це дійсно значною мірою відповідає фактам. Ще історик Тімоті Снайдер у своїх важливих для розуміння європейського контексту лекціях звертав увагу на те, що Німеччина ігнорує відповідальність перед Україною та іншими країнами Центральної та Східної Європи на користь Росії. Але містична захопленість Росією не є новим явищем для Німеччини. Це відчуття є набагато більш вкоріненим у німецькому світогляді, ніж післявоєнні погляди.

Захоплення Росією складається з декількох пластів. По-перше, це винятково матеріальний аспект ставлення до Росії, як до джерела доходу та шансів на соціальне та економічне зростання, які є абсолютно неможливими вдома. Ще у 18 сторіччі Росія перетворилася для німців на країну безкінечних можливостей, непорівнянних із Європою.

Чи не найвідомішою з біографій стрибкового кар’єрного росту німкені в Росії була та залишається, звісно, біографія принцеси Ангальт-Цербстської Софі Авґусти Фредеріки, яка перетворилася з доньки прусського генерала та спадкоємиці старої, але незаможної родини, на російську імператрицю Єкатєріну II, абсолютну володарку однієї з найбільших країн світу. Ця історія Попелюшки, котру перетворило на імператрицю не якесь диво, а переїзд до Росії — екзотичної країни, де можливим є все, — захоплює німців до сьогодні. Певний час на робочому столі Анґели Меркель, німецької канцлерки, стояв портрет Єкатєріни II — очевидно, що у власних мріях Меркель, яка також походила з теренів Східної Німеччини, орієнтувалася на жорстку російську володарку, яка нібито принесла в Росію німецький порядок і залишилася в історії як зразкова абсолютна монархиня.

Під час правління Єкатєріни II починається перший етап захоплення німців Росією. У 1763 році імператриця запрошує до себе німецьких колоністів. Щоби розуміти контекст цього запрошення, варто згадати класичну п’єсу Фрідріха Шіллера “Підступність і кохання” (1784). Один з її епізодів — це продаж феодалом молодих чоловіків в американські колонії як рабів-рекрутів заради покриття власних боргів, що відбувається приблизно в той же час. Німецькі землі другої половини 18 сторіччя були переважно дуже бідними, тож еміграція виглядала як лотерейний квиток, навіть якщо умови виявлялися жорсткими. Тому так важливо підкреслити: десятки тисяч німців, які на запрошення Єкатєріни II погодилися приїхати в Росію, отримали казкові умови переселення. Німецьким колоністам не тільки гарантувалася свобода віри, вони також були звільнені від військової служби, дістали стартові гроші та безкоштовну землю, звільнялися на 30 років від сплати податків та мали гарантії організації місцевого самоврядування. Такі “пільги” неймовірні навіть для сьогоденних вільних економічних зон. У Росії Єкатєріни II вони були легендарними.

Треба також розуміти, у яких умовах жили російські селяни в цей час. Єкатєріна здобула владу в результаті державного заколоту та вбивства свого чоловіка Пєтра III. З погляду російської аристократії, Єкатєріна ІІ не була легітимною імператрицею. Через це вона почала купувати лояльність шляхти шляхом неймовірного розширення їхніх прав, насамперед — прав власності над кріпаками. Під час правління Єкатєріни ІІ кріпацьке населення Російської імперії остаточно втратило всі права, перетворившись на справжніх рабів. Аристократи могли безкарно катувати та вбивати кріпаків, ґвалтувати жінок і дітей, збувати родини частками (чоловік, дружина та діти могли бути продані різним власникам у різні регіони країни). Звісно, порівнюючи зі становищем російських селян, обставини німецьких селян-переселенців видавалися чимось небувалим.

Велика різниця між позиціями німців і росіян спостерігалася і в інших верствах суспільства. Німецькі архітектори отримували в Росії можливість будувати те, що не могли будувати вдома, до того ж — використовуючи працю безправних кріпаків. Майже в кожного російського письменника чи поета є опис етнічного німця, який жорстоко керує стратегічним будівництвом чи іншим державним або приватним проєктом. “Труди ракавиє кончєни — нємєц уж рєльси кладьот. Мьортвиє в зємлю закопани, бальниє скрити в зємлянках…” — так описує будівництво першої російської залізниці між Москвою та Петербурґом російський поет Ніколай Нєкрасов у вірші “Желєзная дароґа” (1865). Він же в іншому творі “Каму на Русі жить харашо” (1866) описує німецького керівника маєтку, аристократа Фоґеля. Вигаданий, але досить типовий для свого часу персонаж, Фоґель втілює в собі всі негативні характеристики німецького менеджера в Росії. Він жорстко керує підлеглими та примушує їх до нових та нових обов’язків. “У нємца — хватка мьортвая: пока нє пустіт по міру, нє отойдя сасьот!” — ось як відгукуються російські селяни про його стиль управління. Фактично німецькі менеджери на будівництві чи в маєтках аристократії виконували функцію кваліфікованих наглядачів над рабами, котрих запрошували саме заради їхньої жорсткості та через відсутність у них емоційного зв’язку з підлеглими. Це надавало німцям три привілеї водночас: вони отримували великі гроші, мали емоційне задоволення, відчуваючи себе людьми вищого ґатунку, та здобували можливість реалізувати проєкти, на котрі в них не було шансів удома.

