Точка роси

***

Надюшу називали мрією всіх батьків. Вона була настільки ретельною, слухняною, послідовною і наполегливою, що іноді це могло навіть злякати. Коли вона підростала, часом було навіть тривожно: чи все добре з тим, як вона сприймає світ і себе в ньому? Чи все звично? Але вона була звичайнісінькою дівчинкою. Хіба що… “мрією всіх батьків”, як дехто казав.

Надюша жила на дев’ятому поверсі одного з найвищих будинків свого району. Батьки говорили, що їхній район дуже гарний: багато зелені, близько школа, тихо, чисте повітря. Вона ніколи по-справжньому не розуміла цінності цього всього. Мабуть, їй просто не було з чим порівнювати. За своє життя вона не бувала ніде, крім тієї невеличкої частини міста, де народилася й росла. Ну, не зовсім ніде. Кілька разів їздила з батьками на море, в Туреччину — їй сподобалося. Минулого року теж мали би їхати, але були певні причини, що їм завадили. Бувала вона також і в центрі міста — там дійсно було значно шумніше. Вулички їхнього району після центру здавалися справді тихими. Але в середмісті було кілька великих парків — таких у них не було. Майже біля кожного великого будинку її району був невеликий скверик із дитячим або спортивним майданчиком. Там, де було кілька менших будинків, скверик був один на них усіх. Багато дерев були старими, вони трухлявіли, їх спилювали. Нові, якщо й з’являлися час від часу, то були такими дрібнесенькими, що навіть не вірилося, що колись із них зможуть вирости великі дерева. Саджанці ніби відчували цю зневіру й майже завжди засихали. Їх потім висмикували, викидали, на тому місці під час чергових урочистостей висаджували нові — на згадку про якусь пам’ятну подію. Може, саджанці так часто засихали через те, що їх треба було частіше поливати? Чи взагалі поливати? Та байдуже. Різних важливих дат в історії було стільки, що як вирощувати всі посаджені дерева, ніде буде в наступні роки саджати нові.

Якось Надюша зауважила, що сквери в її районі різні, і спитала про це батька. Чому один сквер — з високих лип і старезних тополь (які, щоправда, майже всі вирізали через вік і сусідські скарги на пух), а інші — здебільшого зі старих фруктових дерев? Раніше їх було багато. Зараз більше пеньків, ніж дерев, але все одно навесні то тут, то там сяяло білим або рожевим вишнево-яблуневим квітом.

Батько пояснив, що колись тут було село. На його місці збудували новий район, а назву залишили ту саму. Ота назва і дерева — все, що від села зосталося. Від широких садів, коли їх вирубували, збереглися огризки біля будинків. А поодинокі височезні тополі й липи — то були шматки колишніх сільських доріг, яким вдалося вціліти, тому що за проєктом району на їхнє місце не претендувало нічого із забудови. Так з’явився їхній район і став тим місцем, у якому вона виросла. У колишньому селі, хоча в селі вона ніколи не була.

Дідусь і бабуся жили в цьому самому місті, але в іншому районі. Мама говорила, що він набагато гірший. Там був величезний завод — розміром з окреме невелике місто. Іноді, коли стояв туман і довго була похмура погода, вітер приганяв від заводу смердючу хмару. Тоді треба було зачиняти вікна й не виходити на вулицю. Там, де жили її бабуся і дідусь, таке бувало часто. Дідусь розповідав, що, коли почали розселяти людей із села й будувати перші багатоквартирні будинки, вони з бабусею зробили все можливе, аби стати в чергу на квартиру для дітей, адже тоді той новий район видавався їм казкою. Тож так і сталося, що Надюша народилася саме тут — у новій частині міста, колишньому селі. Вона часом фантазувала про те, як між їхніми будинками гуляють корови, у калюжах після дощу хлюпочуться гуси, табунці кіз обдирають напівсухі саджанці, кури порпаються в дорожній пилюці, здіймаючи куряву, і навіть дивилася відео про домашню птицю й худобу, щоби краще все уявити. Як не дивно, їй це було цікаво.

Дівчинці загалом подобалася історія — настільки, що вона зголосилася допомогти прикрасити клас до тематичного заходу. То мав бути вечір, присвячений минулому її країни і особливо — боротьбі з ворогами, які постійно хотіли їм нашкодити. Склалося так, що якраз на цей вечір мав прийти її батько-військовий, який саме повернувся на кілька днів додому. Шкода, ненадовго, проте мама пояснила, що так треба. Надюша намагалася все розуміти, але іноді туга за батьком охоплювала її всю. Тоді вона починала просто більше читати, більше вчитися і, звісно, більше цікавитися історією, що допомогла зрозуміти: її батько — один із тих героїв, які сторіччя за сторіччям виковували з їхньої країни те, чим вона була зараз. Думка про це, усвідомлення величі справи батька робили дівчинку щасливою.

Те, наскільки Надюша була сумлінною, було видно по тому, що сьогодні вона встала раніше, щоби завершити роботу. Потрібно було доклеїти кілька літер на плакат, який їй доручили зробити. Правду кажучи, спати хотілося страшенно (звичка вставати пізніше давалася взнаки). Але вона згадувала, що батько нерідко взагалі не спав ночами, мерз в окопі, мок під дощем, відстрілювався від негідників, — і їй ставало совісно за те, що вона — у теплі і сухості, сита й напоєна — не може завершити легеньку роботу. Тож хоч і не надто швидко, проте справа рухалася, і за кілька хвилин усе мало бути готово. До початку уроків залишалося обмаль часу: тільки швиденько одягнутися, поснідати абияк — і бігти до школи.

За вікном саме стояв туман. Не такий, як ото коли від заводу приносило вітром якийсь сморід, а такий, що буває лише вересневими ранками, коли дні ще теплі й ніщо не нагадує про осінь: ні перші жовті листочки на деревах, ні перелітні птахи в небі, ні іній на траві, — тільки такий ось туман іноді. Ранками він устеляв усе довкола, горнувся, перетікав, переповзав. Вона не знала, як це пояснити, проте, здавалося, чітко відчувала різницю між літнім, до прикладу, червневим, туманом і осіннім. Словами це було не описати…

Місцями туман був таким густим, що з їхнього вікна можна було розгледіти тільки дахи сусідніх будівель. А ті з них, які були дво- і триповерховими, узагалі зникали під сизими перекатами. Це ж як цікаво: певно, там із вікон узагалі нічого не видно?

Надюші водночас і подобалося, і не дуже подобалося жити у своєму будинку. З одного боку, бути найвище — це ніби й цікаво, весело. З іншого — кілька її друзів жили в невеликих будинках, не вищих, ніж чотири поверхи, цегляних, що видавалися затишнішими. Можливо, тому що в них не було сміттєпроводу? Бо той сміттєпровід був якоюсь таємничою, мало не магічною річчю. Він уже кілька років не працював, люки на поверхах були заварені наглухо, проте на сходах постійно, у будь-яку пору року, за будь-якої погоди і в будь-яку час доби, смерділо — стабільно й незмінно. Вона не пам’ятала, чому вирішили позбутися сміттєпровода, проте сумнівалася, чи варто взагалі було це робити, оскільки тепер час від часу смерділо ще й у ліфті. Щонайменше раз на тиждень там у когось неодмінно мав розірватися пакет зі відходами. І тоді, навіть після того, як власник згрібав своє добро назад, на підлозі лишалася мокра пляма й дрібні рештки сміття, а в повітрі повисав на весь день важкий і неприємний запах — щоразу, до речі, різний. Дівчинка це також зауважила, бо взагалі була дуже спостережливою і звертала увагу на деталі. Спостерігати за чимось чи вчити щось нове, дізнаючись усе більше і більше деталей, їй подобалося й ніколи не набридало.

Однак зараз питання було не лише у смітті: за останні два місяці тричі вибухало щось на заводі. Кажуть, його атакували ворожі безпілотники. Останнього разу навіть зникло світло на два дні. Вона тоді була шокована тим, наскільки ж довго, виявляється, можна добиратися додому.

І якби ж усе обмежувалося тільки світлом, електроенергією… Дорослі обговорювали багато речей, яких вона не розуміла: ціни, що потроху росли, чиєсь звільнення на маминій роботі, інші непрості дорослі справи. Було й те, що її стосувалося: чимраз більше людей ішло на фронт і дуже багато не поверталося. Це гнітило, бо вона розуміла: одного разу так може піти й не повернутися її батько.

Окрім того, у її місті й у сусідніх містах з’явилося те, чого раніше не було, — повітряні тривоги та бомбосховища. Це все було дико й незвично, проте вона давала собі раду завдяки читанню. У книгах вона знаходила пояснення, розповіді про те, що завжди були вороги, які хотіли поневолити її Вітчизну, зламати й розтоптати її. А їхній шлях — шлях боротьби за правду, за добро, за світло.

Надюші не подобався колір, з яким доводилося працювати. Було щось образливе в тому, що такі чисті й приємні кольори дісталися терористам…

Вона зітхнула й відігнала від себе журливі думи, наче той туман подихом. Так вона не встигне нічого доробити. А батько зараз із мамою, вони снідають на кухні. Кілька днів він узагалі тільки те й робив, що відсипався, від’їдався та відмивався. Тепер нарешті почав ставати схожим на себе — на того, яким був раніше. Мама говорила, що батько дуже зміниться і що йому потрібне буде розуміння й підтримка. Дівчинка не дуже тямила, що це будуть за зміни, проте намагалася бути гарною донькою, гідною батька-героя, — донькою-героїнею.

Надюша глянула за вікно. Туман потроху відступав, із сизої пелени виринули вже чи не всі будинки, навіть найменші. Треба поквапитися й за кілька хвилин виходити з дому. Не варто залишати все на останню хвилину: а раптом, наприклад, зникне світло? Увесь розпорядок, за кілька років прорахований до секунд, буде зруйновано. А в неї ж іще її виріб! Усередині все похололо… Вона дозволила собі надто багато відволікатися. Потрібно зібратися, зосередитися й негайно закінчити роботу.

Остання смужка… Чи ні? Ні, ще потім треба підрізати і знову підклеїти. Ось так. Ось тут… Усі в класі знатимуть, що це її робота, тож вона не може допустити, щоби десь були якісь серйозні недоліки. Не у доньки героя.

