Іван Федорович із Москви

— ПОМЕР, — ВИПАЛИВ ІВАН Федоров, відчиняючи двері своєї друкарні на Нікольскій вулиці в Москві. 

Він обстукав налиплий на валянки сніг об поріг, зняв вовняний тулуп із хутряним коміром та, зітхнувши, опустився на табурет біля столу з безладно розкиданими типографними матрицями для виготовлення літер. Поверхня була вкрита мідною пластиною. Потягнувшись, Федоров повісив тулуп на перила сходів, що вели на другий поверх. А тоді обернувся до чоловіка з іншого боку столу: 

— Чого ти все це так розкидав?
— Хто помер? — брови Петра Мстиславця, помічника Федорова, здійнялися до середини лоба. Він стояв поруч із друкарським верстатом. Від несподіванки з рук випали два кулеподібні відтискачі, покриті шкірою, якими він якраз наносив порцію чорнил на шаблон для друку. Волосся та борода Мстиславця, на відміну від Федорових, ще не були сивими. Хоча коли народився і скільки мав років, сам не пам’ятав.
— Ну я ж будую собі у високих колах славу перфекціоніста, а ти влаштовуєш такий безлад! Господи прости, — Федоров перехрестився.
— Перфе… що? — здивувався Мстиславець, роззявив рота й собі перехрестився. — Ти лякаєш мене, Іване. Це якась нова хвороба з Далекого Сходу? — помічник відступив на крок назад, упершись у дерев’яну стіну. Та відповіла жалісливим скрипом.
— Класне слово, так? Тобі теж здається, що воно випереджає час? — усміхнувся Федоров, а тоді раптом спохмурнів:

— А, ледь не забув. Помер вчора ввечері, уявляєш? Хай Господь упокоїть… — звів очі до ікони, що висіла над входом праворуч від нього, і продовжив пошепки. 
— Хай Господь упокоїть душу раба твого, — Мстиславець тричі вклонився іконі, а тоді обійшов стіл, ставши між Федоровим та сходами. Зачепив боком тулуп і той почав повільно сповзати перилами вниз. — Так а кого душу треба упокоїть? Невже царя-батюшки?
— Та ні, той ще років із тридцять протягне, — скривився Федоров, проводжаючи очима свій тулуп, що гепнувся на підлогу, піднявши в повітря клуби пилу. — Знаєш, цар має відмінне здоров’я, хоча розум іноді того, — друкар повертів долонею біля голови. 
— Хай пошле Господь йому довге життя. 

Федоров натягнув на себе потертий шкіряний фартух. Стіл, за яким відбувалася розмова, ділив майстерню навпіл. З однієї сторони стояв друкарський верстат, з іншої — піч, що яскраво освітлювала приміщення…

— А той хлопчина, Андронік, приніс мою шаблю? — запитав Федоров. 
— Гостра, як бритва, і блищить, як розплавлений свинець. Щось мимрив про те, що ледь встиг, бо для царської охорони замовлення робив, — протараторив Мстиславець. — Так хто помер, нарешті? Не скажеш, то я тебе тиглем огрію! 
— Хороший хлопець той Андронік. Добрий і вправний коваль. А якщо ще й на казенне замовлення зброю почав робити… — Федоров зупинився, зустрівшись поглядом із розлюченим помічником, що навис прямо над головою. Згадавши, чого той хотів, старий друкар перехрестився. — Його Блаженство митрополит Макарій віддав Богові душу. 
— Митрополит Макарій? — настрій Мстиславця різко змінився, його голос затремтів. Він відступив на крок і ледь не впав, врізавшись у сходи. — Ще й 31 грудня. Але ж ми от щойно його на різдвяній службі бачили… — на очах з’явилися сльози. — Чекай… це ж ми покровителя втратили, так? 
— Угу, — буркнув Федоров. — На “Апостола” ми ще червонці зі скарбниці маємо, Господи прости. А от що буде далі, поки не знаю… 

