ЦЕ ВІДБУЛОСЯ НАПРИКІНЦІ першої декади листопада 2019 року. Санкт-Петербург, і без того хворий на хронічну сирість, переходив до своєї найнестерпнішої фази. Шини автівок розбризкували мілкі калюжі, й водій таксі, що повільно котилося набережною, аби хоч якось відірватися від непроглядної смути, поглядав на річку, яка пролягла зовсім поруч. Ця невимушена розвага, зрештою, забезпечила як російські, так і світові медіа приголомшливими заголовками на найближчий час.
Запримітивши серед каламутної темряви ріки Мойка чоловічу постать, цей випадковий очевидець проявив феноменальну для описаних місцин небайдужість. Вже незабаром за його викликом на місце подій прибули швидка допомога та рятувальна служба. Несподіваним “моржем” не за власним бажанням виявився свєтіло історичної науки, нагороджений французьким орденом Почесного легіону, запрошений лектор в паризькій Сорбонні та шанований доцент кафедри історії нового та новітнього часу Санкт-Пєтєрбурґскоґо ґосударствєнного унівєрсітєта (СПбҐУ).
“Друґіх такіх наполєоністов в Росії нєт…” — хоча 63-річний Олєґ Соколов і був лише доцентом, а не професором — його вага в наукових колах визнавалася поза усіма регаліями. В місці, де поважного доцента побачив таксист, ріка не глибока, тому потонути там — завдання із зірочкою, та все ж погода, звична для листопада, не сприяла водним активностям, тож чоловіка дістали з води сильно замерзлим. Втім, справжні проблеми науковця не стосувалися обмороження кінцівок та потенційної пневмонії — ні, вони були необачно заховані в рюкзаку, обіймаючи який врятований чоловік торкнувся сухого асфальту. Цього разу удача оминула “видатного історика” й, разом із відкритою змійкою, розкрилася і загадка, що за його планом вже б мала спочивати на дні річки: серед особистих речей Соколова медики знайшли травматичний пістолет та… жіночі руки.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
“Іх намєрєнія билі очєнь сєрьйознимі, ані любілі друґ друґа”, — переказуючи слова вже підсудного Олєґа Соколова, суддя Максімєнко оповідала казку про стосунки доцента з його колишньою студенткою — 24-річною Анастасією Єщєнко.
У серйозності намірів Соколова годі й сумніватися: вистріливши з обрізу мисливського карабіна в голову Анастасії щонайменше чотири рази, він, за усіма правилами жанру, помчав до будівельного магазину, аби запастися великими чорними пластиковими пакетами. Дорогою історик також заїхав в IKEA — придбати новий матрац, який не буде заплямований кров’ю (колишньої) співмешканки, а також — у продуктовий магазин. Зустріч з колегами була запланованою давно — не скасовувати ж її через мертву жінку у квартирі, ясна річ?
Коли ж коньяк випився, а розмови разом із гостями поплелися додому, Олєґ Соколов дістав тіло Анастасії з-під ліжка, де він попередньо його заховав, аби не напружувати гостей, та продовжив справу, яку почав раніше.
“Он називал єйо Ізабель де Шантелу, она єво — сір…” — мовила суддя, продовжуючи оповідати трагічну історію кохання.
Розфасувавши частини тіла своєї Ізабель де Шантелу по пакетах, історик попрямував до найближчої річки, що мала б проковтнути рештки коханої. Втім, якщо перші два пакети пішли на дно, то третій — виплив на поверхню. Намагаючись дістати його, Соколов схилився до води, й тут підступна сила тяжіння підвела його, зануривши в Мойку, де його бовтання згодом побачив випадковий очевидець.
За день до цього ще жива Анастасія Єщєнко мала романтичну вечерю зі своїм обранцем, під час якої розповіла Соколову, що планує відвідати день народження одногрупника. У залі суду історик зауважив, що таке бажання було йому всього лише “неприємним”, та саме це стало точкою відліку, від якої атмосфера почала нагріватись. Підсудний шукав у слухачів справи співчуття: Соколов стверджував, що насправді конфлікт почався тому, що дівчина палко ревнувала чоловіка до його дітей з минулого шлюбу. Варто було йому необачно згадати їх у той вечір — Анастасія вмить перетворилася на чудовисько, почала страшно кричати, вибігла на вулицю роздягнена, а по поверненню — показово розшматувала ножем французький шарф, який наполеоніст подарував їй раніше.
Зрештою, “…штоб єйо успакоіть, он дастал ружйо”, — продовжила доповідь суддя Максімєнко. Далі ми знаємо.
Соколов декілька разів змінював свої покази щодо того, як розгорталися події того вечора, переводячи провину то на свого давнього ворога — публіциста Євґєнія Панасєнкова (який примусив дівчину “вивести його із себе”), то на саму раптово охоплену істерикою Анастасію, чию поведінку він описав як “перетворення прекрасного ангела в дику відьму”.
“Жена віновата ісконі бє” — промовляє до нас одна із сотень подібних російських приказок, затверджуючи істину, на якій побудовані як суспільні відносини, так і міжособистісні стосунки росіян: хай би що сталося — жінка є першопричиною усього зла. Вона “провокує”, “істерить”, нібито не залишаючи ошелешеному чоловікові іншого вибору, окрім як приборкати її за допомогою фізичної сили. Втім, навіть коли вона “знає своє місце” — все одно знайдеться за що її покарати.
Високі вимоги до жінки (яка споконвіку має бути сильною, працьовитою, гарною господинею, а від 20 сторіччя — ще й номінально брати участь у розбудові держави) тісно переплітаються із придушенням будь-яких поривів до набуття певної незалежності (“іш што прідумала!”), формуючи суперечливу візію тієї самої “руской женщіни”.
Сила чи приреченість: що ховається за мітом про всесильну російську жінку
ЩО ПЕРШЕ СПАДЕ на думку, якщо вас попросять сформулювати російське уявлення про ідеальну жінку? Багатьом для відповіді на це питання помічними стануть рядки з поеми Ніколая Нєкрасова “Мароз, красний нос”, в якій оспівується диво-жінка, яка, крім іншого: “…коня на скаку астановіт, в ґорящую ізбу вайдьот”. Цей образ витримав випробування часом та є іконічним в Росії й нині.
На перший погляд може здатися, що російський поет зображує ту саму “рускую женщіну” сильною, вольовою та витривалою — вона постає перед нами майже готовою персонажкою для коміксів про надлюдей, яким все під силу. Проте між рядків цих поєднаних разом шістнадцяти чотиривіршів прочитується дещо інше.
“І ґолад, і холад виносіт, всєґда тєрпєліва, равна…”, “…В нєй ясно і крєпко сазнаньє, што всьо іх спасєньє в трудє”, — у творі йдеться не про її субʼєктність, а швидше про підпорядкування обставинам, визначеність долі й навіть певну приреченість. Дотримуючись російської традиції “потьомкінських сіл”, за возвеличенням материнства (“Сідіт, как на стулє, двухлєтній рєбьонак у нєй на ґруді…”) та тісно переплетеною з цим канонізацією покірності приховується щось значно більше, темніше та подекуди до щирого подиву суперечливе.
“Традиційні цінності” є частиною так званої “унікальної російської ідентичності”, символом національної гордості та нібито ціллю для зазіхання з боку “аморального” Заходу…
Аби роздивитися, як вкорінені настанови відлунюють у сучасних контекстах, звернімося до показової розмови російського подружжя, що мала місце на початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. В оприлюдненому Службою безпеки України записі молода жінка звертається до свого чоловіка, закликаючи його: “Ти давай там, украінскіх баб насілуй і мнє ничьо нє ґаварі. Панятна? Ґлавнає — прєдахраняйся там”.
Згодом журналісти змогли ідентифікувати учасників бесіди — ними виявилося подружжя росіян Роман та Ольґа Биковскіє (у дівоцтві — Ольґа Пінясова).1 На своїй сторінці в російській соцмережі “Вконтактє” жінка, яка радила чоловіку ґвалтувати українок, вказала, що головне в житті для неї — це “сім’я і діти”.
Це приклад інтерналізованої мізогінії у найжорстокішому прояві. Яскрава ознака навченої безпорадності через насильство. У цій розмові жіночим голосом лунає повна анігіляція в патріархальній системі та відчайдушна, хоча й несвідома, спроба уникнути подальшого насильства чи виключення. Жінки вдаються до таких тактик, адже очікують прийняття і визнання від тих, хто знаходиться на вищих щаблях в укладеному суспільством ладі, тож діють за принципом: “якщо не можеш їх побити, приєднайся до них”. Жінки адаптуються до “традиційних” ґендерних норм і за їх порушення карають інших, номінально приєднуючись до групи пригнічувачів. Таке усвідомлення жінки про себе як про “свого хлопця” — цілковита ілюзія короткочасної свободи, яка насправді не здатна гарантувати стабільну безпеку, адже до неї є всього один по-справжньому ефективний шлях: реальні суспільні зміни, що відбуваються через критичне осмислення ґендерної нерівності та її згубних наслідків.
Таким чином, мізогінія навпаки є основним інструментом для підтримки встановленого патріархального суспільного ладу, що веде свій лік із глибин історії, та вперше стає помітним приблизно у 8 сторіччі до нашої ери. У книзі “Коротка історія мізогінії”, що досліджує це найдавніше упередження у світі, Джек Голланд називає мізогінію жінконенависницькою ідеологією, яка стала невіддільною частиною соціальних норм і виявляється у ворожому ставленні до жінок. Вона так вкоренилася в нашому сприйнятті, що часто залишається непоміченою, сприймається зазвичай за замовчуванням.
Ідея ж рівності прав чоловіків і жінок має значно пізнішу дату народження. Вона виникає разом із розвитком ліберальних ідей, які почали формуватися в 17 сторіччі. Як підкреслює відомий американський філософ і політолог Френсіс Фукуяма, ця доктрина виходить з того, що люди не завжди можуть погодитися з найважливіших питань, але вони зобов’язані толерувати погляди, відмінні від їхніх. Толерантність ґрунтується на повазі до рівних прав і гідності кожної людини, а також на визнанні верховенства права та конституційного правління, яке стримує й урівноважує владу.
