Дух особливого призначення

***

БУВ ТЕПЛИЙ ОСІННІЙ вечір. Я з друзями сидів у закладі на вулиці Крива Липа. Тепер в армії мене всі так і називають — “Липа”. У кафе були темно-червоні крісла. Пів року тому я навіть не підозрював, яку біду віщував цей колір. Заступником начальника львівської поліції призначили кума одного з військових комісарів. Як відомо, усі проблеми України починаються з кумівства. Ці двоє змовились і в п’ятничний вечір провели рейд у пошуках призовників. Поліція має юридичне право перевіряти документи, а військкомат — виписувати повістки. Жоден куточок України не знав такої злагодженої роботи силових відомств. Медіа розкритикували облаву, на перебій називаючи її “полюванням на призовників”, а поліцію та військкомат охрестили “мисливцями за головами”. Коли поліція зайшла до кафе, де ми сиділи, мені не було страшно. Військова кафедра за плечима, хвилі мобілізації пройшли — призвати мене вже не можуть. Ну, принаймні я так думав.

Мій друг — син нашого губернатора — якраз повертався з туалету, коли до нашого столика підійшов поліцмен у парі з військовим. Мирон зайняв вичікувальну позицію. Я бачив його боковим зором зліва: він злякано про щось питав нашу знайому офіціантку.

Поліцейський поцікавився, чи є в мене паспорт, якого в мене, звичайна річ, із собою не було. Дав йому права, які він моментально передав офіцеру у військовому однострої:

— Двадцять чотири роки! Це добре! — сказав капітан, виписуючи повістку.
— Дарма пишете, у мене військова кафедра, — упевнено відповів я.
— Нічого страшного. Приходьте до нас на каву — там подивимось, що у вас за катедра, — капітан хитро посміхнувся, вручивши мені повістку. 

Я покрутив у руках папірець, роблячи вигляд, що щось там читаю. З тонною скепсису в очах та голосі:

— Так завтра ж субота, капітане!
— Вумний дуже, на кафедрі навіть дні рахувати навчили? — продовжуючи заповнювати папірці, покладені на шкіряну папку, відповів капітан.
— Таких же в армію не беруть? — сказав я, весело поглянувши на дівчат, які усміхнулись.
— Нічого страшного, приходьте в понеділок. Там і побачим, яких беруть, — капітан теж посміхнувся та подивився на Іру та Соломію і додав: — А де другий?

Я на автоматі перевів погляд ліворуч. Наша знайома офіціантка стояла сама, притискаючи до грудей меню закладу та загадково посміхаючись. “Таки вивела”, — подумав я.

— Гарного вечора, — протягнув капітан. Він із поліцейським попрямував до інших столів вишуковувати нових жертв мілітаристського угару. 

Усі, хто проходив веелка, знають, що це — лише велика формальність…

Моя баба казала, щоб я нічого не починав у понеділок. Мушу визнати: старенька мала рацію. Інакше, як божою карою за те, що я не слухав бабу, назвати мій понеділковий візит до військкомату не можна. Там мені повідомили, що жодних документів про те, що я офіцер запасу чи закінчив військову кафедру, у них немає. Той же капітан, що вручив мені повістку, весело носив папери з кабінету до кабінету.

— Бач, а в п’ятницю казав, кафедра є. Мабуть, хіба що парафіяльна. Ну нічо, дівчатам після служби будеш розказувать, що офіцером служив. Командував полком, танки гриз! — промовив капітан.
— Перевірте документи ще раз. Ви щось загубили, — спокійно відповів я.
— Хіба ми могли? Тут все під строжайшим контролєм! — відповів капітан, махаючи паперами, які він тримав у руці. І вже почав говорити до себе, шукаючи поглядом на столі ще щось. — Тааак, а де? — потім перевів погляд на віяло паперів, яким він махав. — А, ось же вони.

Я обвів поглядом кабінет. На столах працівників папки зі справами складались у цілі снопи, неначе тут проходили збори врожаю, тільки сіном були особові справи. Папки подорожували зі столу на стіл, потім — в інші кабінети й знову верталися назад. Працівники витягали з тек якісь папери, передавали одне одному.

Незважаючи на те, що в кабінеті на стіні висіло зображення тризуба, над яким розташувався портрет Порошенка, від усього віяло чимось таким совєцьким. Прибрати звідси комп’ютери, принтер та замінити стаціонарні телефони, що купкою примостилися на столах, на старі барабанні — і ти в якомусь 1982. А може, і в 1972. Забув про офісні крісла — теж віяння модерну, але це для працівників, призовникам же — деревʼяні стільці з подертою у шмаття тканиною на сидінні та спинці. Старі лаковані столи. Стіни також до половини оббиті лакованим деревом. Зліва — маленькі коробочки алфавітної картотеки (такі ж, як у бібліотеках), біля стіни, праворуч, — стелаж з особовими справами. Усе це стояло на міцній підлозі, висланій дешевим лінолеумом із геометричним орнаментом. На двох столах — капітана та цивільної співробітниці воєнкомату — безсистемна купа документів. Здавалось, що порив осіннього вітру створив весь цей паперовий розгардіяш, який ніхто навіть не пробував прибрати. Та й нащо. Капітан чудово орієнтувався, де і що він не туди поклав. Краще нього була тільки цивільна співробітниця, яку він кликав винятково по батькові — Романівна. Їй би писати наукові роботи з теорії хаосу, а не тут папірчики перекладати.