— Біжімо в Литву або до Корони, у мене речі на такий випадок зібрані. Переписувачі нас уб’ють. Я тобі одразу говорив, що їхати в ці болота було поганою ідеєю.
— І що вони нам зроблять? Перами закидають? — усміхнувся Федоров. — Ні, вони-то можуть, але ж я інноватор. І цар тут інноватор. Все буде, як треба. Станемо ми з тобою першими книгодрукарями в Московії. 
— Так а той датчанин? Ганс Месс… Мессій… 
— Міссенгейм? — Федоров махнув рукою, вкритою опіками. — Постійно ти про нього згадуєш. Не зважай. Він жодної книги не підписав, в історії не залишиться. 
— Недарма ти вчився в Кракові в університеті, — Мстиславець задоволено вишкірив зуби, поплескавши Федорова по плечу. — Шкода, що стільки років в Ніколо-Гостунській церкві змарнував.
— Перша робота, — старий друкар розвів руками.

Федоров натягнув на себе потертий шкіряний фартух. Стіл, за яким відбувалася розмова, ділив майстерню навпіл. З однієї сторони стояв друкарський верстат, з іншої — піч, що яскраво освітлювала приміщення. За коротким боком столу починалися сходи нагору. Денне світло пробивалося всередину через одне-єдине вікно за верстатом. Мстиславець підняв із підлоги відтискачі, обтер їх від дерев’яної та металевої стружки. Тоді обережно окунув у чорнило й наніс його на шаблон, що лежав на верстаті. До друкарів донісся звичний металевий запах із горіховими нотками.

— Краще так, — Федоров підійшов і вирівняв шаблон. — Що з шрифтами? 
— Мені потрібно замінити аз та покоі, — Мстиславець передав Федорову сторінку, що лежала на верстаті. 
— Іже теж треба. Он шматочок відколовся у тієї, що в правому верхньому куті.

Федоров одяг грубі рукавиці зі свинячої шкіри, що сягали йому майже по лікті. Тоді взяв обома руками тигель, схожий на великий обгорілий ковш для приготування їжі, і поклав у піч. Коли ємність нагрілася, він витягнув її назад на стіл і кинув у тигель три дивакуватої форми шматки свинцю, що кольором скидалися на срібло. Тигель із металом повернув до печі, підклавши у вогонь дві величезні дровиняки. Уже за кілька хвилин шматки свинцю почали набувати округлішої форми та повільно плавитися. Піт рясно стікав із лоба Федорова, поки він мідною ложкою кілька разів згрібав шлак, що проступав на поверхні розплавленого металу.

— Ще з однієї покоі теж відколовся шматок, — озвався Мстиславець. — Що у тебе? 
— Ще не готові, — Федоров змахнув піт, що стікав уже до бороди. 
— Ну то я поки дерев’яні візьму. 
— Ні, почекай свинцеві. 
— Сходжу поїм, чи що, — Мстиславець махнув рукою та піднявся сходами на другий поверх.

Поки процес плавлення завершувався, Федоров дістав із-під столу мідні матриці — шаблони з виїмками у вигляді літер. Взявши тигель, він акуратно залив у матриці в’язку сріблясту рідину. Метал затвердів за лічені хвилини й Федоров видобув звідти з десяток продовгуватих заготовок темно-сірого матового кольору. З одного боку на них були дрібні випуклі літери кириличної абетки. Тоді металевим штихелем із дерев’яною ручкою друкар ретельно усунув недоліки заготовки. Федоров не помітив, як ще годину тому Мстиславець спустився і поставив поруч миску з супом.

— Ось тепер ідеально, — Федоров підніс літери до вікна, пильно роздивився їх, а тоді поклав на стіл поруч із верстатом. 
— Суп зовсім охолов, — зауважив помічник.

