“Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав над вами.
Лиш в темному зворі ревіли гармати
І зорі на небі вмивались сльозами”.
— Стрілецька пісня “Коли ви вмирали” (“Тим, що впали”)
УСЕ БУЛО, ЯК завжди. Я під’їхав до моргу. Здав назад своїм бусом до входу й заглушив двигун. Стало тихо, і я почув ще щось, окрім натрудженого шуму авто. Двигун був уже досить втомлений, і я побоювався, що він може раптово підвести, особливо це було б недоречно в останні рейси. Спекотне літо давало ще більше навантаження на нього. Бус був, як кажуть, випуску 1990-го затертого року. Він добряче попрацював на дорогах Європи, був ввезений в Україну без розтаможки, щоби скінчити свій вік на “розборці” донором, даючи можливість вцілілими частинами продовжити життя своїм родичам.
Але сталася війна. Так, війна. Я ніколи не зможу це назвати АТО чи ще якось. Це хай політики вигадують якісь терміни, щоби не назвати війну війною. У них, напевно, свої резони. Можливо, так і треба, але їм. Я не зможу. Те, що бачу, я ніяким іншим словом, як “війна”, назвати не можу. І коли я перетинаю лінію розподілу, то вважаю її лінією фронту й нічим іншим. Так, я перетинаю її майже без перешкод. Майже, тому що для мене існує одна перешкода — обстріл, бо війна. Тоді я чекаю або шукаю той район, де працюють блокпости на пропуск. Гірше, коли я вже з вантажем. Бус без холодильника, і мені з вантажем треба скоріше добратися до місця призначення.
Мій бус із написом на борту великими літерами “ВАНТАЖ 200”, мов “Летючий голландець”, проходить крізь Україну непомітно, бо ніхто не хоче бачити такий транспорт. Я вже звик, що мене, коли бачать напис, пускають без черги на заправках, обслуговують швидше в придорожніх кафе, аби я їхав подалі зі своїм страшним вантажем. Частенько хтось із черги на заправці коротко питав у мене:
— Це твій? — киваючи на мого буса.
— Так, — коротко відповідав я.
— Повний бак, я плачу!
Я навіть не дякував, просто кивав.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Я не ображаюсь, що, коли заїжджаю випити кави на заправці, люди намагаються не паркуватися поруч. Коли я сиджу за столиком у кафе на заправці, ніхто не сідає за мій стіл, навіть тоді, коли нема місць. Я, напевно, пропах смертю. Не знаю як, але люди відчувають запах смерті біля мене, навіть не бачачи напис на борту “ВАНТАЖ 200”. Мені байдуже. Я звик. Не хочу ні з ким розмовляти.
Після тої страшної ночі, коли я побачив Андрія на холодній кам’яній підлозі Михайлівського монастиря, майже завжди мовчу. “Кача” досі рве моє серце. Я сам узявся за таку роботу. Це мій вибір. Я пішов воювати, але роки давали своє. Хлопці з Майдану дали мені позивний “Сивий”. Я дійсно став зовсім сивий після “Качі”, що лунала над Майданом для Андрія та його загиблих побратимів. Хлопці-добробати мене поважали, але я не міг вгнатися за ними й не хотів бути для них тягарем після поранення, “воював” у тилу. Сива голова і мій трохи заморожений спокій давали можливість забезпечувати хлопців і зброєю, і харчем. Тиловики мене ненавиділи. На мене не діяли ніякі відмовки. Працював із волонтерами. Одного разу на блокпосту спинився бус. Водій був зовсім хворий, і я підмінив його. Так я став перевізником.
На лавці біля моргу сидів і курив цигарку без фільтра санітар Микола. Мені завжди здавалося, що таких цигарок уже давно не виробляють, але він десь їх знаходив і курив. Я сів поруч так, щоби дим від його цигарки йшов в інший бік, бо міг просто знепритомніти від того диму.
— Посидь, зараз молодий мій усе завантажить. Ти що, як завжди, поспішаєш?
— Так. Хочу сьогодні до вечора перетнути фронт, щоб уночі доїхати. Спека.
Коли я вперше приїхав до донецького моргу за вантажем, Микола прийняв мене трохи насторожено. Потім, коли з’ясувалося, що колись в армії ми пройшли одну й ту ж школу сержантів, він сприйняв мене за свого. Армія, як іржа, в’їдається в чоловіків назавжди. У нього була улюблена фраза: “Я майже 30 років в патанатомії”. Він гордо називав себе директором моргу.
Микола викинув цигарку й почав монотонно перераховувати втрати сєпарів, з особливим задоволенням перераховував втрати росіян. Прізвища, номери частин, звання… Я ніколи не просив його це робити. Ми взагалі дуже мало розмовляли, точніше, він розмовляв, а я просто слухав. Так і тепер: слухав і запам’ятовував, використовуючи власну, ще студентську, систему. Я ніколи не перепитував, Микола сам якось інстинктивно замовкав на мить саме тоді, коли я намагався заархівувати чергову порцію інформації. Чому він це робив, я не розумів. Можливо, це був його внесок у нашу перемогу. Тільки перетнувши лінію фронту, я все, що запам’ятовував, скидав по електронці побратимам Андрія, які тримали свій інтернет-фронт.
