Моя мама була переповнена таким страхом,
що вона носила близнюків:
мене й разом зі мною страх.
— Томас Гоббс

БЛИЗЬКО 9‑Ї ГОДИНИ ранку поріг великої зали замку Фотерінґей, що в графстві Нортгемптоншир, майже за 100 миль північніше Лондона, поволі, шкутильгаючи через здобутий за роки ув’язнення ревматизм, але з гордо піднятою головою переступала 44‑річна Мері Стюарт. У минулому — панівна королева Шотландії, а нині ж — бранка з понад 18‑річним стажем англійської королеви Елізабет І Тюдор. Жінку, одягнену в чорний шовковий плащ поверх темно‑коричневої оксамитової сукні, супроводжували двоє вартових, а також декілька її найвірніших служниць. Кожен з учасників процесії в той день, 8 лютого 1587 року, добре розумів, що це остання путь Мері й назад, у свої розкішні покої — золоту та все ж таки клітку — вона більше не повернеться.

Тут, у Фотерінґеї — неприступній нормандській фортеці, збудованій поблизу річки Нін на межі 11 та 12 сторіч за принципом “мот енд бейлі” (кам’яниця на пагорбі, оточена великим внутрішнім двором, міцним муром, кількаметровим ровом із водою та земляним насипом навколо), — колишня шотландська королева провела понад 4 місяці. Її конвоювали сюди наприкінці вересня 1586 року, арештувавши за причетність до бабінґтонської змови — чергового зговору, учасники якого планувати вбити протестантку Елізабет І і в такий спосіб звільнити англійський престол для королеви‑католички Мері Стюарт. Уже наступного місяця вона постала перед судом, що складався із 46 найіменитіших англійських дворян на чолі з лордом Вільямом Сесілом — найбільш довіреним радником королеви Англії, рішуче, але марно, відкидаючи будь‑які звинувачення в державній зраді. 25 жовтня того ж року жінку майже одноголосно визнали винною та засудили до смертної кари.

Навряд чи оголошений вирок став для Мері великою несподіванкою, адже на той момент сер Ентоні Бабінґтон, який очолював змову, та його 13 співучасників уже зазнали покарання: були повішені, розпатрані та четвертовані, як це передбачали Акт про безпеку королеви (1585) й Акт про державну зраду (1351). Єдине, що залишалося фотерінґейській бранці в очікуванні своєї черги, — сподівання, що Елізабет І все‑таки не наважиться стратити особу королівської крові та ревну католичку. Це означало б стовідсотково погіршити й без того кепські стосунки з Римською Курією та католицькими монархами Європи.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Надія королеви без королівства жевріла недаремно. Попри тиск із боку парламентарів, які не мали жодних сумнівів у провині Мері Стюарт, Елізабет І зволікала з ухваленням остаточного рішення. Тоді Палата громад і Палата лордів об’єднали свої зусилля. Щоб подолати її невпевненість, 12 листопада 1586 року депутати направили їй першу (і не останню) спільну петицію, наполягаючи на страті зрадниці. Англійська королева ж, однак, і далі годувала парламент “відповідями без відповіді”. Навіть після оприлюднення смертного вироку Мері Стюарт, на яке Елізабет І дала згоду 2 грудня 1586‑го, вона однаково намагалася відтермінувати його виконання.

Два місяці по тому Мері зробила пару кроків крізь арку дверей і на мить застигла на місці, обводячи поглядом просторе приміщення з високими склепіннями та каміном, вмурованим у стіну навпроти. У давні добрі часи, коли Фотерінґей ще не служив державною в’язницею, велика зала вочевидь призначалася для урочистих прийомів із бенкетами й танцями. У нових обставинах її функції змінилися. Не так давно це була зала судових засідань. Тоді в центрі кімнати стояв довгий дерев’яний стіл, вкритий скатертиною з торочками по краях, з лавками обабіч на 12 осіб. По периметру трьох стін також стояли масивні дерев’яні лавки та кілька табуретів для решти її суддів. А біля четвертої стіни, на невисокому помості під балдахіном, височіло крісло для бранки, що обвинувачувалася в зраді…

Сьогодні ж ця зала мала зовсім інший вигляд. Єдине її умеблювання — задрапірований чорною тканиною ешафот, навколо якого стовбичили вартові, тримаючи в руках широколезі сокири на довгому держаку, та кілька десятків глядачів. Дерев’яний підмосток споруджували нашвидкуруч, адже лише напередодні з Лондона в замок надійшло сповіщення від Таємної ради, що 1 лютого 1587 року Елізабет І, підігріта чутками про назрівання нової змови, підписала‑таки смертний вирок для Мері Стюарт.

Фінальні дні свого життя колишня королева Шотландії витратила на молитви, складання заповіту, написання листів і дарування особистих речей на пам’ять про себе. Тоді ж, під гупання молотків, яке долинало до її покоїв із великої зали Фотерінґея, зародився її останній сонет — прощальна пісня, відома нам завдяки перекладу Лесі Українки:

Що я тепер, о боже! Жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, у котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль‑туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого…

Щойно Мері Стюарт піднялася по сходинках на ешафот і ступила перший крок підмостком, як кат і його помічник, покликані здійснити вирок, упали перед нею навколішки. Прохати вибачення в засудженого до смертної кари — звичний обряд для таких церемоній, та однаково момент виглядав зворушливо, особливо після відповіді, яку дала жінка: “Я прощаю вас від щирого серця, бо сподіваюся, що ви покладете кінець усім моїм бідам…”. Тоді бранка обернулася до своїх компаньйонок Джейн Кеннеді та Елізабет Керл, які були поруч із нею всі ці довгі місяці ув’язнення, щоб вони допомогли їй зняти одяг. “Ніколи я не мала таких наречених… і ніколи не роздягалася перед таким товариством”, — вдалася до жартів Мері, намагаючись розвіяти пелену сліз, що стояла в очах її найближчих слуг. Залишившись у самій лише нижній сукні та рукавичках червоно‑малинового кольору (літургійного кольору мучеництва, прийнятого в Католицькій Церкві), вона спокійно дочекалася, поки Джейн тремтливими руками пов’яже їй очі білим із золотою вишивкою шаликом, а тоді рішуче схилилася на коліна перед плахою. 

