Сивий Харон

Смак полину я запам’ятав на все життя...

Ілюстраторка

Кріс Цвенгер
Сивий Харон

“Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав над вами.
Лиш в темному зворі ревіли гармати
І зорі на небі вмивались сльозами”.

— Стрілецька пісня “Коли ви вмирали” (“Тим, що впали”)

УСЕ БУЛО, ЯК завжди. Я під’їхав до моргу. Здав назад своїм бусом до входу й заглушив двигун. Стало тихо, і я почув ще щось, окрім натрудженого шуму авто. Двигун був уже досить втомлений, і я побоювався, що він може раптово підвести, особливо це було б недоречно в останні рейси. Спекотне літо давало ще більше навантаження на нього. Бус був, як кажуть, випуску 1990-го затертого року. Він добряче попрацював на дорогах Європи, був ввезений в Україну без розтаможки, щоби скінчити свій вік на “розборці” донором, даючи можливість вцілілими частинами продовжити життя своїм родичам.

Але сталася війна. Так, війна. Я ніколи не зможу це назвати АТО чи ще якось. Це хай політики вигадують якісь терміни, щоби не назвати війну війною. У них, напевно, свої резони. Можливо, так і треба, але їм. Я не зможу. Те, що бачу, я ніяким іншим словом, як “війна”, назвати не можу. І коли я перетинаю лінію розподілу, то вважаю її лінією фронту й нічим іншим. Так, я перетинаю її майже без перешкод. Майже, тому що для мене існує одна перешкода — обстріл, бо війна. Тоді я чекаю або шукаю той район, де працюють блокпости на пропуск. Гірше, коли я вже з вантажем. Бус без холодильника, і мені з вантажем треба скоріше добратися до місця призначення.

Мій бус із написом на борту великими літерами “ВАНТАЖ 200”, мов “Летючий голландець”, проходить крізь Україну непомітно, бо ніхто не хоче бачити такий транспорт. Я вже звик, що мене, коли бачать напис, пускають без черги на заправках, обслуговують швидше в придорожніх кафе, аби я їхав подалі зі своїм страшним вантажем. Частенько хтось із черги на заправці коротко питав у мене:

— Це твій? — киваючи на мого буса.
— Так, — коротко відповідав я.
— Повний бак, я плачу!

Я навіть не дякував, просто кивав.

Я не ображаюсь, що, коли заїжджаю випити кави на заправці, люди намагаються не паркуватися поруч. Коли я сиджу за столиком у кафе на заправці, ніхто не сідає за мій стіл, навіть тоді, коли нема місць. Я, напевно, пропах смертю. Не знаю як, але люди відчувають запах смерті біля мене, навіть не бачачи напис на борту “ВАНТАЖ 200”. Мені байдуже. Я звик. Не хочу ні з ким розмовляти.

Після тої страшної ночі, коли я побачив Андрія на холодній кам’яній підлозі Михайлівського монастиря, майже завжди мовчу. “Кача” досі рве моє серце. Я сам узявся за таку роботу. Це мій вибір. Я пішов воювати, але роки давали своє. Хлопці з Майдану дали мені позивний “Сивий”. Я дійсно став зовсім сивий після “Качі”, що лунала над Майданом для Андрія та його загиблих побратимів. Хлопці-добробати мене поважали, але я не міг вгнатися за ними й не хотів бути для них тягарем після поранення, “воював” у тилу. Сива голова і мій трохи заморожений спокій давали можливість забезпечувати хлопців і зброєю, і харчем. Тиловики мене ненавиділи. На мене не діяли ніякі відмовки. Працював із волонтерами. Одного разу на блокпосту спинився бус. Водій був зовсім хворий, і я підмінив його. Так я став перевізником.

На лавці біля моргу сидів і курив цигарку без фільтра санітар Микола. Мені завжди здавалося, що таких цигарок уже давно не виробляють, але він десь їх знаходив і курив. Я сів поруч так, щоби дим від його цигарки йшов в інший бік, бо міг просто знепритомніти від того диму.

— Посидь, зараз молодий мій усе завантажить. Ти що, як завжди, поспішаєш?
— Так. Хочу сьогодні до вечора перетнути фронт, щоб уночі доїхати. Спека.

Коли я вперше приїхав до донецького моргу за вантажем, Микола прийняв мене трохи насторожено. Потім, коли з’ясувалося, що колись в армії ми пройшли одну й ту ж школу сержантів, він сприйняв мене за свого. Армія, як іржа, в’їдається в чоловіків назавжди. У нього була улюблена фраза: “Я майже 30 років в патанатомії”. Він гордо називав себе директором моргу.

Микола викинув цигарку й почав монотонно перераховувати втрати сєпарів, з особливим задоволенням перераховував втрати росіян. Прізвища, номери частин, звання… Я ніколи не просив його це робити. Ми взагалі дуже мало розмовляли, точніше, він розмовляв, а я просто слухав. Так і тепер: слухав і запам’ятовував, використовуючи власну, ще студентську, систему. Я ніколи не перепитував, Микола сам якось інстинктивно замовкав на мить саме тоді, коли я намагався заархівувати чергову порцію інформації. Чому він це робив, я не розумів. Можливо, це був його внесок у нашу перемогу. Тільки перетнувши лінію фронту, я все, що запам’ятовував, скидав по електронці побратимам Андрія, які тримали свій інтернет-фронт.

Я з дитинства запам’ятав, на чому проколовся Ваня Солнцев, катаєвський “син полку”. Тому в телефоні в мене не було нічого зайвого: ні фотографій, ані записів — просто кілька найнеобхідніших номерів. Екран телефону мав тріщину, тому на нього не спокушалися при обшуках на блокпостах сопливі ополченці. Щоб їх не дратувати, я не вдягав камуфляж — тільки джинси, футболки, светри, цивільні куртки. Навіть рюкзак із моїми речами виглядав не як рюкзак туриста, а як рюкзак школяра.

Моя душа не стала черствою. Вона просто закам’яніла від болю…

Микола закінчив перераховувати, почав розповідати про новий порядок в окупації. Я слухав його і мовчав. Він звик до мене і звик, що розмова зі мною — монолог. Підійшов молодий санітар. Віддав документи на вантаж. Сів поруч, закурив і сказав:

— Май на увазі, вантаж проблемний, ми зробили, що могли, але спека. Тому давай, вези.

Я просто кивнув. Мовчки потиснув руку Миколі і його молодому помічнику, завів буса й рушив до лінії фронту.

Двигун працював рівно, він трохи перепочив від втоми та спеки. Дорога знайома, і їхати до КПП недалеко, але мені не поталанило. Це місце якесь “порчене”. Буса повело. Я зрозумів, що це колесо. Вийшов і оглянув машину. Побачив проколоте осколком від снаряда праве заднє колесо. Трохи дивно, що він потрапив саме під моє колесо. Щодня тут проїжджають сотні машин, а таке “щастя” дісталося мені. Дістаючи запаску, згадав, що молодий санітар попередив про “вантаж” на грані. Погано, зовсім погано. І ця проклята спека. Міняючи колесо, згадав, як майже рік тому мене тут зупинили кадирівці. Їх було троє — двоє молодих років по 20 і третій, що сидів у джипі, був старший, років за 30. Він був обкурений, упевнений і нахабний. Двоє молодших, його підлеглі, доповіли, що за вантаж я везу. Він наказав мене обшукати.

— Дєньґі єсть?

Я просто заперечливо хитнув головою.

— Обищітє машину, ґдє-то прячєт. Найдьом — прістрєлю, как сабаку!

Я знизав плечима, мені було байдуже. Я вмер ще тієї ночі, коли побачив мертвого Андрія на холодній підлозі Михайлівського монастиря. Відтоді я майже не розмовляв.

Мой атєц продавал живих і мьортвих расіян. Заработал нєплохо. Тєпєрь я буду тарґавать “укропамі”. Вайна дайот вазможнасті тєм, кто умєєт іх іспользовать.
— Нєт нічєво, — доповіли чеченці.
— Тєпєрь малісь сваєму Боґу! — він дослав патрон у патронник свого АК.

