МАЙЖЕ ЧОРНА, ЯК дрімучий і непроглядний Шварцвальд узимку, світлина канцлера Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) Олафа Шольца на обкладинці часопису “Der Spiegel” демонструвала серйозність ситуації в Німеччині та навколо: темні часи, бентежні думки, велика відповідальність. Німецький канцлер сидить у темряві, майже відвернувши обличчя від авдиторії, і дивиться кудись донизу. Можна тільки здогадуватися, звідкіля спадає світло, що трішки висвітлює його чоло, ніс і частково підборіддя з прихованого від наших очей боку. Великими червоними літерами над ним нависають слова: “У чому полягає ваш страх, пане Шольце?”.
Ця лячна експозиція — дуже близька по духу до оповідей Якоба і Вільгельма Ґрімм. Практично жодна із записаних ними казок, на яких за понад 200 років виросло, тремтячи від страху, не одне покоління німецьких і не тільки дітей, не обходиться без стародавнього, моторошно-таємничого й до кінця непізнаного німецького Чорного лісу, що у свій час слугував кордоном між римською цивілізацією та “варварським” світом. Через його непрохідні хащі до землі заледве може пробитися хоча б один сонячний промінь, а за кожним деревом на випадкового (чи ні) мандрівника обов’язково чигає небезпека…
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Згадане фото Шольца датується другою половиною квітня 2022 року. Минуло майже 2 місяці, відколи високопосадовець виголосив перед Бундестаґом свою промову про “Zeitenwende” (буквально “поворотний момент”) — епохальну зміну в політиці Німеччини, таким чином відредагувавши на повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Проте ФРН усе ще не спромоглася надати зброю Україні.
У розлогому інтервʼю журналісти “Der Spiegel” запитували канцлера, чого він боїться та в чому полягає його політика. А Шольц пояснював, що не надає зброю Україні через глибоке розуміння ризиків. І принагідно нагадав: його політика, побудована на страхах — на страху ескалації, страху неконтрольованого розростання конфлікту, страху втягування Німеччини у війну, нарешті, навіть на страху ядерної війни, — є єдино розумною, на відміну від “шибайголів”, які закликають допомогти українцям саме зараз, не турбуючись про наслідки. А наслідком може стати ядерний удар Москви по Берліну, якщо Німеччина відправить до України важку техніку.
Журналісти відповіддю задовольнилися і глибше не копали, адже у квітні 2022 року цей аргумент усе ще видавався переконливим.
Захід загалом і Німеччина зокрема роками будували своє бачення прийдешнього на підставі страху перед змінами. Це стосувалося не лише відносин із Росією чи (не)підтримки України. Боязнь майбутнього, що є наслідком базового страху втратити свій уже досягнутий добробут, упродовж довгого часу паралізувала еліти Заходу та гальмує його розвиток до сьогодні.
Концепція страху як призми світогляду, оптики, крізь яку людина бачить світ, — одна з типових рис німецького суспільства. До її створення, без сумніву, доклалися і брати Ґрімм, які зібрали народні казки та створили з них казковий канон Німеччини, формуючи міт Чорного лісу зокрема й лякаючи малолітніх читачів розбійниками, вовками і відьмами, що його нібито населяють. Ще на початку 20 сторіччя західна література знайшла для цього феномена назву — “German Angst” (“німецький анґст”), запозичивши до англійської мови та адаптувавши німецьке слово “Angst”, що означає “страх”. Так до вже засвоєних із тої ж німецької “blitzkrieg” (“блискавична війна”), “flak” (німецькою це означає “зенітна гармата”, але в сучасній англійській мові слово використовується в значенні “справи кепські”) і “schadenfreude” (“зловтіха”) додалося ще одне. Говорячи про німецький анґст зазвичай згадують, що німці споглядають світ навколо, звертаючи увагу на ризики, перебільшуючи їхню загрозу та намагаючись настільки позбавитися від будь-якої потенційної небезпеки, що врешті це призводить до постійної невротизації. Це майже карикатурне уявлення про німецький народ досить непогано припасовується до всієї Німеччини: країна, що живе в добробуті, але постійно намагається залякати сама себе химерами про жахливе майбутнє.