“У руки Твої, Господи, віддаю дух мій”, — наостанок промовила Мері Стюарт. Через мить, зі свистом розсікаючи повітря, на шию жінки опустилася сокира ката. Останньому, проте, не вдалося відрубати їй голову з першого разу. Ще двічі він підносив своє знаряддя, поки, нарешті, зміг відділити її від тіла. “Боже, бережи королеву”, — виголосив чоловік, підіймаючи голову Мері Стюарт догори, щоби глядачі пересвідчилися, що вирок таки виконаний. Однак та несподівано впала на підмосток і з глухим гуркотом покотилася долі, а в руці ката залишилася лише русява кучерява перука, під якою колишня шотландська королева приховувала коротке сиве волосся…

Звістка про смерть Мері Стюарт, як і очікувалося, збурила всю католицьку громаду, а особливо в Іспанії. Тамтешньому королеві Філіпе ІІ, чоловіку покійної Мері І — попередниці Елізабет І на англійському троні, уже кілька років не давали спокою незведені рахунки з Англією: і відкинуті Елізабет І сватання з його боку; і підтримання нею іншого претендента на португальський престол; і санкціоновані королевою напади англійських каперів на іспанські колоніальні порти та кораблі; і сприяння голландському повстанню за незалежність в Іспанських Нідерландах. Страта Мері Стюарт стала для нього останньою краплею. Заручившись підтримкою Папи Римського Сікста V, Філіпе ІІ взявся споряджати морську експедицію до Англії для повалення Елізабет І, яка в очах щирого католика була незаконною правителькою, єретичкою, узурпаторкою папської влади. Утвердженню задуму іспанського короля сприяли також заклики голови Римо‑католицької Церкви в Англії Вільяма Аллена. У листі від 18 березня 1587 року той написав, що англійські та ірландські віряни наполегливо просять Філіпе ІІ прийти й покарати “цю жінку, яку ненавидять Бог і люди”.

Вторгнення в Англію готувалося у двох великих портах — іспанському Кадісі та португальському Лісабоні. Тут за наказом Філіпе ІІ збирали та озброювали потужний військовий флот. На весну 1587 року він уже нараховував понад сотню новеньких — збудованих переважно впродовж останніх 3–4 років — галеонів, галер, галеасів, забр, пінас, каравел та інших кораблів. Навіть невеличкі судна були оснащені хоча б однією гарматою, найбільші ж мали на своєму борту по 50 гармат і, крім 70–80 осіб екіпажу, могли вміщати понад 300 вояків. Керівництво “Непереможною армадою” — а саме такою славою був оповитий іспанський флот, що досі тримав першість у морях і океанах, — було покладено на адмірала Альваро де Базана, маркіза Санта Круз, який за пів сторіччя служби у військово‑морських силах Іспанії не здобув жодної поразки. Папа Римський обіцяв допомогти майбутній експедиції фінансово, а також гарантував індульгенції за скоєні в ім’я Церкви гріхи всім учасникам вторгнення в Англію.

Згідно з планом Філіпе ІІ, флот на чолі з маркізом Санта Круз мав об’єднатися із силами Алесандро Фарнезе, герцога Пармського, що був губернатором Іспанських Нідерландів. Опісля союзники разом висадилися б у графстві Кент, що на південно‑східному узбережжі Англії, де не було серйозних укріплень, і звідти рушили б на Лондон, щоби взяти місто в облогу та скинути з трону Елізабет І. У випадку, якщо експедиція виявиться менш успішною, ніж передбачалося, проте не зовсім провальною, іспанські завойовники мали також завдання мінімум: домогтися свободи віросповідання для англійських католиків та відшкодування збитків, завданих Іспанії внаслідок голландського повстання в Нідерландах.

Організація Іспанією “Хрестового походу” проти “англійських єретиків” не могла залишитися непоміченою в самій Англії. Елізабет І регулярно інформувалася про хід підготовки іспанського вторгнення завдяки широкій мережі шпигунів при іспанському та папському дворах. Чутки про небезпеку, що загрожувала Британським островам, розповсюджувалися країною з неймовірною швидкістю. Однак сподіване іспанцями протистояння між протестантами та католиками всередині країни не спалахнуло. Навпаки, два табори забули про релігійні розбіжності та об’єдналися, щоби спільно боротися з ворогом, якого ось‑ось чекали на підступах біля узбережжя. 

Королева також не сиділа склавши руки. Розуміючи, що до потенційної дати нападу повністю модернізувати англійський флот не вдасться, Елізабет І звернулася до бувалого морського вовка, який за кілька років до цього здійснив навколосвітню подорож, й одного з найуспішніших каперів Френсіса Дрейка, щоб разом вигадати план, який допоможе якщо не знешкодити загрозу, що нависла над Англією, то принаймні виграти трохи часу. 

