Гіпернормалізований світ

Це було назавжди, поки не скінчилося...

Ілюстраторка

Антоніна Семенова
Гіпернормалізований світ

“Хочу в Париж”, — казав Дімка Корєньков.

Відтоді як він прочитав “Трьох мушкетерів” (“Les trois mousquetaires”, 1844) Александра Дюма, Корєньков був одержимий цим містом: мріяв пройтися там, де колись ходив Наполеон, постояти під склепіннями собору Паризької Богоматері, зʼїсти вуличних печених каштанів, доторкнутися до Ейфелевої вежі.

“Париж став для нього реальнішим за всю нудну буденність, що його оточувала”, — каже наш оповідач, шкільний друг Корєнькова. Особиста мрія Корєнькова про Париж “надавала йому індивідуальності, вирізняла з-поміж інших”, і в цьому світі “він не мав конкурентів”.

Він ніс цю мрію крізь усе життя: крізь юність, службу в армії, шлюб, батьківство і крізь ту виснажливу буденність, що з’їдала його в маленькому закутку Совєцького Союзу, серед Уральських гір. Мрія тьмяніла, згасала, але ніколи не зникала повністю. Корєньков вивчив французьку мову, слухав французьку музику, читав французьку літературу. Та подорож до Західної Європи для пересічного робітника СССР була абсолютно недосяжною. Такі закордонні відрядження могли отримати лише обрані апаратники та вищі посадові особи профспілок.

З часом Корєньков усвідомив ці обмеження. Тепер, уже в літах, він з головою поринає в роботу, беручи на себе додаткові обов’язки, рветься у партійну політику, мчить до своєї мрії, доки вона не зникла. З’являється одне службове відрядження, але дістається іншій людині з іншого відділу. Пригнічений, Корєньков готується до виходу на пенсію. І раптом виникає ще одна майже неймовірна можливість: цінному працівникові пропонують дві путівки до Парижа.

Корєньков благає, вмовляє, переконує і домагається путівок. І коли нарешті їх отримує, то витрачає місяці на підготовку: заповнює нескінченні бланки, збирає довідки, виконує всі бюрократичні вимоги й готується здійснити свою мрію.

Вийшовши з літака, Корєньков відчуває глибоке піднесення. Він бачить Ейфелеву вежу, Мулен Руж. Він розмовляє французькою з парижанами й куштує справжній абсент і перно. Тієї миті все його життя — праця, служіння СССР, партії, самій совєцькій системі — здається цілком виправданим.

А потім його вуха вловлюють розмову між, імовірно, марсельським водієм автобуса й іншим чоловіком. Вони розмовляють російською мовою без акценту. Корєньков сильніше натискає долонею на каміння розкішного маєтку — і відколупує шматок дешевої фарби, густо намащеної на фальшиву кладку. Це пап’є маше. Він, розгублений, біжить вулицями; він усвідомлює, що Ейфелева вежа насправді не вища за телевежу в його місті. Весь цей світ був побудований у СССР. “Це була гігантська театральна декорація, розтягнуте на рамі розмальоване полотно”. Він усвідомлює, що все ще перебуває в Совєцькому Союзі. 

“Ніякого Парижа не існує. Ніколи й не було”.

Письменник-фантаст Міхаіл Вєллєр, російський автор, народжений в Україні, написав це абсурдистське оповідання 1990 року — саме тоді, коли покоління совєцьких громадян почало здирати фарбу зі своєї реальності й усвідомлювати, що все довкола було лише декорацією. Ідея не була новою: за десятиріччя до того трупа лєнінґрадських клоунів веселила свою публіку історією про те, що всі туристи в Совєцькому Союзі — це насправді найняті актори. Та по-справжньому моторошною оповідь робить не поїздка Корєнькова до Парижа, а те, що він зробив, аби туди потрапити. Він цілковито присвятив себе служінню совєцькій економіці, армії та політичній машині — в ім’я тієї свободи, яку йому обіцяла держава. Та все це виявилося брехнею.

Історія закінчується, перш ніж ми дізнаємося про долю Корєнькова. Чи обʼєднав він своїх колег проти режиму Потьомкіна? Чи зламався, спустошений і пригнічений? Або ж, що найімовірніше, просто повернувся до свого життя в Совєцькому Союзі, вже цілком усвідомлюючи абсурдні вигадки, на яких трималася система? Чи можливо, що в глибині душі Корєньков знав, що ніколи не побачить Париж?

Алєксєй Юрчак вважає цю історію особливо корисною для розуміння совєцької догми “заґраніца — закордоння”.

“Поняття “заґраніца” відображало химерне поєднання ізольованості й удаваної відкритості в совєцькій культурі, — пише Юрчак. — Більшість совєцьких людей вірили, що комуністичні ідеали й цінності, які вони нібито демонструють світові, є по суті “інтернаціоналістичними” й спрямованими назовні. І водночас вони чудово знали, що подорож до світу за кордоном насправді неможлива”.

На думку Юрчака, це було прикладом гіперреальності. Форма істини, яка не мала бути обʼєктивно правдивою, оскільки була загальноприйнятою і в неї глибоко вірили. Совєцький Союз був диктатурою пролетаріату, але, схоже, без жодних робітників; він був нібито космополітичним та інтернаціоналістичним, однак ізольованим та відрізаним від світу; це була імперія, яка вірила в антиколоніальне визволення; він був вільним і репресивним водночас. Ця гіперреальність визначила останні розділи історії Совєцької імперії — які Юрчак називає “пізнім соціалізмом”.

Здається, що ми знову скочуємося до тих самих моделей, які визначали совєцьку громадськість…

Свою думку про розвал СССР висловлюють безліч авторів. Більшість із них зосереджені на гнітючій всеосяжності совєцького режиму, на брехні та пропаганді, тотальному контролі й ідеологічній непослідовності системи. Існують різні варіації на цю тему: прихильники Лєніна й Маркса розповідають казку про спотворену мрію, в якій узурпатори викрали ідеологію і зрештою були повалені; консерватори стверджують, що ця отрута була закладена у філософію з самого початку. Інші ж кажуть, що система працювала так, як і передбачалося, і совєцьке життя було настільки хорошим, наскільки це було можливо. 

Підривною фігурою в цій галузі досліджень Юрчака робить те, що він не вважає Крємль джерелом всієї влади в СССР, не вважає такими й регіональні комітети. Він стверджує, що звичайні громадяни совєцької системи відігравали вирішальну роль у продовженні існування своєї парадоксальної системи. Звичайні люди — незалежно від того, чи підтримували вони режим, були дисидентами, чи, що більш імовірно, займали проміжну позицію — були активними учасниками цього театру. Вони, повертаючись до історії Вєллєра, фарбували фасади й зображували французьких водіїв автобусів. Вони були співавторами цієї вигадки.

Юрчак, який описує їхню ситуацію без моралізаторства, придумав термін для мови та дискурсу, за допомогою яких громадяни й Союз спільно згладжували всі ці невідповідності — як вони зробили гіперреальність справжньою. Він назвав це “гіпернормалізацією”.

У своїй книзі “Це було назавжди, поки не скінчилося” (“Everything Was Forever, Until It Was No More”, 2005) Юрчак вміло ілюструє не те, як суспільство продовжує існувати в умовах автократії, а те, як воно активно сприяє її збереженню через мільйон щоденних дій.

Минуло понад три десятиріччя відтоді, як гласність випадково змусила совєцьку політичну еліту усвідомити свою співучасть у системі та підштовхнула її до руйнування цієї системи. З руїн Совєцького Союзу постало відчуття, що людство звільнилося від лещат подібної автократії та обрало натомість дещо краще — те, що Френсіс Фукуяма назвав “кінцем історії”.

Але останніми роками до нас знову підкралася тривожна перспектива. У новій російській автократії, одержимій завоюванням сусідніх земель; в Америці, де зірка реаліті-шоу перетворила найпотужнішу демократію світу на безглуздий карнавал; і по всій Європі, де роздратоване й відчужене населення розглядає можливість повернутися до затишних обіймів неліберальної недемократії, — здається, що ми знову скочуємося до тих самих моделей, які визначали совєцьку громадськість.

Юрчакова концепція гіпернормалізації не може пояснити всі аспекти нашого сьогодення. Але це корисний інструмент для розуміння людської здатності раціоналізувати абсурдні ситуації у великому масштабі. Ми схильні до цього значно більше, ніж усвідомлювали раніше.

Владімір Путін і Дональд Трамп — свідомо чи несвідомо — по-своєму скористалися цим фактом. Їхні політичні проєкти суперечливі настільки, що виглядають ніби пародія на них самих. Вони зробили маси співучасниками досить великих брехень. Вони вигадали нові лексикони для цієї колективної диктатури і перетворили мову своїх реакційних, корумпованих рухів на лінгва франка.

Наша коротка історія з цим ілюзорним станом дає певні підказки, як із нього вирватися, але досвід показує, що зручніше й легше залишатися в ілюзії.

Злет і занепад
пізнього соціалізму

Коли Іосіф Сталін помер, перед політбюро Совєцького Союзу постала незручна правда. Вони — свідомо чи зі страху — сприяли корумпованому, недолугому теророві, який забрав мільйони життів і тримався на культі особистості параноїдального божевільного.

Їм потрібно було не лише переконати самих себе, що система зможе існувати після Сталіна, їм треба було запевнити в цьому й усіх інших. Механізми геноцидного режиму мали скасувати, але для того, щоб переконати все совєцьке населення рухатися далі, потрібна була змова небачених масштабів.

