Дикий кабан в Рудому лісі. Ілюстрація.

Зони відчуження…

і відродження

Story in English

Авторка Марія Мицьо

Ілюстраторка Марина Луцик

“Я занадто далеко від того, що я люблю, і цьому ніхто не може зарадити.”

Альбер Камю

Рідко трапляється бюрократія, яка говорить поетично й глибинно водночас. Але назва “Зона відчуження”, яку український уряд присвоїв радіоактивній безлюдній землі, що оточує Чорнобиль, була натхненною. Це багатозначне слово, що описує відсторонення чи відокремлення людської симпатії від об’єкта чи колишньої відданості, дистанціювання. В 1970-х Словник української мови пояснював це слово як “виключати ближні стосунки з ким-небудь; робити когось чужим, далеким”. Що може більше викликати бажання залишатися дуже далеко, ніж найгірша цивільна ядерна катастрофа у світі?

Спочатку ця стаття була приурочена до 36-ї річниці Чорнобиля, щоби порівняти оригінальну Зону відчуження із зонами, створеними Путіним після гібридної війни 2014, особливо “республіками” в Донецьку та Луганську. В їх назві немає поезії: “Окремі райони Донецької та Луганської областей”, або ОРДЛО. На відміну від Криму, чиє населення змінилося не так сильно, — росіяни замінили всіх українських громадян, які втекли, — покинуті землі на окупованому сході здавалися подібними до Чорнобиля, але в набагато більших масштабах.

Тоді, коли в одному з перших етапів війни Чорнобиль став ключовою віссю вторгнення російських військ із Білорусі в Україну, зони відчуження набули абсолютно нових реалій і сенсу. Після того, як Росія захопила Чорнобиль і Зону, ще більш символічного значення набув факт, що “відчуження” також є юридичним терміном для загарбання чиєїсь власності. Війна — це крайній прояв відчуження.


У 1986 році, коли атомна електростанція Совєцького Союзу В.І. Лєніна вибухнула і загорілася біля маловідомого міста Чорнобиль, приблизно в 100 кілометрах на північ від Києва, невидима, смертельна і страшна радіація поширилася всією земною кулею. Але найбільшого забруднення зазнали території безпосередньо навколо станції в тодішній Українській Совєцькій Соціалістичній Республіці, а також Білорусі та меншою мірою — Росії. Впродовж перших днів і тижнів 116 000 людей були евакуйовані з найближчого району, залишивши позаду своє життя назавжди. Типово для параноїдального та скритного СССР, все трималося в цілковитій таємниці. Евакуйована територія навіть не заслуговувала на офіційну назву. Натомість там були цифри.

Була 30-кілометрова зовнішня зона, окреслена колом навколо зруйнованого корпусу реактора, що все ще тлів і був високорадіоактивним. Неофіційно її називали “тридцятка”, а іноді й “Зона” — хоча совєцькою мовою це слово стосувалося тюремних таборів. У перші роки ця територія була схожа на в’язницю, обгороджену колючим дротом і сіткою зі сторожовими вежами. Далі всередині “тридцятки” 10-кілометрова зона оточувала найбільш радіоактивні ділянки, включаючи саму станцію та місто Прип’ять. У ці перші місяці й роки радіоактивний пил вкривав усе, і було вжито багато заходів, щоби він не поширювався навколо та не залишав Зону. Перший раз, коли я побувала там у 1996 році, нам довелося змінити транспортні засоби при в’їзді в “тридцятку”. Заходячи в “десятку”, ми не тільки знову змінили автівки, а й повинні були переодягатися, щоби переконатися, що при виїзді з зони не виносяться радіонукліди — радіоактивні атоми. Ці обмеження вже давно знято, хоча вивозити будь-що радіоактивне все ще заборонено. Одного разу другу довелося залишити кросівки, тому що він не міг змити бруд, який активував сигналізацію на дозиметрі при перевищенні допустимих норм радіації.

Олені в покинутому селі Чорнобильської зони відчуження. Ілюстрація.

