Гіпернормалізований світ

“Хочу в Париж”, — казав Дімка Корєньков.

Відтоді як він прочитав “Трьох мушкетерів” (“Les trois mousquetaires”, 1844) Александра Дюма, Корєньков був одержимий цим містом: мріяв пройтися там, де колись ходив Наполеон, постояти під склепіннями собору Паризької Богоматері, зʼїсти вуличних печених каштанів, доторкнутися до Ейфелевої вежі.

“Париж став для нього реальнішим за всю нудну буденність, що його оточувала”, — каже наш оповідач, шкільний друг Корєнькова. Особиста мрія Корєнькова про Париж “надавала йому індивідуальності, вирізняла з-поміж інших”, і в цьому світі “він не мав конкурентів”.

Він ніс цю мрію крізь усе життя: крізь юність, службу в армії, шлюб, батьківство і крізь ту виснажливу буденність, що з’їдала його в маленькому закутку Совєцького Союзу, серед Уральських гір. Мрія тьмяніла, згасала, але ніколи не зникала повністю. Корєньков вивчив французьку мову, слухав французьку музику, читав французьку літературу. Та подорож до Західної Європи для пересічного робітника СССР була абсолютно недосяжною. Такі закордонні відрядження могли отримати лише обрані апаратники та вищі посадові особи профспілок.

З часом Корєньков усвідомив ці обмеження. Тепер, уже в літах, він з головою поринає в роботу, беручи на себе додаткові обов’язки, рветься у партійну політику, мчить до своєї мрії, доки вона не зникла. З’являється одне службове відрядження, але дістається іншій людині з іншого відділу. Пригнічений, Корєньков готується до виходу на пенсію. І раптом виникає ще одна майже неймовірна можливість: цінному працівникові пропонують дві путівки до Парижа.

Корєньков благає, вмовляє, переконує і домагається путівок. І коли нарешті їх отримує, то витрачає місяці на підготовку: заповнює нескінченні бланки, збирає довідки, виконує всі бюрократичні вимоги й готується здійснити свою мрію.

Вийшовши з літака, Корєньков відчуває глибоке піднесення. Він бачить Ейфелеву вежу, Мулен Руж. Він розмовляє французькою з парижанами й куштує справжній абсент і перно. Тієї миті все його життя — праця, служіння СССР, партії, самій совєцькій системі — здається цілком виправданим.

А потім його вуха вловлюють розмову між, імовірно, марсельським водієм автобуса й іншим чоловіком. Вони розмовляють російською мовою без акценту. Корєньков сильніше натискає долонею на каміння розкішного маєтку — і відколупує шматок дешевої фарби, густо намащеної на фальшиву кладку. Це пап’є маше. Він, розгублений, біжить вулицями; він усвідомлює, що Ейфелева вежа насправді не вища за телевежу в його місті. Весь цей світ був побудований у СССР. “Це була гігантська театральна декорація, розтягнуте на рамі розмальоване полотно”. Він усвідомлює, що все ще перебуває в Совєцькому Союзі. 

“Ніякого Парижа не існує. Ніколи й не було”.

Письменник-фантаст Міхаіл Вєллєр, російський автор, народжений в Україні, написав це абсурдистське оповідання 1990 року — саме тоді, коли покоління совєцьких громадян почало здирати фарбу зі своєї реальності й усвідомлювати, що все довкола було лише декорацією. Ідея не була новою: за десятиріччя до того трупа лєнінґрадських клоунів веселила свою публіку історією про те, що всі туристи в Совєцькому Союзі — це насправді найняті актори. Та по-справжньому моторошною оповідь робить не поїздка Корєнькова до Парижа, а те, що він зробив, аби туди потрапити. Він цілковито присвятив себе служінню совєцькій економіці, армії та політичній машині — в ім’я тієї свободи, яку йому обіцяла держава. Та все це виявилося брехнею.

Історія закінчується, перш ніж ми дізнаємося про долю Корєнькова. Чи обʼєднав він своїх колег проти режиму Потьомкіна? Чи зламався, спустошений і пригнічений? Або ж, що найімовірніше, просто повернувся до свого життя в Совєцькому Союзі, вже цілком усвідомлюючи абсурдні вигадки, на яких трималася система? Чи можливо, що в глибині душі Корєньков знав, що ніколи не побачить Париж?

Алєксєй Юрчак вважає цю історію особливо корисною для розуміння совєцької догми “заґраніца — закордоння”.

“Поняття “заґраніца” відображало химерне поєднання ізольованості й удаваної відкритості в совєцькій культурі, — пише Юрчак. — Більшість совєцьких людей вірили, що комуністичні ідеали й цінності, які вони нібито демонструють світові, є по суті “інтернаціоналістичними” й спрямованими назовні. І водночас вони чудово знали, що подорож до світу за кордоном насправді неможлива”.

На думку Юрчака, це було прикладом гіперреальності. Форма істини, яка не мала бути обʼєктивно правдивою, оскільки була загальноприйнятою і в неї глибоко вірили. Совєцький Союз був диктатурою пролетаріату, але, схоже, без жодних робітників; він був нібито космополітичним та інтернаціоналістичним, однак ізольованим та відрізаним від світу; це була імперія, яка вірила в антиколоніальне визволення; він був вільним і репресивним водночас. Ця гіперреальність визначила останні розділи історії Совєцької імперії — які Юрчак називає “пізнім соціалізмом”.