— Кафедра ваша часто справи губить. Правда, Романівна? — бідкався капітан. Романівна тільки кивнула головою та продовжила робити вигляд, що шукає мою справу.
— Але як я їх знайду? Мені за то не платять, — продовжував капітан, зробивши після останньої фрази помітну паузу та пильно поглянувши на мене.
— Ну, раз офіцера в нас тут немає, то давайте поки веелка пройдете. Може, у вас здоров’я не дозволяє. Хоча, — підсумував капітан, — якщо кафедра була, то мало би дозволяти.

Усі, хто проходив веелка, знають, що це — лише велика формальність. Розгадка лежить у порядку слів в абревіатурі ВЛК. Мені було ясно, що в першу чергу комісія — військова і тільки в другу — лікарська. Якщо в кабінеті капітана час плив великою рікою десь у рівнинній місцевості, то на веелка — це був гірський струмінь, що ніс тебе, кидаючи на гострі скелі. 

І ось я вже стовбичу в коридорі в черзі до лікарів. Тут усім наказали роздягатися до пояса. Рух був організований по колу. Ідеш прямо, потрапляєш у перший кабінет, далі повертаєш назад, праворуч — і проходиш усі кабінети, що розташувалися вздовж коридору. З кожного кабінету є вихід у коридор. Якщо йде якась затримка на лікарняному конвеєрі, то тебе випхають у прохід, а потім знову запустять із точки, де ти закінчив. Загалом продумано. У коридорі стояли дерев’яні розкладні сидіння (подібні до тих, що в кіно). На них ніхто ніколи не сидів, вони тільки крали простір, створюючи тиск із людей. За рахунок цього все відбувалося трохи швидше. Над кріслами на стіні висіли плакати з рекламою військової служби. “Чому тут? Ми й так уже клієнти. Цікаво, чи в пеклі висить реклама пекла?” — подумав я.

Не знаю, чи є в цьому потреба, але всі лікарі накидали поверх одягу білі халати. Усі повторювали одну й ту саму мантру: “Скарги є?”. Ще до отримання негативної відповіді (а іншої й не передбачалося!), починали щось писати в бланку та ставити печатки. Нічого не перевіряв навіть окуліст — старий дідусь в окулярах із товстелезними, як на телескопі, скельцями.

Єдиним, хто спілкувався з призовниками, був психотерапевт. Спершу він однаково всіх питав: “То, кажеш, ти не варʼят?”. А далі — щось зі свого життя. Когось питав, чи таможить йому машину на бляхах. В іншого — чи не пригнічує його львівська погода. Мене запитав, із ким йому краще провести сьогоднішній вечір: із дружиною чи з коханкою.

— З коханкою, звичайно, — відповів я.
— От ти зрадливий пес! Так і зроблю. А ти вже побачиш свою кобіту тільки через рік. Не ображайся, робота така! — відповів психотерапевт та смачно вліпив печаткою по бланку.

У тому ж кабінеті чомусь знаходився кардіолог, і я почув наступну розмову:

— Скарги є? — спитав кардіолог, не відводячи очей від бланка й уже почавши там щось писати.
— Бувають болі, іноді задишка, — відповів призовник.

Ручка завмерла на папері. Кардіолог відірвав очі від листка та оцінююче поглянув на призовника поверх окулярів. Відверто кажучи, перед ним стояв далеко не богатир. Блідий, сутулий, грудна клітина впала. Не вірити йому не було жодної підстави: хлопець дійсно виглядав хворобливо. 

— Корвалол у військах є. Буде боліть — звертайтеся в медпункт. А так спортом займайтесь. Mens sana in corpore sano. У здоровому тілі — здоровий дух, — зацитував лікар латиною і продовжив далі заповнювати папірці. 

Після кардіолога я зрозумів, що справа пахне смаленим, і нашвидкуруч між лікарями набрав батька, пояснюючи, що все, допригався, забирають сина в армію. Батько був здивований, чому я не сказав, що йду до військкомату. Але навіщо було казати. У мене ж є кафедра. Я мав прийти й нагнуть капітана за те, що він спаскудив чудовий вечір на Липі. Хто ж знав, що не варто грати на чужому полі. 

