Це банальне і, здається, вже набридливе запитання я часто задавав своїм співрозмовникам під час інтерв’ю, які впродовж багатьох років проводив для власного дослідження. Така прямолінійність була радше даниною академічному підходу. Адже загалом поняття “шістдесятники” ніби зрозуміле. Це покоління молодої інтелігенції, яке творило модерну культуру всупереч совєцькій цензурі в 60-ті роки минулого сторіччя. Це був протест культурний, етичний, зрештою — політичний. Водночас дискусії про те, хто належав чи не належав до “шістдесятництва”, поміж істориків тривають досі. Але ж ніколи не знаєш, які ще версії можна почути.
Однак того вечора по інший від мене бік письмового столу сидів надзвичайний співрозмовник — Іван Дзюба. Без перебільшення, один зі знакових українських дисидентів і українських інтелектуалів 20 сторіччя. В невеличкому робочому кабінеті пана Івана було затишно. Навколо стелажі з нескінченними рядами книжок, на столі стоси паперів. Дзюбі виповнилося 88 років, але він все ще продовжував працювати над своєю наступною книгою. За вікном звичайної київської багатоповерхівки падав сніг, і тоді, за декілька днів до нового, 2019 року, мало хто міг уявити, що через 3 роки, просто за поворотом від цього будинку російські ракети влучать у декілька висоток на київському проспекті Валерія Лобановського. Того вечора завдяки київським заторам я запізнився на нашу зустріч. Але пан Іван не виказав жодного роздратування.
У розмові ми швидко занурилися в час так званої “оттєпєлі”. Тоді, в 60-х роках 20 сторіччя, в совєцькій Україні до культури увірвалося молоде покоління митців, поетів, науковців, істориків і театралів, яких вже тоді почали називати “шістдесятниками”. Це відомі в українській історії люди, які отримали своє місце на сторінках підручників з історії, і саме зараз, здається, здобувають належне їм місце в суспільній свідомості українців: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Євген Сверстюк, Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Стус, Іван Світличний, Ірина Жиленко, Іван Драч, Іван Дзюба та багато інших. Вони писали викличні й відважні вірші, в яких не могли розібратися совєцькі цензори, малювали полотна, які дратували бюрократів від культури, і публічно виступали настільки гостро, наскільки це взагалі було можливо.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Хаотичний час оттєпєлі дозволяв творити відносно вільно. Це був час оптимізму, “доба поезії” та ілюзій. Насправді свобода була лише відносною. Відносною, тому що совєцька імперія, попри певні послаблення і тимчасову нерішучість, залишалася за своєю суттю тоталітарним утворенням. Але молоді ідеалісти, здається, деякий час цього не помічали. Або ж воліли не помічати. Їхнє зацікавлення українською історією, дослідження злочинів сталінізму, бажання вільно творити та популяризувати національну культуру було щире і цілковито відкрите. Шістдесятники геть не “ховалися” від цензури: навпаки, літературні вечори в Клубі творчої молоді збирали велетенські зали, перші наклади поетичних збірочок миттєво продавались і ставали раритетами. Гострі питання, на кшталт “Великого терору” 1930-х років, обговорювалися відкрито.
Однак вже дуже скоро, дослівно протягом декількох років, молодим затятим шістдесятникам довелося зрозуміти, що совєцька система має власне уявлення щодо свободи творчості загалом і національної культури зокрема. Серед цих молодих людей Іван Дзюба займав особливе місце. Не дарма в товариському колі використовувалися жартівливі терміни: “дзюбісти” чи “дзюбізми”. Дзюба, хоча й геть цього не прагнув, завдяки своєму інтелекту та етиці, а також вмінню публічно гостро та аргументовано протистояти совєцьким бюрократам, ставав неформальним лідером шістдесятництва. Зрештою, коли оттєпєль остаточно закінчилась, а молодих людей почали просто арештовувати в 1965 році, Іван Дзюба написав знаковий текст — “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, який фактично став чимось на кшталт маніфесту українського дисидентського руху, що саме виходив на новий етап. Через декілька років заарештують вже самого Дзюбу і саме цей рукопис стане причиною його звинувачення в “антисовєцькій агітації і пропаганді” й майже року, проведеного в слідчій тюрмі Комітєта Ґасударствєнной Бєзапасності (КҐБ).
Хто ж краще відповість на запитання: “ким були шістдесятники?”, ніж Іван Дзюба?
“Шістдесятниками були люди, які несли етичний протест, який почасти переходив в протест політичний. Але треба пам’ятати, що шістдесятники — це поняття дуже умовне. Ми ж були дуже різні, різні митці, різні люди, писали і творили по різному. Серед нас були люди різних політичних переконань, різного етнічного походження… Але що було спільного, мабуть, для всіх? Всіх нас поєднувало усвідомлення трагічного становища української мови”.
***
Взимку 1943 року інструктор з пропаганди, двадцятидворічний капітан Красної армії Микола Руденко служив вже третій рік. Руденко походив з Луганщини та був типовим продуктом свого часу: юнака поглинула масивна совєцька пропаганда, ще до початку “Вєлікой Атєчєственной войни” Руденко був, за власним визначенням, “відданим сталіністом”. Свій большевицький запал юнак конвертував і на службі, де став “відповідальним за політінформацію”, а простіше кажучи — пропаганду.
Попереду в Миколи Руденка пролягав довгий і важкий шлях переосмислення совєцької дійсності. Поранення на війні та блокадний Лєнінґрад він вже пройшов, його чекала успішна кар’єра письменника соцреаліста та розчарування, яке привело в правозахист і дисидентство. Затим — жорстокі репресії, засудження, роки таборів і заслання. Саме Руденко в 1976 році очолить Українську Гельсінську групу, одну з перших правозахисних організацій в Україні, за що й заплатить роками власної свободи. Але в 1943 році молодий чоловік й гадки не мав про майбутні кульбіти долі. Водночас саме тоді в ідеалах Руденка трапилась одна з перших тріщин. По тому, як сумлінний пропагандист подав армійському командуванню польового госпіталю біля російської Вязьми черговий рапорт, його викликав “на килимок” полковник. Далі сам Руденко описував їхню розмову наступним чином:
“— Сідайте, поговоримо. Мій поранений хребет нагадував, що сідло вже не для мене. Мені справді важко було стояти і я сів, спершись на стінку стільця. Тим часом полковник доволі в’їдливо кинув несподіване запитання: — Скажіть, будь ласка, вам не хочеться на Львівщину? Я безтямно дивився на нього, не розуміючи, що він хоче сказати. — Чого ж мовчите, капітане? — Бо здивований запитанням, — відповів я якомога спокійніше. — Вам належить знати, що партійна робота у військах має провадитися мовою великого російського народу. Політпрацівникам належить нести геніальні ідеї Сталіна, а не бандерівський декалог. Про декалог я тоді не знав. Нагадав, що на політінформації лишень цитував “Правду”, й саме тією мовою, якою вона надрукувала звернення академіка Богомольця. Полковник рубонув ребром долоні по столу: — Не лізьте до високої політики. Ви в цьому нічого не тямите, капітане, для вас досить армійських інструкцій. Гадаєте, ми випадково зодягнули погони російської армії? — зробивши паузу, він заговорив тихіше. — Затямте, ми кладемо свої голови для того, щоб у всьому світі запанувала російська мова. А тепер ідіть! До двадцяти трьох років мені залишалося 5 місяців. У цьому віці людина має закінчити інститут і вирушити у самостійне життя. Отже, їй належить знати ті особливості свого характеру, які критичної хвилини здатні поставити її на межу катастрофи. Мені сьогодні важко описати, яка несамовита буря вирувала тоді в моїй душі. Мені раптом потемніло в очах, а рука мимоволі потягнулася до кобури пістолета. Не знаю, чи помітив це полковник, але він також отетерів. — Заспокойтеся, ради Бога. Вам же зрозуміло, що я міг з вами про це й не говорити. Вам ясно? Так, мені було ясно: кожен, хто шанує українську мову, є потенційний буржуазний націоналіст, або навіть чинний. […] Повертався я до Пижівського лісу зовсім іншою людиною”.
Микола Руденко, як і багато інших майбутніх дисидентів, довго був ідеалістом, якого вабили ідеали рівності та справедливості, що їх на своїх гаслах підіймали большевики, особливо на ранніх етапах своєї влади. Однак реальність виявилася геть інакшою. Большевицька утопія та “інтернаціоналізм” насправді впроваджували домінування однієї культури над іншими: одна мова стала офіційною мовою “міжнаціонального спілкування”, інших чекала доля архаїчного пережитку або ж елементу націоналістичної, ворожої ідеології. Саме російська мова та російська культура мала поєднувати новостворену совєцьку імперію. Це неминуче означало занепад і марґіналізацію національних мов та культур, попри всі запевнення партійних лідерів. Але для того, щоби це зрозуміти, доводилося поступово і планомірно прогризатися крізь стіну совєцької фальші й пропаганди. Це насправді було вкрай непростим завданням і випробуванням для критичного мислення. Хоча деякі сигнали, здавалося, перебували на поверхні.
Ще в лютому 1936 року в “Правді” писали:
“Усі народи СССР — учасники великого соціалістичного будівництва, можуть пишатися результатами своєї праці. Усі вони — від найменших до найбільших — є повноправними совєцькими патріотами. І першим серед рівних є російський народ, російські робітники, російські трудящі, чия роль в усій Великій пролетарській революції, від найперших перемог і до нинішнього блискучого періоду її розвитку, є винятково велика”.
Цю ж тезу підтвердив і сам Сталін, виступаючи з нагоди двадцятиріччя Актябрьскої рєволюциї наступного року, підкресливши, що “стару Росію тепер перетворено на СССР”, а “серед рівних націй держав і країн в СССР найсовєцькіша і найреволюційніша — це російська нація”. Така пріоритетність була закріплена й у “мовному питанні”. Двадцятого квітня 1938 року було ухвалено постанови Ради Народних Комісарів Української Совєцької Соціалістичної Республіки (РНК УССР) і Центрального комітету Комуністичної партії (большевиків) України (ЦК КП(б)У) “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України” та “Про реорганізацію шкіл в Україні на виконання рішення РНК СССР і Центрального комітету Всесоюзної Комуністичної партії (большевиків) (ЦК ВКП(б)) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей”. Всі ці кроки стали частиною сталінської політики, яку в історіографії назвуть “великим поворотом” — Сталін стрімко відходив від бодай позірної політики рівності народів в СССР.