Здається, що ми знову скочуємося до тих самих моделей, які визначали совєцьку громадськість…

Свою думку про розвал СССР висловлюють безліч авторів. Більшість із них зосереджені на гнітючій всеосяжності совєцького режиму, на брехні та пропаганді, тотальному контролі й ідеологічній непослідовності системи. Існують різні варіації на цю тему: прихильники Лєніна й Маркса розповідають казку про спотворену мрію, в якій узурпатори викрали ідеологію і зрештою були повалені; консерватори стверджують, що ця отрута була закладена у філософію з самого початку. Інші ж кажуть, що система працювала так, як і передбачалося, і совєцьке життя було настільки хорошим, наскільки це було можливо. 

Підривною фігурою в цій галузі досліджень Юрчака робить те, що він не вважає Крємль джерелом всієї влади в СССР, не вважає такими й регіональні комітети. Він стверджує, що звичайні громадяни совєцької системи відігравали вирішальну роль у продовженні існування своєї парадоксальної системи. Звичайні люди — незалежно від того, чи підтримували вони режим, були дисидентами, чи, що більш імовірно, займали проміжну позицію — були активними учасниками цього театру. Вони, повертаючись до історії Вєллєра, фарбували фасади й зображували французьких водіїв автобусів. Вони були співавторами цієї вигадки.

Юрчак, який описує їхню ситуацію без моралізаторства, придумав термін для мови та дискурсу, за допомогою яких громадяни й Союз спільно згладжували всі ці невідповідності — як вони зробили гіперреальність справжньою. Він назвав це “гіпернормалізацією”.

У своїй книзі “Це було назавжди, поки не скінчилося” (“Everything Was Forever, Until It Was No More”, 2005) Юрчак вміло ілюструє не те, як суспільство продовжує існувати в умовах автократії, а те, як воно активно сприяє її збереженню через мільйон щоденних дій.

Минуло понад три десятиріччя відтоді, як гласність випадково змусила совєцьку політичну еліту усвідомити свою співучасть у системі та підштовхнула її до руйнування цієї системи. З руїн Совєцького Союзу постало відчуття, що людство звільнилося від лещат подібної автократії та обрало натомість дещо краще — те, що Френсіс Фукуяма назвав “кінцем історії”.

Але останніми роками до нас знову підкралася тривожна перспектива. У новій російській автократії, одержимій завоюванням сусідніх земель; в Америці, де зірка реаліті-шоу перетворила найпотужнішу демократію світу на безглуздий карнавал; і по всій Європі, де роздратоване й відчужене населення розглядає можливість повернутися до затишних обіймів неліберальної недемократії, — здається, що ми знову скочуємося до тих самих моделей, які визначали совєцьку громадськість.

Юрчакова концепція гіпернормалізації не може пояснити всі аспекти нашого сьогодення. Але це корисний інструмент для розуміння людської здатності раціоналізувати абсурдні ситуації у великому масштабі. Ми схильні до цього значно більше, ніж усвідомлювали раніше.

Владімір Путін і Дональд Трамп — свідомо чи несвідомо — по-своєму скористалися цим фактом. Їхні політичні проєкти суперечливі настільки, що виглядають ніби пародія на них самих. Вони зробили маси співучасниками досить великих брехень. Вони вигадали нові лексикони для цієї колективної диктатури і перетворили мову своїх реакційних, корумпованих рухів на лінгва франка.

Наша коротка історія з цим ілюзорним станом дає певні підказки, як із нього вирватися, але досвід показує, що зручніше й легше залишатися в ілюзії.

Акторські уроки
демократії від Росії

Якщо гіпернормалізація була своєрідним колективним ритуалом, покликаним підтримувати порядок, то нові російські громадяни зрозуміли: припинення цього ритуалу справді принесло хаос.

Частини СССР, що відкололися, ухвалювали швидкі рішення. Деякі, як-от країни Балтії, перейняли західну демократію. Інші, наприклад на Кавказі, просто повернулися до квазісовєцької системи у зменшеному масштабі — націоналізувавши свою гіперреальність і піднявши її на новий рівень. У Туркменістані Сапармурат Ніязов без жодних зусиль перейшов від посади першого секретаря Компартії до звання Туркменбаші — глави всіх туркмен.

Ті, хто залишились у центральному фоє імперії, застрягли в підвішеному стані й почали замислюватись, чи можна повернутися до порядку.

Владімір Жиріновскій увійшов у цю нову політичну боротьбу як людина-стьоб. Практично невідомий до розпаду Совєцького Союзу, він очолив Ліберально-демократичну партію (ЛДПР) в новоствореній незалежній Російській Федерації і швидко дав зрозуміти, що його не цікавлять ані лібералізм, ані демократія. “Нічого не може статися без голоду, страху й насильства, — заявив він під час передвиборної кампанії 1991 року. — Я кажу цілком відверто: коли я прийду до влади, буде диктатура”.

Один із його прихильників, колишній совєцький законодавець, сказав журналісту, що Жиріновскій “перший у цій країні, хто говорить правду”. Багато хто погоджувався, і на виборах того року він отримав понад шість мільйонів голосів, посівши третє місце. А за два роки його ЛДПР приголомшила всіх, виборовши перше місце на парламентських виборах.

