***
— НРАВІЦА-НЄ НРАВІЦА— садісь, моя красавіца! — переді мною пихкав “прилуками”, бравадно посміхаючись і переминаючись із ноги на ногу, чолов’яга в розтягнутих довкола колін спортивках, розхристаній на грудях сорочці й темно-сірій рибацькій жилетці, рясно розцяцькованій кишенями, з робочими і не дуже блискавками та плямами чи то від мазути, чи то від бутербродів із ковбасою, чи від того й іншого разом. З кожним його словом у мій бік віяло сумішшю цигаркового диму і тухлих яєць.
Нагороджуючи незнайому жінку таким небувало вишуканим компліментом і запрошенням водночас, мій випадковий співрозмовник навіть не підняв на мене очі. Погляд “рибалки” був прикутий до моєї руки, у якій я простягала йому хрустку, щойно з банкомата, купюру з “батьком Тарасом”. Вісімдесят п’ять гривень із цієї сотні були оплатою за проїзд у міжміській маршрутці, якою я щодня добираюся з села, де проживаю, у Київ, де працюю.
Його фраза застала мене зненацька, і від неочікуваності мої пальці затрималися на шиї молодого Шевченка на кілька секунд довше — водієві маршрутки, що годився мені в батьки, все ж таки довелося поглянути мені в обличчя, здивовано висмикуючи гроші, які я чіпко зажала в руці й не відпускала.
О, ця ситуація далеко не найгірша з тих, що траплялися зі мною за роки мого кочування між містом і селом. У домаршрутну еру, коли дістатися домівки можна було лише автостопом, одного зимового вечора було, що мене ледь не виштовхували з авто на середині шляху, коли я відмовилася розраховуватися за проїзд “натурою”, і навпаки — блокували двері, коли я благала висадити мене тут і зараз, не бажаючи споглядати, як водій однією рукою кермує, а іншою пестить свій непрохано оголений ерегований пеніс. “І якого милого, по-твоєму, я тебе везу?!” — агресивно кидався до мене (на щастя, лише словами) перший чоловік. “Я не зроблю тобі нічого злого. Ти тільки подивись! Скажи, що він гарний…” — майже вимолював моєї уваги до свого члена другий.
Тож так, справді, поточна ситуація — не найгірша. Ба більше — навіть не входить до десятки найбільш кріпових. Але з якоїсь причини ця фраза мене сильно зачепила.
Мені йшлося про прокрустове ложе, у яке сторіччями намагаються вкласти жінок, абсолютно не цікавлячись їхньою думкою, власним баченням самої себе і свого місця у світі…
— Негарна у вас приказка, — відказала я, пильно вдивляючись в обличчя водія маршрутки і відпускаючи нарешті 100-гривневу купюру (не заслужив Шевченко на таку наругу та й не за ту горлянку мені зараз хотілося потриматися).
— Гарна? — бадьоро перепитав він, підморгуючи. “Рибалка”, напевно, не розчув заперечну частку “не” в післяробочій метушні київської околиці, де туди-сюди в пошуках потрібної маршрутки снували тисячі людей, а сотні машин вишикувалися в чергу на виїзд за місто й рвали свої клаксони, кваплячи тих, кому пощастило опинитися попереду. Мою сотню чоловік уже припасував до решти Шевченків, Франків, Грушевських і кількох одиноких Лесь у стосі різнорідних купюр, затиснутих чорним біндером, що він тримав у руках.
— Ні! — гучніше відказала я, жалячи його поглядом, як кропивою. Знітившись, той трішки позадкував і опустив очі додолу, роблячи вигляд, що зосереджено рахує гроші. За 3 секунди, зціпивши в пожовклих зубах цигарку, він мовчки тицьнув мені решту, а потім різко розвернувся спиною, нервово висмикнув недопалок із рота, сплюнув на тротуар собі ж під ноги й рушив геть. Продовжувати розмову стало ні з ким.