Іван усміхнувся у відповідь і підійшов поглянути на свіжий відбиток сторінки майбутнього “Апостола”, що Мстиславець щойно видобув із тайлера.

— Хіба ж це не прекрасно? — усміхнувся Федоров, вдивляючись у надрукований текст.

Раптом почувся сильний стукіт, наче в дерево хтось забивав цвях. Мстиславець, підстрибнувши на місці, відійшов ще на кілька кроків і сховався за друкарський верстат. Іван Федоров, посміявшись із помічника, впевнено покрокував до входу. Він відчинив двері, впустивши в задушливу майстерню морозного повітря. За ними нікого не було. Коли він вже збирався їх закривати, помітив шматок паперу, прибитий до дверей ззовні, і зірвав його. Недбалими літерами було написано: “Зупинимо геноцид!”.

— Що там? — виглядаючи з-за верстата, запитав Мстиславець. 
— Напевно, глашатай знову помилився дверима, — Федоров зіжмакав папірець і пожбурив його в напрямку за вітром. — Давай до роботи, ми лише перші сто сторінок надрукували.

Наступні місяці друкарі посилено готували видання “Часослова”, що містив молитви для щоденного вжитку відповідно до часу доби. Майже рік Федоров і Мстиславець працювали над книгою. На видання пішло десятки літрів фарби, кілька кілограмів свинцю, незліченна кількість дров для печі. Особливо спекотно в майстерні було влітку: друкарі працювали в самих лише фартухах. Видання церковникам цього разу не показували. Митрополит Афанасій розіслав примірники без зайвого шуму. Та вже за кілька тижнів до вух Федорова долетіли з вулиці вигуки розгніваного натовпу.

Мстиславець обережно виглянув у вікно.

— Що там? — запитав Федоров. 
— Душ двадцять-тридцять щось кричать біля сусіднього будинку, — відповів помічник, а тоді крикнув до натовпу: — Ви чиї будете?

Кілька чоловіків у дірявих сорочках відволіклися і глянули на нього.

— Ми прийшли до Федорова, хай виходить! — відповів один із них, намагаючись перекричати натовп, який скандував “Геть Сатану!”.
— Так він не в тому будинку, а тут, — Мстиславець показав рукою всередину майстерні.
— Ти здурів? — Федоров відпихнув помічника від вікна і обережно виглянув сам: — Там Федорова точно немає. Щось йому передати?
— Але він має бути тут, — протестувальник кивнув головою на сусідній будинок. — Єпископ Гєрман сказав… — чоловіка обірвав тумак по потилиці від старого з бородавкою на носі. 
— Гєрман? — Федоров на мить замислився. — В тому будинку ніколи нікого не було. 
— Ти брешеш! Диявол засліпив наші очі, — вигукнув інший чоловік з іконою в руках, що стояв трохи позаду. — Федоров — відьма і ти — відьма!

Натовп із запалом підхопив новий вигук “Відьма!”, адресуючи його Федорову, що виглядав із майстерні. Збіговисько почало наближатися, продовжуючи надривати горлянки. Мстиславець прошепотів: “Я ж казав тобі, до Литви…”.

— Та він — не відьма, він — чорт! — раптом заперечив один із протестувальників, юрба зупинилася. 
— Ідіот, він не може бути чортом, де його роги і хвіст? Єпископ би нам сказав. Він — відьма! 
— Ну тоді вже відьмак, він — чоловік! 
— Мольфар! — вигукнув інший голос. 
— Який у сраці мольфар? У нас таких немає, то європейське, — протестувальник із бородавкою на носі вперіщив кулаком прихильнику теорії про “мольфарів” прямо в обличчя.
— Звідки ти знаєш, вони з помічником із Заходу понаїхали! — крикнув ще один і накинувся на нападника. Бійка швидко стала масовою.