Ну і загалом їй подобався порядок, щоб усе завжди було на своєму місці. Водночас деякі речі були їй не до душі. До прикладу, несправедливість, як ота, що вона зараз тримала в руках. Надюші не подобався колір, з яким доводилося працювати. На її думку, було щось образливе в тому, що такі чисті й приємні кольори дісталися терористам. Вона милувалася ясною глибиною блакиті, сонячним теплом жовтизни. Але і жовтий, і блакитний були забороненими кольорами. Виявилося, що то кольори зла. Що за дивні й несправедливі виверти? Їй іноді здавалося, що правді неможливо перемогти, адже є люди — де там, цілі країни, — які тільки й існують, аби брехати й красти в інших, як-от невелика непокірна частина їхньої Батьківщини, яка вигадує щораз смішніші небилиці, щоб пояснити своє небажання жити в мирі і виправдати постійні провокування війни.

Водночас із роздратуванням, яке викликала в неї Україна, вона відчувала гордість за могутню Росію, яка могла за день стерти Україну з лиця землі, однак терпіла її, аби зберегти людей — ні в чому невинних російських громадян, яких обдурили нацистські брехуни. Якщо ж так буде і далі, якщо збільшуватиметься кількість тих, хто не повернувся додому, варто задуматися, як далі бути. Терпець може увірватися. Коли стане цілком очевидно, що Україна — безнадійно хвора, безпросвітно зазомбована територія, варто щось робити. Для того, щоб урятувати всіх, навіть тих, хто не розуміє, що коїться.

Коричневий… Ще й якогось земельно-жаб’ячого відтінку, що їй не подобався. Добре, хоч смужка оранжевого була, хай і невелика, тоненька.

Вона зітхнула, відчуваючи жалість до великої Росії і водночас гордість за неї. Навіть кольорів пристойних їй не залишилося: усе найяскравіше і найпривабливіше розібрали собі заздрісні сусіди та й бавляться строкатими фарбами. Що ж, вони люди скромні, не здійматимуть бучу через такі дрібниці. Хай буде коричневий. Аби мир настав, аби це все скінчилося.

Ось і кінець. Надя задоволено усміхнулася: недаремно прокидалася раніше. На столі перед нею лежав широкий аркуш паперу. Його вистеляли чорні смужки різного розміру, наклеєні в різних напрямках. Трохи збоку лежали великі літери O і V, які були готові ще вчора і вже висохли. Вона щойно закінчила головну літеру — Z — гордість кожного росіянина, кожної росіянки. Хай підсохне, поки вона збиратиметься, а до вечора буде цілком готова, щоб її вішати на стіну в шкільному коридорі, біля дошки пошани зі світлинами героїв, одним із яких був її батько.

Дівчинку трохи дивувало, що для такої святої символіки було використано латинські літери, але очевидно ж, що вирішувати не їй…

Вона приклеїть зараз швидко три великі літери на чорне тло, і це буде… Надюша застигла над плакатом, оцінюючи свій витвір. Все-таки це буде похмуро. Нудно. І темно. Але вона так і не змогла змусити себе придумати нічого іншого, а вчителька завжди заохочувала їх використовувати скрізь символіку спєциальной воєнной опєрациі, тож… Можна було б іще взяти червоне тло, але це було б якось криваво… Її тягнуло зробити тло блакитним, легким, прозорим, може, так було б краще, але раптом комусь спаде на думку, що у неї жовті літери на блакитному тлі? Якось Вася прийшов на урок з жовтими шнурками в синіх кедах — і мав з того проблеми. Вчителька телефонувала батькам, а батько Васі саме пиячив тоді (він здебільшого пиячив) — словом, Васю було шкода. Не хотілося й згадувати. І не хотілося блакитного. Хай уже чорний…

Так само, як не ліпився докупи плакат, що розкинувся перед нею, Надюша, як не старалася, не могла зліпити в одне ціле День тверезості, святкування якого мав оформити її клас, і есвео, що було темою робіт. Але вона потроху звикала, що розуміти — то не для неї робота. Зручність саме й полягала в тому, що розуміти не було потреби нічого: тобі просто говорили, що робити — і ти знай собі роби.

Надюша відклала тюбик з клеєм убік. На пальцях залишилася маленька біла краплинка. Дівчинка потяглася за серветкою з упаковки на столі, витерла клей, подивилася на пальці. На них засохлий клей утворив тонку брудну плівку, куди налипли дрібненькі частинки пилу і обрізки кольорового паперу. Це ж треба, а вона була певна, що тримає свій стіл в ідеальній чистоті. Надюша потерла пальці одне об одного — плівка зібгалася в тоненьку трубочку, яку вона скрутила в кульку й поклала на серветку. Підняла погляд, мимохіть зупинившись на вікні, чи то пак на підвіконні — і завмерла на мить. Ідеальна чистота… Вона бачила ідеальну чистоту. Вона пам’ятає, як та виглядає, якою вона може бути. Надюша повернулася поглядом до свого плакату. Він не був ані ідеальним, ані чистим.

Що ж, певне, є таки недоліки і в тому, щоби просто робити те, що тобі кажуть.

А батько Васі, до речі, зник безвісти цього літа. Вася розповідав, що у батьків були великі борги, а тепер нема. І батька нема. Хоча вона не певна, чи Вася переймається з того бодай трохи. Хоча… хтозна. Он її батько маму б’є постійно, а вона каже, що любить його. Ніби. Чи як це називається?

Дівчинка продовжувала вглядатися в літери, що лежали перед нею. Її трохи дивувало, що для такої святої символіки було використано латинські літери, але очевидно ж, що вирішувати не їй. Якщо треба так, хай буде так. Їй на думку спало цікаве припущення: а що коли саме жовто-блакитне поєднання було прадавнім бойовим кольором Росії? Що коли Україна, як завжди, хитрими вивертами переконала всіх, що жовте й блакитне — це про неї? Вона сама до себе всміхнулася: дивне і неймовірне подумалося, буває ж таке. Але все ніяк не могла зупинити уяву, яка малювала перед нею на столі поєднання інших кольорів, більш світлих, природних, таких, поєднувати які було суворо заборонено. Нічого, колись це все мине, і жовто-блакитне перестане бути символом терористів. Цей час настане, вона знала.

Надюша захоплювалася кореспондентами, які першими ступали на звільнені землі України і мріяла й сама опинитися там, стати однією з тих, хто доторкнувся до історії. Вона багато читала про Маріуполь, зокрема розповіді очевидців про звірства українців, що вирізали населення в безсилій злості, відступаючи. І чула про те, на які жертви йшов простий російський солдат, аби захистити, уберегти. Вона мріяла, що колись зможе пройтися по самому центру давнього Києва, дихати там на повні груди, щаслива від того, що вдихає частину історії, торкається її. І зітхне, нарешті, спокійно: зло переможене.

Отак вона знову відволіклася. Схоже, хтось сьогодні залишиться без сніданку. Але нічого, головне, що виріб готовий і їй не соромно йти до школи. Не соромно перед батьком, перед воїнами есвео й перед усіма поколіннями борців за звільнення рускава міра від усіляких негідників. 

Надюша вже вперлася руками в стіл, щоби відсунути стілець, випрямивши ноги, проте враз зупинилася. Ніби зачепившись поглядом за щось незвичне, вона повернулася — і завмерла.

На краю зовнішнього підвіконня, у дальньому кутку, сиділа дівчинка! Невелика, наче іграшкова, вона сиділа за склом, охопивши руками коліна, і дивилася на Надюшу великими, глибокими й неймовірно блакитними очима, не кліпаючи.

У Надюші сильно закалатало серце. Як таке може бути? Може, вона перевтомилася? Просто заснула за столом, поклавши голову на руки. А що думала про блакитний колір, то ось і примарилося їй. А що, власне, примарилося?

Вона дивилася на дівчинку і розуміла, що це — чи не найкрасивіше, що вона бачила у своєму житті. Дівчинка була одягнена в сукню, яка постійно рухалася. Але не від подуву вітру, ні. Здавалося, сукня постійно перетікала з однієї складки в іншу і водночас залишалася на місці. Так, ніби краплина роси на пальці тремтить. Перевернутий світ мерехтить у ній у відповідь, проте з місця вона не рухається. Ото було щось схоже.

Сама дівчинка була, як звичайна дитина: русява, з довгим волоссям, перекинутим через плече, хіба що незвично мала. І ці її очі, такі самі, як і сукня, — переливчасті, глибоко-блакитні, ясні й прозорі… Вони сяяли, світилися, ніби випромінювали свіжість, ранок, надію, початок, ріст. У тому погляді можна було прочитати, як рухається трава під весняним дощем, як розривають опале листя шапинки грибів, що мали дозріти й набратися сили під осіннім дощем. У зіницях учувалося потріскування шкаралупи в гнізді лісової пташки, стук жолудя об камінь, шурхіт кігтів білки по сосновій корі. Звук крапель роси, що стікає з дзьоба гайворона, який ворушить ним зотліле листя в пошуках поживи ранньою весною. Тінь крука, що промайнула в краплині роси десь високо на полонині. Вітер, що хитнув гілкою над водою. Закапотіло: кап-кап-кап-кап, хоча дощу немає, погожий ранок. Були в тих очах й іскорки, як перші промені сонця, — гаряче-ясно-червоні, невловимі, дрібні, миттєві. Власне, ті очі віддзеркалювали цілий світ, тільки перевернутий із ніг на голову, що змінювався, перетікав, водночас залишаючись на місці. І ці очі, не кліпаючи, заглядали їй у саму душу. Глибокі очі забороненого блакитного кольору.

Надюша прикусила губу й опустила очі на стіл, потім усе-таки встала. Ні, не спить, не примарилося. А якби й так, то хіба не прокинулася б уже від сну після такої з’яви?

Останній штрих до виробу — літера Z — і далі лежала перед нею. У серце кольнула розбіжність — гнилосний колір її виробу супроти ясної блакиті очей, що вдивлялися в неї. Очей, за якими от-от почне сходити сонце.

Раптом штрикнула неприємна думка: а сонце на небі теж, виходить, заборонене? Може, тому в неї немає вибору кольорів, що їй заборонено дивитися вгору? Бо вона має право дивитися тільки вниз, у тінь? І лише тонкі смуги світла пробиваються між пальців, які закривають від неї небо, пробиваються важким помаранчевим кольором останньої заграви?

Про такі речі можна говорити лише з тими, кому довіряєш, бо почуті слова можуть вплинути на все твоє життя, на всю тебе…

Дуже, дуже недобрі думки… Не можна такого думати, бо… бо не можна. Бо заборонено… Заборонено ким? Хто може заборонити небо?