Його витівки ставали дедалі шаленішими з кожним роком. Він постійно встрявав у бійки, водився з неонацистами, хоча сам був дитиною німецьких євреїв, жбурнув горщик із рослиною в єврейських протестувальників у Франції, його фотографували голим, а ще він мав слабкість до стрипклубів.

Жиріновскій не був сатириком, але, здавалось, отримував задоволення від того, що виставляв себе на посміховисько. Він був екстремістом, та росіянам подобалася його відвертість. Політик був настільки вправним у пустощах і витівках, що багато хто підозрював — і, можливо, небезпідставно, — що він мав зв’язки з КҐБ.

У 1994 році, готуючись до своєї другої президентської кампанії, Жиріновскій погодився на інтервʼю для журналу “Плейбой” (“Playboy”). Кореспондент приєднався до нього, коли кандидат подорожував Волґою на невеликому круїзному лайнері. (Спочатку Жиріновскій намагався взяти за це 15 тисяч доларів, але потім поступився).

“Наш успіх полягає в нашій оригінальності”, — сказав він “Плейбой”.

Протягом кількох наступних інтервʼю Жиріновскій тимчасово відмовився від своєї бравади. “У певному сенсі, — сказав він про свою кампанію, — це політичний шок, політичний наркотик”. Але за цим стояла цілком реальна мета відновити кордони СССР і ще більше посилити російський вплив. Росія має почати, на його думку, із захоплення Севастополя і простягнутися аж до Кавказу та Центральної Азії. “Нам потрібно змішати населення, щоб зʼявилися люди зі змішаною кровʼю”, — заявив він.

Короткі миті чесності межували, як висловилася журналістка, із потоком сексуальних домагань. (У якийсь момент Жиріновскій пропонує перервати інтерв’ю для групового сексу).

Жиріновскій був лише одним із каналів, через які росіяни намагалися зупинити розвал системи. Комуністична партія продовжувала збирати десятки мільйонів голосів і здобула переважну більшість на виборах 1995 року.

Дмитро Фурман називає цей період “проголошенням демократії за культурної й психологічної неготовності жити в умовах демократії”.

Ані Жиріновскій, ані Ґєннадій Зюґанов, генеральний секретар Компартії, не мали справжньої влади. Вона зосередилась у руках президента Боріса Єльцина та нових фінансових сил, які фактично володіли незалежною Росією. Вони не могли допустити повного реваншизму, адже це майже напевне означало б повторну націоналізацію їхніх активів, закриття їхніх бізнесових можливостей і, ймовірно, ув’язнення чи ще гірші наслідки. Тож вони рухались уперед, намагаючись водночас повернути ту саму залученість громадськості, яка так довго тримала при владі їхніх попередників.

Із завершенням переходу до імітаційної демократії не мало великого значення, хто займав пост президента, аби тільки він міг на ньому втриматися…

“З дивовижною швидкістю і легкістю було відкинуто гасло “Вся влада совєтам!”, як і все, що апелювало до забутих ідеалів совєцької епохи, — пише Фурман. — На зміну їм прийшли нові гасла, діаметрально протилежні старим: “Совєти і демократія несумісні!”. Заклик захищати демократію був таким самим порожнім і ритуальним, як і вимога нести прапор соціалізму.  Захист цієї слабкої демократії та її неміцної конституції напрочуд абсурдним чином уможливив найавтократичніші та неконституційні заходи.

Були опозиція, протести та спроби оскаржити владу Єльцина. Але, як пише Фурман, “що більш реакційними були форми цього спротиву, то рішучіше демократи приймали необхідність авторитаризму та силового придушення протестів”. У 1993 році, щоб усунути демократично обраних депутатів, які чинили опір конституційному перевороту, Єльцин відправив танки обстріляти Білий дім, осередок російської демократії.

З часом нова система, яку запроваджував Єльцин, ставала дедалі жорсткішою та статичнішою. Водночас виборці почали її приймати. Фурман розповідає історію літньої жінки в сюжеті новин: “Вона лаяла Єльцина як могла, з ностальгією згадуючи совєцький режим. І коли журналіст запитав її, кого вона підтримає на прийдешніх президентських виборах, вона відповіла: “Єльцина”. “А як же Зюґанов?” — “Коли Зюґанов буде президентом, тоді й голосуватимемо за Зюґанова”.

Фурман зауважує, що Росія була заповнена такими “літніми жінками”. І коли їх ставало дедалі більше, зникала будь-яка мотивація реально боротися за владу. “Лідери опозиції зайняли комфортну для себе й відносно стабільну політичну нішу й не мали жодного бажання ризикувати нею у боротьбі за владу”. І мобілізації проти цього статусу кво більше не буде, адже воно зовсім не скидалося на ту систему, яку описували в новинах. Як зазначає Фурман, “Об’єктивна інформація повністю зникла з медіа”.

У книзі Віктора Пєлєвіна “Вавілон” (1999) є сцена, де головний герой раптом усвідомлює суть російської імітації демократії.