Я з дитинства запам’ятав, на чому проколовся Ваня Солнцев, катаєвський “син полку”. Тому в телефоні в мене не було нічого зайвого: ні фотографій, ані записів — просто кілька найнеобхідніших номерів. Екран телефону мав тріщину, тому на нього не спокушалися при обшуках на блокпостах сопливі ополченці. Щоб їх не дратувати, я не вдягав камуфляж — тільки джинси, футболки, светри, цивільні куртки. Навіть рюкзак із моїми речами виглядав не як рюкзак туриста, а як рюкзак школяра.
Моя душа не стала черствою. Вона просто закам’яніла від болю…
Микола закінчив перераховувати, почав розповідати про новий порядок в окупації. Я слухав його і мовчав. Він звик до мене і звик, що розмова зі мною — монолог. Підійшов молодий санітар. Віддав документи на вантаж. Сів поруч, закурив і сказав:
— Май на увазі, вантаж проблемний, ми зробили, що могли, але спека. Тому давай, вези.
Я просто кивнув. Мовчки потиснув руку Миколі і його молодому помічнику, завів буса й рушив до лінії фронту.
Двигун працював рівно, він трохи перепочив від втоми та спеки. Дорога знайома, і їхати до КПП недалеко, але мені не поталанило. Це місце якесь “порчене”. Буса повело. Я зрозумів, що це колесо. Вийшов і оглянув машину. Побачив проколоте осколком від снаряда праве заднє колесо. Трохи дивно, що він потрапив саме під моє колесо. Щодня тут проїжджають сотні машин, а таке “щастя” дісталося мені. Дістаючи запаску, згадав, що молодий санітар попередив про “вантаж” на грані. Погано, зовсім погано. І ця проклята спека. Міняючи колесо, згадав, як майже рік тому мене тут зупинили кадирівці. Їх було троє — двоє молодих років по 20 і третій, що сидів у джипі, був старший, років за 30. Він був обкурений, упевнений і нахабний. Двоє молодших, його підлеглі, доповіли, що за вантаж я везу. Він наказав мене обшукати.
— Дєньґі єсть?
Я просто заперечливо хитнув головою.
— Обищітє машину, ґдє-то прячєт. Найдьом — прістрєлю, как сабаку!
Я знизав плечима, мені було байдуже. Я вмер ще тієї ночі, коли побачив мертвого Андрія на холодній підлозі Михайлівського монастиря. Відтоді я майже не розмовляв.
— Мой атєц продавал живих і мьортвих расіян. Заработал нєплохо. Тєпєрь я буду тарґавать “укропамі”. Вайна дайот вазможнасті тєм, кто умєєт іх іспользовать.
— Нєт нічєво, — доповіли чеченці.
— Тєпєрь малісь сваєму Боґу! — він дослав патрон у патронник свого АК.
У моєму бусі лежали хлопці-воїни, мертві, але для матерів вони сини — живі чи мертві, завжди сини. Матері їх чекають. Сини обіцяли повернутися живими, та не змогли, — полягли за Україну. Тепер я мушу їх повернути, щоби вони спочивали в рідній землі. Я добровільно почав це робити й маю довести справу до кінця. Моя душа не стала черствою. Вона просто закам’яніла від болю. Я роблю цю роботу, бо хтось має її робити. Коли вперше в’їхав у село зі своїм страшним вантажем і побачив, як люди стоять на колінах, зустрічаючи свого земляка, віддаючи йому останню шану, то зрозумів, що рватися від болю може й закам’яніла душа. Після цього я замовк, здавалося, назовсім. Але зараз заговорив:
— Стріляй! Не промахнися! Сюди! — я задер пропітнілу футболку і ткнув пальцем у шрам на грудях. — Але хтось має повертати синів матерям! Ти теж смертний!
Не знаю, що вразило цих відморозків — мій шрам, хрипкий голос, лють чи байдужість до свого життя, але старший махнув рукою:
— Єжай!
Коли поставив запаску й витер руки, я зрозумів, що не встигну на ту сторону фронту, в Україну, і змушений буду ночувати тут.
Уранці довго не пропускали, когось шукали чи то просто тягнули час. Нарешті перетнув лінію фронту. Сонце стояло високо. Було спекотно. До Києва залишалася година-півтори дороги. Аж раптом я почув глухий вибух у вантажному відсіку буса. Відразу зрозумів, що це був за звук. Раніше чув про таке, але сподівався, що зі мною такого не трапиться. З кимось може трапитися, а зі мною — ні. Я гнав від себе цю думку, щоби не наврочити. Але сталося так, як сталося. Вибухнуло тіло.
Подумки я завжди прокручував різні непередбачувані обставини й планував вихід із таких ситуацій. Підсвідомо був готовий і до того, що трапилося. Не зупиняючись, проїхав кілька кілометрів, поки не побачив з’їзд на дорогу, що вела до села. Проїхав ще трохи по цій дорозі і звернув убік, на поле. Поле було неоране вже не один рік, поросло чагарником і полином. Певно, це був чийсь пай, його отримували селяни після розвалу колгоспу. Я зупинився і прислухався до підозрілого бурчання у двигуні. Все, старий відпрацював. Добряче потрудився на європейських дорогах, дісталося і на українських шляхах.