Вона притисла губу сильніше — і зойкнула від болю. Коли перевела погляд знову за вікно, дівчинка на підвіконні продовжувала дивилася на неї. Що за…

Незнайомка усміхнулася — легенько, краєм рота, не рухаючись, не змінюючи виразу обличчя. І наче вітер зірвався з місця, затрусив гіллям старої грушки, що росте на межі біля дороги під горою. Тонкою глянцевою поверхнею по серединній жилці потекла вниз овальним листком краплина роси. Закрутився вітер алеєю лип. (Аж не вірилося, що такі великі дерева могли рости так близько одне до одного. Як же ж вони ділили простір між собою?.. А хоча, може, їм це вдавалося, бо вони — не люди…) Густо потекли краплини з листочків-сердечок на траву, на кору, на сизу пір’їну, що застрягла на гілці. Вітер утнув, повіяв — і потяглася за його повівом услід стара верба над давньою криницею край укатаної колії, яку змінила колись давно бруківка, потекли краплини видовженими канавками тонких листочків, закапали вниз.

Увірвався вітер у душу й почав смикати те, що давно приховане… різне, всяке. Таке, про що Надюші хотілося би з кимось поговорити. Тому що вона любила порядок і ясність, а в усіх історіях, які вона читала чи їм розповідали, були часом місця, яких вона до кінця не розуміла. Буває, ти заходиш до кімнати і відчуваєш: щось стоїть не на місці, проте не знаєш що саме, бо ти тут уперше. Або якщо взагалі раніше ніколи не бувала у приміщеннях і вперше за своє життя потрапила до кімнати? Як тоді визначити, чи все там, як має бути? Із чим їй порівнювати? Так і з життям. Вона раптом відчула, що їй дуже треба, щоби хтось пояснив, чому… Чому що? Найгірше було те, що вона навіть не знала, що саме, бо ніби ж усе було правильно… Проте щось було не так. І якби ж хтось розтлумачив, що саме її бентежить — її, яка все своє життя завжди (ну майже завжди) робить усе правильно, по совісті, послідовно! Де шукати? Куди дивитися?

Зараз вона дивилася в ті глибочезні блакитні очі, але це анітрохи не допомагало. Тільки усмішка стала ніби ще трохи ширшою. Очі каламутили душу, ворохобили її, непокоїли, і її це дратувало. Вона ж була певна, що у своїй свідомості має все чітко розставлене по місцях, а от зараз було стійке відчуття, що чогось гостро бракує… Чогось базового, ґрунтовного, що так гостро вирізнялося їй на лихо в тих блакитних очах, і неодмінно пов’язаного з їхніми жовто-блакитними візерунками. Річ була вже навіть не в кольорах, а в тому, що вони символізували. І що символізували кольори на столі перед нею. Ішлося не про те, до чого можна було прив’язати їх у природі, а про щось глибше: якісь натяки, якісь… ні, не нашіптування… Якби думка могла бути людиною, що йде гірською дорогою, то тінь від пташки, що летіла й пурхнула вбік, побачивши людину, тінь, що на кілька митей падає на камінь, — ось таким незбагненним було її відчуття. Коли є щось, що вказує на те, чого ти не в силах побачити. Але й те, що вказує, зникає, щойно ти зберешся на ньому сфокусуватися.

Якби ж їй хтось пояснив! Якби їй хтось сказав! А так — лише ці очі, які натякають, що питати треба, говорити треба, шукати відповідей треба, тільки от… знати б іще, у кого питати. Мати би ще, з ким говорити. Адже це важливо. Про такі речі можна говорити лише з тими, кому довіряєш, бо почуті слова можуть вплинути на все твоє життя, на всю тебе.

Вона примружилася. Дівчинка за вікном схилила голову набік, усміхнулася — цього разу обома кутиками рота, показавши зубки, очима, — махнула рукою — і зникла.

Надюша постояла ще трохи перед вікном. Цього разу, як і в попередні, дивна незнайомка приходила бентежити її душу. Хоча на перший погляд вона просто… знайомилася? Хай там як, Надюша спіймала себе на думці, що перестала тривожитися через неї і не мала ніякогісінького уявлення про те, добре це чи погано.

***

Від роси було мокре все: одяг, долоні, волосся. Він лежав так, що сонце вибивало снопи іскор із краплинок вологи, що нанизалися на павутину перед ним. Він починав замерзати — одягнутий був легко, щоб іти швидко, але сталося так, що треба лежати тихо.

Він скосив очі.

Руся лежала беззвучно — про це він хвилювався найбільше. Як поведе себе дівчина, яка живе десь у своєму світі? Як реагуватиме на те, що він тягнутиме її хтозна-куди?

— То погані люди, чуєш?

Вона дивилася кудись повз нього і хтозна, що вона думала собі там насправді.

— Дуже погані. Вони хотіли тебе образити, зробити тобі боляче, хотіли зробити недобре.

Той самий відсторонений погляд.

— Я захистив тебе. За це вони стріляли по мені.

Вона різко повернулася до нього, налякана.

— Он як. Це ти зрозуміла… Вони і по тобі будуть стріляти. І ще гірше… робитимуть. Але я захищу тебе, добре?

Вона кивнула.

— Тоді завтра вранці йдемо. До того, як зійде сонце. Пройдемо городами. Буть тут зранку, щоб я тебе не шукав. Я заберу тебе від цих людей, добре?

Дівчина кивнула знову.

— Завтра. Вранці, — повільно повторив він. — Тут, — тицьнув пальцем собі під ноги. — Ти приходиш і я тебе забираю від поганих людей.

Вона знову повільно кивнула.

Їх обох, імовірно, застрелять. То був би найкращий варіант у разі, якби їх упіймали. Усе інше було дуже, дуже поганим. Як на нього, навіть гірше, ніж смерть…

Після тієї короткої настанови дівчині, яка була трохи не при тямі, він ще подумав: чи не надто він ризикує? Може, варто було забрати її відразу з собою? Але забирати куди? До себе додому? Якось наче й не теє… не годиться. А йти з нею — теж не дуже хотів мати розмову з її бабою. А що вона бабі не скаже нічого, він був певен. Тому ліпше все ж ризикнути, домовитися про зустріч. Бо на ніч виходити — теж дурне. Тільки із сил вибʼються, а нікуди так і не дістануться. Що вранці тут їх вже не має бути, це він знав напевне. Мав з’явитися вранці до магазину. Він не вірив у маячню про ополчення. Вони просто зловтішаються, розважаються. Але то було розвагою лише для них, для нього ж — смертельною небезпекою. Якщо він не прийде, його вб’ють. Ну очевидно ж, він буцім дав присягу. Якщо ж прийде? Теж, мабуть, уб’ють. Або знущатимуться і потім уб’ють. Скоріш за все саме так і буде. А Руся… а Русю не вб’ють. Руся житиме, скільки протягне… Але і для нього, і для неї ліпше, якщо вони просто отримають по кілька куль у спину, утікаючи. Так буде краще…

Ех, захистив… Він так сказав їй, саме так, проте… Який то був захист?

Він згадав учорашнє зіткнення й вкотре розсердився на себе. Він так налякався, що дивом не напудив у штани. І ніби ж не геть боягуз, і наче й не боїться смерті, щоб аж так панічно. А от учора його так пройняло… Але що він міг сказати, як він міг протистояти дулу, націленому в груди? Якщо він хотів жити, мусив удавати із себе максимально покірного. Інакше варіант залишався один, тільки один. Тож хай уже як там учора було, проте зараз він живий і вони вибралися із села. Він і Руся.

Уранці вона прийшла, як було домовлено. У тому ж одязі — певне, навіть не знімала його. Її трусило від холоду — воно й не дивно. Він мусив віддати свою куртку їй, тож потім уже трусило його. Але з настанням ранку стало трохи легше. Та й трусило його не так від прохолоди, як від нервів, від напруги: він ставав на смертельну стежку. Для себе він чітко визначив: якщо їх упіймають — вириватися, бігти, тягнути за собою Русю. Так їх обох, імовірно, застрелять. То був би найкращий варіант у разі, якби їх упіймали. Усе інше було дуже, дуже поганим. Як на нього, навіть гірше, ніж смерть.

Зараз, лежачи в мокрій траві, він неймовірно радів. Радів від того, що жінку з дітьми відправив до сестри, на Вінниччину. Хай там як, так ліпше. Йому ставало страшно від думки, що росіяни могли застати його дружину і трьох дочок (найменшій — сім, старшій — сімнадцять) у селі. Він думав про це і радів: найгіршого для нього не трапилося. Як порівняти з тим, що могло би бути, смерть йому здається анітрохи не страшною.

Узагалі він дуже затримався в селі. Мав привести справи до ладу й рушати за дівчатами. Там десь він і до військкомату потрапив би, чи як їх там по-новому називають, але однаково краще, ніж сидіти, виглядаючи невідомо чого. А так хоч із родиною побачився б. От було би смішно, якби потім назад до свого села прийшов, тільки вже як військовослужбовець. Утім, що гадати, забарився він. І досадно ж, бо думав от-от рушати. Ну як от-от, після осінньої оранки. Не міг покинути просто так село, у якому багато років він був єдиним трактористом зі справним трактором, що виручав людей із городами. Отак і вирішив було: відоре, потім замикає обійстя — і все, ходу. Худобу вже давно пороздавав по сусідах кому що. Залишилися тільки він та кіт. Ну, кіт уже собі якось дасть раду. Улітку він і так майже вдома не буває, а взимку… Може, сусіди, хто позосталися, пожаліють тваринку, подбають про неї.

Він похитав головою. Це ж треба, поруч десь ті двоє збоченців, шукають його, а він про кота думає. Але хіба можна інакше? Це ж як-не-як частинка їхньої родини. Добре, що хоч котам росіяни не загрожують. Принаймні він хотів у це вірити. Не може ж бути все настільки погано… Хоча… куди вже гірше? Куди вже?!

Від села городами йшли майже навпомацки. Він не боявся, бо знав усі ті городи напам’ять. Боявся тільки — а що, коли десь стоїть хтось на чатах? Тож і рухалися повільно, обережно, прислухаючись. Тому світанок їх застав не так і далеко від села, принаймні не настільки далеко, як йому хотілося б.

Після людських городів починалися поля. У першій же посадці в полі він зупинився, щоб огледітися й подумати, а що ж тепер. Приблизний план у нього був: вибратися за село й подивитися, як можна рухатися далі. Те, що він зупинився, було дуже добре, — виявилося, що за ними йшли. У ранковій сірій імлі силуети людей удалині зливалися з кущами, парканами, деревами, та все ж якийсь рух насторожив його. А може, здалося? Повискування собаки, що долетіло до вух, показало, що ні. На жаль, він не помилявся.