Хвилин за двадцять я вже мав на руках висновок, що я повністю придатний до служби в будь-якому спецназі. Нас вивели у двір, де майор повідомив, що автобус прибуде за нами з хвилини на хвилину. Дехто радів, що, нарешті, потрапить в армію та буде служить, як його батько. Більшість, як і я, не розуміли, що відбувається. Принаймні було ясно, чому все так швидко. Ти не маєш встигнути подумати. Тільки раз — і вже в армії, а дороги назад немає. Тут я почув своє прізвище:

— Яремчук! Яремчук! — гукав уже знайомий капітан.
— Я.
— Бігом до воєнкома, на другий поверх, — скомандував він.

Лечу по сходинках, одним махом промайнув проліт. “Стоп! Якого милого? — подумав собі я. — Капітан — ніхуя мені не капітан”. Упевнено та поважно ставлю ногу на кожну наступну сходинку. Ліниво стукаю у двері, заходжу, а там сидить батько і спілкується з полковником — очевидно, тим самим воєнкомом.

— А от і Яремчук-молодший, — проявив дива передбачливості полковник. — Ви ж у нас ледве не поїхали солдатом служить. Ви ж кафедру закінчили. Капітан знайшов вашу справу. Там університет багато паперів погубив, але це нічого. Я їм зателефоную, ми все відновимо, капітан поставить вас на правильний облік.

Батько подякував полковнику, вони потисли руки, обмінялися ще якимись люб’язностями й він повіз мене додому. Тоді я думав, що все минулося. Але на цей раз доля, як бульдог, учепилась мені в ногу й не збиралася відпускати, поки не прокусить її до кістки.

Тато володів декількома місцевими газетами. В одній із них я навіть підпрацьовував. Точніше сказати: робив вигляд. Батечко чомусь бачив мене саме в цій частині свого бізнесу, а мене особливо не питав. Наші газети детально висвітлювали події рейду за призовниками на Кривій Липі. Мою статтю під заголовком “Чи Львів знову полює на відьом?” надрукували на першій шпальті. Під псевдонімом, звичайно. Інша міська преса це підхопила й нам вдалося здійняти сяку-таку хвилю громадського обурення, яку не підтримав губернатор, назвавши всіх, хто збирається на Липі, мажорами. Він, очевидно, знав, про що говорить. Врешті, його власний син був там, але зумів накивати п’ятами. Мабуть, у батька вдався: такий же хитрий хуй.

Мій же старий, коли побачив новину про мажорів на Липі, рознервувався. Від мене він знав, що був там і син губернатора, і не очікував, що керівник області підтримає поліцію та військкомати. Тато подзвонив Василю Михайловичу та почав сваритися. Звинуватив того, що мене ледь в армію не забрали, назвав його сина боягузом. Біс його зна, що там було ще, але Василь Михайлович, очевидно, образився, бо через декілька днів мене знову запросили до військкомату. Сказали, що це стосовно втрачених паперів із кафедри, що мені треба в декількох місцях розписатися. 

Я й оком не встиг моргнути, як уже їхав на проходження курсу молодого бійця.

Багато від армії не очікуєш, особливо коли ти — нормальний львівській хлоп. Практично кожні вихідні я з друзями проводив у якихось генделиках завжди в компанії вродливих панянок. Восени чи весною я літав у Туреччину або Єгипет, узимку катав на лижах у Буковелі. Коли я написав у спільний чат, що “все, мене забрали”, то під повідомленням зʼявилися сумні смайлики друзів. Потім усі задавалися питаннями, як так. Казали, що будуть сумувати, мабуть, у найближчу пʼятницю за чарчиною наливки.

Трохи дивно це визнавати, але в учєбці, дійсно, було цікаво. Тут водили в ліс, показували, як орієнтуватися по карті, трохи навіть вчили тактики. Ми наче грали у війну, тільки вже дорослими. Я потроху втягнувся в аскетичні армійські будні. Особливого кумедного післясмаку додавали місцеві офіцери та сержанти, що наставляли армійським наукам. Один старший сержант за будь-якої помилки питав: “Блядь, солдат, якого хуя?”. Це стосувалося чого завгодно: неправильно застеленого ліжка, розвʼязаних берців, не попав у ногу під час маршу, не виходить зібрати автомат. Сержант завжди звертався за однією і тією ж усталеною формулою. Ми жартували, що якщо в нього з жінкою не вийде, то він своєму прутню теж скаже: “Блядь, солдат, якого хуя?”.