Займаючи місце в майже порожній маршрутці, я зауважила, що наша коротка словесна перепалка з водієм мала кількох свідків, яких я раніше не помітила. Дві жінки, старші від мене, що сиділи глибше в салоні, весело реготали з почутого. У цьому я переконалася, зловивши на собі їхні глузливо-поблажливі погляди. Мої щоки різко спалахнули багряним рум’янцем, який ще довго палив мене зсередини, підіймаючи з глибоких нетрів на поверхню іскри обурення, сорому і відчаю водночас.
Ігноруючи присутність сусідок і решти пасажирів, які поступово заповнювали маршрутку, я відхилила фіранку та прихилилася виском до прохолодного вікна, пірнувши з головою в міркування, які не залишали мене байдужою повсякчас, а від початку повномасштабного нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року почали хвилювати мене не на жарт.
Мені йшлося про прокрустове ложе, у яке сторіччями намагаються вкласти жінок, абсолютно не цікавлячись їхньою думкою, власним баченням самої себе і свого місця у світі. Бо ж нравіца-нє нравіца, а ти маєш відповідати формальному загальноприйнятому шаблону. І в жодному разі не порушувати його межі, кидаючи виклик усталеному суспільному сприйняттю, що дедалі більше працює як якір, силоміць утримуючи нас у минулому, подалі від прогресу.
Джек Голланд, ірландський журналіст і письменник, описав це прокрустове ложе ґрунтовно і влучно, як ніхто інший, у книзі “Коротка історія мізогінії”, яка шокує з перших абзаців авторського вступу і, мандруючи крізь час і географію, повсякчас тримає в напрузі, подекуди — у сумʼятті, часто — в обуренні — аж до самісіньких висновків.
У Давній Греції, підкреслює Голланд у своєму розслідуванні найдавнішого упередження у світі, жінка сприймалася як “знівечений, неспроможний чоловік”. А відтак — безпорадна, ледь не немічна — вона постійно, навіть після заміжжя, перебувала під опікою і контролем батька, не мала права на освіту, вільно брати участь у публічних святкуваннях, купувати чи продавати землю. Водночас кожна пересічна грекиня несла на собі тягар відповідальності за легковажність мітичної Пандори, яка, відкоркувавши глек із нещастями, нібито прирекла людей на старіння, хвороби і смерть у стражданнях.
“Жінка — жорстока і неконтрольована тварина”, — виголошує давньоримський оратор Катон Старший, який публічно виступав проти скасування Законів Оппія, що регулювали кількість золота, яким могли володіти римлянки, та пишність жіночого вбрання на публіці. І хоча промова Катона провалилася, сформульований ним аргумент — дайте жінкам свободу в одній сфері, і шлюзи аморальності відкриються в усіх інших — відтоді і до сьогодні є базовим (ніде правди діти!) у дискусіях, що стосуються надання жінкам будь-яких прав.
Середньовіччя в історії мізогінії відзначилося спалахами релігійної істерії, жертвами якої стали тисячі жінок, безпідставно звинувачених інквізиторами у відьомстві й зляганні з багатоликими демонами, підданих тортурам (як фізичним, так і психологічним), повішених чи спалених живцем на кострищах, що палали по всій християнській Європі, що досі не змогла вибачити Єві, яка, спокусивши Адама скуштувати заборонений плід, начебто позбавила весь людський рід Божественної благодаті й райського життя.
“Якщо всі чоловіки народжуються вільними, то як так сталося, що всі жінки народжуються рабинями?” — задавалися закономірним запитанням англійські й не тільки жінки Нового часу, бунтуючи проти шлюбу, що правив їм за вʼязницю. Жінки робітничого класу водночас підпадали під подвійне рабство — чоловіка вдома і працедавця на фабриці чи заводі, який платив найманим працівницям 5 шилінгів у тиждень за ту саму роботу, за яку працівники чоловіки отримували від 14 до 22.