Він тішив себе думкою, що недарма залишився так надовго. Зрештою, допоміг їй, бо більше ніхто, певне, не наважився б ризикувати заради цієї дитини…

Дуже, дуже кепсько. У них великі проблеми. Хотілося вірити, що то не вчорашні військові, з якими він мав зустріч у кооперації. Хотілося, проте здоровий глузд говорив, що для помилки немає місця. Ліпше вважати, що є пряма загроза, і діяти відповідно.

Від тієї посадки вони з Русею бігли, наче їх у тім’я клювало. Треба було сховатися за наступною посадкою, поки їх не помітили. Зрозуміло, що коли пес пристане на слід, то бачать їх чи ні уже не буде настільки принциповим, проте все одно ліпше, щоби їх не помічали. Може, вони не знають, що переслідують двох? Побачать Русю, ще чого доброго відчують азарт, захочуть наздогнати їх за будь-яку ціну. А так хтозна, може, набридне на якомусь відрізку шляху вештатися мокрими полями… 

І взагалі, чому їм не сиділося, чому не спалося? Чого це вони вийшли його шукати? Він нахмурився. А може, шукають не його? Раптом це просто збіг? Можуть же бути в них тут якісь інші справи? Він посміхнувся сам до себе: ну звісно, у росіян важливі справи рано-вранці. Замість того, щоб намагатися взяти все від села й відпочивати, поки є час, зайнявши людські хати, вони гуляли на світанку вкритими росою полями. Ага, звісно, так воно й було. Якби вони шукали когось іншого, це був би дуже дивний збіг. Він провів уявну лінію між подіями: ось вони тікають із Русею з села, ось пара людей із псом шукає когось чи щось. Ця уявна пряма впиралася у його вчорашній інцидент із військовими. Усе ставало на свої місця.

Вони шукають його, це — факт. Не ясно залишалося, як же ж вони вивідали, коли і куди він ітиме. Але те, що вони це знають, — очевидно. Що ж, уже як є. Залишається тільки рухатися швидко й надіятися, що на якомусь етапі переслідувачі не захочуть іти за ним далі. Власне, не таке вже він велике цабе. Хоча росіяни даремно знущалися з нього: його навичок досить, аби керувати важкою технікою. Якби вони знали про те, що він має свого трактора, уже, певне, пропонували би щось. А може й ні, вирішили б, що не надто розумно довіряти йому бойовий транспорт.

І дуже правильно зробили б. Він був певен, що краще загинути десь безіменно в полі, ніж працювати на росіян. Хоча би тому, що вони його руками убивали б його ж людей. Ні, то він зробив дурницю, що затримався. Треба було йти зі своїми дівчатами, а там би вже вирішив, чи йти до війська, чи не квапитися, — мав бо ще невелику відстрочку до повноліття старшої. Натомість він узявся за оранку, господарство законсервовував… Поки законсервував, он, росіяни прийшли. Краще, мабуть, спалити все, аніж до їхніх лап потрапить.

Але ж, з іншого боку, не було би його — що би сталося з Русею?

Він покосився на дівчину. Вона дрімала, поклавши голову на руки. Так і була в його куртці — він усміхнувся. Зараз ніхто не сказав би, що вона не зовсім така, як усі. Красива, хоча й трохи замурзана. А як умити, причепурити, то наречена була б завидна. Він зітхнув: до тієї миті, поки не треба буде відповідати на якесь питання…

Він тішив себе думкою, що недарма залишився так надовго. Зрештою, допоміг їй, бо більше ніхто, певне, не наважився б ризикувати заради цієї дитини. Та й сам він учора чи не сотню разів устиг пожалкувати, що встряг у ту халепу. Але нічого, нічого, уже як є. Головне, не вішати носа, рухатися вперед, а там якось буде. Найважче позаду — із села вирвалися. Частину дороги минули, перетнули одну посадку, другу і зараз відпочивали на краю широкої балки, порослої переліском. Це русло струмка, який десь далеко перетворюється на річку й тече аж до самісінького Дніпра. За цією балкою — поле, а за ним уже справжній ліс, заказник. Там уже легше загубитися, от тільки те поле треба перебігти на одному диханні.

— Ти відпочила? — спитав він у дівчини, підводячись.

Він не хотів зупинятися, проте розумів, що далі так не можна. Він уже ледь переставляв ноги, та й Руся вже не могла йти швидко. Треба було трішки передихнути, щоб далі рухатися з більш-менш пристойною швидкістю, а не плентатися. Так бо їх наздоженуть неодмінно.

Руся кивнула, не розплющуючи очей. Тю, не спала? Чи спала так чутко? А хто її знає. Реагує — і то добре. Не шумить, не капризує, не робить дурниць — прекрасно. Значить, щось вона там таки розуміє. І в них є шанс.

— Нам час іти.

Руся знову кивнула, зітхнувши. Пригрілася, певне. Ех, він би й сам не проти! Треба було брати дві куртки. Щось він не подумав, та вже нехай. Зараз не до вигрівання. Нагріються, коли бігтимуть.

***

У грудях млосно пекло, кололо в боку, тенькало щось у голові, пульсувало в очах. Він сперся на дерево, похитав головою, уперся руками в коліна. Підняв очі, глянув на Русю. Та стривожено дивилася на нього.

— Все нормально, — він усміхнувся. — Так, гідравліка стара вже, але поміняти нікому. Нічого, нічого. Потихеньку. Найгірше позаду, найскладніше ми витримали.

Руся мала кращий вигляд, ніж він. Ну ще б пак, молодша ж утричі! Він здивувався б, якби було інакше. Зараз вона розпашілася, щоки були рум’яними, розтулені вуста повні, яскраві. Груди підіймалися швидко. Він усміхнувся, відвів очі. Не можна так дивитися, вона ж дитина проти нього. Добре, що жінка не бачить. Але ж вродлива мала, як він раніше не помічав. Може, тому що завжди вешталася тихо попідтинню, опустивши голову, а тут стало видно живу людину, яскраву, ще й до того ж яку!

— Ех, Руся-Руся, — похитав головою чоловік, поволі випростуючись. — Тобі би ще трохи кебети, була би дівка — куди там, на все село, на весь район, та ще й на сусідній. Розумієш?

Дівчина подивилася на нього, схилила голову. Усміхнулася.

— Та нічого, — він хмикнув. — Не переймайся, Русь. Усе добре, усе добре, мала. Ще все попереду. Не вішай носа. Хоча ти й не вішаєш. Ну й молодець!

Чоловік усміхнувся. Руся відвела очі вбік, підняла голову вгору й завмерла. Чоловік і собі підняв очі догори. Що ж вона там побачила?

Вони були вже в заказнику. Поле між лісом і балкою перебігли швидко, добре, що перед тим відпочили. На відкритій місцині їх могла погубити зайва секунда, тому бігли, не шкодуючи ніг, легенів. Не дивно, що йому було так кепсько. Давно він так себе не навантажував. Та ще й полем бігти — це тобі не дорогою, чи бодай стежкою. Словом, він пооглядався потім уже з-за перших дерев — усе було чисто. Нікого, нічого. Тож і дозволив трохи перепочити. Це було не зайвим ні для нього, ні для неї. Відійшли тільки трохи далі в ліс, на якихось кілька сотень кроків. Так, про всяк випадок. Перестраховувалися.

Чого Руся так видивлялася у вишину?

Високо над ними гілля дубів перекривало небо гілчастим мереживом без жодної послідовності, без розміреності, хаотично. І це було красиво. Якби котрийсь із майстрів узявся повторити це, може, йому і вдалося б, але він мав би бути надзвичайно талановитим. Однак правда в тім, що це була би копія, наслідування того, що сформувалося саме, без участі людини. То ж була мозаїка, яку можна було спробувати повторити, але вдосконалити її було неможливо. Чому? Та, може, тому, що сам цей візерунок не прагнув досконалості. Він мав таке життєствердне нахабство — бути таким, як є.

Гілки різних дерев у вишині не пересікалися, не дотикалися навіть, не нависали одна над одною. І це було теж по-своєму прекрасно. Він роздивлявся гілля й дивувався: як же воно, виявляється, може бути красиво. Чому він ніколи не помічав цього?

Що він узагалі знає про світ довкола? Тільки те, що йому говорять його очі і вуха. Забери їх — і на кого він перетвориться?..

Руся дивилася й слухала. Йому спало на думку — а що, якщо дитина насправді ніколи не була в лісі? Що він знає про неї? Дивно, але насправді знає мало. Що дивна трохи: чи то відстала, чи то… хто її знає. А як вона жила, звідки прийшла, чи народилася в селі, чи приїхала звідкілясь, хто її батько, хто мати… Якось не цікавився він ніколи нею. Та наче й не було чим: безталанне дитя, то що ж тепер. Таке трапляється. А це задумався. Не була вона схожа на… словом, вона була жива. Він бачив це в тому, як вона ворушила губами, коли дивилася кудись у далину, як мружилася. Вона була жива, вона існувала, просто в якомусь своєму світі. Хотілося б витягнути її якось звідти, але ж…

Так, коли стоїш збоку і дивишся, тобі буцім завжди видніше: як краще, як треба, як простіше, як було б правильно. Але забуваєш у такі миті, що в самого хоч греблю гати проблем, які взагалі-то дуже легко вирішуються. Роби так, не роби так… І чого ж ти тоді, спитати б, товчешся на одних і тих самих граблях усеньке життя? Отож бо й воно… Отож бо. Хтозна, як би діяв він, як би почувався, якби був зараз нею. Невідомо, як вона бачить і відчуває світ, як сприймає довколишнє й себе в ньому. Йому здавалося, вона шукає дорогу до справжності, до повного усвідомлення. Шукає, не розуміючи до кінця, чого саме. Проте, мабуть, щось її бентежить, щось непокоїть, до чогось її тягне — тож вона шукає. Бодай когось, хто сказав би, чого їй треба. І кого вона змогла би почути.

Він зітхнув. Хай як би він був радий допомогти їй, проте не мав жодного уявлення, чим. Усе, що він міг, — уберегти її тіло від наруги, а психіку від ран. А далі — то вже одному Богові відомо, як воно буде. Головне, вибратися звідси, а там вона матиме ціле життя на пошуки.

Він хмикнув тихенько. Якщо подумати, то чим він відрізняється від тієї ж Русі? От п’ятий десяток уже добиває. Але що, хіба він може сказати, що відшукав геть усе, що йому бракувало? Хіба він може — отак, щоби відверто, без придурювання — сказати собі, що розібрався в усьому, що його оточувало? А якщо вже розбиратися до кінця, що він узагалі знає про світ довкола? Тільки те, що йому говорять його очі і вуха. Забери їх — і на кого він перетвориться? А скільки ж довкола речей, які він просто не в силах побачити, не здатен відчути. Просто тому, що не має для того відповідних органів, а якби й мав, то немає відповідного досвіду: як реагувати на нові знання, як їх аналізувати, як використовувати. Хоча досвід прийшов би, але… Він подумки відмахнувся. Отак, що старіший стає, то частіше на отакі міркування тягне. Молодшим був — не до того було: діти — робота, робота — діти. А тепер думай уже собі не передумай, як малі стали трохи старші, добром з дружиною обросли, якось спокійніше жити стало.