Це неписаний закон чоловічого колективу: не маєш авторитету — тоді тримай принизливе прізвисько…

Тут, в учєбці, я познайомився з Дімою. Тим самим, який через пʼять місяців буде лежати в калюжі крові. Він такий самий лох, як і я. Його батьки, як і мої, заплатили за військову кафедру, і сяк-так він її закінчив. А потім почалася війна. Діма розумів, що це не його. Війна була нічним жахом, куди він згідно зі всіма документами міг потрапити не просто солдатом, а цілим офіцером. Командувати людьми, вести за собою в бій. Батьки навіть хотіли сховати Діму десь за кордоном. Але де? Безвізу ще не дали, а Росію вони все ж таки вважали ворогом. Шість хвиль мобілізації минули без нього і, коли армія стала контрактною, дамоклів меч служби та тяжкі офіцерські погони, здавалося, відійшли в минуле. Діму викликали до військкомату. Він наївно не відчував біди. Йому сказали, що його справа з військового інституту не надходила. На військово-лікарській комісії він згадав про свої дитячі хвороби, про які забув, коли вступав на військову кафедру. Але лікарі у військкоматі такими є тільки номінально. Діма, мабуть, перша людина, яка не зрозуміла догму, що веелка — у першу чергу військова і тільки в другу — лікарська комісія.

Єдиний надія Діми була на психіатра: трохи дивакуватий студент-літературознавець вписувався в народне розуміння аутизму. Психіатр теж був, як кажуть, “нє ат міра сєво”. Він поставив Дімі просте запитання:

— Як ти відносишся до підарасів?
— Ви маєте на увазі тих, що при владі, чи тих, що геї? — червоніючи, сором’язливо перепитав Дмитро.

Єдине, у чому всі, навіть душевнохворі, в Україні згодні, так це в тезі, що влада — підараси. Тому запитання було не про них. Лікар уточнив, що до геїв. І тут Діма ступив на слизький шлях, визнавши право геїв на існування. Вислухав об’ємну лекцію про те, що геї, тобто підараси, — це погано. І хоча тим, хто вважає інакше, не місце в армії, він все одно відправить Діму в армію, щоби той зрозумів: підараси — це погано.

Дмитро, як і я, перед обличчям небезпеки зробив те, що роблять усі двадцятип’ятирічні чоловіки: подзвонив мамі, а та вже подзвонила до Діминого батька, який поспішив визволяти дитя з лап дракона. Він піонер айті в себе в Кропивницькому, але загалом — старша копія свого сина. На відміну від мого батька, він не зрозумів військкоматівських евфемізмів про те, що майору не платять за пошук загублених чи не надісланих інститутом документів. Для тата Дмитра це значило рівно те, що було сказано. Айфон не може законектитись із чорно-білою нокією. Тому нічого, крім як обійняти сина та відправити його на службу, не лишалося. 

Служба в Діми відразу не задалась. Усе, що можна робити в армії погано, він робив найгірше. Не спеціально — така була його природа. Спочатку всі зрозуміли, що ходити в ногу Дмитро не може. Він постійно збивався, наступав на ноги тим, хто крокував попереду. Нас лишали на годину або навіть дві часу для того, щоби ми навчилися марширувати. Ми навчилися, а от Дмитро — ні. Сержант, що займався з нами стройовою, переходив на крик і, оскільки “блядь, солдат, якого хуя?” не спрацьовувало, прозвав Діму “Недоліком”. Коли в армії хтось із старших за званням тебе якось прозвав, то зазвичай добра чекати не доводилося. Це означає, що солдат став, як тут говорять, “любімой женой”. А любімих їбуть найбільше і найзухваліше. Від крику Діма лише більше збивався і плутав уже не тільки ногу, з якої йти, а й команди “ліве/праве плече, вперед”. Багатогодинне марширування взводу не додавало Дмитру авторитету.

Інше в Недоліка теж виходило поганенько. Він навіть важко справлявся з харчуванням. Постійно бігав у магазин, де купляв вафлі “Артек” та ласував ними. Інший солдат із прізвиськом “Кірпіч” почав називати Дмитра “Вафлі”. Це неписаний закон чоловічого колективу: не маєш авторитету — тоді тримай принизливе прізвисько. Поважали б Дмитра більше, ніхто не називав би його Вафлі — кликали б Артек або взагалі не чіплялися до гастрономічних забаганок. Кірпіч теж не хапав зірок зі стелі. Був сильним і тупим, тому, власне, і називався Кірпічем.

Мій батько вирішив, що він витягне мене з армії, чого б це йому не вартувало. Найбільшою проблемою було те, що він не міг зробити цього без моєї допомоги. Постійно треба було уточнювати якусь інформацію про частину, командирів і так далі. Мобільні нам видавали тільки по неділях. Уся комунікація в таких умовах відбувається повільно й до кожної розмови ти підходиш зважено, із чітким планом, яку інформацію потрібно повідомити та в якій послідовності. У нас із батьком усе відбувалося по формі. Спочатку він формально питав, як у мене справи. На цій темі ми не затримувались, бо як у мене можуть бути справи? Я в армії! Звичайно, що хуйово! Тому я відразу починав відповідати на запитання з останнього зідзвону: де служу, хто командир частини, хто які посади займає. Якби нас прослуховувало есбеу, то подумали б, що я шпигун. Але це все було потрібно, щоби витягти мене звідси. Після мого інформаційного зливу батько зазвичай запитував ще щось, чого я не знав, а отже, я мав ще один тиждень для розвідки. Через чотири зідзвони, тобто місяць, батько знайшов якусь людину на рівні області та когось на рівні міністерства, хто начебто міг вирішити моє питання. Насправді всього-на-всього потрібно було знайти мої документи на офіцера. Воєнком розумів, кому належить газета та стаття про полювання на відьом, тому мій військкомат лишався байдужим до будь-яких, навіть щедрих прохань. За той місяць, поки тато рішав проблеми, я настільки звик до умов, що вже й не особливо хотілося вертатись.