…загалом ставлення німців до Росії впродовж майже двох сторіч було переважно відверто позитивним…

Схожа ситуація була й у середовищі шляхти. Привілейована німецька шляхта — переважно в регіоні Балтійського моря — міцно тримала позиції при владі. Згідно з підрахунками Томаша Масарика в його книзі “Росія та Європа” (1913), на початку 19 сторіччя німці складали абсолютно непропорційно домінантну групу у вищому політичному та військовому керівництві Росії. В Міністерстві внутрішніх справ було 27 відсотків німців, у військовому командуванні — 41 відсоток, у Сенаті — 33 відсотки, в Міністерстві зовнішніх справ — 57 відсотків, у поштовій службі — 62 відсотки. За легендою, коли імператор Алєксандр I запитав генерала Єрмолова, котрому симпатизував, якої нагороди він бажає, той відповів: “Зробіть мене німцем”, — натякаючи на абсолютно привілейоване становище німців в імперії.

Звісно, ця ідилія не була безкінечною. Німецька діаспора в Російській імперії зазнала й дискримінації. Найгіршим випадком антинімецьких настроїв в імперії були погроми, що відбулися в 1914 та 1915 роках. Тоді натовпи росіян пограбували німецькі заклади спочатку в Петербурзі, а потім у Москві (друга хвиля дискримінації — набагато масштабніша — станеться в 1941 році, коли сталінський Совєцький Союз депортує пів мільйона німців до Казахстану та інших країн Центральної Азії). Пограбованими були фабрика тканин “Еміль Ціндель”, кондитерська фабрика “Ейнем”, аптека Феррейна та інші німецькі заклади. Та незважаючи на це, загалом ставлення німців до Росії впродовж майже двох сторіч було переважно відверто позитивним.

А все тому, що впродовж півтора сторіччя Росія надавала німцям можливість радикально змінити своє життя, отримати водночас соціальний, фінансовий і політичний капітали, перетворитися на людей, котрими вони не були вдома: заможних, впливових представників панівного класу.

Було б дуже наївно говорити, що це ставлення зникло у 20 сторіччі, коли країни спочатку воювали одна проти одної у двох світових війнах, а після Совєцький Союз відгородився від Заходу муром Холодної війни. Національні традиції тому й залишаються традиціями, що існують довго та відновлюються за першої ж нагоди.

У 1964 році в німецькому Ебербасі, що в регіоні Баден-Вюртемберґ, у родині фермерів Дюррів народився хлопчик Штефан. Його цікавило сільське господарство, так він потрапив до факультету сільськогосподарських наук у баварському Байройті — місті Ваґнера та відомих ваґнерівських музичних фестивалів. У 1989 році, як він гордо пише на сайті своєї компанії сьогодні, Штефан став одним із двох західнонімецьких студентів, які поїхали на стажування до СССР, та потрапив до свинарського совгоспу-комбінату імені 50-річчя СССР в Наро‑Фомінську, що під Москвою.

Сьогодні складно уявити, як виглядав в очах баварського студента Штефана совгосп останніх років СССР, коли навіть для офіційних совєцьких видань тема брудних, бідних, безнадійно занедбаних совєцьких господарств уже була офіційно дозволеною. Нескладно уявити інше: як 23-річного блондина Штефана із ФРН прийняли не тільки в совгоспі, а ще й у Москві, що була всього за декілька кілометрів від Наро-Фомінська. Це було імператорське життя справжнього колоніального чоловіка серед туземок.

Як десятки тисяч інших німців сторіччям до нього, Штефан зрозумів: на бідних теренах центральної Росії він може отримати те, що майже неможливо отримати вдома — не тільки гроші, але й повагу та насамперед владу. У 1991 році він повертається на практику в СССР, цього разу — до колгоспу імені 40-річчя Актября біля Курська. А в 1993 році перетворюється на радника російського парламенту, Ґосдуми, з питань реформ аграрного сектору та німецько-російського аграрного діалогу.

У Німеччині перед студентом Штефаном відкривалися стабільні, але не надто блискучі перспективи праці в галузі, що залежить насамперед від дотацій. Голоси фермерів не чути, адже вони розпорошені між країнами, що переслідують власні інтереси в Європейському Союзі. Бути навіть успішним, але баварським чи вюртемберзьким фермером, — значить обмежувати свій вплив максимально владою регіону, а найімовірніше — тільки мерією свого міста. Це чесне, але провінційне життя. Росія ж дала Штефану зовсім інший масштаб впливу.

…заробити купу грошей і перетворитися на місцевого майже князя й радника президента ядерної держави — це досить потужний стимул…

У 1994 році Штефан започатковує сільгосп-компанію “ЕкоНіва”, у 1998-му — починає імпортувати в Росію західну сільськогосподарську техніку та насіння, у 2002-му — засновує дочірні компанії в російських регіонах. У 2006 році Дюрр створює комплекс вирощування худоби на 1 400 корів, а в наступні роки отримує російські нагороди та хрест ордену “За заслуги перед ФРН”. До Штефана в гості приїжджають не лише губернатори, а навіть президент Росії — шанувати “правильного німця”, що розуміє глибокий зв’язок між Німеччиною та Росією. У 2013 році президент Росії Владімір Путін дарує Дюрру російське громадянство. До речі, надання російського громадянства німецьким підприємцям — досить типова політика російської влади. Наприклад, у 2016 році, уже після нападу Росії на Україну, російське громадянство здобула Андреа фон Кнооп — багаторічна керівниця Німецько-російської зовнішньоторговельної палати та членкиня правління Німецько-російського форуму в Берліні. Та повернімося до Штефана Дюрра.

У 2014 році Росія нападає на Україну, й саме Штефан Дюрр звертається до президента Путіна з ідеєю проголосити санкції проти Заходу та заборонити імпорт до Росії сільськогосподарської продукції. Путін прислухається до хорошого німця — і вже у 2014 році компанія Дюрра “ЕкоНіва” перетворюється на найбільшого виробника молока в Росії.