Поруч із Федоровим у вікні вигулькнув Мстиславець і заявив:

— Ну все, тепер точно по мішкам і в Литву.
— Та заспокойся ти, вони навіть не знають, що кричать на порожню будівлю, — заперечив Федоров і звернувся до натовпу. — Гей, так чого ваша хресна хода, прости Господи, хоче?

Раптом люди, одна частина з яких скрючилась долі, а інша стояла над ними із занесеними кулаками, дружно замовкли та обернулися до вікна, ніби не очікували почути запитання. Вимощеною дерев’яними дошками Нікольскою вулицею проскакав кінь без вершника, голосно регочучи й здіймаючи куряву.

— Хай Федоров забирається звідси, треба зупинити геноцид пере… пере… — той, що перший говорив із ними, затнувся.
— Перепис… переписн… — спробував інший, але теж марно.
— Книжників, коротше, — втрутився ще один.

“І кого це принесло серед ночі? — подумав Федоров, коли у двері майстерні раптом постукали…

Федоров і Мстиславець переглянулися між собою.

— Так той друкар і є книжник. Я… чув таке, — сказав Федоров. Натовп знову замовк, ніби не розуміючи, що відбувається. Нарешті, один із протестувальників вийшов із загального ступору і з обуренням звернувся до того, хто стояв поруч. Але достатньо голосно, щоби Федоров його почув: 
— Нам тепер не заплатять? 
— Та він не такий книжник, а диявольський, чорнокнижник. Зупинимо геноцид! 
— Ви взагалі знаєте, що таке “геноцид”? — та натовп вже не слухав Федорова, знову повернувшись до сусідньої будівлі, що втомлено крехтіла від вітру.

Федоров зачинив вікно та повернувся до роботи. Такі демонстрації відбувалися щонайменше двічі-тричі на місяць аж до наступної весни. Іноді люди кидали камінням у сусідній будинок, перетворивши його на решето. Але до них ніхто більше не виходив. Демонстрації стали майже традицією. Навіть Мстиславець заспокоївся і припинив панікувати. Вони з Федоровим працювали над третім виданням, цього разу — над граматикою для шкіл. Останні місяці більше трудилися вночі, адже гучні протести заважали.

“І кого це принесло серед ночі? — подумав Федоров, коли у двері майстерні раптом постукали. — Петро ж тільки завтра повертається з Новгорода…”. По дерев’яній шибці ритмічно постукував дощ. Друкар підняв кіку друкарського верстата, зняв із тайлера сторінку з абеткою і поклав на стіл просихати. Постукали ще раз, уже сильніше. Здавалося, що гупають чимось металевим. Вже дорогою до дверей рука Федорова інстинктивно витягла поруч із-за бочки шаблю, привезену ним ще з Кракова. Як тільки він відчинив двері, тут же його ледь не проткнули двома списами. Вчасно відсахнувшись, він став у бойову стійку і вже за мить спромігся відбитися від кількох ударів. Двічі він відвернувся від бойового ціпка, що важко опустився на стіл і проломив його навпіл. Голосно дзвенів метал об метал, здійнявся пил. До тісної майстерні заскочило з десяток чоловіків у гострих шоломах і почали штовхати одне одного. Вони щось голосно кричали, перебиваючи одне одного. Спис солдата в дірявій кольчузі проткнув свого ж товариша і важке тіло в металевих обладунках впало на верстат — заготовки літер розлетілися в усі сторони. Тіло повільно сповзло у відро з чорнилами. Федоров майстерно відбивався, та чисельна перевага далася взнаки. Один із нападників переліз через уламки стола й опинився прямо за спиною друкаря. Тоді ж на голову Федорова опустився важкий тупий предмет, а в очах потемніло.