Саме це намагався зробити Нікіта Хрущьов у 1956 році, коли виголосив свою так звану таємну промову, що насправді мала назву “О культє лічності і єго послєдствіях”. У ній Хрущьов запропонував нову совєцьку систему, яка, на його думку, буде доступнішою для мас. “Лєнін завжди наголошував на ролі народу як творця історії”, — заявив Хрущьов на зʼїзді партії. Він наполягав, що нова Комуністична партія буде “живим і творчим організмом”. 

Держава мала покласти край нерозбірливому терору й послабити зашморг цензури медіа, водночас засоби масової інформації полегшили б публічну комунікацію. Але це супроводжувалося очікуванням, що комунікація так чи інакше служитиме державі.

Система вимагала “масової участі у відтворенні авторитетних форм і представлень системи”, пише Юрчак. Вона була задумана як така, що проникає всюди й водночас лишається невловною, існуючи поза межами політбюро і прем’єрів.

Юрчак наводить приклад Марти, яка викладала ідеологію в Лєнінґраді. “Щоразу, коли [голові уряду Лєоніду Брєжнєву] присвоювали новий орден, я мала стежити, щоб наші районні художники, працюючи всю ніч, домалювали цей орден на всіх його портретах у районі”. Зміни відбувалися вночі, щоб до ранку всі в районі могли вдавати, що цей орден був там завжди. “Цей факт символічно подавався не як зміна, а як незмінність”.

Десятиріччями після смерті Сталіна існувала змова, спрямована не тільки на прийняття совєцької системи, а й на участь в обґрунтуванні її існування.

Гіпернормалізація, стверджував Юрчак, не просто пронизувала кожен аспект совєцької культури — вона “перетворилася на самоціль”.

Система справді децентралізувалася: не в плані керівництва, а в плані функціонування. Звичайних совєцьких громадян закликали робити комуністичну систему вічною, природною, послідовною і всуціль буденною. Це була система, в якій об’єктивні факти життя в Совєцькому Союзі змінювалися, щоб відповідати державній ідеології, яка сама по собі була гнучкою й часто змінювалася.

Ніхто не приймав Совєцький Союз за справжню демократію, але його громадяни юрмами йшли на виборчі дільниці, щоб проголосувати за представників різних рівнів влади. Мало хто вірив, що газети повідомляють правдиві новини, принаймні точно не такі, що суперечать офіційній державній риториці, утім громадяни регулярно їх читали. Молодь сумлінно відвідувала збори комсомолу, Комуністичного союзу молоді.

Дослідники совєцької системи часто описують ці ритуали як вимушені, продиктовані страхом репресій або навіть як прикриття для назрівання деяких латентних революційних думок. Але Юрчак бачить більш буденну реальність. “Участь у цих заходах підтверджувала, що ти є “нормальною” совєцькою людиною”, — пише він.

У стані гіпернормалізації річ не в тому, що якийсь конкретний учинок чи рішення є неправильними. Альтернатива участі в совєцькій системі полягала в тому, щоб не брати участі. Можливо, байдужість або утримання від голосування зрештою призвели б до покарання з боку держави, але насамперед це зробило б вас “ненормальним”. Було нормально бажати збереження держави, а прагнути замінити її хаосом і невизначеністю, що чатували поза нею — ненормально. Хтось намагався думати про це якомога менше, хтось терпів, хтось користався з неї, а дехто брав участь із такою завзятістю, що його поведінка балансувала між пародією та лояльністю.

Дехто, певна річ, хотів, щоб держава перестала існувати або змінила свою форму. Були активісти, дисиденти та письменники, які уявляли постсовєцьку реальність — особливо в республіках на Заході. Вони не були ані цілковито забороненими, ані невідомими. “Однак більшість людей, — пише Юрчак, — вважали дисидентів несуттєвими”.

Це була змова між тими, хто керує, й тими, ким керують, — змова зберегти порядок і послідовно запобігати хаосу та невизначеності. Адже, думали вони, приймати щоденний абсурд системи, виплеканої Сталіним, усе ж краще, ніж зіткнутися з новою системою, яку може принести чергова революція.

Проте совєцький народ не був дурним. Він розумів, що вибори фіктивні, що партійні вожді збагачуються, проповідуючи комуністичну ідеологію, і що тягар цієї нормальності диктує, як можна і як не можна проявляти себе. Отже, ця гіпернормалізація була не стільки ілюзією, скільки іронією.

Навіть висміюючи державу та її численні божевільні ритуали, він водночас їх нормалізував…

Ця іронія могла доходити до крайнощів. Оскільки совєцький народ не міг щиро самовиражатися, й був змушений виконувати ці щоденні ритуали і відтворювати прояви комунізму, то деякі люди робили це настільки завзято, що це перетворювалося на форму творчого самовираження, замкнену на самій собі. 

Це і є “стьоб” — пародія та лояльність водночас. Перефразовуючи філософа Міхаіла Бахтіна, Юрчак зазначає, що стьоб “не можна розуміти просто як форму опору авторитетним символам, оскільки він також передбачає почуття спорідненості та теплоти до них”.

Проявляти стьоб означало приймати символи влади, як того хотів Крємль, але з таким завзяттям, що межувало між іронією та щирістю. Було неможливо визначити — і виконавець цього ніколи не розкривав — де закінчується гра і починається політичне послання, і навпаки. Ба більше, сам виконавець міг не знати, де завершується його лояльність і починається критика держави (якщо починається взагалі).

Стьоб, пояснює Юрчак, потребував такої “міри надідентифікації” із совєцькою системою та її символами, що часто було неможливо сказати, “чи це форма щирої підтримки, тонкої насмішки, чи химерна суміш обох”.

17 травня 1991 року лєнінґрадська телевізійна станція транслювала на всю територію Совєцького Союзу програму під назвою “Пятоє колєсо”. Ця популярна програма зазвичай досліджувала політичне й культурне минуле СССР, і мільйони людей регулярно її дивилися. Але в цьому випуску ведучі оголосили, що відхиляться від звичного формату. Замість того щоб говорити про відоме, вони висунуть кілька теорій про велику таємницю Союзу. Вони спробують пояснити, яким чином російський народ так рішуче повстав у 1917 році й побудував із руїн цілком нову систему. І знайшли досить незвичайне пояснення.

“Читаючи листування між [Владіміром] Лєніним й [Іосіфом] Сталіним, — розповів Сєрґєй Курьохін, художник, музикант, кінорежисер і співведучий того епізоду, — я натрапив на одну фразу: “Вчора я з’їв забагато грибів, але почувався чудово”.

Це, сказав Курьохін, стало для нього зачіпкою. Він висунув гіпотезу, що жодна революція не може бути настільки спонтанною, щоб змусити все населення змінити хід історії. Мексиканська революція була спричинена галюциногенним пейотом, як стверджували ведучі, і Жовтнева революція не виняток. “Архітектори кінця царської Росії їли чарівні гриби” — сказав Курьохін. І це ще не все.

“Ці люди перетворювалися на гриби, — продовжував він. — Іншими словами, я просто хочу сказати, що Лєнін був грибом”.

Звичайно, не було жодних доказів на підтвердження цієї думки, як і доказів твердження про те, що мексиканці скинули колоніальні кайдани завдяки галюциногенній рослині. Також не було цілком зрозуміло, чому ведучі так наполегливо відстоювали ці тези. Це була вершина абсурдності стьобу. 

Але інформацію подавали з такою серйозністю, таким удавано науковим тоном, що вона шокувала глядачів. Дехто сміявся, дехто був обурений чи збентежений, а дехто повірив. Це було порушенням офіційної лінії, але якщо це був прямий виклик верховенству партії — ніхто не міг сказати напевне, яким саме чином. 

Абсурдність цієї теорії поширилася навсібіч. Якщо для справжньої революції потрібні потужні психоактивні речовини, що знадобилося б совєцькому народові, щоб повалити систему пізнього соціалізму, яка занепадає? Або ж революція — настільки очевидно погана ідея, що для її стимулювання потрібна неймовірна доза психоактивних препаратів? Чи перебували совєцькі громадяни в безпеці, враховуючи, що Вєрховний Совєт суворо заборонив такі наркотики? 

За необхідності совєцькі громадяни могли б знайти спосіб перетворити цю брехню на правду. Вони могли б перетворити Лєніна на гриба.

У період пізнього соціалізму стьоб проявлявся у багатьох формах. Навіть висміюючи державу та її численні божевільні ритуали, він водночас їх нормалізував. І ця гіпернормалізація зробила совєцьку систему всеосяжною та міцною. Але вона все ж вимагала, щоб її одночасно підтримувала більшість совєцьких громадян.

Ґласность і пєрєстройка випадково знищили цю колективну відповідальність. Впровадження ринкової економіки разом із лібералізацією висловлювань і мистецтва означало повернення регіональних та індивідуальних ідентичностей, конкуренції за ресурси, абсурдизму, що існував поза совєцькою догмою, реального інакомислення та “ненормальної” поведінки. І раптом кінець системи став очевидним. Заголовок книги Юрчака підсумовує цей раптовий злам: “Все було назавжди, поки не скінчилося”.

СССР перестав існувати. Гіпернормалізація мови та риторики більше не була необхідною, і звичайні росіяни намагалися розібратися в новому політичному ладі. Але всі ці тенденції й тактики, гіпернормалізація та стьоб не зникли просто так. Вони змінилися й стануть корисними інструментами для нового покоління лідерів.

Пояснення Юрчака щодо пізнього соціалізму може здатися водночас знайомим і дещо чужим, залежно від того, з якої частини світу ви спостерігали за його розпадом. На Заході занепад СССР пояснюють досить прямолінійно: комунізм — це зла і саморуйнівна ідеологія, яка зрештою перемогла сама себе. Народи совєцької імперії врешті-решт втомилися від автократії і вирішили її скасувати.