З певної перспективи це спостереження — правдиве. Недаремно пересічні німець чи німкеня мають низку страхових полісів. Укладення подібних договорів є майже національним спортом Німеччини. Типові мешканці цієї країни укладають обовʼязкові договори медичного та пенсійного страхування, страхування від безробіття та щодо потенційної потреби в догляді сторонньою людиною в старості чи в разі серйозної втрати здоровʼя. До цього переліку значна частина населення добровільно додає інші страховки: цивільної відповідальності за завдані пошкодження (зокрема ті, де провинилися неповнолітні діти); страхування від нещасних випадків; додаткове страхування зубів; страхування на випадок необхідності скористатися послугами правників; страхування майна у квартирі; страхування домашніх тварин (як їхнього здоровʼя, так і потенційної шкоди від них); страхування від крадіжки товарів, що придбані через кредитну картку; страхування від скасування поїздок потягом чи літаком; страхування велосипедів; а найбільш передбачливі можуть навіть укласти договір страхування від негоди на курорті, куди родина планує їхати на відпочинок.
За даними Statista, за останні 70 років показник проникнення страхування (співвідношення обсягу страхових премій до ВВП, що є ключовим індикатором розвитку страхування) в Німеччині зріс утричі: з 2,36 відсотків в 1950 році до 6,3 відсотків у 2021-му.1 Станом на 2020 рік на страховому ринку країни працювало 523 компанії.2 Поруч зі Сполученим Королівством і Францією німецький ринок страхування був одним із трьох найбільших у Європі.3
Уже загадане інтервʼю канцлера Олафа Шольца, де він пояснював свою апатичну бездіяльність страхом ядерної війни, стало лише квінтесенцією цього набору страхів…
Навіть самі німці визнають існування цього колективного розладу й погоджуються, що занадто переймаються своїми страхами. Настільки, що часто продають публіці вже вторинний, похідний від першого, продукт — страх власного страху, поширюючи ідею, ніби “в суспільстві настільки погані справи через наші страхи, що невдовзі нам настане гаплик”.
У 2019 році Франк Бісc, німецький історик, який працює в Університеті Каліфорнії в Сан Дієго, видав книгу “Республіка страху: Інша історія Федеративної Республіки”, де пояснює походження цього феномена з післявоєнного досвіду німців, коли одразу після завершення Другої світової ними рухав страх перед можливою відплатою, у 1950-ті роки — страх ядерної війни й комуністичного проникнення, згодом — страх перед автоматизацією і зумовленим нею безробіттям тощо. Ця книга швидко стала бестселлером. Сабіна Боде, журналістка й письменниця, авторка книги “Сліди війни: Німецька хвороба German Angst” (2016), прийшла до аналогічних висновків, виводячи витоки німецьких страхів зі спадщини вщент програної війни 1939–1945 років. Не менш важливим є також страх втратити добробут, на кшталт того, як це сталося через гіперінфляцію на початку 1920‑х років.
Чи є таке пояснення генезису страху дійсно правдивим — сказати важко, але присутність страху важко заперечити. Низка німецьких соціологічних агенцій регулярно досліджують страхи німців і фіксують переконаність, що їхній добробут є дуже крихким. Наприклад, у 2022 році4 німецьке суспільство більше за все боялось інфляції на продукти споживання (67 відсотків), зростання орендної плати (58 відсотків), погіршення економіки (57 відсотків). Водночас воно мало страхи щодо зростання розміру податків, збільшення витрат на компенсацію європейської боргової кризи, природних катастроф, приходу до влади в країнах світу авторитарних лідерів, зміни клімату, неспроможності держави впоратися з кількістю біженців (від 54 відсотків до 44 відсотків послідовно), а також переймалося перевантаженням політиків через складність викликів (44 відсотки). Тобто в певному сенсі німці знову ж боялися страху.
Обкладинки “Der Spiegel” лише підтверджують ці спостереження. У 2022 році, поміж іншим, зі своїх обкладинок найбільш популярний у Німеччині часопис говорив про страх жити в суспільстві, де люди бояться щеплення (номер 3); страх збільшення цін на оренду (номер 5); страх перевантаження людей викликами сучасного життя (номер 20); страх високих ставок по кредитах (номер 25); страх втрати добробуту через інфляцію (номер 27); страх холоду в будинках через високі ціни на опалення (номер 38); страх ядерної війни (номер 44); страх знищення Європи через зміну клімату (номер 45); страх банкрутства родин через інфляцію та ціни на житло (номер 47). Уже загадане інтервʼю канцлера Олафа Шольца, де він пояснював свою апатичну бездіяльність страхом ядерної війни, стало лише квінтесенцією цього набору страхів.