Благословенний королевою рейд Дрейка на Кадіс, що відбувся наприкінці квітня 1587 року, і наступні напади англійського флоту під його керівництвом на прибережні португальські форти влітку того ж року, у результаті яких переважна більшість кораблів противника були або частково пошкоджені, або геть зруйновані, або захоплені, зрештою, змусили Іспанію відкласти вторгнення в Англію щонайменше на рік. Однак, незважаючи на “підсмалення бороди іспанського короля”, як глузуючи називали ці набіги англійці, від своїх намірів Філіпе ІІ не відмовився…

Тривога, викликана близьким імовірним наступом “Непереможної армади” і страхом, що Лондон може не встояти перед іспанцями, спопеляла дотла… Це було катування, не гірше найвишуканіших тортур іспанських інквізиторів.

Увесь той час, поки в неоголошеній війні між Іспанією та Англією наростало загострення, за 100 миль західніше від Лондона, у Вестпорті — невеличкому селі, що в графстві Вілтшир, від занепокоєння через майбутнє вторгнення не знаходила собі місця вагітна другою дитиною дружина місцевого вікарія (священника Англіканської церкви). Тривога й боязнь, закравшись у її свідомість дрібним черв’ячком, щодня примножувалися — як і кількість гармат і солдатів на іспанських кораблях, що мали невдовзі, з дня на день, пристати до англійської землі, у чутках і небилицях, які ширяли і сповнювали навколишній простір.

Ані зараз, ані тоді, у 16 сторіччі, графство Вілтшир не мало власного узбережжя, воно не надто віддалене від столиці, але й не прилягає безпосередньо до Лондона, і в потенційних планах захоплення іспанською армією Англії не грало жодної ролі. Хоча навряд чи хтось із його пересічних мешканців був достатньо обізнаний із зовнішньополітичною ситуацією, щоби стверджувати це зі стовідсотковою певністю. 

Село, де в очікуванні дитини й вторгнення загарбників від переживань не знаходила собі місця дружина вікарія, знаходилося зовсім неподалік від Малмсбері. Це місто — третє в графстві Вілтшир за чисельністю населення (з урахуванням Вестпорта та інших передмість) — розташовувалося на крутому пагорбі, який огортали своїми руслами дві притоки річки Ейвон — Тетбері‑Ейвон і Шерстон‑Ейвон; воно виросло навколо однойменного абатства, закладеного тут у 7 сторіччі, і ще здавна було оточене кам’яними стінами. Тобто теоретично могло б стати хорошим прихистком у разі іспанської навали… якби ті 100‑річні мури не хиталися від вітру й не розвалювалися на очах. Водночас “паплюження” Малмсберійського абатства, яке в 1530‑ті роки після розпорядження Генрі VIII Тюдора, батька Елізабет І, про розпуск монастирів було викуплене заможним місцевим депутатом із роду ткачів Вільямом Стампе й перетворене на швейну мануфактуру, цілком могло послужити приводом для іспанських “хрестоносців” завітати в гості до цього міста. А звідти — рукою подати до будинку на околиці, який місцева громада виділила для проживання родини вікарія. І хтозна, яка розплата очікувала б їх за падіння в гріх “єрєсі” та навернення до неї інших вірян… 

Тривога, викликана близьким імовірним наступом “Непереможної армади” і страхом, що Лондон може не встояти перед іспанцями, спопеляла дотла, позбавляючи можливості дихати на повні груди, прискорюючи серцебиття, вкриваючи холодним потом шкіру, змушуючи тремтіти голос і руки та паралізуючи всі інші рухи тіла. Це було катування, не гірше найвишуканіших тортур іспанських інквізиторів. Внаслідок щоденних хвилювань і напруги, що витала в повітрі, у дружини вестпортського вікарія розпочалися передчасні пологи. 5 квітня 1588 року вона народила ще одного хлопчика — меншого братика для 2‑річного Едмунда, свого старшого сина. 

Ім’я цієї жінки, на жаль, не збереглося до наших днів. А ось ім’я її другого сина, який — попри ранню появу на світ в умовах, які недоношених дітей переважно прирікали на вірну смерть, і похід іспанського флоту на Британські острови, що розпочався‑таки в травні 1588 року, не лише вижив, але й дожив до глибокої (навіть за сучасними мірками) старості — стало відоме далеко за межами Англії й закарбувалося на віки. Уже в дорослому віці, пишучи власну автобіографію, один із найбільш знаних англійських філософів Томас Гоббс зауважив про обставини свого народження так: “Моя мама була переповнена таким страхом, що вона носила близнюків: мене й разом зі мною страх”.

***

ДОНЕДАВНА ІСТОРІЯ ПРО Іспанську армаду, наступ якої, зрештою, зазнав поразки, сприймалася мною дуже поверхово. Як цікава казочка, настільки віддалена в часі й географії, що більше скидається навіть на вигадку, ніж на правду. Повертаючись до неї сьогодні, під час російсько‑української війни, я не можу не проводити паралелі між “Непереможною армадою” і “втарой армієй міра”. 