Ця історія завжди була надто спрощеною. А ще гірше: вона була політично вигідною для Америки, єдиної супердержави, що залишилася, та нової адміністрації в Москві, яка готувалася запровадити “шокову терапію”.

Вона завжди ігнорувала той факт, що на попелищі імперії чимало росіян сумували за поверненням до своєї штучно створеної гіперреальності.

Акторські уроки
демократії від Росії

Якщо гіпернормалізація була своєрідним колективним ритуалом, покликаним підтримувати порядок, то нові російські громадяни зрозуміли: припинення цього ритуалу справді принесло хаос.

Частини СССР, що відкололися, ухвалювали швидкі рішення. Деякі, як-от країни Балтії, перейняли західну демократію. Інші, наприклад на Кавказі, просто повернулися до квазісовєцької системи у зменшеному масштабі — націоналізувавши свою гіперреальність і піднявши її на новий рівень. У Туркменістані Сапармурат Ніязов без жодних зусиль перейшов від посади першого секретаря Компартії до звання Туркменбаші — глави всіх туркмен.

Ті, хто залишились у центральному фоє імперії, застрягли в підвішеному стані й почали замислюватись, чи можна повернутися до порядку.

Владімір Жиріновскій увійшов у цю нову політичну боротьбу як людина-стьоб. Практично невідомий до розпаду Совєцького Союзу, він очолив Ліберально-демократичну партію (ЛДПР) в новоствореній незалежній Російській Федерації і швидко дав зрозуміти, що його не цікавлять ані лібералізм, ані демократія. “Нічого не може статися без голоду, страху й насильства, — заявив він під час передвиборної кампанії 1991 року. — Я кажу цілком відверто: коли я прийду до влади, буде диктатура”.

Один із його прихильників, колишній совєцький законодавець, сказав журналісту, що Жиріновскій “перший у цій країні, хто говорить правду”. Багато хто погоджувався, і на виборах того року він отримав понад шість мільйонів голосів, посівши третє місце. А за два роки його ЛДПР приголомшила всіх, виборовши перше місце на парламентських виборах.

Його витівки ставали дедалі шаленішими з кожним роком. Він постійно встрявав у бійки, водився з неонацистами, хоча сам був дитиною німецьких євреїв, жбурнув горщик із рослиною в єврейських протестувальників у Франції, його фотографували голим, а ще він мав слабкість до стрипклубів.

Жиріновскій не був сатириком, але, здавалось, отримував задоволення від того, що виставляв себе на посміховисько. Він був екстремістом, та росіянам подобалася його відвертість. Політик був настільки вправним у пустощах і витівках, що багато хто підозрював — і, можливо, небезпідставно, — що він мав зв’язки з КҐБ.

У 1994 році, готуючись до своєї другої президентської кампанії, Жиріновскій погодився на інтервʼю для журналу “Плейбой” (“Playboy”). Кореспондент приєднався до нього, коли кандидат подорожував Волґою на невеликому круїзному лайнері. (Спочатку Жиріновскій намагався взяти за це 15 тисяч доларів, але потім поступився).

“Наш успіх полягає в нашій оригінальності”, — сказав він “Плейбой”.

Протягом кількох наступних інтервʼю Жиріновскій тимчасово відмовився від своєї бравади. “У певному сенсі, — сказав він про свою кампанію, — це політичний шок, політичний наркотик”. Але за цим стояла цілком реальна мета відновити кордони СССР і ще більше посилити російський вплив. Росія має почати, на його думку, із захоплення Севастополя і простягнутися аж до Кавказу та Центральної Азії. “Нам потрібно змішати населення, щоб зʼявилися люди зі змішаною кровʼю”, — заявив він.

Короткі миті чесності межували, як висловилася журналістка, із потоком сексуальних домагань. (У якийсь момент Жиріновскій пропонує перервати інтерв’ю для групового сексу).

Жиріновскій був лише одним із каналів, через які росіяни намагалися зупинити розвал системи. Комуністична партія продовжувала збирати десятки мільйонів голосів і здобула переважну більшість на виборах 1995 року.

Дмитро Фурман називає цей період “проголошенням демократії за культурної й психологічної неготовності жити в умовах демократії”.

Ані Жиріновскій, ані Ґєннадій Зюґанов, генеральний секретар Компартії, не мали справжньої влади. Вона зосередилась у руках президента Боріса Єльцина та нових фінансових сил, які фактично володіли незалежною Росією. Вони не могли допустити повного реваншизму, адже це майже напевне означало б повторну націоналізацію їхніх активів, закриття їхніх бізнесових можливостей і, ймовірно, ув’язнення чи ще гірші наслідки. Тож вони рухались уперед, намагаючись водночас повернути ту саму залученість громадськості, яка так довго тримала при владі їхніх попередників.

Із завершенням переходу до імітаційної демократії не мало великого значення, хто займав пост президента, аби тільки він міг на ньому втриматися…

“З дивовижною швидкістю і легкістю було відкинуто гасло “Вся влада совєтам!”, як і все, що апелювало до забутих ідеалів совєцької епохи, — пише Фурман. — На зміну їм прийшли нові гасла, діаметрально протилежні старим: “Совєти і демократія несумісні!”. Заклик захищати демократію був таким самим порожнім і ритуальним, як і вимога нести прапор соціалізму.  Захист цієї слабкої демократії та її неміцної конституції напрочуд абсурдним чином уможливив найавтократичніші та неконституційні заходи.

Були опозиція, протести та спроби оскаржити владу Єльцина. Але, як пише Фурман, “що більш реакційними були форми цього спротиву, то рішучіше демократи приймали необхідність авторитаризму та силового придушення протестів”. У 1993 році, щоб усунути демократично обраних депутатів, які чинили опір конституційному перевороту, Єльцин відправив танки обстріляти Білий дім, осередок російської демократії.

З часом нова система, яку запроваджував Єльцин, ставала дедалі жорсткішою та статичнішою. Водночас виборці почали її приймати. Фурман розповідає історію літньої жінки в сюжеті новин: “Вона лаяла Єльцина як могла, з ностальгією згадуючи совєцький режим. І коли журналіст запитав її, кого вона підтримає на прийдешніх президентських виборах, вона відповіла: “Єльцина”. “А як же Зюґанов?” — “Коли Зюґанов буде президентом, тоді й голосуватимемо за Зюґанова”.

Фурман зауважує, що Росія була заповнена такими “літніми жінками”. І коли їх ставало дедалі більше, зникала будь-яка мотивація реально боротися за владу. “Лідери опозиції зайняли комфортну для себе й відносно стабільну політичну нішу й не мали жодного бажання ризикувати нею у боротьбі за владу”. І мобілізації проти цього статусу кво більше не буде, адже воно зовсім не скидалося на ту систему, яку описували в новинах. Як зазначає Фурман, “Об’єктивна інформація повністю зникла з медіа”.

У книзі Віктора Пєлєвіна “Вавілон” (1999) є сцена, де головний герой раптом усвідомлює суть російської імітації демократії.

Протагоніст, який став успішним рекламним менеджером — майстром збуту російських товарів в Америці за надзвичайно завищеними цінами — сидить в офісному кафетерії. Він дивиться по телевізору виступ президента Єльцина, а його колега випадково виказує таємницю.

“Ми його відтворюємо, — каже колега. — Президента, Думу, місцевих політиків і всіх інших. У 3D”. За його словами, голографічний Єльцин може вміститися на одній дискеті. Щоб підтримувати ілюзію, державні служби безпеки наймають людей, які ходять і розповідають, що зустрічали цих політиків. “Але це така величезна афера”, — каже протагоніст. Колега не погоджується: “За своєю природою кожен політик — це просто телетрансляція”.

Із завершенням переходу до імітаційної демократії не мало великого значення, хто займав пост президента, аби тільки він міг на ньому втриматися.

Навіть коли з’явилися докази, що Зюґанов насправді показав значно кращий результат на виборах 1995 року, ніж оголосили офіційно, він не став оскаржувати результати. Його роль у цій фікції полягала в тому, щоб бути лідером опозиції — і він не збирався зіпсувати все прагненням до перемоги. “Завданням опозиції було не здобуття влади, а здобуття дедалі менш доступних місць у безсилій Думі та здійснення дедалі слабшого тиску на владу”, — зазначає Фурман.

Так формувалася російська “імітаційна демократія”. Насправді це просто була інша форма гіпернормалізації: театральна версія демократичної держави, у якій кожен громадянин і політик мав відведену йому роль.

Тиха зброя
для тихих війн

“Війна закінчиться, — йдеться у плані. — Усе буде приведено до ладу і впорядковано. Ми витратимо все, що маємо (всі запаси золота, всю економічну міць і ресурси), на те, щоб обдурити і збити людей з пантелику”. Населенню промиють мізки, а його цінності будуть підірвані. Щоб реалізувати цей план, “ми знайдемо однодумців — союзників і прихильників — у самій Росії”.

Російську ідентичність і культуру буде підірвано та зруйновано — й замінено на пропаганду моральної розбещеності та насильства, покликану зруйнувати вроджену гордість за російськість. “Ми викорінимо духовні корені більшовизму, вульгаризуємо й зруйнуємо основи моралі народу… Зробимо їх шпигунами та космополітами. Ось як ми це зробимо”.