У моєму бусі лежали хлопці-воїни, мертві, але для матерів вони сини — живі чи мертві, завжди сини. Матері їх чекають. Сини обіцяли повернутися живими, та не змогли, — полягли за Україну. Тепер я мушу їх повернути, щоби вони спочивали в рідній землі. Я добровільно почав це робити й маю довести справу до кінця. Моя душа не стала черствою. Вона просто закам’яніла від болю. Я роблю цю роботу, бо хтось має її робити. Коли вперше в’їхав у село зі своїм страшним вантажем і побачив, як люди стоять на колінах, зустрічаючи свого земляка, віддаючи йому останню шану, то зрозумів, що рватися від болю може й закам’яніла душа. Після цього я замовк, здавалося, назовсім. Але зараз заговорив:

— Стріляй! Не промахнися! Сюди! — я задер пропітнілу футболку і ткнув пальцем у шрам на грудях. — Але хтось має повертати синів матерям! Ти теж смертний!

Не знаю, що вразило цих відморозків — мій шрам, хрипкий голос, лють чи байдужість до свого життя, але старший махнув рукою:

— Єжай!

Коли поставив запаску й витер руки, я зрозумів, що не встигну на ту сторону фронту, в Україну, і змушений буду ночувати тут.

Уранці довго не пропускали, когось шукали чи то просто тягнули час. Нарешті перетнув лінію фронту. Сонце стояло високо. Було спекотно. До Києва залишалася година-півтори дороги. Аж раптом я почув глухий вибух у вантажному відсіку буса. Відразу зрозумів, що це був за звук. Раніше чув про таке, але сподівався, що зі мною такого не трапиться. З кимось може трапитися, а зі мною — ні. Я гнав від себе цю думку, щоби не наврочити. Але сталося так, як сталося. Вибухнуло тіло.

Подумки я завжди прокручував різні непередбачувані обставини й планував вихід із таких ситуацій. Підсвідомо був готовий і до того, що трапилося. Не зупиняючись, проїхав кілька кілометрів, поки не побачив з’їзд на дорогу, що вела до села. Проїхав ще трохи по цій дорозі і звернув убік, на поле. Поле було неоране вже не один рік, поросло чагарником і полином. Певно, це був чийсь пай, його отримували селяни після розвалу колгоспу. Я зупинився і прислухався до підозрілого бурчання у двигуні. Все, старий відпрацював. Добряче потрудився на європейських дорогах, дісталося і на українських шляхах.

Вийшов, розім’яв м’язи, затерплі від довгої дороги. Витягнув рюкзак і документи з бардачка. Дістав пласку каністру з бензином. Це було 5-літрове ензе пального на випадок проблем із заправкою. Пальне знадобилося, але не для двигуна.

Сонце палило так, що дзвеніло у вухах. Чомусь згадалося, як у дитинстві в таку ж спеку з братом ходили купатися до ставка. Йшли скошеним полем, босими ногами пригинали колючу стерню, ніби ковзаючи, щоб не кололо ноги.

Смак полину, як смак життя, — солодке і гірке водночас…

Я склав усе, що витягнув з машини, метрів за 50 від буса. Зняв номери. Сфотографував і записав координати з навігатора. Вдягнув респіратор, якого возив весь час із собою з надією, що не знадобиться. Відчинив задні двері буса й зробив кілька фото, намагаючись не дихати. Розумів, що, можливо, доведеться звітувати. Не знав перед ким: СБУ, батьками, волонтерами з групи “Вантаж 200” чи перед Богом.

Те, що я побачив у бусі, було очікуване, але реальність виявилася ще страшнішою ніж те, що можна було уявити. Цього не повинні бачити люди, але знати, що таке є, повинні. Війна — це не ордени і паради, романтика і звитяга. Це кров, сморід і пекло. Романтики чортові, що оспівують війну, будьте ви тричі прокляті! Вас би сюди, до мого буса, щоби ви подивилися й відчули, яка війна на вигляд і на аромат. Щоби ви здохли, оспівувачі війни! Усі, хто заробляє грубі гроші чи політичний капітал на чужій біді, щоби вам щодня стояло перед очима те, що щойно побачив я. Я бачив багато, а звикнути не зміг.

Зробив вузол з куртки, брудних футболок, ганчірок. Змочив усе добре бензином і, привідчинивши двері, кинув усередину. Потім зробив смолоскип, підпалив запальничкою і теж пожбурив усередину.

Полум’я спочатку несміливо загорілося, а потім потужно заревло. Малим я завжди дивувався, як можуть горіти танки, машини — вони залізні. На війні я бачив ущент згорілі танки та машини й уже нічому не дивувався.

Я сів на землю біля речей і став чекати. Руки смерділи бензином. Витирав їх футболкою, землею і полином. Полин був сріблястий. На неораній кілька років землі він забуяв, як колись у розкішних українських степах, де тільки козацькі коні іноді топтали його.

Колись, ще малим, я був влітку в тітки й разом із двоюрідним братом пас корову. За грою старими картами в “дурня” з такими ж пастухами ми проґавили корову, що зайшла в зарослі й наїлася полину. Ми вигнали її, але було пізно. Ввечері, видоївши корову, тітка Ганя налила нам по склянці молока. Молоко мало гарний жовтуватий колір і дивний смак. Воно було водночас солодке і гірке.

Цю гіркоту не можна було перебити навіть цукром. Гіркими були і кисляк, і сметана. Масло, яке ми з братом збили в дерев’яній діжці — маслобійці, теж було гірке і солодке. Спроби тітки якось врятувати добовий надій були марні. Ми отримали своє, що не вгледіли корову, а смак полину я запам’ятав на все життя. Смак полину, як смак життя, — солодке і гірке водночас.

Бус горів завзято. На дорозі, що вела до села, я побачив “таврію” з написом “Дільничний”. Це місцевий “шериф” хоробро їхав перевірити, що коїться в його дільничній парафії. Треба було приготуватися, щоб із переляку не почав стріляти. Було б зовсім прикро бути підстреленим сільським міліціянтом. Я приготував документи і тримав їх у руках, показуючи, що, крім паперів, нічого не тримаю.

— Стій, де стоїш, тримай руки так, щоб я бачив!

Наш сільський мент тримався, як справжній кіношний американський коп. Молодий і завзятий, ще й у новенькій формі.

— Що робимо? Сліди замітаємо, кінці у вогонь? — це до мене й до дядька, що вийшов із машини й спокійно спостерігав “сюжет із бойовика”.
— Василю Івановичу, заберіть у нього документи й прочитайте, що за птиця фенікс тут палає.

Той, кого дільничний назвав Василем Івановичем, спокійно підійшов до мене, привітався, взяв папери й запитав:

— Звідки? Чому палає бус? Що трапилося?
— “Вантаж 200”. Спека. Вибухнуло. Не довіз. Палю, — все вмістилося в кілька слів.

Я вже давно навчився малослів’ю. Після тієї ночі в Михайлівському соборі, коли я не міг знайти слів для матері, що втратила сина. Чи взагалі існують на світі слова, які втішать матір, що втратила сина? Усі слова, усіма мовами світу не здатні ні на краплину втамувати горе. То навіщо слова, які дуже мало вартують і не допомагають у страшний час? Відтоді з моїх вуст усе тільки коротко та інформативно.

Після перевірки вже познайомилися. Василь Іванович був головою сільради невеликого села недалеко від траси.

— Що далі будеш робити?
— Почекаю, коли все згорить, і рушу далі, — у мене вже був план, але я не збирався ним ділитися.
— Уже вечоріє, заночуй у нас, вранці й рушиш. Повечеряємо, — він, як і всі інші люди, що дізнавалися, чим я займаюсь, трохи із цікавістю і трохи з острахом дивився на мене. Смерть завжди викликає одночасно і страх, і якусь неприродну цікавість.

Ще тоді, коли молодим працював в НДІ, у відділі патморфології, спостерігав, як молоді лаборантки бігали в морг подивитися на мертві тіла. Не міг тоді збагнути такої цікавості. Лікарі-анатоми, які щодня мали справу зі смертю, ставилися до роботи професійно і спокійно, я б сказав — з повагою.

Ми ще трохи постояли, втиснулися в поліцейську машину й рушили до села.

— У мене вдома теща гостює, переночуєш у сільраді. У нас там гарно, є телевізор і диван.
— Добре, — у сільраді, так у сільраді. Я його розумів. Жінка не була б рада такому гостю.

