“ГЛИБОКО НА ПІВДНІ Росії, у серці Сибіру, спить зараз зимовим сном найглибше озеро на землі — Байкал”, — починає свою оповідь найбільший німецький телеканал — суспільний ZDF. На календарі — Різдво 2021 року, а на екрані — фільм “Зимова подорож до Байкалу”, який чудово пасує до традиційних різдвяних казок, що в такий день показує телебачення Німеччини. Операторська робота кінострічки, як завжди, технічно відмінна, проте повна кліше: нагадує казки про вигадані королівства, що транслюватимуться в це свято після фільму. Камера знімає довгі панорамні плани. Потяг — крихітний, як порівняти з велетенським простором озерної криги та засніжених гір, — поволі повзе берегом: під безкінечним синім небом, на тлі білого снігу, тягнуться сині вагони. “Шість місяців на рік озеро стоїть замерзлим. Крижаний шар настільки товстий, що з листопада аж до травня по ньому можуть їздити автівки”, — продовжує оповідач. Камера підсилює слова виразними зображеннями. Вона перестрибує на росіянина в хутряній шапці, потім — на стару автівку, показуючи дрібні деталі незаможного, але щирого життя поруч із природою. Долинають звуки двигуна старої вантажівки: він заводиться один, другий, третій раз та, нарешті, стартує.
Картинки змінюють одна одну, не виходячи за межі кастрованого, стерильного репортажу. Сніг, прості люди, які говорять прості речі, потужна стародавня природа, велич простору, екзотичний холод, знову прості люди, які живуть десь там, настільки далеко та по-іншому, що на них можна дивитися, майже як на дивовижних птахів у зоопарку. Таку Росію, звісно, не можна порівняти ні з чим іншим. Вона унікальна, мирна, своєрідна, співуча, красива. Не схожа ні на що. Про неї можна тільки мріяти — колись проїхатися цим потягом, зустріти цих людей, дивуватися холоду, купувати сувеніри та без кінця фотографувати, щоби потім згадувати про цю поїздку все життя.
З екрана медом стікає меланхолія. Телеглядачі фантазують, як колись здійснять цю подорож свого життя. Колись, мабуть… А в цей час, 25 грудня 2021 року, Росія вже перекинула на кордон з Україною десятки тисяч військових і готувалася почати найбільш криваву війну в Європі з часів Другої світової. Ні німецька публіка, ні німецький політичний істеблішмент не були готові не тільки протидіяти цьому, а навіть повірити в це.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Особливі відносини Німеччини з Росією — це ключова тема для європейської та світової безпеки. Занадто часто рішення Німеччини щодо зовнішньої політики ухвалювалися саме на підставі цього “особливого ставлення” до Москви. Прикладів є багато. У 2016 році, на піку російської окупації України (не враховуючи повномасштабної агресії 2022 року), президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр відвідав російський Єкатєрінбурґ і виступив із промовою в Уральскому федеральному університеті. Усього за рік до цього візиту він, на той момент — ще міністр закордонних справ ФРН, відвідав Україну та перший раз (що залишився останнім) приїхав на схід, де побачив руйнування, що завдала російська армія. Штайнмаєр знав, як виглядають регіони, які знищила Росія. Але в той час, уже в статусі голови німецької держави, спілкувався з росіянами, як із близькими друзями. “Вельмиповажний пане міністре закордонних справ, любий Сергію”, — розпочав він свою промову, звертаючись до міністра закордонних справ Росії Лаврова, який підтримував агресію Росії, та пропонуючи йому повний спектр співпраці.
Штайнмаєр згадав у своєму виступі всі зв’язки з Росією — людські та економічні, повторював слова “діалог” та “порозуміння”.
“…Ми повинні зближатися одне з одним і використовувати ті канали, що ми маємо, як-от “Петербурзький діалог” чи літню школу, що нині стартує тут… Ми повинні знайти спільну мову та співпрацювати! Це стосується як великих питань — війни та миру, України та Сирії, — так і стосунків між людьми в наших двох країнах. Будь ласка, залишаймося зацікавленими в країнах одне одного та працюймо над хорошим майбутнім у німецько-російських відносинах. Це моє прохання до вас”, — завершив промову президент Німеччини.
Німецький президент, який є виразником фундаментальних цінностей німецької демократії, та колишній міністр закордонних справ, який краще за всіх повинен був знати роль Росії у світі, серйозно пропонував Росії співпрацю. Співпрацю в Сирії, де вже не перший рік російська авіація вщент знищувала населення, цілеспрямовано атакуючи лікарні, школи, цивільну інфраструктуру, та в Україні, де Росія окупувала значну частину території, викрадала та катувала людей.