Вийшов, розім’яв м’язи, затерплі від довгої дороги. Витягнув рюкзак і документи з бардачка. Дістав пласку каністру з бензином. Це було 5-літрове ензе пального на випадок проблем із заправкою. Пальне знадобилося, але не для двигуна.
Сонце палило так, що дзвеніло у вухах. Чомусь згадалося, як у дитинстві в таку ж спеку з братом ходили купатися до ставка. Йшли скошеним полем, босими ногами пригинали колючу стерню, ніби ковзаючи, щоб не кололо ноги.
Смак полину, як смак життя, — солодке і гірке водночас…
Я склав усе, що витягнув з машини, метрів за 50 від буса. Зняв номери. Сфотографував і записав координати з навігатора. Вдягнув респіратор, якого возив весь час із собою з надією, що не знадобиться. Відчинив задні двері буса й зробив кілька фото, намагаючись не дихати. Розумів, що, можливо, доведеться звітувати. Не знав перед ким: СБУ, батьками, волонтерами з групи “Вантаж 200” чи перед Богом.
Те, що я побачив у бусі, було очікуване, але реальність виявилася ще страшнішою ніж те, що можна було уявити. Цього не повинні бачити люди, але знати, що таке є, повинні. Війна — це не ордени і паради, романтика і звитяга. Це кров, сморід і пекло. Романтики чортові, що оспівують війну, будьте ви тричі прокляті! Вас би сюди, до мого буса, щоби ви подивилися й відчули, яка війна на вигляд і на аромат. Щоби ви здохли, оспівувачі війни! Усі, хто заробляє грубі гроші чи політичний капітал на чужій біді, щоби вам щодня стояло перед очима те, що щойно побачив я. Я бачив багато, а звикнути не зміг.
Зробив вузол з куртки, брудних футболок, ганчірок. Змочив усе добре бензином і, привідчинивши двері, кинув усередину. Потім зробив смолоскип, підпалив запальничкою і теж пожбурив усередину.
Полум’я спочатку несміливо загорілося, а потім потужно заревло. Малим я завжди дивувався, як можуть горіти танки, машини — вони залізні. На війні я бачив ущент згорілі танки та машини й уже нічому не дивувався.
Я сів на землю біля речей і став чекати. Руки смерділи бензином. Витирав їх футболкою, землею і полином. Полин був сріблястий. На неораній кілька років землі він забуяв, як колись у розкішних українських степах, де тільки козацькі коні іноді топтали його.
Колись, ще малим, я був влітку в тітки й разом із двоюрідним братом пас корову. За грою старими картами в “дурня” з такими ж пастухами ми проґавили корову, що зайшла в зарослі й наїлася полину. Ми вигнали її, але було пізно. Ввечері, видоївши корову, тітка Ганя налила нам по склянці молока. Молоко мало гарний жовтуватий колір і дивний смак. Воно було водночас солодке і гірке.
Цю гіркоту не можна було перебити навіть цукром. Гіркими були і кисляк, і сметана. Масло, яке ми з братом збили в дерев’яній діжці — маслобійці, теж було гірке і солодке. Спроби тітки якось врятувати добовий надій були марні. Ми отримали своє, що не вгледіли корову, а смак полину я запам’ятав на все життя. Смак полину, як смак життя, — солодке і гірке водночас.
Бус горів завзято. На дорозі, що вела до села, я побачив “таврію” з написом “Дільничний”. Це місцевий “шериф” хоробро їхав перевірити, що коїться в його дільничній парафії. Треба було приготуватися, щоб із переляку не почав стріляти. Було б зовсім прикро бути підстреленим сільським міліціянтом. Я приготував документи і тримав їх у руках, показуючи, що, крім паперів, нічого не тримаю.
— Стій, де стоїш, тримай руки так, щоб я бачив!
Наш сільський мент тримався, як справжній кіношний американський коп. Молодий і завзятий, ще й у новенькій формі.
— Що робимо? Сліди замітаємо, кінці у вогонь? — це до мене й до дядька, що вийшов із машини й спокійно спостерігав “сюжет із бойовика”.
— Василю Івановичу, заберіть у нього документи й прочитайте, що за птиця фенікс тут палає.
Той, кого дільничний назвав Василем Івановичем, спокійно підійшов до мене, привітався, взяв папери й запитав:
— Звідки? Чому палає бус? Що трапилося?
— “Вантаж 200”. Спека. Вибухнуло. Не довіз. Палю, — все вмістилося в кілька слів.
Я вже давно навчився малослів’ю. Після тієї ночі в Михайлівському соборі, коли я не міг знайти слів для матері, що втратила сина. Чи взагалі існують на світі слова, які втішать матір, що втратила сина? Усі слова, усіма мовами світу не здатні ні на краплину втамувати горе. То навіщо слова, які дуже мало вартують і не допомагають у страшний час? Відтоді з моїх вуст усе тільки коротко та інформативно.