Дорогою Василь Іванович розповідав, що двоє хлопців з їхнього села воюють в АТО і як вони всім селом збирали їх на війну. Він із гордістю наголосив, що купили їм бронежилети 4-го класу захисту, кевларові шоломи і всю форму стандарту НАТО. Він особливо наголошував на словах: “4-й клас”, “кевларові”, “НАТО”. Думали ще купити тепловізор, але дорого. Може, підключать агрофірму, що працює на колишніх колгоспних полях, тоді придбають. Він ніби звітував переді мною, хоча не переді мною, а швидше, перед тим хлопцем із Волині, що так і не потрапив додому, а перетворився в гарячий попіл на чужому полі на Київщині. Простий сільський голова. Він трохи випиває. Його видавали щоки і ніс із прожилками кровоносних судин і ледь помітне тремтіння рук. Напевно, він трохи підторговує земелькою, що ще залишилась у володінні сільради. Але коли прийшла війна, він злякався, як і тисячі українців, бо було чого лякатися.

Російська армія, одна з найбільших у світі, розпочала підготовлену війну проти України. Але реакція на страх була досить дивною і неочікуваною для ворога, для світу і для нас самих. З переляку чоловіки наступного ж дня після вторгнення взяли в кільце військкомати, вимагаючи дати зброю і відправити негайно на фронт, на захист України. У бій пішли добробати, жінки, діди, на фронт рвалися навіть підлітки. Народ почав вдягати й годувати армію, не чекаючи ні на кого. Пенсіонери з прикордонних сіл і містечок, які возили за кордон сигарети й горілку, почали привозити звідти якісні бронежилети. Вони обходили заборону на ввіз партії, і кожен віз для “власної” потреби бронежилет, який уже наступного дня прикривав груди патріотів, що стояли на передовій. Усе це зламало всі надії ворога на “бліцкриг”, на легку перемогу. Ось така реакція на страх вийшла. Так, ми всі злякалися. Ми — мирний народ, але не треба нас лякати, ми з переляку можемо дуже багато наробити.

Я мав привезти воїна додому. Там його чекають…

Василь Іванович далі розповідав, що вони з батюшкою вже двічі возили на передову допомогу.

— Все, приїхали, — сказав дільничний і заглушив мотор “таврії”.
— Відпочивайте, я зараз вернусь за хвильку, все організую, — мовив голова, вмостився за руль і поїхав.

Ми з дільничним сіли на лавку біля сільради й закурили.

— Василь Іванович — толковий мужик, другий термін головує. І люди поважають, і в районі цінують. Себе не забуває і про село дбає, про людей. Хазяїн, — похвалив голову дільничний.

Я роззирнувся. Стандартна будівля із силікатної цегли, лавка біля сходів, на якій і сиділи ми з дільничним, чекаючи голову сільської ради. Дошка оголошень.

Під’їхав голова. Накрив стіл у своєму кабінеті. Ми вечеряли. Голова говорив. Він був радий поїхати з дому від тещі. Я мовчки поїв і слухав голову. Він трохи випив і намагався розговорити мене. Його цікавило, коли це все скінчиться. Що я міг сказати? Я взагалі вважаю, що реально це не на один рік. Ізраїль воює десятиріччями. Так і нам, можливо, доведеться не один рік боронити Європу від навали зі Сходу…

Я прокинувся, щойно почало сіріти. Вмився. Поголився. Акумулятор електробритви ще тягнув. Випив рештки кави з термоса, сполоснув його. Узяв свій рюкзак і вийшов із сільради. Підпер двері щіткою, як просив голова, і рушив за село, до свого буса.

Бус, вірніше те, що від нього лишилося, був ще теплий. Я це відчув, як тільки наблизився до згарища. Дістав термос, помолився. Соромно, але я не знаю жодної молитви до кінця. Коли звертаюся до Бога, сам створюю молитву, таку, щоби Бог почув. На фронті я зустрів капелана, який простояв весь Майдан, а потім творив першу заупокійну героям, що лежали на підлозі в Михайлівському монастирі. Я його запам’ятав із тієї страшної ночі, коли знайшов Андрія. Сказав йому, що молюся своїми молитвами, бо не знаю жодної, навіть “Отче наш” не до кінця. Він заспокоїв мене і сказав, що молитву від серця Бог завжди почує.

Помолившись, я взявся до роботи. З гіркого полину зробив віничок, зігнув кусок бляшанки, зробив щось подібне до совка. На згарищі, там, де було тіло, змів попіл і засипав у термос. Разом із попелом у термосі побачив кілька листочків сріблястого полину.

Я мав привезти воїна додому. Там його чекають. Чекають — і все. Привезу його попіл, хай так, але хоч попіл воїна ляже в рідну землю. Це все, що я можу. Не знаю, як гляну в очі матері, що не дочекалася сина живим. Не дочекалася і мертвого. Дочекалася жмені попелу. Попелу з гірким листям полину. У китайському металевому термосі. Я зробив ще кілька фото згарища, перехрестився й рушив до траси, що гуркотіла недалеко. 

Після обіду на попутках добрався до Луцька. Подякував далекобійнику, що гнав далі на Європу. Зупинив першу-ліпшу “таксівку”. Водій, такий собі волинський дядько, з тих, що, знаючи десяток слів англійською та німецькою, сміливо пролітають на авто крізь усю Європу. Польща, Чехія — це для них рідний дім. Як і далі вся Європа, аж до Іспанії, Португалії та Англії. Я сів, не торгуючись, тільки назвав, яке село мені потрібно.

— Не хвилюйтесь, тут недалеко, миттю домчимо.

Я мовчки кивнув. Водій зробив кілька спроб розговорити мене й замовк. Ми в’їхали в село. Я зупинив машину і спитав двох дівчаток років по 12:

— Де живуть Яремчуки?
— Ви правильно їдете, ще трохи — і побачите їхній двір. Там ворота відчинені. І віко труни сперте на стіну. Вінки. Вони сина чекають, — дівчата сміливо й вичерпно все пояснили.
— Дякую, дівчата.

Ми ще трохи проїхали, і водій зупинився біля двору з відчиненими воротами. В Україні відчиняють ворота, коли в хаті покійник.

— Зачекай, я недовго, — кинув я дядькові, узяв рюкзак і рушив.

Я вже звик, хоча до такого не можна звикнути, що приношу звістку про горе в українські сім’ї. Але я завжди привозив домовину, хай як, але тіло верталося в рідну землю. Сьогодні в мене лише жменя попелу з гірким полином. Я зайшов у хату.

На заїжджого відразу звернули увагу. До мене підійшов чоловік із сивим волоссям, молодший від мене, але сивий. Певно, батько. Мати, притиснувши долоні до грудей, дивилася на мене з якоюсь безнадійною надією. Вона вже виплакала очі й тепер просто чекала свого синочка, щоб провести його в останню путь від батьківського порогу, на цвинтар, де спочивало не одне покоління Яремчуків.

Я дістав документи, сказав, що з волонтерської групи “Вантаж 200”. Поки я добирався до цієї хати, подумки продумав усе, що я скажу, як поясню. Але зараз замовк.

Тому виходило, що я Харон цього світу. Доправляю тіла бусом до могили, а далі вже через Стікс Харон доправляє їх у потойбіччя. Кожен робить своє…

Я просто поставив термос на стіл і сказав:

— Ось тут попіл із тіла вашого сина.
— Де син? Ви мали його привезти, — мати запитала тихо, не дивлячись на стіл, на якому стояв китайський металевий термос із попелом.
— Це все.
— Чому так? — спитав батько. — Як це все?
— Так сталося, вибачте! Я винен… Я поклав папери на стіл. Перехрестився і вийшов з хати, залишивши матір, що безсило присіла на стілець, не зводячи погляду зі столу, де стояв термос.

За мною вийшов із хати батько:

— Стій, розказуй, що сталося.

Я коротко пояснив.

— Вона і труну вбрала для сина, і вінок сплела, — провадив батько.

Я обвів поглядом двір. Там стояли вінки. Вінків було багато, певно, усе село прийшло, щоб провести в останню путь Героя. Стояла труна, що ще пахла лісом. Стояли і ми, мовчки.

— Курѝ, — батько протягнув пачку “Прими”, — тяжко їй, вона ще раз його втратила.

Ми закурили, мені було тяжко й гірко залишатися, але й піти я не міг.

— Страшна твоя робота і потрібна. Хтось мусить це робити, — батько кинув цигарку.
— Так, — сказав я, щоби не мовчати.
— Чекай, перекуси, зараз хазяйки погодують.

Він уже думав за мене. Я гість, страшний, але гість.

— Дякую, поїду, чекає машина.
— Ну так, розумію. Щасти тобі.

За воротами стояла чимала юрба односельчан. Сільське “радіо” миттєво донесло страшну звістку. Розмови затихли, люди розступилися, і я пройшов через мовчазний стрій до машини. Водій уже розвернувся, і я сів у машину.