Кульмінацією учєбки мали стати стрільби. Останні два тижні про них тільки й говорили. Кірпіч знайшов новий привід для того, щоби знущатися з Діми. Коли розмова заходила про полігон, він регулярно нагадував, що Діма жодного разу не зробив в армії щось правильно. Кірпіч глузливо переконував усіх довкола й найперше Діму, що той обов’язково щось наплутає з автоматом та когось або пристрелить, або важко поранить.

Найкраща пропаганда та, що схожа на правду або навіть могла б бути правдою. У те, що Діма може когось випадково застрелити, вірили всі, зокрема й сам Діма. Тільки-но розмова заходила про стрільби, він бліднув та починав нервово хрустіти кісточками пальців.

Пʼята розмова з батьком пішла не за планом. Я попросив його, щоби він дізнався, як можна перевести Дмитра в якийсь штаб. Сказав, що за мене взагалі може не хвилюватись: я тут уже якось прижився. Батько сильно кричав, казав, що я веду себе безвідповідально та просираю свою молодість, потенціал ще й прошу за пацана, якого ледве знаю. Розмова не задалась. Варто було краще продумати, як просити за Дмитра. Усе розсипалось. Я не сказав батьку, куди мене мають перевести після учєбки. Тато відповів, що витягне мене, хочу я того чи ні, і коли це станеться — мало мені не покажеться. 

Усе робили по команді: заряджали зброю, доповідали, починали стрільбу…

Увечері перед стрільбами відчувалося певне пожвавлення. Десь знайшлася стара армійська зимова шапка. У неї вся рота скинулася цигарками. Це був суперприз тому, хто найкраще відстріляється. У казармі почалися суперечки, а що робить тим, хто не курить. Зійшлися на тому, що вони не можуть перемогти. У них менше шансів статистично. Та й які там стрілки з некурящих? Не куриш — сиди вдома, яка тобі нахєр армія!

Кірпіч якраз вертався з умивальника і стояв посеред казарми лише в штанях, тримаючи обома руками білого вафельного рушника, що лежав на плечах. У такій позі він солідно пройшовся по коридору, привертаючи загальну увагу. Дійшов до проходу, де стояло ліжко Дмитра:

— Вафлі, а тобі ми вафлі купим! — Кірпіч нагадав усім про існування Діми й по казармі пронісся легкий регіт. 
— Тобі треба на 100 метрів у вафлю попасти, чи ти її краще з’їси? — не відставав Кірпіч, а решта солдатів продовжували посміюватись.

Діма вже вмостився на ліжко та читав книгу. Коли його згадали, він обережно поклав її на тумбочку і слухав:

— З’їм, звичайно, — Дмитро погано розрізняв іронію та кпини, тому частенько на запитання відповідав серйозно. По казармі прокотився ще гучніший регіт.

Наступного дня ми вирушили на полігон. Хоча вночі був приморозок і зранку на шикуванні у всіх із ротів та носів валив пар, теплішало на очах. Нам повезло, що стрільби припали саме на бабине літо. До полігону треба було йти 10 кілометрів по піщаній дорозі через ліс. Дорогою солдатська коробка гомоніла. Автомати та патрони їхали туди військовою вантажівкою ЗІЛ, у яку також посадили косарєй — тих солдат, які понатирали ноги або просто не хотіли йти і казали, що в них щось болить. Більшість із них були фальшиво хворими. Ніхто не здивувався, побачивши в кузові ЗІЛу Кірпіча, який вишкірившись помахав своїй роті, коли вантажівка обігнала військову колону.

На полігоні кожен мав фактично своє місце для стрільби, оскільки від сусіда зліва та справа був відгороджений 40-сантиметровою металевою перегородкою. Попереду, метрів за 100 — зелена грудна мішень. Це розумно, оскільки солдат психологічно привчали стріляти в зелених чоловічків. За один захід відстрілювалися десять чоловік. На кожного давали по дев’ять патронів. Усе робили по команді: заряджали зброю, доповідали, починали стрільбу. Після закінчення стрільби — доповідь та огляд зброї на наявність патрона в патроннику. Загалом такий підхід був направлений не на те, щоби навчити стріляти, а на те, щоби безпечно відстріляти дев’ять патронів. На кожному автоматі висіли мішки, що ловили гільзи. Якщо якась із них випадала, то вся група йшла її шукати.