Не наважусь стверджувати, що звинувачення головного провідника рускава міра в Україні Віктора Медведчука в державній зраді та фінансуванні тероризму стало одним із приводів для рішення Путіна розпочати військову агресію проти нашої держави, проте є інші, на мою думку, беззаперечні схожості. Обидва нападники фактично розв’язали війну в Європі — щоправда, на різних її кінцях — не називаючи свої дії війною; обидва були настільки самозакохані і сповнені безапеляційною вірою у власну велич, що планували швидке загарбання чужої держави і заміну невгодного їм керманича на лояльного; обидва покладали сподівання на допомогу “п’ятої колони” всередині країни, а натомість зустріли шалений опір консолідованої нації…

Майже рік до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року ми спостерігали, як Путін то стягував, то частково відводив від кордонів свою армію ницих убивць, ґвалтівників і грабіжників (ми пізнали їхню правдиву суть ще у 2014‑му, коли Росія захопила Кримський півострів і український Донбас, хіба не підозрювали про масштаби їхнього морального провалля, дозволяючи собі надіятися, що існують і харошиє рускіє). На боротьбу з українськими “відступниками” їх благословив сам Московський патріарх Кіріл спочатку в березні 2022 року, подарувавши командувачу Росґвардіі Віктору Золотову ікону, що мала б надихати російських вояк на “защіту Атєчєства”, а згодом у вересні 2022 року, заявивши, що, жертвуючи собою в Україні, вони змивають усі скоєні дотепер гріхи. Так, це робилося вже постфактум, але хіба не нагадує папську індульгенцію, обіцяну іспанським солдатам? Не здивуюся, дізнавшись, що за їхній успіх у війні проти України в московських храмах молиться найпалкіша вірянка і найсвятіша паломниця всіх часів і народів Оксана Марченко.

Далеко не всі українці сприймали загрозу військового нападу Росії всерйоз. Згідно з даними дослідницької компанії “Gradus Research”, у грудні 2021 року лише 26 відсотків респондентів їхнього опитування вважали, що небезпека повномасштабного вторгнення є реальною. У січні 2022 року вже 44 відсотків опитаних відповіли, що загроза існує, 29 відсотків були переконані, що її немає, а 26 відсотків все ще не знали, що й думати. 

Я не була учасницею цих соціологічних досліджень, але — як і люди з мого найближчого кола — всупереч мейнстріму вірила, що галас, здійнятий західними партнерами України в медіа, які ґвалтом кричали про кровожерливого ненаситного вовка, що вже добряче зголоднів після поглинання грузинських Абхазії та Південної Осетії в серпні 2008 року й готовий заглитнути нову здобич, був не порожнім звуком. Неодноразові оманливі заяви ворожих політиків, що Росія не збирається нападати на Україну, і разом із цим кількамісячне гарцювання і брязкання зброєю 150 000 російських солдат за кілька кроків від українського кордону виснажували ментально, вибиваючи ґрунт із‑під ніг у мене й багатьох моїх знайомих, навіть у тих, хто зазвичай відрізнявся психологічною стійкістю.

Зроститися з тривогою та страхом так, щоб завагітніти ними й тижнями, а то й місяцями, виношувати в собі, ніби дитину, — це ще один досвід, що зближує українців 21 сторіччя з англійцями 16‑го та водночас де в чому нас і відрізняє…

ІІ. Невільне виношування

У ПЕРШУ ДОБУ повномасштабного військового вторгнення Росії в Україну Олин особистий інформаційний маратон тривав до 3‑ї години ранку 25 лютого. Тоді і в наступні дні, коли до подружжя вже прийшло усвідомлення Великої війни, не зійти з дистанції Олі допомагав чоловік, який готував для дружини каву й канапки, які вона з’їдала, не відриваючись від робочого місця.

— Я боялася ходити на кухню… Мені було страшно через те, що там вікно… Я собі малювала… що станеться якийсь вибух, вікно посиплеться, [розбите скло — примітка авторки] попаде мені в очі чи на тіло… 

На перших порах сигнали повітряної тривоги не працювали однаково добре в усіх районах Дніпра. До домівки Олі й Максима виття сирени долинало ледве‑ледве, тож вони більше орієнтувалися на сповіщення в телефоні. 

— Їх [тривог — примітка авторки] було дуже багато. Вони могли бути щогодини, прям постійно відбуватися… — пригадала Оля. Вона бачила, як їхні сусіди по будинку спускаються в підвал, але самі з Максимом не надто вірили в надійність такого сховища. Вони вже прочитали про правило двох стін, тому пересиджували тривоги в коридорі. Там і спали. Голоси з маратону правили жінці за колискову, а екран ноутбука, який практично не вимикався в ті дні, виконував роль нічника.
— Для мене це була якась така ілюзія безпеки… — на мить опустивши очі додолу, пояснювала моя співрозмовниця. 

Якщо спальний район, де мешкають Оля та Максим, скидався на безлюдну пустелю, то середмістя Дніпра навпаки — гуділо, ніби вулик. Тут, на перший погляд, дещо хаотично, але цілеспрямовано й невтомно снували волонтери. Пам’ятаючи досвід 2014–2015 років, коли в місто хлинули хвилі вимушених переселенців із Донеччини і Луганщини, вони діяли на випередження і організували пункти допомоги. Люди тяглися сюди з різних куточків міста безперервною вервечкою, шарудячи пакетами з продуктами харчування, одягом, ліками й іншими речами першої необхідності, які могли б знадобитися евакуйованим із місць, де йшли бої між російськими загарбниками та українськими захисниками. Також сюди зносили порожні скляні пляшки, бензин, машинне масло, ганчір’я й пінопласт — інгредієнти для коктейлів Молотова. Під час Революції Гідності українці використовували їх проти беркутівців у броні та з автоматами, нині ж збиралися атакувати ними російські танки й БТРи. 25 лютого 2022 року Міністерство внутрішніх справ України на своїх офіційних сторінках у соцмережах оприлюднило інструкцію з виготовлення цієї запалювальної суміші. 