— Куди? — спитав дядько, з його тону я зрозумів, що він у курсі, кого я привіз і як.
— Тепер у Луцьк, у готель.
— У який?
— У центр, у “Волинь”, — я просто нічого іншого не знав, а в цьому готелі колись ночував ще школярем, коли був у Луцьку на обласній олімпіаді з фізики.
— Добре.
— Завтра субота, автобазар?
— Так. Щось маєте купити?
— Подивитись.
— Я можу вранці підвезти вас.

Він перейшов на “ви”, хоча дорогою до села були на “ти”. Він сказав, що його звуть Павло, усю дорогу розповідав про Європу, як він привіз ще в 90-х обладнання для шиномонтажу. І тепер син тримає шиномонтаж, а він, щоби не заважати синові, таксує і трохи ганяє в Польщу через Устилуг із цигарками та горілкою.

— Добре, о сьомій, — водій став чемним і трохи збентеженим. Так завжди відбувалося з людьми, коли вони дізнавалися, чим я займаюсь. Я звик.

Він висадив мене біля готелю, газонув і зник на вулицях старого Луцька. Я ще трохи постояв і пішов заселятися. Готель змінився відтоді, як я був тут. У номері я став під душ і довго насолоджувався струменями води — то гарячої, як окріп, то холодної, як лід. Намагався змити із себе пилюку доріг, запах бензину, що все ще вчувався мені після того, як я палив свого буса. Я намагався змити водою всю негативну енергію, якої вдосталь набрався останнім часом. Намагався, але не змив, не вдалося. Бо, коли я вечеряв у кафе недалеко від готелю, я знову відчув, що знаходжуся в колі, яке ніхто не хоче перетнути. Якось інстинктивно всі сідали на відстані від мене. Я із цим змирився вже давно, мені просто було байдуже, що відчувають люди, коли стикаються зі мною. Біль, смерть? Я сам уже не відчував нічого. Я ніби закляк. Робив те, що роблю, бо хтось мусить це робити. Чомусь так сталося, що доля вибрала мене, і я інколи почував себе Хароном. Згідно з мітологією, він перевозив тільки тих, чиї кістки знайшли спокій у могилі. Тому виходило, що я — Харон цього світу. Доправляю тіла бусом до могили, а далі вже через Стікс Харон доправляє їх у потойбіччя. Кожен робить своє.

Ввечері в номері я перевірив, що в мене було на картці. Там було трохи грошей, але небагато. На новий-старий бус не вистачило б. Я зв’язався з тими, хто вже допомагав волонтерам, коротко описав ситуацію. Не просив грошей, просто казав і писав, на що потрібні. Подивимося вранці, чи мене почули.

Я давно навчився жити по-солдатськи — спати, коли є можливість, і не спати, коли не можна спати. Їсти, коли є що їсти, і не їсти, якщо їжі немає. Я ліг на ліжко, втомлене тіло відчуло прохолоду простирадла, і я заснув.

Прокинувся о шостій. Душ, бриття. Спустився на вулицю. Мій учорашній водій уже чекав.

— Кави б випити. Де можна вранці знайти доброї кави в Луцьку?
— Без проблем. Є точка, де всі нічні люди п’ють каву. Там гарна машинка й дівчата якісне зерно самі смажать і мелють. Їм хлопці, мої знайомі, возять із Польщі.

Усе так і було. Гарна кава зробила мій розум світлим, і я відчув, як мій внутрішній процесор включив режим “турбо”. Доки їхали до автобазару, я перевірив у телефоні свій рахунок. За ніч грошей накидали чимало, але цього не досить, щоб узяти не зовсім убите авто та ще й із холодильником. Так, я хотів взяти буса з холодильником. Останній рейс довів, що таки треба мати нормальний транспорт для такого вантажу.

— Все, базар, — сказав мій водій.
— Дякую.

Я розрахувався і вже рушив далі, коли почув.

— Що шукаєте, пане, я все тут знаю і допоможу. Тут різні клоуни є. Таке продадуть, що тільки в Києві зрозумієте, що вас розвели.
— Та я хочу подивитися буса.
— Ось у тому кутку стоять хлопці з бусами.
— Дякую, як щось знайду, то передзвоню, щоб подивились і порадили.

Я рушив у напрямку, що вказав мені волинський дядько з вусами, як у Тараса чи то Бульби, чи то Шевченка. Ось і буси. Стоять рядами, чисто вимиті. Скати блищать, змазані силіконом. У салоні приємний запах автокосметики. Хлопчики зробили передпродажну підготовку й навіть старі автівки виглядали, як лялечки. Я пройшов рядами. Нічого підходящого не було. Трохи послухав байки продавців і вже хотів рушати, думаючи, як переїхати в Рівне й подивитися ще там, поки базар не роз’їхався. Аж раптом знову побачив свого дядька водія.

— Щось підібрали?
— Та ні, ніц не бачу.
— А що треба, конкретніше?
— Бус, бажано дизель, щоб фургон був із холодильником. Сам розумієш для чого.
— Зачекай на лавці пару хвилин, випий кави. Щось знайдемо, щось придумаємо. Якщо тут немає, то в Польщі є. Це ж поруч. Чекай.

Польща для Павла була ближче, ніж Київ чи Львів. 

На ларьку, де продавали каву, на куску фанери було написано крейдою: “Справжня віденська кава. 100-відсоткова арабіка”. Я взяв каву в паперовому стаканчику й сів на лавку. Кава була насправді добра, віденська-не віденська, але добра. Незважаючи на просту тару, тут, на заході України, не дозволяли собі опускати якість напою, поважали себе й заїжджих кавоманів.

Швидко повернувся мій провідник. Він стояв поруч із чолов’ягою років за 40, кремезної статури, впевненим у собі й у тому, що він робить. Павло щось розповідав йому, показуючи на мене, потім покликав.

— Петро, — чолов’яга протягнув руку.

Я представився, потиснув міцну, мозолясту руку.

— Це ти возиш “вантаж 200”?
— Так.
— Кажеш, бус потрібен із холодильником у фургоні?
— Так.
— Зараз пошукаємо. Тут нема. Щось має бути в Польщі. Зараз переговорю з хлопцями.

Він відійшов у холодок до паркану і хвилин 20 говорив із кількома співрозмовниками. Я не чув, про що йшлося, але було видно, що на когось тиснув, когось просив спокійно й переконливо. Тоді підійшов до мене й спитав:

— Гроші в тебе є і скільки? Є бус такий, як тобі треба. Завтра буде тут.

Я ще раз перевірив рахунок на мобільному й показав йому баланс. За ранок ще трохи накидали друзі, знайомі і зовсім незнайомі: Україна, США, Канада й навіть Коста Ріка.

— Мало. Але щось придумаємо.

Він жестом підізвав молодого хлопця, що натирав до блиску гуму на “мерседесі віто”. Що він казав, я не чув. Хлопець уважно вислухав його, киваючи головою. За мить хлопець зник між рядами бусів. Через деякий час до чолов’яги, який представився Петром, почали підходити торгаші. Віталися з Петром з повагою, про щось говорили. Іноді Петро показував на мене. Потім діставали з поясних сумочок гроші, віддавали Петрові й повагом ішли далі до свого автокраму. З деякими Петро обіймався, плескав по спині, що було особливою ознакою поваги. Іноді між візитерами й Петром виникала суперечка. Тоді говорили настільки голосно, що я чув уривки фраз. Решта товариства на суперечку навіть не повертали голови, роблячи вигляд, що нічого не чують.

Взагалі вважаю, що поки вся країна не зрозуміє, що йде війна, миру не буде…

— Сашко, ти вчора “беху” вінницьким продав. Я знаю за скільки. Чого ти мені, як жебракові, тицяєш 50 доларів? Я що — курва на трасі? — той, трохи огризаючись, ліз у свій капшук і додавав ще пару сотень баксів.
— Вітя, ти з Польщі не вилазиш, вона — вже дім рідний, — жорстко казав Петро іншому. — Все тобі мало. Ти, жлобок волинський, зимою броніки продавав на війну втридорога? Коли ти, сука, наїсися…

Десь за пів години потік відвідувачів стих, і Петро підійшов до мене:

— Є люди, як люди, а є жлоби. Але байдуже. Люди вони такі, які є. Різні. Ось номер моєї картки, кидай те, що наколядував. Давай паспорт свій і йди відпочивати. Бус буде завтра, повідомимо. Номер телефону залиш.