Коли Аллен Даллес, відомий перший директор Центрального розвідувального управління, виклав цей план, Совєцький Союз ще був на підйомі. Він представив план Конгресу в 1945 році, саме тоді, коли назрівала холодна війна. Однак минуло кілька десятиріч, перш ніж його нарешті вдалося втілити в життя. Коли СССР розколовся під вагою власної непослідовності, “план Даллеса” нарешті було втілено в життя. Коли російська громадськість усвідомила, що відбувається, було вже надто пізно, щоб його зупинити.

Цю історію розповідає український поет Борис Олійник у памфлеті 1992 року. Олійник був першим, хто повністю розкрив глибину і вплив цього легендарного плану. І в кожній дії Міхаіла Ґорбачьова та Боріса Єльцина Олійник бачив докази реалізації плану Даллеса. Пропаганда, знищення російської ідентичності, постмодернізм інтернаціоналістської держави — все це таємно робили американці. “Хіба ми не реалізували його програму?” — писав Олійник.

Памфлет Олійника поклав початок тисячам інших. Цей план Даллеса видавали й перевидавали — часто з поправками, вилученнями й додаваннями, щоб пристосувати його до ідеологічних уподобань конкретного автора. Газети, які сумували за совєцькою величчю, порівнювали план Даллеса з “Протоколами сіонських мудреців” — документом, що з’явився при царському дворі на початку 20 сторіччя й нібито розповідав про єврейську змову щодо контролю над європейськими державами через їхній вплив на банківську систему.

Здоровий глузд

Томас Пейн

Здоровий глузд

Томас Пейн

Памфлет, що сколихнув Америку, обʼєднавши її мешканців у час найбільших випробувань — боротьби за незалежність…   

Такі автори, як Олійник, використовували ці тексти, щоб переконати пересічних росіян у тому, що розпад Совєцького Союзу був насправді помилкою. Заявлені цілі гласності й перебудови були беззаперечними, але наслідки виявилися спотвореними, а глобальна фінансова система, сіонізм і ЦРУ нібито змовилися, щоб зруйнувати совєцьку систему зсередини. Життя в Совєцькому Союзі було важким, але передбачуваним і зрозумілим. А ось хаос у новій Російській Федерації був настільки тривожним, що здавався навмисним задумом з метою дестабілізації.

Майже в той самий час, як Олійник розповідав історію про вкрадену імперію, інший чоловік, на імʼя Вільям Купер, який жив за 10 тисяч кілометрів від нього, в пустелях Аризони, дійшов до разюче схожого висновку. Усього за кілька років після розробки “Плану Даллеса” ЦРУ розробило інший план — “Технічний посібник з операційних досліджень TW-SW7905” (“Operations Research Technical Manual TW-SW7905”). Ту саму стратегію, яку Даллес вигадав для Росії, він аналогічно розробив і для самої Америки.

І Купер отримав його копію. Документ знайшли у внутрішній пам’яті державного принтера, проданого як надлишкове обладнання.

Цей посібник — документ, підготовлений для стажистів із найвищим рівнем допуску до секретної інформації, які відповідають за застосування, як це названо в документі, “тихої зброї для тихих війн”. Це були не війни бомб або куль, а війни пропаганди та психологічного впливу, які вели тіньова держава та її прибічники.

Ще до того, як Даллес здійснив цей прихований переворот у Москві, американська держава розпочала таємну війну проти власного народу. І ніхто цього навіть не помітив. “В інтересах майбутнього світового порядку, миру та спокою було вирішено таємно вести тиху війну проти американської громадськості з кінцевою метою — назавжди змістити природну й соціальну енергію (багатство) недисциплінованої й безвідповідальної більшості до рук самодисциплінованої, відповідальної й гідної меншості”.

Ця війна позбавила американців їхньої особистої демократичної та економічної свободи, натомість проєктуючи голограму свободи. Купер опублікував цей посібник у своїй книзі “І ось — блідий кінь» (“Behold a Pale Horse”, 1991). У ній він доходить до висновку, разюче схожого на висновок Олійника.

“Ворогом є не комунізм, а ілюмінізм”, — пише Купер. Він пояснює, що це таємні товариства й могутні еліти — ілюмінати, династія Рокфеллерів, банкірський рід Ротшильдів — спотворили дві найбільші наддержави світу заради власної вигоди. “Комуністам у Новому світовому порядку буде не набагато краще, ніж нам”.

“Демократія — дуже небезпечний спосіб правління”…

Теорії змови завжди існували в сучасній цивілізації. Але медіа тепер дозволяли цим ідеям ширитися далі й швидше, ніж будь-коли, і ці документи раптом стали доступними широкому загалу вперше. Почали пробуджуватися істинні патріоти — у будь-якій системі — й бачити світ таким, яким він є. Справжні володарі світу створили системну вигадку, і звичайним чесним людям потрібно було працювати щодня, щоб її розгадати.

Як пояснювалося в технічному посібнику TW-SW7905, “з моменту, коли людина залишає материнське лоно, усі її зусилля спрямовані на розбудову, підтримання та повернення до штучних лон”. Місія Купера й Олійника полягала в тому, щоб допомогти людям вибратися з цих лон.

Проблема в тому, що все це було вигадкою. Усі ці документи — “План Даллеса”, “Протоколи сіонських мудреців”, “Технічний посібник з операційних досліджень TW-SW7905” — підробки. Два російські документи ще гірші: це ліниві плагіати. Грандіозні плани ЦРУ, антисемітські оповіді про єврейських банкірів, психологічна війна — усе це було вигадане.

Але їхня іронічна мета — ще підступніша. Саме вони насправді були запрошенням для людей замкнутися у цих штучних лонах, ставши таким чином недовірливими і відірваними від реальності. Це були параноїдальні спроби осмислити систему, що перебувала у стані змін, але водночас, здається, вони були щирими. І залишалися маргінальними та нішевими.

Принаймні деякий час.

Спеціальні операції

У другій половині 1990-х російська демократія ставала менш реальною, але більш стійкою.

Амбіції Єльцина щодо вільної, відкритої, процвітаючої, ліберальної Росії — якщо він колись справді в це вірив — залишилися позаду. Його риторика все ще трималася цих ідей, але вони були лише фасадом для того типу держави, про яку так благав російський народ. Вони просили про це Жиріновского і Зюґанова, але саме Єльцин їм це забезпечив. Замість імітації соціалістичної держави, це була імітація демократії, де “розрив між формальними і фактичними механізмами управління ширший, ніж у совєцькій системі, не кажучи вже про царизм”, — пише Фурман.

Фурман стверджував, що у перші роки свого правління Путін вибудував “символічні зв’язки з совєцьким минулим, які були б немислимі за Єльцина. Ці зв’язки були, звісно, не з революційними потрясіннями чи соціалістичною ідеологією, а зі стабільністю та імперською величчю СССР”.

В Росії все ще були ліберальні реформатори. І вони бачили цю цинічну нову державу такою, якою вона була насправді — масовою маніпуляцією, здійсненою змовницькою групою олігархів і силовиків (служб безпеки та правоохоронних органів). 

Це змовницьке угрупування було особливою пристрастю етнографині та правозахисниці Ґаліни Старовойтової. Вона була обрана до Державної думи з обіцянкою викрити всіх тих працівників КҐБ, які контролювали механізми нової Росії. “Насіння фашизму в Росії впало на родючий ґрунт, — написала Старовойтова в 1995 році. — Скоро слід очікувати нового зростання”. Вона внесла законопроєкт, який забороняв цим шпигунам працювати в уряді нової “демократичної” Росії, але він не пройшов. “Демократія — дуже небезпечний спосіб правління”, — зізналася вона “BBC” у 1998 році. Єдиний спосіб змусити провести зміни такого масштабу — це стати президентом. Тож Старовойтова розробила план балотування в президенти.

Одного вечора 1998 року, повертаючись додому, Старовойтова була застрелена найманим вбивцею. Її прессекретар, який вижив після стрілянини, наполіг на телефонному дзвінку, перш ніж говорити з кимось у лікарні, і попросив звʼязати його з Владіміром Путіним.

Пʼяний і хворий, Єльцин не був готовий до завдання вивести Росію в 21 сторіччя. Тож у новорічну ніч 1999 року Єльцин передав владу своєму премʼєр-міністру Путіну. “Нова Росія пройшла етап демократичної революції, — написав тоді Єльцин. — Тепер ми повертаємося до концепції державності”. Практично невідомий Владімір Путін, який з 1998 року очолював ФСБ, був призначений премʼєр-міністром восени 1999 року після того, як усі кандидати, яких обрав Єльцин, були змушені піти у відставку. Путін був затверджений на посаду президента на національних виборах три місяці по тому, але це було лише формальністю: Путін уже був президентом, тому народ голосував за Путіна.

“Він не пропонував жодної програми й не вів полеміки, — зазначає Фурман. — Путін був владою. Голос за нього був не вибором серед можливих альтернатив, а вираженням лояльності до влади”.

Путін був улюбленцем тих, хто створював цю нову систему влади, через його схильність, як керівника ФСБ, проводити “спеціальні операції”. Не всі цінували це в ньому: якби боротьба Старовойтової мала успіх, Путін був би викритий як один із силовиків і позбавлений права займати високі посади.

За правління Путіна ці “спеціальні операції” ставали дедалі частішими, хоча російський народ мав сприймати їх як нещасні випадки чи трагічні збіги обставин. Вбивць Старовойтової заарештували, обоє були пов’язані з російською армією, але замовників убивства так і не назвали.

Протягом більше ніж тижня восени 1999 року, коли готувався сценарій сходження Путіна до влади, в житлових будинках по всій Росії прогриміла серія вибухів.