Із часів Просвітництва та з розвитком сучасної демократії ліберальна філософія досліджує зміну ідеї особистої автономії та починає визначати ґендерну рівність цінністю. За даними Всесвітнього економічного форуму (WEF), за нинішніх темпів прогресу для досягнення ґендерної рівності в усьому світі знадобиться 134 роки або пʼять поколінь. Хтось досягне цього раніше, а хтось планує зберегти патріархальний статус-кво, тож мізогінію як доктрину не можна вважати виключно російським надбанням. Проте майже релігійне ставлення до “духовних скрєп” як частини офіційної державної політики саме в сучасній Росії зустрічається чи не вперше. Так звані “традиційні сімейні цінності” — це один із базових пріоритетів Росії, які загалом утворюють систему, що відрізняється і навіть протиставляється західній моделі суспільних відносин. “Традиційні цінності” є частиною так званої “унікальної російської ідентичності”, символом національної гордості та нібито ціллю для зазіхання з боку “аморального” Заходу з його толерантністю та ґендером.
Коротка історія мізогінії
Найдавніше упередження у світі
Коротка історія мізогінії
Найдавніше упередження у світі
Дивовижно відверте розслідування давньої, повсюдної і тривалої несправедливості супроти половини людства.
Очевидно, що Росія аж ніяк не є представницею ліберальної демократії — радше уособлює авторитарну диктатуру, де ні права людини, ні права жінок не вважаються пріоритетом. У такій системі вся влада зосереджена в руках диктатора, який утримує контроль через чітку ієрархію, побудовану на насильстві та примусі. Це створює культуру, де панує беззаперечна відданість вождю та абсолютне підпорядкування авторитету — що ми й спостерігаємо, попри демонстративні зміни режимів та ідеологій.
Підстав до відтворення авторитаризму у 21 сторіччі в Росії є чимало. З огляду на її історичний шлях, усі без виключень спроби навернення на шлях ліберальної демократії завершувалися фіаско. Протягом усього свого існування, починаючи від Московського князівства і царства крізь Російську імперію, Совєцький Союз і до сучасної Російської Федерації, справжня демократія проіснувала, в найкращому випадку, лише близько 10 років (тим часом сучасна російська-українська війна триває вже на рік довше). Параноїдальні пошуки зовнішнього ворога, мілітаризація, політична, економічна й територіальна експансія — складники, що сформували російську ідентичність за багато сторіч. Плеканням архаїчної ідеології про так звані “духовниє скрєпи” чинний авторитарний путінський режим виправдовує своє існування і, на жаль, викликає захоплення у тих лідерів, які приміряють на себе корону мачо-захисника величного минулого.2
Президент США Дональд Трамп назвав його “генієм” і “дуже кмітливим” після вторгнення в Україну; популісти, такі як Марін Ле Пен та Ерік Земмур у Франції, Маттео Сальвіні в Італії, Жаїр Болсонару в Бразилії, лідери AfD (політична партія “Альтернатива для Німеччини”) у Німеччині та угорський прем’єр Віктор Орбан, висловлювали симпатії Путіну як “сильному” лідеру. Вони хвалять його за рішучі дії для захисту тих самих традиційних цінностей, нехтуючи таким “дрібницями”, як закони та конституції. За останні два покоління ліберальний світ досяг значного прогресу в галузі ґендерної рівності, що викликало спротив деяких правих політиків і їхніх прихильників та надихнуло на поклоніння чоловічій силі та агресії як самодостатнім чеснотам.
Як же трактують традиційні сімейні цінності в Росії?По-перше, це про збереження ґендерних ролей, в основі яких закладена ієрархія, де чоловік — голова сімʼї, а жінка йому підпорядкована. Пам’ятаємо ще одну приказку, надійно вкорінену в побут наших сусідів: “муж — ґолова, а жена — шея”. Як би зверху не вигадували виправдань, що мали б урівноважити цю ієрархію (додаючи: “куди шия поверне, туди й голова дивиться”), спостерігаючи за кримінальними хроніками Російської Федерації, ми знаємо: ця шия скоріше буде придушена, ніж отримає доступ до прийняття реальних рішень. По-друге, це про збереження національних та релігійних традицій, які в Росії вважаються основою сімейної єдності — ті самі “духовниє скрєпи”, що безапеляційно відповідають на питання “хто в домі господар?”, аби не довелося зайвий раз про те думати. І, врешті, це про стабільність, незалежно від економічних та політичних викликів, яку забезпечує фігура лідера, виліплена за всіма канонами авторитаризму: піднесений, недоступний та суворий, але такий, що нібито “чує народ” (а коли ж потреби народу залишаються без уваги, то спрацьовує абсолютно безпрограшна схема: “це не цар поганий, це бояри від нього приховують”). Така собі “сильна рука”, яка збирає усе до купи і може гупнути кулаком по столу, коли треба.
Можливості та свободи чоловіка в шлюбі були здебільшого пов’язані з приниженням дружини…
Розтинаючи будову російської ідентичності, не помітити такий сталий та невіддільний компонент її культури як мізогінію можна хіба що навмисно. Сформована під впливом трьох ключових для росіян соціокультурних чинників: православ’я, монархії та імперіалізму, — вона є частиною кожної з цих основних цеглин, що укладали структури нерівності, які стійко стоять і нині.
У такій системі чоловік, як голова сім’ї, наділений владою і часто використовує різні форми насильства для збереження порядку та підтримки свого домінування. Користуючись загальною підтримкою соціуму, ця локальна стратегія адаптувалася під різні потреби та виклики й переросла у системне явище, що пронизує всі аспекти суспільства та держави. Російський авторитаризм не тільки використовує насильство для підтримки свого політичного режиму, але й активно експортує його за межі країни. У традиційному російському суспільстві жінки змушені не лише підкорятися, але й беззастережно приймати погляди чоловіка в домі, а згодом — і вождя. Їхні владні амбіції мають бути стриманими, а прагнення зайняти чільне місце в ієрархії — неприйнятним. Цей порядок не лише підтримується, а й підкріплюється церквою, яка формує у жінок пасивність та апатію, сприяючи беззаперечному поклонінню як Божим законам й державі, так і авторитету власного чоловіка.
Глибоко вкорінений у національній свідомості архетип матері-землі, що символізує батьківщину, яка забезпечує і підтримує, впливає на формування суспільних відносин, що базуються на традиційних громадах і родинних зв’язках. Внаслідок цього індивідуальна ініціатива та особиста відповідальність часто поступаються місцем колективній ідентичності, де Росія сприймається як матір, а російська нація — як єдина родина. Попри ідеалізацію образу матері, ця концепція аж ніяк не передбачає рівного ставлення до жіночої суб’єктності. Натомість мати часто виступає як авторитарна фігура, що може експлуатувати і жертвувати “улюбленими дітьми” у своїх інтересах — зрештою, “баби” завжди можуть “єщьо нарожать”.
Попри найбільш упосліджене місце у патріархальній й авторитарній владній ієрархії, неможливо оминути згадки про відповідальність самих російських жінок у толеруванні російських ґендерних традиції, авторитарного режиму через свою пасивність і помилковий вибір типу поведінки, який буде безпечнішим. Вони несуть колективну відповідальність за злочини, які вчиняє нині Росія проти українців, адже чимало з них є рупорами та обличчями цього режиму, бо ж вони так прагнуть бути “своїми хлопцями”.
Яка земля, такий і хліб
ЗАГАЛОМ ГОВОРИТИ ПРО Росію/Московщину як про окрему державу можна з кінця 14 сторіччя від створення Великого князівства Московського, а як про незалежну державу — з 1480 року. В середньовіччі уявлення про становище чоловіків та жінок формувалося під впливом античної традиції та християнства, які суворо регламентували життя других.
Ще часів Платона та Арістотеля розуміння відведеного жінці місця було сконструйоване з мізогінних тлумачень. Наприклад, Платон ототожнював чоловіка з духовністю, а жінку — із плотськими апетитами. На його думку, чоловік жив у злагоді з Богом, поки в його життя не прийшла жінка, яку зрештою було оголошено винною у гріхопадінні. Арістотель вважав жінок неповноцінними істотами через те, що вони не лисіють і у них менше зубів, аніж у чоловіків. Він увів поняття “призначення” в науковий обіг, маючи на увазі призначення речей — згідно із цим усі, включно із живими істотами, мали бути тими, чим вони насправді є. Античний філософ наголошував на різному призначенні жінок і чоловіків, зокрема, за його логікою: “Чоловік стосовно жінки: перший за своєю природою, стоїть вище, а друга — нижче, тому він панує, а вона — підлегла. Такий самий спосіб мусить панувати й між усіма людьми”.
В античні часи жінки за правовим статусом були наче діти, завжди підв’язані до свого опікуна, яким міг бути лише чоловік. Жінки не отримували освіти, не мали права голосу, доступу до влади та політичної діяльності, вони не могли подорожувати без супроводу, їх видавали заміж у досить ранньому віці за чоловіків удвічі старших за них. Дуалістична ідея Платона та філософія Арістотеля про вроджену неповноцінність жінок зрештою стали основою християнства. Сама ж релігія додала до цієї, й без того гіркої суміші, свій догмат про те, що Бог втрутився в історію людства через Ісуса Христа, аби врятувати людей від смерті, гріха і страждань, які стали наслідком гріхопадіння, винною у якому оголосили жінку. Спочатку їй зробили послугу, створивши з чужого ребра, а тоді вона, невдячна, спокусилася на яблуко. Яку ціну за це довелося заплатити людству знають навіть ті, хто ніколи не стояв поруч з Євангелієм.
“Росія — ето страна контрастов”. Тому на цих землях завше спокійно співіснували найдивовижніші суперечності й розквітали подвійні стандарти…
В середньовіччі принцип ієрархії та підкорення особистості суспільству і владі був дуже чітким.3 Народи підпорядковувалися правителям, а члени сімей — головам сімей. У цій ієрархії жінка перебувала на найнижчому щаблі, в цілковито залежному становищі, “істотою нижчої вартості”, позбавленою правоздатності. Можливості та свободи чоловіка в шлюбі були здебільшого пов’язані з приниженням дружини. Це правило працювало однаково як в аристократичному, так і в селянському середовищі.