Виїжджаючи кілька разів у центр, аби відвезти речі до колишнього “Парку ракет”, що біля Дніпропетровської облдержадміністрації, де діяв один із таких пунктів допомоги, чи щоб зорієнтувати іноземних журналістів у незнайомому просторі, Оля спостерігала, як вулиці міста, що за 10 років життя тут стало для неї рідним, заполонили авто з номерними знаками на синьому та чорному тлі. Перші належали поліції, другі — армії. Водночас дороги Дніпра швидко і масово, ніби повзучим плющем, обпліталися звареними з металопрокату шестикінцевими зірками — протитанковими їжаками — та кількосоткілограмовими бетонними брилами, що в теорії мали б сповільнити просування ворога в разі, якби він підступав до міста. 

З кожним днем, як Оля вдивлялася в інфографіку британської розвідки і на рожеві плями, що розповзалися територією України, ніби ракові клітини розходяться здоровим організмом, її захисна броня тоншала…

Тепер щоразу виходячи з під’їзду свого будинку, вона впиралася поглядом у стрілку і напис над нею “УбежІще”, що з’явилися на паркані навпроти на другий чи третій день вторгнення, а повертаючись додому, так само щоразу чіплялася оком за оголошення, що тріпотіло на вхідних дверях: “Шановні сОсіди, будь ласка, дотримуйтеся світломаскування”. З 20‑ї години вечора, коли розпочинався комендантський час, Дніпро поглинала суцільна темрява. 

Занурення з головою в роботу і волонтерство в незначних перервах між нею підтримували Олю на плаву більше тижня від початку Великої війни, не дозволяючи геть упасти духом і остаточно піддатися страху. Упродовж цього часу Росія не завдала жодного ракетного удару по Дніпру. Ситуація тут видавалася значно спокійнішою, ніж, наприклад, у Києві, де українські воїни з ЗСУ та ТРО стримували наступ ворога всього за 10–15 кілометрів від меж міста. Рятуючись від можливого захоплення столиці, Олині колеги вже виїхали на захід України, знайшовши прихисток у Верховині, селищі в Івано‑Франківській області, й продовжували стежити за ситуацією на фронті й генерувати новини звідтіля. 

З кожним днем, як Оля вдивлялася в інфографіку британської розвідки і на рожеві плями, що розповзалися територією України, ніби ракові клітини розходяться здоровим організмом, її захисна броня тоншала, тоншала… і, зрештою, 4 березня, на дев’ятий день повномасштабного вторгнення Росії, також дала тріщину.

— Я дивилася на карту… і схід, і південь, і північ — на всіх цих територіях був фронт. Дніпро було ніби в серці… цього фронту. Якщо б він почав рухатися, то [місто — примітка авторки] в кільці опинилося б, — Оля трішки затиналася, малюючи руками в повітрі замкнуте коло, гадану пастку, у яку вона ризикувала б втрапити, якби українські захисники не встояли. — Ця карта мене дуже сильно тоді налякала і стривожила…

Дров до багаття, на якому палахкотіли залишки Олиної мужності, підкинуло попередження від друга, прочитане в одному з тисячі чатів, які були створені в ці перші дні, в стилі: “Не хочу нагнітати, але мій дядько, друг якого знає брата Івана, сказав, що за пару днів у Дніпро точно прилетить. Ми навіть знаємо, куди. І прилетить так, що там все — кінець світу!”.

— Я себе переконувала, що неправильно вірити в таке… Що це не є фактом. Звідки вони знають? Що це за джерело? Але все одно це [повідомлення — примітка авторки] зіграло зі мною… [злий] жарт, — з відчутною прикрістю в голосі легко кивала головою Оля.

Помітивши, що дружина згорає від занепокоєння, Максим запропонував їй поїхати з міста. Проте супроводжувати її відмовився:

— Я буду тут. Тут дім. Його треба охороняти, — так чоловік аргументував Олі свій вибір залишитися в Дніпрі. А наступного ранку, в суботу 5 березня, вже проводжав її на евакуаційний потяг, що о 9‑й ранку мав відбувати в Хелм. 

Оля попередньо домовилася зі знайомою в Польщі, що та її прихистить, хоча й не мала певності, що зможе втрапити саме на цей рейс — занадто багато охочих було, крім неї.

— Я не знала, куди я доїду. Чи доїду я десь… у Львів чи в Івано‑Франківськ, чи доїду я за кордон, — губилася в здогадах жінка. 

Збираючись невідь куди, Оля вдягла улюблені джинси, взула найтепліші зимові чоботи, а під яскраво червоною курткою мала водолазку і чорний флісовий светр. Спереду на цій кофтині нанесені контурне зображення кордонів України і напис “HOME”. Її тато Михайло і мама Тамара мають по такій же — донька колись подарувала їм на Новий рік. За плечами, у жовтому рюкзаку, крім невеликого перекусу й пляшки води, вона несла ноутбук, фотоапарат, диктофон, павербанк; пару найнеобхідніших речей з одягу, а також кілька сімейних світлин, Максимову обітницю й весільні сережки‑півмісяці.

Дорога з дому до вокзалу на таксі зайняла, як завжди, не більше 7 хвилин, однак під’їхати до центрального входу водієві не вдалося: останні 500 метрів Оля й Максим долали пішки, вдихаючи ледь морозне повітря, ловлячи обличчям дрібні сніжинки і ковзаючи взуттям по де‑не‑де намерзлому на асфальті льоду. Площа, до якої вони прямували, була вщерть заповнена людьми. Такі натовпи зазвичай збирають на концерти відомі рок‑гурти, проте цей зібрала війна. Стало очевидно, що на задуманий потяг Оля точно не сяде.