У спину тиснув грубий рельєф кори дуба. Де-не-де тихо скрапувало. Роса сьогодні була просто небачена. Було тихо, дуже тихо. Ні, не те, щоби без звуків. Десь щось шурхотіло, десь щось потріскувало. Щось шаруділо, шкрябало. Проте на тлі цього всього тиша видавалася ще виразнішою. Не було гулу автівок, не бахкали двері. Не говорили люди, худоба не ревіла. Не лаявся ніхто на вулиці. Не бахкотіли вибухи… Он воно що! Стихла канонада. Це могло означати тільки одне: наші відступили ще трохи, і росіяни підтягуються слідом, наскільки вийде протягнути оборону. Він зітхнув: от і наробився, от тобі й заробив. Усе життя працювати, щоби потім, наче якийсь волоцюга, покинувши все, віддавши останню куртку дитині, тікати лісами від орди. У цьому було щось іронічне, він тихо посміявся сам із себе. Водночас із деяким подивом відзначив для себе, що почувається живим, свіжим — певне, то так пробіжка подіяла.

Слід було рушати далі. Він повернувся до Русі, але вона вже сама дивилася на нього широко розплющеними, нажаханими очима. Він було здивувався, потім прислухався — і похолов: із полів до них наближався гавкіт собаки.

Він застогнав: не відірвалися! Без пса ще були шанси, а так вони просто приречені. Не було надії, що пес зіб’ється зі сліду. Вологий ліс, різні сторонні запахи могли його відволікти, якби хоч кілька годин минуло, а так, по свіжому їхній запах для собаки — наче вогняна стрічка, що вказує дорогу.

— Біжімо, — сказав він Русі. Вона кивнула й вони побігли.

***

Клеп, клеп. Клеп, клеп. По обличчю били гілки, кущі хапали за штани. У грудях горіло. Клеп.

— Та, а що ти робиш?

Батько був гігантом у його тогочасному світі. Ще б пак — якщо стати впритул біля нього, він закривав пів світу, навіть сидячи біля високої колоди.

— Клепаю.

Чоловік у сорочці із засуканими рукавами однією долонею тримав за полотно косу, іншою бив молотком по лезу.

— А що клепаєш?
— Косу клепаю.

Раз, два, три. І раз, два, три. Голосніше, тихіше й тихіше. І знов — і тихіше, і тихіше. 

Клеп. Клеп. Клеп.

Хлопець прокинувся надвечір. Перше, що він спитав у батька, — чи не їв той часом картоплю без нього. Батько тільки усміхнувся. “Не переймайся”, — відказав він тоді. Ага, не переймайся. Він пів дня намагався запрягти козу у візок. Другу половину дня, зневірившись у власних силах, намагався козу просто осідлати й поїздити на ній двором. Хтозна, чому йому дозволяли так знущатися з худоби — може, аби не вештався під ногами й не набридав постійними питаннями? А роботи такої і не було, щоби дати йому. Малий бо ще ж трохи.

— А нащо клепаєш?

Невідомо, яким чудом коза терпіла його так довго. Та ось уже спересердя вдруге стусанула його твердезним лобом у боки. Ще й так, що дихання перехопило на кілька митей. Після того коза перестала бути у фокусі його уваги. Принаймні на той вечір. Він напився води з відра й замислився, чим би таким цікавим іще зайнятися.

— Щоби косила, для чого ж іще.
— А…

Клеп, клеп.

Він покрутився трохи двором. За погребом були високі хащі бузини чи ще якогось бур’яну. Він був порожнистим усередині, його можна було збивати дрючком, якщо узяти позамашніше. Але вже сутеніло, лізти в ті хащі хлопчику було боязко. Коли він зауважив, що надворі смеркало, подумав, що світ якось підозріло швидко скорочувався. До вечора ніби ще було далеко, ще не було геть темно. Просто якось стало менше сонця — це насторожувало. Його думки мимоволі потяглися до хати — а з неї назустріч долинув запах смаженої картоплі.

— А коли ти коситимеш?

Хлопчик устромив було носа під руку. Долоня, що тримала косу за полотно, хитнулася. Чоловік різко відкинув косу вперед, аби молоток не вдарив по неправильно розміщеному металу й не погнув лезо. Молоток глухо бахнув по забитій у колоду бабці. Хлопчик завмер зіщулившись і злякано подивився на батька. Той зітхнув, подивився на сина, похитав головою:

— Завтра, — чоловік нахилився й підняв косу, подивився на неї, спробував легенько лезо пальцем. Раз, другий, третій. Відсмикнув руку, засичав. Усторомив пальця до рота. Покосився на сина й усміхнувся. Тому відлягло на душі. Хлопчик усміхнувся у відповідь:
— Завтра? А чого не сьогодні?
— Бо вже ж темно. Не бачиш хіба?

Він оглянувся — так і є, геть уже темно. Батько клепав косу в закутку, між курником і майстернею. Там висіла на цвяшку лампочка. Грубий дріт білого кольору тягнувся з вікна майстерні. Через те, що батько клепав саме тут, звук був незвичний, цікавий. Ніби й глухіший, зі згладженим металевим дзвоном, і з гучним виляском водночас. Клеп, клеп. Лясь, лясь. То виходило клясь, клясь. І оте “ля” було гучним, аж било по вухах.

У горлі пересохло. Язик здавався шматком кори в роті, що заважав. Усе тіло здавалося чужим — терпло, німіло, боліло…

— А, бачу. То завтра коли, удень коситимеш?
— Ні, рано.
— А чого рано?

Батько зітхнув, похитав головою. Узяв косу в руки й розглядав лезо:

— Рано косити легше: і прохолодніше, і коса легше йде. Головне, аби надто багато роси не було, бо трава ляже. Тоді вже не вкосиш.

Клясь. Клясь.

Оте клепання його й розбудило. Ляскало по вухах досить довго, а він, натомлений, усе намагався проігнорувати той звук, що настирно пробирався і пробирався. Крізь вуха дотягувався до свідомості, що тихо й мирно посапувала, згорнувшись калачиком, у втомленому дитячому тілі.

— Аааа… А тепер що ти робиш?

Батько відклав молоток, узяв щось інше. Звук теж був іншим. Теж трішки ніби й неприємний, але водночас не такий різкий і гучний, як від молотка.

— Та, що се?
— Мантачка.
— А навіщо?
— Щоб мантачити.
— Аааа…

Він дивився, як тато одягає металеве лезо коси на дерев’яний держак. Потім затискує держака під рукою, починає водити затиснутим у руці бруском від себе не швидко й не повільно, саме так, як треба. Це і було те, що батько назвав словом “мантачити”.

Коли він зайшов до хати, батько саме поставив смажитися картоплю. Хлопчик зрадів, бо дуже любив смажену картоплю: любив пересмажену скоринку, гіркуватий присмак олії. Поки чекав, коли картопля буде готова, то приліг на ліжку — і майже відразу почув оте клепання.

— А як роса помагає косити?
— Трава пругкіша. І коса зволожується, змащується ніби. Тому трохи й легше.
— Аааа…

Дуже схоже було на те, що картоплю він проспав. Залишки запаху, що ледь відчувалися надворі, перепліталися в його свідомості із залишками сну. І того, і того було небагато. Проте запах, хоч і слабкий, був млосним, лоскотав гортань. А сон, хоч і вивітрився з голови, проте ще трохи сковував тіло, ніби тягнув до ліжка назад.

Клеп, клеп. Клеп. Клеп-клеп-клеп.

Чи бігав хтось по лісу? Не такому, як на картинках — галявинки там, травичка, зайчики-побігайчики. По справжньому лісу — з густим підліском, нерівною поверхнею, буреломом? Як то воно, пробігтися таким лісом не по протореній стежині, а навмання, без напрямку, аби чимдалі? Чимшвидше? Отож бо й воно. Варто спробувати — відчуття будуть неймовірні.

— Та!
— Га? — батько знову спробував лезо, цього разу значно обережніше.
— А якщо я вже виспався, то що, вже не буду спати вночі? А що робитиму?
— Та будеш ти спати, — хмикнув батько.

Хлопчик замислився:

— Думаєш?

Батько кивнув:

— Скільки ти там спав…
— Ну… а що, недовго? — закинув голову хлопчик.
— Та недовго.

Хлопчик кивнув і замислився на хвильку. Батько тимчасом крутив у руках косу і наче був задоволений нею.

— Гм, а знаєш що?
— Не знаю. Що? — батько не відірвав погляду від леза.
— А що я буду вечеряти?
— Так картоплю їж.
— Картоплю? А ти лишив мені?

Батько хмикнув, повернувся до нього й усміхнувся:

— Лишив. На плиті, на чарі. Їж іди, поки тепла…

Кінець фрази він слухав уже спиною до батька. На плиті, на чарі на нього чекала картопля.

Клясь!

Навряд чи можна було розраховувати на якесь таке чудо, проте що робити було не варто — це здаватися, поки залишалися хоч якісь сили…

У горлі пересохло. Язик здавався шматком кори в роті, що заважав. Усе тіло здавалося чужим — терпло, німіло, боліло. Не дивно, давно він так його не навантажував. Хоча чому ж давно — яких пів години тому… Але навряд чи то був аргумент для втомлених м’язів.

На кухні було ледь видко. Хлопчик намацав збоку на стіні вимикач — круглу чорненьку коробочку з тонким язичком посередині. Потягнув його вгору пальцем. Він ніяк не міг запам’ятати, яке ж положення вимикача вмикає, а яке — вимикає. Там якось воно по-хитрому: коли вниз — щось там…, коли вверх — якось там… Батько показував йому, але він не зрозумів ще до кінця. Але нічого, увімкнути й вимкнути світло це йому не заважає. Рука протяглася по нерівній, шершавій побіленій стіні. Під пальцями вгадувалися колючі солом’яні гостюки.

По очах різануло. Лампочка, що висіла на чорному дроті, була тьмяною, знизу всіяною темними цяточками — мухи позасиджували. Але зараз він того не бачив — надто яскравим було світло після вулиці, де вже остаточно заявив про свої права вечір.

Він прокліпався, примружився, підійшов до плити. Від неї ще тягло теплом. На плиті, на дальній фаєрці, стояла чорна чара зі зламаною ручкою, накрита зверху мискою. Він легенько торкнувся чари — не гаряча, тепла. Добре. Потягнув обережно до себе.