Попри, на перший погляд, схожість парадигми, яка формувала чоловічі і жіночі ґендерні ролі в середньовічній Росії та Західній Європі, в Росії була ще одна особливість, яка серйозно відрізняла її. Перебування Московської держави під впливом Монгольської імперії значно вплинуло на систему ґендерних відносин та назавжди (принаймні, дотепер) вкорінилося в уявленнях про стосунки та побут.
Відомий історик, єльський викладач Тімоті Снайдер у своїх дослідженнях зазначає,4 що після того, як монголи повалили Київську Русь, частина її земель увійшла до складу Золотої Орди, яка існувала від приблизно з 1240 року до 15 сторіччя. Золота Орда з часом розкололася на низку утворень, одним з яких стала Московська держава, котра продовжувала платити данину ханам до середини 15 сторіччя. Однією з особливостей цієї держави було те, що “вони не взяли юридично-бюрократичну систему, яка була розроблена у Київській Русі, а повернулися до єдиного правила: цар – головний і йому належить все”.
Образ жінки, як “ув’язненої в теремі”, який пізніше став хрестоматійним, можливо, вперше був описаний у книзі “Бит руского народа” російського етнографа та археолога Алєксандра Тєрєщєнка.5 У цій праці автор не лише розповідає про пригнічений статус жінок, яким дозволяється вести виключно замкнутий спосіб життя, із суворими межами та не менш суворими покараннями за їх порушення, проте також робить висновок, що причиною цього є негативний вплив на російські звичаї монгольського панування:
“Жінки і дівчата, будучи цілковито ізольованими, не сміли показуватися чужим людям, навіть до церкви не ходили з відкритим обличчям. Ні старі, ні родичі, ні брати не могли їх бачити без особливого дозволу батька родини чи чоловіка, адже, за тодішньою думкою, такі жінки були нечестивими, які самі показувалися, а особливо, коли не сиділи вдома”.
Схоже описував буденність московитів у 1517–1526 роках і німецький дипломат Зиґмунд Герберштайн: “Становище жінок найжалюгідніше. Бо вони жодну жінку не вважають чесною, якщо вона не живе під замком і якщо її не стережуть так, що вона ніколи не з’являється на публіку. Вони вважають розпусною ту жінку, яку бачить хтось сторонній”.
Втім, як заявляють заголовки деяких медіа та, звичайно ж, меми: “Росія — ето страна контрастов”. Тому на цих землях завше спокійно співіснували найдивовижніші суперечності й розквітали подвійні стандарти. Так, ще одним важливим зафіксованим фактом в історії сімейних стосунків Росії, є снохацтво. Це явище чи не найкраще розкриває суть низького соціального статусу жінок в російській глибинці.6 Йдеться про статеві зносини свекра із невісткою (російською — “сноха”), що стали звичним побутовим явищем у російських родинах. Громади могли засуджувати подібне, та це не вважалося злочином. Причиною снохацтва було побутування в Росії великої нерозділеної родини. Часто сини зі своїми сім’ями жили з батьками під одним дахом. Голова родини, “большак”, мав необмежену владу, міг на свій розсуд розпоряджатися сімейними статками й, відповідно — зловживати своєю владою та вступати у сексуальні стосунки з невістками. “Ніде більше нема такого, щоб кровозмішання стало майже нормальним побутовим явищем, набувши відповідної технічної назви — снохацтво”, — зазначав російський публіцист Владімір Набоков.7
Ранні шлюби (мова йде про 12–14 років) не були вдалими, адже зазвичай укладалися без згоди молодих людей. Але юних дівчат брали в родину, аби були ще одні робочі руки. Міцні патріархальні сім’ї існували доти, доки існувало кріпацтво, а після його скасування чоловіки часто їхали на промисли до міста, натомість дружини залишалися вдома. Через безправність молода жінка не мала жодних законних способів захистити себе. Навіть місцева влада не реагувала на її скарги: “Щоб не брикала й не фиркала на свекра. Це в них заведено здавна, це запровадили не вони, а їхні старші. Також Господь наказує слухатися батьків, не сердити їх і коритися їхній владі й бажанням”.
Громада вважала, що це суто сімейні справи, й ніхто не заохочував виносити сміття звідти: “Судити? Для чого суди, розсудить вже Бог на тому світі. А от гівняним кнутом варто відходити”. Зафіксовані випадки, коли невісткою розпоряджався не лише свекор, а й всі чоловіки в родині. У матеріалах опитувань Бюро князя Тєнішева, чия діяльність припала вже на кінець 21 сторіччя, йдеться: “У деяких сімʼях живуть по два брати, обидва одружені. При цьому один брат живе з жінкою свого брата, а другий — з дружиною першого. Взувають і купують вбрання кожен для своєї незаконної дружини. Жінки шиють сорочки своєму законному чоловіку”. Зґвалтування, якого зазнавали жінки в родинах, лише підкреслювало їх безпорадне становище та безправність. Сексуальне насильство не вважалося злочином і про нього не доповідали владі, а залишали на волю Божу. Це було частиною звичайного російського життя та зрештою закріпилося в системі традиційних сімейних цінностей і національної ідентичності, навіть в певному сенсі стало культом.
Нормативна фемінність на той час охоплювала такі якості як покору, релігійність, милосердя, скромність, смирення та жертовність, а свобода жінки обмежувалася стінами її помешкання. Втім, як бачимо, навіть із цього правила були виключення: окрім домашнього насильства, жінка також могла ставати предметом торгу.8Англійський посол в Московії Джильс Флетчер у 1588 році писав: “Уся країна сповнена такими гріхами. Петрей [шведський дипломат — уточнення авторки] каже, що не раз був свідком, як хто-небудь незаможний міг сам пропонувати свою дружину багатієві за кілька рублів і навіть сам стояв на варті під час любовного побачення, поки дружина не віддасть йому отриману плату”.
Відповідно до настанов “Домострою” патріархальне суспільство цілковито підпорядковувало дружину своєму чоловікові: він був суддею, прокурором і катом водночас…
До шлюбу дівчина мала зберігати цноту — це одне із найсакральніших правил з усіх, що їх мала дотримуватися юнка, й середньовічні спільноти були жорстокими у випадку, коли його порушували: тоді суворо карали як саму “винуватицю”, так і її родину, аж до позбавлення сімʼї заробітків. До чоловіків було кардинально протилежне ставлення, адже їхні дошлюбні стосунки мало кого дивували чи цікавили, не кажучи вже про засудження. Та опинившись у шлюбі, жінка постійно перебувала під суворим контролем і зазнавала насильства навіть за найменші порушення, зокрема коли дозволяла собі поїсти без дозволу чоловіка. Головним для її життя та існування були материнство та виховання дітей — нових робочих рук, які або залишаться в родині (якщо мова йде про синів), або за декілька років стануть корисним предметом обміну (коли доньку видадуть заміж).
Звичайно ж, про розлучення за бажанням жінок не було і мови. Справу про розлучення у кожному конкретному випадку розглядали архієреї церкви, даючи дозвіл на розлучення лише у виняткових випадках (наприклад, перелюб одного з подружжя). Повторний шлюб зазвичай заборонявся, а єдиною ситуацією, у якій жінка могла розпоряджатися майном — була смерть чоловіка. Вдова з дітьми набувала статусу голови сім’ї та отримувала більше свобод, навіть церква з більшою повагою ставилася до такої жінки — образити вдову вважалося великим гріхом.
Український історик та етнограф Микола Костомаров у своїй праці “Домашнє життя і звичаї великоруського народу в 16–17 сторіччях” вважав російську жінку рабинею:
“Усі іноземці дивувалися надмірному домашньому деспотизму чоловіка над жінкою. У Москві, зауважує один мандрівник, ніхто не принижувався, щоб вклонитися перед жінкою і принести їй фіміам. За законами пристойності, породженими візантійським аскетизмом і глибокою татарською ревністю, вважалося осудливим навіть вести розмову з жінкою. Взагалі, жінка вважалася істотою нижчою за чоловіка і в деяких ситуаціях нечистою; таким чином, жінці не дозволялося різати тварину, бо вважали, що її м’ясо тоді не буде смачним. У певні дні жінка вважалася недостойною, щоб їсти разом з нею”.
Описуючи російські звичаї, Костомаров також наводить приклади домашнього насильства: доньок мали бити часто, щоб запобігти втраті нею цноти. Побиття ж дружини для чоловіка-голови сімʼї було прямим обовʼязком:
“…Зазвичай у чоловіка висів батіг, виключно призначений для дружини, який називався дурнем. За найменшу провину чоловік тягав дружину за волосся, роздягав догола, прив’язував мотузками і сік дурнем до крові — це називалося вчити дружину; в інших чоловіків замість батога грали ту ж роль різки, і дружину сікли, як маленьку дитину, а в інших, навпаки, кийок — і дружину били, як худобу. Така поведінка не тільки не видавалася негідною чоловіка, але й трактувалася як його моральний обов’язок. Хто не бив дружини, про того благочестиві люди говорили, що він свій дім не будує і про свою душу не дбає і сам загублений буде і в цьому сторіччі, і в майбутньому, і дім свій загубить”.9
Російські жінки не уявляли собі іншого життя і вірили, що народжені для того, щоб їх били. Побої вони часто вважали вираженням любові до них. Саме звідти походять прислівʼя, що виховали цілі покоління росіян: “Бʼє — значить любить”, “Хто любить, той лупить”.
Домашнє насильство не вважали злочином і жодного покарання за нього не передбачалася, навіть якщо чоловік забивав дружину до смерті. Костомаров згадує цікавий епізод помсти дружини своєму чоловіку — вона його отруїла. Як покарання за подібне — дружину закопували живцем, залишаючи голову ззовні. Жінки помирали довго і повільно, до того ж нікому не дозволяли їх поїти та годувати: “Двох таких злочинниць за отруєння чоловіків тримали три доби по шию в землі, але оскільки вони попросилися в монастир, то їх відкопали і віддали в монастир, наказавши тримати їх порізно на самоті і в кайданах”.