Після перевірки вже познайомилися. Василь Іванович був головою сільради невеликого села недалеко від траси.
— Що далі будеш робити?
— Почекаю, коли все згорить, і рушу далі, — у мене вже був план, але я не збирався ним ділитися.
— Уже вечоріє, заночуй у нас, вранці й рушиш. Повечеряємо, — він, як і всі інші люди, що дізнавалися, чим я займаюсь, трохи із цікавістю і трохи з острахом дивився на мене. Смерть завжди викликає одночасно і страх, і якусь неприродну цікавість.
Ще тоді, коли молодим працював в НДІ, у відділі патморфології, спостерігав, як молоді лаборантки бігали в морг подивитися на мертві тіла. Не міг тоді збагнути такої цікавості. Лікарі-анатоми, які щодня мали справу зі смертю, ставилися до роботи професійно і спокійно, я б сказав — з повагою.
Ми ще трохи постояли, втиснулися в поліцейську машину й рушили до села.
— У мене вдома теща гостює, переночуєш у сільраді. У нас там гарно, є телевізор і диван.
— Добре, — у сільраді, так у сільраді. Я його розумів. Жінка не була б рада такому гостю.
Дорогою Василь Іванович розповідав, що двоє хлопців з їхнього села воюють в АТО і як вони всім селом збирали їх на війну. Він із гордістю наголосив, що купили їм бронежилети 4-го класу захисту, кевларові шоломи і всю форму стандарту НАТО. Він особливо наголошував на словах: “4-й клас”, “кевларові”, “НАТО”. Думали ще купити тепловізор, але дорого. Може, підключать агрофірму, що працює на колишніх колгоспних полях, тоді придбають. Він ніби звітував переді мною, хоча не переді мною, а швидше, перед тим хлопцем із Волині, що так і не потрапив додому, а перетворився в гарячий попіл на чужому полі на Київщині. Простий сільський голова. Він трохи випиває. Його видавали щоки і ніс із прожилками кровоносних судин і ледь помітне тремтіння рук. Напевно, він трохи підторговує земелькою, що ще залишилась у володінні сільради. Але коли прийшла війна, він злякався, як і тисячі українців, бо було чого лякатися.
Російська армія, одна з найбільших у світі, розпочала підготовлену війну проти України. Але реакція на страх була досить дивною і неочікуваною для ворога, для світу і для нас самих. З переляку чоловіки наступного ж дня після вторгнення взяли в кільце військкомати, вимагаючи дати зброю і відправити негайно на фронт, на захист України. У бій пішли добробати, жінки, діди, на фронт рвалися навіть підлітки. Народ почав вдягати й годувати армію, не чекаючи ні на кого. Пенсіонери з прикордонних сіл і містечок, які возили за кордон сигарети й горілку, почали привозити звідти якісні бронежилети. Вони обходили заборону на ввіз партії, і кожен віз для “власної” потреби бронежилет, який уже наступного дня прикривав груди патріотів, що стояли на передовій. Усе це зламало всі надії ворога на “бліцкриг”, на легку перемогу. Ось така реакція на страх вийшла. Так, ми всі злякалися. Ми — мирний народ, але не треба нас лякати, ми з переляку можемо дуже багато наробити.
Я мав привезти воїна додому. Там його чекають…
Василь Іванович далі розповідав, що вони з батюшкою вже двічі возили на передову допомогу.
— Все, приїхали, — сказав дільничний і заглушив мотор “таврії”.
— Відпочивайте, я зараз вернусь за хвильку, все організую, — мовив голова, вмостився за руль і поїхав.
Ми з дільничним сіли на лавку біля сільради й закурили.
— Василь Іванович — толковий мужик, другий термін головує. І люди поважають, і в районі цінують. Себе не забуває і про село дбає, про людей. Хазяїн, — похвалив голову дільничний.
Я роззирнувся. Стандартна будівля із силікатної цегли, лавка біля сходів, на якій і сиділи ми з дільничним, чекаючи голову сільської ради. Дошка оголошень.
Під’їхав голова. Накрив стіл у своєму кабінеті. Ми вечеряли. Голова говорив. Він був радий поїхати з дому від тещі. Я мовчки поїв і слухав голову. Він трохи випив і намагався розговорити мене. Його цікавило, коли це все скінчиться. Що я міг сказати? Я взагалі вважаю, що реально це не на один рік. Ізраїль воює десятиріччями. Так і нам, можливо, доведеться не один рік боронити Європу від навали зі Сходу…
Я прокинувся, щойно почало сіріти. Вмився. Поголився. Акумулятор електробритви ще тягнув. Випив рештки кави з термоса, сполоснув його. Узяв свій рюкзак і вийшов із сільради. Підпер двері щіткою, як просив голова, і рушив за село, до свого буса.