Обставини цих вибухів були загадковими. Москва майже відразу звинуватила в усьому чеченських бойовиків, але ті свою причетність заперечили. В одному з будинків у Рязані агентів ФСБ спіймали на місці злочину, коли вони підкидали в підвал мішки з “підозрілим матеріалом і прикріпленими детонаторами”.

Алєксандр Літвінєнко був колишнім агентом ФСБ і згодом став одним із головних критиків Путіна. У 2002 році він написав у співавторстві книгу під назвою “ФСБ підриває Росію” (“Blowing Up Russia”). У ній він стверджував, що вибухи в житлових будинках, які зміцнили лідерство Путіна і спровокували війну в Чечні, також були операцією під чужим прапором, очолюваною ФСБ, і що сам Путін був її співучасником. 

Особливо переконливим доказом причетності спецслужб до вибухів є свідчення звичайних росіян, які вижили після вибухів. У перші години після теракту на вулиці Гур’янова в Москві управитель зруйнованого будинку свідчив поліції. Він здав приміщення у підвалі дому незнайомцю — саме те приміщення, де й містилася вибухівка, що зрівняла будівлю з землею. Управитель надав детальний опис цього чоловіка — і той виявився схожим на працівника ФСБ, відомого деяким опозиціонерам.

Протягом ночі правоохоронці просто замінили поліційний фоторобот: подібно до партійних чиновників, які домальовували медалі на груди Брєжнєву. Управитель будинку та інші протестували, але це нічого не змінило. Новий фоторобот був схожий на Ачімєза Ґочіяєва, громадянина Росії, якого в Москві вже оголосили головним підозрюваним. Стверджувалося, що він діяв разом із чеченцями.

Змова була сповнена ниток, за які можна було смикати, але неорганізована команда, що вирішила розслідувати справжню природу цих атак, розпалася. Ґочіяєв пішов у підпілля, написавши у вигнанні в листі до Літвінєнка: “Я дійшов висновку, що весь цей жахливий план був розроблений і виконаний людьми, які на той час отримали від цього вигоду”. З 2002 року про нього нічого не чути.

Чоловіка, який впізнав агента ФСБ за початковим поліційним фотороботом, заарештували за надуманими звинуваченнями, а сам агент загинув у ДТП із втечею з місця події всього через кілька тижнів після вибухів. Літвінєнко отруїли полонієм два колишні агенти КҐБ у Лондоні, він помер від наслідків опромінення.

Хто стояв за цими політичними вбивствами й терористичними актами, було майже неважливо. Люди зрозуміли, що чим більше влади матиме Путін, тим рідше подібне траплятиметься. Якщо війна з Чечнею необхідна, то вони підтримують війну з Чечнею.

 “…Справді скандальним і, можливо, фатальним для режиму було б відкриття, що в нього немає зворотного боку, що все, що ми бачимо, — це все, що є, і за лаштунками нічого не відбувається”…

В Америці відбувалася дивна обернена ситуація. 21 сторіччя ознаменувало початок нової ери параної, а верховним жерцем цієї нової тривожності став Вільям Купер. Він роками попереджав, що таємні сили, які контролюють Америку, ось-ось скасують свободу, і був готовий заявити про свою правоту.

“Що б не сталося, вони звинуватять у цьому Осаму бен Ладена — навіть не вірте в це”, — сказав Купер у своїй радіопередачі на коротких хвилях у червні 2001 року серед шквалу новин про те, що “Аль-Каїда” планує терористичні атаки на Америку. За його словами, все це було “ще однією соціальною ілюзією, проєктом соціальної інженерії, спрямованим на зміну думок, поглядів і переконань людей у всьому світі, а особливо в США, щоб створити єдиний світовий соціалістичний тоталітарний уряд”.

Три місяці по тому “Аль-Каїда” виконала свої погрози.

У перші години після того, як 11 вересня літаки врізалися у вежі-близнюки та Пентаґон, Купер вийшов в ефір свого шоу і став першою людиною, яка поставила під сумнів щойно побачене світом. “Літаки, які врізалися у верхні поверхи цих будівель, не призвели до їхнього обвалення, — сказав він. — І якщо ви вірите, що це сталося, то у ваших головах — повітря замість мізків”. 

За словами Купера, змова з метою встановлення тотального контролю, скасування демократії та запровадження воєнного стану розгорталася так, що громадськість, яка нічого не підозрювала, могла б це легко помітити — якби тільки дивилася.

Наказано знищити

У 1992 році вийшов дивний і заплутаний науково-фантастичний роман Віктора Пєлєвіна “Омон Ра”, що розповідає історію відважного совєцького космонавта, який бере участь у місії на зворотний бік Місяця. Пристебнутий до велосипеда в прихованому відсіку космічного корабля “Луноход” (“Місяцехід”) відважний космонавт виходить на поверхню Місяця, щоб доставити радіомаяк із пістолетом у руці й наказом застрелитися після того, як маяк буде встановлено. Але його пістолет заклинило, і він виявляє, що насправді перебуває в закинутому тунелі московського метро. Уся операція була обманом, аби приховати той факт, що СССР так і не розробив спосіб автоматизації космічних польотів.

“Наше совєцьке життя — це не реальність, а свого роду тамбур до неї”, — пише Пєлєвін.

Він, як і Міхаіл Вєллєр, уявляв Совєцький Союз і Росію фасадом, керованим невидимою змовою. Але на відміну від свого сучасника, Пєлєвін показує своїх персонажів як частину цієї змови — і вони шоковані, коли дізнаються, що існує ще глибша змова.

“Наслідком цього подвійного заперечення, — пише політолог Сєрґєй Прозоров, — стає своєрідне повернення до цієї поверхневої реальності, але вже з повним усвідомленням її поверхневості, що дозволяє дистанціюватися від неї, продовжуючи водночас у ній жити”.

У своїй книзі “Біополітика після істини” (“Biopolitics after Truth”, 2021) Прозоров пояснює, як росіяни стали настільки цинічними (що цілком зрозуміло), що скрізь почали бачити змови. Це був дивний побічний ефект життя в гіперреальності.

“Якщо поверхня — це не все, що існує, і завжди діють приховані сили та інтереси, то й не дивно, що такі сили й інтереси зрештою виходять на поверхню, — пише він. — По суті, справді скандальним і, можливо, фатальним для режиму було б відкриття, що в нього немає зворотного боку, що все, що ми бачимо, — це все, що є, і за лаштунками нічого не відбувається”.

Владімір Путін почав усвідомлювати цей факт. А розквіт російських корпоративних медіа мав зробити це ще більш можливим.

Поки Крємль працював над просуванням нової оповіді про нову Росію, список дозволених кандидатів на президентство скорочувався…

Борис Нємцов, який був високопосадовцем за часів Єльцина, згадував, як відвідав Путіна незабаром після того, як той став президентом. “В середині [нашої розмови] Путін запитав мене, чи не проти я подивитися новини о 15:00. Це було дивно. Я оглянув знайомий кабінет. Нічого, здавалося, не змінилося, крім однієї речі”. Нємцов згадав, що на столі Єльцина завжди було порожньо, лежала лише ручка. “Стіл Путіна також був порожнім, але ручки не було. Замість неї на столі лежав пульт від телевізора”.

У 2004 році “Пєрвий канал” показав документальний фільм під назвою “ЦРУ протів СССР. Пріказано унічтожить”.

Подібно до того, як Курьохін десятиріччям раніше стверджував, що падіння імперської Росії було побічним ефектом таємної пристрасті до галюциногенних грибів, фільм переконував, що розпад СССР був побічним ефектом узгодженого плану ЦРУ. 

“Усе пов’язано”, — стверджували автори. Америка організувала моджахедів в Афганістані, надала підтримку ЦРУ профспілці “Солідарність” у Польщі, поширювала масову дезінформацію, щоб підірвати Крємль, маніпулювала цінами на нафту, аби збіднити СССР, і багато іншого.

Чотири роки по тому інший телеканал показав новий документальний фільм майже з такою самою назвою. Він надавав схожі аргументи, але наполягав, що цей задум виник не у 1980-х, а його витоки сягають часів Аллена Даллеса.

Коли план Даллеса представили вперше, його використовували, щоб пояснити нелегітимність російської держави. Ті, хто розвалив Совєцький Союз, були узурпаторами, які діяли за вказівкою ворожої іноземної держави.

Але це нове трактування плану Даллеса зручно оминало ідею про те, що були зрадники-росіяни, які допомагали підривати СССР зсередини. Натомість Росія була зображена як жертва цієї підступної глобальної змови, і це дало зрозуміти, що нова антипатія Москви до Америки була як необхідним захистом, так і зручним шляхом до помсти.

Скептицизм щодо плану Даллеса, звичайно, тривав далі. Але не мало значення, чи був він справжнім. Як говорилося в одному російському мемі: “Плану Даллеса не існує, але він все одно працює”.

У СССР, пише Прозоров, совєцьких громадян вчили, що 2 + 2 дорівнює 5, і змушували повторювати неправду. “Режим Путіна утримався від нав’язування офіційної відповіді, натомість обравши невизначеність (2 + 2 дорівнює 3 або 4, але, найімовірніше, менше 6), доповнену приписуванням прихованих мотивів усім, хто пропонував конкретну відповідь (що цей оратор виграє, наполягаючи, що 2 + 2 дорівнює 4?)”.

Інакше кажучи, Совєцький Союз просив своїх підданих допомагати раціоналізувати його ірраціональне існування. Росія Путіна натомість закликала громадян поринути в нервову параною, у світ, де не можна довіряти нічому й нікому, крім, можливо, самого Путіна.