Більшість стріляли перший раз, тому їм було стрьомно і стріляли вони погано. Були такі, які взагалі не влучили в мішень. Це недивно: крім того, що ти тримаєш зброю перший раз, так ще й парканчик, що відділяє тебе від сусідів, посилює звук у рази. Тебе наче запхали до церковного дзвону. Поруч теж лунали постріли, збиваючи з пантелику. Після першого жахливо закладає вуха, а пронизливий писк залишається з тобою на цілий день. Усі ж інші звуки ти чуєш глухо. Я стріляв на військовій кафедрі й у батька був карабін, тож відстрілявся більш-менш добре.

Головною зіркою програми стрільб був, звичайно, Діма. Усім цікаво, як відстріляється Вафлі. Він смішно плюхнувся на землю, зарядив автомат, поправив каску, що спадала на очі. Пролунала команда: “Вогонь по готовності!”. Хтось зробив перший постріл. З кожним розривом у повітрі Дімине тіло здригалося. Він опускав голову й дивився на землю. Наш взвод спостерігав за цим дійством, усі реготали. Кірпіч назвав Діму “найбільшою пиздою, яку він коли-небудь бачив”. Поки ми були на полігоні, ці дотепи були не страшні. Усі чимось зайняті: то заряджають, то стріляють — є постійний рух. Але коли ми повернемся в казарму, от там, перед отбоєм, якраз буде час на олімпіаду знущань. 

Виявилося, Діма поклав усі дев’ять патронів у мішень і в цілій роті ввійшов у десятку кращих стрільців. Одне попадання було навіть у яблучко. Інструктор — ветеран-атошник — аж підсвиснув, коли підійшов до мішені:

— Гарна куча, синку!

Кірпіч попав усього один раз (і це з його слів). Своє фіаско він пояснював поганим автоматом. У казармі тепер кпини чинили з Кірпіча: “Автомат — це тобі не цеглою кидатись”, “Кірпіч за 100 метрів попадає тільки в стіну”, — регіт.

— Кірпіч, а шо ти насупився, пиздуй за вафлями для переможця! — кинув я.
— Та хуй ти вгадав! — огризнувся Кірпіч.
— В смислі “хуй вгадав”? — пролунало з одного боку казарми.
— Все правильно Липа говорить! — сказав ще один солдат.
— Піздуй за вафлями!
— Давай, мандруй, снайпер хуїв! — усі в казармі були солідарні зі мною. Погляди солдатів були прикуті до Кірпіча. Йому нічого не зосталося, як натягнути на голену макітру камуфльованого картуза та швидко вискочити в магазин. Перед виходом він обдав мене крижаним поглядом, у якому читалося “я тебе запамʼятав, сууукаааа!”. Після повернення горе-стрільця колектив не заспокоївся і колегіальним рішенням роти було постановлено, що Кірпіч також має їсти вафлі до покращення показників у стрільбі.

По Дімі не можна було сказати, що щось взагалі змінилося. Він ліг, дістав із тумбочки книжку та знову почав читати. Вафлям Дмитро був би радий, але їсти в казармі забороняли, тому свою нагороду від детронізованого Кірпіча він отримав на наступний день.

Кажуть, що присягу не приймають двічі. Але ми прийняли. Я та Дмитро присягнули двічі. Спочатку прийняли присягу як офіцери запасу, тепер — як солдати. Двічі присягу приймають лише зрадники. Ми не були зрадниками. Ми просто двічі присягнули одній і тій самій країні, одному й тому самому народу. 

Ми навіть жартували, що Шевченко нас прикриває…

Пізньої осені нас перевели до військової частини на постійне місце служби. Там від старослужащіх я дізнався, що вся весела та корисна служба закінчилася. Тепер ніяких стрільб, тактики чи навчань. Тут лише шикування, наряди, акуратно застелені ліжка й порядок у тумбочках. Ми служили в рембаті. Тому єдине цікаве тут — це розбирати та збирати щось із військової техніки. Строковики — безоплатна робоча сила для підтримання якогось рівня техніки. Але не бойової. Це, як тут казали, ензе (типу недоторканий запас), який планують випустить, якщо все інше буде спалене ядерним ударом. Більшість до ремонту не допускають: ще щось накрутиш, а воно потім не поїде. Офіцери та прапорщики підібрали собі тільки тих строковиків, які мали досвід слюсарних робіт на гражданці. Інші, як сказав один з офіцерів, “на хуй тут не потрібні; даси солдату велику чугунну єлду, він і її розіб’є, і товариша по службі покалічить”.

Тому більшість солдат стояла в нарядах, а коли не стояли в нарядах, то мели листя чи прибирали сніг, могли вчити статут — коротше робили все, “аби не єблували”. Дні тягнулися довго, а ночі, на жаль, минали швидко. Час панував над цією частиною і водночас саме він не мав тут жодної цінності. 