Сьогоденний Західний світ був побудований на руїнах двох світових воєн і через консенсус поколінь початку 20 сторіччя щодо того, що цивілізаційний шар є дуже тонким і що немає нічого гіршого за світову війну…
Однак, говорячи про страхи німців, не варто редукувати їх до анекдотичних німецьких боягузів, що зберігають гроші на ощадному рахунку, водночас лякаючись їхньої втрати, чи страшаться того, що їхній світ затишних кавʼярень, де не приймають оплату кредитною карткою та не роздають вайфай, буде порушений англомовними мігрантами. Апокаліптична оптика є дійсно характерною для Німеччини, але вона не є винятково німецьким винаходом. Коли в 1918 році німець Освальд Шпенґлер оприлюднив свою книгу “Присмерк Європи”, він писав не про кінець німецької національної держави, а про занепад усього Західного світу, і його думки поділяли в інших країнах.
Схожий песимізм був властивий і для авторів із країн, що воювали в Першій світовій війні по інший від Німеччини бік. Коли в 1932 році англієць Олдос Гакслі оприлюднив свій роман “Який чудесний світ новий!”, а в 1948 році його співвітчизник Джордж Орвелл підкорив світ романом “1984”, вони створили дві найпотужніші антиутопії, що виглядають переконливими до цього часу. Що характерно, обидві картини майбутнього було написано після перемог західних країн у двох світових війнах. Страх майбутнього, що прийде в обличчі тиранії, бідності, війни, маніпуляцій і безкінечного рабства, очевидно, знаходив відгук публіки. Рожеве бачення майбутнього у виконанні Томаса Фрідмана (“Лексус і оливкове дерево”) чи Френсіса Фукуями (“Кінець історії та остання людина”), чиї книги були написані в 1990-ті, вже сприймаються як занадто оптимістичні мрії, а в гіршому випадку — як недолугі маніпуляції. Тимчасом розуміння, що майбутнє швидше за все несе нам загрози, ніж мир та щастя, підтверджується дедалі більше.
Сьогоденний Західний світ був побудований на руїнах двох світових воєн і через консенсус поколінь початку 20 сторіччя щодо того, що цивілізаційний шар є дуже тонким і що немає нічого гіршого за світову війну (півтори тисячі років тому це саме розуміння прийшло й до римлян, імперія яких, зрештою, впала під навалою німецьких “варварів”). Ба більше — унікальне зростання добробуту після Другої світової додало аргументів на користь ідеї, що світ нарешті знайшов таємничу формулу щастя, але головне — нічого в ній не порушити, щоби не відштовхнути фортуну. Страх повернення війни керував генераціями громадських активістів, а демонстративна деескалація та навіть готовність до повної капітуляції вважалися ознаками високої відповідальності та інтелекту.
У 1958 році британський математик та філософ Бертран Расселл, лауреат Нобелівської премії з літератури (1950) і відомий пацифіст 20 сторіччя, зауважив: “Якщо не залишається альтернативи, крім комуністичного домінування чи вимирання людства, перший варіант є меншим із двох зол”. Схоже твердження, але в більш стислій формі, знайшло місце в його подальших міркуваннях. “Better red than dead”, — написав він у книзі “Чи є в людини майбутнє?” 1961 року (у сенсі “краще бути підкореним та прийняти панування червоної Москви, ніж загинути у війні”), посилаючись на “західнонімецьких любителів миру”. Ці слова спочатку були підхоплені рухом за ядерне роззброєння у Великій Британії, а згодом — і в інших країнах. На щастя протестувальників у Німеччині, це гасло гарно лунало також і німецькою: “Lieber rot als tot”, — тож було взято на озброєння тисячами пацифістських мітинґарів у ФРН, які виборювали скорочення Бундесверу, перемовини із Совєцьким Союзом та іншу “розрядку”.
За цією логікою, американський президент Рональд Рейґан, який у промові перед Національною асоціацією євангелістів 1983 року переповів випадково почуті слова одного молодого батька з Каліфорнії: “Я краще побачу, що мої маленькі дівчатка помруть зараз, усе ще вірячи в Бога, ніж вони будуть рости при комунізмі й помруть колись пізніше, більше не вірячи в Бога”, — виглядав суцільним людожером та недолугим розпалювачем війни. А те, що саме його ескалаційна риторика насправді привела до перенапруження та краху СССР, а значить — до звільнення мільйонів людей у Європі з московського рабства, ігнорується до сьогодні.
Дивлячись крізь призму дискусії навколо війни Росії проти України, можна лише дивуватися, як аргументація 1950‑х років збереглася до нашого часу та як страхи ескалації та втрати добробуту домінують у сучасному західному суспільстві так само, як домінували пів сторіччя тому.