На відміну від попередніх днів, коли тут панував хаос і люди стрімголов неслися до потягів, стрибаючи з валізами, дітьми і тваринами в сумках‑переносках із платформ на залізничні колії, щоб опинитися першими в черзі на відбуття, того дня юрба на площі була більш‑менш організована. Поліція розгородила територію тимчасовими біло‑червоними дорожніми блоками, що вказували напрямок руху. Зорієнтуватися в черзі, що петляла між різними вокзальними прибудовами, допомагали також волонтери. Для жінок із маленькими дітьми відвели окреме приміщення всередині вокзалу, щоб вони могли погрітися чи змінити підгузки. Там також діяв пункт, де наливали чай і роздавали їжу — як для тих, хто приїхав до Дніпра, наприклад, із Покровська на Донеччині, шукаючи прихистку, так і для тих, хто від’їжджав звідси, шукаючи його деінде. 

Усі евакуаційні потяги прибували на перший перон. Прохід до цього діяв лише з лівого крила вокзалу, його контролювали поліціянти. Це був перший день, зауважила Оля, коли чоловіків призовного віку не пропускали на виїзд. Тупцюючи разом зі всіма, ніби колонія пінгвінів у пошуках нового місця для гніздування, вони поволі впродовж кількох годин просувалися з краю черги до її початку. Тут, на контрольному пункті, усі чоловіки, крім неповнолітніх і старших 60 років, цілували на прощання своїх дружин, дітей, матерів чи сестер та відходили в бік, поступаючись місцем якійсь наступній родині, що зі сльозами і зойками розлучалася з батьком, сином чи братом, аби на невизначений термін вирушити в невідоме місце дестинації. 

— Були такі [чоловіки — примітка авторки], що навіть на коліна падали, — пригадувала Оля сцени розлуки, мимовільним свідком яких була. 

Ніколи донині ця монументальна 2‑поверхова, облицьована світлим мармуром, будівля, з двома прямокутними 6‑поверховими баштами, вхідною аркою між ними та портиками з колонадою перед головним фасадом обабіч входу, не бачила стількох людей і не чула стількох плачів. Єдине багатолюдне зборище, що коли‑небудь відбувалося біля стін сучасного вокзалу в Дніпрі, — це кількатисячний мітинґ 3 листопада 1951 року з нагоди його відкриття. Але та подія, як повідомляла “Днєпровкая правда”, була приправлена зовсім іншими емоціями: “С радаст’ю і ґордаст’ю ані атмєчялі видающєєся сабитіє в жизні індустріальнава Днєпропєтровска — ввод в експлуатацию новава вокзала. Прєкрасний падарак к 34‑й ґодовщінє Вєлікава Актября палучілі трудящієся”.

А ось його попередник — старий, ще єкатєрінославскій вокзал, зведений у 1884 році — мовчазно приймав подібні натовпи щонайменше двічі за час свого існування. Під час Першої світової, коли із західних губерній Російської імперії, рятуючись від наступу німецьких і австро‑угорських військ, сюди линули сотні тисяч біженців (на кінець 1915 року Єкатєрінославская губернія прихистила більше 220 000 людей — найбільше серед усіх губерній Європейської Росії), та під час Другої світової, коли під протяжне завивання повітряної тривоги вже самі дніпропетровці поспіхом залишали місто, якому загрожувала нацистська окупація. Тоді, у серпні‑вересні 1941 року, під час боїв за Дніпропетровськ, німецька авіація не поцуралася скинути бомби на залізницю. Будівля старого вокзалу — у стилі російського тєрєма з кокошнікамі — була частково зруйнована. Відбудовувати після перемоги її не стали, натомість практично на тому ж місці звели вдвічі більший, помпезний (як більшість споруд у стилі сталінського ампіру) новий вокзал.

Неможливо уявити, що відчували люди на цьому вокзалі — як наші пращури, так і наші сучасники, не побувавши у їхньому взутті. У цей момент на думку спадають хіба скульптури з серії “Подорожні” французького митця, уродженця Марокко, Бруно Каталано: бронзові фігури з порожнечею всередині роблять непевний крок у невідоме майбутнє, помістивши ввесь багаж минулого життя в одну‑єдину валізу. Напевно, це — чи не найближче мистецьке вираження переживань вимушених мігрантів, відірваних від своєї домівки. 

Свій шлях до першого перону Оля Василець топтала близько 7 годин. Небо над її головою дедалі більше хмурилося, сніг поступово посилювався. За цей час її телефон кілька разів повідомляв про повітряну тривогу, проте вона всіма силами намагалася гнати від себе думки про можливі прильоти по вокзалу. Адже досі, здається, росіяни атакували хіба військову інфраструктуру. Якщо не рахувати, звісно, ракетного удару поблизу Південного вокзалу в Києві пізно ввечері 2 березня 2022 року (однак, як показав подальший хід війни, рахувати потрібно було: Путін, гідний послідовник найжахливіших диктаторів 20 сторіччя Гітлера і Сталіна, засвідчив, що для досягнення мети — усі засоби хороші, зокрема й постійний терор супроти цивільних українців. Страх, поряд із ракетами і бомбами, став його зброєю масового ураження).

— Можете придивитися за моїми речами? Я ненадовго відійду, — у якийсь момент відволікла Олю й Максима від далеко невеселих роздумів молода, на вигляд років 30, рудоволоса жінка з великим туристичним рюкзаком на спині й килимком‑сидінням, пристебнутим до поперека. Тут, серед натовпу, вона була одна, без супроводу. Як виявилося після знайомства, її також звали Оля, вона працювала кондитеркою в одній із кав’ярень Дніпра. Розговорившись, далі дві Олі стали триматися разом. 

Коли один евакуаційний потяг заповнювався пасажирами й рушав, на платформу прибував і завантажувався по самі вінця наступний. Що ближче маячив на горизонті пункт контролю в лівому крилі вокзалу — то менш доброзичливими і більш напруженими ставали сусіди по черзі, які до того кілька годин гуртувалися між собою та радо тримали одне одному місце, коли хтось відходив за гарячими кавою чи чаєм.