Бажання слави чи влади, грошей чи реалізації власних містичних комплексів — чого було більше в цій історії західнонімецького студента, що зробив своє життя за зразком переселенця 18 сторіччя та перетворився на придворного? У 2012 році німецький часопис “Der Spiegel” робив репортаж про Дюрра. “Коли він заходить у дитячий садочок, це виглядає як невеликий державний візит. Раптово сервірується чайний стіл. Витягається книга почесних гостей. Діти шикуються в стійку, щоби сфотографуватися з латифундистом, та передають йому подарунки, що зробили власноруч”. У 2017 році німецько-французький телеканал “Arte” зробив про Дюрра документальний фільм. У ньому Дюрр радісно розповідає, що побудував церкву в селі, де розташований головний офіс його концерну. “Мені не вистачало церкви. Побудувати церкву було моєю пристрастю”, — говорить Дюрр у стрічці. — “Сільський голова був незадоволений. Він говорив: якщо в тебе є досить грошей, побудуй лікарню”. Та Дюрр однаково побудував церкву.

Отже, було б помилково пояснювати захоплення німців Росією винятково компонентом грошей чи кар’єри. Так, заробити купу грошей і перетворитися на місцевого майже князя й радника президента ядерної держави — це досить потужний стимул. Але для того, щоби фінансова зацікавленість перетворилася на справжню закоханість, був необхідний ще один компонент. Ним став німецький містицизм, який був і залишається частиною німецького національного світогляду. Як і фінансово-кар’єрне замилування Росією, цей мотив також має довгу історію.

Безмежне домінування

У 1900 РОЦІ один із найкращих німецьких авторів Райнер Марія Рільке написав оповідання “Як на Русі зрада з’явилася”. Воно починається з діалогу двох сусідів. Оповідач щойно повернувся з поїздки. Він зустрічає сусіда Евальда, хворого чоловіка, який щоденно зацікавлено вдивляється у вікно.

— Добрий день, Евальде, — я підійшов до вікна, як робив завжди, коли проходив повз. — Я був у від’їзді.
— А де ви були? — нетерпляче запитав він.
— В Росії.
— О, так далеко! — він відхилився та продовжував. — Що це за країна — Росія? Дуже велика, чи не так?
— Так, вона велика, та, крім того…
— Я запитав дурницю? — усміхнувся Евальд і почервонів.
— Ні, Евальде, навпаки. Коли ви запитали “що це за країна?”, мені багато прояснилося. Наприклад, із чим Росія має кордон.
— На сході? — перебив мене мій друг.
Я не поспішав.
— Ні.
— На півночі? — допитувався хворий.
— Розумієте, — мелькнуло в моїй голові, — людей зіпсували мапи. На них усе пласко та рівно, і коли чотири сторони світу нанесені, людям здається, що все вже зроблено. Проте, країна не є атласом. Вона має гори та низини. Вона повинна впиратися в щось зверху та знизу.
— Гм… — задумався мій друг. — Ваша правда. Але із чим може межувати Росія із цих двох боків?
Раптово хворий став зовсім схожий на хлопчика.
— Ви це знаєте! — заволав я.
— Можливо, з Богом?
— Так, — підтвердив я, — з Богом.

Лиш один момент цього осяяння можна розкласти на десятки зрізів. Він не тільки дійсно чудовим чином (так стається, коли текст написано справжнім генієм) повністю віддзеркалює розмову Владіміра Путіна з хлопчиком-школярем перед телекамерами в листопаді 2016 року, під час нагородження учнів призами Російського географічного товариства. Тоді Путін запитав одного зі школярів, де закінчуються кордони Росії. “Це Берингова протока, за котрою США… ” — почав було відповідати Мірослав Оскірко. “Кордони Росії ніде не закінчуються”, — перебивши, сказав російський диктатор.

В оповіданні Рільке відсутність кордонів Росії робила з неї духовну імперію, де цар був заступником Бога, тому росіяни любили та боялися його, адже в ньому поєдналися всі найпотужніші сили. Хоча німецький автор писав це про Івана Ґрознава, очевидно, що йшлося про умовного керівника Росії. І ці погляди поділяв не тільки персонаж Рільке. Бачення, що необмежена тиранія в Росії — це нібито природний стан, котрим західні споглядачі можуть лише захоплюватися, впадаючи в гріх екзотизації, існує до сьогодні. Тезу про те, що саме диктатор Владімір Путін є найприроднішим керівником Росії, тому що вона має запит на сильну владу, було роками чути від німців, які працювали з нею. Від них же регулярно звучали заяви про відсутність кордонів Росії.

Саме для внутрішнього використання Німеччина виробила образи, що втілювали все те незрозуміле, дике та захопливе, що німецьке суспільство було раде цінувати в умовній, вигаданій, Росії…

“Росія — наш сусід (а тому з Росією обов’язково треба домовлятися, ігноруючи інтереси країн Центральної та Східної Європи)” — це стандартна фраза, що вживається в кожній німецькій політичній дискусії останніх десятиріч. Її вимовляли майже всі німецькі політики та політикині, включно з найбільш критично налаштованими до Крємля (але однаково закоханими в Росію). Ця ідея — “Росія є нашим сусідом” — перетворилася на таку банальність, саме озвучення якої вже ставить питання: що стоїть за нею? Чи дійсно Росія є сусідом Німеччини? Звісно ж, ні. Сусіди Німеччини на сході — це Польща та Чехія. Не рахуючи Калінінґрадську область — колишню Східну Пруссію, котру в Німеччині аж до 1960‑х малювали на мапах як частину ФРН, публікуючи прогнози погоди в Кеніґсберзі та реєструючи серії автомобільних номерів. Східними ж сусідами Польщі та Чехії є Литва, Білорусь, Україна, Словаччина. А ось Росія, що має кордон з Україною, є сусідом третього рівня. Але, як закликав персонаж Рільке, не треба дивитися на мапи, вони тільки зіпсують містичне відчуття “великої Росії”.