У 2012 році австралійський дослідник, професор історії Кембриджського університету Крістофер Кларк видав книгу “Лунатики: Як Європа вступила у війну в 1914 році”. Вийшовши напередодні сторіччя початку Першої світовій війни, вона отримала в Європі шалений успіх і перетворилася на історичну “Біблію” аналізу Великої війни, адже зрозуміло пояснювала, як низка безвідповідальних рішень із боку різних урядів та популістські настрої народів призвели до страшної світової катастрофи.
В один із найбільш тріумфальних моментів колективного Заходу — крах Совєцького Союзу — саме боязнь перемоги й пересторога щодо наслідків розпаду СССР стримували і врешті-решт не дали йому закріпити цей виграш і досягти сталого миру…
Саме в цьому контексті свою логіку отримали спроби західних держав домовитися з Росією за рахунок України у 2014 році та після цього. На книгу “Лунатики” посилався в березні 2014 року у своїй колонці співвласник часопису “Der Spiegel” Якоб Ауґштайн. Він стверджував, що Захід проводить політику ескалації проти Москви, починаючи аж із 1989 року, та веде світ до війни, на кшталт 1914 року. Тому, писав Ауґштайн, з Москвою треба домовлятися та “деескалювати” (тобто погодитися з окупацією частини України), щоб уникнути жахливих наслідків.5
Ті ж аргументи використав Ґернот Ерлер, уповноважений уряду Меркель щодо відносин із Російською Федерацією. У своїх промовах він застерігав від “ескалаційної спіралі” навколо українського Кримського півострова та знову ж апелював до книги професора Кларка.6
У 2018 році Крістофер Кларк отримав нагороду — Європейську премію з політичної культури — від голови Бундестаґу Вольфґанґа Шойбле, який у своїй промові окремо підкреслив значення книги “Лунатики” як заклику до політиків бути відповідальними, особливо сьогодні, коли “світ є менш прозорим, аніж у часи Холодної війни”.7
Між 2012 та 2022 роками на цю книгу регулярно посилалися німецькі депутати та депутатки під час дебатів про сучасну безпекову політику, зокрема і в контексті взаємовідносин із Росією. Те, що у 2022 році професор Кларк особисто та рішуче спростував подібні аналогії та закликав не використовувати його дослідження для виправдовування замирення з Москвою,8 уже нічого не могло змінити — бажання німців знайти для своїх страхів наукову аргументацію у вигляді книги професора-історика було набагато більш потужним, аніж застереження з боку самого дослідника.
Адже концепт “безглузді рішення та бажання простих шляхів призводять до катастрофи, проте довгі перемовини та досконала робота дипломатів можуть запобігти жахливим наслідкам” мав та має в західних країнах багато прихильників. У певному сенсі він є першочерговим modus operandi Заходу. Подібні думки формували найважливіші рішення західних держав десятиріччями. В один із найбільш тріумфальних моментів колективного Заходу — крах Совєцького Союзу — саме боязнь перемоги й пересторога щодо наслідків розпаду СССР стримували і врешті-решт не дали йому закріпити цей виграш і досягти сталого миру.
…президент Буш відверто закликав депутатів Української ССР відмовитися від ідеї незалежності та рухатися курсом лояльності до Москви, з надією на демократичний характер нового московського лідера, котрому довіряє американський президент…
Перенесімося на мить у спекотне 1 серпня 1991 року. Американський президент Джордж Буш-старший у рамках триденного візиту до Совєцького Союзу відвідує Київ, а що точніше — Кієв, адже поки що це столиця Української Совєцької Соціалістичної Республіки. На шляху з аеропорту, де Буша урочисто зустрів Леонід Кравчук, сотні українців, деякі — з національними прапорами в руках (синьо-жовтий прапор був заборонений совєтським правом, його використання каралося 2 роками ув’язнення), вітали президента США, скандуючи “Свободу Україні!”. Але мета його візиту інша. Насправді він прилетів не підтримувати незалежність України, а навпаки — зберегти цілісність Совєцького Союзу. Близько 16-ї години дня Джордж Буш-старший вийшов за трибуну Вєрховного Совєта УССР, щоби виголосити промову перед народнимі дєпутатамі. Почавши її з усіх можливих кліше, які тільки можна собі уявити (включно з заувагою, що назва “Україна” нібито значить “кордон”), Буш звернувся до парламентарів із головним закликом:
“Ми будемо підтримувати тих в центрі і в республіках, хто прагне до свободи, демократії та економічної свободи… Ми будемо працювати на благо нас обох, а це означає, що ми не будемо втручатися у ваші внутрішні справи. Дехто закликає Сполучені Штати зробити вибір між підтримкою Президента Горбачова і підтримкою тих лідерів по всьому СРСР, хто прагне до незалежності. Я вважаю, що це неправильний вибір… Ми будемо підтримувати як можна більш міцні відносини з радянським урядом Президента Горбачова, однак ми також цінуємо і нові реалії в житті в СРСР. І тому ми, будучи самі федерацією, хочемо хороших відносин, кращих відносин з республіками… Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, нав’язувану здалеку, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті”.9
Іншими словами, президент Буш відверто закликав депутатів Української ССР відмовитися від ідеї незалежності та рухатися курсом лояльності до Москви, з надією на демократичний характер нового московського лідера, котрому довіряє американський президент. Іван Драч, голова Народного Руху України, прокоментував цей виступ кореспондентці “Washington Post” так: “Буш приїхав сюди фактично як емісар Ґорбачьова. В багатьох сенсах він звучав менш радикально, ніж наші комуністичні політики, в питанні державної незалежності України. Зрештою, вони мають балотуватися тут, в Україні, а він — ні”.10
На щастя України, заклик американського президента не був почутим — уже за 3 тижні, 24 серпня 1991-го, ці самі депутати, які слухали промову Буша-старшого, прийняли Акт проголошення незалежності України, а ще за 4 місяці, на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го, 90,32 відсотки його учасників та учасниць підтримали незалежність України.