Бус, вірніше те, що від нього лишилося, був ще теплий. Я це відчув, як тільки наблизився до згарища. Дістав термос, помолився. Соромно, але я не знаю жодної молитви до кінця. Коли звертаюся до Бога, сам створюю молитву, таку, щоби Бог почув. На фронті я зустрів капелана, який простояв весь Майдан, а потім творив першу заупокійну героям, що лежали на підлозі в Михайлівському монастирі. Я його запам’ятав із тієї страшної ночі, коли знайшов Андрія. Сказав йому, що молюся своїми молитвами, бо не знаю жодної, навіть “Отче наш” не до кінця. Він заспокоїв мене і сказав, що молитву від серця Бог завжди почує.
Помолившись, я взявся до роботи. З гіркого полину зробив віничок, зігнув кусок бляшанки, зробив щось подібне до совка. На згарищі, там, де було тіло, змів попіл і засипав у термос. Разом із попелом у термосі побачив кілька листочків сріблястого полину.
Я мав привезти воїна додому. Там його чекають. Чекають — і все. Привезу його попіл, хай так, але хоч попіл воїна ляже в рідну землю. Це все, що я можу. Не знаю, як гляну в очі матері, що не дочекалася сина живим. Не дочекалася і мертвого. Дочекалася жмені попелу. Попелу з гірким листям полину. У китайському металевому термосі. Я зробив ще кілька фото згарища, перехрестився й рушив до траси, що гуркотіла недалеко.
Після обіду на попутках добрався до Луцька. Подякував далекобійнику, що гнав далі на Європу. Зупинив першу-ліпшу “таксівку”. Водій, такий собі волинський дядько, з тих, що, знаючи десяток слів англійською та німецькою, сміливо пролітають на авто крізь усю Європу. Польща, Чехія — це для них рідний дім. Як і далі вся Європа, аж до Іспанії, Португалії та Англії. Я сів, не торгуючись, тільки назвав, яке село мені потрібно.
— Не хвилюйтесь, тут недалеко, миттю домчимо.
Я мовчки кивнув. Водій зробив кілька спроб розговорити мене й замовк. Ми в’їхали в село. Я зупинив машину і спитав двох дівчаток років по 12:
— Де живуть Яремчуки?
— Ви правильно їдете, ще трохи — і побачите їхній двір. Там ворота відчинені. І віко труни сперте на стіну. Вінки. Вони сина чекають, — дівчата сміливо й вичерпно все пояснили.
— Дякую, дівчата.
Ми ще трохи проїхали, і водій зупинився біля двору з відчиненими воротами. В Україні відчиняють ворота, коли в хаті покійник.
— Зачекай, я недовго, — кинув я дядькові, узяв рюкзак і рушив.
Я вже звик, хоча до такого не можна звикнути, що приношу звістку про горе в українські сім’ї. Але я завжди привозив домовину, хай як, але тіло верталося в рідну землю. Сьогодні в мене лише жменя попелу з гірким полином. Я зайшов у хату.
На заїжджого відразу звернули увагу. До мене підійшов чоловік із сивим волоссям, молодший від мене, але сивий. Певно, батько. Мати, притиснувши долоні до грудей, дивилася на мене з якоюсь безнадійною надією. Вона вже виплакала очі й тепер просто чекала свого синочка, щоб провести його в останню путь від батьківського порогу, на цвинтар, де спочивало не одне покоління Яремчуків.
Я дістав документи, сказав, що з волонтерської групи “Вантаж 200”. Поки я добирався до цієї хати, подумки продумав усе, що я скажу, як поясню. Але зараз замовк.
Тому виходило, що я Харон цього світу. Доправляю тіла бусом до могили, а далі вже через Стікс Харон доправляє їх у потойбіччя. Кожен робить своє…
Я просто поставив термос на стіл і сказав:
— Ось тут попіл із тіла вашого сина.
— Де син? Ви мали його привезти, — мати запитала тихо, не дивлячись на стіл, на якому стояв китайський металевий термос із попелом.
— Це все.
— Чому так? — спитав батько. — Як це все?
— Так сталося, вибачте! Я винен… Я поклав папери на стіл. Перехрестився і вийшов з хати, залишивши матір, що безсило присіла на стілець, не зводячи погляду зі столу, де стояв термос.
За мною вийшов із хати батько:
— Стій, розказуй, що сталося.
Я коротко пояснив.
— Вона і труну вбрала для сина, і вінок сплела, — провадив батько.
Я обвів поглядом двір. Там стояли вінки. Вінків було багато, певно, усе село прийшло, щоб провести в останню путь Героя. Стояла труна, що ще пахла лісом. Стояли і ми, мовчки.
— Курѝ, — батько протягнув пачку “Прими”, — тяжко їй, вона ще раз його втратила.
Ми закурили, мені було тяжко й гірко залишатися, але й піти я не міг.
— Страшна твоя робота і потрібна. Хтось мусить це робити, — батько кинув цигарку.
— Так, — сказав я, щоби не мовчати.
— Чекай, перекуси, зараз хазяйки погодують.
Він уже думав за мене. Я гість, страшний, але гість.
— Дякую, поїду, чекає машина.
— Ну так, розумію. Щасти тобі.
За воротами стояла чимала юрба односельчан. Сільське “радіо” миттєво донесло страшну звістку. Розмови затихли, люди розступилися, і я пройшов через мовчазний стрій до машини. Водій уже розвернувся, і я сів у машину.