Із тієї першої подорожі й донині Зона зворушує мене своєю порожнечею. Можливо, тому що це відлуння моєї прабатьківщини — Лемківщини, що в далеких Карпатах. Подібно до ізольованих поліщуків, що жили в лісах прип’ятських боліт, лемки також розмовляли архаїчним українським діалектом, що зберігся на їхніх ізольованих вершинах гір. Їхні землі також стали зонами відчуження після спільної жорстокої етнічної чистки лемків польськими та совєцькими комуністами під час сумнозвісної операції “Вісла” 1947 року. Здається безглуздим навіть згадувати таку давню історію, коли Росія насильно депортує українців із окупованих земель, а Польща щедро вітає біженців і підтримує Україну. Але ця складна історія також робить сьогоднішню співпрацю ще більш примітною. Більша частина Лемківщини вже давно заросла і здичавіла, про колишніх мешканців німо свідчать лише плодові дерева та кирилиця на деяких надгробках. У Чорнобильській Зоні відчуження теж повно таких занедбаних кладовищ.


Просто будучи “ядерною”, Чорнобильська катастрофа торкнулася всіх апокаліптичних страхів Холодної війни. Її було легко сплутати з ядерною бомбою, але це було зовсім не те. Попри всі страхи масової смерті, катастрофа забрала десятки життів на початку та, можливо, кілька сотень упродовж наступних тижнів від променевої хвороби. Проте це стало знаковою катастрофою покоління, особливо в Україні.

У перші місяці після ядерної катастрофи, коли це було найбільш небезпечно, понад 600 000 “ліквідаторів” було відправлено з усього Совєцького Союзу — але переважно з Української Совєцької Соціалістичної Республіки — для виконання службових обов’язків із “ліквідації наслідків катастрофи”. Це означало усунути наслідки, але насправді це було неможливо, за винятком найближчої до будівлі реактора промзони, де було викопано та замінено майже весь бетон та асфальт. Але за межами цього простору, як тільки техногенна радіація потрапляє в дику природу, вона потрапляє в харчовий ланцюг і не може бути усунена. Найкраще, що можна зробити, — це не допустити її поширення та утримати людей якомога далі звідси. Саме через відсутність людей за ці роки Зона перетворилася на радіоактивний заповідник. Виявилося, що діяльність людини набагато небезпечніша для дикої природи, ніж радіація, принаймні при такому рівні забруднення, як у Чорнобилі.

Не заперечуючи дійсну жертовність багатьох учасників “ліквідації”, через ці перші місяці сотні тисяч зазнали впливу різного ступеня радіації, не досягнувши особливо нічого. Але це дозволило Кремлю вдавати, що він героїчно “щось робить”. Перші спроби зберегти все це в таємниці в час політики гласності поступилися яскравими повідомленнями в совєцьких газетах, які представляли це як бій, схожий на Другу світову війну. Колись будуть написані історії, щоби пояснити, як ці метафори та символічні битви 1986 року перетворилися на справжню війну у 2022 році, коли російські військові конвої вторглися в Чорнобильську Зону, націливши вістря списа на Київ.

Після того, як Чорнобиль призвів до гласності у пізні совєцькі роки, він зірвав завісу з десятиріч таємниць і брехні, ставши драматичним символом совєцького обману та безгосподарності. Після завершення будівництва “Укриття” — також відомого як “cаркофаг” — для прикриття смертоносних радіоактивних руїн реактора наприкінці 1986 року, офіційна надзвичайна ситуація завершилася. Але призначення Чорнобиля причиною багатьох бід тільки почалося. Коли я вперше відвідала Українську ССР у 1989 році, майже всі, кого я зустрічала, мали проблеми зі здоров’ям, в яких вони звинувачували катастрофу. За винятком реального вибуху захворюваності на рак щитоподібної залози, небагато недуг можна привʼязати прямо до впливу радіації. Загалом зневажливе ставлення до здоров’я та безпеки, яке призвело до Чорнобиля, глибоко впливало на все совєцьке суспільство, а особливо чоловіків.

Можливо, через це нав’язливе бачення Чорнобиля як проблеми здавалося, що українці ніколи не сприймали його “своїм”. Це справді відчужене місце в українській психіці та ідентичності. Я поділяла це відчуття, завжди вирізняючи “ЧЕрнобиль” літерою “Е” для позначення катастрофи, яку я вважала результатом і виною російської політики, — і не чимось українським. Це було насправді дивно, тому що “чЕрнобиль” — це навіть не російське слово. Я називала місто і місце українською назвою ЧОрнобиль. Але зараз цієї відмінності більше не існує. Війна об’єднала ці сенси. Тепер я використовую “Чорнобиль” для позначення обох.