Сприйняття Росії, що не закінчується ніде, що спить під снігами, що зберігає в собі необмежені сили та ресурси, що має таємничу духовність, що готова жити без комфорту, але по-іншому, що шукає собі справжнього царя тощо-тощо-тощо — захоплювало та захоплює німців. Нині важко сказати, чи цитата російського поета Фьодара Тютчєва про те, що Росію “умом нє панять” і в неї “можна толька вєріть”, народилася саме в його голові, чи все ж таки він як російський дипломат у королівстві Баварія почув це від когось із німців. Хоча є й третій варіант: ця фраза може бути частиною завдання Тютчєва формувати позитивне ставлення до Росії в Європі, що отримала підтримку на рівні імператора Ніколая I. Яка б із трьох версій не була правильною, ставлення до Росії як до держави та суспільства, яких не можна оцінювати відповідно до загальних норм (а значить, їм можна пробачити майже все, тому що вони — унікальні та нездатні на нормальну поведінку), панує в Німеччині до сьогодні.

Фактично впродовж десятиріч Німеччина створювала для себе власний, особливий образ Росії. З погляду сучасної політичної етики, він може виглядати навіть расистською образою та апропріацією (з певного погляду, це вона і є). Саме для внутрішнього використання Німеччина виробила образи, що втілювали все те незрозуміле, дике та захопливе, що німецьке суспільство було раде цінувати в умовній, вигаданій, Росії.

Ця вигаданість Росії — водночас із закоханістю в неї — існувала в будь-яких формах німецької державності. Навіть коли німецький шовінізм сягав максимуму, у часи нацистів, для цієї закоханості було місце. У 1939–1940 роках зірковий австрійський режисер Ґустав Учицкі екранізував оповідання Алєксандра Пушкіна “Станційний доглядач” (1831). Головну роль у стрічці під назвою “Поштмейстер” зіграв відомий актор німецького кіно Генріх Ґеорґе, який також грав у світовому шедеврі “Метрополіс” (1927). Фільм, де хутряні шапки шляхетних офіцерів відтіняються безкінечними сніговими полями, а розкішні вечірки із шампанським перетікають у безглузде кохання неймовірно вродливих росіянок, відображав усі кліше про Росію. Цю закоханість оцінили не тільки в Німеччині. У 1940 році стрічка отримала золоту відзнаку Венеційського фестивалю, так званий приз Муссоліні, як кращий іноземний фільм. Цікаво, що паралельно з панегіриком Росії Учицкі знімав інше кіно — “Повернення додому”, що було сповнене антипольською пропагандою, показуючи нібито необмежене знущання поляків над німецької меншиною в Луцьку. Цікаво й те, що зірка стрічки Генріх Ґеорґе був заарештований у 1945 році совєцькими спецслужбами, запроторений до концтабору Заксенгаузен, що вже перебував під керівництвом СССР, і був убитим совєцькими окупаційними військами під час ув’язнення за допомогою голоду.

Звісно, що романтизація Росії в “Поштмейстері” була вже не на часі після нападу нацистів на їхніх колишніх союзників із Совєцького Союзу в червні 1941 року, й стрічка була заборонена. Але вже через декілька років, після краху нацистського Райху, закоханість у хутро та сніг повернулася до свого нормального стану.

Товстий, кремезний, із неслухняною кудлатою бородою чоловік, у хутряній шапці, що більше схожа на будинок, червоному оксамитовому одязі, обшитому золотом та хутром, із перснями на пальцях, виходить на сцену. Це 1960‑ті роки і співак Іван Ребров — обличчя російської традиційної музики, “золотий голос” Німеччини, автор безкінечних альбомів і виконавець російськомовних пісень, від яких у німців краялося серце. Ребров народився в 1931 році в Берліні під іменем Ганс Рольф Ріпперт. Він почав співати, зокрема й російські пісні, та в один із моментів ментор порадив йому співати тільки російською. Так “народився” німецький співак Іван Ребров, що заробив мільйони своїми перформансами та прожив до 2008 року в статусі амбасадора російської культури в Німеччині.

Ребров — це лише один із багатьох феноменів екзотизації російської музичної культури. Безкінечні хори “донських козаків” або інші музичні перформери, що є відомими тільки в Німеччині, а не в Росії, працюють на цей феномен. Таким чином, образ Росії підводиться на обидві ноги: це, з одного боку, країна неймовірних можливостей і водночас, з іншого боку — містична територія безкінечного снігу, незвичної музики, золотих церков і страхітливого, але дуже привабливого авторитаризму.

Цікаво, що любов до російського авторитаризму та готовність пробачити Росії будь‑які міжнародні злочини найчастіше спостерігалися паралельно з німецьким антиамериканізмом. Дивно, адже саме Сполучені Штати звільнили Німеччину від тоталітарної нацистської влади й при цьому не накинули на шиї німців іншого тоталітаризму, як зробила Москва. Саме співпраця зі США допомогла західним німцям розбудувати свою економіку, досягти найвищого за історію Німеччини рівня життя та вперше в історії побудувати сталу німецьку демократію. Саме присутність США в Європі захистила ФРН від совєцького вторгнення та врятувала Західний Берлін під час совєцької блокади 1947–1948 років. Водночас совєцька окупація Східної Німеччини принесла тоталітарну диктатуру, арешти невинних, побудову закритого суспільства та, врешті-решт, довела схід Німеччини до економічного колапсу. Проте, у думках багатьох німців Росія виглядає надійним партнером і важливим стовпом світової демократії, а Сполучені Штати підривають міжнародну стабільність. Згідно з опитуванням німців 2019 року, що провів кельнський Центр стратегії та вищого керівництва, саме США німці вважали найбільшою загрозою світовому миру: про це сказали 59 відсотків респондентів. Другою країною, яку німці вважали загрозою, була Північна Корея й тільки після неї йшли Туреччина та Росія. Між східними німцями Росію вважали загрозою 21 відсоток опитаних, між західними — 45 відсотків.