Багато деталей про уклад життя тогочасних росіян ми знаємо завдяки літературній пам’ятці середини 16 сторіччя, що мала статус такої собі енциклопедії сімейного життя — “Домострой”,10 авторства протопопа Сільвєстра, який був духівником царя Івана Ґрозного. До слова, чинний російський диктатор Путін вважає Івана Васільєвіча своєю рольовою моделлю і невтомно виправдовує насильство, вчинене царем, особливо домашнє.
“Домострой” також можна вважати кодексом соціально-економічних норм, архітектуру якого формує ієрархія з чітко будованою владою та підпорядкуванням — від Бога, царя, чоловіка до жінки, дітей і слуг. Місця всім громадянам у цій ієрархії прописувала церква — вона виступала неподільним гарантом російського самодержавства,11 адже джерелом влади імператора була Божа воля і самодержавство мало релігійно-моральне підґрунтя. Імператор визначався “верховним захисником і охоронцем догматів панівної віри”, а православна церква до таких догматів зараховувала покірність владі імператора й, по суті, освячувала всі прояви самодержавства. Головним же інструментом впливу та здійснення влади, який згадує “Домострой”, є страх і насильство.
У російській родині покарання стосувалося всіх, на кого поширювалася влада господаря дому — дружин, дітей і слуг, натомість чоловік мав бути покірним виключно перед царем, який має прямий контакт з Богом:
“Бійся царя і служи йому правильно, завжди про нього Бога моли. І не будь з ним нечесним, але шанобливо та правдиво йому відповідай, як самому Богу, у всьому йому підкоряючись. Якщо земному цареві з правдою служиш і боїшся його, навчишся і небесного царя боятися… Бо каже апостол Павло: “Вся влада від Бога, так що хто опирається владі, той наказу Божому противиться”.
Детальні описи устрою життя та ціннісні настанови, зібрані у цій літературній пам’ятці, яскраво демонструють прірву, що невпинно росла разом зі стагнацією Росії та культурним розвитком західної цивілізації. У час, коли видання побачило світ, в Європі панував Ренесанс, який характеризувався секуляризацією науки, політики та моралі, Росія ж у розвитку соціальних відносин залишалася в середньовіччі, і “Домострой” тому доказ. З одного боку, у книзі вказують на основні риси “хорошої дружини”, втім кожна із цих чеснот розглядається винятково як корисне надбання чоловіка для влаштування його комфортного життя:
“Якщо подарує комусь Бог дружину хорошу — дорожче за це каміння дорогоцінне. Таку дружину й за більшої вигоди гріх втратити: налагодить чоловікові своєму безнапасне життя. Дружина добра, працьовита, мовчазна — вінець своєму чоловікові, якщо знайшов чоловік таку дружину хорошу — лише благо виносить із дому свого. Благословенний і чоловік такої дружини, і свої роки проживуть вони в доброму світі. За дружину хорошу чоловікові хвала та честь”.
Чоловік як голова родини мав навчати свою дружину і не соромитися застосовувати силу, адже попри те, що це була доросла жінка, він її міг (і мав) виховувати через поширене уявлення про недосконалість жіночої натури:
“А побачить чоловік, що в дружини безлад і в слуг, чи не так усе, як у книзі цій викладено, зумів би свою дружину наставляти та вчити корисною порадою; якщо вона розуміє, тоді вже нехай так все і робить, і поважати її, та шанувати, але якщо дружина науці такій, порадам не слідуватиме і того всього не виконуватиме (про що в цій книзі сказано), і сама нічого з того не знає, і слуг не вчить, повинен чоловік дружину свою карати, навчити її страхом наодинці, а наказавши, пробачити і нарікати, і ніжно наставляти, і повчати, але при тому ні чоловікові на дружину не ображатися, ні дружині на чоловіка — жити завжди в любові та у злагоді”.
Особливо цікавими є поради щодо методів побиття дружини із застереженням не бити їх вагітними:
“За жодну провину ні по вуху, ні по обличчю не бити, ні під серце кулаком, ні стусаном, ні палицею не колотити, нічим залізним і дерев’яним не бити. Хто зі злості бʼє, багато бід від того трапляються: сліпота і глухота, і руку і ногу і палець виверне, настають головні болі і зубний біль, а у вагітних жінок і діти в утробі ушкоджуються. Батогом же караючи, обережно бити, і розумно, і боляче, і страшно, і здорово — якщо вина велика. За непослух і недбальство — сорочку задерши, батогом керуючи, за руки тримаючи і з вини дивлячись, та провчивши нарікати: “А й образи б не було, а й люди б про те не чули, а й скарги про те не було”.
Відповідно до настанов “Домострою” патріархальне суспільство цілковито підпорядковувало дружину своєму чоловікові: він був суддею, прокурором і катом водночас. Її життя обмежувалося домашніми справами, які чітко контролювалися чоловіком. Насильство над дітьми також було обовʼязковою і буденною практикою — покарання синів вважалося ледь не досягненням душевного спокою, а доньок карали за порушення моральних принципів і найстрашнішим вважалося публічне висміювання глави родини через нібито ганебну поведінку доньки.
Сторіччями патріархальна традиція не переглядалася аж до правління Петра І, який призначив себе імператором, бо ж Росія за його рішенням ставала імперією. У 18 сторіччі відбувся перегляд значної частини законодавства, зокрема того, яке стосувалося сімейних відносин: Петро І послабив традицію підпорядкування молоді старшим, але майже нічого не зробив для жінок.12 Указ 1722 року ставив під заборону будь-який примусовий шлюб, вимагаючи згоди і нареченої, і нареченого, але зберіг необхідність згоди батьків. Ініціатива розірвання шлюбу залишилася за чоловіками, а жінку могли відправити у монастир. Закон передбачав подвійні стандарти для жінок: жінка, спіймана на перелюбі, могла бути засуджена до примусової праці, а чоловіків, які вбивали своїх дружин, лише шмагали. Попри вкрай незначні досягнення Петра І, після його смерті закони та традиції щодо головування чоловіка у шлюбі над жінкою лише зміцніли.
Обмеження щодо володіння власністю для жінок тривало до 1753 року — тоді був виданий указ, який дозволяв дворянським родинам гарантувати спадок дочок шляхом включення його до їх посагу. Хоча цей декрет дозволив жінкам мати окремі активи від чоловіка, втім вони все одно не могли успадковувати своє майно до одруження. Протягом 18 сторіччя православна церква Росії отримала більшу владу над шлюбами та заборонила попам надавати розлучення, навіть жінкам, які були жертвами насильства.
Вже у совєцькі часи описаний раніше збірник правил на всі випадки життя — “Домострой” — знову знайде своїх читачів, втім популяризувати його будуть з геть іншою метою. В Союзі пам’ятку поширювали, щоби висміяти старі суспільні норми, запропоновані церквою, і відмовитися від них назавжди, щоби нав’язати нові — так само суворі правила, але пофарбовані в інший колір.
“Далой кухонноє рабство!”: як Совєцький Союз продавав псевдоемансипацію
РАННІЙ СОВЄЦЬКИЙ ПЕРІОД ознаменувався кардинальними змінами ґендерних відносин.13 Першочергово це сталося через відмову від традиційної ґендерної системи царської Росії. Ідеологічною основою змін стала марксистська система емансипації жінок, яка передбачала залучення їх до виробництва, руйнування патріархальної сімʼї, звільнення від побутового рабства. Завдяки певним законодавчим ініціативам, жінки де-юре отримали рівні права з чоловіками: зокрема був скасований церковний шлюб, на зміну якому прийшов цивільний, що вже не диктував умови, за яких право на будь-яке рішення мав лише “голова сім’ї”. Спрощеною стала процедура його реєстрації та розірвання, відбулася лібералізація репродуктивних прав, зокрема в 1920 році совєцький уряд першим у світі легалізував аборти за бажанням жінки.
Під гаслами про емансипацію та рівність большевики насправді прагнули урівняти жінок та чоловіків у питаннях працевлаштування, де типовим еталоном був чоловік. Схожі ідеологічні аналогії ми можемо знайти в праці Платона “Держава” — утопії про тоталітарну державу з жорстким правлінням постійної еліти, охоронцями та нижчим класом. Платон говорить про інтеграцію обраних жінок до панівної еліти з обовʼязками, як у чоловіків, вважаючи, що жінки й чоловіки нічим не відрізняються, окрім біологічних ролей та фізичної сили. Жінки і чоловіки мають працювати й жити разом, не маючи приватних просторів. Філософ говорить про “ідеальне суспільство”, де держава повинна регулювати навіть вибір інтимного партнера — “найкращі мають паруватися з найкращими”. Нащадків їхніх союзів держава має брати на виховання відразу після народження, а жінки повинні бути позбавленні виснажливого процесу грудного вигодовування.
Як в Совєцькому Союзі, так і в “Державі” Платона, рівність жінок досягається запереченням їхньої сексуальності. Вони фактично стають чоловіками, єдиною відмінністю між ними виступає репродуктивна функція. Так риси зародження тоталітарної ідеології Совєцького Союзу в контексті безстатевості, заперечення і стирання індивідуалізму можна побачити у нібито революційних ідеях, які поширювалися пролєтаріями.
Боротьба за права жінок не мала сенсу: жіночі організації були оголошені “буржуазними”, а пропаганда робила все, аби населення жило ілюзією досягнутої рівності…
В намаганні зруйнувати буржуазні традиції, большевики продукували нові форми патріархату, коли жінка належала вже не чоловіку, а державі. Зміни стосувалися й культурних цінностей, які або повністю заперечували, або використовували у гібридний і зрозумілий для неписемного населення спосіб. Зокрема, попри декларативну радикальність, пропагандисти не соромилися використовувати традиційний і суспільно прийнятний образ “матері-покровительки”, чоловічі образи — відображати у вигляді богатирів, ковалів, приборкувачів вогню та переможців.