У згаданій книзі Джек Голланд також методично й невтомно аналізує спроби приборкання “норовливих” жінок у 20 сторіччі: від мілітаризації материнства німецькими націонал-соціалістами на чолі з фанатиком-асексуалом Гітлером, клітородектомії, якій піддані маленькі дівчатка в Єгипті, Кенії, Сомалі, а часом — і в Європі та Америці, до використання зґвалтування як інструменту помсти і самоствердження під час війни на території колишньої Югославії… Письменник зупинив своє відверте (відверто жахливе, але надзвичайно потрібне) дослідження лише у 2004 році, коли продовжувати не дозволила смертельна хвороба. І це шкода, адже нинішній час — не менш поживний для аналізу зневаги, упереджень, ненависницьких висловлювань і дій щодо половини людства, якій не пощастило народитися чоловіками, і ми втратили вірного союзника в боротьбі із цими ганебними явищами.
“Де ми, а де те обрізання статевих органів? Яке це має відношення до України?” — памʼятаю, як кипʼятився мій друг щоразу, коли ми гучно заходилися в суперечці про нічим невиправдану дискримінацію прав жінок чи принизливі стереотипи щодо них. Моє почуття солідарності з жінками, які зазнають калічення в ранньому дитинстві, щоби віддати належну повагу кількасотрічним традиціям, породженим патріархальним суспільством, йому незрозуміле. На його думку, своя сорочка має бути ближчою до тіла. І так, я згодна, порівняно із Сомалі, Пакистаном чи Північною Кореєю, де сам факт твого народження жінкою вже передбачає підвищені ризики для життя, Україна здається тихою, безпечною гаванню. Але це тільки на перший погляд. Повсякденна мізогінія тут витає в повітрі, і часом я відчуваю, що маю значно більше спільного з незнайомими жінками з інших країн, аніж із співвітчизниками, ба навіть близькими товаришами, які закривають очі на те, чим дихають, тим самим продовжуючи справу сумновідомого бандита Прокруста з Аттики.
…рівноправ’я по-совєцьки звільнило жінок від “домашнього рабства” хіба тільки на словах, а насправді — загнало ще в більшу кабалу, непомірно помноживши їхнє щоденне навантаження…
Щиро кажучи, особисто мене завжди дужче бентежив канон ідеальної жінки, нав’язаний нам сімома десятиріччями совєцької окупації України, — той, за якого вона з невтомним завзяттям поєднує і родину, і роботу, і участь у житті громади, а головне — не має права поскаржитися і відпочити, бо ж “всім важко, але от Свєта/Зіна/Валя (підставте ім’я на власний розсуд) чудово справляється і не ниє, як ти”.
Ідеальна совєцька жінка залишається добропорядною дружиною, вправною господинею й турботливою мамою, виконуючи свої традиційні ролі (і тут їй у поміч кухарські рецепти для смачних обідів, викрійки одягу, медичні поради для лікування всієї родини, педагогічні рекомендації щодо правильного виховання дітей тощо, щедро наштамповані в журналі “Совєцька жінка”), втім все‑таки більше тяжіє до станка, аніж до печі. У колхозі, на фабриці чи заводі — куди б її не занесло прагнення професійної самореалізації, яке за царизму було обмежене (чи то пак — скрута, що ставила під загрозу саме існування людини, і стаття за “тунєядство” в совєцькому кримінальному законодавстві), вона не просто трудівниця. Вона — ударниця, передовиця, стаханівка, героїня соціалістичної праці! А після роботи ще й громадська діячка, бо хтось же має вести різноманітні гуртки самоосвіти, політичної грамотності, санітарної оборони, понавигадувані комуністами після большевицького перевороту в Петрограді й захоплення ними влади на теренах колишньої Російської імперії.
Цей образ згодовували “єдиному совєцькому народу” на всіх політінформаціях, на сторінках газет та з кіноекранів. Одним із прикладів такої політики є відверто пропагандистський фільм “Члєн правітєльства” (1939), знятий на кіностудії “Лєнфільм”. Він розповідає історію біднячки Сані, яка ледь не з 5 літ наймитувала в “куркулів”, а згодом зробила приголомшливу кар’єру — стала не абиким, а шанованою депутаткою Вєрховного Совєта СССР Алєксандрою Ґріґор’євною Соколовою.