Багато років чи не найактивнішим лобістом позитивного ставлення Німеччини до Росії був німецький бізнес, що працює в Росії…

У чому таємниця такого антиамериканізму та любові до Росії? Звісно, існує багато пояснень. Скажімо, хтось думає, що німці вважають США частиною західного світу, тому вимагають від них більшого, ніж від Росії, що за замовчуванням сприймається як щось “чуже” й “інше”. Але, здається, справжня відповідь на питання криється в іншому. На певному рівні більшість німців розуміють, що в трансатлантичному партнерстві США завжди гратимуть роль лідера: у культурному, технологічному, економічному та військовому секторах. Німеччині ж залишається роль підрядного, незважаючи на всю впевненість німців у своїй культурній та технологічній перевазі.

На відміну від цієї співпраці з позиції слабкого партнера, партнерство з Росією обіцяє Німеччині зовсім інші перспективи. У союзі з Москвою Берлін може перетворитися на першу скрипку в питаннях економіки та технологій, залишивши росіянам лідерство у військових питаннях і світовій політиці. Ба більше, приставши на бік Росії, німецькі еліти, що незадоволені занадто егалітарним характером США та західної демократії загалом, можуть, нарешті, перейти в модус життя більш антиегалітарного, ієрархічного, расистського, мізогінного та консервативного суспільства. У цьому союзі можна ігнорувати інтереси Польщі та України, жінок та меншин, навіть власних незаможних соціальних груп, відновлюючи традиції Пруссії та інших монархічних, консервативних (і відсталих на час їхнього існування в 19 сторіччі) німецьких держав. Стрибок в обійми Москви в цьому сенсі перетворюється на помсту США. Помсту за побудову в Німеччині занадто вільного, відкритого, глобалістського та технологічного суспільства. На відміну від німецької мрії про консервативне, у чомусь відстале та антипрогресистське суспільство (суспільство, де лікарі прописують, а страхові каси покривають витрати на гомеопатію; де комунікація з держорганами здійснюється через факси; де один із найбільших у світі рівень заборони фотографування вулиць сервісами ґуґл-мапс), що замикається в собі та в кожній дискусії — раніше чи пізніше — починає сварити США за те, що ті колись напали на Ірак.

Отже, російський авторитаризм — це не є щось, що відлякує багатьох німців. Мабуть, навпаки, це те, що виявляється чинником збільшення інтересу до Росії. Але, як і з іншими чинниками німецько-російських відносин, цей феномен варто оцінювати не тільки з моральних, але ще й з суто економічних позицій. Багато років чи не найактивнішим лобістом позитивного ставлення Німеччини до Росії був німецький бізнес, що працює в Росії. Економічна зацікавленість Німеччини в Росії мала дивний характер. У медійному та політичному вимірах саме Росія зображувалася як один із найбільш важливих економічних партнерів Німеччини. Партнер, котрому можна і треба пробачати — саме через його важливість — багато чого. Тим часом важливість Росії завжди була мітом, який ніколи не відповідав реальності.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Наприклад, у 2021 році обсяг торгівлі між Німеччиною та Росією склав 59,8 мільярдів євро. Того ж року обсяг торгівлі між Німеччиною та Польщею становив 146,8 мільярдів євро, тобто майже втричі більше в абсолютному виразі чи в 9,3 разів більше, рахуючи на населення країни. Цей факт, однак, не робив із Польщі ніякого “важливого східного партнера та сусіда”, яким бізнес- та політичне середовище малювало Росію.

Ба більше, загальний обсяг зовнішньої торгівлі Німеччини з усім світом становив у 2021 році 2,579 трильйонів євро (з них близько 1,2 трильйонів імпорту та 1,3 трильйонів експорту). Таким чином, на Росію приходилося 2,3 відсотки німецької зовнішньої торгівлі. Ця сума, звісно, виходить за межі статистичної помилки, проте не є чимось екстраординарним. Наприклад, з позиції німецького експорту, Росія як країна-покупець займала лише 14 місце, розташувавшись між Угорщиною та Швецією. З позиції країн, що продавали свої товари до Німеччини, Росія була на 12 місці — після Іспанії та перед Великою Британією.

Очевидно, що імідж Росії як надзвичайно важливого партнера повинен був триматися на чомусь більшому, ніж економічна статистика. Звісно, в основі значної частини російського економічного впливу лежала залежність Німеччини від російського газу. Під час будівництва перших, ще совєцьких, газогонів до ФРН на рівні західнонімецьких еліт було прийнято неофіційне правило, що залежність Німеччини від одного постачальника газу не може бути більшою, ніж 20 відсотків газових потреб країни. Після переходу ексканцлера ФРН Ґерхарда Шрьодера на роботу в російський енергосектор та за часів канцлерки Анґели Меркель ця залежність стрибнула до понад 40 відсотків. Російський газ використовувався далеко не лише як енергоносій. Багато підприємств хімічного виробництва Німеччини залежали саме від російської сировини. З огляду на те, що німецький експорт за своєю структурою більше схожий на експорт молодих індустріальних країн (експорт товарів значно переважає експорт послуг), важливість дешевої сировини складно переоцінити. Тільки з другої половини 2022 року титанічними зусиллями “зеленого” міністра економіки Роберта Габека Німеччині вдалося відмовитися від російського газу. Але впродовж 50 років німецька індустрія жила та зростала в обставинах, де газові контракти з Росією належали до природного стану речей.