Дослідник совєцької політики пам’яті Сергій Єкельчик влучно пояснив, що “якщо у двадцятих роках СССР був державною рівних національностей і нерівних класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією”. Совєцьке “злиття” націй взагалі було вкрай своєрідним конструктом. Утопічні ідеї та кволі спроби створити щось на кшталт спільноти рівних людей і народів залишились далеко в 1920-х роках. Сталінський “великий розворот” фактично повертав совєцький проєкт на рейки російського імперіалізму і культурної колонізації. Мовне питання й повзуча русифікація народів слугували найяскравішим виразником цієї тенденції. Тому й “виховна бесіда”, яку юному Миколі Руденкові в розпал війни влаштував його командир, була не випадковістю, а цілком логічним наслідком і продовженням партійної політики. Смерть совєцького диктатора в 1953 році жодним чином не змінила цього процесу.
Ілюзії совєцьких ідеалістів про справжню суть такого інтернаціоналізму, що дедалі більше нагадував російський імперіалізм, і “дружбу народів”, яка все виразніше скидалася на культурну колонізацію менших народів совєцької імперії — вивітрювалися не одразу. Часто це була історія про важке та поступове переосмислення власних, особистих ідеалів. Безумовно, совєцька дійсність іноді надавала своїм громадянам жорстокі уроки невідповідності гасел і справжньої суті партійної політики. Але саме “мовне питання”, те, з чим людина так чи інакше зустрічається дослівно щодня, часто ставало причиною переходу в опозицію та дисидентство.
Незабаром совєцька національна політика набула стрункості у своїй колоніальній сутності, прикриваючись кострубатими термінами на кшталт “злиття націй”…
Перші дзвіночки тривожної національної політики, які пролунали ще до початку Другої світової війни й, здавалося, затихли, коли совєцькому керівництву була необхідна максимальна мобілізація, зокрема й національна, для боротьби із зовнішнім ворогом — пролунали на повен голос в перші ж тижні після перемоги у війні. Двадцять четвертого травня 1945 року, через 2 тижні після капітуляції Німеччини, в Ґєорґієвському залі Крємлівського палацу Іосіф Сталін влаштував бенкет на честь совєцьких воєначальників-переможців. Наприкінці своєї невеликої промови диктатор виголосив подяку російському народові: “…довєріє рускава народа Совєцкому правітєльству оказалось той рєшающєй сілой, каторая абєспєчіла історічєскую пабєду над враґом чєловєчєства — над фашизмом. Спасібо єму, рускому народу, за ето довєріє! За здоров’є рускава народа!”.
Іван Дзюба, якому в рік закінчення війни виповнилось лише чотирнадцять років, незабаром саме мав обирати спеціальність для свого навчання в Педагогічному інституті міста Сталіно (нині Донецька) і добре пам’ятав, який приголомшливий ефект мав цей тост совєцького вождя, передрукований, звичайно ж, у всіх можливих газетах і журналах. Особливо для молодого покоління це був зрозумілий дороговказ:
“Пішов на російське відділення філфаку. Російське — бо престижніше. Тоді ж лютувала кампанія за російський пріоритет, старт якій дав Іосіф Віссаріонович своїм знаменитим тостом “за вєлікій рускій народ”. […] Почалася вакханалія “російського пріоритету” в усіх сферах життя, в усіх науках, скрізь — знаходили російських основоположників, родоначальників тощо. Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще у школі в комсомол, я в анкеті на запитання про національність відповів “рускій”, й так і було записано в моєму комсомольському квитку (можна уявити, скільки таких “рускіх” було по всій Україні)”.
Згодом Дзюба займе чільне місце в русі на захист української мови, але для цього ще доведеться подолати власні сумніви та проаналізувати реальність життя і національної політики в СССР, прикритою щільним покривалом пропаганди й лозунгами про дружбу, рівність і братерство народів.
Смерть Сталіна принесла тимчасове полегшення і навіть мить повернення до чогось на штиб “коренізації”, але вже незабаром совєцька національна політика набула стрункості у своїй колоніальній сутності, прикриваючись кострубатими термінами на кшталт “злиття націй” чи формування “єдиного совєцького народу”. Логіку пояснював Нікіта Хрущьов вже в розпал оттєпєлі на ХХІІ з’їзді партії у 1961 році:
“У нашій країні йде процес зближення націй, посилюється їхня соціальна однорідність. Під час розгорнутого будування комунізму буде досягнуто цілковитого єднання націй. Але й після того, як комунізм, в основному, буде побудований, буде передчасним декларувати цілковите злиття націй. Лєнін, як відомо, вказував, що державні та національні відмінності будуть ще довго існувати після перемоги соціалізму в усіх країнах. Трапляються, звичайно, й такі люди, які скаржаться через те, що стираються національні відмінності. Ми їм відповідаємо: комуністи не будуть консервувати та увічнювати національні відмінності. Ми будемо підтримувати об’єктивний процес дедалі тіснішого зближення націй та народностей, який відбувається в ході комуністичного будівництва на основі добровільності та демократизму. Необхідно посилювати виховання мас у дусі пролетарського інтернаціоналізму та совєцького патріотизму. Необхідно з усією большевицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків”.
А вже через 10 років його наступник Лєонід Брєжнєв на черговому з’їзді констатував, що мети досягнуто: створена нова історична спільнота — совєцький народ. Проблемою цієї утопії було лише те, що вся “совєцька культура” була наскрізь пронизана російським елементом.
“На периферії” імперії
Україні в цій фіктивній “дружній сім’ї совєцьких народів” належало особливе місце. Без України СССР навряд чи міг би існувати, тому їй наділялася особлива увага. В Москві здавна були переконані, що “Україна їм належить”, в уявленні російського або русифікованого керівництва Совєцького Союзу жили глибоко вкорінені уявлення про Україну та українців, що сягали глибоко в історію Росії та її культури. Ще в 19 сторіччі в російській літературі поширився стереотипний зневажливий образ українця-хохла, який якнайвиразніше відображав колонізаторську сутність російського сприйняття України. Український письменник, а згодом один з лідерів визвольних змагань Володимир Винниченко ще в 1911 році скаржився у відкритому листі до російських письменників:
“Всєґда і всюду “хахол” нємноґа ґлупават, нємноґа хітрават, нєпрємєнна лєнів, мєланхолічєн і парой дабрадушен. А друґіх свойствах чєловєчєскай псіхікі у “хахлов” із етіх расказав савсєм нє слихать… Што ні фіґура, то лібо мєшкаватий дурак, то прідуркаватий лєнтяй, лібо лєнівий прайдоха. І рєдка-рєдка — ета недальокій, сєнтімєнтальний, нє злой простак, вродє “хохла” М.Ґорького”.
Така колоніальна оптика російської культури доповнювалася переконанням, що українська мова — це лише діалект російської й самостійної української мови не існує, а українці — це нехай і дивакувате, кумедне, але все ж просто відгалуження російського народу. Україна, або ж “Малоросія” (як її називали в Російській імперії), з погляду російських еліт і суспільства була невіддільною частиною імперії, щоправда, заселеною цими кумедними “хохлами”: “плем’ям співаючим і танцюючим”, як висловився про українців Ніколай Ґоґоль, який і сам походив з цього дивного та дещо романтизованого краю.
“Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією, Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб “возз’єднатися” з Росією й росіянами”…
Совєцький Союз принаймні на першому етапі свого існування протиставляв себе Російській імперії. Гасла рівності та справедливості могли приваблювати: особливо людей, які ще пам’ятали грубу і зневажливу імперську політику царської Росії стосовно України. А саме боротьба з імперіалізмом, як і “викорінення російського великодержавного шовінізму” були ледь не ключовими гаслами ранніх большевиків. В реальності ж, як сказано вище, совєцька імперія геть скоро перейшла на колію російського імперіалізму. Україну спершу понищив великий штучний голод — Голодомор 1932–1933 років, який на сьогодні визнаний геноцидом українського народу міжнародною спільнотою. За ним слідувала масова страта цілого покоління українських митців, письменників, інтелектуалів у 1930-х роках, тепер відомих під назвою “Розстріляне відродження”. Коли ж Україною декілька разів прокотився фронт Другої світової війни, здавалося, що tabula rasa готова до прийняття нових правил гри, вивчення нової історії та всотування чужої мови й культури. Російської — але під совєцькими прапорами.
Масивна русифікація України одразу після війни не обмежилася святковими тостами Сталіна і кампанією про пріоритет всього російського. В 1954 році в Україні відбулися масові святкування: конференції, концерти, народні гуляння, виставки, друкувалися книжки й газети. За розпорядженням Москви до Києва прямували вантажівки ексклюзивних продуктів і напоїв, коштів для святкувань не шкодували. Зрештою, саме в рамках цих святкувань Кримський півострів формально перевели під юрисдикцію УССР.1 В Совєцькому Союзі гучно відзначали “братерство народів”, а приводом було 300-річчя Переяславської ради — тієї миті в історії, коли Україна фактично потрапила під владу Москви.2
Ці патосні святкування стали приводом для впровадження офіційного трактування історії та зокрема відносин між Україною та Росією. В офіційних “тезах”, затверджених Центральним комітетом Комуністичної партії Совецького Союзу (ЦК КПСС), партійні історики пояснювали, що українці та росіяни (так само як і білоруси) походили з одного спільного слов’янського народу ще з часів середньовічної Київської Русі, після чого були розділені, але прагнули повернутися до спільного лона. Передовим, найуспішнішим, найреволюційнішим був, звичайно, “вєлікій російський народ”. Звичайний же народ, тобто український, лише слідував йому, уподібнювався йому і прагнув возз’єднатися з ним. Власне, до цього зводилася вся українська історія: що б українці у своїй історії не робили — це було лише прагненням повернутися до підпорядкування своєму старшому російському братові. Що й трапилось за офіційною партійною інтерпретацією в 1654 році. Ярослав Грицак струнко пояснив цю історіографічну концепцію: “Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією, Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб “возз’єднатися” з Росією й росіянами”.