Проте ґендерна революція в країні рад тривала недовго. Вже з початком 1930 років комуністи почали згортати свободи та посилювати державне втручання в сімʼю, одночасно не зупиняючи вже розпочате встановлення ґендерно симетричних ролей чоловіків та жінок як трудящих у будівництві соціалізму.
Сталінський період ознаменувався проголошенням жінок частиною великої “трудової армії”, “колосальним резервом трудових сил” і пронаталістською політикою з контролем сімʼї та материнства, яке перестає бути приватною справою і стає громадянським обовʼязком. Кожна родина виховує дітей не для себе, а для держави, відтак держава й бере на себе роль виховательки, починаючи з немовлят.
27 червня 1936 року, після 16 років легалізації, в СССР на законодавчому рівні знову заборонили аборти. Передбачуваним результатом цього стало різке зростання підпільних абортів, а жіноча смертність першого ж року вдвічі перевищила показники 1935-го. Таке грубе втручання у тілесні свободи призвело також до зростання кількості вбивств дітей віком до одного року. Наприкінці 1930-х років немовлята становили приблизно чверть від загальної кількості всіх убивств у країні.
Ця заборона відновлювала “царські” юридичні та моральні норми. За виконання абортів над лікарями та самими вагітними загрозливо нависали тюремні строки, а секс дозволявся винятково для продовження роду. Важливість багатодітної матері культивувалася як суспільний ідеал. У сталінську епоху була введена нагорода “Мати-героїня”, яка присуджувалася жінкам, що народили десять і більше живих дітей. Нагорода складалася з медалі та грошової винагороди. Цинічно, що звання не надавалося жінкам, які всиновили таку ж кількість дітей. Поряд із цим не існувало звання “Батько-герой”, що символічно закріплювало репродуктивну функцію виключно за жінками й повністю викреслювало чоловіків із цієї сфери.
“Традиційні сімейні цінності” обростають совєцькою ідеологію — жінка набуває рис супержінки, а чоловік постає у ролі “відсутнього” батька, втім обоє можуть належати лише державі, яку Сталін проголосив “великою родиною” із ним на чолі. Тоді зʼявляється культ Батьківщини та Землі, який ліг на матріфокальну російську традицію, де ключову роль грає матір. Звідси росте коріння логіки совєцького ґендерного символізму, де “жінка”, “країна” та “нація” — це поняття одного порядку. Батьківщина в совєцькому міті представлена у вигляді матері, але у період Другої світової війни ґендерні ролі модифікуються в традиційну діаду воїна-захисника та матері-жертви: пропаганда малювала державу матір’ю, котра закликає всіх своїх синів на війну.
Війна зробила питання абортів ще актуальнішим: так, в 1944 році на 100 вагітностей припадало понад 30 випадків абортів, більшість з яких були підпільними. Мілітаризація потребувала мобілізації людського ресурсу, тож роль жінки зводилася винятково до дітородної функції. Будь-яка сексуальна свобода загрожувала порядку тоталітарної системи, а становище жінки в ній, як і в царські часи, залишалося на найнижчому рівні у владній ієрархії. Народження більшої кількості солдатів було канонізованим громадянським обовʼязком жінки.
Аби покращити демографічну ситуацію, під кінець війни влада посилює контроль над приватним життям, запроваджує заборону на неофіційні шлюби й визнає незаконними дітей, що народжені в них. Розлучення були ускладнені процедурно, а також засуджувалися й вважалися “моральною нестабільністю” — за це навіть могли виключити із партії (а ми розуміємо, яка це велика ціна для homosovieticus).
Чергова зміна ґендерних ролей в совєцькому суспільстві відбулася на тлі відбудови після війни, коли країна потребувала нових робочих рук і зростання населення. Виникла нова модель фемінності: жінка повинна працювати, але її заробіток сприймався як доповнення до основного, чоловічого доходу. Чоловік продовжував вважатися основним годувальником і головою родини, хоча навіть ця роль в совєцькому контексті була радше ілюзією.
Попри те, що аборти були знову легалізовані в 1955 році, жінки, які вдавалися до цієї процедури, стикалися з величезним соціальним тиском і засудженням. Більшість абортів залишалися підпільними, а ті, що проводилися на ранніх стадіях, часто виконувалися без анестезії. Після легалізації офіційна статистика абортів зросла, і до 1964 року досягла приголомшливого апогею — 7 мільйонів на рік по всій країні. Протягом 1970 і 1980 років ця цифра стабільно трималася на рівні близько 5 мільйонів абортів щорічно.
Проголошене большевиками досягнення рівності між жінками та чоловіками було винятково декларативним, а ґендерна політика цілковито суперечливою, адже зберігала архаїчну модель ґендерних ролей у межах створеної общинної соціальної системи. В Совєцькому Союзі виник специфічний тип традиційної ґендерної системи — такий собі совєцький патріархат, де жінку дискримінує не лише чоловік, а й держава. Саме вона делегітимізувала економічні та юридичні права жінок, аби повністю підпорядкувати собі її продуктивні та репродуктивні ресурси. Це перепідпорядкування жінки від чоловіка державі — основна риса совєцького ґендерного періоду.
Боротьба за права жінок не мала сенсу, адже жіночі організації, які діяли до большевицької революції, були оголошені “буржуазними”, а пропаганда через фільми, медіа, пісні, літературу робила все, аби населення жило ілюзією досягнутої рівності. Однак, сформований тип совєцької маскулінності, мілітарний дискурс, коли чоловік був запропонований виключно у ролі захисника, врешті привів до кризи. Адже чоловіки не могли реалізувати себе в жодній з інших ролей, зокрема у ролі батька.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Період після розвалу Совєцького Союзу, з 1991 до 2000 року, в Росії мав би ознаменуватися демократичними процесами, проте вони не стосувалися демократизації політики гендерної рівності. Постсовєцька Росія періоду Горбачьова взялася за повернення жінок до їх “істинного призначення”: збільшення часу на домашнє господарство, виховання дітей і опіку підтриманням “домашнього вогнища”, але одночасно за типово совєцьким рішенням Горбачьова було створено 250 000 жіночих рад. Попри формальну підтримку міжнародних ініціатив щодо захисту прав жінок, реально його це турбувало мало. Через оголошену перебудову, гласність та демократизацію світ захоплювався останнім генсеком СССР, проте його постать є досить суперечливою і не в останню чергу через бажання реанімувати й Совєцький Союз (“Новий союзний договір” мав би перетворити Союз на конфедерацію, водночас зміцнивши центральну владу) і зберегти совєцький патріархат. Його уявлення про роль жінки в суспільстві залишалося винятково совєцьким, навіть радше таким, яким зробила його пропаганда — далеким від реальності:
“Совєцька держава рішуче і нещадно покінчила з будь-якою дискримінацією жінки, яка відрізняла царську Росію. Цілком зрівняли її у суспільному становищі з чоловіком і гарантували це законом. Ми пишаємося тим, що дала Совєцька влада жінці: рівне право з чоловіком на працю, жодних відмінностей в оплаті за ту саму працю, соціальний захист. Жінка отримала всі можливості для здобуття освіти, службової кар’єри, участі у громадській та політичній діяльності. І без активного внеску та самовідданості жінок ми не збудували б нового суспільства і не встояли б у війні з фашизмом”, — пише Міхаіл Сєргєєвіч Горбачьов у своїй книзі “Пєрєстройка і новає мишлєніє для нашей страни і для всєво міра”.
Під впливом економічних змін перебудовувалися й суспільні відносини. Жінки не були захоплені ідеями Горбачьова про “нове мислення”, адже через економічну кризу їм залишали непрестижні та малооплачувані робочі місця, а це позначалося на їхній економічній незалежності. Держава знову відбирала право вибору й натомість пропонувала оманливий порятунок від роботи на фабриках і заводах, повертаючи їх до бідного сімейного вогнища.
Президентство Єльцина принесло Росії зміни до Конституції, якими державою була гарантована рівність перед законом для всіх громадян, незалежно від статі. Тоді ж були прийняті закони про запобігання насильства в сім’ї. Шлях демократизації розпочався із ратифікації ряду міжнародних конвенцій для захисту прав жінок. За Єльцина в Росії почав формуватися інституційний механізм реалізації політики ґендерної рівності, тобто система структур в законодавчому та виконавчих органах влади, яка впроваджувала б ці зміни в реальність. Проте така ініціатива померла відразу після завершення його президентського терміну.
“Духовниє скрєпи” на службі у Путіна
ТРАДИЦІЙНІ СІМЕЙНІ ЦІННОСТІ, які Росія так ретельно культивує, не сформувалися з приходом Путіна до влади наприкінці 1999 року. Проте саме його правління перетворило ці цінності на офіційну державну політику. В листопаді 2022 року Путін підписав указ, яким затвердив “Основи державної політики щодо збереження та зміцнення російських традиційних духовно-моральних цінностей”.14 До цього переліку, поряд із життям, гідністю та правами і свободами людини, було включено й цінності міцної сім’ї.
Там, де є традиційні цінності, знайдеться місце і для загроз, що чатують на них. Серед визначеного Путіним списку небезпек зазначені такі пункти: діяльність екстремістських і терористичних організацій, окремих медіа, дії США та інших недружніх держав, а також активність деяких організацій та осіб на території Росії. Руйнівними для традиційних цінностей оголосили культивування егоїзму та аморальності, заперечення ідеалів патріотизму, природного продовження життя, цінності міцної сім’ї та шлюбу як союзу чоловіка й жінки. Крім того, поняття “традиційні цінності” стало фундаментом стратегічного планування у сфері національної безпеки, таким чином було підкреслено його значення у забезпеченні стабільності та контролю в державі. Росія Путіна знову взялася повертатися до початків і традицій, а ґендерну рівність він проголосив такою, що суперечить російській самобутності та національній ідентичності.
До нормального рівня представництва жінок у владі Росії так само далеко, як і до демократії, хоча ці два чинники мають пряму взаємозалежність…
За 26 років правління Путін не зрадив своє уявлення про роль жінки в російському суспільстві, яке увібрало в себе весь історичний державотворчий досвід. Він переконаний, що саме материнська роль має бути головною для росіянок.