Ба більше, російський ринок, хоч і не надто важливий для економіки загалом, проте є ключовим для деяких компаній чи галузей. Наприклад, на початку російської війни проти України у 2014 році для німецьких машинобудівельників Росія була п’ятим за розміром ринком — після Китаю, США, Франції та Великої Британії. Для окремих фірм, переважно зі Східної Німеччини, Росія може бути навіть першим чи другим ринком.

Німецькі привілеї в руском мірє

АЛЕ ГОЛОВНИМИ ЛОБІСТАМИ особливих відносин із Росією є навіть не компанії, а німецький менеджмент, що працює в Росії. Роками німецька спільнота в Москві свідомо трансформувалася в потужне проросійське лобі. Ідеться навіть не про підприємців на кшталт Штефана Дюрра. Близько 6 000 німецьких компаній працювали в Росії до початку війни 2014 року (і майже ніхто з них не пішов із країни після анексії Криму). Більшість із цих фірм мали німецький менеджмент принаймні на рівні генерального директора представництва. Що значить для управлінця середньої німецької компанії переїхати працювати в Москву? Те ж саме, що означало у 18 сторіччі для німецького незаможного майстра чи аристократа переїхати до Петербурґа, — це суттєве зростання соціального капіталу та рівня життя.

Жоден переїзд у межах Євросоюзу не давав німецькому менеджеру такого збільшення впливу та доходу, як переїзд до Москви. Насамперед у типовому випадку зарплата в Росії була вищою з урахуванням дистанції до дому, клімату та інших складних умов роботи. По-друге, через російсько-німецький договір щодо запобігання подвійного оподаткування, із цієї зарплати сплачувався тільки тринадцятивідсотковий податок на доходи. Крім того, щоби бути привабливішою в очах західних експатів, Росія дозволяла західним управлінцям оформлювати окремі робочі візи, що не передбачали жодних соціальних виплат із зарплати, лише цей мінімальний податок. Порівнюючи з німецькими податками та соціальними зборами, це виглядало квитком у неоліберальний рай.

Робота в Москві надавала ще й інші бонуси. Менеджери, які за статусом не мали службової автівки вдома, дуже часто отримували її в Москві, хоча б завдяки аргументу про легендарні московські затори. Через питання безпеки та іміджу компанії вони оселялися в кращих квартирах у центрі міста, нерідко також із ліпшими умовами, ніж удома. Їхнє життя загалом більше відповідало стилю колоніального офіцера, ніж німецького управлінця в Дюссельдорфі чи Гамбурзі. Ставлення до персоналу, що мало б дуже негативні наслідки вдома, щодо місцевих підлеглих у Москві, насамперед жінок, толерувалося. Повага до трудового кодексу або до (майже відсутнього) антидискримінаційного законодавства покладалася найчастіше на добру волю менеджерів. Підлеглих можна було звільняти без компенсацій, примушувати до понаднормової праці та, звісно, домагатися жінок, сексуалізуючи їх та водночас аргументуючи це “особливими традиціями Росії”, які німецький менеджмент нібито підкреслено поважає.

Праця в Росії дозволяла насолодитися й іншими, зазвичай, забороненими сторонами життя. Наприклад, багаторічний кореспондент німецького часопису “Der Spiegel” у Москві описував у своїй книзі “Інструкція з використання: Москва” (2009), як його діти колись вимагали в Німеччині “їхати автівкою так, як їздили в Москві” та не розуміли, чому тато цього не робить. Після років роботи журналістом Маттіас Шепп, який уже мав російський будинок та російську дружину, очолив Німецько-російську зовнішньоторговельну палату у 2016 році.

Росія завжди знала, як купувати людей через їхнє марнославство. Німецькому бізнесові вона надала можливість відчувати себе більш впливовим, важливішим і розумнішим, аніж він є насправді…

Будь-який аспект повсякденної роботи німецького управлінця мав у Росії присмак спокуси. Якщо в Німеччини будівництво великих інфраструктурних проєктів вимагало довгих років погоджень і компромісів — із місцевими владами, екологічними та культурними спілками, а інколи навіть із власниками приватних будинків, то в Росії великі проєкти стартували тільки тому, що було прийнято політичне рішення. Ідеться не лише про проєкти на кшталт Олімпійського села в Сочі, де заради спорудження готельних та інших комплексів, у якому брали участь німецькі постачальники, були знищені сотні будинків та примусово переселені місцеві мешканці. Будь-яка німецька компанія, що ухвалювала рішення про “локалізацію” виробництва, тобто перенесення в Росію своїх виробничих потужностей, отримувала зелене світло саме з політичних умов. Німецький завод без проблем отримував ділянку землі та — якщо рішення було ухвалене на рівні президента чи уряду — знав, що ніхто з місцевої влади не ризикне сперечатися з політично погодженим проєктом. Ніде в Європі менеджер не міг насолодитися цим відчуттям — бути людиною, яка рухає історію, підкорює природу та будує мегапроєкти — тільки в Росії. Для німецького управлінця це був фактично один із небагатьох шансів спробувати себе в ролі колоніального офіцера, що будує залізницю десь у німецькій колонії Намібія в 19 сторіччі: ігноруючи місцевих, прокладаючи нові шляхи, підкоряючи собі природу.