Протагоніст, який став успішним рекламним менеджером — майстром збуту російських товарів в Америці за надзвичайно завищеними цінами — сидить в офісному кафетерії. Він дивиться по телевізору виступ президента Єльцина, а його колега випадково виказує таємницю.

“Ми його відтворюємо, — каже колега. — Президента, Думу, місцевих політиків і всіх інших. У 3D”. За його словами, голографічний Єльцин може вміститися на одній дискеті. Щоб підтримувати ілюзію, державні служби безпеки наймають людей, які ходять і розповідають, що зустрічали цих політиків. “Але це така величезна афера”, — каже протагоніст. Колега не погоджується: “За своєю природою кожен політик — це просто телетрансляція”.

Із завершенням переходу до імітаційної демократії не мало великого значення, хто займав пост президента, аби тільки він міг на ньому втриматися.

Навіть коли з’явилися докази, що Зюґанов насправді показав значно кращий результат на виборах 1995 року, ніж оголосили офіційно, він не став оскаржувати результати. Його роль у цій фікції полягала в тому, щоб бути лідером опозиції — і він не збирався зіпсувати все прагненням до перемоги. “Завданням опозиції було не здобуття влади, а здобуття дедалі менш доступних місць у безсилій Думі та здійснення дедалі слабшого тиску на владу”, — зазначає Фурман.

Так формувалася російська “імітаційна демократія”. Насправді це просто була інша форма гіпернормалізації: театральна версія демократичної держави, у якій кожен громадянин і політик мав відведену йому роль.

Спеціальні операції

У другій половині 1990-х російська демократія ставала менш реальною, але більш стійкою.

Амбіції Єльцина щодо вільної, відкритої, процвітаючої, ліберальної Росії — якщо він колись справді в це вірив — залишилися позаду. Його риторика все ще трималася цих ідей, але вони були лише фасадом для того типу держави, про яку так благав російський народ. Вони просили про це Жиріновского і Зюґанова, але саме Єльцин їм це забезпечив. Замість імітації соціалістичної держави, це була імітація демократії, де “розрив між формальними і фактичними механізмами управління ширший, ніж у совєцькій системі, не кажучи вже про царизм”, — пише Фурман.

Фурман стверджував, що у перші роки свого правління Путін вибудував “символічні зв’язки з совєцьким минулим, які були б немислимі за Єльцина. Ці зв’язки були, звісно, не з революційними потрясіннями чи соціалістичною ідеологією, а зі стабільністю та імперською величчю СССР”.

В Росії все ще були ліберальні реформатори. І вони бачили цю цинічну нову державу такою, якою вона була насправді — масовою маніпуляцією, здійсненою змовницькою групою олігархів і силовиків (служб безпеки та правоохоронних органів). 

Це змовницьке угрупування було особливою пристрастю етнографині та правозахисниці Ґаліни Старовойтової. Вона була обрана до Державної думи з обіцянкою викрити всіх тих працівників КҐБ, які контролювали механізми нової Росії. “Насіння фашизму в Росії впало на родючий ґрунт, — написала Старовойтова в 1995 році. — Скоро слід очікувати нового зростання”. Вона внесла законопроєкт, який забороняв цим шпигунам працювати в уряді нової “демократичної” Росії, але він не пройшов. “Демократія — дуже небезпечний спосіб правління”, — зізналася вона “BBC” у 1998 році. Єдиний спосіб змусити провести зміни такого масштабу — це стати президентом. Тож Старовойтова розробила план балотування в президенти.

Одного вечора 1998 року, повертаючись додому, Старовойтова була застрелена найманим вбивцею. Її прессекретар, який вижив після стрілянини, наполіг на телефонному дзвінку, перш ніж говорити з кимось у лікарні, і попросив звʼязати його з Владіміром Путіним.

Пʼяний і хворий, Єльцин не був готовий до завдання вивести Росію в 21 сторіччя. Тож у новорічну ніч 1999 року Єльцин передав владу своєму премʼєр-міністру Путіну. “Нова Росія пройшла етап демократичної революції, — написав тоді Єльцин. — Тепер ми повертаємося до концепції державності”. Практично невідомий Владімір Путін, який з 1998 року очолював ФСБ, був призначений премʼєр-міністром восени 1999 року після того, як усі кандидати, яких обрав Єльцин, були змушені піти у відставку. Путін був затверджений на посаду президента на національних виборах три місяці по тому, але це було лише формальністю: Путін уже був президентом, тому народ голосував за Путіна.

“Він не пропонував жодної програми й не вів полеміки, — зазначає Фурман. — Путін був владою. Голос за нього був не вибором серед можливих альтернатив, а вираженням лояльності до влади”.

Путін був улюбленцем тих, хто створював цю нову систему влади, через його схильність, як керівника ФСБ, проводити “спеціальні операції”. Не всі цінували це в ньому: якби боротьба Старовойтової мала успіх, Путін був би викритий як один із силовиків і позбавлений права займати високі посади.

За правління Путіна ці “спеціальні операції” ставали дедалі частішими, хоча російський народ мав сприймати їх як нещасні випадки чи трагічні збіги обставин. Вбивць Старовойтової заарештували, обоє були пов’язані з російською армією, але замовників убивства так і не назвали.

Протягом більше ніж тижня восени 1999 року, коли готувався сценарій сходження Путіна до влади, в житлових будинках по всій Росії прогриміла серія вибухів.