За кілька хвилин я перекинув свої гроші на картку, що дав Петро. Віддав паспорт.

— Ти не турбуйся, все буде добре.
— Я вже давно ні за що не турбуюсь, — спокійно сказав я.
— Бувай. Відпочивай, спи. Солдат спить — служба іде. Я служив 2 роки при совєтах.

Ми потиснули руки й розійшлися. Він невидимо й тихо продовжив керувати цим рейвахом, що зветься авторинок, а я пішов відсипатися, як порадив Петро. Наперекір вченим і лікарям, які стверджують, що не можна відіспатися за недосип і виспатися наперед, я все ж виробив у собі цю здібність. Тому, пообідавши в кафе, пішов відпочивати.

На другий день вранці подзвонив Петро:

— Бус уже тут. Хлопці його подивляться, поміняють масло, фільтри. Завтра вранці забереш.
— Добре, коли і де?
— Павло заїде за тобою і відвезе. Відсипайся, солдате.

Ну що ж, відпочиваю. Я вже давно не нервую, коли мушу чекати, бо так склалося і від мене не залежить. Я спокійний в аеропортах, коли погана погода, спокійний, коли треба перечекати обстріл. Я можу про щось думати, прокручуючи якісь ситуації, планувати майбутнє, моделювати різні несподіванки й намагатися придумати план, як із них вибиратися. Таке ось навчання на випадок енес. Можу й просто, так би мовити, натиснути, перегрузитись і ні про що не думати. 

У номері я перевірив рахунок — впало ще трохи грошей. Відписався друзям. Зв’язався з групою “Вантаж 200”. Поки тихо, коли треба — повідомлять. Спробував заснути, але щось не спрацювало. Певно, зі сном перебір. У дитинстві й поки був молодий знаходив тему, яку розглядав із заплющеними очима й засинав. Малим я мріяв про якусь дорогу іграшку, бо точно знав, що батьки не зможуть купити. У школі — про ровер, так на Волині називали велосипед. Потім про те, як я сміливо танцюю з Людою — красунею зі свого класу, в армії — про дембель і так далі. З віком помітив, що все тяжче знаходити тему, під яку можна заснути. А останнім часом просто ніц, нічого зовсім. Про перемогу — я розумів, що вона буде нескоро й чи буде вона остаточною. Взагалі вважаю, що поки вся країна не зрозуміє, що йде війна, миру не буде. Люди різні, дуже різні. Не можна вимагати від людини того, на що вона взагалі не здатна. Ці два слова “свобода і незалежність” уперше за всі роки існування держави мають сенс, справжнє наповнення. Свобода через кров, смерть. Свобода оплачується кров’ю. Це так прикро, і це правда.

Я, як середньовічний лицар, що вдягав лати, готуючись до бою…

Вранці знову душ, бриття. Склав рюкзак. Розрахувався на рецепції й чекав на Павла. Коли допивав каву, то побачив, що він уже під’їхав.

— Виспався? Поїхали, тут недалеко.

Він повернув у провулок — і за кілька хвилин ми були на місці. Після Києва в Луцьку все поряд. СТО було на три машини. У відчинені ворота я побачив білий “спринтер” на ямі. Петро потиснув мені руку, обняв тричі, як годиться в особливо важливі моменти життя. Цей жест у бандитів є проявом поваги й рівності в статусі.

— У тебе страшна робота. Я поважаю тебе за це, але не можу сказати, що хочу зустріти тебе тут, на Волині, ще раз. Оминай краще наші краї, бо й так уже багато хлопців лягло в землю. Хай щастить тобі і бувай. Він не чекав, поки я сяду в машину, а скочив у свою “беху” й різко стартонув.

Я теж сів у свого буса. Підігнав сидіння під себе й обережно, звикаючи до габаритів, до зчеплення, до керма, рушив вулицями Луцька, до Рівного, через Новоград‑Волинський та Житомир на Київ. У Києві я загнав свого буса в невелику промзону на Кіровоградській, де зазвичай лишав його, коли бував у місті. Охоронець, який добре знав мене, запитав:

— Новий бус?
— Так.
— А де старий?
— Згорів.
— Як?

Я махнув рукою та пішов.

Вранці прокинувся вже із чіткою програмою, що буду робити сьогодні. Чесно кажучи, я про це знав заздалегідь і подумки прокручував цей день. Але не зізнавався собі, що так цього чекаю. Збирався я за давно відпрацьованою програмою. Це ще з юності. Так я збирався на захист диплома, потім — дисертації, на виступи на конференціях, на побачення, на важливі зустрічі, а потім — і в бій. Я вважав, що це додавало мені впевненості, допомагало сконцентруватися. Я, як середньовічний лицар, що вдягав лати, готуючись до бою.

Отож, спочатку душ. Я поголився до гладенької, майже відполірованої шкіри. Акуратно підстриг нігті. Одягнув нові шкарпетки, білизну, чорні джинси й білу сорочку. Біла сорочка для мене завжди була особливим вбранням. Це з дитинства, зі школи, коли на свята та урочистості форма одягу була така — “білий верх, чорний низ”. Далі — шкіряний пасок і туфлі. Туфлі модельні, шкіряні. Вони повинні щільно облягати, але не бути тісними. Ногам має бути комфортно. Ноги не повинні теліпатися, як у розтоптаних капцях чи старих кросівках. Тільки так я почувався впевненим і зібраним, у гарному настрої і готовим до всього.

Перевірив телефон — зарядка майже 100 процентів, ключі від машини — моєї “тойотки”, документи — права, техпаспорт, гроші, картки. Наче все. Ні, ще трохи, зовсім трохи одеколону “Фаренгейт”, просто не міняю звички вже давно. Ще раз оглянув себе в дзеркалі — і вперед.

Я їду вулицями Києва звичним маршрутом. Заїжджаю до штабу “Вантаж 200”. Звітую про останні події, узнаю новини, отримую маршрут і йду геть. Виїжджаю за місто, на трасу, хвилин 10 — і я на місці. Я ніколи не їду далі машиною. Кидаю автівку біля величезних воріт. Проходжу повз тіточок, які торгують квітами. Тут я ніколи не купую квіти. Квіти створені, щоб їх дарувати жінкам.

Я іду по алеї і вже здалека бачу Андрія і своїх друзів, усі вони тут, разом. Підходжу до кожного по черзі, кладу руку на гранітну стелу, як на плече. Вітаюся, торкаючись теплого, зігрітого сонцем граніту. Потім сідаю на лавку й довго мовчки сиджу, подумки розмовляючи з ними. Я розповідаю про свої пригоди. Про те, що завтра знову в дорогу. Про новий бус. Про спеку цього літа. Потім встаю, прощаюся з кожним по черзі, кладу руку на теплі гранітні плечі кожного і, не озираючись, іду. Іду і згадую…

***

НА МАЙДАНІ Я стояв з Андрієм у сотні зі студентами Могилянки. З тими, які назвали мене “Сивий”. Вони були мені дуже цікаві, це нове покоління, яке на бачило совка й не мало багатьох комплексів нашого покоління. Совок сидить у нас на генетичному рівні, як би ми не вважали себе продвинутими — совок, як іржа, сидить у нас. Я після багатьох років так і не зміг витравити до кінця цей вплив. Молодь не була ні в піонерах, ані в комсомолі. Вони знали англійську, німецьку, французьку та інші мови. Не просто знали, вони вільно могли мислити на тих мовах. Вони не мали кордонів у своїх бажаннях. Вони не хотіли жити з президентом уркою. Вони не бажали чекати, поки щось зміниться в країні еволюційно, вони змінювали свою країну революційно. Я слухав їх і заздрив. Могилянські студенти відрізнялися навіть від студентів інших вишів. Хтось зі студентів університету Шевченка сказав про студентів Могилянки, що вони всі трохи здвинуті. Як на мене, вони дійсно такі, а багато хто зовсім не збирається двигатися, цінуючи стабільність, що просто є стагнацією. Я дивився на них, як на майбутнє країни. Вони були відчайдушні у своїх саморобних обладунках — лицарі революції. Чорні від горілої гуми, вони не втрачали почуття гумору й навіть ходили на Поділ здавати заліки.