Загалом Москва надавала можливість винятково насолоджуватися життям, за умови не надто розвиненого відчуття моралі чи емпатії. Рівень сервісу в Москві, що був націленим на топстрату користувачів, дійсно сильно відрізнявся від німецького. Майже всі менеджери згадували однакові переваги Москви: цілодобові магазини з люкстоварами, можливість замовити будь-яку послугу в будь-який час, відносно дешеві люкстаксі, діджиталізація послуг включно з онлайн-платежами, високі відсотки за вкладами, зручні аеропорти із цілодобовими рейсами (у Німеччині більшість летовищ має заборону на нічні польоти через інтереси мешканців міст, що розташовані поруч). Складно сказати, чи була політика державної авіакомпанії “Аерофлот” щодо іноземних бізнес-клієнтів узгодженою на політичному рівні, але факт залишається фактом: шлях до золотої картки “Аерофлоту”, а з нею — до унікально частого апґрейду в бізнес-клас, був незрівнянно простішим, аніж в європейських авіакомпаніях — усього тільки п’ятдесят польотів будь-якого класу та ціни на рік. Ба більше, саме на європейські напрямки “Аерофлот” призначав бортпровідниць модельної зовнішності. Цілком офіційно внутрішнім розпорядженням керівництва цієї авіакомпанії жінок, старших 40 років чи з розміром одягу, більшим за сорок восьмий, знімали з рейсів до Європи та ставили на внутрішні російські рейси. Німецький менеджер, який реєструвався в економ-класі з Франкфурта до Москви зі своєю золотою карткою, мав великий шанс отримати апґрейд у бізнес-клас, де на нього чекали підігріті горішки та вітальний келих ігристого, а вдягнута у вузьку помаранчеву спідницю, з густим макіяжем стюардеса сідала перед ним навпочіпки та говорила усміхаючись: “Мене звати Ірина, як я можу звертатися до вас?”. Це був прямий квиток до іншого, зовсім іншого життя.

У певному сенсі європейські санкції навіть зіграли на користь німецьким менеджерам, що залишилися в Росії. Для Крємля було надзвичайно важливо продемонструвати, що “прості люди” та “простий бізнес” не підтримують обмеження Заходу. Тому крємлівські робочі групи із залученням німецьких бізнесменів та управлінців отримали максимум уваги саме після анексії Криму. Ніколи тема “єдиного торговельного простору від Лісабона до Владівостока” не витала в повітрі так, як після 2015 року. Тоді німецькі підприємці середнього та малого бізнесу, які залишились у Москві, здобули неймовірну можливість — регулярно відвідувати робочі сніданки в російському МЗС та отримувати спектр уваги з боку національної влади, на який вони ніколи не могли б розраховувати вдома. Росія завжди знала, як купувати людей через їхнє марнославство. Німецькому бізнесові вона надала можливість відчувати себе більш впливовим, важливішим і розумнішим, аніж він є насправді.

Наскільки ця моральна отрута притупляла оцінку реальності, можна побачити в опитуванні німецьких бізнесів, яке оприлюднила в грудні 2021 року Німецько-російська зовнішньоторговельна палата. Згідно із цим дослідженням 48 відсотків німецьких компаній, що працювали в Росії, вважали німецько-російські бізнес-відносини хорошими чи дуже хорошими. Ба більше, 62 відсотки очікували від 2022 року покращення економічного розвитку. Стосовно газогону “Сєвєрний Поток–2” 44 відсотки бізнесменів вважали за необхідне почати його експлуатацію, не чекаючи навіть на відсутні технічні дозволи. Тільки 22 відсотки опитаних вважали, що в контексті газогону треба розробити якісь механізми, що допомогли б уникнути можливого тиску з боку Росії. Інакше кажучи, німецькі бізнесмени, що працювали в Росії, що повинні були знати Росію та її поведінку, чиї гроші залежали саме від експертності в питаннях розуміння Росії, не тільки не бачили того, що за два місяці Росія почне європейську війну, а навіть не могли уявити, що вона вдасться до газового шантажу.

Ця залежність від токсичних російських ресурсів — ідеться не про газ, а про владу, вплив та нездорові гроші — працювала цікавим чином і в бік німецької влади. Починаючи із середини 2000-х років, російські компанії, переважно з державним чи напів державним капіталом, почали свої полювання на слабкі німецькі активи. У 2008 році російський державний банк “Сбєрбанк” ініціював процес придбання німецького автомобільного виробника “Opel”. Німецька компанія була стовідсотковою донькою американського концерну “GM” та суттєво постраждала від світової економічної кризи. Ринок продажів “Opel” згідно з внутрішньою політикою “GM” обмежувався винятково Європою, тому концерну не вистачало попиту на його виробництво. Світова економічна криза значно зменшила бажання покупців бюджетних автівок купувати нові автівки. “Opel” постав перед загрозою банкрутства, а десятки тисяч співробітників компанії опинилися перед перспективою звільнення.

Російський “Сбєрбанк” не був інвестором, який мав хоча б мінімальний досвід автомобільного виробництва, але його голова Герман Ґреф — повністю крємлівська людина — прагнув зайти на ринок Німеччини та збільшити присутність “Сбєрбанку” на європейському ринку після придбання чеського банку та ребрендинґу його в “Сбєрбанк Чехія”. Тому пропозиція “Сбєрбанку” була прозорою — росіяни купують німецького майже банкрута, відкривають для нього російський ринок та гарантують робочі місця. Восени 2009 року Герман Ґреф особисто побував на Франкфуртській автомобільній виставці й сидів на почесному місці під час презентації автівок “Opel”. Він, очевидно, вважався німцями новим господарем німецької компанії. Тільки неочікуваний бейл-аут американським урядом власних автоконцернів поставив крапку в цій купівлі — росіяни змушені були піти без “Opel”. Їхній вплив у гессенському Рюссельсхаймі, де “Opel” надавав роботу безпосередньо 20 000 людей та ще десяткам тисяч опосередковано, як і вплив в інших містах Німеччини, не був реалізований. Але це не означало, що росіяни не втілили в життя свою концепцію в інших містах та регіонах.