Отямився друкар від сильного бажання виблювати, коли на його обличчя вилили відро смердючої води. Запах стояв такий, наче в рідині кілька днів бовталися гнилі фрукти. В очі врізався одинокий вогник від свічки. Коли зображення стало кращим, Федоров нервово оглянувся: сидів на стільці зі зв’язаними руками й ногами, а навпроти, за невеликим столом, сиділо троє чоловіків. Одного, по центру, він упізнав — єпископ Гєрман. Ліворуч сидів товстий воїн у шоломі, що майже закривав вузькі очі. Він нагадав Федорову охоронця в покоях митрополита. Праворуч — старий єпископ Іоасаф, що бачив хана Батия.

— Тобто натяків ти не розумієш? — холодно промовив єпископ Гєрман, змірявши Федорова зневажливим поглядом. 
— Це ви про тих дурнів, яким ви платили гроші, щоби вони стовбичили під моїми вікнами? — ущипливо відказав Федоров, який вирішив, що йому більше нічого втрачати.
— Ти мав зупинитись. Ми давали тобі час, поки ти не перейшов межу, — Гєрман, здавалося, пропустив нахабний випад бранця повз вуха. 
— Яку межу? Книжку для навчання дітей? 
— Розумник. Вчити народ не входить у плани нашого ґасударя як мінімум найближчі два століття. Освічені люди єсть небезпечні люди. 
— Але ж митрополит Афанасій…  
— Митрополит Афанасій віддав Богові душу кілька годин тому.
— Так він же здоровий був! — вигукнув Федоров зі щирим здивуванням. — Два дні тому був у нього, він не міг померти.
— Неважливо, — відрізав хриплим голосом єпископ Іоасаф. — Ми більше його не побачимо і це головне. А от ти, зраднику, відповіси перед Московською державою. 
— Цар мене підтримує, я знаю. Він гарантував мені життя! — не здавався Федоров, намагаючись знайти хоча б якийсь аргумент на свою користь. 
— Тому ми з тобою досі говоримо. У царя тепер період репресій, реформи закінчилися, — гаркнув Іоасаф, відмахнувшись гачкуватими пальцями. 
— Але ти-таки помреш, — неочікувано тонким голосом втрутився товстий воїн, а потім обернувся до єпископа Гєрмана: — Правильно ж?

“Якби справді хотіли, то я був би вже мертвим, — подумав Федоров. — Це ж Москва, а не Краків”.

— Вже є вирок, — погодився Гєрман. — Тебе посадять на кіл. Ти стоятимеш на площі біля церкви, не матимеш сил навіть перехреститися, поки кіл повільно входитиме… — на обличчі єпископа проскочила самовдоволена посмішка. 
— Ваше Преосвященство, можна без подробиць? — заверещав воїн і прикрив рота, стримуючи блювоту.

Єпископ Гєрман закотив очі, закрив їх рукою, а тоді продовжив:

— Хоча, якщо ти відплатиш борг, який маєш ще перед митрополитом Афанасієм, а також перед нашою казною, що годувала тебе 10 років, то залишишся жити.
— Ви знаєте про борг?
— Ти не дурний, то мав зрозуміти: тобі тут не раді, — єпископ посміхнувся, огидно скривившись. — Я ж не можу розігнати тисячі переписувачів книг, бо ти тут такий намалювався і хочеш знищити їхню професію. Цар ще готовий тебе помилувати, але не підтримувати. Ти поїдеш назад у Литву. 
— І це все? Могли мене й не тягти сюди, щоби це сказати. А де я, до речі? — Федоров знову відчув себе впевненіше. 
— Це єсть підвал, — із гордістю кивнув воїн, розвівши свої короткі пухлі руки. — Звідси мало хто виходить живим. 
— Мало хто? — запитав Федоров. 
— Ніхто, — поправив його воїн, прищуривши й так вузькі очі. 
— Ніхто? — перепитав друкар. 
— Ти оглух біля свого диявольського верстата? Каже тобі людина, що ніхто, — прохрипів єпископ Іоасаф. 
— Але ж ви вийдете? — зіронізував Федоров.
— Ах ти ж… — єпископ потягся за своїм жезлом, щоби дістати ним друкаря, та патериця застрягла у вузькій арковій стелі. Гєрман тихо вилаявся і допоміг Іосафу повернути жезл. Зі стелі посипався пил. Воїн ковтав повітря, намагаючись підібрати потрібні слова. Його очі на мить стали круглими. 
— Припиніть, — наказав Гєрман, підвівшись. 