Така марґіналізація історії доповнювалася й ретрансляцією карикатурного образу українця-хохла в масовій совєцькій культурі. Звичайно, йшлося про значно більш софістикований метод, аніж за часів Російської імперії. Українець не був автоматично марґіналом. Лише той українець, який протиставляв себе совєцькому проєкту або не виражав до нього належної лояльності. Способів для конфронтації було насправді безліч: творити альтернативну культуру, носити національну вишиванку чи просто спілкуватись українською мовою. В кращому разі такий українець ставав предметом висміювання, в гіршому — піддавався цькуванню і навіть переслідуванню як націоналіст чи “бандерівець”. Це слово, попри всю абсурдність його використання, стало чи не улюбленою наліпкою щодо будь-якого українця, який недостатньо сумлінно цурався своєї національної ідентичності. Культура мала бути “національною за формою, соціалістичною за змістом”.
Лещата приниження за національною ознакою не завжди видимо, але були присутні ледь не на кожному кроці. Та якщо багато таких колонізаторських пасток можна було уникати або бодай вдавати, що їх не помічаєш, була одна площина, яку ігнорувати просто неможливо — мова.
Дискримінація на щодень
“Погляньмо на свій життєвий досвід. Хіба рідко приходиться нам, будучи в Азербайджані, чути: “Ах, ці азербайджанці, вони такі некультурні, такі хами, такі націоналісти”. В Грузії ми так само чуємо про грузинів, в Естонії про естонців. І мені здається, що всім нам, свідомим громадянам, мабуть, соромно, коли вони все це чують і відчувають особисту відповідальність за ці факти. Хоча чи ми не можемо навести такі самі факти? Ось ми на днях йшли по Хрещатику, говорили українською мовою і почули за собою голосний регіт і таке ганебне перекривляння з боку піжонів. Був й інший випадок: ми йдемо і говоримо українською мовою. До нас підбігає людина, яка виявилась українським туристом з Польщі і говорить: “нарешті за цілий день я почув українську мову”. Все це серйозна річ, про яку треба говорити. Це неправда, що про це не можна говорити, це інерція культу особи, яка була накладена на ці “пікантні питання”, і не сміли говорити про них. А ми повинні про них говорити, якщо почуваємо, що несемо відповідальність за всі ці факти”.
Цей шматок виступу Івана Дзюби на пленумі Спілки письменників совєцької України в Києві на початку 1961 року зберігся в стенограмі засідання, яку сьогодні можна знайти в Національному архіві-музеї літератури та мистецтва України, який розташований на території Софії Київської. В 1961 році Україна була в розпалі оттєпєлі, молоді шістдесятники підіймали бунт культури проти імперії. СССР залишався тоталітарним утворенням, але певний короткий проміжок часу можна було бодай спробувати вільно говорити. І шістдесятники говорили — про культуру, історію та передусім — мову.
Обурення Дзюби не було винятковим чи упередженим, на початку 1960-х років русифікація України набула цілком чітких інституційних рамок. За 2 роки до виступу молодого літературного критика в Спілці письменників в Україні запровадили освітню реформу, яка зокрема передбачала й можливість батьків обирати мову, якою навчатимуться їхні діти. Простіше кажучи, батьки ставали перед вибором: російська або українська мова навчання для їхніх нащадків.
Такий вибір був рівноправним і демократичним лише на позір, бо й рівність мов була фікцією. Російська мова давала кращі можливості для вступу в університет (адже екзамени зазвичай проводились саме російською); російська була фактично обов’язковою для професійного зростання; російська набула статусу мови еліт, тоді як українська все частіше вичавлювалась на марґінес. Ірина Жиленко, ще одна поетеса з покоління шістдесятників, згадувала про Київ на зламі 1950–1960-х років:
“Я росла, а процес ішов. З кожним роком дедалі більше давалося взнаки відчуття другорядності усіх мов і націй у порівнянні з російською. Першими пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинились. Потім уніфікувався колоритний (шоломалейхемівський) побут київських євреїв. Вони стали як всі… “кієвлянє”. Кудись поділися Стасі і Ядзі, Риви та Ізі. Зникли з Києва китайці з їхніми ліхтариками. І — ні цвенькання, ні гигикання. Всі заштокали. А українці — ті, хто не зросійщився, — потрапили у другий сорт, в “кугути”. Українською мовою говорити стало соромно і “некультурно”. Нею спілкувалися (суржиком) хіба що хатні робітниці та няньки з солдатами, гуляючи в парку Шевченка”.
Очевидно, що більшість батьків за таких умов обирала саме російську мову. Людина схильна вишукувати практичні шанси до виживання і добробуту, тим більше в умовах тоталітарних суспільств. Російська мова поступово зайняла керівні позиції. Ні, реформа освіти з її мовним мотивом не пройшла гладко — протестували як знані культурні діячі на кшталт Максима Рильського чи Миколи Бажана, так і партійні чиновники совєцької України. Молодий двадцятичотирирічний поет Василь Стус, який тоді лише починав викладати українську мову і літературу в школі на Донбасі, гірко писав у одному зі своїх листів:
“Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. […] Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна… Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба… Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації”.
Стус мав рацію, русифікація цілком поглинала український культурний простір, і боротися з цим було дедалі важче. Сам Василь Стус загинув за свої національні переконання в совєцькому таборі через 23 роки після написання цих рядків. Тоді, взимку 1962 року, попереду було ще понад два десятиріччя боротьби.
Русифікація України відбувалася поповзом, вона прикривалася красивими гаслами та демократичними міркуваннями, її було важко зафіксувати й схопити за руку, адже совєцька влада вже не вдавалась до вульгарних і чітких заборон української мови на кшталт “Валуєвського циркуляру” чи “Емського указу” з часів Російської імперії. Але русифікація була, і цю дискримінацію за національно-мовною ознакою, про яку Іван Дзюба говорив з трибуни Спілки письменників в 1961 році, кожен українець міг відчути на собі.
“А по-чєловєчєскі ти умєєш ґаваріть?”
“Але ось під впливом книжки Дзюби я почав розмовляти рідною мовою. Говорити було важко, бо мій активний запас був бідний і всі навколо говорили по-російському. Якось я українською мовою попрохав молодого чоловіка подати мені книжку. “А по-чєловєчєскі ти умєєш ґаваріть?” — відповів він. Кров бухнула в голові, і ось тут я остаточно став українцем…”.
Так про своє усвідомлення русифікації в Україні згадував ще один дисидент — Леонід Плющ, до якого у 70-х роках минулого сторіччя совєцька система застосувала один із найжорстокіших методів репресій — примусове психіатричне лікування. Плющ довше був геть далеким від мовно-національних проблем, походив із російськомовного єврейського середовища Одеси та не одразу повірив речам, які Іван Дзюба описував у тексті “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що масово гуляв українським самвидавом у другій половині 1960-х років. Однак короткий емпіричний експеримент одразу ж не залишив жодних сумнівів, що українська мова вважалась в совєцькій імперії чимось меншовартісним.
Українофобія, яка найбільш яскраво і буденно проявлялась у зневазі до української мови, була, власне, цілком звичною моделлю поведінки…
Плющ був далеко не єдиним, хто стикався з такою ситуацією. Навпаки, це було явищем цілком звичним. Коли Ліна Костенко, поетеса-шістдесятниця, навчалася в Літературному інституті в Москві, місцеві її запитували, навіщо їй “ця мова індійських племен”. Микола Матусевич, майбутній правозахисник і в’язень совєцьких таборів, розчарувався у своїй шкільній симпатії в містечку Васильків під Києвом, коли почув від неї “какой смєшной етот ваш украінскій язик”. Його друг Мирослав Маринович згадував про схожі курйози з гуртожитків львівського політехнічного інституту 1960-х років: “Так, пригадую, росіянка Маша Старікова якось вигукнула здивовано, розглядаючи книжкову розкладку: “Доґадалісь же випустіть Мауґлі на украінском язике!”, і це нагадало мені святу переконаність значної частини совка, що “Капітал” Маркса був написаний в оригіналі російською мовою…”. Простіше кажучи, йшлося про тенденцію, а не винятки. Тенденцію, яку цілеспрямовано підживлювало совєцьке керівництво.
Всі ці стратегії та тренди спробував підсумувати саме Іван Дзюба в рукописі “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, який, попри те, що тримався риторики націонал-комунізму і намагався дати совєцькій системі підказки, як виправити помилки в національній політиці, насправді перетворився на фактичний маніфест дисидентського руху й кидав совєцькій владі звинувачення в колонізаторській політиці і сприянню російському шовінізмові. Дзюба запитував: “чи існує в Радянському Союзі українофобія?”. І сам ствердно відповідав на нього. Українофобія, яка найбільш яскраво і буденно проявлялась у зневазі до української мови, була, власне, цілком звичною моделлю поведінки. Іван Дзюба пояснював і наводив приклади:
“А скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т.д., відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі: біля афіші кінофільму “Сон”: — Ти відєл, как бандєровци прут на етот фільм?.. — Знаю. Мнє мноґа нє нада. Я б іх, ґадов, всєх… (красномовний жест). А ось одна мамаша розповідає другій: “Мой син із-за етава украінсківа язика нє пашол в школу. Он так нєнавідіт учітєльніцу украінскава язика. Он єйо називаєт “бандєровка” (задоволений сміх обох мамаш). Ось хлоп’я другого класу заявляє: “Ух, как я нєнавіжу етот украінскій язик”. В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: — Мама, а Боґдан Хмєльніцкій бил храбрий? — Как тєбє сказать… — А он бил рускій? — Украінєц. — Украінєц?! — кривиться розчарована дитина.