Упродовж 2000-х років росіяни здійснили низку інвестицій, що збільшили їхній стратегічний вплив у Німеччині. Ідеться не про купівлю німецьких нафтозаводів компанією “Роснефть” під керівництвом друга Путіна Іґоря Сєчіна чи про придбання німецьких газосховищ російським “Ґазпромом” — ці вкладення були очевидно політичними важелями впливу на Німеччину. Значно цікавішими є інші інвестиції Росії.

Ця залежність Німеччини від Росії нараховує не просто десятки, а сотні років історії, будучи побудованою на токсичних наративах влади, насильства та омани…

У 2008 році в північнонімецькому регіоні Мекленбурґ-Передня Померанія корабельні верфі “Wadan” почали відчувати значні економічні проблеми. Компанія, що виробляла пасажирські пороми і вантажні судна, не могла конкурувати з південнокорейськими кораблями та прямувала до банкрутства. Заснована в 1946 році в Східній Німеччині, вона не могла витримати світову конкуренцію. Її виробництво було занадто дорогим, а економічні процеси — занадто довгими. Стратегічно це означало, що Вісмар — старе ганзейське місто з 40 000 мешканців — втратить щонайменше 1 500 робочих місць і ще тисячі залежних від цих верфей робочих місць опиняться під загрозою. Це загрожувало місту економічною катастрофою.

Уже у 2008 році міністр-президент регіону Мекленбурґ-Передня Померанія Ервін Зеллерінґ почав кампанію з урятування “Wadan”. Під час зустрічі з російським президентом Дмітрієм Мєдвєдєвим він лобіював купівлю верфей росіянами. На порятунок довго не чекали. У червні 2009 року майже збанкрутілі верфі придбав молодий тридцятирічний інвестор Віталій Юсуфов — мільйонер, син колишнього міністра енергетики Росії та члена правління “Ґазпрому” Іґоря Юсуфова, близького до президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва. Керівництво німецького регіону було щасливим врятувати компанію в кризі. Російські ж інвестори були щасливими придбати за невеликі гроші головне підприємство важливого міста німецького регіону, що переводило російських інвесторів до категорії ключових гравців регіональної політики.

Щоби закріпити успіх, росіяни зробили ще одне вкладення. У тому ж Вісмарі також близька до Дмітрія Мєдвєдєва компанія “Ilim Timber” придбала завод з обробки лісу, що був одним із найбільших партнерів вісмарського порту. Фактично близькі Мєдвєдєву інвестори зробили регіон Мекленбурґ-Передня Померанія залежним від їхньої політики. Якщо вони пішли б, місцева влада навряд чи знайшла б на ці активи нових покупців. Одна тільки погроза росіян залишити ринок робила місцеву владу вразливою. Тим часом регіональна влада Німеччини має реальний вплив на федеральну політику. Навіть формально представники регіонів можуть заблокувати будь-який закон через свої голоси в палаті земель — Бундесраті. А неформально: регіональні влади беруть участь в усіх політичних дискусіях країни.

Збільшення російського впливу саме в Мекленбурзі-Передній Померанії — невипадкове. Саме тут російський газогін “Сєвєрний Поток–2” доходить до німецької території. Саме регіональна влада Мекленбурґа-Передньої Померанії заснувала Фонд охорони клімату, що отримував гроші від “Ґазпрому” та інвестував власний капітал у придбання обладнання для газогонів. Колишній міністр-президент регіону Зеллерінґ — той самий, який запрошував Дмітрія Мєдвєдєва вкладати гроші в регіональні компанії, — став керівником фонду. Чи були ці російські інвестиції в регіоні єдиними? Ні. У 2016 році російський “Кіровскій завод” вклав гроші у виробництво підшипників у Ростоці — ще одному місті регіону. Відкриття заводу з п’ятдесятьма (!) співробітниками та потужністю двісті підшипників на рік особисто відвідував міністр промисловості та енергетики Росії Дєніс Мантуров. Цікаво, що у 2013 році саме “Кіровскій завод” намагався зайти в Німеччину за традиційною схемою придбання збанкрутілої компанії — росіяни купували виробника автобусів “Göppel Bus”, що потрапив у кризу, а до того — виробника верстатів “Monforts Werkzeugmaschinen”, що балансував на межі банкрутства.

Фактично російський економічний вплив у Німеччині будувався на простому принципі — через Росію неефективні німецькі виробництва та загалом неефективна німецька економічна модель могли отримати нове життя. Німецьке експортоорієнтоване виробництво роками отримувало дешевий російський газ, сплачуючи за це європейською безпекою. Німецькі регіони егоїстично рятували власні збанкрутілі виробництва, надаючи в руки росіянам важелі впливу на своїх політиків. Німецькі компанії, що працювали в Росії, перетворювалися на заручників своїх менеджерів, які були зацікавлені в якості приватного життя та привілеях білих колоніальних господарів. Німецькі політики реалізували свої антиамериканські комплекси через відчуття своєї близькості до легендарних московських джерел влади та ресурсів. Ця залежність Німеччини від Росії нараховує не просто десятки, а сотні років історії, будучи побудованою на токсичних наративах влади, насильства та омани. Вона була і є антиєвропейською та насамперед спрямованою на конфлікт з ідеалами свободи, рівності та відкритості. Вона не має об’єктивного обґрунтування, крім радикального націоналістичного релігійно-містичного міту “особливої духовної ідеї” Росії та “близькості” Німеччини до цієї ідеї. Саме тому вона є загрозою Європі та миру у світі.

Інші оповіді Сергія Сумленного
Інші оповіді, ілюстровані Олегом Смалем

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Януш Буґайський

Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.