Одного разу і я пішов з ними на Поділ. Вони — на навчання, а я — подихати чистим повітрям і десь перекусити. Зайшов у кафе “Трапезна” — це студентське кафе, просто в корпусі Могилянки, вхід із Контрактової площі. Я зайшов усередину, роздивився. Зліва — роздача, де стояли студенти з тацями, у залі меблі дерев’яні, гамір від студентів. Атмосферою це нагадувало студентську їдальню в студмістечку на Ломоносова тоді, коли я ще був студентом, але вона й близько не нагадувала кафе “Трапезна”. Такі інтер’єри в СССР мали хіба що ресторани. Та й столовка моїх студентських років мала красномовну назву — “Бухенвальд”. Хто зі студентів влучно придумав таку назву — невідомо, але вона припала до душі й не одне покоління студентства так її і називає. Назва прижилася з двох причин — якість їжі та димар із червоної цегли, що нагадував труби крематорію.

Я набрав усякого різного на тацю, розрахувався на касі й оглядівся, шукаючи вільне місце. Звільнився столик біля вікна навпроти каси і стійки з кавою. Я сів, спокійно поїв, у теплі й за зручним столом, сидячи на дерев’яному, комфортному дивані. Стояв добрий молодіжний шум. Усі говорили наче впівголоса, але кількість голосів була така, що все зливалося в дивну симфонію — дівчачий щебет, неокріплі баси хлопців, рінґтони телефонів, чих-пих кавоварки. Аромат кави, змішаний із запахом кухні, і сморід горілої гуми, який принесли хлопці і дівчата, що прийшли на залік із Майдану, створювали щось неповторне, і цю музику ароматів не зміг би розписати по нотах ні один парфумер.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Я вже допивав каву, коли побачив Її. Обводячи поглядом зал, вона повернулася до мене, я підняв руку й жестом указав, що за столом вільно і я запрошую її. І в цю мить мене як накрило вогнем — я впізнав її. Господи, скільки пройшло років, але мить — і знову все, як учора.

***

…ЦЕ БУВ ТРАВЕНЬ. Уже почалася залікова сесія. Мій земляк зустрів мене в читалці на першому поверсі гуртожитку. 

Микола вчився на українській філології, мав чудову українську мову, чисту, без русизмів, навіть без впливів польської, що для нього, який виріс у західно‑українському містечку на самому кордоні з Польщею, було навіть трохи дивно. Перший раз, коли він дізнався, що в гуртожитку є його земляк і зайшов до мене, мене не було в кімнаті, і коли він заговорив, хлопці просто не повірили, що це мій знайомий. Я після армії вільно володів не тільки рідною українською, російською, але особливою сержантською мовою cовєтської армії. Коли він заходив потім до мене поспілкуватися, хлопці просто замовкали та слухали його мову, як музику, вона була не просто вишукана, вона була аристократична. При всьому цьому це була жива мова. Сьогодні деякі українські фільми та серіали насичені дуже “правильною” мовою, але мертвою. Він іноді міг сказати і кріпке слівце, залишаючись аристократом мови. Він був зі “свідомих” українців. Ми не чіпали гострих тем, була самоцензура, тим паче, тільки перший курс. Колись він звернув увагу на гарну м’яку іграшку, що подарувала дівчина Славику з моєї кімнати, і зауважив:

— О, яке гарне синьо-жовте каченя, — ми оцінили його спостережливість, тоді це було прикольно. — Земляк, — перейшов він до теми й звернувся до мене, — мої дівчатка запросили мене на день народження.
— Поздоровляю, — відповів я, — порадити, що подарувати, чи позичити грошей на подарунок? В мене ще є.
— Та ні. Я запрошую тебе теж.
— А я до чого?
— Слухай, не ліпи дурня, — Микола іноді вмів сказати. — У нас самі дівчата. Я обіцяв привести свого земляка, фізика, зрозумів?
— То я — твій подарунок?
— Не переоцінюй себе. Теж мені цяця. Подарунок я вже маю. То підеш?

Під час сесії наступає таке переповнення, що треба зробити перезагрузку, щоб потім поступово підгружати все необхідне.

— Піду. Порадь, що подарувати.
— Щось придумаєш, не маленький. Ну бувай. У суботу я зайду за тобою о сьомій, це тут, на другому поверсі.

Фізики займали четвертий і п’ятий поверхи, філологи — другий і третій. Така помісь фізиків і ліриків була невипадкова. На фізичному факультеті мало дівчат, а на філфаку — хлопців. Щоб урівноважити наявний дисбаланс, їх селили в один гуртожиток. Так створювались умови для організації сімей. У будь-якому місті, де було розташоване військове училище, обов’язково був і педагогічний чи медичний інститут, на крайній випадок — педучилище або медучилище. Частенько і пед, і мед. Влада думала про організацію кріпких сімей.

У суботу ввечері я сидів затиснутий між двома дівчатами й був готовий у разі чого довести, що фізики можуть бути і ліриками, а навпаки, навряд. Я багато читав, знав і нашу, і зарубіжну літературу. Любив вірші, не тільки Висоцького, тож підтримував розмову. Трохи випив вина і вже почував себе своїм. Я огледів гостей і побачив її. Вона чимсь відрізнялася від інших дівчат у кімнаті. Коли почалися танці, я запросив її, і ми познайомилися. Вона була землячкою іменинниці і вчилась, як не дивно, на факультеті кібернетики. Спеціальність у неї була навіть не матлінгвістика, це б хоч якось ріднило її з філфаком, а модна й нова економічна кібернетика. Я встиг перетанцювати зі всіма дівчатами, і все-таки встиг призначити Катерині, так звали красуню з факультету кібернетики, побачення. 

Мозок людини — це дивний комп’ютер, те, що можна словами розповідати годину, мозок видає пакетом за мить. Чітко, так, що ніяке кіно не зрівняється…

Перше побачення. Я хвилювався, якщо раптом не впізнаю Катю. У калейдоскопі дівчачих облич неважко було загубитися, але, коли вона з’явилася, я відразу впізнав красуню з кібернетики. Я, як чемний, вихований хлопчик, вирішив запросити Катю до театру опери та балету. Балет мені подобався, така собі яскрава ілюстрація до музики. В оперному репертуарі я був тоді необізнаний. У касі були квитки на оперу “Гугеноти”. Я взяв, не маючи ніякого уявлення, про що це може бути. Лібрето майже кожної опери — це трагедія, але ж “Гугеноти” перевершили всі опери в трагізмі і крові. Хто не знайомий із цією оперою скажу, що фінальна сцена — це різанина Вартоломіївської ночі.

Це був шалений рік. Весь світ і весь Київ належав нам. Володимирська гірка, Андріївський узвіз, схили Дніпра, театри. Цілувались і кохались до нестями. Я колись прочитав у Ремарка: “Я стояв поруч із нею, слухав її, сміявся і думав, до чого це страшно любити жінку й бути бідним”. Тепер, коли закохався до нестями, я згадав ці слова. Було боляче. Коли бажаєш покласти весь світ до ніг коханої, але банально нема грошей, світ теж чогось вартий. Перший курс я ще носив армійські брюки, вдало перешиті нашим ротним кравцем. Я намагався заробити, як міг.

Бюджет студента обмежений, на відміну від безмежного бажання здивувати кохану. Нам було добре завжди. Одне морозиво на двох чи вечір у ресторані на чесно зароблені гроші. Але мені завжди хотілося чимось здивувати кохану. Вночі ходили з хлопцями підробляти, вигружаючи вагони на кондитерську фабрику імені Карла Маркса. Тонни цукру, какаобобів, мигдальних горіхів на наших студентських плечах із вагонів потрапляли в цехи відомої київської “конфетки”. Потім ми пригощали дівчат тим, що грузили й змогли пронести в кишенях і капюшонах вітрівок крізь вахту. Охорона досить поблажливо ставилася до студентів, коли ми о пʼятій ранку проходили контроль. Тільки ламали плитки шоколаду навпіл, щоб ми не продавали. Але який продаж — потім гуртожиток пив чай із краденим шоколадом.

Фізфак був недалеко від сільгоспакадемії. Коли в заочників академіків наставала пора здавати контрольні з математики та фізика, вони потягнулися до фізфаку. То були для нас жнива. Контрольна коштувала десь 10 карбованців. Непогані гроші на той час. Я брався за все — математика, фізика, електротехніка, сопромат (нам не читали сопромат, у нас був курс теоретичної механіки, що з головою перекривав сопромат академіків). Намолотивши грошей, я повіз кохану до Львова. Вулички старого міста, кава, чудові прогулянки по вечірньому Львову. 