Дитина вчиться в “українській” школі, в столиці України… І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає… Уявляєте собі, яке пекло — працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури. І якою смішною, безсилою та нудною мусить здатися самому навіть вчителеві ця література, препарована для таких слухачів у залізно правильних підручниках. Звідки це йде? Чи таке запитання хоч раз ставили собі люди, які спеціально займаються питанням, де береться “український націоналізм”? Подібні приклади можна наводити сотнями. Коли доводиться говорити про це, “отвєтствєнниє товаріщі” гидливо фиркають: “знайшли про що говорити! Базарні розмови!”.
Звідки ж стільки зневаги до української культурної самобутності, до мови й культури? Безумовно, йшлося про продовження згаданих колоніальних мотивів, які СССР перейняв від Російської імперії. Ставлення до української мови в СССР часто було тією самою сумішшю зневаги (“говірки недолугих хохлів”) і маркування ворога (“націоналіста” або “бандерівця”, який прийшов на зміну “петлюрівцям”). Дзюба не перебільшував, стверджуючи, що прикладів такого ставлення можна наводити сотнями. Але совєцька система сформувала цілий ряд власних інструментів, часто значно складніших і нюансованих, аніж ті, що використовувались у колишній імперії.
Механізми русифікації
Івана Дзюбу заарештували на початку 1972 року, тоді ж, коли й десятки інших українських дисидентів. Ці події увійшли в історію як “Великий погром” або “Арештована коляда” (оскільки арешти відбувались у час різдвяних свят). Тоді декілька десятків відомих українських інтелектуалів затримали, майже всіх звинуватили в “антисовєцькій агітації та пропаганді”. Справа Дзюби, попри те, що спершу будувалася на низці звинувачень, зрештою звузилася на той самий крамольний текст: “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
У кримінальній справі Дзюби з архівів КҐБ зберігся невтішний офіційний висновок щодо його твору:
“Підготовлений Дзюбою матеріал “Інтернаціоналізм чи русифікація?” є від початку й до кінця пасквілем на совєцьку дійсність, на національну політику КПСС і практику комуністичного будівництва в СССР. […] Нав’язлива писанина Дзюби про пригнічене становище України в складі СССР спрямована на дискредитацію Союзу ССР як нової, вищої форми об’єднання суверенних союзних республік, яка забезпечує їм найкращі умови для економічного і культурного розвитку. Фальсифікація дійсного стану справ, перекручення фактів, тенденційний підхід до аналізу процесів і явищ нашої дійсності, що безперечно завдає шкоди авторитету СССР і дружбі совєцьких народів, свідчать про те, що в цих питаннях він по суті стоїть на ворожих, антисовєцьких позиціях”.
Текст Івана Дзюби аж ніяк не був наклепницьким: він був аргументованою препарацією совєцької дійсності. Він розкривав фальш системи — і в певному сенсі був антисовєцьким, бо був правдивим: написаним в системі, яка будувалась на брехні.
Після арешту Дзюби потягнулися місяці в слідчій тюрмі КҐБ. Дружина Марта намагалась отримати бодай якусь інформацію про перебування і стан свого чоловіка. Оскільки Іван Дзюба був чи не найвідомішою постаттю в колі шістдесятників, ним цікавилися на найвищих місцях. Марті Дзюбі вдалося зустрітись і поспілкуватись навіть із Віталієм Федорчуком, тодішнім головою КҐБ УССР. При зустрічі головний каґебіст республіки запитав в дружини арештованого, чому вона не спалила той рукопис. Але пані Марта зізналась, що не знала, що саме писав її чоловік: “Я знала лише назву, і вона мені дуже не подобалась, я просила Івана, щоб він її поміняв, і він ніби погоджувався, але все рівно зробив по своєму. Я відчувала, що через це будуть проблеми”.
Текст Дзюби став для совєцької системи “бомбою уповільненої дії”. Дзюба ніби нарешті зумів змалювати те, що всі ніби відчували, але не мали аргументів; совєцьку повзучу русифікацію було важко “вхопити за руку”, чітко окреслити та описати. Але Дзюбі це вдалося. Власне, цінність праці Івана Дзюби полягає саме в тому, що він вказав на конкретні механізми та інструменти, які совєцьке керівництво використало для того, аби продовжити політику культурної колонізації, яку свого часу впроваджувала система ще Російської імперії.
Кар’єрне зростання тісно пов’язувалося із російськомовністю. Російська мова була одним з ключових маркерів лояльності “аборигенів” щодо центру імперії…
Усі зображені вище мікроісторії — справді не випадкові чи суб’єктивні враження “мовних активістів”, така щоденна дискримінація була наслідком цілеспрямованої політики, яку спробував описати у своїй праці Іван Дзюба. Про що ж конкретно йшлося?
Навіть пізніші дослідження совєцької системи, які почали з’являтися після розпаду СССР, загалом погоджувалися, що совєцький проєкт був імперіалістичним і російськоцентричним. На практиці це забезпечувалось насадженням відповідних — російських або русифікованих — еліт на “периферію”. Це допомагало дотримуватися правильної політики на місцях і водночас формувати відповідну атмосферу в суспільстві. Дзюба це зрозумів вже в 1960-х і пояснював у “Інтернаціоналізмі чи русифікації?”. Ба більше, добре розумів колонізаторську природу такого насаджування еліт:
“Чи сьогодні, на сорок дев’ятому році радянської влади, вижиті до кінця така колонізаторська спадщина і такі колонізаторські настрої? Далеко ні, і сьогодні, особливо у великих містах, дуже сильний такий прошарок російського міщанства, який безнадійно далекий від того, щоб бути носієм комуністичного інтернаціоналізму, а є духовним спадкоємцем “десяти поколінь колонізаторів”. Це російське міщанство почуває себе не дружнім гостем і не добрим приятелем народів, серед яких живе, а господарем становища й вищим елементом. Воно зневажливо ставиться до тих народів, серед яких опинилося, і замість цікавитися, вивчати і засвоювати їхню культуру, мову, історію тощо, — як це завжди робив і робитиме всякий добрий гість і захожий чи навіть покликаний на допомогу друг, — це міщанство не тільки не вивчає і не засвоює їх, а навіть не цікавиться ними і не проминає жодної нагоди, щоб зневажити, поглузувати, познущатися з них”.
Поняття “еліти” в цьому випадку варто розуміти в максимально широкому сенсі слова. Мова йде про будь-кого, хто мав бодай відносну владу чи підлеглих: від директора фабрики до викладача університету, від завідувача господарством до будь-якого дрібного чиновника. Кар’єрне зростання тісно пов’язувалося із російськомовністю. Російська мова була одним з ключових маркерів лояльності “аборигенів” щодо центру імперії. Відповідно, формувалося цілком слушне уявлення про те, що вибір мови може виразно впливати на кар’єрні перспективи.
Очевидно, що така політика тісно пов’язана й з іншими процесами, зокрема урбанізацією. Дзюба писав:
“Гігантською русифікаторською м’ясорубкою були і, на жаль, залишаються міста — колись переважно великі, а тепер уже й малі. Міста були місцем осідку, за словами одного російського письменника, “дєсяті поколєній русіфікатаров”, джерелом і символом національного пригнічення й колоніального наступу царизму. Ідеться, звичайно, не про місто як таке, не про місто — вогнище культури й революційного руху, а про місто бюрократів і міщан, місто колонізаторів — “ташкентців” (Щєдрін). Його гангренозну русифікаторську, національно пригнічувальну дію добре показала українська класична література”.
На практиці цей механізм мав доволі простий вигляд: сформоване завдяки совєцькій політиці уявлення про елітність російської мови призводило до того, що, зокрема молоді люди, які переїжджали у великі міста на навчання чи роботу, опинялися під вкрай інтенсивним тиском саме в питанні мови спілкування. Професорка Лариса Масенко пояснює:
“Відомо, що свобода вибору мови спілкування в міському комунікативному просторі — це фікція. Людина, яка хоче говорити українською в публічній комунікації зросійщеного міста, має до вибору лише дві стратегії мовної поведінки: або пристосуватися до оточення і перейти на російську, або ж протистояти диктатові середовища і зберігати вірність рідній мові. Повсякчас протистояти оточенню нелегко, тому більшість носіїв української мови, зокрема й тих, хто переїздить до великого міста з україномовних сіл і містечок, у позародинному спілкуванні переходять на російську. Тож урбаністичні середовища досі лишаються потужними центрами русифікації й денаціоналізації українців”.
Власне, такий механізм русифікації за інерцією зберігся в перші десятиріччя української незалежності після розпаду СССР у 1991 році. І поступово почав відмирати лише минулими роками. Хоча і цей процес не можна назвати однозначним і незворотним.
Зловживання адміністративним ресурсом для насаджування мовної політики було далеко не єдиною стратегією для витіснення української мови в Україні. Чи не ключовим чинником залишалася русифікація освіти.
Особливої інтенсивності цей процес набув у 1958 році, коли почали впроваджувати вже згадану освітню реформу. Тоді були опубліковані тези “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти у країні”. Московське керівництво пропонувало батькам самотужки обирати, якою мовою навчатимуться їхні діти. “Мовному питанню” було присвячено пункт 19:
“В совєцькій школі здійснено навчання рідною мовою. Це — одне з важливих завоювань лєнінської національної політики. Водночас у школах союзних і автономних республік серйозно вивчається і російська мова, яка є могутнім засобом міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів СССР і прилучення їх до багатств російської і світової культури. Проте не можна не зважати на те, що по лінії вивчення мов у школах союзних і автономних республік існує велике перевантаження дітей. Справді, в національних школах діти вивчають три мови — рідну, російську та одну з іноземних. Слід вивчити питання про те, щоб надати право батькам вирішувати, до школи з якою мовою навчання віддавати своїх дітей. Якщо дитина вчитиметься у школі, де викладання провадиться мовою однієї із союзних або автономних республік, то вона за бажанням може вивчати і російську мову. І навпаки, якщо дитина навчатиметься в російській школі, вона може за бажанням вивчати мову однієї з союзних або автономних республік. Зрозуміло, на це треба йти за наявності потрібних контингентів дітей для укомплектування класів з тією чи іншою мовою навчання. Така постановка питання — надати батькам право вирішувати, яку мову в обов’язковому порядку вивчатиме дитина, — є найбільш демократичною, усуне будь-яке адміністрування в цій важливій справі і дасть змогу ліквідувати надмірне перевантаження школярів вивченням мов”.