— Куди? — спитав дядько, з його тону я зрозумів, що він у курсі, кого я привіз і як.
— Тепер у Луцьк, у готель.
— У який?
— У центр, у “Волинь”, — я просто нічого іншого не знав, а в цьому готелі колись ночував ще школярем, коли був у Луцьку на обласній олімпіаді з фізики.
— Добре.
— Завтра субота, автобазар?
— Так. Щось маєте купити?
— Подивитись.
— Я можу вранці підвезти вас.
Він перейшов на “ви”, хоча дорогою до села були на “ти”. Він сказав, що його звуть Павло, усю дорогу розповідав про Європу, як він привіз ще в 90-х обладнання для шиномонтажу. І тепер син тримає шиномонтаж, а він, щоби не заважати синові, таксує і трохи ганяє в Польщу через Устилуг із цигарками та горілкою.
— Добре, о сьомій, — водій став чемним і трохи збентеженим. Так завжди відбувалося з людьми, коли вони дізнавалися, чим я займаюсь. Я звик.
Він висадив мене біля готелю, газонув і зник на вулицях старого Луцька. Я ще трохи постояв і пішов заселятися. Готель змінився відтоді, як я був тут. У номері я став під душ і довго насолоджувався струменями води — то гарячої, як окріп, то холодної, як лід. Намагався змити із себе пилюку доріг, запах бензину, що все ще вчувався мені після того, як я палив свого буса. Я намагався змити водою всю негативну енергію, якої вдосталь набрався останнім часом. Намагався, але не змив, не вдалося. Бо, коли я вечеряв у кафе недалеко від готелю, я знову відчув, що знаходжуся в колі, яке ніхто не хоче перетнути. Якось інстинктивно всі сідали на відстані від мене. Я із цим змирився вже давно, мені просто було байдуже, що відчувають люди, коли стикаються зі мною. Біль, смерть? Я сам уже не відчував нічого. Я ніби закляк. Робив те, що роблю, бо хтось мусить це робити. Чомусь так сталося, що доля вибрала мене, і я інколи почував себе Хароном. Згідно з мітологією, він перевозив тільки тих, чиї кістки знайшли спокій у могилі. Тому виходило, що я — Харон цього світу. Доправляю тіла бусом до могили, а далі вже через Стікс Харон доправляє їх у потойбіччя. Кожен робить своє.
Ввечері в номері я перевірив, що в мене було на картці. Там було трохи грошей, але небагато. На новий-старий бус не вистачило б. Я зв’язався з тими, хто вже допомагав волонтерам, коротко описав ситуацію. Не просив грошей, просто казав і писав, на що потрібні. Подивимося вранці, чи мене почули.
Я давно навчився жити по-солдатськи — спати, коли є можливість, і не спати, коли не можна спати. Їсти, коли є що їсти, і не їсти, якщо їжі немає. Я ліг на ліжко, втомлене тіло відчуло прохолоду простирадла, і я заснув.
Прокинувся о шостій. Душ, бриття. Спустився на вулицю. Мій учорашній водій уже чекав.
— Кави б випити. Де можна вранці знайти доброї кави в Луцьку?
— Без проблем. Є точка, де всі нічні люди п’ють каву. Там гарна машинка й дівчата якісне зерно самі смажать і мелють. Їм хлопці, мої знайомі, возять із Польщі.
Усе так і було. Гарна кава зробила мій розум світлим, і я відчув, як мій внутрішній процесор включив режим “турбо”. Доки їхали до автобазару, я перевірив у телефоні свій рахунок. За ніч грошей накидали чимало, але цього не досить, щоб узяти не зовсім убите авто та ще й із холодильником. Так, я хотів взяти буса з холодильником. Останній рейс довів, що таки треба мати нормальний транспорт для такого вантажу.
— Все, базар, — сказав мій водій.
— Дякую.
Я розрахувався і вже рушив далі, коли почув.
— Що шукаєте, пане, я все тут знаю і допоможу. Тут різні клоуни є. Таке продадуть, що тільки в Києві зрозумієте, що вас розвели.
— Та я хочу подивитися буса.
— Ось у тому кутку стоять хлопці з бусами.
— Дякую, як щось знайду, то передзвоню, щоб подивились і порадили.
Я рушив у напрямку, що вказав мені волинський дядько з вусами, як у Тараса чи то Бульби, чи то Шевченка. Ось і буси. Стоять рядами, чисто вимиті. Скати блищать, змазані силіконом. У салоні приємний запах автокосметики. Хлопчики зробили передпродажну підготовку й навіть старі автівки виглядали, як лялечки. Я пройшов рядами. Нічого підходящого не було. Трохи послухав байки продавців і вже хотів рушати, думаючи, як переїхати в Рівне й подивитися ще там, поки базар не роз’їхався. Аж раптом знову побачив свого дядька водія.
— Щось підібрали?
— Та ні, ніц не бачу.
— А що треба, конкретніше?
— Бус, бажано дизель, щоб фургон був із холодильником. Сам розумієш для чого.
— Зачекай на лавці пару хвилин, випий кави. Щось знайдемо, щось придумаємо. Якщо тут немає, то в Польщі є. Це ж поруч. Чекай.