— Викидайте свої валізи! — сердито гарчали на незнайомців інші незнайомці в юрбі, втрачаючи людську подобу за переживаннями, що чийсь габаритний багаж займе зайві півтора квадрати площі у вагоні.
— Все, далі чоловіків ми не пускаємо. Відходьте в бік, — вказуючи рукою направо, суворо звернувся до Олі з Максимом один із поліціянтів. Залишаючи чоловіка на площі, за прохідним постом, жінка плакала. 

Він уже встиг повернутися додому, у їхню квартиру в 9‑поверхівці в Чечелівському районі, а вона, ледь стримуючи сльози в очах, ще майже годину разом із новою приятелькою стояли на першому пероні, обліпленому людьми — переважно жінками — так, що ніде було яблуку впасти. В очікуванні “потягу порятунку”, що відвезе їх невідомо куди, але точно подалі від розпочатої Росією війни.

Зачувши ще здалеку гуркіт коліс по рейкам, чорно‑сіро‑бежевий натовп на платформі, подекуди розбавлений жовтими, червоними, синіми плямами — шапками, шарфами і рюкзаками, затамував подих. У передчутті фінального ривка кожен міцніше хапався за руки дітей і ручки валіз чи лямки наплічників. “Дніпро – Трускавець” — повідомляли кінцеву точку маршруту таблички у вікнах, що мелькали повз людей, поки прибулий потяг, стишуючи швидкість, поволі котився вздовж платформи. Тільки‑но він зі скреготом і шипінням пригальмував, а провідники і провідниці взялися опускати сходинки до вагонів, почалася метушня, тиснява і гамір, ніби при вавилонському стовпотворінні.

— Тебе просто топчуть. Не важливо, що ти тримаєш: чи дитину, чи сумку, чи бабусю, допомагаючи їй сісти в потяг… — описувала свій досвід Оля. — Там абсолютно кожен сам за себе… Люди трохи на звірів були схожі, коли ломилися в цей вагон.

Під гримання й штовханину юрби працівники залізниці найперше пропускали жінок із немовлятами, виділивши для них окремий вагон, потім жінок із малечею до 5–6 років і лише після цього — всіх інших. Ніхто не запитував квитків. Ніхто не перевіряв документів. Ще 2 дні тому, 3 березня, “Укрзалізниця” оголосила всі рейси зі сходу на захід України евакуаційними.

Розпочаті на пероні сварки часто продовжувалися всередині, але вже навчені попередніми рейсами провідники старалися негайно їх обривати. В Олиному плацкарті всіма керувала невисока кругленька жінка, на вигляд років до 60, з короткою каштаново‑червоною стрижкою, “різка в рухах, у висловах і вирішенні будь‑яких проблем”. 

Кожне відкрите купе було забите під зав’язок: на третіх, верхніх, полицях складали багаж, на другі — висаджували по двоє‑троє дітей, а на перших, нижніх, розміщувалися дорослі — по троє‑четверо, скільки можна було втрамбувати. Часом провідниця зривалася на крик, коли хтось не міг порозумітися щодо місця або коли пасажири відкривали фіранки. Щоправда, чіткого пояснення, чому це не можна робити, вона не дала. Шепталися, нібито був випадок, коли люди на пероні, не потрапивши до потягу, спересердя розбили вікно в заповненому вагоні. Тож тепер усі фіранки мали були наглухо зашторені, щоб не дразнити диких тварин не пропускати заздрісних і розпачливих поглядів знадвору й не провокувати зайвий раз їхніх власників, яким цього разу не пощастило.

Надворі вечоріло. Годинник показував щось між 16‑ю і 17‑ю, коли, вмістивши в себе щонайменше втричі більше пасажирів, аніж передбачено місць у вагонах, Олин евакуаційний потяг зі скрипом, поволі гойдаючись уперед‑назад та не вмикаючи ні прожектора і буферних ліхтарів ззовні, ні ламп усередині, рушив приблизно на 2 години пізніше, ніж мав би відправлятися за графіком, і прямуючи до Львова замість Трускавця (лише в жовтні 2022 року “Укрзалізниця” подовжила цей маршрут до передвоєнного стану). 

Олі випало сидіти зажатою між двома іншими жінками.

— От як, коли я буду на польському кордоні, як мені запитати, де є аеропорт? — хвилювала старша жінка праворуч, що збиралася в Америку, де жила її донька. У напівтемряві, що обволікала купе, Оля, спершись на столик біля вікна, виписувала своїй безпорадній сусідці на папірці польські фрази українськими літерами, щоб вона змогла порозумітися з прикордонниками, дістатися в Польщі до летовища й купити квиток на літак у США.

Зліва їхала викладачка йоги Аліна, яка підсовувала під ніс випадковим товаришкам по купе різні аромамасла. Вони мали б заспокоювати й позбавляти головного болю, та насправді лиш ненадовго перебивали сморід від сигаретного диму, яким час від часу тягнуло з тамбура, й геть зовсім не рятували від неприємного запаху хлорки, який шлейфом тягнувся за провідницею щоразу, як вона проходила з одного кінця вагона до іншого зі старим роздовбаним металевим відром, напевно, щоб помити туалети. 

Напроти Олі, так само посередині, отримала місце її рудоволоса тезка. Бувала туристка, напнувши на себе максимум одягу, аби звільнити місце в рюкзаку для якихось інших речей, вона сходила сімома потами. Втім, як і решта пасажирок у цьому парнику. Майже одразу, як поїзд рушив, усі почали роздягатися, закидаючи куртки з шапками на верхні полиці до сумок.