За армійськими канонами наша частина не була, як кажуть, зятягнутою. Офіцери не заставляли солдат фарбувати траву. Пару років тому якісь зальотчики начебто підмітали листя ломами, але вони утнули якусь дику хуйню. Хтось казав, що ці солдати влаштували пʼяну бійку, хтось — що вони сцяли на машину комбата й були помічені кимось з офіцерів. Можливо, це просто армійська байка й не було ні бійки, ні обісцяної машини, ні ломів, якими ті підмітали листя. А втім, усі були впевнені, що саме так і було.

Тут навіть дозволили користуватися мобільним кожен день, а не тільки в неділю. Але особливої потреби в ньому вже не було. Поки я був в учєбці, друзі встигли забути мене. У спільному чаті далі обговорювали одні й ті самі проблеми. А питання, де зависнути на вихідних, мене вже давно не обходило. Згодом після чергової розмови з батьком я дістав сім-карту та викинув її в смітник на курилці. Сєрий із Кропивницького, який стояв навпроти, затягнувся та видав із філософським виглядом:

— Дивні ви, галичани, люди. Вас оце хуй поймеш!
— Давай краще ще покурим, — я витяг пачку цигарок та простягнув Сєрому.

Батько й далі не чув мене, коли я просив перевести Діму в штаб. А звільнятись я вже не збирався. “Мені й тут нормально, покручу старі корчі, які називають військовою технікою, поєблую в нарядах, а поки подумаю, чим далі займатись у житті”.

Дивовижно, але тут збереглись якісь форми дєдовщини. Люди, які служать на пів року довше ніж ти, могли заставить тебе піти в самоволку за чимось смачненьким або пивом. Тікати із частини було просто. Біля нашої казарми, поруч із забором, стояла бетонна плита з барельєфом Шевченка та якимось із його віршів. Залізобетонна конструкція армійської пропаганди закривала шматок забору. Ідеальне місце, щоби з’їбатись. Ми навіть жартували, що Шевченко нас прикриває. За конструкцію вела протоптана стежина, але командування частини закривало очі на проблему. Теоретично ходаків мали би ловити двоє караульних, що патрулювали територію. По факту цей наряд був найпростіший. Солдати просто заходили в палатку, що стояла поруч із казармою, і сиділи там, а виходили на територію пару разів за всю ніч. У палатці жили контрактники, які потрапляли в частину від випадку до випадку зі зламаною технікою. Їх спеціально тримали в палатці, щоби вони не псували дисципліну срочнікам. Симбіоз двох видів військовослужбовців відбувався тут у наметі. Срочніки ігнорували поставлені задачі, а взамін на прихисток контрактників підкидували дрова в буржуйку, тому палатка опалювалась автоматично. 

Був ще інший вид контрактників. Цих пускали в казарму. Виглядали вони геть інакше. Носили не армійський піксель, а мультикам. Деякі з них були рази в півтора більші, ніж строковики, і майже всі носили бороди. Кажуть, що з’являються вони рідко — усього пару разів на рік. Їм виділили світлицю — колишню лєнінську комнату. Туди вони принесли пару продовгуватих чохлів, і, коли хтось із них кудись їхав, хтось залишався на місці. З нами, срочніками, спілкувалися рідко. Питали, по скільки ми стріляли, і завжди реготали з наших дев’яти патронів.

Дєдовщина зазвичай закінчувалася на походах духів у гражданський магазин. Але це для більшості, а Дмитро був точно не такий, як усі. Вафлі він їсти так і не покинув, а Кірпіч відправився служити з нами, тому наша нова рота швидко дізналась, як усе насправді було в учєбці. Регулярні знущання поновилися. Модель взаємодії Дмитра та армійського колективу є нормою, яку він переламав завдяки вправній стрільбі. У цій частині ні вчити нас стріляти, ні власне стріляти ніхто не планував. Дєдовщина в армії, як спека в пустелі. Іноді там падає дощ, але здебільшого пече сонце. Діма знову повернувся у свою пустелю. 

Коли ти біла ворона серед рівних — це стрес, коли ти біла ворона, яка ще й нижче по ієрархії, — то твоє життя пекло. Усі, хто приїхали з учєбки й служили лише пару місяців, були духами. Але завдяки пропаганді Кірпіча та своїй безпорадності Діма був лохом навіть серед нас. Дєди, тобто солдати, які служили довше, прозвали його “Дух особливого призначення”. Для них Дмитро був ще на щабель нижчим від нас. Особливе призначення означало, що левова частка нічних походів у магазин діставалася саме йому. Людина, яка в житті не переходила дорогу на червоне, регулярно порушувала статут. Я теж лазив дєдам за цигарками та пивом, але мене про таке попереджали. Діму просто будили вночі та ставили перед фактом. І не дай бог йому купити щось не те. Переплутати марку чи колір цигарок означало для Дмитра вислухати набір кпинів про власні інтелектуальні здібності та про те, що іноді треба виймати вафлі з вух.