Польща для Павла була ближче, ніж Київ чи Львів.
На ларьку, де продавали каву, на куску фанери було написано крейдою: “Справжня віденська кава. 100-відсоткова арабіка”. Я взяв каву в паперовому стаканчику й сів на лавку. Кава була насправді добра, віденська-не віденська, але добра. Незважаючи на просту тару, тут, на заході України, не дозволяли собі опускати якість напою, поважали себе й заїжджих кавоманів.
Швидко повернувся мій провідник. Він стояв поруч із чолов’ягою років за 40, кремезної статури, впевненим у собі й у тому, що він робить. Павло щось розповідав йому, показуючи на мене, потім покликав.
— Петро, — чолов’яга протягнув руку.
Я представився, потиснув міцну, мозолясту руку.
— Це ти возиш “вантаж 200”?
— Так.
— Кажеш, бус потрібен із холодильником у фургоні?
— Так.
— Зараз пошукаємо. Тут нема. Щось має бути в Польщі. Зараз переговорю з хлопцями.
Він відійшов у холодок до паркану і хвилин 20 говорив із кількома співрозмовниками. Я не чув, про що йшлося, але було видно, що на когось тиснув, когось просив спокійно й переконливо. Тоді підійшов до мене й спитав:
— Гроші в тебе є і скільки? Є бус такий, як тобі треба. Завтра буде тут.
Я ще раз перевірив рахунок на мобільному й показав йому баланс. За ранок ще трохи накидали друзі, знайомі і зовсім незнайомі: Україна, США, Канада й навіть Коста Ріка.
— Мало. Але щось придумаємо.
Він жестом підізвав молодого хлопця, що натирав до блиску гуму на “мерседесі віто”. Що він казав, я не чув. Хлопець уважно вислухав його, киваючи головою. За мить хлопець зник між рядами бусів. Через деякий час до чолов’яги, який представився Петром, почали підходити торгаші. Віталися з Петром з повагою, про щось говорили. Іноді Петро показував на мене. Потім діставали з поясних сумочок гроші, віддавали Петрові й повагом ішли далі до свого автокраму. З деякими Петро обіймався, плескав по спині, що було особливою ознакою поваги. Іноді між візитерами й Петром виникала суперечка. Тоді говорили настільки голосно, що я чув уривки фраз. Решта товариства на суперечку навіть не повертали голови, роблячи вигляд, що нічого не чують.
Взагалі вважаю, що поки вся країна не зрозуміє, що йде війна, миру не буде…
— Сашко, ти вчора “беху” вінницьким продав. Я знаю за скільки. Чого ти мені, як жебракові, тицяєш 50 доларів? Я що — курва на трасі? — той, трохи огризаючись, ліз у свій капшук і додавав ще пару сотень баксів.
— Вітя, ти з Польщі не вилазиш, вона — вже дім рідний, — жорстко казав Петро іншому. — Все тобі мало. Ти, жлобок волинський, зимою броніки продавав на війну втридорога? Коли ти, сука, наїсися…
Десь за пів години потік відвідувачів стих, і Петро підійшов до мене:
— Є люди, як люди, а є жлоби. Але байдуже. Люди вони такі, які є. Різні. Ось номер моєї картки, кидай те, що наколядував. Давай паспорт свій і йди відпочивати. Бус буде завтра, повідомимо. Номер телефону залиш.
За кілька хвилин я перекинув свої гроші на картку, що дав Петро. Віддав паспорт.
— Ти не турбуйся, все буде добре.
— Я вже давно ні за що не турбуюсь, — спокійно сказав я.
— Бувай. Відпочивай, спи. Солдат спить — служба іде. Я служив 2 роки при совєтах.
Ми потиснули руки й розійшлися. Він невидимо й тихо продовжив керувати цим рейвахом, що зветься авторинок, а я пішов відсипатися, як порадив Петро. Наперекір вченим і лікарям, які стверджують, що не можна відіспатися за недосип і виспатися наперед, я все ж виробив у собі цю здібність. Тому, пообідавши в кафе, пішов відпочивати.
На другий день вранці подзвонив Петро:
— Бус уже тут. Хлопці його подивляться, поміняють масло, фільтри. Завтра вранці забереш.
— Добре, коли і де?
— Павло заїде за тобою і відвезе. Відсипайся, солдате.
Ну що ж, відпочиваю. Я вже давно не нервую, коли мушу чекати, бо так склалося і від мене не залежить. Я спокійний в аеропортах, коли погана погода, спокійний, коли треба перечекати обстріл. Я можу про щось думати, прокручуючи якісь ситуації, планувати майбутнє, моделювати різні несподіванки й намагатися придумати план, як із них вибиратися. Таке ось навчання на випадок енес. Можу й просто, так би мовити, натиснути, перегрузитись і ні про що не думати.