“Досягати успіхів — у характері наших жінок. Ви встигаєте все: і на роботі, і вдома — і залишаєтеся красивими, яскравими, чарівними, центром тяжіння всієї родини, об’єднуєте її своєю любов’ю, здатною надихнути та підтримати, зігріти та втішити. Вам дано пройти весь шлях створення нового життя — народження дитини. Це велике щастя материнства, виховання дітей завжди перетворює світ, наповнює його добротою, ніжністю та милосердям, стверджує ті традиційні цінності, якими завжди була сильна Росія” — це вітальне слово Путіна 2019 року до Дня боротьби за права жінок,15 яке має багато спільного з описом жінки Некрасова.
Загалом у Росії Путіна відбувся патріархальний ренесанс.16 Нині в російському мізогінному суспільстві панує переконання, що жінки отримали всі права і свободи ще за совєцьких часів, а фемінізм, асоційований здебільшого із відмовою від жіночності, від сімʼї та дітей, — оголошено одним із найбільших ворогів. Мілітаризація російського суспільства призвела до повернення сталінської пронаталістської політики — висока народжуваність для величі Росії не лише заохочується, а й щедро підтримується. У 2007 була розпочата програма грошових виплат російським сім’ям, що виховують дітей під назвою “Материнський капітал”. Нині виплати складають майже 631 000 рублів (трохи більше ніж 189 000 гривень) на першу дитину і близько 834 000 на другу (трохи більше ніж 250 000 гривень). Аборти в Росії не заборонені, але право на це постійно підважується сильним православним протиабортним рухом, який почав діяти після розвалу Совєцького Союзу, та Російською православною церквою.
Християнство серйозно доклалося, аби жінка не мала права на тілесну автономію і вияв власної сексуальної свободи та, що й казати, свободи загалом. Більшість християнських конфесій вважають аборт важким гріхом і розглядають його як вбивство, повністю заперечуючи право вибору жінки. Існує низка протестантських церков, що поважають такий вибір, втім це точно не стосується Російської православної церкви (РПЦ), яка виконує не лише волю Божу, а й рішення лідера країни покращувати демографію для виконання його цілком протилежних Божественній волі бажань — насильства та вбивств.
Участь РПЦ у масовому жертвоприношенні своїх парафіян під час російських загарбницьких воєн має для священнослужителів вигляд прийнятніший, аніж аборти, адже саме вони благословляють вбивства і гарантують спасіння душ російським воїнам. До прикладу, Патріарх Кіріл з року в рік посилює свою наполегливість в обмеженні права жінок на аборти. У 2011 році він спрямував керівництву Російської Федерації документ під назвою “Пропозиції щодо вдосконалення національної політики у сфері турботи про сім’ю та дитинство”, в якому цілий блок був присвячений протидії абортам. Він наполягав, аби аборти були виключені із пакета обовʼязково медичного страхування, який покривається із державного бюджету. У 2016 році Кіріл на зустрічі із громадським рухом “За життя” та “Православні добровольці” підписав звернення про повну заборону абортів.17 А у 2023 році Російська православна церква запропонувала заборонити росіянкам робити аборти без дозволу чоловіків.18 Патріарша комісія у справах сім’ї розробила список пропозицій, який включає скорочення терміну, протягом якого дозволено робити аборт, до 8 тижнів (і до 12 тижнів у випадку вагітності внаслідок зґвалтування). Комісія пропонувала зобовʼязати жінку пройти УЗД з “обов’язковою демонстрацією серцебиття плоду”, а також заборонити роздрібний продаж препаратів для екстреної контрацепції. Крім того, з 2013 року в Росії забороняється реклама абортів, а лікарі мають право відмовитися проводити таку операцію.
Деякі росіянки, в гонитві за відчуттям приналежності та намаганнях бути тим самим “своїм хлопцем” у системі, чия сила направлена проти них самих, також активно включені у пролайф рухи. Зокрема, колишня депутатка Ґосдуми та очільниця організації “Спілка православних жінок”, яка виступає за традиційні сімейні цінності, заявила, що вважає аборти внутрішнім фашизмом, який Росії треба перемогти: “Перемога над фашизмом у СВО неможлива без перемоги над фашизмом усередині. Аборт за бажанням — це вбивство невинної людини через незручність, неспроможність, нездоров’я та невчасність. Ми повинні назвати зло злом і зробити все, щоб його поменшало”.19 У грудні 2023 року в Ґосдумі ініціювали законопроєкт про заборону проведення абортів у приватних клініках по всій території Росії, а вже в другій половині минулого року приватні клініки у багатьох російських регіонах “добровільно” відмовилися проводити такі операції.
Ще одна “геніальна” ідея для покращення демографії, що однаково прийшлася до душі як російським чиновникам, так і попам, полягає у забороні навчання та професійного розвитку для жінок. На думку колишнього російського міністра охорони здоровʼя Міхаіла Мурашка, проблема росіянок полягає в тому, що вони спершу думають про освіту та карʼєру, а лише потім — про народження дітей.20 Мурашко впевнений, що росіянкам потрібно постійно нагадувати про те, що рання вагітність — це “добре для здоровʼя, карʼєри та дітей”. Він додав, що жінкам потрібно розказувати про необхідність раннього дітонародження, починаючи “зі шкільної лави”. У цьому контексті голова патріаршої комісії з питань сім’ї РПЦ протоієрей Дмітрій Смірнов заявив про марність шкільної освіти для дівчаток. На підтвердження своєї думки, він розповів “надихаючу” історію однієї з парафіянок, яка нещодавно народила дитину й не стала відправляти свою старшу, 7-річну доньку в перший клас, а натомість залишила її вдома, щоб та допомагала їй з немовлям. Протоієрей підтримав рішення жінки, сказавши, що важливіше навчити дівчинку доглядати за дитиною, а не вчитися писати та читати: “Що там в цій школі робити? Вчитися заздрості, кепським словам, хамству вчителів? А так вона буде вже готова мама. Все буде вміти”.
“Політика псує жінок” — саме така думка побутує у російському суспільстві. “Біологічні особливості статі”, буцімто, взагалі унеможливлюють для них просування у цій площині…
Росія підписала та ратифікувала низку міжнародних конвенції, спрямованих на захист прав жінок, зокрема Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), зобовʼязалася вживати заходів для реалізації Пекінської платформи дій, яка була прийнята на Четвертій всесвітній конференції з питань жінок у Пекіні в 1995 році. Ця платформа є глобальною програмою дій, спрямованою на забезпечення гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок. Попри це в Росії бракує правового захисту через слабку правозастосовчу практику, а жіночі організації стикаються з перешкодами з боку держави, включаючи тиск. До прикладу, панк-групу “Pussy Riot”, яку в Росії вважають символом російського фемінізму, оголошено екстремістською. Вони відомі своїми феміністськими, антипутінськими та антиавторитарними піснями. У 2012 році вони влаштували політичну акцію у храмі Христа Спасителя в Москві з панк-молебнем “Богородице, Путіна прожени!”. Після цього російські законодавці ухвалили закон про захист почуттів вірян, який передбачає увʼязнення винуватців до 3 років,21 а у 2021 році діяльність “Pussy Riot” віднесли до переліку іноагентів. Нині більшість учасників групи перебувають за кордоном.
Фемінізм Росії не просто не потрібен, його хочуть визнати екстремістським, що дивовижно точно римується із забороною жіночих рухів в совєцьку добу та оголошенням їх буржуазними. Понад рік тому депутат Ґосдуми Олєг Матвєйчєв запропонував “законопроєкт про визнання фемінізму екстремістською ідеологією”.22 Він оголосив феміністок “агентурою Заходу”, а їхню діяльність такою, що суперечить “підтримці традиційних цінностей”: “Вони [феміністки — уточнення авторки] займаються руйнуванням традиційних цінностей, їхня діяльність суперечить указу президента про підтримку традиційних цінностей. Вони виступають за розлучення, за бездітність, за аборти”.
Водночас навіть наявний феміністський рух все одно залишається російським за своєю суттю — і це не грає йому користь. Вони не визнають своєї відповідальності за політику Путіна, за розгортання війни проти України. Попри незначні антивоєнні порухи, російські феміністки некритично використовують пацифізм і, апелюючи до західних феміністок, вважають цю війну мачистською грою, де жінки повністю виключені з порядку денного та не мають жодного впливу. Мовляв, чоловіки мають просто перестати стріляти і домовитися про мир. У березні 2022 року російські феміністки оприлюднили маніфест під назвою “Феміністичний спротив проти війни”, в якому заперечується право українських жінок на самозахист.23
Сподіватися на рішучі зміни цієї укладеної системи нині не виходить. Щодня певні заяви, дискурси та законопроєкти підгодовують наслідувані установки, вигідні передусім владі країни. Одночасно з тим — в урядових структурах відсутні люди, що принаймні могли б порушувати питання й наштовхувати на сумніви у правильності того, що відбувається. До нормального рівня представництва жінок у владі Росії так само далеко, як і до демократії, хоча ці два чинники мають пряму взаємозалежність. Нині в російському уряді серед 21 міністра є лише дві жінки та одна заступниця голови уряду. В Ґосдумі 72 жінки, що становить 16% депутатських місць.24 У регіональних органах влади ситуація краща — близько чверті (25,8%) обласних і крайових урядів складають жінки. Однак серед усіх депутатів відсоток майже такий самий, як і в Ґосдумі, — 16,8%. Ті ж жінки, що входять до цього невеликого відсотка — здебільшого зосереджені у стереотипно жіночих комітетах: охорони здоровʼя, материнства та сімʼї, освіти і науки, праці та соціальної політики.
“Політика псує жінок” — саме така думка побутує у російському суспільстві. Крім того, вони впевнені, що “біологічні особливості статі”, буцімто, взагалі унеможливлюють для них просування у цій площині. Через дистанціювання від активної участі в політиці та визначену роль “берегині вогнища”, російські жінки більшою мірою, аніж чоловіки, готові визнавати право держави на владу. Відповідно, саме жінки-виборці частіше підтримують консервативні партії та організації, адже їхнє соціальне місце та, як наслідок, невисокий рівень заглибленості в політичні процеси ставить пріоритетною цінністю для них політичну та соціально-економічну стабільність.