Потім Одеса. Оперний, Дерибасівська, пивна “Гамбрінус”, Дюк і, звичайно, море. Мій земляк, їдучи у відрядження, дав мені ключ від своєї готельки. Це було по-царськи. Проблема усамітнитися в молоді існувала завжди, особливо, коли ти живеш у гуртожитку в кімнаті на чотирьох. Як це мають стати зорі, щоб троє твоїх товаришів залишили тебе самого й поїхали десь у гості з ночівлею. Є така вірогідність, але мала. Це просто не вірогідність. Можна попросити, щоб хлопці скрутили матраци, на ніч перебралися в сусідню кімнату й переночували на підлозі. Можна, але цим не можна зловживати. А тут раптом у нашому розпорядженні ціла квартира з кухнею, ванною, і не треба, коли зібрався в душову, що розташована в підвалі, згадувати, який сьогодні день — дівчачий чи хлопчачий. А тут — просто божевілля, дарма, що це холостяцька готелька, по-спартанськи вмебльована, але є диван і магнітофон. Для нас це був люкс. Усе, що треба для щастя, для кохання. Ура!!!

Це було щось фантастичне. Ми кохалися, спали, знову кохалися, щось їли і кохалися знову. Ми засинали знесилені і щасливі. Це було те шалене кохання, про яке співають пісень і говорять тости. Це був не секс-маратон, а маратон шаленого кохання. 

У нас все було добре. Але… 

Ми сиділи на широкому дерев’яному підвіконні на другому поверсі ЦУМу. Вечір. За вікном густий лапатий сніг покривав Хрещатик. Ми мовчали. І що я міг сказати? Усе було сказано і зроблено… Просто хлопець у 20 — це ще просто юнак, а дівчина у 20 — це вже жінка. 

З динаміків лунав голос диктора:

— Якщо ви загубили одне одного, зустрічайтеся біля кіоску “Довідка”, що на першому поверсі. 

Це про нас. Я загубився. Один поверх униз — і можна було зустрітися біля кіоску. Усе просто і так складно.

А ми зустрілися в “Трапезній” більш ніж через чверть сторіччя. Кажуть, що в критичних ситуаціях людина за мить проживає ціле своє життя. У мене за мить пролетіла ціла історія наших стосунків. Усе — і перше побачення, і літній червневий дощ, під який ми попали, коли йшли в театр Лесі Українки, смак морозива на Володимирській гірці, фасон кофтини, у якій вона була вбрана, коли ми були в ресторані “Лейпциг”, київська перепічка, колір і структура тканини на дотик шовкової комбінації, коли я роздягав її, запах її волосся, усе, усе в деталях. Мозок людини — це дивний комп’ютер, те, що можна словами розповідати годину, мозок видає пакетом за мить. Чітко, так, що ніяке кіно не зрівняється. 

Вона сіла за столик і, наче ми розлучилися вчора, запитала:

— Ти як?
— Да так, нормально. Як ти? — це все, що я зміг сказати. Не дуже розумно й не так, як мені подумалося, не такі мають бути слова після такої розлуки. У роті раптово пересохло. Серце мало не вискочило з грудей. Я так не хвилювався ні коли в мене стріляли, ні тоді, коли був на крок від смерті.
— Теж нормально, — вона виглядала спокійно, сподіваюся, що так не було насправді. Це, певно, довгий досвід викладацької роботи.
— Ти викладаєш?
— Так, математику. Ти з Майдану?
— Так, прийшов сюди випити кави з твоїми студентами. Вони на залік прийшли. Можливо, до тебе.
— Усе може бути. Вони приходять усі прокопчені шинами, поранені і щасливі. Вони, як воїни добра, діти, просто діти.
— Ти даєш їм послаблення.
— Трохи. Вони можуть образитися, коли за просто так поставиш залік. Вони горді.
— Як сім’я, діти?
— Давно сама. Син дорослий. А ти?
— Сам. Так склалось.
— Буває. Колись попадалися твої наукові статті в інтернеті, теж математика, хоча й біологічна. Ну, бувай. Мені на пару, — вона просто встала і пішла.

Коли я став волонтером групи “Вантаж 200”, я майже завжди сидів сам, мало хто наважувався сідати за мій стіл…

Я сидів ще з пів години, не міг нічого збагнути. Це було, як марево довжиною в десятиріччя. Іноді я подумки говорив із нею, щось пояснював, казав, що кохаю її і тільки її. Зустрів і що? Як так сталося, що ми так просто зустрілися, і так просто вона встала й пішла? Чому я не зупинив її, нічого не сказав, не вибачився за того молодого дурня, що так просто втратив кохання? Але як сказати, які слова можуть щось змінити? На мене раптом навалилася страшна втома, якої я не відчував за весь цей час, що провів на Майдані. У голові було пусто і гулко, як у чавунному казані. Чужі голоси просто забивали цвяхи мені у скроні. Раптом я почув:

— Сивий, ти що очманів від краси могилянських дівчат? Чи, може, кави перепив?
— Та ні, просто задумався. Здали?
— Так, усе в нормі. Перекусимо — і на Майдан.

Після тої випадкової зустрічі в “Трапезній” я при кожній нагоді приходив туди, сподіваючись на нову зустріч. Я сідав за той же стіл. Місце було дуже вдале, я бачив касу і всіх, хто щось брав у кафе.

Приходив, коли був на Майдані. Приходив і потім, коли поїхав на фронт. Приходив, коли став волонтером групи “Вантаж 200”. Це стало звичкою. Я міг би знайти її на кафедрі, але я волів віддатися волі випадку, який нас звів колись у гуртожитку на Ломоносова й через багато років у “Трапезній” на Контрактовій. Якщо доля вважає за потрібне — вона дасть мені шанс. 

Кілька разів я її бачив у кафе. Іноді вона просто махала рукою “привіт”, коли була з колегами чи коли мій столик окупували студенти, від яких не можна було відгородитися. Коли я став волонтером групи “Вантаж 200”, я майже завжди сидів сам, мало хто наважувався сідати за мій стіл. Я був як у коконі, що мав запах смерті. 

***

…І ЦЬОГО РАЗУ вбраний, як на бій чи на виступ, чи на весілля (не своє), після того, як я провідав друзів, як завжди, я поїхав на Поділ. Запаркував машину на Контрактовій площі й пішов у “Трапезну”. Я зайшов у кафе, було несподівано пусто, не зовсім, але порівняно з тим, як завжди, мене зустрів гул голосів молоді під акомпанемент телефонних рінґтонів. Я взяв каву й сів на звичне місце, свій пункт спостереження. Молодь спілкувалася, розмовляла. Хлопці загравали з дівчатами, дивилися відео з ютюбу. Усе, як завжди. Коли я знаходився в оточенні молодих студентів, я, як вампір, заряджався від них. 

Мені тимчасово ставало легше на душі й спокійніше. Спокійніше за майбутнє, за Україну. З’являлась якась всеперемагаюча впевненість, що в нас є майбутнє, в України є майбутнє. Запорукою того, що країна і народ має майбутнє, були ці студенти. Не Президент, і не Верховна Рада, не завіряння політиків з екрана телевізора — ні, тільки ці молоді, народжені у вільній країні, є запорукою майбутнього, вони самі і є це майбутнє. Що до Верховної Ради, Уряду й політиків, які вважають, що вони є тими людьми, які вирішують долю країни, то можу сказати — вони всі жорстоко помиляються. Так уже один хазяїн України помилився, узявшись вирішувати нашу долю. А молодь, діти сказали “НІ”, не буде так. І дайте мені відповідь — у чиїх руках майбутнє країни? Засмальцьована колода політиків ще сподівається, щось намагається вирішувати, продовжуючи красти. Вони просто не розуміють, що вони вже, як той паровоз, у свій час прямують на узбіччя історії. Цей процес незворотний. Все, нема вороття. Це вже навіть не революція, це вперта природна еволюція. Плюс революційне прискорення від молоді (копняком, по‑іншому вони не розуміють). 

Я поволі смакував уже третю чашку кави, коли раптом з’явилася Вона. Спокійно із якоюсь легкістю і при цьому з упевненою величністю Катерина з кавою сіла за мій столик. 

— Як справи? Давно чекаєш?
— Да я тут був поруч, зайшов кави випити.
— Добре, хай буде так. Може, все-таки запросиш бувшу кохану жінку кудись у пристойніше місце, ніж студентське кафе? Мої студенти й так вважають, що ти мій коханець, а ти навіть у кіно не запросив…
— Так, я з радістю.
— Ну так, напросилась.
— Та ні, я давно збирався, але все ніяк не насмілювався.
—У молодості ти був сміливіший і трохи нахабніший. Можеш забрати мене о 18:00. Адресу вже, певно, знаєш?
— Ні.
— Добре, тоді о шостій, — і вона продиктувала свою адресу.