Назва стрічки дещо вводить в оману, адже членство в уряді і в парламенті — то таки різні речі, втім, можливо, це був своєрідний натяк на подальшу перспективу, що відкривалася перед героїнею. Як-не-як, саме в 1939 році, коли знімали цей фільм, у совєцькому уряді з’явилася перша жінка-міністерка: у січні Поліна Жемчужина, дружина В’ячеслава Молотова, очолила Наркомат рибної промисловості СССР (щоправда, перебувала на цій посаді менше року).
За сюжетом стрічки, путівкою в краще життя для малограмотної, затурканої чоловіковими заздрощами, ревнощами та рукоприкладством Сані Соколової стали відвідування женскіх собраній і вступ до колхозу, утвореного після розкуркулення її односельців. Дуже швидко, з подачі секретаря райкома Блінова, вона стала головою колхозу, змінивши на цій посаді безтолкового й нечистого на руку пияка Тєлєґіна. Під її керівництвом господарство розквітло. Повіддавати багатотисячні борги, побудувати свинарники, корівники й склади для зерна, звести в селі електростанцію й 9‑річну школу, обзавестися власними агрономом і медсестрою — немає нічого, що могло б зупинити поступ уперед совєцької жінки. Їй усе до снаги! Як дуже треба, то й молодят замість попа повінчає.
— Нєровна стаім! — кинув Сані її чоловік Єфім в одному з епізодів стрічки, перш ніж грюкнути дверима перед обличчям дружини. Не чуючи від нього нічого, крім презирливого “знай свайо мєсто, баба”, жінка не надто розраховувала на його підтримку. Проте й не очікувала, що він покине її з двома малолітніми дітьми на руках.
— Дура! В ноґі кідайся! Бросіт! — так підбадьорювала доньку її літня мама, підкріпивши свої слова міцним запотиличником. Але сльози й благання Сані були марними.
Дякую, та моя спадщина інша. Вона про право вибору, рівні можливості і здоровий егоїзм, а не підлеглість жінок, хто б її не диктував, зокрема й інші жінки, як це часом буває…
Єфім Соколов був не єдиним чоловіком, чиєму самолюбству було мулько від факту, що жінка може займати керівну посаду. У колхозі вистачало кадрів із твердими переконаннями, що місце жінки — біля печі. Її рішення саботували, плели підкилимні інтриги, звинувачуючи в окозамилюванні, а одного разу на Саню навіть здійснили замах: місцевий агроном вистрілив їй у спину після того, як вона вказала йому на двері.
— Таваріщі дєпутати! Вот стаю я пєрєд вамі — прастая руская баба. Мужем бітая. Папамі пуганая. Враґамі стрєляная. Живучая! — виголошувала на сцені за парламентською трибуною свою першу промову новоспечена депутатка Алєксандра Ґріґор’євна Соколова, якій пощастило-таки вижити після замаху. — Стаю я і думаю: зачєм я здєсь? Ето правадіть вєлічайшиє в мірє закони — ета ж панятна-та… Ех, жалка мнє толька, што прайшла мая моладасть на чюжом полє, на хазяйскіх ґаршках, на мужніх кулаках — ну, чєво там ґаваріть… Ґлєжу я щас толька на свайо щастьє. Ґлєжу і вєрю: может і майо славєчько в закон-та ляжет!
На кожне її речення учасники засідання Вєрховного Совєта СССР вибухали оплесками. Найгучніші ж овації жінка зірвала, звісно, насамкінець виступу, завершивши його так: “Поднялі нас сюда… вот і мєня, вот на ету, на трібуну партія і совєцкая наша власть! Так будєм же біца за ніх… до самава нашева смєртнава часу!”.
— Іш ти куда пріґанула! І апять двадцать пять, — стоячи серед хліву, скрушно хитав головою в бік дружини Єфім Соколов, який урешті повернувся в родину після кількох років розлуки. — Но, канєшно, нє завтра умірать — я тєбя даґаню! — заспокоював він власне его, спостерігаючи, як “члєн правітєльства”, присівши в білому халаті на ослінчик, енергійно смикає за дійки чорно-рябу корову, а та, крім молока, дає їй також ляпаси, мотиляючи урізнобіч хвостом.