Попри позірну демократичність, насправді йшлося про вибір, який батьки мали вчинити під тиском. Очевидно, що в ситуації, коли російська мова забезпечує спокійне існування, кар’єрне зростання та соціальний престиж, батьки обиратимуть саме цю мову для вивчення своїми дітьми. Заперечення з боку молодого покоління інтелігенції — шістдесятників, так само як і місцевої партійної номенклатури, не змінило ситуацію. Завдяки цій реформі освіта й передусім середні школи стали плацдармом русифікації України.
Освіта в совєцькій Україні не лише була підконтрольна Москві, але й слугувала ключовим інструментом русифікації молодого покоління…
Передусім в обласних центрах більшість учнів навчалась російською мовою. В 1966 році в Києві лише 23 відсотки учнів навчались українською мовою у школах. Окрім цього, простежувалась тенденція, коли україномовні школи зосереджувалися в бідніших робітничих районах, тоді як в “елітних” осередках діяли російські школи. Російські школи були загалом більші, мали краще устаткування та пропонували ширшу шкалу предметів. Простіше кажучи, завдяки державному ресурсу російськомовна система освіти пропонувала якіснішу, доступнішу і перспективнішу освіту.
Русифікація, зокрема й в освіті, певною мірою пригальмувала, коли на посаді першого секретаря ЦК КПУ був Петро Шелест, однак набула ще масштабнішого розмаху з приходом на цю посаду Володимира Щербицького у травні 1972 року, який був послідовним прихильником як концепції “совєцького народу”, так і, відповідно, русифікації України. Освіта стала чи не головною ціллю русифікаторської політики. Тенденції та курйози, з якими в той час стикнулись українські вчителі й школярі, описує Ярослав Грицак:
“Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків (попередньо керівництво школи й вчителі одержували від Міністерства освіти та обласних відділів народної освіти завдання “провести відповідну роботу” з батьками). Для “поглибленого” вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо, тимчасом як українська мова і література таких привілеїв не мала, — і уроки з цих предметів нерідко відбувалися у переповнених класах з 35–40 учнів. Статус вчителя російської мови й літератури в українській школі був надзвичайно високий, тоді як вчитель української мови в російських школах був постійним об’єктом насмішок з боку російськомовних дітей і батьків. Не обходилося без курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися “Родная рєчь” (“Рідна мова”), тоді як української — з підручників під назвою “Українська мова”.
Мова шкільної освіти мала ще один важливий вимір, в якому поєднувалися два зазначені чинники: як “елітарність” російської мови, так і загальна стратегія русифікації навчального процесу. Річ у тім, що й вища освіта в совєцькій Україні також була значною мірою русифікована, тому обрання російської мови для учнів шкіл автоматично означало підвищення їхніх шансів спершу на потрапляння у вищі навчальні заклади, а згодом і на успішне навчання в них. Дисидент Святослав Караванський пояснював:
“Люди української національності, які мали рідною українську мову, не мали рівних прав при поступленні в вузи як і ті, чиєю рідною мовою була російська. Російська мова і література були обов’язковою частиною вступних іспитів, тому випускники російських шкіл були більш успішними при складанні цих іспитів і отримували вищі оцінки ніж випускники українських шкіл. Більше того, вступні іспити з деяких специфічних предметів проводились російською мовою, і це також ускладнювало успішне проходження екзаменів випускникам українських шкіл. І україномовні вступники отримували нижчі оцінки за конкурсом”.
Зрештою, навіть сам факт потрапляння на екзамен адміністративно ускладнювався саме через мову: “Студентам, які бажали вступити до університету, доводилося заповнювати близько двадцяти з гаком анкет, причому питання, рубрики та заголовки сформулювалися лише російською мовою, і горе абітурієнту, який писав відповіді українською мовою. Його заяву зневажливі чиновники викинуть у сміттєвий кошик”.
Очевидно, що вирахувати у відсотках і співвідношеннях, якою мірою такий підхід до вступних іспитів в університети деформував реальні уявлення про знання абітурієнтів, навряд чи можливо. Однак те, що україномовність абітурієнта легко могла стати причиною дискримінації, не підлягає сумніву. Як і Караванський, схожими враженнями про власну спробу вступити до Київського університету в 1960-х роках, поділився у спогадах дисидент Мирослав Маринович, який походив з україномовної родини із заходу України:
“Іспит з фізики я складав українською. Екзаменатор був цим не дуже вдоволений і злегка спонукав мене перейти на російську. Я вперся і не піддався, хоч розумів, що це може дорого мені коштувати. І справді, іспит тривав недовго: “трійка”. І то не просто трійка, а для золотого медаліста приголомшлива “трійка”. Моя товаришка складала російською — її оцінка “п’ять”. Довести, що причина лише в мові, я не можу […] Але все життя я сприймаю факт мого провалу як кривду з боку викладача, мотивовану моєю мовною непіддатливістю”.
Зрештою, русифікація вищої освіти довершувалася не лише мовними маніпуляціями при вступі чи навчанні, а й жорсткою централізацією всього навчального процесу. Характерно, що як і в інших сферах культурного життя, освіта також централізувалася в Москві, а не в Києві. Особливо ця централізація посилилася, коли в 1959 році було засноване Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти Української ССР. Програми у веензе затверджувались винятково за дозволом з Москви. В Україні, наприклад, було неможливим отримати докторат з педагогіки: всі сім інститутів з цією спеціальністю знаходилися в РССФР. Таким чином, освіта в совєцькій Україні не лише була підконтрольна Москві, але й слугувала ключовим інструментом русифікації молодого покоління.
Іван Дзюба безумовно мав рацію, його ідеалістичне уявлення, що аргументована позиція може якимось чином вплинути на партійну політику, було ілюзією…
Русифікація метастазами пробиралась в усі сфери культурного і суспільного життя в Україні. Характерно, що партійна пропаганда й не намагалася це якоюсь мірою пояснити, а навпаки, трактувала, як цілком правильний процес “зближення”, а згодом й “злиття” або “об’єднання” націй. Російська мова мала статус мови міжнародної комунікації, й партійні ідеологи не забували нагадувати, що “знання російської мови, прагнення до її глибоко вивчення — насущна органічна потреба всіх народів нашої країни.
Опанувавши мову міжнаціонального спілкування, різномовні народи нашої багатонаціональної країни отримують можливість активно брати участь у справі будівництва комуністичного суспільства”. Тому, як підкреслював Іван Білодід — типовий приклад совєцького русифікованого чиновника, який вислужувався перед центром і певний час посідав посаду міністра освіти УССР чи віцепрезидента республіканської академії наук, — російська мова мала стати єднальним чинником. Тому як винятково позитивний момент описувалась ситуація, коли будь-які всесоюзні заходи відбувалися винятково російською мовою, партійні документи видавалися російською, атестати про освіту друкувалися російською, російська була загальноприйнятою в совєцькій армії, флоті та будь-яких силових структурах. Будь-що, що курувалось державою (а в СССР дослівно будь-яка сфера суспільного і навіть приватного життя підпадала під той чи інший контроль держави), слугувало для кування “совєцької людини”. А вона, крім партійності, мала розмовляти російською мовою.
Прикметно, що те, що Білодід називав “поглибленням дружби народів” і “взаємним збагаченням”, Іван Дзюба характеризував як чергові “канали русифікації”. Власне, у своєму маніфесті Дзюба згадує про всі вище перераховані стратегії витіснення української мови й окремо підкреслює ще один — книговидання і друкування газет. Ця галузь давала можливість опиратися на конкретні цифри, що Дзюба і зробив:
“Крім того, що на російську культуру, на російське друковане слово працює вся колосальна потуга центральних, всесоюзних продуцентів, і з порівняно мізерних можливостей республіканських, їй відводиться в одних випадках значна, в інших випадках левова частка. Наведемо деякі дані про друк, виведені з підрахунків за офіційними публікаціями Книжкової палати та іншою офіційною статистикою. У 1950 році в СРСР було видано 43 100 назв книжок тиражем 821 мільйон примірників, з них російською мовою 30 482 назви тиражем 640 391 000 примірників, тобто 71 відсоток назв і 78 відсотків тиражу. А мовами неросійських націй, що становлять трохи менше 50 відсотків всього населення СРСР, було видано лише 29 відсотків назв і 22 відсотки тиражу виданих у СРСР книжок! Хіба не красномовні цифри? Але найнеподобніше те, що в наступні роки ця диспропорція зростала, і в 1963 році друк російською мовою становив уже 75 відсотків назв (58 158 з 77 600) і 81,4 відсотка тиражу (1 026 934 000 з 1 262 000 000), а мовами всіх неросійських народів — лише 25 відсотків назв і 18,6 відсотка тиражу! Хіба це не страхітливе свідчення фактичної нерівності культур?”.
Іван Дзюба безумовно мав рацію, його ідеалістичне уявлення, що аргументована позиція може якимось чином вплинути на партійну політику, було ілюзією, яка, зрештою, вартувала Дзюбі власної волі.
Сила опору: між правами людини та правами народу
“Наша група не має ніяких політичних цілей, наше завдання виключно гуманітарне: сприяти виконанню Гельсінських угод у ділянці людських прав. Але ми не можемо обійти національне питання: більшість українських політичних в’язнів засуджено за справжній або вигаданий націоналізм. І якраз цього українського націоналізму найбільше лякається влада, що вважає себе радянською!”.