Миска була меншою за чару. Він узяв виделку, щоб підважити миску, бо рукою не виходило, зачепив її і потягнув угору. Потім поклав виделку поруч на плиту, миску взяв двома руками й перекинув. На ній було видно краплинки води, що всіяли всю її поверхню. Він усміхнувся: ніби роса прийшла до нього на вечерю. Цікаво ж — вечеря з росою.

“Клясь!” — над самим вухом, здається. Проте насправді страшним був не звук. Страшним було те, що він означав.

Картопля гарячою, звісно, уже не була, проте була ще свіжою, м’якою. Смачнезною — аж солодкою. Скоринка тільки, на жаль, розмокла, не була хрусткою. Але то таке, не критичне, головне — картопля є. Для нього.

Коли він перевертав миску, тепла вода закрапала з краю. Краплі впали на плиту. Темні плями вималювали нерівний малюнок на бурій поверхні.

Клясь, клясь. Між звуками було багато відмінностей, але от саме цей виляск, що бив по вухах, — саме це йому запам’яталося, якось злилося в його душі, потяглося до давнього дитячого спогаду. Тільки, на жаль, ситуація зараз була набагато гіршою.

Переслідувачі не економили набої. Клясь! То поодинокі, то часті вистріли, наче удари батога. Постійно таланити не могло. Рано чи пізно котрась із куль наздожене його чи Русю. І тоді все. Переслідувачі можуть навіть не цілитися спеціально. Так, просто ляскають. Ніби для розваги. Спитати б — для чого їм це? Навіщо? Незрозуміло. Та й не до роздумів тут. Він уже чув, як кулі глухо тюкнули кілька разів у дерева поруч. Наступного разу він може вже кулю не почути. Такої міцності, як дерева, ні він, ні Руся не мають.

Він не хотів прокидатися, але оте постійне клепання зробило свою справу — він розплющив-таки очі. А в дитинстві цікавість зганяла тебе з ліжка, тож якщо ти мав сили розплющити очі і втримати їх такими — вважалося, що ти виспався. Але ж добре, що все сталося саме так? Адже він прокинувся для того, щоб посмакувати добрезною смаженою картоплею.

— Тату, то що, роса вже прийшла?

Батько зайшов до кухні, зачинивши за собою двері.

— Роса не приходить, вона сходить.

Хлопчик щасливий сидів за столом і жував.

— А як це?

Батько хмикнув:

— Ти якось або говори, або жуй.

Дійсно, незручно робити одночасно і те, і те. Та ще й так набивши рота.

— Ммммм, — промуркотів хлопчина. То була абсолютна насолода, блаженство. — Знаєш, та, — він прожував-таки, — а до мене роса прийшла.
— Це ще як?
— А на вечерю. Дивися!
— Гм? — батько повернувся здивований. Якісь кілька митей не розуміючи розглядав миску, яку йому показував син. Потім збагнув, що той має на увазі, розсміявся. Син теж усміхнувся задоволено. Він любив, коли міг когось розсмішити. Від того ставало приємно.
— Зрозуміло. Ну, смачного вам — тобі і росі! — батько пройшов кухнею і спинився біля груби.
— Дякую! — зраділо вигукнув хлопчик. Батько підхопив його гру — і це було неймовірно.
— Їж.

Батько легенько торкнувся плити, подув на пальці.

— Ага. А надворі що, вже зійшла роса? — спитав хлопчик, поки ніс до рота виделку.
— Ні, — батько нахилився, узяв у руки коцюбу.
— А чому? Тобі ж косити вранці.
— Вона ближче до ранку буде, — батько відкинув фаєрку. Запахло попелом.
— А… а звідки… вона… сходить? — хлопчикові важко далися ці слова, бо він вирішив не чекати, доки прожує.
— З неба, — батько відкинув ще кілька фаєрок, нахилився по дрова, кинув кілька полінець у плиту.

Хлопчик зацікавлено похитав головою.

— Он як! Я думав, виступає з землі. Земля ж ближче, ніж небо, так?
— Ну… певне що так, — з отвору в плиті вилетіло трохи іскор і дим. Батько махнув рукою.
— Ну чого тоді вона не йде короткою дорогою, а робить такий круг?

Батько завмер, потім повернувся до хлопчика з коцюбою в руці:

— Га? Який іще круг?

Кілька митей вони обоє дивилися один на одного. Нарешті чоловік допетрав, про що говорив син, і розсміявся, сильно і глибоко.

— Мабуть, вона просто страшенно цікава і любить погуляти трохи світом, — сказав батько, трохи заспокоївшись. — Пороздивлятися — що, де, чому, як і хто. Вона, словом, як оце ти. Їж, Васильку.

Хлопчик саме жував, тому просто кивнув. Батько повернувся до плити.

Це ж треба, як цікаво. От просто уявити: роса вранці приходить у світ, щоби ходити, розглядати, розпитувати. Гуляє полем, луками, лісом, придивляється до всього, схиляється там, де її щось найбільше зацікавило. І скрізь, де вона проходить, залишаються сліди: на траві, на гіллі, на листі. Дрібні крапельки, невеликі, але рясні. А десь вони позливалися в більші й стали великими краплями, у яких відбивався світ. Цікаво, то в них відбивається світ, який є довкола, чи все не так просто? Що коли у краплинах світ показується таким, яким його запам’ятала й увібрала в себе роса? І якщо зазирнути до краплини і якось умудритися побачити не викривлені лінії, а розгорнутий пейзаж — що, якщо то буде світ очима роси? То було б цікавезно — заглянути росі в душу.

Але поки перед ним стояла картопля на чарі — було не до експериментів, важливіші справи чекали.

— Руся, ти як? — він оглянувся.

Звучання голосу аж злякало його. Схоже, не тільки язик видавався чужим. Горлянка була ніби не його — не могли ж ці звуки, що вирвалися з неї, належати йому?

На Русі теж позначилася немала втома: лице витягнулося, дивилася спідлоба, бігла важко, похитуючись, трималася рукою за бік. Ну й не дивно, вона ж навряд чи займалася спортом у селі, знай блукала собі вулицями. А тут таке! І так добре, що на ногах стоїть.

Руся не відповіла, просто подивилася на нього з-під насуплених брів. Утім, він і не чекав від неї слів, просто хотів оцінити, на скільки ще її вистачить.

Він хвилювався, що вона почне капризувати чи вирішить, що з неї досить. Або відстане, побіжить деінде. Проте вона вперто бігла за ним. Чи розуміла, що він їй пояснював? Чи просто думала, що це якась гра? Ні, навряд чи. Усе-таки з такими зусиллями в ігри не грають. Мабуть, усе ж усвідомила, що він так хотів їй донести. Це добре. Тепер залишалося одне — утекти. А тут уже були сумніви, тому що переслідувачі, схоже, і не думали відставати. Він стиснув зуби. Позаду них — два російських солдати з автоматами і псом. Уже було очевидним, що цей забіг рано чи пізно закінчиться трагедією для них із Русею. Проте він біг і біг, тягнув її за собою — для того, аби максимально далеко відтермінувати той момент, коли їх наздоженуть. А раптом трапиться якесь чудо? Ну, там, ведмідь вибіжить напереріз переслідувачам, потривожений шумом, чи ще щось трапиться, що змінить ситуацію на користь утікачів чи бодай трохи урівняє їх у силах із переслідувачами? Навряд чи можна було розраховувати на якесь таке чудо, проте що робити було не варто — це здаватися, поки залишалися хоч якісь сили. Ніколи не дізнаєшся, скільки тобі не вистачило до того, аби врятуватися, тож якщо вже падати — то тоді, коли сил не залишилося зовсім. От прямо зовсім. Просто так знатимеш, що ти все зробив. А решта — ну вже не у твоїй владі.

Його дивувало те, що пес досі не наздогнав їх. Людям тут було важко пересуватися, але тварина могла запросто рухатися набагато швидше. Проте він тільки погавкував ззаду і не наближався. І чоловік радів із того, бо розумів, що коли собака наблизиться, йому доведеться захищатися. А це означає ставати спиною до дерева й вимахувати якимось дрючком. Це означає зупинитися. А це означає… нічого доброго це не означає. Тому щастя, що пса чомусь притримують. Хай так і далі буде. А вони бігтимуть — поки є ще хоч якісь сили.

Руся загубила десь його куртку — не дивно. Вони були мокрі. Вона просто зняла її, не подумавши, що ввечері може бути холодно і куртку треба нести із собою. Але він не картав її за це. Навряд чи вони доживуть до вечора, чого побиватися про її неуважність.

Чого їм зараз відчутно бракувало, то це води. Він якось не подумав про це, але що вже тепер. Найближчі пів години будуть вирішальними для них. Пів години без води напевне якось протримаються. А там або вони вирішать якось цю проблему, або ж вода більше ніколи їм не буде потрібна.

— Руся! — він гукнув її хриплим шепотом. Вона повернула до нього лице, не спиняючи бігу. — Мене Василь звати!

Руся глянула на нього і знову спрямувала погляд собі під ноги, аби не перечепитися.

Чоловік стиснув зуби. Це що, так важливо зараз? І чого це він вирішив представитися?

Геть ні до чого. Узагалі.

***

Уже не було сенсу дивитися, куди стаєш, в обережності теж не було потреби. Однаково їх засікли — пес біжить по сліду. Їм ніде сховатися, тому Василь біг, не дуже розбираючи дороги. Тріщали гілки, на які він наступав, смикали назад кущі, через гілля яких він продирався. Було таке відчуття, що ті гілки проходять крізь ребра й деруть його по легенях, але треба було бігти. Хоча вже кілька разів голова мимоволі то задиралася назад, то хилилася вперед — його брали затоки. Як там Руся?

Він знав: якщо спиниться подивитися назад, то не зможе бігти далі. Тож і не озирався, а просто біг уперед. Сил майже не залишилося, все, що він міг, — це просто дати собі ще кілька секунд життя. Собі і малій, якщо вона не відстала, а рухається слідом. Життя — така річ, що за нього варто викладатися до останньої краплинки сили. Навіть якщо було зрозуміло, що й усіх сил уже недостатньо. Життя вимагало від нього боротьби, воно закликало, гнало вперед. Не страх — він уже десь загубився за втомою і було байдуже, що далі буде. Бачить Бог, він зробив усе, що міг, для себе, для малої. Але біг далі, тому що його гнала воля до життя. Коли закінчився страх, гнів, коли закінчилася надія, — залишилося просто бажання жити. Воно й гнало його вперед.