Обставини цих вибухів були загадковими. Москва майже відразу звинуватила в усьому чеченських бойовиків, але ті свою причетність заперечили. В одному з будинків у Рязані агентів ФСБ спіймали на місці злочину, коли вони підкидали в підвал мішки з “підозрілим матеріалом і прикріпленими детонаторами”.

Алєксандр Літвінєнко був колишнім агентом ФСБ і згодом став одним із головних критиків Путіна. У 2002 році він написав у співавторстві книгу під назвою “ФСБ підриває Росію” (“Blowing Up Russia”). У ній він стверджував, що вибухи в житлових будинках, які зміцнили лідерство Путіна і спровокували війну в Чечні, також були операцією під чужим прапором, очолюваною ФСБ, і що сам Путін був її співучасником. 

Особливо переконливим доказом причетності спецслужб до вибухів є свідчення звичайних росіян, які вижили після вибухів. У перші години після теракту на вулиці Гур’янова в Москві управитель зруйнованого будинку свідчив поліції. Він здав приміщення у підвалі дому незнайомцю — саме те приміщення, де й містилася вибухівка, що зрівняла будівлю з землею. Управитель надав детальний опис цього чоловіка — і той виявився схожим на працівника ФСБ, відомого деяким опозиціонерам.

Протягом ночі правоохоронці просто замінили поліційний фоторобот: подібно до партійних чиновників, які домальовували медалі на груди Брєжнєву. Управитель будинку та інші протестували, але це нічого не змінило. Новий фоторобот був схожий на Ачімєза Ґочіяєва, громадянина Росії, якого в Москві вже оголосили головним підозрюваним. Стверджувалося, що він діяв разом із чеченцями.

Змова була сповнена ниток, за які можна було смикати, але неорганізована команда, що вирішила розслідувати справжню природу цих атак, розпалася. Ґочіяєв пішов у підпілля, написавши у вигнанні в листі до Літвінєнка: “Я дійшов висновку, що весь цей жахливий план був розроблений і виконаний людьми, які на той час отримали від цього вигоду”. З 2002 року про нього нічого не чути.

Чоловіка, який впізнав агента ФСБ за початковим поліційним фотороботом, заарештували за надуманими звинуваченнями, а сам агент загинув у ДТП із втечею з місця події всього через кілька тижнів після вибухів. Літвінєнко отруїли полонієм два колишні агенти КҐБ у Лондоні, він помер від наслідків опромінення.

Хто стояв за цими політичними вбивствами й терористичними актами, було майже неважливо. Люди зрозуміли, що чим більше влади матиме Путін, тим рідше подібне траплятиметься. Якщо війна з Чечнею необхідна, то вони підтримують війну з Чечнею.

 “…Справді скандальним і, можливо, фатальним для режиму було б відкриття, що в нього немає зворотного боку, що все, що ми бачимо, — це все, що є, і за лаштунками нічого не відбувається”…

В Америці відбувалася дивна обернена ситуація. 21 сторіччя ознаменувало початок нової ери параної, а верховним жерцем цієї нової тривожності став Вільям Купер. Він роками попереджав, що таємні сили, які контролюють Америку, ось-ось скасують свободу, і був готовий заявити про свою правоту.

“Що б не сталося, вони звинуватять у цьому Осаму бен Ладена — навіть не вірте в це”, — сказав Купер у своїй радіопередачі на коротких хвилях у червні 2001 року серед шквалу новин про те, що “Аль-Каїда” планує терористичні атаки на Америку. За його словами, все це було “ще однією соціальною ілюзією, проєктом соціальної інженерії, спрямованим на зміну думок, поглядів і переконань людей у всьому світі, а особливо в США, щоб створити єдиний світовий соціалістичний тоталітарний уряд”.

Три місяці по тому “Аль-Каїда” виконала свої погрози.

У перші години після того, як 11 вересня літаки врізалися у вежі-близнюки та Пентаґон, Купер вийшов в ефір свого шоу і став першою людиною, яка поставила під сумнів щойно побачене світом. “Літаки, які врізалися у верхні поверхи цих будівель, не призвели до їхнього обвалення, — сказав він. — І якщо ви вірите, що це сталося, то у ваших головах — повітря замість мізків”. 

За словами Купера, змова з метою встановлення тотального контролю, скасування демократії та запровадження воєнного стану розгорталася так, що громадськість, яка нічого не підозрювала, могла б це легко помітити — якби тільки дивилася.

Q-стьоб

У 2016 році, під час дебатів кандидатів у президенти від Республіканської партії, Бен Карсон попереджав про таємні сили, які нібито прагнуть знищити Америку. 

“Іосіф Сталін казав, що якщо хочеш зламати Америку, треба підірвати три речі, — сказав Карсон країні. — Наше духовне життя, наш патріотизм і нашу мораль”.

На той час ця заява не викликала особливого резонансу, але ті, хто чули висловлювання раніше, відразу його впізнали. Карсон усе переплутав: це не Сталін говорив про Америку, а Аллен Даллес говорив про Совєцький Союз. Це був уривок, запозичений зі знаменитого плану Даллеса.