Російські жінки інтерналізують стереотип, що політика — не жіноча справа. Їх більше хвилює майбутнє: власне і своєї сім’ї, ніж майбутнє країни, свого міста та області. Так звані політичні партії в Росії розглядають жіноче питання виключно з патріархальних позицій і переважно не на політичному рівні. Єдине, чим вони переймаються — це питанням підтримки материнства, дитинства та сімʼї.
Кого любить, того і лупить
АБИ РОЗГЛЕДІТИ КЛЕЙ, який криво й нерівномірно (втім, напрочуд міцно) об’єднує між собою різнорівневі соціальні й культурні процеси, які рояться всередині нашої недружньої сусідки — достатньо переглянути з десяток заяв її політичних лідерів. При прослуховуванні сотні наступних може стати зовсім зле, проте вони лише підтвердять очевидне — в Росії багато тримається на слові “традиція”: і сімʼї у них традиційні, і влада традиційно авторитарна, і ґендерні ролі та, звісно ж, сексуальне та домашнє насильство, яке набуло форми епідемії.
Близько 40% російських чоловіків переконані: якщо чоловік утримує дружину, він набуває певної влади над нею. Наприклад, може заборонити їй ходити на роботу або користуватися банківськими картками без його дозволу. Проте, статистика промовисто заявляє, що це лише один із симптомів суспільства, що хронічно нездужає на мізогінію. До того, ж не найгірший.
Найпоширенішою причиною смерті російських жінок за останню декаду стала “сильна рука” їхніх же “захисників”, голів сімей — чоловіків, за чиєю спиною вони традиційно прагнули почуватися “как за камєнной стєной”. Так, за даними Центру “Насілію.нєт”, жінки складають 75% з усіх офіційно зареєстрованих потерпілих від домашнього насилля в Російській Федерації, а після одруження — цей показник зростає до разючого 91%.25
З усіх вбивств жінок, що були зареєстровані в Росії 2020–2021 роках, понад 70% було скоєно їхніми партнерами та родичами. Детальніша статистика вражає своєю постійністю: за даними Міністерства внутрішніх справ, у 2021 році 1 315 жінок були вбиті людьми з їхнього близького кола, а у 2022 році ця цифра становила 1 311 подібних випадків. Водночас 79% росіянок, які були засуджені за умисне вбивство — захищалися від домашнього насилля. Для порівняння: всього 3% засуджених за перевищення самооборони чоловіків захищалися від своїх партнерок.
Мілітаризм і сексуальність образу воїна-захисника стали частиною національного дискурсу, що корелюється з архаїчним розумінням влади і “сильної держави”…
“Повинен чоловік дружину свою карати” — крізь 5 сторіч мовить до нас автор порадника з усіх сфер життя (в тому числі — подружнього), протопоп Сільвєстр. У 2017 році російська влада зробила черговий крок назустріч до середньовіччя та наблизила настання побутового устрою, зазначеного як ідеал в книзі “Домострой” — відтоді домашнє насильство у Рофійській Федерації є декриміналізованим і адміністративний штраф за цей вид злочину становить від 5 000 до 30 000 рублів (приблизно від 2 890 до 16 500 гривень). В Крємлі переконані, що такі дії не мають нічого спільного із втручанням держави у сімейні справи, навпаки, це — всього лиш акт турботи від уряду, що має сприяти створенню міцних сімей. Байдуже, що у цих сім’ях вбивають жінок, головне — щоб вони були традиційними.
Росія не підписала Конвенцію Ради Європи з питань запобігання насильству щодо жінок і домашнього насильства (Стамбульська конвенція), вважаючи, що національного законодавства достатньо для захисту, а конвенція суперечить традиційним цінностям. Російські політики стверджують, що конвенція сприяє “ґендерній ідеології”, яка, на їхню думку, загрожує культурним нормам країни. В країні, де щодня породжують та культивують сотні теорій змов, впевнені: конвенцію можуть використовувати як інструмент для впровадження нових соціальних норм, що суперечать традиціям. Деякі політики також висловлюють стурбованість, що ця конвенція може підірвати національний суверенітет і стати причиною міжнародного тиску на Росію. Відтак там намагаються уникати поняття “ґендерна рівність” через його демонізацію, а під виглядом “традиційних цінностей” у політиці та культурі пропагують архаїчні ґендерні системи, які повсякчас модифікувалися, втім по суті залишалися сталими та добре себе почувають в сучасній Росії.
Поки Москва думає про себе як про об’єднувачку земель та чимдуж намагається урівняти культурні нерівності, асимілюючи поневолені народи та нав’язуючи їм свої погляди на “правильність”, в деяких регіонах країни, з культурних чи релігійних міркувань, досі практикують такі мізогінні практики, як фемініцид, вбивства “в ім’я честі”, дитячі шлюби, шлюби з примусу, викрадення жінок та дівчаток для одруження з примусу, а також жіноче обрізання.
Нещодавно, вперше в історії Росії, було оголошено вирок лікарю, що провів операцію обрізання 9-річній дівчинці в Інгушетії. Скаргу про порушення прав було зареєстровано в листопаді 2021 року в Європейському суді з прав людини, а вже наприкінці січня 2022 року в Росії винесли вирок лікарю за “навмисне заподіяння легкої шкоди здоров’ю”. Його покаранням стало зобовʼязання сплатити штраф у 30 000 рублів (9 000 гривень). Щоправда, за повідомленнями медіа, обвинуваченого негайно звільнили від покарання “через закінчення терміну давності”. До слова, операцію проводили у 2019 році.
За оцінками ООН, нині у світі живе 200 мільйонів жінок, які постраждали від практики обрізання, а у 2024 році у всьому світі майже 4,4 мільйона дівчат — або понад 12 000 щодня — перебували під загрозою каліцтва геніталій.26 “Ви здивуєтеся, але в мене це було двічі в житті. Я, не попередивши маму, пішла й зробила. Щоб не ходити, як невгамовні в інтимному плані, щоб втихомирити свою пристрасть. Так нам розповіли”, — каже Мадіна, мешканка одного з високогірних сіл в Дагестані, мусульманській частині Росії.27
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
ʼКоли Мадіні було 7 років, їй провели ще одну операцію, цього разу за ініціативою її матері, яка не була поінформована про попередню процедуру. Дорослі так детально пояснили необхідність обрізання, що Мадіна не має сумнівів у його доцільності й до сьогодні. Вона переконана, що обрізані жінки живуть так само, як і всі інші, й порівнює цю процедуру з проколюванням вух — для когось це болісно, а хтось не відчуває ніякого дискомфорту.
Жіноче обрізання розглядається як спосіб контролю за жіночою сексуальністю. Це явище й досі не вивчене в Росії, адже немає точної інформації про кількість постраждалих від нього на Північному Кавказі.28 Збір офіційної статистики наразі унеможливлює те, що такі операції часто відбуваються за межами медичних закладів і здійснюються літніми жінками в гірських селищах, тому єдиним (і не надто надійним) джерелом інформації здебільшого виступають місцеві жителі. У 2016 році правозахисні організації почали досліджувати це питання і, шляхом опитування, зʼясували, що в Дагестані та Інгушетії відомо щонайменше про півтори тисячі випадків жіночого обрізання. Тепер ми можемо лише уявляти, наскільки більшою є ця цифра насправді.
Втім, Крємль вважає, що Росія має проблеми важливіші, ніж жахаюча статистика різнопланового та системного насилля над жінками. У 2020 році Путін вніс зміни до Конституції, які, крім продовження його правління, включили поправки, спрямовані на підтримку традиційних сімейних цінностей. Нова формула визначає шлюб як “союз чоловіка і жінки”, водночас уряд Російської Федерації зобов’язується здійснювати “єдину соціально орієнтовану політику щодо збереження цих цінностей”.
Під цим соусом, державі вдало вдається культивувати нову нормативну маскулінність, яка відрізняється від слабкої у совєцьку і постсовєцьку добу. “Справжній” російський чоловік сучасного зразка — це той, хто відкидає демократичні цінності та стереже національні, але водночас користується плодами лібералізму — поважає приватну власність та має економічну незалежність. Звичайно, він патріотичний і готовий захищати країну навіть на території іншої країни.
Мілітаризм і сексуальність образу воїна-захисника стали частиною національного дискурсу, що корелюється з архаїчним розумінням влади і “сильної держави”. Путін, чиє лідерство демонструє риси токсичної маскулінності, задає росіянам стандарти того, яким повинен бути цей “справжній” чоловік. Він має відповідати традиційній ґендерній ролі: бути холоднокровним, раціональним, беземоційним, рішучим захисником батьківщини. Однак з віком Путін все менше відповідає цьому образу, і все більше компенсує це через насильство. Його образ як лідера країни став взірцем для цілої нації, пропагуючи агресію та культ фізичної сили. У Росії ідея чоловічої нормальності все більше проявляється через зневагу та ненависть до всього фемінного, що відображається в мові, культурі та поведінці.
Професорка історії та італознавства Ньюйоркського університету, яка є експерткою з авторитарних режимів та їх керівників, Рут Бен-Гіат досліджує роль авторитарних лідерів, їхній вплив на суспільство і те, як вони використовують різні інститути для підтримки своєї влади. На її думку, авторитарний лідер потребує великих мас людей, яких можна організовувати та контролювати:
“Йому потрібні натовпи, щоб вітати його успіхи, пропагандисти і юристи, щоб приховувати його корупцію, військові та служби безпеки для ведення внутрішніх і міжнародних війн, а також матері, які народжують всіх цих людей. Йому потрібні чоловіки, які б приймали та виконували його модель жорстокої маскулінності, і жінки, які служать як трофеї та активи, що підтверджують свою підпорядкованість системі”.29
Вона переконана, що такому лідеру також потрібні ворожі особи для того, щоб їх заарештовувати, переслідувати та використовувати для поширення страху: “Жінки та особи ЛҐБТ завжди були такими ж ворогами для авторитарного лідера, як і політична опозиція, прокурори та преса. Протягом сторіччя гендерна політика авторитаризму спиралася на токсичну тріаду гіпермаскулінності, мізогінії та гомофобії, які діяли разом з руйнівним ефектом”. Цілком логічно, що у той час, як максимальний штраф за домашнє насильство у Російській Федерації складає 30 000 рублів (приблизно 16 500 гривень), порушникам закону про “ґей пропаганду” загрожує штраф до 400 000 рублів (близько 272 000 гривень), компанії змушені будуть заплатити до 5 мільйонів рублів (більше ніж 3 мільйони гривень).30 Окрім того, іноземці та особи без громадянства ризикують потрапити до в’язниці або бути депортованими з Росії, якщо вони не підкоряться закону.