Для більшої частини мого покоління післявоєнної діаспори весь СССР був “зоною відчуження”. Хоча наші вечори, час після школи та вихідні були сповнені українським хором, бандурою, танцями, уроками історії та мови, мало хто з мого покоління коли-небудь відвідав Україну. Почасти, нас там ніхто не хотів бачити. У візах регулярно відмовляли. Крім того, ми виростали з переконанням, що Українська ССР — нелегітимна. Комуністи вбивали Україну, і нашим завданням у діаспорі було зберегти мову та культуру. Оформлення візи означало визнання її легітимності. Отже, коли вибухнув Чорнобиль, він був повністю прихований від нас “Залізною завісою”.

Я щойно переїхала із батьківщини мого дитинства — Нью Йорку — до Лос Анджелеса, в Каліфорнії, де працювала юристом, коли світ дізнався про таємничу ядерну аварію в СССР. Через обмаль новин із Совєцького Союзу американська преса була сповнена тривожних спекуляцій про мертві, опромінені землі навколо Києва та отруєний Дніпро. Це було схоже на мертву зону, де ніщо не може вижити. Лише похмурі відтінки чорного та сірого забарвлювали образи, що виникали в моїй уяві. Совєцький Союз убив шматочок землі — шматочок української землі — ще до того, як я отримала можливість її побачити.

На щастя, найжахливіші сценарії виявилися перебільшеними. Десять років потому, коли я вперше відвідала Зону, щоби написати статтю для Los Angeles Times у 1996, я була шокована, виявивши, що серед кольорів домінував не сірий. Це був зелений. Посеред занедбаних сіл і міста-привида Прип’ять земля розпочала своє надзвичайне оновлення — від совєцьких соснових плантацій і картопляних колгоспів до природних диких угідь Полісся. Здорові кабани їли яблука в покинутих садах, стрімко збільшувались популяції вовків, лосів і косуль. Несподіване перетворення Чорнобиля в простір незайманої природи було настільки непередбачуваним, що більшість людей досі не вірить у це — особливо більшість українців.

Справді, написавши книгу про Чорнобиль і багато разів подорожуючи туди за шістнадцять років, які я прожила в Україні, я помітила, що іноземці виявляють набагато більше інтересу до цієї теми, ніж українці. “Для чого воно мені потрібне?” — відповідь, яку я часто чула від місцевих друзів і колег, коли запитувала, чи хочуть вони приєднатися до мене в моїх подорожах у закинуту місцевість, що захоплює. Для них Чорнобиль був чорною дірою. Вони не мали ніякої привʼязаності до нього. Це був негатив: місце, якого варто уникати та ігнорувати. В українській культурі він майже не з’являвся, окрім офіційних заходів із вшанування річниць аварії. Не було навіть багато програм новин чи документальних фільмів. Відзначений нагородами та шалено популярний мінісеріал HBO про Чорнобиль у 2019 році став таким же відкриттям в Україні, як і на Заході.

Такі спостереження здавалися цікавими до 24 лютого 2022 року, але тепер здаються настільки банальними, коли такі міста як Харків є руїнами, безжально розбитими на камʼяні уламки та попіл. Але наприкінці березня 2022 йому все ще було далеко до того, щоби стати містом-привидом, як Прип’ять, всі 50 000 мешканців якого були евакуйовані лише через три дні після катастрофи. Половина харків’ян все ще у своєму місті. Наприкінці березня приблизно 700 000 людей залишалися там, ховаючись удома, в підвалах і глибоко на станціях метро. На щастя, як і київський метрополітен, вони були побудовані так, щоби витримати ядерний удар.


Перед тим, як Росія розпочала новий, жорстокий етап свого вторгнення в Україну в лютому 2022 року, ця стаття мала б містити порівняння давньої Чорнобильської катастрофи та депопуляцію через неї величезної території з тими ж процесами в ОРДЛО, звідки війна також вигнала людей, хоча і не настільки сповна, як радіація. Проте зараз це не лише теорії. Війна також залишить порожні та зруйновані осередки сіл, містечок і міст — деякі тимчасово, інші безповоротно.