Той же Штайнмаєр у лютому 2021 року в інтерв’ю газеті “Rheinische Post” захищав будівництво газогону “Сєвєрний Поток–2” через те, що Німеччина винна Росії (саме Росії!) за злочини Другої світової війни та повинна компенсувати їй збитки, зокрема й через будівництво трубопроводу для транспортування російського газу. Те, що інші країни, що постраждали від нацистів не менше, а навіть більше ніж Росія — Польща та Україна, виступали проти “Сєвєрного Потока–2”, Штайнмаєр просто проігнорував. Знову ж — його не можна було звинуватити в необізнаності. Незадовго до того він побував у Бабиному Яру, на околиці Києва, де наприкінці вересня 1941 року нацисти розстріляли впродовж двох днів близько 30 000 українських євреїв. Це було найбільше вбивство євреїв за всю історію Голокосту — в одному місті за 48 годин. Це був фактичний Голокост до формального Голокосту газових камер; масове вбивство євреїв навіть до Ванзейської конференції з її ухваленням політики “остаточного вирішення єврейського питання”. Проте, ні Бабин Яр, ні Варшавське ґетто, ні знищена нацистами українська Корюківка (близько 6 700 убитих цивільних, це — найбільший повністю винищений населений пункт під час нацистського терору), ні придушення Варшавського повстання — ніщо із цього не завадило Штайнмаєру ігнорувати провину Німеччини перед сусідами — українцями та поляками — та виокремити Москву як єдиного партнера, перед яким Німеччина має зобов’язання. Неправильна інтерпретація могла б на цьому моменті звинуватити німецького президента в запереченні Голокосту, але насправді справа в іншому — у маніакальній захопленості Росією.
Це перетворило Москву в головну загрозу, на думку німців, — більш потужну, ніж зміна клімату чи майбутня глобальна пандемія…
Таке ставлення до Росії часто асоціюють саме із Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН), до котрої належать не лише Франк-Вальтер Штайнмаєр, але і його сумнозвісний колишній керівник та патрон Ґерхард Шрьодер та багато інших прихильників “особливих відносин” із Москвою. Проте, це помилка. Нездорове виокремлення Росії в зовнішній політиці та пріоритизація саме московських інтересів — це риса всіх політичних партій Німеччини. Це не стільки партійне, скільки національне ставлення.
Наприклад, міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок, представниця найбільш критично налаштованої до Росії партії “Зелені”, відвідала Київ незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Розповідаючи про перспективи надання зброї Україні на тлі загрози російського вторгнення, Анналена Бербок оголосила, що зброя не буде надана, адже Німеччина “несе окрему відповідальність”. Вона мала на увазі відповідальність Німеччини за злочини часів нацистів. У політично-історичній концепції міністерки закордонних справ ФРН вона розповсюджувалася винятково на Росію, тому не можна було й уявити, що німецька зброя може бути надана Україні, адже в українських руках вона може бути націлена проти росіян. Те, що саме на теренах України нацисти вбили 16 відсотків населення, знищили сотні міст, викрали для примусових робіт мільйони цивільних (і саме тому повинні нести відповідальність сьогодні, коли нова націоналістична шовіністична ідеологія загрожує існуванню українців як нації), німецька міністерка не могла прийняти, тому відмовляла в підтримці нащадкам тих, кого під час Другої світової війни вбивали німці.
Звісно, з плином часу — насамперед після оприлюднення інформації щодо злочинів росіян у Бучі та Ірпені — це ставлення змінилося. Уже в травні 2022 року Анналена Бербок побувала в Бучі, де росіяни масово вбивали цивільних людей, катували та ґвалтували українок. Під час візиту міністерка закордонних справ ФРН виглядала шокованою та твердо закликала до постачання зброї в Україну. Канцлер Німеччини Олаф Шольц почав говорити про те, що Росія веде війну на знищення України. Інші політики та політикині, як-от Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн — голова комітету з питань оборони Бундестаґу, взагалі вимагали надати Україні майже всю наявну зброю та зробити це якомога швидше. Переважна більшість населення, лише крім прихильників радикально правої партії “Альтернатива для Німеччини” та неокомуністичної Лівої партії, вимагала допомогти Україні зброєю. Улітку Німеччина поставила в Україну перші потужні гаубиці Panzerhaubitze 2000, за ними небо Києва почала захищати найбільш сучасна німецька система ППО Iris‑T. У січні 2023 року німецький уряд здався перед натиском сусідніх країн і дозволив експорт танків Leopard 2 до України. Згідно з опитуванням, що робила в травні 2022 року Мюнхенська безпекова конференція, 81 відсоток німців стали вважати Росію загрозою. Це перетворило Москву в головну загрозу, на думку німців, — більш потужну, ніж зміна клімату чи майбутня глобальна пандемія. Проте, усі ці зміни були попереду. Ба більше, зміни в ставленні німців до Росії, що відбулись у 2022 році, — настільки раптові, що існує ймовірність, що все повернеться до багаторічної традиції, щойно путінський режим, з яким саме й асоціюється війна проти України, зникне, а його місце займе новий режим — більш красивий і вишуканий, але теж імперський.
Однак, на початку війни моральна сліпота німців вражала. 25 січня 2022 року Асоціація єврейських організацій та общин України звернулася до канцлера ФРН Олафа Шольца з відкритим листом. Євреї України нагадали канцлеру, що Україна стоїть перед загрозою знищення, що історія 20 сторіччя вчить нас не намагатися замирювати агресора, та закликали Німеччину не заважати постачанням зброї НАТО в Україну. Саме цей факт, що євреї України — спільнота, майже остаточно знищена нацистами під час Голокосту, — закликали канцлера Німеччини не заважати їхньому порятунку від нового знищення, лякав своїм хтонічним жахом. Важко було уявити, як цей лист можна було залишити без реакції. Канцлер Шольц не лише не відповів на нього, але й поїхав до Москви домовлятися з Путіним щодо компромісів. Закоханість у Росію перемогла будь-яке відчуття історичної відповідальності.