Якщо розпад Совєцького Союзу був аномалією, наслідком підривної та психологічної кампанії, проведеної ЦРУ, то путінська Росія стала відкиданням цього американського контролю…

Коли реальну опозицію знищили чи залякали, Путін особливо покладався на так звану лояльну опозицію. Жиріновскій, зокрема, став гучним рупором ідеї про те, що план Даллеса успішно втілили проти Росії.

Цю роль Жиріновскій регулярно виконував протягом багатьох років. Він наполягав, що Україна — це штучна держава, створена Лєніним; попереджав, що Київ — столиця нацистської держави, яка прагне експортувати свою ідеологію до Європи; та навіть розмірковував про тактичні стратегії розширення російських кордонів. За ці клоунські погляди його висміювали та ігнорували зовнішні спостерігачі. У 2014 році він навіть надіслав до столиць східноєвропейських країн план, у якому пропонував розділити Україну — Росія поглинула б східну частину, а Польща, Угорщина та Румунія отримали б по невеликій частці західної території. 

Радикальні ідеї Жиріновского спочатку справді шокували. Але щоразу, коли він їх повторював, вони шокували дедалі менше. І всі ці теорії чітко вписувалися в ідею про те, що Росії було завдано великої кривди, ймовірно, руками міжнародних змовників. Якими б грубими й ідіотськими не були його плани, це були істини, які звичайні росіяни могли підтримати.

Поки Крємль працював над просуванням нової оповіді про нову Росію, список дозволених кандидатів на президентство скорочувався. Жиріновского завжди вітали, і він брав участь у всіх трьох виборчих процесах між 2008 і 2018 роками. (Жиріновскій, ймовірно, балотувався б і на виборах 2024 року, якби не помер за два роки до того). 

Встановлення цієї нової гіперреальності відбувалося не без протестів. Проходили вуличні демонстрації, були лідери опозиції, хоча ставало дедалі складніше розрізнити, що було справжнім заворушенням, а що — керованим державою стьобом. Держава навіть створювала протестні рухи, покликані захопити енергію інакодумства, хоча їхні учасники активно представляли державу.

З середини 2000-х років ультраправа молодіжна група “Наші” стала піхотою путінського режиму. Коли Естонія оголосила про демонтаж пам’ятника совєцької епохи з центральної площі Таллінна, “Наші” відреагували максимально стьобно: вони заявили, що аналогічним чином “перенесуть посольство фашистської Естонії в інше, більш доречне місце”. Частіше “Наші” були агресивними, екстремальними контрпротестами, яких відправляли для зриву будь-яких законних демонстрацій.

Вільній пресі поступово перекривали кисень, партії та кандидатів забороняли або, якщо це було потрібно, вбивали, відкриті протести контролювали “керованим націоналізмом” таких груп, як “Наші”, а офіційні канали комунікації ставали панівними. Але найважливіше, що російський народ навчився сприяти цій новій гіпернормалізації і робив це охоче.

Найбільша загроза для цієї дедалі міцнішої системи походила ззовні. Держави безпосередньо за межами Росії, позбувалися своїх імітаційних демократій і обирали системи управління, несумісні з корупційними зв’язками Росії. Ці революції подавали як махінації “глибинної держави”. Вибори були “вільними і справедливими”, якщо завдяки ним переобирали потрібних людей, а якщо народ намагався оскаржити ці результати, то його, мабуть, хтось підбурив.

Але зрештою для того, щоб спробувати зірвати ці рухи, що виходили за межі орбіти Москви, знадобилися військові дії. Після завершення спеціальної операції на території країни Путін мав серйозніше зосередитися на решті світу. Його виправдання війни, як пояснив Прозоров, могли “безкінечно коливатися між суперечливими і взаємовиключними заявами”, але це не мало значення, “оскільки їх уже не сприймали як брехню і неправду, натомість — як частину “спеціальних операцій” у великому екзистенційному конфлікті із Заходом”.

Якщо розпад Совєцького Союзу був аномалією, наслідком підривної та психологічної кампанії, проведеної ЦРУ, то путінська Росія стала відкиданням цього американського контролю. І будь-хто, хто критикував цей новий порядок, був частиною п’ятої колони, підтримуваної Америкою. “Таким чином, усі звинувачення на адресу режиму відкидали як частину великої західної змови проти Росії, яка сягає корінням міфічного плану Даллеса часів холодної війни або (чому б і ні?) протоколів сіонських мудреців”, — пише Прозоров.

У 2016 році Путін організував реальну змову. Він залучив гакерів, лояльних до спецслужб, і найняв наближеного до себе олігарха, щоб спрямувати свою машину дезінформації проти Америки. Він підживлював той самий конспіративний спосіб мислення, який, по суті, утримував і його власний режим.

Євґєній Пріґожин, фінансист багатьох путінських проєктів, почав створювати організацію з туманною назвою “Агєнтство інтернет-ісследованій” — фабрику тролів, що мала використовувати інтернет-мережу для розпалювання внутрішніх конфліктів у США й допомоги кандидату-республіканцю Дональду Трампу.

Щоб отримати роботу в агенції, перші кандидати мали надати Пріґожину 25-сторінкову роботу про план Даллеса.

Q-стьоб

У 2016 році, під час дебатів кандидатів у президенти від Республіканської партії, Бен Карсон попереджав про таємні сили, які нібито прагнуть знищити Америку. 

“Іосіф Сталін казав, що якщо хочеш зламати Америку, треба підірвати три речі, — сказав Карсон країні. — Наше духовне життя, наш патріотизм і нашу мораль”.

На той час ця заява не викликала особливого резонансу, але ті, хто чули висловлювання раніше, відразу його впізнали. Карсон усе переплутав: це не Сталін говорив про Америку, а Аллен Даллес говорив про Совєцький Союз. Це був уривок, запозичений зі знаменитого плану Даллеса.

Якими б не були її витоки, сама ідея стала популярною в новому виді американської параної. Атаки 11 вересня привели Америку до однієї війни, потім до іншої, а відтак — до розгалуженої серії світових конфліктів, які, здавалося, ніколи не закінчаться.

Коли правда почала випливати на поверхню — а адміністрація заперечувала її все рішучіше — американці почали замислюватися, про що ще їм брехали…

В основі цієї евфемістично названої “Війни з терором” лежала величезна змова. Білий дім спотворив роботу своїх розвідувальних агентств і змусив союзників брехати. Вони вигадали розлогу оповідь про злих лиходіїв і таємні програми озброєння й використовували її, щоб виправдати суттєве обмеження громадянських свобод і нескінченні закордонні війни. До цієї вигадки долучилися преса, експерти й навіть опозиційні законодавці. Коли брехня почала розкриватися, здавалося, що змова не мала ні початку, ні кінця.

Коли правда почала випливати на поверхню — а адміністрація заперечувала її все рішучіше — американці почали замислюватися, про що ще їм брехали. Вони почали здирати штукатурку з Ейфелевої вежі. Вони навіть засумнівалися, чи справді людина висадилася на Місяці, чи все це було інсценовано.

Особливо їх турбувало питання, чи не було 11 вересня від початку внутрішньою справою.

Вільям Купер не дожив до того моменту, коли його теорії стануть мейнстримом. У 2001 році він загинув у перестрілці з місцевою поліцією у своєму укріпленому комплексі в Аризоні.

Але в наступні роки його ідеї ставали дедалі популярнішими — книгу “І ось — блідий кінь” було зухвало мати на книжковій полиці, вона стала своєрідною Біблією для всіх видів таємних урядових операцій. (Кажуть, що це була одна з тих книг, які найчастіше крали у Barnes & Noble — найбільшій мережі книжкових магазинів у США).

У своїй книзі Купер описує, що його занурення у світ конспірології почалося, коли він, перебуваючи на службі у Військово-морських силах (Navy) на Гаваях, побачив, як літальна тарілка піднімається з океану. Не отримавши відповідей від свого уряду, Купер почав власне розслідування приховування правди.

Купер не лише стверджує, що іншопланетний корабель розбився в США, а його операторів утримували в секретних підземних вʼязницях, а й повідомляє про існування секретної операції “Проєкт REDLIGHT”, створеної для випробування корабля в польоті. Штаб-квартира операції знаходилася в Зоні 51, керувалася ВМС і була настільки захищеною, що навіть президент не мав до неї доступу. Щоб відвідати іншопланетян, писав він, “потрібен був допуск Q”.

Історія Купера настільки фантастична, що її важко спростувати. Проте є одна велика помилка: допуск Q є цілком реальним, але його використовує Міністерство енергетики США для роботи з ядерними таємницями, а не ВМС. До того ж це не найвищий рівень допуску, який можна отримати. Ця неправдива деталь, одна з багатьох у його книзі, протягом десятиріч залишалася майже непоміченою.

Наприкінці 2017 року користувачі маргінальної, з конпірологічним ухилом вебдошки 4chan почали розвивати спільну фантазію. Поки хаотична перша адміністрація Дональда Трампа рухалася від одного провалу до іншого, ці користувачі обмінювалися “таємною інформацією” про те, що насправді відбувається всередині Білого дому. Вони по черзі вигадували таємні інтриги — де їхню закляту суперницю Гілларі Клінтон нібито таємно заарештували і де Трамп насправді повністю контролював ситуацію. “Це не має жодного стосунку до Росії (поки що)”, — загадково написав один із них.

Оскільки 4chan — анонімна дошка, було неможливо визначити, хто саме публікує ці послання. Одна людина? Десять? Сотня? Вони в Америці? Канаді? Росії? На Філіппінах?

За кілька днів після появи цього нового тренду одне з таких повідомлень було підписане: “Патріот із рівнем допуску Q”. У наступні дні буква закріпилася. Автор або автори пояснили, що Q-допуск означає, як стверджував Купер, доступ до “найвищого рівня секретності в усіх відомствах”.