Василь вирвався на невеличку галявинку й бігти стало легше, бо там був невеликий схил. Перед ним ріс молодняк ялин. Чоловік не мав сил обминути його і тому побіг навпростець, як він робив до цього, продираючись через колюче гілля. Раптом нога не знайшла опори, і він повалився вперед, якимось дивом не вибравши собі очі. Колюча гілка дернула його по чолі й щоці. Кров потекла з рани, коли він уже лежав долілиць, — гарячіша, ніж піт, і солоніша. Відразу всотувалася в шар підстилки з листя й бурої хвої.

Чоловік навіть не робив спроб перевернутися, знав, що нічого не вийде: сил не було зовсім. Він якось так по-дурному втрапив у яму… Щось хруснуло в коліні й хребті, коли він усією вагою приземлився на ногу, яка не знайшла підпертя там, де чекала. Заболіло так, наче хтось увігнав товсте шило десь між ребер, боліло аж у потилиці. 

Це був кінець дороги, він зрозумів і спокійно прийняв це. Їхній забіг не міг тривати вічно. Десь позаду загавкав собака, але йому вже було начхати — він зробив усе, що міг, і за цією межею його вже нічого не хвилювало. Зрештою ліс, чому б і ні. Вічний спокій простягнеться над ним і сповиє його у своїх обіймах.

— Ммммммм! Ммммммм! — спокій, що зібрався розправити крила над ним, відлетів убік. Мала таки не відстала від нього! Дуже добре, молодець.

Він точно знав, що вона розуміє, що відбувається… Життя готувалося зустріти смерть…

Утікач застогнав, коли його почали перекидати спочатку на бік, а потім на спину. Це було рвучко, необережно й боляче. Хто б міг подумати, що Руся така сильна! Та ще й після того, як бігла весь ранок. Коли він лежав на спині, кров з лоба, зі щоки почала заливати очі, потекла до рота й носа. Він забулькав, закашлявся. Руся взялася руками відгортати кров з його обличчя — розмазала всюди. Необережними рухами випадково загнала одну з гілочок, які прилипли до обличчя, у рану на щоці. Він здригнувся, скрикнув. Руся зупинилася, глянула на свої закривавлені руки, на його обличчя, потім підвиваючи стягнула з себе брудний светр. Аж після того, як вона приклала його до лоба і до щоки, а потім протерла чимось, мабуть рукавом, йому очі й рота, Василь зміг більш-менш роззирнутися навколо. І застогнав.

Дитині ніхто не розповів про бюстгалтери. Та й вочевидь дитиною вона не була вже давно.

— Мала, — він закашлявся і захрипів. Як не дивно, стало трохи легше. Кров зволожила горло й рот, але осідала всередині в’язкою солоною плівкою. Він пожував губами. — Тікай, мала, я тебе благаю!

Руся закрутила головою, замахала руками, намагаючись змахнути сльози, що наверталися на очі. Почала смикати його за одяг. Хиталася, намагалася зрушити його з місця. Він мимоволі засміявся. Що ж, для нього все закінчується навіть не так погано, як можна було б собі уявити. Але начхати на нього.

— Русю, біжи я дуже тебе прошу, тікай! Утікай і не давайся їм живою, благаю тебе, чуєш?

Вона чула, але не слухала. Невже вона вирішила, що він прикидається і просто лежить, бо йому не хочеться більше тікати? Він роздратувався. Боліло все тіло, хотілося заплющити очі й розплющити вже без цього всього. Що ж, незабаром очі йому закриють. Тут уже все вирішено. Але ж мала!

— Ну? Біжи, я сказав! — це мало бути суворим окриком, а вийшло якесь булькання й вищання. Він загарчав від безсилля. Вона була молода, здорова і ще мала сили, вона ще могла бігти. Близько чи далеко, але вона могла втекти. А він їх затримає: вони ж неодмінно зупиняться поглузувати з нього. Це дасть їй якусь хвилину. — Біжи! Тільки светр одягни, я тебе прошу.

Як не дивно, його слова подіяли на Русю. Светр вона не взяла, проте раптом заспокоїлася, шморнула носом, витерла сльози. Під очима на щоках з’явилися червоні косі смуги. Потім вона повернулася боком до нього й сіла, випрямивши спину та виставивши підборіддя вперед.

Василь подивився на неї, похитав головою. Що ж, вона зробила свій вибір. Хай буде що буде. Він теж зробив, що міг, його совість чиста. Він повернув трохи голову, щоб роздивитися її ліпше, — і від її вигляду в нього мороз пішов по шкірі. Це було так, наче… це було… вона мала такий вигляд… він не знав, із чим це порівняти, бо ніколи такого не бачив. Це було все водночас, усе в усьому над усім. У тому, як вона сиділа і як вона дивилась. Він усміхнувся. Він точно знав, що вона розуміє, що відбувається. Так, якось по-своєму, але вона чудово знає, що зараз буде. І коли він дивився на те, як вона готувалася зустріти це, він відчув, що зараз він дотикається до свята життя. Життя, яке готувалося зустріти смерть.

В останні хвилини свого життя він зустрівся з чудом. Проте він сподівався, що його вб’ють раніше, ніж він побачить, що з цим чудом намагатиметься зробити смерть. І щось йому підказувало, що смерть, якщо й оволодіє чудом, до суті його не зможе доторкнутися. Адже воно було вищим від усього й водночас було основою і опорою, довкола якої вилося все живе. Ось воно на мить показалося в дивакуватій дівчині, а потім піде далі, коли виявиться, що тут більше не може допомогти. Проте тут і зараз воно вилося довкола неї, наче якийсь вихор. Огортало собою, і здавалося, що на якомусь рівні, для якого не існує в людини органів чуття, усе довкола завмерло й приготувалося.

— Добре, — прошепотів він. — Хай буде так, як ти скажеш.

Він ніколи не міг довго сперечатися з жінками. Так було впродовж усього його життя, і в останні хвилини його існування так само. То що ж, хай тоді так і буде.

***

Після недавніх пострілів у лісі було тихо. Василь лежав і дивився на небо. Він працював усе життя й рідко коли дозволяв собі байдикувати. Та ось настав момент, коли всі його дороги добігли кінця, усі його справи було завершено, і тепер він міг просто полежати й просто пожити. Хай це останні хвилини, але він ніби торкнувся кінчиками пальців вічності. Вона відгукнулася йому назустріч, він усміхнувся. Кірка крові, що вже підсохла, трохи потріскала в кутках губ, на крилах носа, на щоці. Чоловік легенько зняв светра, поки він не прикипів до рани. Знову потекла кров, але не сильно.

Цікаво, чому він так хвилюється про те, наскільки буде боляче віддирати цю імпровізовану пов’язку через якийсь час? Він ніби забув, що ніякого більше часу в нього немає. У нього немає більше нічого, а тому водночас усе довкола належало йому.

Хтозна, як довго це тривало, може, якусь частинку вічності. Та ось він почув похрускування гілок, неквапне, неспішне. Дійсно, їм нема куди поспішати. Почув також нетерпляче поскімлювання пса. Чомусь стало жаль тварину, яка потрапила до рук цих виродків. А потім несподівано для себе він зрозумів, що йому жаль і цих двох чоловіків, що наближалися до них. Він зрозумів, що те, до чого він бодай трішки, але доторкнувся щойно, для них ніколи не буде доступно. Так якось склалося, що вони живуть, але ніби й не живуть. Вони просто функціонують як організми. І прикро, що на шляху цього їх функціонування опинялися такі люди, як Руся. Але що ж, то їхній вибір. Прикро було тільки, що життя, за яке він так чіплявся, таки, схоже, усе ж несправедливе. Але хай навіть так, він ні про що не шкодує. Він змінив би багато чого, якби мав сили й можливості, але жалкувати ні про що не збирався.

Двоє стали на краю галявини. Поводили демонстративно автоматами, потім перевісили їх за спини. Один тримав на повідку пса. Гарний пес. Цікаво, вони привезли його зі собою з Росії чи вкрали в когось і зробили з нього партнера у своїх забавах?

Це було боягузтвом, слабкістю — чоловік на землі це розумів, але, будучи батьком трьох дівчат, не хотів бачити того, що відбуватиметься зараз…

— І шо це в нас виходить? Здається, ми спіймали дезертира? — озвався дебелий, що зі псом. Говорив єхидно, із кривою посмішкою.

Ну звісно, чогось такого Василь і очікував: настав час знущань і насмішок. Для цього, власне, вони за ними бігли, бо більше ніякої цінності немолодий тракторист і трішечки несповна розуму молода дівчина собою не являли.

Інший чоловік, худіший, похитав головою, поцокав язиком, а тоді й собі не стримався:

— Ай-ай-ай, уважаємий ґражданін! Тобі випала така честь — стати частиною Збройних сил Російської Федерації. Ти вже й присягу прийняв! Міг би приєднатись до гурту, спокутував би кровʼю свої нацистські замашки, а там, гляди, і людиною став би. Було б несоромно тобі руку потиснути. На полюванням разом би пішли… 

Обоє заржали.

Василь заплющив очі й подякував Богу і всьому на світі за те, що він помирає не таким, як ці люди. І за те, що Руся помре не такою, як вони.

— А ти, дезертирчик, не лише зрадник, але й ґвалтівник, — продовжив Кріт. — Люба, — він пильно подивився на Русю, усміхнувся й почав її роздивлятися, — солоденька моя, цей маньячелло тебе ображав? Ти ж вся в крові! Мабуть, бив тебе, бачу, роздягнув догола… Ай-ай-ай, — росіянин удавано скрушно похитав головою. — Красуне, на твоє щастя поруч рускій солдат. Навіть двоє, — мисливці знову засміялися. — Не бійся, ми тебе врятуєм! В наших обіймах на тебе чекатиме тільки тепло і любов. Настільки глибока, наскільки ти зможеш витримати… 

Пірат пирснув від сміху.

— Не звертай уваги. Він просто дуже радий зустрічі і не може стримати емоцій. Насправді ми люди серйозні, — прилизаний військовий повернувся до напарника, який тримав на повідку пса, і підморгнув: — Привʼяжи звірюку, шоб не заважав. Потім нагородимо його залишками з бенкету…

Дебелий росіянин кивнув, обернувся й зник за ялиною — пішов прив’язати пса до гілки.