У номері я перевірив рахунок — впало ще трохи грошей. Відписався друзям. Зв’язався з групою “Вантаж 200”. Поки тихо, коли треба — повідомлять. Спробував заснути, але щось не спрацювало. Певно, зі сном перебір. У дитинстві й поки був молодий знаходив тему, яку розглядав із заплющеними очима й засинав. Малим я мріяв про якусь дорогу іграшку, бо точно знав, що батьки не зможуть купити. У школі — про ровер, так на Волині називали велосипед. Потім про те, як я сміливо танцюю з Людою — красунею зі свого класу, в армії — про дембель і так далі. З віком помітив, що все тяжче знаходити тему, під яку можна заснути. А останнім часом просто ніц, нічого зовсім. Про перемогу — я розумів, що вона буде нескоро й чи буде вона остаточною. Взагалі вважаю, що поки вся країна не зрозуміє, що йде війна, миру не буде. Люди різні, дуже різні. Не можна вимагати від людини того, на що вона взагалі не здатна. Ці два слова “свобода і незалежність” уперше за всі роки існування держави мають сенс, справжнє наповнення. Свобода через кров, смерть. Свобода оплачується кров’ю. Це так прикро, і це правда.
Я, як середньовічний лицар, що вдягав лати, готуючись до бою…
Вранці знову душ, бриття. Склав рюкзак. Розрахувався на рецепції й чекав на Павла. Коли допивав каву, то побачив, що він уже під’їхав.
— Виспався? Поїхали, тут недалеко.
Він повернув у провулок — і за кілька хвилин ми були на місці. Після Києва в Луцьку все поряд. СТО було на три машини. У відчинені ворота я побачив білий “спринтер” на ямі. Петро потиснув мені руку, обняв тричі, як годиться в особливо важливі моменти життя. Цей жест у бандитів є проявом поваги й рівності в статусі.
— У тебе страшна робота. Я поважаю тебе за це, але не можу сказати, що хочу зустріти тебе тут, на Волині, ще раз. Оминай краще наші краї, бо й так уже багато хлопців лягло в землю. Хай щастить тобі і бувай. Він не чекав, поки я сяду в машину, а скочив у свою “беху” й різко стартонув.
Я теж сів у свого буса. Підігнав сидіння під себе й обережно, звикаючи до габаритів, до зчеплення, до керма, рушив вулицями Луцька, до Рівного, через Новоград‑Волинський та Житомир на Київ. У Києві я загнав свого буса в невелику промзону на Кіровоградській, де зазвичай лишав його, коли бував у місті. Охоронець, який добре знав мене, запитав:
— Новий бус?
— Так.
— А де старий?
— Згорів.
— Як?
Я махнув рукою та пішов.
Вранці прокинувся вже із чіткою програмою, що буду робити сьогодні. Чесно кажучи, я про це знав заздалегідь і подумки прокручував цей день. Але не зізнавався собі, що так цього чекаю. Збирався я за давно відпрацьованою програмою. Це ще з юності. Так я збирався на захист диплома, потім — дисертації, на виступи на конференціях, на побачення, на важливі зустрічі, а потім — і в бій. Я вважав, що це додавало мені впевненості, допомагало сконцентруватися. Я, як середньовічний лицар, що вдягав лати, готуючись до бою.
Отож, спочатку душ. Я поголився до гладенької, майже відполірованої шкіри. Акуратно підстриг нігті. Одягнув нові шкарпетки, білизну, чорні джинси й білу сорочку. Біла сорочка для мене завжди була особливим вбранням. Це з дитинства, зі школи, коли на свята та урочистості форма одягу була така — “білий верх, чорний низ”. Далі — шкіряний пасок і туфлі. Туфлі модельні, шкіряні. Вони повинні щільно облягати, але не бути тісними. Ногам має бути комфортно. Ноги не повинні теліпатися, як у розтоптаних капцях чи старих кросівках. Тільки так я почувався впевненим і зібраним, у гарному настрої і готовим до всього.
Перевірив телефон — зарядка майже 100 процентів, ключі від машини — моєї “тойотки”, документи — права, техпаспорт, гроші, картки. Наче все. Ні, ще трохи, зовсім трохи одеколону “Фаренгейт”, просто не міняю звички вже давно. Ще раз оглянув себе в дзеркалі — і вперед.
Я їду вулицями Києва звичним маршрутом. Заїжджаю до штабу “Вантаж 200”. Звітую про останні події, узнаю новини, отримую маршрут і йду геть. Виїжджаю за місто, на трасу, хвилин 10 — і я на місці. Я ніколи не їду далі машиною. Кидаю автівку біля величезних воріт. Проходжу повз тіточок, які торгують квітами. Тут я ніколи не купую квіти. Квіти створені, щоб їх дарувати жінкам.
Я іду по алеї і вже здалека бачу Андрія і своїх друзів, усі вони тут, разом. Підходжу до кожного по черзі, кладу руку на гранітну стелу, як на плече. Вітаюся, торкаючись теплого, зігрітого сонцем граніту. Потім сідаю на лавку й довго мовчки сиджу, подумки розмовляючи з ними. Я розповідаю про свої пригоди. Про те, що завтра знову в дорогу. Про новий бус. Про спеку цього літа. Потім встаю, прощаюся з кожним по черзі, кладу руку на теплі гранітні плечі кожного і, не озираючись, іду. Іду і згадую…