Звичайно, майже за всіма показниками війна затьмарила все, що сталося під час Чорнобиля. Масштаби страждань незрівнянні. Офіційно ядерна катастрофа забрала життя 32 людей і спричинила близько 4 000 випадків раку щитоподібної залози, менше ніж 10 смертей. За офіційними даними, станом на кінець березня 2022 у війні було вбито та поранено близько 3 000 мирних жителів, хоча реальні цифри, ймовірно, набагато вищі. Чорнобиль змусив переселити 116 000 із 30-кілометрової зони. Війна спричинила переміщення неймовірної кількості — десяти мільйонів — людей, у тому числі понад 3,5 мільйона біженців, які кинулися до Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Нічого подібного не було з часів Другої світової війни. На відміну від евакуйованих чорнобильців, переважна більшість цих біженців зможуть повернутися додому після закінчення бойових дій — якщо їхні будинки ще стоять. Станом на 27 березня 2022, російські артилерійські та бомбові обстріли знищили понад 4 500 багатоквартирних будинків, не кажучи вже про приватні будинки.

Навіть розміри Чорнобиля малі у порівнянні з ОРДЛО. Лише демілітаризована “Сіра зона” — 400-кілометрова лінія зіткнення між українськими збройними силами та контрольованими Росією “ополченцями”, з якими вони воювали останні вісім років із 2014, — була набагато довшою, ніж будь-що в Зоні відчуження. Як не дивно, але її ширина також 30 кілометрів. Попередня лінія фронту вміщала б трохи більше тринадцяти Чорнобильських Зон, вишикуваних одна за одною. Однак фактична площа так званих ЛНР і ДНР разом становить понад 16 000 квадратних кілометрів — це втричі більше, ніж усі безлюдні землі навколо Чорнобиля. Попри різницю в розмірах, природа, найімовірніше, захопить значну частину збезлюдненого ОРДЛО, незалежно від того, як закінчаться бої. Коли мир повернеться, можуть також з’явитися нові зони відчуження.

Це може включати нові “сірі зони” постійної військової пильності на кордоні України з Росією, можливо, з новими демілітаризованими ділянками. Подібно до правил і норм Чорнобильської Зони, які запобігають поширенню радіації на решту України, ці лінії розмежування, сподіваємось, заблокують поширення психосовєцької ідеології “рускава міра”, що відродилася, як зомбі, на окупованих Росією землях із 2014 року. Більшу частину наступних восьми років трагічною ціною запобігання її розповсюдження в Україні були смерті кількох солдатів щотижня на лінії зіткнення. Але після 24 лютого 2022 платою стало національне виживання.

Тепер прекрасні ліси та водно-болотні угіддя на північ від Києва, які були частиною чорнобильської міфології — як Бородянка, куди спершу були доставлені деякі евакуйовані з Припʼяті, — стали місцями жахіть, які вважалися забутими у 21 сторіччі. Совєцька пропаґанда представляла Чорнобиль як метафоричну війну проти невидимого ворога. Танки використовувалися для поховання будівель, покритих радіоактивним пилом, який міг — чи ні — викликати у когось рак у майбутні десятиріччя. Сьогодні це справжня війна, у ворога є обличчя, а танки використовуються для вбивства та знищення, залишаючи видимі рани та шрами на все життя.

Бої за Чорнобиль

Лише кілька фактів відомо нам про те, як російські війська вторглись у Зону з Білорусі. У радіоактивно забрудненому “Поліському заповіднику” небагато доріг. Але їх було достатньо, щоби там проїхала армія. Ви можете дійти пішки до кордону від міст Чорнобиль чи Прип’ять. Незважаючи на те, що це був прямий шлях до Києва, кордон довгий час захищався лише мінімально і питання безпеки десятиріччями ігнорувалося. Коли я писала мою книгу, там навіть не було прикордонників, тому що їхнє відомство не дало б їм додаткової оплати за ризик ураження радіацією. “Хто б туди пішов?” — таке ставлення до безпеки переважало. “Сталкери”, або сміливці, що без дозволу пробиралися через нетрі на територію заповідника, вважалися найбільшою проблемою.

У лютому 2022 року Україна раптово продемонструвала на цій місцевості посилення оборони та відпрацювання міської війни в покинутому місті-привиді Прип’ять. Більш тривожним було те, що Зона була закрита для туристів на два місяці. Нібито підслуховування російських чеченських найманців урядом США виявило майбутню роль Зони у війні. У це було абсолютно важко повірити. Я не вірила, що Путін вторгнеться далі; хоча хвилювалася, тому що я була однаково переконана — і так само помилялася, — що він не вторгнеться у 2014 році. Незрозуміло, як Україна готувалася захищати Зону.