Це одна з тез, яку в листопаді 1976 року озвучив Микола Руденко в одному з перших документів новоствореної Української Гельсінської групи. УГГ виникла як реакція на підписання так званих “Гельсінських угод” за рік до написання першого тексту Групи. Дисиденти в цілому совєцькому блоці переходили в правозахисну площину (одна з найбільш відомих дисидентських ініціатив того часу — чехословацька “Хартія 77”, започаткована Вацлавом Гавелом, — теж була частиною цього процесу). Водночас український правозахисний рух дещо відрізнявся від аналогічних ініціатив за межами СССР. По-перше, українське дисидентство було критично знекровлене після “Великого погрому” 1972 року; по-друге, попри правозахисну риторику, українські дисиденти зосереджувалися на захисті національних прав. Що й підкреслив сам Руденко в першому ж відкритому листі Групи в ролі формального керівника УГГ.
У листопаді 1976 року УГГ складалась всього з десяти членів, серед яких були досвідчені політичні в’язні на кшталт Левка Лук’яненка, Олекси Тихого чи Оксани Мешко; люди, які поступово позбавились совєцьких ілюзій, такі як Микола Руденко чи Петро Григоренко; та геть молоді “початкуючі” дисиденти Мирослав Маринович і Микола Матусевич.
Очевидно, що їхні уявлення не у всьому збігались, однак поєднання загальнолюдської етики й гуманізму, разом із національним питанням, творили спільний знаменник для цієї десятки сміливців. Цілком очікувано, що вже незабаром засновників УГГ покарали: у більшості випадків “стандартним” вироком в таких справах — 7 років таборів і 5 років заслання. Згодом до групи доєднувалися й нові члени, які замінювали тих, хто потрапляв в табори. Певний час формальним головою групи був й Василь Стус, який саме через свою правозахисну діяльність був вдруге засуджений до тривалого ув’язнення в совєцькому таборі, з якого вже не вийшов живим. Стус долучився до Групи одразу після повернення з першого багаторічного ув’язнення. Сам поет чітко пояснив власну мотивацію долучення до УГГ:
“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи репресують найбрутальнішим чином. Так принаймні судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично залишилась напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано, крихт я не потребую.[…] Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають — та й не дуже кортіло — за той кордон. Бо хто ж тут — на Великій Україні стане голосом обурення і протесту. Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають, яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”.
Сімдесяті роки, коли виникла Група, справді давали більш ніж достатньо приводів для обурення і протесту. Після масового арешту дисидентів на початку декади, совєцьке керівництво форсувало курс на формування “совєцького народу”. Власне, вже у квітні 1971 року на XIV з’їзді совєцьких комуністів Лєонід Брєжнєв оголосив, що мети вже досягнуто. Такий поспіх денаціоналізації народів совєцької імперії очікувано проявився й в посиленні мовної русифікації. Російська мова все інтенсивніше просувалася в навчальному процесі.
“Дороговкази” були сформульовані під час всесоюзної конференції в Ташкенті навесні 1979 року під назвою “Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СССР”. Русифікація на той час перестала бути завуальованим, прикритим красивими гаслами процесом, а йшла відверто та цілеспрямовано. Рекомендації, які напрацювали партійні ідеологи в Ташкенті, не лише сформулювали цілу шкалу конкретних заходів щодо посилення і пріоритетності вивчення російської мови та літератури в школах усіх республік, а й відкрито закликали максимально використовувати велетенський ресурс державної пропаганди з цією метою: “Прийняти міри для подальшого підвищення ролі преси, інформаційних агентств, телебачення і радіо як пропагандистів російської мови, важливих інструментів Комуністичної партії у вихованні всього совєцького народу на лєнінських принципах соціалістичного інтернаціоналізму, совєцького патріотизму і дружби народів СССР”.
В Україні в той час партійне керівництво могло цілковито покластися на нового очільника ЦК КПУ Володимира Щербицького — максимально лояльного Москві прихильника “єдності совєцьких народів” і, відповідно, зросійщення України.
Водночас досягла апогею й “інклюзивність” совєцького проєкту, в тому сенсі, що українцям, які приймали правила гри — партійність і лояльність разом із культурними маркерами (“правильним” розумінням історії, творчості та російськомовності) — практично необмежено відкривались суспільні й професійні перспективи. Певний парадокс совєцької імперії полягав в тому, що етнічність не була вирішальною, як це було звично для традиційних колоніальних імперій. Маркером слугувала лояльність до совєцької ідентичності. Тому навпаки тим, хто бодай якимось чином наполягав на власній, не спотвореній совєтщиною національній ідентичності, загрожували в кращому випадку насмішки (все ті ж “потішні хохли” родом з Російської імперії), а в гіршому — звинувачення в націоналізмі та ворожості до совєцького проєкту. Така людина могла стати “націоналістом” чи навіть “бандерівцем” лише, наприклад, через наполегливе спілкування рідною мовою. Національне стало предметом розрізнення між “своїми” і “чужими”. Українські правозахисники сприймали таку політику як дискримінацію та переслідування за національною ознакою.
Пожертвуй на Креативний фонд The Arc
Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць
Українська Гельсінська група вміло поєднувала проблему прав людини та політичну, національну площину. Левко Лук’яненко, який через свою участь в УГГ отримав другий термін ув’язнення і загалом відсидів в совєцьких таборах 26 років, в одній з наших розмов так пояснював своє розуміння українського правозахисту:
“Це теж певною мірою була політична гра. І в Чехословаччині “Хартія 77” добре розуміла, що в умовах диктатури захист прав людини — це політика. Але це був загальний процес. За права людини боролися греки — в них теж була диктатура. У Португалії була диктатура Салазара. В Іспанії. І в цих країнах проходила загальна боротьба за демократизацію. Права людини були тоді в “дусі часу” — ці питання обговорювали на різноманітних форумах, зібраннях і т.д.
Є Декларація прав людини 1948 року, яка гарантує нам певні права. А тут ще й у 1975 — Гельсінська нарада. І зокрема після цих нарад Захід змусив Московію надрукувати Декларацію прав людини. Тоді в СРСР вперше була надрукована Декларація прав людини ООН — в газеті “Ізвєстія” 2 серпня 1975 року. А наклад “Ізвєстій” тоді був 7–9 мільйонів примірників. До цього Декларацію вилучали навіть у таборах і називали антирадянським документом. А тут раптом вона офіційно скрізь надрукована. Тоді питання прав людини було підняте на світовий рівень. Питання прав людини стає “модним” — то чого б і нам не скористатися цим “духом часу”? Ось ми й написали власний меморандум. Але всі наші документи просто “дихали” політикою: це ж було зрозуміло — ми говоримо про права людини, але для нас найважливішим були права нації. І це навіть не спекуляція — це реальність. Як можна боротися за незалежність України, коли немає прав людини? Так що в 1975–1976 році просування демократії — це була боротьба за розширення свободи слова для того, щоби ми отримали можливість звернутися до мільйонів із питанням про нашу державну незалежність”.
Документи УГГ справді свідчать про всебічність діяльності українських дисидентів. Поряд із конкретними випадками порушень прав людини, українські правозахисники писали про фіктивність українського суверенітету в рамках СССР, сторіччя колоніальних утисків, порушення базових національних прав. Не обходилось й без слушних зауважень на адресу Заходу. Прикметно, наприклад, таке звернення, зафіксоване в другому меморандумі 1977 року:
“Західні дипломати, якщо не з трибун, то в кулуарах міжнародних нарад продовжують називати Радянський Союз по-старосвітському — Росією. Це не випадково. Той історичний факт, що Російська імперія давно розпалась, а на її місці утворився добровільний Союз суверенних держав, не був духовно засвоєний і психологічно закріплений ні на Заході, ані в самому Союзі. Традиція взяла верх над правом”.
Західні дипломати та дослідники у своїй цілковитій більшості справді надто довго піддавались совєцькій, а згодом і російській пропаганді щодо “братства” чи “єдності” народів. Навіть після падіння совєцької імперії часто колишній постсовєцький простір залишався розмитою плямою “російськості”. Тому й український спротив в лютому 2022 року став для багатьох людей несподіванкою. Хоч насправді ця конфронтація й українська боротьба тривала багато поколінь. Ба більше, українські спроби пояснити це на Заході ніколи не припинялися.
“Дружба ґрунтується на взаємній симпатії, взаєморозумінні, взаємодопомозі. Чи можна говорити про дружбу, коли значна частина вчителів області зневажливо ставиться до української мови…”
Мовне питання залишалось особливо дражливим для українських правозахисників. Так само, як свого часу Василь Стус писав про мовні проблеми та напруження через засилля російської мови передусім на українському Донбасі, в 1970-х до цього ж питання звертався інший правозахисник, родом з цього регіону — Олекса Тихий. Опис мовної ситуації в регіоні був украй невтішним. Попри те, що українці становили більшість населення в Донецькій області, совєцька мовна політика переслідувала власні цілі:
“До того ж всі театри російські: і за мовою, і за духом. Отже, корінне (тубільне) населення зовсім позбавлене мистецького життя. Палаци культури, клуби, палаци піонерів теж уникають української тематики й мови. Є велика мережа кінотеатрів, але в жодному з них не демонструється жоден фільм українською мовою. Мова телепередач та радіо в області також на 80–90 відсотків російська. В науково-дослідних установах, вузах, технікумах, державних установах, на підприємствах та залізницях також зреклися української мови повністю чи майже повністю. Школи — основні заклади формування громадян у виробничому, культурному і патріотичному плані. А в Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Артемівську,3 Горлівці, Жданові,4 Донецьку, а може, і в неназваних мною містах, українських шкіл зовсім немає. Всі дитячі садки та ясла чомусь російські. А в містах же проживає понад 2 мільйони тих, що називають себе українцями. А багато українців соромляться навіть називатись “плебейською” національністю своїх предків. І ці 2 мільйони українців дивляться кінофільми й телепередачі, читають книги та газети російською мовою, вчать дітей в дошкільних закладах, школах та вузах чужою їм мовою”.
Важливо розуміти, що така політика була саме державною і цілеспрямованою, державна монополія не лише у сфері освіти дозволяла насаджувати мову так, як хотіла партія. На практиці це виглядало вкрай просто: “В селищі Мала Іллінівка (м. Артемівськ) проживає не більше 2–5 відсотків неукраїнського населення. А школа російська. І стала такою в останні 5–6 літ. Діти вдома і на вулиці говорять українською мовою, а в школі російською”.