Чим була викликана така недолуга промова? Чому ніхто з команди президента США не розгледів її моральну слабкість і політичну недоцільність? Очевидно, що здатність Буша‑старшого та його команди чітко оцінити реальність зіпсував той самий страх. Страх, що затуманював очі та не давав бачити очевидне: Совєцький Союз уже майже зник і рятувати його немає сенсу. Проте розвал СССР був для Джорджа Буша страхітливим майбутнім. І саме цей страх змусив американського президента та співавторку промови Кондолізу Райс (ця дипломатка згодом очолить американський Державний департамент і стане головою дипломатичного відомства США за часів Буша‑молодшого) намагатися врятувати те, що вже померло.
Розпад Совєцького Союзу — знайомого великого зла — сприймався як більша небезпека, ніж народження нових — демократичних, але невідомих (!) — держав. Цей ірраціональний страх примушував президента США інвестувати свій авторитет у порятунок СССР попри всі індикатори, які вказували, що нові держави не будуть очолювані божевільними диктаторами. Саме тому Буш-старший закликав у своїй промові: “Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоби змінити тиранію, нав’язувану здалеку, місцевим деспотизмом”. Адже у своїх страхах він уже бачив появу місцевих деспотів, хоча нічого не свідчило про цей ризик.
…здавалося, що реальні загрози можуть прийти винятково з боку неконтрольованого розвитку подій…
Саме цей страх за декілька років примусив США та Велику Британію, з одного боку, вимагати без’ядерного статусу України, але з іншого — не робити нічого задля того, щоб ядерну зброю віддала Росія. Навпаки, усі ядерні заряди, що зібрали з Білорусі, України та Казахстану, були передані Росії — нібито серйознішій, дорослішій та більш відповідальній державі. Збереження у світі ядерної Москви виглядало зменшенням ризиків, адже чинна архітектура світової безпеки зберігалася. Москва навіть отримувала нібито в спадщину (а насправді — абсолютно проти Статуту ООН)11 постійне місце в Раді Безпеки ООН та продовжила бути міні-СССР, із усіма привілеями останнього.
Сьогодні ми знаємо, що саме такий статус Росії дуже швидко підштовхнув її до перших агресій: у 1992 році в Молдові та в 1992–1993 роках у Грузії; після цього послідували Перша чеченська війна в 1994–1996 роках, Друга чеченська війна в 1999–2009 роках, російсько-грузинська війна 2008 року, вторгнення й анексія українського Кримського півострова та Донбасу у 2014-му; і це ж, зрештою, призвело до відвертого ядерного шантажу та повномасштабної війни в Європі з використанням усіх типів неядерної зброї у 2022 році.
Чи була ця перспектива очевидною з погляду колективного Заходу на початку 1990‑х? Ні, аж ніяк. Навпаки, здавалося, що реальні загрози можуть прийти винятково з боку неконтрольованого розвитку подій. Патріарх створення сценаріїв можливих конфліктів, американський письменник Том Кленсі видав у 1991 році книгу “Усі страхи світу”, де загроза ядерної війни приходить від східнонімецьких і палестинських терористів, які планують підірвати ядерну бомбу для того, щоби спровокувати війну між США та СССР, що має знищити обидві наддержави: першу — за підтримку Ізраїлю, другу — за зраду світового соціалізму.