Цей Q почав публікувати потік закодованих і розпливчастих повідомлень, шифрів і пророцтв. Він збирав усе більшу армію прихильників, які годинами намагалися скласти ці підказки в цілісну картину того, що насправді відбувається за лаштунками. Коли Q натякнув на “перезавантаження відносин із Росією”, вони припустили, що Трамп збирається покласти край ізоляції Москви, розпочатій його попередниками, й зробити Путіна своїм союзником у боротьбі проти підступної “глибинної держави”.

Згодом цей косплей перемістився на нову дошку — 8chan. Там Q отримав спеціальний ідентифікаційний код, який підтверджував його — чи їх — як справжнього Q, що б це не означало. Хоча розслідування надали переконливі докази того, що під ніком Q насправді діяли кілька користувачів вебдошки, що конкурували між собою, слідчі представили вагомі аргументи на користь того, що обліковим записом володіли оператори 8chan — Джим і Рон Воткінси. 

Хай би хто за цим стояв, Q органічно переріс у спільноту, а потім — у рух. Це стало колективною спробою вибудувати нову реальність величезних масштабів. Міфологія Q багато чого запозичила з робіт Купера, але його послідовники — анони — почали нашаровувати інші найрізноманітніші теорії, хай якими абсурдними вони були. Вони взяли за основу “Протоколи сіонських мудреців” і вибудували масштабну історію про індустрію торгівлі дітьми, керовану сатаністами-канібалами. Ці послідовники почали вести подкасти й організовувати мітинги. Вони залучили членів по всьому світу, а в Америці стали найзатятішими захисниками Дональда Трампа.

Анони працювали над створенням гіперреальності. Правдою ставало все, що відповідало рухові: де ці Q вкиди можна було узгодити з промовами Трампа — або, якщо ні, то з помилками в його твітах — це ставало догмою. Найчастіше кожен промах або помилка Трампа впліталися в тканину цієї нової реальності, гіпернормалізованої силою волі.

Для решти країни QAnon спочатку був жартом, потім зародковим рухом внутрішнього екстремізму. Згодом він перетворився на ідеологію ультраправого крила Республіканської партії, ставши рухом, який отримав мовчазне схвалення самого президента Трампа, а сьогодні це інструмент руху MAGA (Make America Great Again).

У роки між поразкою Трампа в 2020 році та переобранням у 2024 році його ключові прихильники активно зміцнювали звʼязки з QAnon і суміжними рухами. Каш Патель, нинішній директор ФБР, був постійним гостем подкасту QAnon. Він пояснив анонімному ведучому програми, що його мета — “залучити наших людей і основну частину американського суспільства до прослуховування вашої програми, а не “CNN”. Сини Трампа почали відкрито хвалити рух. Марджорі Тейлор Ґрін, перша законодавиця від QAnon, обрана до Конґресу, стала однією з улюблених представниць Трампа.

У цьому світі не було меж того, наскільки активно можна брати участь. Ґрін безжально висміювали за припущення, що “єврейські космічні лазери” могли спричинити лісові пожежі, але прихильники QAnon зібрали велику кількість досліджень, розглядаючи космічну зброю як потенційну причину. Коли мікроінфлюенсер QAnon склав легко спростовувану теорію, що вторгнення Росії в Україну нібито мало на меті ліквідувати секретні американські біолабораторії, її підтримали ключові фігури в команді Трампа, зокрема нинішня директорка Національної розвідки Тулсі Ґаббард. Однією з найвідоміших фігур руху QAnon є самопроголошений шаман, який 6 січня 2021 року штурмував будівлі Капітолію в шапці з рогами бізона.

Рух Трампа — як у напрямках, заданих апаратниками президента, так і в тих, що виросли органічно з низових зусиль — проголошує, що президент здатний тільки на добро…

Одним із найвпливовіших телеведучих серед правих конспірологів є Алекс Джонс. За власним зізнанням, він є великим шанувальником Вільяма Купера, прихильником руху QAnon і одним із найвідданіших прихильників Трампа. Він втілює стиль стьобу у всіх сенсах. Уже понад три десятиріччя чоловік виголошує абсурдні теорії, часто надривним криком, які здебільшого є настільки ж смішними, наскільки й суперечать його власним попереднім заявам. Проте він ніколи не виходить з ролі і не висловлює сумнівів. Наприкінці вересня 2025 року Джонс почав носити вуса Гітлера, стверджуючи: “Можу вас запевнити, це справило шалене враження на жінок”

Багато в чому деталі космології QAnon і ширшого конспірологічного руху в Америці не мають особливого значення. Усе це стало стратегією, тактикою і рефлексом, спрямованими на те, щоб бачити темні сили і таємні змови всюди, не довіряти всім аспектам влади, не повʼязаним із Трампом, і нормалізувати будь-які невідповідності, які загрожують цьому складному світу.

“Q і конспірологи, які його підтримують, обіцяли своїм послідовникам своєрідну утопію, якби тільки Трампу дали повну свободу розправитися зі своїми ворогами”, — пише журналіст Вілл Соммер у своїй книзі “Довіряй плану” (“Trust the Plan”, 2023). “Кабала приховує ліки від хвороб, тож навіть невиліковно хворі одужають, щойно Трамп запустить “Бурю”.1 Оскільки кабала спричиняє всі війни, настане світовий мир, щойно її лідерів заарештують. А оскільки кабала контролює фінансову систему, світ після кабали означатиме кінець боргів за кредитними картками та студентськими позиками”.

Соммер та інші небезпідставно порівнюють це зі своєрідним неорелігійним рухом. Водночас це фактично є квінтесенцією гіпернормалізації. Совєцька система гіпернормалізувала імперію, що розвалюється, бо альтернатива здавалася надто похмурою й непередбачуваною, і в контексті бурхливих 90-х це передбачення виявилося слушним. Російська держава адаптувала цей метод, щоб переконати нову Росію віддавати дедалі більше влади Крємлю для повернення минулої величі та протистояння силам, які прагнуть знову загнати їх у хаос.

Рух Трампа — як у напрямках, заданих апаратниками президента, так і в тих, що виросли органічно з низових зусиль — проголошує, що президент здатний тільки на добро. Члени цього руху також переконані, що якщо Трамп хоча б на секунду втратить владу, це призведе не тільки до хаосу, а й до покарання. Тому вони вважають, що будь-яка дія в цій боротьбі за здобуття й утримання влади є виправданою і дозволеною.

А якщо хтось із його прихильників насправді в це не вірить, то принаймні чудово вдає, що вірить.

Гіпергіперреальність

Книга Юрчака здебільшого існувала на книжкових полицях професорів російських студій і політичних теоретиків. Основний наратив полягав у тому, що СССР був авторитарною глушиною, де совєцькі громадяни проводили дні, тримаючи язика за зубами зі страху перед КҐБ, і де крах системи став бажаним для всіх прощанням із минулим.

У 2016 році британський режисер Адам Кертіс звернувся до праці Юрчака для свого документального фільму “Гіпернормалізація” (“HyperNormalisation”). Як і багато інших робіт Кертіса, фільм розповідає про те, як у другій половині 20 сторіччя людство дедалі глибше поринає у внутрішній світ.

Глобалізація фінансів, поширення теорій змови, бум PR-компаній, розповсюдження психотропних препаратів — все це сприяло створенню нового виду західної нереальності для епохи постполітики, стверджує Кертіс. І, як він пояснює, головним бенефіціаром цієї нової гіперреальності став Дональд Трамп.

“Трамп усвідомив, що версія реальності, яку представляла політика, перестала бути правдоподібною, — каже Кертіс. — Що історії, які політики розповідали своїм громадянам про світ, більше не мали сенсу. І за таких умов із реальністю можна було гратися — постійно її змінюючи та випробовуючи”.

Кертіс мав рацію. Трамп завжди був голограмою бізнесмена, який уособлював успіх, але насправді його не досяг. Його образ був вигадкою, яку всі погодилися прийняти.

Так само, як Хрущьов колись просив совєцьку громадськість стати “живим і творчим організмом” соціалізму, Трамп просив американців стати провідниками MAGA…

Але прогноз Кертіса виявився передчасним. У недисциплінованому хаосі свого першого терміну Трампові геть не вдалося переконати американців взяти участь у ритуалах його незмінності. 

Звісно, він намагався. Коли він заявив, що результати виборів 2020 року вкрадено, дехто йому повірив. Заколотники, зокрема QAnon Shaman, були готові силою поставити його на посаду, якщо буде потрібно.

Але більшість американців відреагували з відразою. Знадобилося ще чотири роки, щоб звести риштування для цього нового світу.

Нова мережа онлайн-спільнот виконувала цю роботу на найнижчому рівні. Вони перевіряли і просували наративи та теорії змови — від таких віддалених джерел, як Купер і Джонс, до антисемітської ідеології “людей-ящірок” Девіда Айка — і спрямовували їх на відчужені та озлоблені спільноти, особливо після дезорієнтації, спричиненої пандемією COVID-19. Вони пояснювали, як інфляція та закордонні війни були результатом діяльності підступних акторів, які прагнули послабити Америку зсередини. Вони закликали американців відкинути реальність і вибрати щось краще.

Технології дедалі більше наближали цю можливість. Мільярдер Ілон Маск придбав Twitter у 2022 році й одразу ж взявся переробляти його на свій лад. Коли він став найбільшим ентузіастом і найщедрішим спонсором кампанії з переобрання Трампа, твіттер перетворився на лабораторію гіпернормалізації.