Тихий розумів, що це результат совєцької політики, яка лише фіктивно просуває рівність і “дружбу народів”:
“Чи можна говорити про рівноправність 2 мільйонів українців, понад 100 тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших національностей у нашій області, якщо вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на зарплату, ресторан чи магазин це ж ще не рівноправність. Дружба ґрунтується на взаємній симпатії, взаєморозумінні, взаємодопомозі. Чи можна говорити про дружбу, коли значна частина вчителів області зневажливо ставиться до української мови, дивиться на українців як на щось відживаюче, неповноцінне, не вчить їхньої мови, не боліє за їхнє теперішнє та майбутнє, а навпаки, заохочує українців до асиміляції, денаціоналізації чи, як іноді говорять, злиття націй”.
Правозахисник передбачав, що така політика призведе до асиміляції українців і зрештою, може вибухнути конфліктом між українцями та росіянами. Тихий не помилився. Але в рамках совєцької системи його думки вважались ворожими. Педагога і філолога Олексу Тихого совєцька система повторно засудила в 1977 році, коли його як “особливо небезпечного рецидивіста” звинуватили в “антисовєцькій пропаганді та агітації”. Він загинув в ув’язненні, помер в тюремній лікарні російського міста Пєрмь в травні 1984 року.
Падіння та інерція імперії
В кінці 1980-х років совєцька імперська конструкція почала тремтіти. Це відображалося і в теоретичних підходах, і у практичних кроках. Вже в середині 1980-х навіть совєцьке керівництво визнало, що проєкту формування “совєцької людини”, а отже, й совєцького народу, не вдалося досягнути. Напередодні розпаду імперії, за влади Горбачьова, коли відцентрові рухи набирали на силі, що призвело до “параду суверенітетів”, ці рухи проявились й у мовній політиці.
Попри те, що Україна, на відміну від інших західних республік СССР, доволі повільно реагувала на стрімкі виклики, в 1989 році відбулися по-своєму революційні зміни щодо офіційного статусу мов. В жовтні 1989 року було ухвалено закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР”, яким було змінено редакцію статті 73: “Державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Одразу ж проголосували також за “Закон про мови в Українській РСР”, який визначав українську мову державною.
Багато колишніх дисидентів і політичних в’язнів були на вістрі процесу здобуття незалежності України. Левко Лук’яненко став одним з авторів Акту проголошення незалежності України, В’ячеслав Чорновіл був серед засновників наймасштабнішої політичної сили того періоду — Народного руху України, Іван Дзюба на початку 1990-х став міністром культури незалежної України. Однак, попри безумовний історичний тріумф України в 1991 році, спадок імперії тяжів над відновленою незалежною Україною. Українська незалежність стала результатом низки компромісів і поступок, яких навряд чи можна було уникнути в тодішній історично-політичній ситуації.
Спершу декілька сторіч заборон і переслідувань української культури в Російській імперії, а згодом масивна пропаганда та її утвердження завдяки репресіям сприяли тому, що якась частина українців таки перейняла фальшивий етос “братніх народів”, дружби між культурами, попри те, що такі уявлення фактично насаджувались силою. Не варто й цілковито відкидати силу російської мови та культури, тим більше коли за її плечима стояв велетенський адміністративний ресурс. Однак якась частина громадян СССР могла щиро піддатися її впливу. Водночас цікаво, що соціологічні дослідження, проведені на зламі 1980-х і 1990-х, свідчать, що рівень ідентифікації українців із совєцьким проєктом та на противагу цьому — з власною національною ідентичністю, був відносно рівномірним, найнегативнішим було сприйняття совєцького в країнах Балтії, а навпаки — найпозитивнішим — у Білорусі. Зрештою, кропітка та іноді, здавалося, невидима робота українських дисидентів далася взнаки: на етап власної незалежності Україна входила з важким, але не безнадійним спадком. Попри всі утиски, українська мова, культура та ідентичність збереглися.
Деякий час Росія була надто заклопотана власною турбулентністю після розпаду СССР і, зрештою, декілька років умовної лібералізації на початку 1990-х відвернули росіян від характерної імперськості щодо сусідніх країн. Україна ж сама лише вчилась демократії та розбудові тепер вже незалежної культури. Це насправді був геть непростий процес. Марта Дзюба згадує про час, який її чоловік провів на посаді міністра культури України:
“Знаєте, я не хотіла, щоб він був міністром. Його таки вмовили — Павличко, Драч, Горині… І він погодився. Зранку до вечора тоді працював. Починав з того, що перечитував усі листи-відповіді, які йшли з міністерства. Я йому кажу: “Нащо ти то все робиш?”, а він: “Я не можу, щоб неграмотний лист пішов із моїм підписом”. Крім того, приходили люди — безкінечно, як до церкви, до сповіді. А відсіювати він не вмів. Всі щось хотіли. І що його неприємно дивувало, каже: “Ніхто не приходить з пропозиціями, а лише щось просять і розповідають, що інші нічого не роблять”. Він намагався зробити багато реформ, у нього були власні важливі концепції…”.
Все ж Україна поволі рухалася в напрямку культурної незалежності. Перша декада незалежної України минула у протистоянні розвитку незалежної культури та імперської інерції. Дві революції — Помаранчева у 2003 і Майдан взимку 2013–2014 років — стали зрозумілим символом прагнення українців долучитися (а точніше — повернутися) до європейської цивілізації, долучити власну самобутню культуру до європейського проєкту. Гасло, яке резонувало в Україні ще в 1920-х — “Геть від Москви!”, нехай і не лунало прямо на українських майданах, однак добре б вловлювало один з важливих вимірів українських революцій. Попри складнощі, були усі підстави сподіватися на оптимістичне і самобутнє майбутнє для України.
Проти імперії
Двадцять першого лютого 2022 року російський диктатор Владімір Путін виступив з доленосним зверненням до російського народу, в якому фактично оголосив війну Україні. Прикметно, що промова Путіна, яка стала сигналом для нового етапу неоголошеної війни, яку Росія вела проти України з 2014 року, фактично перетворилась на лекцію з історії.
Загалом, можна виділити декілька головних тез. Російський президент підкреслив, що Україна є частиною “російської історії, спільного духовного простору”. Іншими словами, вкотре була озвучена думка, яка була наскрізною в російській культурі та політикумі протягом декількох сторіч — Україна є частиною Росії, “належить” Росії. Путін висловив амбівалентне ставлення до керівництва СССР. Теза російського президента про те, що “розпад СССР став найбільшою геополітичною катастрофою 20 сторіччя” є широко відомою. В лютому 2022 року він вирішив деталізувати свої думки з цього приводу. Путін хвалив Сталіна за правильну концепцію національної політики, але критикував за недостатню централізацію імперії. Каменя на камені не залишив також від совєцьких керівників часів розпаду СССР, оскільки вони, “пошлі на поводу” в “націоналістів”. Зрештою, вся ця риторика зрозуміла — російський автократ повторював тезу, яку де-факто популяризували у світі протягом багатьох років совєцькі, а згодом російські політичні й часто й культурні еліти, мовляв, СССР — це був просто інший формат історичної Росії. І тепер настав час забрати те, що “належить Росії”.
Характерно, що особливо Путіна дратував український підхід упродовж минулих 10 років до совєцького спадку, політика так званої “декомунізації”, перейменування вулиць і знесення сотень пам’ятників Лєніну та іншим комуністичним діячам. Імперія надто довго і наполегливо маркувала “свій” простір — пам’ятниками, вулицями, мовою, культурою, аби зараз мовчки спостерігати, як колишня “губернія” наводить лад на своїй території на власний розсуд. Росія почала нову офензиву на Донбасі, а через 3 дні практично на всі найбільші міста України полетіли російські ракети. Почалася повномасштабна російсько-українська війна.
Згодом низка світових політиків зізналася, що саме такі “історичні аргументи” про “єдність українського і російського народів” Путін використовував, пояснюючи російську агресію проти України. В той час, як для багатьох людей в Європі та цілому світі повномасштабна війна на Старому континенті стала шоком і повною несподіванкою, для уважного спостерігача це стало радше логічним продовженням переконань російського суспільства і політики російських еліт.
За пів року до початку повномасштабного вторгнення Путін видав однозначний сигнал саме в цьому напрямку, коли на офіційному сайті Крємля опублікували статтю, підписану його прізвищем: про єдність українського і російського народів. У цьому тексті російський диктатор знову звертався до тих самих історичних і філологічних кліше, фактично копіюючи пропаганду совєцького періоду. “Історична концепція” Путіна аж надто нагадувала передовицю з “Правди” зразка січня 1954 року. У своєму опусі він переконував, що український і російський народ походять зі спільного джерела — Київської Русі — і лише через нещасні непорозуміння і складну історію тимчасово опинилися в різних державах. Так само й українська мова — це всього лише діалект російської. Запевнення в братній дружбі все більше нагадували погрози, а наполягання на “єдності” — імперіалістичний і шовіністичний патос, знайомий українцям із совєцьких часів.
Національна ідентичність знову, як і декілька десятків років тому, була перешкодою імперському проєктові, українська мова була перешкодою. Адже на очах Росії був інший, успішний приклад такої політики — Білорусь. Там Москві вдалося цілковито марґіналізувати білоруську мову, максимально розмити місцеву ідентичність, коли навіть локальний диктатор Лукашенка відверто заявляє, що “білоруси нічим не відрізняються від росіян”. Наступний крок після політичного підкорення — Союзна держава і поступове поглинання, відповідні договори з білоруським керівництвом вже підписані, Білорусь фактично повинна повернутись у статус російської губернії. Однак в Україні такий сценарій вперто не проходив: стрімке зближення з Москвою за часів президента Януковича завершилось революцією на Майдані та втечею президента-зрадника; мова, попри всі спроби спекулювати на цій темі, залишається головним маркером української ідентичності. І всі спроби вичавити її на марґінес завершувалися провалом. Тому в якийсь момент в Москві зрозуміли, що лише агресивний силовий варіант може дати шанс росіянам відновити імперію. Ці переконання, зрештою, стали причиною найбільшої війни в Європі з часів Другої світової війни.