***

…МИ ЛЕЖАЛИ СТОМЛЕНІ й щасливі. Вона провела рукою по моїх шрамах на грудях. Шрами з того страшного вечора. Тоді снайпер схибив, тому я й живий.

— Це що в тебе? Від пострілів?
— Ти нагадуєш дівчину Джеймса Бонда, що розглядає його шрами. Як у кіно. Ні, це не геройство, а проза. Шрами від фурункулів, колись давно від простуди.
— Ти знаєш, я за роки викладацької роботи стала добрим психологом і чітко бачу, коли студент підготовлений або ні, навіть не викликаючи його. Коли мені кажуть неправду прогульники та ледарі. Завжди. Бачу наскрізь торговок на базарах, коли брешуть.
— То що, я не вивчив?
— Вивчив ти все, але я точно знаю, коли ти кажеш правду, а коли — ні.
— Так з тобою складно, ти все бачиш.
— Злякався? Знову зникнеш?
— Ні. Я просто буду казати тільки правду.
— Завжди?
— Так, — я помовчав і додав. — Тільки не всю.
— Чому?
— Правда іноді така страшна, що її краще не знати.
— Ти знаєш таку правду? І чи є така правда, яку не треба знати?
— Так, є. І як я хотів би її не знати…
— Ти про свою роботу?
— Це не робота, це щось зовсім інше.
— Це служіння?
— Це дуже високопарно, просто це хтось повинен робити.
— Так, але чому ти?
— Просто я був у той час і на тому місці. Так склалось. “Ніколи не питай, чому ти”, — мій улюблений Курт Воннеґут, писав у книзі “Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей”.

***

РАНОК. УСЕ БУЛО, як завжди. Я знову їду на Схід. Дорога знайома, маршрут пройдений не раз. Бус, що я отримав у Луцьку, тримає добре дорогу й упевнено прямує вперед.

Я бачу знак — попереду заправка. Треба випити кави. Я завжди п’ю каву на заправках цієї мережі. Пальне в них так собі, а кава та кафе класні. Як завжди, паркую свого буса трохи далі від усіх машин. Захожу в кафе. Ранок, але людей багато. Усі, хто раненько виїхав, зголодніли, майже всі столики зайняті. Беру каву, знаходжу вільний столик. Я п’ю каву повільно, маленькими ковточками, відчуваючи, як із кожним ковтком невелика доза кофеїну потрапляє в кров. Всмоктуючись, починаючи ще в роті, аромат кави проникає через ніжну слизову носа. Я повільно приймаю кожен ковток кави, втома відходить, думки стають чіткіші, голова працює ясніше. П’ючи каву, я згадаю університетського механіка, з яким я розраховувався за виконану роботу казенним спиртом. Він його ніколи не пив, а використовував як обмінний фонд. Він завжди віддавав перевагу портвейну. Він це пояснював так — я повільно п’янію з кожним ковтком, повільно, з прямою залежністю між ковтком вина і ступенем сп’яніння. Ковток вина — і на ковток стаєш добріший. Спирт — це підлий напій, п’єш і не відчуваєш довго ефекту, потім мить — і ти вже готовий… Чому я його згадав? Не знаю… Спогади іноді виринають із не зовсім логічною асоціацією, хоча… Кава, як і вино, з кожним ковтком дає результат.

Я захотів жити, і мені вже не потрібен мій медальйон смерті…

Мої трохи давні спогади перервав дитячий, але досить серйозний голос.

— Вибачте, тут не зайнято? — я подивився на джерело голосу й побачив хлопчика років 8, який тримав за руку меншого брата. Що це були брати, було зрозуміло з першого погляду. Меншому було роки 3. Вони були одягнені у футболки з тризубом, колір футболок був різний, але малюнок однаковий — тризуб. Два таких собі малих патріота.
— Ні, прошу сідайте.

Вони сіли навпроти мене. Молодший став катати по столу дві маленькі машинки, створюючи гул мотору. Старший спостерігав за ним, відповідально, як старший. Видно було, що йому подобається ця роль старшого брата. Молодший дивився на старшого з повагою та захопленням. Видно було, що вони добре ладять. Те, що молодший буде мати захист і в школі, і у дворі, сумнівів не було. Хай трохи підросте молодший — і це буде маленька банда, такий собі загін спецназу, що буде робити трохи клопоту батькам. Такі собі 2 чортики. Старший дивився, щоб менший не перетинав умовну границю, якою він розділив стіл на дві частини — мою і його. Мені стало цікаво подивитися на батьків. Малий, хитро глянувши, катнув машинку до мене, перетинаючи кордон. Я легенько катнув її до нього. Ми ще кілька разів прогнали машинку по маршруту, і я почув приємний жіночий голос:

— Вони вам не заважають? — я підняв голову від столу, де я вкотре збирався відправити машинку до малого, і побачив молоду пару, це були батьки хлопчиків. Вони всі були схожі — і мати, і батько, і двоє їхніх синів. Крім того, у батьків були футболки з таким малюнком, як і в малих. Навіть із першого погляду було ясно, що це не просто сім’я, а команда бійців, які спаяні на віки. Батько був атошник, це я зрозумів, тільки глянувши на нього. Бійці, які дивилися смерті в обличчя, мають особливий погляд. Сім’я готова до будь-яких перешкод і упевнено їх подолає. Команда, чи то спецназ, була не тільки з двох синів, вони всі були, як одне ціле, де кожен упевнений, що решта не підведе. Кожен мав свій напрям роботи й ніс за нього відповідальність перед рештою. Вони тримали таці зі сніданком.
— Ні, що ви. Я вже іду, сідайте.
— Вибачте, дякуємо.
— Це я вам вдячний.
— За що?
— Повірте, є за що. 

Я вже рушив до дверей, коли до мене підійшов найменший із команди й протягнув маленьку машинку, ту, що ми з ним катали один до одного на столі. 

— Дякую, — але не взяв машинку. Малий наполегливо протягував її знову. Я повернувся до його мами за допомогою й почув.
— Беріть, не вагайтеся. Так треба, — я не зрозумів, чому так треба, але вона сказала це так, що я погодився і взяв машинку. 

Я достав ключі й відстебнув маленьку фігурку Барта Сімпсона, що була водночас і флешкою. Я возив її завжди на всяк випадок, це був мій смертний медальйон, коротко про мене й кого повідомити в разі чого. Малий перед тим, як її взяти, глянув на маму, тоді протягнув руку і стиснув фігурку в руці. Я ще раз усміхнувся всім членам цієї чудової команди й пішов до буса. 

Уже виводячи свого буса на дорогу й розігнавши його майже до 100 кілометрів, я зрозумів, що я став іншим. Іншим став і світ навколо мене. Усе ніби як завжди, але я бачу барви навколо. Дерева зелені, річка блакитна і сонце. У мене очі не бачили кольорів. Ні, я не був дальтоніком, я чітко розрізняв вогні світлофора, і це, мабуть, і все, що в мене було, що стосується кольорів. А сьогодні я побачив, що світ кольоровий. Я жив у безбарвному світі. Тепер, як у стрічках кіномитців, знятих у чорно-білій естетиці, де під кінець контрастом раптово з’являється колір, так і тут раптом спав тяжкий панцир, що я носив, — і світ забуяв фарбами. Люди перестали мене сторонитися. Маленький хлопчина не відчув сьогодні нічого й спокійно спілкувався зі мною. Я ожив. Я захотів жити, і мені вже не потрібен мій медальйон смерті. Хай випадковий малий тримає його в себе, як просто кумедну фігурку.

Я хочу жити, кохати й бути коханим. Це і є щастя. Що ж, будемо жити.

Інші оповіді Анатолія Булавки
Інші оповіді, ілюстровані Кріс Цвенгер

Цю оповідь було написано 2018 року, до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Оповідь, Роберт Маккі

Оповідь

Роберт Маккі

Ця книга — про основоположні принципи оповідного мистецтва та ремесло письменництва, а не черговий збірник рецептів про те, як підігріти залишки голлівудського бенкету. 

Рецепта для написання оповіді, що гарантував би успіх, не існує. Оповідь забагата на загадки, надмірно складна і гнучка, тому її неможливо охопити єдиною формулою. Передусім письменнику слід осягнути форму оповіді.