У 2002 році цю книгу перетворили на фільм (в українському прокаті — “Ціна страху”). У переробленому сценарії загроза війни також надійшла від терористів, але цього разу — неонацистських. Вони нібито зробили на покинутій військовій базі на теренах України (!) ядерний заряд, щоби підірвати його в США та звинуватити в цьому прогресивного (!) російського президента, що тільки виглядає яструбом, а насправді є голубом, що намагається зберегти мир. Ці ж терористи надурили екіпажі російських стратегічних бомбардувальників, аби ті завдали удару по американській авіаносній групі, поглибивши рівень конфлікту.12 Тільки мудрість і холодний розум президентів США та Росії в цій стрічці рятують світ від тотальної ядерної війни.
Уявити, що це не маргінальні терористи, а саме президент Російської Федерації Владімір Путін (під час виходу стрічки на екрани він вже сидів у реальному Крємлі) буде свідомо шантажувати світ ядерною зброєю, а пілоти російської стратегічної авіації методично бомбитимуть європейські міста ні Кленсі, ані автори екранізації не могли.
Чи була ця віра в небезпеку, що приносять із собою зміни, обмежена винятково відносинами з Росією? Ні. Те, наскільки страх змін паралізував волю Заходу та не давав діяти рішуче, показали події 2020 року в Білорусі. 9 серпня 2020 року там відбулися вибори, на котрих диктатор Аляксандр Лукашенка вшосте претендував на посаду президента. Єдиною кандидаткою від опозиції стала Світлана Ціхановська, яка об’єднала голоси всіх незгодних із диктатурою виборців. Хоча, за даними підконтрольних Лукашенку комісій, диктатор отримав 80 відсотків голосів, незалежні підрахунки показували протилежну ситуацію: 20 серпня на підставі 1 310 протоколів незалежні спостерігачі заявили, що саме Ціхановська отримала більше 80 відсотків голосів.13
У Білорусі почалися масові протести, що збирали сотні тисяч людей. Саме в цей момент влада Лукашенка почала розхитуватися. Середні та молодші офіцери міліції складали свої повноваження, а мери міст виходили на зустрічі з демонстрантами. У цей час я працював у Фонді імені Гайнріха Бьолля в Києві та відповідав за Україну та Білорусь. До мене звернувся представник Європейського парламенту з простим запитанням: яка стратегія була б у цей момент найкращою? Моя порада була проста: визнати Світлану Ціхановську законнообраною президенткою. Це створило б у Білорусі додатковий вакуум легітимності навколо Лукашенка, який уже очевидно програв вибори, та додало б аргументів перейти на бік народу тим держслужбовцям, які симпатизували змінам, але чекали на формальні ознаки переходу влади.
Як ми знаємо, визнання Ціхановської не сталося. На бік протестувальників не перейшли представники влади, а самі мітинґарі не наважилися захопити ні мерії, ні дільниці міліції. Протест втратив момент і був придушений, попри всі багатослівні декларації Європи щодо солідарності з білорусами. Страх ухвалити радикальне рішення та потрапити через це в неприємності спричинив жахливі наслідки. Владімір Путін досягнув величезного, непорівняного впливу на Білорусь, фактично анексувавши цю країну. Російська армія змогла необмежено використовувати білоруську територію спочатку для тиску на Україну, а потім для повномасштабного вторгнення. Це у свою чергу створило нові ризики, адже без білоруського плацдарму росіяни не змогли б наблизитися до Києва з північно-західного напрямку, а також обстрілювати Україну ракетами з півночі. Страх конфлікту в Європі через дипломатичне визнання очевидно переможниці від білоруської опозиції призвів до політично-військової халепи та зробив можливою війну в Європі.
Спостерігаючи, як раз у раз подібний страх робив сильні демократії беззахисними перед нахабними диктатурами, можна поставити собі запитання: чому ця програшна стратегія регулярно повторюється, незважаючи на те, що призводить до небажаних результатів? Адже замість збільшення безпеки світ перетворюється на більш небезпечний, а замість обмеження ризиків створюються нові ризики.