В оновлених умовах Кірпіч видумав собі нову посаду — став особистим командиром Дмитра. Сам він, звичайно, себе так не називав. Кірпіч випрошував у дєдів право навчати поганого солдата Діму всім армійським фішкам — то вчив його правильно застеляти ліжко, то розбирати та збирати на швидкість автомат, а останнім часом став особистим інструктором зі стройової підготовки. Навчанням чи тренуванням це важко було назвати. Кірпіч просто отримував індульгенцію для знущань над Дмитром. Дєди завжди погоджувались, а Кірпіч їм потім доповідав, як тупив Діма, і ті реготали. Отака армійська педагогіка.

Однак, два тижні тому стався казус, після якого Кірпічу довелося припинити свої забави. Він якраз випросив у дєдів дозвіл повторити з Дмитром ази стройової підготовки. Це була улюблена екзекуція Кірпіча, бо ходити в Діми виходило найгірше. На морозному плацу почалася муштра. Дєди спостерігали у вікно казарми.

— Рааз, рааааз, рааааз, два, три. Рааз, рааааз, рааааз, два, три. Праве плече вперед, праве, блять! Праве, блять! Не ліве. От сука, далбайоб! — командував Кірпіч. Дєди реготали, спостерігаючи за стройовою.

Повз плац якраз проходив бородатий контрактник — один із тих, які жили в лєнінській комнаті. Спочатку він зупинився та пару секунд спостерігав за тим, що відбувалося. Потім рішучим кроком почав наближатися.

— Щас щось буде… — сказав один із дєдів.
— Пізда Кірпічу! — підсумував інший. Тепер уже всі, хто міг, товпилися біля вікна, чекаючи на розв’язку.
— Що тут відбувається? — рішуче, ще на ходу, запитав контрактник.
— Заняття проводим, товаришу… — знітився Кірпіч. Його очі бігали по формі в пошуках погона. Він розумів, що контрактник точно старший за нього за званням, може, навіть офіцер, але цей різновид контрактників не носив погони.
— А ви хто по званню? Це заняття із чого? Як обматюкати краще? — запитував бородатий у мультикамі. Кірпіч мовчав, а його голова з шиєю все більше втягувалися в тулуб.
— Хто наказав проводить заняття? — продовжував контрактник.
— Дє… — Кірпіч зі страху мало не сказав правди.
— Хто-хто? — зашипів контрактник, ще ближче наближаючись до Кірпіча.
— Щас він його вʼїбе, — сказав один із дєдів. Та, на жаль, їхні очікування не справдилися.

Контрактник пообіцяв, що влаштує Кірпічу такий курс молодого бійця, якого навіть у дельта форс немає. Потім перевів погляд на казарму — і дєди чкурнули від вікна, наче по ньому вистрілили. Контрактник хлопнув Дмитра по плечу, сказавши, щоби той ніколи не давав себе ображати. На вечірній перевірці наш ротний ліниво обмовився парою речень, що дєдовщині не місце в армії. 

Останній тиждень у Дмитра все йшло шкереберть. На самому початку він сказав мені, що сильно захворіла мати. Переживань додало те, що його тричі будили посеред ночі дєди та відправляли до магазину. Позавчора його поставили в чергування з Кірпічем. Вони, як завжди, сиділи в палатці контрактників і підкидували дрова в буржуйку. Зима в кінці лютого ніяк не відступала. У наметі відбувся черговий інцидент. Один із контрактників — Іван — колишній зек. Він вихвалявся співслужбовцям тим, де, скільки та за що сидів. Кірпіч гарно вписався в колектив: розпитував, які порядки на зоні, ієрархію мастєй сидівших і тому подібні речі. Усе супроводжувалося чарчиною горілки. Закусивши салом, старший солдат Іван видав чергову порцію своїх спостережень:

— Билі б у мєня свіньї, я б за убійство сосєда нє сідєл, — усі присутні зареготали з жарту. Наколки на руках старшого солдата надавали його словам правдивих ноток. З такими людьми ніколи не знаєш, чи він вдало пожартував, чи лишень привідкрив тобі душу.
— Кстаті, ти, солдатік, прям копія мой сосєд! — Іван ткнув пальцем із синьою наколкою в Дімин бік. Той побілів, а всі зареготали. Кірпіч потім усій роті, шкірячись на тридцять два зуби, розповідав, що після цих слів навіть сніг на дворі був темніший за Дімине обличчя. Ротою ходив черговий жарт, що після цього чергування Вафлі перестане їсти свинину.

Діма, як зазвичай, ніяк не реагував на подібні підколки. Навіть здавалося, що йому все одно. Останнім тижнем він не відривався від книжки. Казав мені, що перечитує Ґете “Страждання молодого Вертера”. Добив книжку в той самий день.