Якщо секунду перед цим Василь дякував за те, як він прожив і як він помирає, то тепер просив про одне — померти першим. Це було боягузтвом, слабкістю — чоловік на землі це розумів, але, будучи батьком трьох дівчат, не хотів бачити того, що відбуватиметься зараз. Він подивився на Русю, як вона сиділа, як вона дивилася, — і йому стало соромно. У грудях спирало дихання, серце гупало, ноги злегка тремтіли, він сидів, не розтискаючи зубів, бо боявся, що вони почнуть постукувати. Раптом гостро відчулося, що він хоче помочитися, — невже напудить у штани? Василь сціпив зуби ще сильніше, засопів. Він так боїться, наче це йому доведеться пройти через те, що чекає на неї.

Василь видихнув через стиснуті зуби, вилаявся про себе й спробував сісти. Вийшло не з першого разу, проте він таки сів і втупився у військового, який стояв на краю галявини, схиливши голову, і розглядав Русю.

Соромно було боятися дивитися смерті в очі тоді, коли поруч дитина (хай навіть не маленька і трохи не така, як звичайні люди) спокійно готувалася прийняти те, що буде. Може, вона просто не розуміла, що ще могла втекти? Хтозна, але він уже не мав ніяких сил її переконувати й щось пояснювати.

— Добре, друзі, дєлу врємя, потєхє час, — промовив Кріт уже серйозно і зробив крок назустріч своїй здобичі. Перехопив автомат, наставив Василеві десь у район живота.

Ну, ось і все. Так, значить. Не зовсім те, чого він хотів би, але йому нема про що жалкувати. Так, значить, і буде.

Росіянин криво посміхнувся, подивився на безпорадного чоловіка, в якого цілився, потім перевів погляд на Русю. Посміхнувся ще більше, ласо, і ніби навіть по-доброму.

Руся натомість не відсахнулася, а нахилилася легенько вперед. Цим рухом вона ніби розірвала якусь натягнуту струну світобудови, яка пролягла цього ранку через галявину. Він майже фізично відчув цей дзвін, який розкотився усім світом.

Усе завмерло.

Він розумів, що це, мабуть, його організм клепає зараз скажену кількість гормонів для того, щоби востаннє викластися в божевільному ривку геть звідси. Проте він не збирався нікуди смикатися. Дорога закінчилася, далі проходу не було.

Руся протягла руки вперед і усміхнулася. Він подивився здивовано: що вона робить? Він перевів погляд на прилизаного військового і закляк: на галявині між росіянином і ними стояла невисока дівчинка. Зростом вона була маленька, як дитина, що готується йти до школи. Але в її вигляді, постаті не було жодного натяку на незрілість. Свіжість і чистота — єдине, що поєднувало її з дитинством. Сукня, у яку вона була одягнена, нескінченними потоками переливалася на ній і була того ж відтінку, що і її очі. Він упізнав цей колір — такий колір має небо, коли відбивається у краплинах роси.

Василь похитав головою. Окей, тепер у Русі є напарник з проблемами психіки. Не дивно, що в нього поїхав дах. Але воно й на краще в цих умовах: піде з цього світу, спостерігаючи цікаву виставу.

— Чого ти як вкопаний? — на галявину повернувся Пірат. Сам, без пса.
— Та гляди на цих навіжених, — Кріт переводив дуло автомата з однієї на іншу жертву: з напівголої дівчини з кривавими смугами під очима, яка усміхалася й тягнула руки до чогось перед собою, на чоловіка з вимащеним кров’ю обличчям, який здивовано дивився туди, куди тягнулася дівчина. — Вони остаточно тю-тю…

Пірат здивовано подивився туди, куди втупила свої погляди їхня здобич. Там не було нічого, але і дівчина, і чоловік так переконливо дивилися туди…

— Хай їм грець! — знервовано вилаявся дебелий. Він картини, яку він спостерігав, у нього аж мороз шкірою пішов. — Покінчімо з ними і гайда звідси…
— Відставити паніку, Пірат! — Кріт прочистив горло, перехопив автомат упевненіше. — Ну, поїхав дах у них — то й шо? У дівки від початку не всі вдома були… Це ні на шо не вплине… 
— Не знаю, якась вона геть стрьомна… — насторожено озвався другий мисливець, який ще вчора мав на неї великі плани.

Обоє зробили крок уперед.

— Чуєш… Шо за хєрня, Кріт? — в голосі Пірата вчувалося дедалі більше тривоги.
— Де? — Кріт глянув на нього, нахмурився.
— Та всюди… — розгублено пробурмотів Пірат, й собі підіймаючи автомат.

Гілля дерев довкола галявини сховало звук вистрілу, луни не було. Тільки кілька пташок зірвалося з гілок і стривожено гавкнув пес…

Кріт покрутив головою на всі боки, потім вилаявся. Із блідо-зеленої трави, із голих гілок кущів, із голок молодих ялин скрапувала роса, але краплі не падали на землю, а зависали в повітрі й повільно наближалися до них.

— А шоб мені повилазило! Пірат, ти теж це бачиш? — Кріт напружився, міцніше утис автомат у плече.
— Бачу! Це все дівка… Бісова відьма! — Пірат зблід, по обличчю стікав піт — сильніше, мабуть, ніж навіть тоді, коли вони з напарником бавилися у своє полювання, заганяючи здобич.
— То вали її! — гаркнув Кріт.
— Та куди “вали”! — Пірат заверещав так високо, що голос його зривався. — Не тямиш, не її валить треба, а нам пора звідсіля валить! — однак не в змозі зрушити з місця, росіянин жбурнув автомат на землю, бухнувся на коліна й ледь звів тремтливі руки докупи перед собою: — Пресвята Богородице, архангел Михаїл, ангели Божі і святі апостоли, — запричитав дебелий військовий, — великомученики, спасіть і збережіть душу раба вашого Юрія, — Пірат схлипнув, — захистіть від сил сатанинських, від диявола лукавого! Прийдіть і збережіть…

На останньому слові чоловік верескнув, поліз рукою за комір, витяг звідти щось на шворці й почав бубоніти, розмахуючи тим, що дістав, і тицяючи ним у бік дівчини. У руках у нього виявився невеликий хрестик. Пірат розмахував ним, скільки вистачало шворки. Дивився то на дівчину, що здивовано спостерігала за його маніпуляціями, то на небо, звідки от-от мали прийти всі архангели на порятунок раба Божого Юрія.

— Кретин, — буркнув ошелешений видовищем Кріт. Він різко розвернув корпус до Пірата і натис гачок. Почувся вистріл. Раб Божий Юрій із простреленою головою повільно завалився на бік. Рука так і стискала хрестик, очі продовжували дивитися у височінь. Небо мовчало: Юрія не знайшлося в списках Божих рабів. Архангели не метушилися. Гілля дерев довкола галявини сховало звук вистрілу, луни не було. Тільки кілька пташок зірвалося з гілок і стривожено гавкнув пес. — От пощастило, так пощастило з напарником, — Кріт сплюнув поруч із тілом товариша, кілька разів різко вдихнув і видихнув носом, повів плечима й обернувся до Русі: — А тепер розберемось з тобою, — уже спокійніше проговорив росіянин.

Військовий направив автомат на дівчину, але потім перевів погляд на те, що висіло в повітрі перед ним. Краплинки роси зібралися в сферу розміром із футбольний м’яч. З усіх напрямків до неї продовжувала маленькими краплинками збігатися вода.

— Оце так чортівня… — видихнув Кріт.

Він перевів автомат на “мʼяч” і випустив кілька коротких черг. Вилаявся: кулі прошили сферу, збуривши її, від чого вона захиталася, розлетілася бризками, що майже відразу ж повернулися назад. Сама сфера після цього раптом ринула до чоловіка й обліпила йому обличчя. Захлинаючись, Кріт глухо скрикнув — повітря з легень бульками вирвалося крізь воду. Росіянин впустив автомат і взявся здирати воду з себе, та марно: краплинки продовжували притягуватися назад до сфери. Але й Кріт не здавався: спробував вичерпувати долонями воду від себе, відштовхуючи її, розхлюпуючи, проте це не допомагало. Ось уже вся голова його була оточена водою. Чоловік боровся до останнього, навіть спробував пити воду — роззявляв рота, ковтав її, утягував у себе. Сфера ніби зменшилася, але потім Крота знудило. Умить рідини довкола стало ще більше, ніж на початку, тільки тепер вона була ще й брудна, буро-коричнева, з усім тим, що вода вимила з його шлунка.

Кріт почав бити себе по голові, по грудях, дерти груди й горло. Потім упав на траву і, трохи покорчившись, завмер. Стало тихо.

За всим цим дійством мовчки стежив Василь, переводячи остовпілий погляд з незнайомки, сукня якої перетікала від складки до складки, на Русю, з Русі на військових, і знову на дівчинку. Обоє росіян лежали на траві: один — у калюжі крові, інший — у власному блювотинні. Вода розлилася довкола й поволі усотувалася в землю.

— Це що, ти зробила? — Василь перелякано звернувся Русі, геть забувши, що вона зазвичай не відповідає.
— Ні, — Руся похитала головою. Потім додала після короткої паузи: — Це зробила вона.
— А, — кивнув чоловік, вдаючи, ніби все зрозумів, — ясно.

Дівчинка в переливчастій сукні озирнулась і махнула до них рукою:

— Привіт!
— Привіт, — озвалася Руся й теж махнула рукою.
— А щоб мене, — тихо прошепотів Василь. — Оце накрило… 

Замість того, щоб прокрутити калейдоскоп життя, розум придумав йому таку-от казку на ніч. А в цей час куля, мабуть, уже розтрощила його лобову кістку й перетворює мізки на білокровʼяний фарш. За мить вона вирветься через потилицю, виламавши собою шматок черепа, і все закінчиться.

Усе закінчиться. Він подивився в очі дивній дівчинці, яку створила для нього його уява, й усміхнувся до неї:

— Дякую!

Це було дивно говорити до породження своєї фантазії, але він не міг не подякувати за те, що вона зробила його смерть не такою буденною (ніби смерть буває буденною!).

Дівчинка просто усміхнулася і… зникла. Усе довкола, і його обличчя також, раптом укрила рясна роса. Василь здивовано похитав головою, а потім ліг на спину й дивився в небо: він був упевнений, що от-от усе закінчиться, і спокійно чекав, коли це станеться.

Василь пролежав так хвилин п’ять чи сім, а життя все ще не зникало й пітьма не застеляла його погляд (чи що там мало відбуватися?). У спину та шию почали відчутно колоти голки і гілки ялин, на які він вклався. Тоді він обережно підвівся, сів, опершись на руки, і подивився на Русю. Та витирала зі щік кров. Зловивши його погляд, вона усміхнулася. Потім ойкнула, прикрила груди рукою і потяглася по свого светра.

Він відвернувся і розсміявся. Василь не розумів, що тут сталося, але схоже було на те, що його і цю молоду жінку чекає довга дорога.