Жодний політичний діяч не ризикне взяти на себе відповідальність і відступитися від традиційних шляхів ухвалення рішень чи традиційних напрямів проведення зовнішньої політики…
Справа полягає в тому, що, дивлячись із боку досвіду суспільств чи традицій, які прагнуть рішучих дій заради виживання в постійно небезпечному середовищі, ми не завжди можемо оцінити перспективу західних політичних діячів і бюрократів. З їхнього погляду, через їхні обережні рішення нічого поганого навіть не стається. Навпаки, вивірені дії з мінімумом ініціативи виглядають нібито здатними до досягнення позитивних результатів. Бюрократ чи політик на Заході не є окремим діячем із власною волею. Бюрократ є представником великих потужних систем, що перемагають економічною масою, масштабом, сталістю. Європейський Союз (ЄС) вірить, що його перемога залежить не від того, що він діє рішуче, але від того, що хоча він діє повільно, його тиск величезний, тож зрештою він переможе. Із цього погляду невизнання Ціхановської у вересні 2020 року чи ненадання Україні допомоги в березні 2022-го не є проблемами. Якщо гра йде в довгу, то білоруси чи українці можуть (або повинні) протриматися (або сплатити ціну за власну слабкість), однак Європейський Союз чи колективний Захід не зробить занадто швидких і ризикових кроків.
Звісно, це сильно спрощений хід думок і свою роль можуть грати дуже різні чинники (включно з корупційними й іншими злочинними), але треба пам’ятати: у світі європейського бюрократа негативний наслідок рішень для нього самого ніколи не може бути викликаним тим, що бюрократ слідував протоколам і формальним вимогам. Навпаки, насамперед у випадку, коли протоколи є порушеними, бюрократ може бути легко притягнутим до відповідальності. У німецькому суспільстві цьому парадоксу присвячені безкінечні розважальні телешоу. Наприклад, журналісти віднаходять кейс, де мерія продовжує обслуговувати залізничну колію, що вже багато років не поєднана з жодною частиною залізничної мережі, тільки тому, що вона формально знаходиться на балансі міста, а законодавство зобов’язує мерію виділяти на це гроші. Німці традиційно обурюються такими витратами, але надати повноважень держслужбовцям ухвалювати рішення на підставі здорового глузду — це було б занадто радикально.
Те саме відбувається й на рівні державної політики. Жодний політичний діяч не ризикне взяти на себе відповідальність і відступитися від традиційних шляхів ухвалення рішень чи традиційних напрямів проведення зовнішньої політики. Одним із типових прикладів такої пастки була поведінка західних політиків і політикинь під час зустрічей із Владіміром Путіним. Упродовж років усім було добре відомо, що російський президент свідомо запізнюється на зустрічі. На зустріч із Бараком Обамою у 2012 році він запізнився на 40 хвилин, на зустріч із прем’єр‑міністром Японії Сіндзо Абе у 2016-му — на 3 години, а у 2014‑му змусив канцлерку Німеччини Анґелу Меркель чекати на себе 4 години 15 хвилин.14 І кожен зі світових лідерів інертно чекав, втрачаючи свій дорогоцінний час, замість того, щоби одним рішучим кроком до дверей змінити характер відносин із диктатором.
Остання згадана скандальна ситуація трапилася, коли Владімір Путін на своєму шляху до Мілана, де відбувався десятий форум “Азія–Європа”, завітав до Белграда, щоби прийняти участь у військовому параді на честь 70-ї річниці “визволення” столиці Сербії югославськими партизанами спільно з Красною армією. “Він поставив під сумнів суверенітет Косово, щосили замахнувся на президента Обаму в сербських медіа й прибув на саміт до Мілана, настільки відстаючи від графіка, що запізнився на приватну вечірню зустріч із найбільш впливовою європейською лідеркою, канцлеркою Німеччини Анґелою Меркель”, — одразу по гарячим слідам писала “The New York Times”.15 — “Цього разу він змусив пані Меркель чекати до пізньої ночі”. Коли журналісти газети запитали доньку совєцького диктатора Нікіти Хрущьова Ніну, що така поведінка російського президента могла б означати, та відверто відповіла: “це [путінський — примітка автора] ексгібіціонізм”.
Не тільки Ніна Хрущьова, але й будь-який інший експерт із питань Росії міг би легко пояснити дії президента Російської Федерації: таким чином Путін давав зрозуміти західним політикам, що ставиться до них без поваги. А значить, єдиною відповіддю на це могла б бути рішуча відмова чекати на президента Росії та скасування зустрічі після декількох хвилин його неприсутності. Тільки так умовний західний політик чи політикиня могли б окреслити свої кордони та, можливо, повернути Путіна до глузду.