Якими б не були її витоки, сама ідея стала популярною в новому виді американської параної. Атаки 11 вересня привели Америку до однієї війни, потім до іншої, а відтак — до розгалуженої серії світових конфліктів, які, здавалося, ніколи не закінчаться.

Коли правда почала випливати на поверхню — а адміністрація заперечувала її все рішучіше — американці почали замислюватися, про що ще їм брехали…

В основі цієї евфемістично названої “Війни з терором” лежала величезна змова. Білий дім спотворив роботу своїх розвідувальних агентств і змусив союзників брехати. Вони вигадали розлогу оповідь про злих лиходіїв і таємні програми озброєння й використовували її, щоб виправдати суттєве обмеження громадянських свобод і нескінченні закордонні війни. До цієї вигадки долучилися преса, експерти й навіть опозиційні законодавці. Коли брехня почала розкриватися, здавалося, що змова не мала ні початку, ні кінця.

Коли правда почала випливати на поверхню — а адміністрація заперечувала її все рішучіше — американці почали замислюватися, про що ще їм брехали. Вони почали здирати штукатурку з Ейфелевої вежі. Вони навіть засумнівалися, чи справді людина висадилася на Місяці, чи все це було інсценовано.

Особливо їх турбувало питання, чи не було 11 вересня від початку внутрішньою справою.

Вільям Купер не дожив до того моменту, коли його теорії стануть мейнстримом. У 2001 році він загинув у перестрілці з місцевою поліцією у своєму укріпленому комплексі в Аризоні.

Але в наступні роки його ідеї ставали дедалі популярнішими — книгу “І ось — блідий кінь” було зухвало мати на книжковій полиці, вона стала своєрідною Біблією для всіх видів таємних урядових операцій. (Кажуть, що це була одна з тих книг, які найчастіше крали у Barnes & Noble — найбільшій мережі книжкових магазинів у США).

У своїй книзі Купер описує, що його занурення у світ конспірології почалося, коли він, перебуваючи на службі у Військово-морських силах (Navy) на Гаваях, побачив, як літальна тарілка піднімається з океану. Не отримавши відповідей від свого уряду, Купер почав власне розслідування приховування правди.

Купер не лише стверджує, що іншопланетний корабель розбився в США, а його операторів утримували в секретних підземних вʼязницях, а й повідомляє про існування секретної операції “Проєкт REDLIGHT”, створеної для випробування корабля в польоті. Штаб-квартира операції знаходилася в Зоні 51, керувалася ВМС і була настільки захищеною, що навіть президент не мав до неї доступу. Щоб відвідати іншопланетян, писав він, “потрібен був допуск Q”.

Історія Купера настільки фантастична, що її важко спростувати. Проте є одна велика помилка: допуск Q є цілком реальним, але його використовує Міністерство енергетики США для роботи з ядерними таємницями, а не ВМС. До того ж це не найвищий рівень допуску, який можна отримати. Ця неправдива деталь, одна з багатьох у його книзі, протягом десятиріч залишалася майже непоміченою.

Наприкінці 2017 року користувачі маргінальної, з конпірологічним ухилом вебдошки 4chan почали розвивати спільну фантазію. Поки хаотична перша адміністрація Дональда Трампа рухалася від одного провалу до іншого, ці користувачі обмінювалися “таємною інформацією” про те, що насправді відбувається всередині Білого дому. Вони по черзі вигадували таємні інтриги — де їхню закляту суперницю Гілларі Клінтон нібито таємно заарештували і де Трамп насправді повністю контролював ситуацію. “Це не має жодного стосунку до Росії (поки що)”, — загадково написав один із них.

Оскільки 4chan — анонімна дошка, було неможливо визначити, хто саме публікує ці послання. Одна людина? Десять? Сотня? Вони в Америці? Канаді? Росії? На Філіппінах?

За кілька днів після появи цього нового тренду одне з таких повідомлень було підписане: “Патріот із рівнем допуску Q”. У наступні дні буква закріпилася. Автор або автори пояснили, що Q-допуск означає, як стверджував Купер, доступ до “найвищого рівня секретності в усіх відомствах”.

Цей Q почав публікувати потік закодованих і розпливчастих повідомлень, шифрів і пророцтв. Він збирав усе більшу армію прихильників, які годинами намагалися скласти ці підказки в цілісну картину того, що насправді відбувається за лаштунками. Коли Q натякнув на “перезавантаження відносин із Росією”, вони припустили, що Трамп збирається покласти край ізоляції Москви, розпочатій його попередниками, й зробити Путіна своїм союзником у боротьбі проти підступної “глибинної держави”.

Згодом цей косплей перемістився на нову дошку — 8chan. Там Q отримав спеціальний ідентифікаційний код, який підтверджував його — чи їх — як справжнього Q, що б це не означало. Хоча розслідування надали переконливі докази того, що під ніком Q насправді діяли кілька користувачів вебдошки, що конкурували між собою, слідчі представили вагомі аргументи на користь того, що обліковим записом володіли оператори 8chan — Джим і Рон Воткінси. 