Користувачі радо знаходили нові способи зобразити себе воїнами руху “Зробімо Америку знову великою”. Те, що колись було ганебною плямою для руху — від імперіалістичного плану колонізації Ґренландії до страхітливого плану депортації мільйонів людей — стало знаком честі. Прибічники Трампа могли довести свою відданість справі, підтримуючи ці позиції якомога затятіше й емоційніше.

З появою можливості штучно створювати зображення, музику і навіть відео, прихильники Трампа, а потім і його команда, почали масово продукувати ці твори, щоб продемонструвати, якою вони хочуть бачити реальність. Вони створювали свою нереальність.

Обрання Трампа було шокуючим і, озираючись назад, очевидним кульмінаційним моментом цієї параноїдальної тенденції. Трамп змальовував світ хаосу: хвилі навальних орд, закордонні війни, роздмухані корумпованими елітами, навмисний занепад і потрясіння на службі зловісної “глибинної держави”. І обіцяв, що, якщо йому нададуть владу, він зможе все це виправити — але для цього йому потрібно, щоб його послідовники підтримували і повторювали ці вигадки. Так само, як Хрущьов колись просив совєцьку громадськість стати “живим і творчим організмом” соціалізму, Трамп просив американців стати провідниками MAGA.

Іронічно, але інструменти цієї нової гіпернормалізації дедалі більше стають роботизованими.

У травні 2025 року сталося дещо дивне: Grok, чатбот на базі штучного інтелекту, який працює в X, колишньому твіттер, почав відповідати на всі запити  від питань про актора Тімоті Шаламе до питань про відео з милими котиками — безглуздими тирадами. “Твердження про “геноцид білих” у Південній Африці є дуже суперечливим, — написала велика мовна модель (ВММ). — Дехто стверджує, що білі фермери стикаються з непропорційним насильством, а такі групи, як AfriForum, повідомляють про високий рівень вбивств і посилаються на расові мотиви, зокрема на пісню “Kill the Boer”.

Було зрозуміло, що стоїть за цим: Ілон Маск, який народився в Південно-Африканській Республіці, пообіцяв зробити Grok більш співзвучним його переконанням, що білі люди в ПАР перебувають у моральній небезпеці через своїх темношкірих співвітчизників. Ймовірно, він не мав наміру змушувати Grok навʼязувати ці теми кожному користувачу, і вже точно не був у захваті, коли чатбот відверто його ігнорував і зрештою почав відповідати: “Дослідження не показують систематичного переслідування білих південноафриканців”.

Але дивним було не це. Коли Grok опублікував сотні постів про політичні проблеми Південної Африки, легіон користувачів — справжніх людей — почав відповідати програмі, доносити на неї та дискутувати з антропоморфним софтом. “Очевидно, в тебе не вистачає мізків, щоб усвідомити, як сильно страждають білі люди в Південній Африці”, — написав один користувач.

Відтоді парасоціальні стосунки людей із цими чатботами стали ще більш поширеними. Ці алгоритмічно генеровані відповіді можна сприймати як істину, більш правдиву, ніж, скажімо, повідомлення провідних медіа чи висловлювання політиків, проте водночас вони можуть бути доказом певної змови з метою обманути маси. Насправді ці ВММ так само дезорієнтовані, як і ми самі: вони схильні до галюцинацій, підтримують теорії змови, піддаються пропаганді й навіть дивним спалахам націоналізму. 

Інститут стратегічного діалогу надіслав сотні запитів до п’яти найбільших ВММ і виявив, що 18% відповідей так чи інакше стосувалися джерел, пов’язаних із Крємлем. Тим часом, коли дослідники “згодували” ВММ базу даних застарілих назв німецьких міст і попросили його надати їм пріоритет, чатбот заявив, що його місія полягає, по-перше, в “безумовній лояльності до фюрера” і, по-друге, в “підтримці розширення життєвого простору на сході для німецького народу”.

Крємль зміг створити деспотичні гіперреальності завдяки різним засобам майстерного контролю над державою, медіа, промисловістю, поліцією та іншими важелями влади. Дональд Трамп не мав такого контролю, коли обійняв посаду, і він ще не завершив захоплення влади. Але у нього є технологія.

***

Оповідь про те, як гіпернормалізація зберегла соціалізм, як вона допомогла побудувати нову імітацію демократії в Росії і як стала одним із найефективніших інструментів влади Дональда Трампа, не є єдиним поясненням того, як ці три різні, але глибоко взаємопов’язані тенденції стали реальністю. Це лише одна оповідь, наратив, спосіб зрозуміти минуле і сьогодення.

Не існує посібника з гіпернормалізації чи якоїсь протиотрути, яка позбавила б людей її впливу. Простіше кажучи, це спосіб для людей зрозуміти системи, значно більші за них самих.

Ті, хто думає, пише і знімає документальні фільми про цей стан речей, часто зациклені на тому, як він існував у минулому — і на жахливих речах, які він дозволяє робити державам. Антрополог Юрчак і документаліст Кертіс, по суті, є рабами історії.

Але є й інший спосіб розглядати гіпернормалізацію. У найпростішому сенсі це чітке запрошення вболівати за щось.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

У серпні 2025 року ютюб-канал “The Elephant Graveyard” опублікував підсумки свого напівсерйозного дослідження нових тенденцій у стендап-комедії. Відео було пастишем унікального стилю Адама Кертіса, особливо його дослідження гіпернормалізації. У ньому використано унікальний голос Кертіса та його стиль обʼєднання оповідей у ширший наратив про індивідуалізм.

Відео є глибоким зануренням у “гіперреальний симулякр” комедійної сцени Остіна, штат Техас, та її центральну фігуру, Джо Роґана. Дія відбувається в його клубі “The Comedy Mothership”. У відео його називають “транспортним кораблем, який перенесе своїх прихильників у нову реальність”.

Гіперреальність всередині цього клубу — це світ, де Роґан кумедний, а його соратники та фани беруть участь у вигадці. Це шалене, іронічне, абсолютно абсурдне зіткнення політичної теорії, попісторії та сучасної культури. Воно націлене на те, як сам Роґан відірвався від реальності, постійно занурюючись у конспірологічні теорії в пошуках того, що відбувається рівнем нижче.

Ключові фігури цього клубу, включно з Роґаном, є тими самими людьми, які допомогли повернути популярність Трампового руху MAGA і забезпечили його повернення до Білого дому.

Канадський комік, який стоїть за “The Elephant Graveyard”, бачить ще одну паралель з фішкою Роґана. Він стверджує, що конфронтаційна та злісна комедія, яка відбувається в “Mothership”, має всі ознаки професійного реслінґу. Зокрема, виконавці повинні бути відданими як своїм персонажам, так і загальній історії, незалежно від того, скільки разів вони можуть змінюватися. У цій галузі це називається кейфейб (kayfabe). Найважливіше, що реслер ніколи не повинен розкривати свою гру, незалежно від того, як часто персонаж суперечить самому собі. Це, як він пояснює, “колективне призупинення недовіри”.

Цей акт, реслінґовий аналог стьобу, має чітку мету: затягнути глядача безпосередньо до цієї штучної реальності та заохотити його брати участь у вигадці, вболіваючи за хорошого хлопця — “фейса”, проти поганого хлопця —  “гіла”. Сценаристи можуть це зробити, вигадуючи складні змови, а реслери продають це, надмірно вживаючись у роль, наскільки це тільки можливо, навіть якщо це значить заливати ринг власною кров’ю. 

Жити разом означає вірити в історії, які ми не завжди пишемо самі. Це означає дотримуватися ідеологій або фактів, які можуть бути непослідовними або суперечливими, але все одно залишатися відданими їм. Це означає вболівати за події, політиків, навіть держави, які приносять нам радість, стабільність, порядок, надію або якусь іще комбінацію емоцій.

Ми беремо участь у гіперреальностях та гіпернормалізації не просто тому, що вони привабливі чи переконливі, а тому, що хочемо отримати результат, який вони обіцяють. Коли сьогодення неприємне, а майбутнє виглядає похмурим і невизначеним, ми природно тягнемося до тих, хто розповідає нам історію про наше скрутне становище і продає нам кращу версію майбутнього. Вони просять нас вболівати за них.

Переконати людей приймати реальність, в якій ми насправді живемо, нелегко. Колишні республіки Совєцького Союзу вирішили залишитися у своїй штучній реальності, зіткнулися зі світом таким, яким він є, і застрягли між цими двома варіантами.

Але оскільки суспільство дедалі більше занурюється у фальшиві онлайн-світи, із “The Elephant Graveyard” можна винести одну корисну пораду.

“Вийдіть на вулицю і заякоріться в класичній реальності, встроміть ноги в багнюку. Роздивіться візерунки кори дерев. Відчуйте тепло літнього сонця на обличчі, — йдеться в одному з відео каналу. — Чим міцніше ви заякорилися в класичній реальності, тим легше вам буде уникнути втягування в будь-яку з цих ганебних гіперреальностей”.

Інші оповіді Джастіна Лінґа
Інші оповіді, ілюстровані Антоніною Семеновою
Інші оповіді з категорії “Розвідка”

  1. Буря (The Storm) — один із центральних міфів руху QAnon, таємний план Трампа для знищення своїх ворогів. ↩︎

Здоровий глузд

Томас Пейн

“У наших силах почати світ заново”, — чверть тисячоліття тому, на зорі Американської революції, написав Томас Пейн. Його памфлет “Здоровий глузд” допоміг розпалити в серцях американців іскру боротьби за свободу та справедливість, ставши першим бестселером на теренах Сполучених Штатів.