Гіпермаскулінність — один з ключових компонентів успіху авторитарного лідера. Культ особистості в авторитарних державах побудований на ідеалізації образу чоловіка, який безкарно бере все, що йому заманеться. Такий образ виправдовує використання насильства, корупції та інших інструментів неліберального правління. Рут Бен-Гіат стверджує, що Путін сповідує цю традицію, перетворивши своє тіло на невіддільну частину своєї ідентичності як захисника національної гордості та сили Росії. Одним із яскравих прикладів є його зображення під час риболовлі в Південному Сибіру у 2007 році, яке підкреслює образ “звичайної людини”, яка займається повсякденними справами, але також є чоловіком, який перевершує всіх інших і має унікальну здатність бути героєм і рятівником нації. До того ж, війна Росії проти України може бути ще одним проявом токсичної маскулінності Путіна, бо через старіння він всіляко намагається підтвердити, що він ще в “строю”, “справжній мужик”. Для цього йому дуже вигідно технологічно додали до публічного образу “мачо” стосунки зі значно молодшою Аліною Кабаєвою.
Ґендерна рівність передбачає зміну соціальних відносин, тому, на думку Бен-Гіат, такі як Путін, відчувають загрозу своєму статусу через ці зміни, а ще через ймовірність розподілу економічної та соціальної влади. Вона вказує на те, що прагнення обмежити тілесну автономію жінок і антиабортні політики є стандартними практиками авторитаризму. У ширшому сенсі мізогінія впливає на політику, оскільки сильні лідери прагнуть протистояти зміні соціальних норм, адже вони загрожують задоволенню “природних” чоловічих бажань: “Мізогінія пов’язана з насильством і корупцією, оскільки вона сприяє перебудові суспільства таким чином, що чоловікам дозволяється діяти безкарно”.
***
“ЄСЛІ ВАМ ТАК нравіца Джокєр, то пачєму вам не нравіца Олєґ Соколов?” — іронізував міністр культури Росії Владімір Мєдінскій, коли під час одного з культурних форумів його попросили охарактеризувати науковця.
Олєґ Соколов не відхрещувався від своєї провини, навпаки — стверджував, що усвідомив її повністю та планував, “завершивши справи” й попрощавшись з дітьми, покінчити з життям. Що ж тоді він робив із розкладеними по пакетах рештками Анастасії Єщєнко — сформулювати науковцю не вдалося.
Попри загальне суспільне засудження, поки тривало слідство, історик отримав і чимало підтримки. Так, його сльози у залі суду розчулили правозахисника Ґєннадія Макарова до того, що в мережі з’явилася петиція під заголовком “Спасьом Соколова”.
Зрештою, лінія захисту будувалася не на запереченні скоєного злочину, а на вже знайомому нам до гикавки твердженні, що “всьо нє так адназначьна”. Намагаючись відмити не руки, проте совість, корінь зла шукали і в повному місяці, і в містичній силі цих місцин (в сусідніх будинках герой викоханого росіянами Достоєвскава Радіон Раскольніков приклався сокирою до голови літньої жінки), проте головним наративом лишалася історія ворогування науковця з Євґєнієм Панасєнковим. Саме його “таємна змова” (наявність якої слідству встановити не вдалося) із майбутньою жертвою й стала причиною тієї листопадової трагедії. Свідомо чи підсвідомо, та такі висновки певним чином робили Анастасію співучасницею власного ж вбивства — керованою одним чоловіком, задля його ж особистої помсти іншому.
Пам’ятаємо: “Жена віновата ісконі бє”, як заповідає намодна з багатьох давніх пасток, з якою росіяни сторіччями живуть в сліпій злагоді.
Espreso.tv. “Схеми” ідентифікували окупанта і його дружину, які схвально обговорювали зґвалтування українок”. 15 квітня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2xzhujkk [Станом на березень 2025]. ↩︎
Francis Fukuyama. Financial Times. “Putin’s war on the liberal order”. 4 березня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/ycktums9 [Станом на березень 2025]. ↩︎
Наталія Плюта, Роман Михальчук, Світлана Косяк. “Статус жінки в епоху середньовіччя: упослідження та дискримінація”, Вісник науки та освіти, №9 (15), 2023. [Online]. Доступно: http://perspectives.pp.ua/index.php/vno/article/view/6687/6722 [Станом на березень 2025]. ↩︎
Forbes.ua. “Створення і підйом Московської держави. Сьома лекція Тімоті Снайдера”. 6 листопада 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2bg29aby [Станом на березень 2025]. ↩︎
В.В. Яговец. “Статус женщины в древнерусском обществе”, Вестник Санкт-Петербургского университета, 2009, Серия 2, Вып.4. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/254d5qmh [Станом на березень 2025]. ↩︎
Олена Чебанюк. Локальна історія. “Мужики обнімають баб і вогні гасять”. Снохацтво у російських селах”. 7 березня 2024. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/29oytzhq [Станом на березень 2025]. ↩︎
Юрій Винничук. Збруч. “Орда? Ні, гірше орди”. 20 квітня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/24wq6qo6 [Станом на березень 2025]. ↩︎
Николай Костомаров. Домашняя жизнь и нравы великорусского народа в XVI и XVII столетиях. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/22v9nny3 [Станом на березень 2025]. ↩︎
Володимир Шаповал. Самодержавство. Енциклопедія історії України. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2ahzz8xl [Станом на березень 2025]. ↩︎
Дописувачі Вікіпедії. Історія юридичних прав жінок [Online]. Українська Вікіпедія. 28 січня 2025. Доступно: https://surl.li/judyuz [Станом на березень 2025]. ↩︎
О. Воронина. “Гендерное измерение политики и культуры в России”, Ярославский педагогический вестник, 2016, №4, С. 172-177. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/26jtmy4b [Станом на березень 2025]. ↩︎
Радіо Свобода. “Путін підписав указ про захист традиційних цінностей”. 9 листопада 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/26o6j9vt [Станом на березень 2025]. ↩︎
БEZФОРМАТА. “Достигать успехов – в характере женщин России”. 8 березня 2019. [Online]. Доступно: https://surl.li/ziauta [Станом на березень 2025]. ↩︎
Кристина Закурдаева. Настоящее Время. “Патриархальный ренессанс: почему в России сегодня нет феминизма”. 8 березня 2017. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/24zv8duk [Станом на березень 2025]. ↩︎
Русская Православная Церковь. “Святейший Патриарх Кирилл поставил подпись под Обращением граждан за запрет абортов”. 27 вересня 2016. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/25gga922 [Станом на березень 2025]. ↩︎
Ольга Лазарева. RTVI. “РПЦ предложила запретить россиянкам аборты без разрешения мужей”. 27 жовтня 2023. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/26qwqy8p [Станом на березень 2025]. ↩︎
Ігор Бережанський. ТСН.ua. “У Росії жінок закликали думати не про освіту та карʼєру, а народжувати якомога раніше”. 18 липня 2023. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/27s9pdxa [Станом на березень 2025]. ↩︎
Любов Чижова. Радіо Свобода. “Pussy Riot: рік після вироку”. 17 серпня 2013. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/22jw9o8u [Станом на березень 2025]. ↩︎
Север.Реалии. “Будешь феминистом, теперь держись”. Зачем нужны антиженские законы”. 16 квітня 2023. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/25mx4y6m [Станом на березень 2025]. ↩︎
Spectre Journal. Feminist Resistance Against War. 17 березня 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/28tf76wr [Станом на березень 2025]. ↩︎
Вита Чикнаева. Черта. “Управленческий патриархат: сколько женщин находится у власти в России”. 16 березня 2021. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/242uleab [Станом на березень 2025]. ↩︎
Насилию.нет. “Статистика домашнего насилия в России и в мире”. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/25fubpas [Станом на березень 2025]. ↩︎
Катерина Кадакова. Divoche.media. “У 2024 році майже 4,4 мільйона дівчат і жінок загрожує каліцтво статевих органів. В ООН закликали припинити “ганебну практику”. 7 лютого 2024. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2dft4rfl [Станом на березень 2025]. ↩︎
Кирилл Михайлов. Настоящее Время. “Жертва женского обрезания об операции: “Я лично своей девочке буду делать”. 19 серпня 2016. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/263mczcj [Станом на березень 2025]. ↩︎
Новости ООН. “Случаи “женского обрезания” на Северном Кавказе: по следам наших публикаций”. 6 лютого 2022 [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2b6zjb8j [Станом на березень 2025]. ↩︎
Ruth Ben-Ghiat. “Hypermasculinity, Misogyny, Homophobia: The Toxic Triad of Authoritarian Gender Politics”. 9 листопада 2023. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/24q2yupx [Станом на березень 2025]. ↩︎
Ярослав Прищепа. Суспільне. Новини. “Росія схвалила розширення заборони на “гей-пропаганду”. 24 листопада 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2asbpzr5 [Станом на березень 2025]. ↩︎
Коротка історія мізогінії
Найдавніше упередження у світі
Джек Голланд
Це дивовижно відверте розслідування давньої, повсюдної, тривалої і абсолютно нічим невиправданої несправедливості, якої зазнала половина населення планети лише через те, що їй випало народитися жінками, а не чоловіками.
Ця книга — перший крок до випалювання з себе упереджень, зневаги і ненависті проти жінок. Читайте і наближайте настання післямізогінної ери разом із нами!