Геппі енд: наймичка Саня не лише зробила кар’єру — професійну і громадську, але й зберегла сім’ю.
На перший погляд, перед нами — ніщо інше, як жіноча історія успіху. Успіху, що, проте, не викликає нічого іншого, крім огиди. Бо пам’ятаючи про масові жіночі бунти (так звані “бабські волинки”), які прокотилися українськими територіями на початку 1930‑х років у відповідь на примусові конфіскації землі та майна з боку совєцької влади, неможливо сприймати якось інакше фільм, що ставить жінкам у приклад “актівную учасніцу колхозного строітєльства”, яке обернулося для України однією з найстрашніших у нашій історії трагедій — Голодомором. Бо розуміючи, що рівноправ’я по-совєцьки звільнило жінок від “домашнього рабства” хіба тільки на словах, а насправді — загнало ще в більшу кабалу, непомірно помноживши їхнє щоденне навантаження, складно щиро радіти досягненням умовної Сані Соколової, ким би вона не була — колхозницею, вчителькою чи електрозварювальницею на кіровоґрадському заводі “Красная звєзда”.
“Нова жінка”, про народження якої пропагандисти сповіщали з кожної праски, ніколи не була самоціллю совєтів. Вона — просто засіб, безцінний і водночас майже безкоштовний трудовий ресурс. А її новоздобуті права — не емансипація, а інструмент для задоволення виробничих потреб тоталітарної держави.
Прем’єра фільму “Члєн правітєльства” відбулася 8 березня 1940 року. Повідомляють, що за час прокату стрічки в кінотеатрах вона зібрала біля екранів майже 14,5 мільйонів глядачів і глядачок. “Подлінно народний фільм”, — так оцінювали історію Сані Соколової на момент її виходу. “Фільм класний, маладому пакалєнію будєт палєзна пасматрєть” і “ґєніальний фільм, на всє врємєна, какой би строй в Россіі ні бил”, — такі відгуки на стрічку можна відшукати на російських кінопорталах через 80 років після її появи і, що важливіше, через 30 років після розвалу Совєцького Союзу.
Я переконана, що в Україні обмаль людей взагалі обізнані про існування такого видатного шедевру совєцького кіномистецтва. А навіть якщо такі і є — то вони далекі від того, щоби співати дитирамби цій “оптимістичній драмі” (як визначає жанр фільму російськомовна “Вікіпедія”), тим більше нині, на десятий рік російсько‑української війни.
А втім, нам не потрібно переглядати фільм — досить роззирнутися довкола й буде зрозуміліше, чому мене так бентежить цей совєцький ідеал жінки. Бо довкола чимало живих прикладів таких жінок, на чиї плечі звалено непідйомний тягар і які щодня пнуться зі шкіри, щоби задовольнити будь-чиї запити: чоловіка, дітей, батьків, інших родичів, роботодавців, друзів, спільноти, залишаючи задоволення власних потреб наостанок. А для цього майже ніколи не знаходиться часу, майже завжди не вистачає ресурсу. І що найжахливіше — це сприймається як норма.
Моя мама — одна з таких жінок. Жінок, які насправді не жили своє життя, а мовчазливо принесли його в жертву. Часом я ловлю її на тому, що цей поведінковий патерн вона намагається передати мені:
“Яка аспірантура? Скільки можна вчитися? Пора вже на роботу!”,
“Після закінчення інституту з червоним дипломом я могла обирати, куди їхати працювати за направленням. Але повернулася додому, щоби бути поруч із літнім татом…”,
“Немає нічого важливішого в житті, ніж материнство!”,
“А ти запитала, чи твій хлопець не проти, щоби ти їхала з подругами в Краків на вікенд?”.
Дякую, та моя спадщина інша. Вона про право вибору, рівні можливості і здоровий егоїзм, а не підлеглість жінок, хто б її не диктував, зокрема й інші жінки, як це часом буває.