Російський президент із неприхованою посмішкою стежив за тим, як Меркель намагається стримати свою панічну реакцію…
Але для такої реакції необхідна рішучість і готовність діяти на невідомих теренах, а значить — відмова від страху. Треба було розвернути гральну дошку та навʼязати опоненту свої правила й грати вже за ними. Переграти, б’ючи його його ж зброєю. Це означало б величезний крок уперед для західної політики, але водночас виявило б нові загрози та нові страхи. Очевидно, що саме така реакція була б сприйнята максимально негативно західними суспільствами. Якщо б Анґела Меркель після годин очікування скасувала б зустріч, вона отримала б безкінечну критику з боку німецьких громадян. Її назвали б безвідповідальною, нерозумною та невитриманою. Завдання канцлерки — служити країні. Для цього вона повинна шукати можливість провести перемовини, а не ображатися. Пересічний виборець не розумів, що ця витримка канцлерки, яка чекала Путіна годинами, виглядала силою та гідністю тільки в очах самих німців. А в очах Путіна вона була підтвердженням слабкості. І навіть якщо сама Меркель розуміла це (а швидше за все — розуміла), вона не могла наважитися на правильний крок через страх виглядати погано в очах власного населення.
Чудово розуміючи обмеженість меркелівського простору для маневру, Путін із садистським задоволенням користувався цим. Як людина, що працювала в КҐБ за покликом серця, він насолоджувався страхами та слабкостями інших людей, всіма можливими засобами демонструючи свою владу над ними. Ще у 2005 році, під час першого в ролі канцлерки Німеччини візиту Анґели Меркель до Крємля, російський президент із посмішкою подарував її іграшку — пса. “Я знаю, що у Вас є проблеми з собаками”, — додав він. Дійсно, у дитинстві на Меркель напав пес, з того часу вона постійно боялася цих тварин. Очевидно знаючи про цю її слабкість, Путін демонстративно тиснув на неї. У 2007 році він пішов ще далі. Анґела Меркель приїхала в його резиденцію в Сочі на Чорному морі. Коли вони сиділи в кімнаті для прийомів, співробітники Федеральної служби охорони запустили в кімнату величезного чорного лабрадора Путіна, який одразу кинувся до канцлерки та почав її обнюхувати. Російський президент із неприхованою посмішкою стежив за тим, як Меркель намагається стримати свою панічну реакцію. Знову, як і в інших випадках, вона не лише не продемонструвала свою образу — інформація про скандальну витівку російського диктатора навіть не потрапила в пресу. Про цей випадок розповідали на рівні чуток, а підтвердили лише декілька років по тому.
Так само страх ескалації у відносинах із Путіним керував французьким президентом Еммануелем Макроном. Намагаючись уникнути “ескалації”, лідер Франції полетів до Москви на початку лютого 2022 року, щоби домовитися з російським президентом про ненапад на Україну. Під час цієї “дипломатичної офензиви” Макрон провів із Путіним 6 годин, намагаючись проартикулювати свою позицію та отримати від нього обіцянку не здійснювати заплановане вторгнення в Україну. Результатом стала спільна конференція двох президентів, на котрій Путін майже дослівно процитував відомі рядки з пісні совєцько-російського панк-гурту “Красная плєсєнь” про зґвалтування мертвої дівчини. “Нравіца-нє нравіца — тєрпі моя красавіца”, — Путін відкрито наголосив, що йдеться про примус України до виконання російських вимог. Але французький президент, здається, не зрозумів, наскільки відверто господар Крємля окреслював свої плани та план дій для російських військових.
Уже за 2 тижні Росія здійснила повномасштабний напад на Україну, де вбила та зґвалтувала тисячі людей. Незважаючи на це, упродовж місяця після невдалої зустрічі в Москві, до середини березня 2022 року, Макрон ще 10 разів телефонував Путіну та провів у розмовах із російським диктатором близько 20 годин,16 марно сподіваючись, що ідеальна риторика переконає агресора припинити війну. Важко сказати, чи був страх ескалації головним чинником, що рухав Макроном, але, очевидно, він вірив, ніби цивілізований діалог може мати вплив на російського лідера. Ба більше — президент Франції, здається, дійсно вірив у те, що Росія шукає в цій війні гарантій безпеки, а не знищення України, та постійно пропонував Путіну саме їх — що насправді дуже логічно не дало жодного результату.
Фактично єдиним із західних лідерів, хто зміг дати відсіч Росії, був авторитарний лідер Туреччини: з його відома в листопаді 2015 році в небі поблизу сирійсько-турецького кордону був знищений російський бомбардувальник Су-24. Саме через авторитарність правління Реджеп Ердоґан наважився на цей рішучий крок і захистив повітряний простір власної країни, зменшивши ризики для турецького народу. Парадоксальним чином зробивши те, на що не наважилася б більш відповідальна, прозора та демократична країна.