“Кльова кофтина. Треба й собі таку…” — мимоволі мелькнуло в Олиній голові, коли вона розгледіла, що туристка залишилася в спортивному джемпері з комірцем, що розстібався до середини грудей.

— О Боже, нікуди ще сюди [пхати — примітка авторки] людей! — стогнали знеможені годинною їздою в нестерпній тісноті й спекоті жінки, коли на станції Кам’янське двері вагона з рипом відчинилися, впускаючи всередину ще кільканадцять пасажирів. — Тут і так душогубка! Тут вже ніхто не поміститься! — гучно, але марно протестували евакуйовані з вокзалу Дніпра. 

У потязі знову знялася колотнеча. Ніхто не хотів поступатися дорогоцінними сантиметрами зайнятого простору, та сувора провідниця, перекрикуючи обурливе голосіння, що розійшлося по вагону, усе одно відвоювала новоприбулим трохи місця. Щоправда, тепер похід на перекур, до вбиральні або за гарячою водою для чаю чи кави нагадував проходження естафети з перешкодами — підлога в коридорі була завалена людьми й їхніми речами.

“Я вже скучила!”.
“Це має швидко закінчитися…”.
“Я вже хочу додому!”.
“Може, мені не треба було їхати? Можливо, я погарячкувала?”.

Швидко перебираючи пальцями по клавіатурі на екрані смартфона, Оля закидувала чоловіка, що залишився в Дніпрі, повідомленнями, ніби сніжками. У дорозі вона також писала друзям, яких завела під час навчання в УКУ, намагаючись зрозуміти, куди їй рухатись, опинившись на вокзалі у Львові. Чи зможе вона в когось перебути наступну ніч? “Якщо треба, то прихистимо”, — отримала жінка відповідь, від якої їй від серця трішки відлягло. 

— Тихо! Не говоріть! — десь протискаючись крізь людей, а десь — просто переступаючи через них, лементувала на весь вагон провідниця щоразу, коли вони наближалися до наступної зупинки. — І повимикайте телефони! Не світіть ними! — продовжувала вона — і майже всі беззаперечно виконували її накази. Окремих одиноких неслухів агресивно затсикували їхні ж сусіди. 

Скільки б десятиріч не розділяло ці два рейси, як би не різнилися їхні пасажири, мета вимушених мандрів і місця дестинації, головним рушієм обох виступала Росія…

У цілковитій тиші, яку переривав лише гуркіт коліс, потяг без вогнів і з темними вікнами заїжджав на чергову залізничну станцію без вогнів і з темними платформами і, голосно пихкаючи паром, зупинявся. На декілька хвилин і дорослі, і діти застигали, подібно як у грі “Червоне світло, зелене світло”, перетворюючись на мовчазні статуї, хвилюючись, що будь‑який зайвий рух чи звук може видати їхню присутність якісь гаданій небезпеці, що чигала на них назовні. Знадвору до принишклих пасажирів долинало лише шаркання чобіт по бруківці і глухі чоловічі голоси, що нерозбірливо перегукувалися між собою. Часом крізь шпарини у фіранках усередину вагона проникали одинокі відблиски ліхтарів, якими підсвічували собі невідомі люди на платформі. 

— Ета нас рускіє асматрівают, да? — ледь ворушачи губами, прошепотіла заціпеніла від жаху пасажирка неподалік Олі під час однієї з перших таких зупинок. Хтозна, які картинки малювала її схвильована уява, що з неї вирвалося таке запитання. Можливо, перед її очима проносилися ешелони з російськими солдатами, технікою та боєприпасами, що безперешкодно котяться українськими залізничними коліями, які ми за 30 років незалежності так і не спромоглися змінити з російського на європейський стандарт.
— Та ні! — тихо, але рішуче обірвала її марення Оля. Проте в суцільній темряві ці слова прозвучали так моторошно, що вона мимоволі потяглася руками вперед… і під столом зустріла руки іншої Олі, рудоволосої туристки з полиці навпроти, яка так само спонтанно, не змовляючись, потяглася до неї, шукаючи опори. Щоразу по тому, розуміючи, що ось‑ось їхній потяг‑привид зупиниться на закляклому в пітьмі вокзалі, де пероном човгатимуть чорні невиразні тіні, дві жінки подавали одна одній руки й відпускали їх, лише коли рух відновлювався. 

Олина розповідь про її березневу евакуаційну поїздку залізницею пробуджує в моїй пам’яті образ іншого потягу, скаженого експресу з “Тигроловів” (1944) Івана Багряного: дракона з вогненними очима і диханням‑полум’ям, битком набитого людьми, без квитків і броні, основний контингент якого — “Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах”. Скільки б десятиріч не розділяло ці два рейси, як би не різнилися їхні пасажири, мета вимушених мандрів і місця дестинації, головним рушієм обох виступала Росія. Щоправда, аби врятуватися від заклятого “старшого брата”, цього разу не треба було на ходу вистрибувати з тридцять другого вагона десь посеред тайги, як то зробив Григорій Многогрішний — 25‑річний авіаконструктор, засуджений совєтами на 25 років каторги в Сибіру, головний герой згаданого вище роману. На відміну від етапного ешелону ОҐПУ – НКВД тіснота, задуха й спорадичні перевірки Олиного потягу були не каральними, а рятівними. Досить було лише дотерпіти до Львова…

Попри невпинні запевнення мера Бориса Філатова, що в Дніпрі безпечно, 5 березня 2022 року п’ятьма евакуаційними потягами місто покинуло близько 12 000 людей.