Хай би хто за цим стояв, Q органічно переріс у спільноту, а потім — у рух. Це стало колективною спробою вибудувати нову реальність величезних масштабів. Міфологія Q багато чого запозичила з робіт Купера, але його послідовники — анони — почали нашаровувати інші найрізноманітніші теорії, хай якими абсурдними вони були. Вони взяли за основу “Протоколи сіонських мудреців” і вибудували масштабну історію про індустрію торгівлі дітьми, керовану сатаністами-канібалами. Ці послідовники почали вести подкасти й організовувати мітинги. Вони залучили членів по всьому світу, а в Америці стали найзатятішими захисниками Дональда Трампа.

Анони працювали над створенням гіперреальності. Правдою ставало все, що відповідало рухові: де ці Q вкиди можна було узгодити з промовами Трампа — або, якщо ні, то з помилками в його твітах — це ставало догмою. Найчастіше кожен промах або помилка Трампа впліталися в тканину цієї нової реальності, гіпернормалізованої силою волі.

Для решти країни QAnon спочатку був жартом, потім зародковим рухом внутрішнього екстремізму. Згодом він перетворився на ідеологію ультраправого крила Республіканської партії, ставши рухом, який отримав мовчазне схвалення самого президента Трампа, а сьогодні це інструмент руху MAGA (Make America Great Again).

У роки між поразкою Трампа в 2020 році та переобранням у 2024 році його ключові прихильники активно зміцнювали звʼязки з QAnon і суміжними рухами. Каш Патель, нинішній директор ФБР, був постійним гостем подкасту QAnon. Він пояснив анонімному ведучому програми, що його мета — “залучити наших людей і основну частину американського суспільства до прослуховування вашої програми, а не “CNN”. Сини Трампа почали відкрито хвалити рух. Марджорі Тейлор Ґрін, перша законодавиця від QAnon, обрана до Конґресу, стала однією з улюблених представниць Трампа.

У цьому світі не було меж того, наскільки активно можна брати участь. Ґрін безжально висміювали за припущення, що “єврейські космічні лазери” могли спричинити лісові пожежі, але прихильники QAnon зібрали велику кількість досліджень, розглядаючи космічну зброю як потенційну причину. Коли мікроінфлюенсер QAnon склав легко спростовувану теорію, що вторгнення Росії в Україну нібито мало на меті ліквідувати секретні американські біолабораторії, її підтримали ключові фігури в команді Трампа, зокрема нинішня директорка Національної розвідки Тулсі Ґаббард. Однією з найвідоміших фігур руху QAnon є самопроголошений шаман, який 6 січня 2021 року штурмував будівлі Капітолію в шапці з рогами бізона.

Рух Трампа — як у напрямках, заданих апаратниками президента, так і в тих, що виросли органічно з низових зусиль — проголошує, що президент здатний тільки на добро…

Одним із найвпливовіших телеведучих серед правих конспірологів є Алекс Джонс. За власним зізнанням, він є великим шанувальником Вільяма Купера, прихильником руху QAnon і одним із найвідданіших прихильників Трампа. Він втілює стиль стьобу у всіх сенсах. Уже понад три десятиріччя чоловік виголошує абсурдні теорії, часто надривним криком, які здебільшого є настільки ж смішними, наскільки й суперечать його власним попереднім заявам. Проте він ніколи не виходить з ролі і не висловлює сумнівів. Наприкінці вересня 2025 року Джонс почав носити вуса Гітлера, стверджуючи: “Можу вас запевнити, це справило шалене враження на жінок”

Багато в чому деталі космології QAnon і ширшого конспірологічного руху в Америці не мають особливого значення. Усе це стало стратегією, тактикою і рефлексом, спрямованими на те, щоб бачити темні сили і таємні змови всюди, не довіряти всім аспектам влади, не повʼязаним із Трампом, і нормалізувати будь-які невідповідності, які загрожують цьому складному світу.

“Q і конспірологи, які його підтримують, обіцяли своїм послідовникам своєрідну утопію, якби тільки Трампу дали повну свободу розправитися зі своїми ворогами”, — пише журналіст Вілл Соммер у своїй книзі “Довіряй плану” (“Trust the Plan”, 2023). “Кабала приховує ліки від хвороб, тож навіть невиліковно хворі одужають, щойно Трамп запустить “Бурю”.¹ Оскільки кабала спричиняє всі війни, настане світовий мир, щойно її лідерів заарештують. А оскільки кабала контролює фінансову систему, світ після кабали означатиме кінець боргів за кредитними картками та студентськими позиками”.

Соммер та інші небезпідставно порівнюють це зі своєрідним неорелігійним рухом. Водночас це фактично є квінтесенцією гіпернормалізації. Совєцька система гіпернормалізувала імперію, що розвалюється, бо альтернатива здавалася надто похмурою й непередбачуваною, і в контексті бурхливих 90-х це передбачення виявилося слушним. Російська держава адаптувала цей метод, щоб переконати нову Росію віддавати дедалі більше влади Крємлю для повернення минулої величі та протистояння силам, які прагнуть знову загнати їх у хаос.

Рух Трампа — як у напрямках, заданих апаратниками президента, так і в тих, що виросли органічно з низових зусиль — проголошує, що президент здатний тільки на добро. Члени цього руху також переконані, що якщо Трамп хоча б на секунду втратить владу, це призведе не тільки до хаосу, а й до покарання. Тому вони вважають, що будь-яка дія в цій боротьбі за здобуття й утримання влади є виправданою і дозволеною.