***
У 1990 році, за рік до проголошення незалежності України, поет Кость Москалець написав текст пісні “А вона”, яка у виконанні Тараса Чубая і гурту “Плач Єремії” стала народним гітом і без якої не обійдеться, мабуть, жодне українське застілля. В тексті пісні є слова, які фіксували реальність України в період падіння совєцької імперії, а насправді задовго до нього і після нього: “та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах”.
“М’ясорубки русифікації”, про які писав Іван Дзюба, продовжували молоти й після проголошення незалежності. Попри те, що соціологічні опитування завжди фіксували, що українська мова є рідною для більшості населення України, зокрема в містах русифікація за інерцією тривала. Уявлення про “мову еліт” і “мову села” в певних колах тривали. Так само не було рідкістю, коли зокрема в інститутах та університетах на сході чи півдні України ігнорували правило викладати українською мовою. Людина все ще могла почути в магазині чи в кафе те саме, що свого часу й Леонід Плющ в київській бібліотеці багато років тому: “А по-чєловєчєскі ти умєєш ґаваріть?”. Маховик русифікації збавив оберти, але за інерцією тривав і лише поволі стишувався.
Насправді в такій поведінці немає нічого особливого, вона є типовою для спільнот, котрі проходять крізь постколоніальну травму. Культура центру настільки вкорінюється у свідомості підпорядкованої спільноти, що стає домінантною. Мова за звичкою залишається. Думка з центру також залишається важливою для “аборигенів”, оскільки вони поколіннями звикли озиратися на те, “що подумають в Москві”. Всі ці симптоми характеризували значну частину української спільноти в перший період незалежності. Особливо це відчувалося в тих регіонах, про які раніше писав Василь Стус чи Олекса Тихий. Іван Дзюба продовжував бити на сполох у своїх працях, таких як “Донецька рана України” (2015) чи “Нагнітання мороку” (2011). Однак українська держава надто мало робила в площині культури та інформаційної політики. Особливо тоді, коли російський левіафан знову прийшов до тями та поступово взявся готувати ґрунт для відновлення імперії.
Вже через декілька років після розпаду совєцької імперії російська попкультура почала стрімко відвойовувати позиції на українському ринку. Саме в цій площині вбачався найвдаліший інструмент для відновлення ефемерного уявлення про єдиний культурний простір, а відповідно і “братні народи”. Адже люди по обидва боки російсько-українського кордону дивитимуться ті самі серіали, слухатимуть однакову музику і читатимуть ті самі книжки.
Цей інструмент є цілком типовим для колоніальних імперій. Ще Франц Фанон свого часу пояснював, що в мить, коли метрополія втрачає безпосередній політичний (чи військовий) контроль над “аборигенами”, вона переходить в площину культури, де веде “ар’єргардний бій”. Так і в Україні — поступово місцеве телебачення заполонили російські серіали, місцеві співаки переходили на російськомовний репертуар, а книжковий ринок переповнювали російські видання. Все це поступово мало повернути Україну в ту саму орбіту російської культури, яка була “аборигенам” добре відома ще з совєцьких часів, коли “братерство народів” фактично означало культурну колонізацію і підкорення українців російському політичному і культурному проєктові.
Російська війна проти України від самого початку була війною за ідентичність і ґрунтувалась на російському запереченні українства як явища…
Однак Україна, попри все, пручалась — і перемагала, або бодай стримувала натиск. Після 10 років посткомуністичного сумбуру і “нейтральної політики” українці чітко дали зрозуміти, що належать до західного культурного світу. Для цього було необхідно утвердити й власну ідентичність. Історичний день для української мови настав 25 квітня 2019 року, коли Верховна Рада України проголосувала “Закон про функціонування української мови як державної”. Вперше в історії України мова отримала механізми реального захисту.
Закон критикувався з різних сторін: прихильники радикальної українізації вимагали більш рішучих дій, скептики ж навпаки — заявляли про мітичне “порушення прав російськомовних”, використовуючи цю улюблену маніпуляцію прихованих чи відкритих прихильників Росії. Звучала й критика з-поза меж України, зокрема угорський уряд, який упродовж років здійснив не один недружній, а й відверто ворожий крок щодо України — розкритикував “мовний закон”. Так чи інакше, але історичний закон був проголосований і набув чинності. Як би парадоксально це не звучало, але фактично вперше в історії здійснилася спроба захистити україномовних людей в Україні від дискримінації. Апокаліптичні прогнози заступників російської мови, які передбачали й очікували ледь не громадянської війни, не справдилися. Принцип “першого контакту” українською мовою у сфері послуг, впровадження квот на україномовний продукт на радіо та телебаченні цілком органічно увійшов в нову українську реальність, яка саме формувалася.
Один з найпослідовніших і найприскіпливіших дослідників мовної ситуації в Україні Володимир Кулик у своїх дослідженнях підкреслює, що насправді якогось суттєвого, карколомного і масового переходу на українську в період з 2014 по 2017 рік не відбувалося, йшлося радше про сталий повільний і цілком природний процес. “Зсув” настав разом із повномасштабною російською агресією проти України у 2022 році. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну в багатьох ще цілком прихильних або нейтральних до Росії та російської мови та культури людей викликало гидливість до будь-чого, що асоціюється з Росією. Відмова від мови агресора стала очевидним способом відмежуватись від культури країни-окупанта. Володимир Кулик пояснює:
“Водночас багато людей, які раніше говорили переважно російською або вживали її в окремих практиках, самі цілком або почасти відмовилися від неї, спонукувані обуренням російською аґресією та неприязню до всього російського, в тім числі мовою, яку вони тепер пов’язують насамперед із аґресорами. Оскільки відмова від російської та вживання української є частиною демонстрування національної солідарности, перехід на українську виявляється передусім у публічному спілкуванні, тоді як у родині чи серед давніх друзів багато людей далі говорять звичною та краще знаною російською. Але велика частина російськомовців змінила або збирається змінити також мову приватного спілкування, щоб не “отруювати” його мовою, до якої вони тепер відчувають відразу”.
Російська війна проти України від самого початку була війною за ідентичність і ґрунтувалась на російському запереченні українства як явища. Сергій Жадан — мабуть, найбільш відомий український письменник і поет, а віднедавна й військовослужбовець, в одному зі своїх інтерв’ю влучно зауважив, що це “війна Пушкіна проти Шевченка”. Від самого початку в цій війні йшлося про культуру і про право бути собою, яке українці затято відстоюють. Мова є одним з елементів, боротьба за який тягнеться насправді вже декілька сторіч.
***
З Іваном Дзюбою ми востаннє бачились у лютому 2022 року. Пан Іван не дожив до повномасштабного російського вторгнення лише 2 дні, і помер в Києві 22 лютого 2022 року.
Дзюба залишив за собою велетенський інтелектуальний спадок в питанні опору русифікації та відновлення незалежної культури. Саме його “Інтернаціоналізм чи русифікація?” став ключовим імпульсом, який сконцентрував рух опору в Україні навколо питання дискримінації української мови. Коли я вперше прочитав цей текст, мені здавалось, що Дзюба описує не совєцьку Україну 1960-х років, а Україну незалежності, яку я знав у другій декаді нового десятиріччя. І мене не полишало відчуття, що ця пекуча теза, яку пан Іван озвучив в тодішньому тексті, що, мовляв, “русифікацію України віддали в руки самим українцям”, — чи ж не стосувалось це й України у 2019 році? Під час однієї з наших розмов осіннього сонячного дня я запитав про це пана Івана.
— Рівність мов сьогодні — це така ж фікція, як і тоді. — Але що ж робити? — Говоріть українською, творіть українською, популяризуйте українською. Це довгий шлях, але він точно правильний, — сказав мені Іван Дзюба на прощання.
Саме ця “передача Криму” стала через 60 років приводом для історичних спекуляцій зі сторони росіян і Владіміра Путіна, який окупацію українського Кримського півострова називав “виправленням історичної помилки Хрущьова”. Насправді в 1954 році жодним чином не йшлося про одноосібне рішення Нікіти Хрущьова, йшлося про колективне рішення (посвячене всіма необхідними — згідно з тодішнім совєцьким законодавством — ритуалами). Звичайно, ідеологічна частина і просування уявлення про “дружбу” українського та російського народів була лише однією і геть не головною причиною такого рішення совєцького керівництва. Найбільш стисло й водночас предметно тодішню ситуацію навколо передачі Кримського півострова описав ще Орест Субтельний у своїй сьогодні вже класичній праці “Україна: історія”: “Кримський “подарунок” був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських татар, що їх вигнав Сталін під час Другої світової війни, росіяни не мали морального права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та економічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв’язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар у 1944 році спричинила економічний хаос в регіоні, й компенсувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим було те, що, за даними перепису 1959 року, в Криму проживало близько 860 тисяч росіян і лише 260 тисяч українців. І хоч після 1954 року Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут у більшості. В результаті кримський “подарунок” помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди”. ↩︎
Суперечки навколо того, як можна трактувати тогочасні домовленості між Козацькою державою під керівництвом Богдана Хмельницького та Московським царством тривають досі. Очікувано, думки українських і російських істориків в цій ситуації часто є протилежними. Однак майже немає сумнівів, що вже тоді обидві сторони в Переяславі по-різному сприймали досягнені домовленості. Якщо козаки вбачали в угоді щось на кшталт військового союзу і протекції, то московська сторона, вочевидь, розраховувала лише на розширення власної території без необхідності дотримуватись якихось зобов’язань. Сергій Плохій, наприклад, пояснює, що йшлося про “ще один релігійно вмотивований політичний союз, укладений в часи Реформації та Контрреформації”. ↩︎
Маріуполь, сьогодні тимчасово окупований російською армією. ↩︎
Неспроможна держава
Інструкція з розшматування Росії
Януш Буґайський
Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.
Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом.