— Я вже колись писав, що з Москви. Дурість по молодості, по п’яні вважав це модним…

Він обійшов стіл і став біля Федорова. Поклавши долоню на голову, він промовив: 

— У Литві, куди ти поїдеш, католики зовсім розгулялися. Треба допомогти православним.
— Навіщо? У них там все добре, — заперечив Федоров. 
— Підготуєш їх до того, що Москва завоює… — Гєрман затнувся на мить, — що Москва поверне собі землі, що колись були Руссю. Зберемо їх назад. Видаватимеш книжки церковнослов’янською, це посилить позиції православних. Можеш називатися там справжнім іменем, Федоро́вич. Але всюди давай знати, що з Москви. Хай звикають. Можеш навіть себе там першим друкарем хоч всія Русі називати.
— Це не спрацює. 
— Чому? — запитав єпископ Іоасаф, обтрушуючи зі свого жезла цегляний пил. 
— Там давно є друкарі і друкарні, — Федоров спробував розвести руками, але ті були зв’язані і він лише незграбно підняв плечі. — Чому ж, по-вашому, я в ці холодні болота поїхав?

Єпископи Гєрман, Іоасаф та воїн переглянулися між собою. З обидвох точок на стелі, де застряг жезл Іоасафа, на стіл почало ритмічно капати.

— Тату, ти ж мені говорив, що там люди темні, — роздратований Гєрман повернувся до Іоасафа.
— Я так думав, — виправдовувався старий Іоасаф. — Ну то зроби з цим щось, у тебе ж купа знайомих! 
— Тату? — здивовано пропищав воїн, а тоді продовжив пошепки собі під носом: — Якщо старому 300 років… 
— От старий дурню, — гримнув Гєрман і присів на стіл, знову обернувшись до Федорова. Дерево заскрипіло під вагою єпископа: — Це не змінить твого завдання. Я подбаю про те, щоби про інших друкарів забули. Може, ти й не застанеш це на своєму віку. Головне, повторюй, що ти з Москви. 
— Я вже колись писав, що з Москви. Дурість по молодості, по п’яні вважав це модним. Але якщо я піду на службу до короля польського, чому я маю слухатися вас? Поїду до Австрії, там мене з руками відірвуть. 
— Бо ми тебе знайдемо будь-де і вб’ємо, коли захочемо, — воїн стукнув кулаком по столу, виглянувши з-за спини єпископа Гєрмана. 
— Замовкни, блядь, твої люди рік верещали на порожню будівлю! — різко обірвав його Гєрман, а тоді звернувся до друкаря: — Ти будеш регулярно зустрічатися з нашими людьми і доповідати. Вони тебе самі відшукають. 
— Ви не зможете, — недовірливо скривився Федоров, скосивши очі на воїна. 
— Ми пошлемо когось іншого, — парирував Гєрман. — Тому обирай: або на кіл зараз, на площі вже все готово, публіку я організую, або їдеш займатися улюбленою справою далі. Тут тобі нічого не світить, а там станеш багатим і знаменитим. 
— Я маю заощадження, може, домовимося?

Єпископ Гєрман заперечно похитав головою і пішов назад на своє місце за столом. На шляху дав запотиличника воїну, що відкрив рота щось сказати. Шолом злетів із голови і з тріском впав на підлогу.

— Можна забрати Петра Мстиславця? — після деяких роздумів запитав Федоров. 
— Котіться обоє під три чорти, — Гєрман всівся і поклав зверху руки, склавши їх у замок. 
— А що з друкарнею?
— Мої люди подбають про неї.