А якщо хтось із його прихильників насправді в це не вірить, то принаймні чудово вдає, що вірить.

***

Оповідь про те, як гіпернормалізація зберегла соціалізм, як вона допомогла побудувати нову імітацію демократії в Росії і як стала одним із найефективніших інструментів влади Дональда Трампа, не є єдиним поясненням того, як ці три різні, але глибоко взаємопов’язані тенденції стали реальністю. Це лише одна оповідь, наратив, спосіб зрозуміти минуле і сьогодення.

Не існує посібника з гіпернормалізації чи якоїсь протиотрути, яка позбавила б людей її впливу. Простіше кажучи, це спосіб для людей зрозуміти системи, значно більші за них самих.

Ті, хто думає, пише і знімає документальні фільми про цей стан речей, часто зациклені на тому, як він існував у минулому — і на жахливих речах, які він дозволяє робити державам. Антрополог Юрчак і документаліст Кертіс, по суті, є рабами історії.

Але є й інший спосіб розглядати гіпернормалізацію. У найпростішому сенсі це чітке запрошення вболівати за щось.

У серпні 2025 року ютюб-канал “The Elephant Graveyard” опублікував підсумки свого напівсерйозного дослідження нових тенденцій у стендап-комедії. Відео було пастишем унікального стилю Адама Кертіса, особливо його дослідження гіпернормалізації. У ньому використано унікальний голос Кертіса та його стиль обʼєднання оповідей у ширший наратив про індивідуалізм.

Відео є глибоким зануренням у “гіперреальний симулякр” комедійної сцени Остіна, штат Техас, та її центральну фігуру, Джо Роґана. Дія відбувається в його клубі “The Comedy Mothership”. У відео його називають “транспортним кораблем, який перенесе своїх прихильників у нову реальність”.

Гіперреальність всередині цього клубу — це світ, де Роґан кумедний, а його соратники та фани беруть участь у вигадці. Це шалене, іронічне, абсолютно абсурдне зіткнення політичної теорії, попісторії та сучасної культури. Воно націлене на те, як сам Роґан відірвався від реальності, постійно занурюючись у конспірологічні теорії в пошуках того, що відбувається рівнем нижче.

Ключові фігури цього клубу, включно з Роґаном, є тими самими людьми, які допомогли повернути популярність Трампового руху MAGA і забезпечили його повернення до Білого дому.

Канадський комік, який стоїть за “The Elephant Graveyard”, бачить ще одну паралель з фішкою Роґана. Він стверджує, що конфронтаційна та злісна комедія, яка відбувається в “Mothership”, має всі ознаки професійного реслінґу. Зокрема, виконавці повинні бути відданими як своїм персонажам, так і загальній історії, незалежно від того, скільки разів вони можуть змінюватися. У цій галузі це називається кейфейб (kayfabe). Найважливіше, що реслер ніколи не повинен розкривати свою гру, незалежно від того, як часто персонаж суперечить самому собі. Це, як він пояснює, “колективне призупинення недовіри”.

Цей акт, реслінґовий аналог стьобу, має чітку мету: затягнути глядача безпосередньо до цієї штучної реальності та заохотити його брати участь у вигадці, вболіваючи за хорошого хлопця — “фейса”, проти поганого хлопця —  “гіла”. Сценаристи можуть це зробити, вигадуючи складні змови, а реслери продають це, надмірно вживаючись у роль, наскільки це тільки можливо, навіть якщо це значить заливати ринг власною кров’ю. 

Жити разом означає вірити в історії, які ми не завжди пишемо самі. Це означає дотримуватися ідеологій або фактів, які можуть бути непослідовними або суперечливими, але все одно залишатися відданими їм. Це означає вболівати за події, політиків, навіть держави, які приносять нам радість, стабільність, порядок, надію або якусь іще комбінацію емоцій.

Ми беремо участь у гіперреальностях та гіпернормалізації не просто тому, що вони привабливі чи переконливі, а тому, що хочемо отримати результат, який вони обіцяють. Коли сьогодення неприємне, а майбутнє виглядає похмурим і невизначеним, ми природно тягнемося до тих, хто розповідає нам історію про наше скрутне становище і продає нам кращу версію майбутнього. Вони просять нас вболівати за них.

Переконати людей приймати реальність, в якій ми насправді живемо, нелегко. Колишні республіки Совєцького Союзу вирішили залишитися у своїй штучній реальності, зіткнулися зі світом таким, яким він є, і застрягли між цими двома варіантами.

Але оскільки суспільство дедалі більше занурюється у фальшиві онлайн-світи, із “The Elephant Graveyard” можна винести одну корисну пораду.

“Вийдіть на вулицю і заякоріться в класичній реальності, встроміть ноги в багнюку. Роздивіться візерунки кори дерев. Відчуйте тепло літнього сонця на обличчі, — йдеться в одному з відео каналу. — Чим міцніше ви заякорилися в класичній реальності, тим легше вам буде уникнути втягування в будь-яку з цих ганебних гіперреальностей”.

Інші оповіді Джастіна Лінґа
Інші оповіді, ілюстровані Антоніною Семеновою
Інші оповіді з категорії “Розвідка”

1. Буря (The Storm) — один із центральних міфів руху QAnon, таємний план Трампа для знищення своїх ворогів. ↩︎