Згідно з дописом експерта з дослідження Зони Дениса Вишневського у Facebook, вторгнення 24 лютого 2022 відбувалося двома колонами. Одна з них поїхала невеликою дорогою від Білої Сороки, що на білоруському боці кордону, до Бенівки, на північний захід від міста-привида Припʼять в Україні. Дорога була асфальтована, але дуже вузька, і на кордоні не було жодних фізичних перешкод. На відео видно, як військові машини з’їжджають із дороги, щоби розминутися в лісі. Звідти йшов короткий шлях до самої Чорнобильської АЕС, яку окупанти захопили тієї ночі, взявши в заручники персонал станції та деяких українських нацгвардійців.

Повідомляється, що в першу ніч вторгнення сталкер, який перебував на одній із багатоповерхівок Прип’яті, побачив військові колони та почув вибухи. Судячи з супутникових карт невеликих пожеж і сплесків радіації, ймовірно, спричинених вибухами, здається, що там відбувалися бої. Якщо так, то Чорнобильська битва була однією з перших наземних битв російського вторгнення. Відразу після цього жодної інформації з Зони чи її околиць не надходило. Вона була глибоко в тилу ворога. Мої чорнобильські друзі в соцмережах замовкли, дописували мало. Військова окупація радіоактивної Зони могла принести лише погані новини.

З’явилися чутки, що росіяни можуть копати траншеї в Рудому лісі — одному з найбільш забруднених місць на планеті, піднімаючи радіоактивний пил у рази вище безпечного рівня. Звісно, дорога, якою вони йшли з Білорусі, привела їх саме в ту місцевість. Як повідомляється, військові — багато з Чечні — взагалі не розуміли радіоактивних ризиків і нічого не знали про Чорнобиль. Це дозволило легше маніпулювати ними за допомогою страхітливих історій про автобуси, заповнені російськими солдатами, яких відправляють у Білорусь із гострою променевою хворобою. Ці розповіді не були правдою. Рівень радіації просто недостатньо високий. Але це могло бути частиною дуже успішної психологічної операції.

Через три дні після вторгнення, 27 лютого 2022, під час перших переговорів України та Росії десь на білорусько-українському кордоні, Кремль підготував наступ на Київ. У Twitter на відео показано, як колона техніки проїжджає дорогою повз Рудий ліс. Відома біла стела міста Прип’ять стояла далеко на задньому плані. Солдат без захисного спорядження від радіації стояв на узбіччі й махав на машини, ніби хотів, щоби вони рухалися швидше. Ймовірно, загарбники прямували до пункту пропуску “Дитятки”, що на південній межі Зони, у напрямку Києва.

Бойові групи, схоже, вирушили прямо в аеропорт Гостомеля, де мали зустрітися з російськими десантниками. Натомість Україна дала їм відсіч у битві, в якій, як повідомляється, загинув чеченський генерал-майор Магомед Тушаєв. Того ж дня на іншому відео було показано дорожню розвʼязку з рухом по колу, що знаходиться на північ від Іванкова. Там є велика скульптура яйця в центрі, що знайома кожному, хто їздив у Чорнобиль. Вдалині горів і димівся бронеавтомобіль, а український воїн-переможець із протитанковою зброєю NLAW на плечі був зафільмований побратимом, який кричав російською: “Рускіє підараси, здохнітє, блядь! Тварі, блядь. Здохнітє! За каждую слєзінку… За каждую слєзінку, блядь! Тварі, блядь!”, а потім після короткої паузи: “Абєщаю, блядь, послє етай йобаной войни, блядь, заткнуца на рускам язикє, блядь. Тварі, нахуй!”

Український солдат з NLAW під час боїв за Київщину. Ілюстрація.

Поки невідомо, скільки військ та техніки було розгорнуто в Зоні. Схоже, багато з них опинилися в славетній таємничій колоні бронетехніки та вантажівок, яка зупинилася на північний захід від Києва, про що повідомила комерційна супутникова компанія Maxar. Колона розпочиналась одразу за блокпостом Зони “Дитятки” на півночі й простягнулася на південь аж до села Здвижівка, де на початку березня 2022 було показано пів дюжини припаркованої бронетехніки. Хоча здавалося, що вона регулярно змінює свою довжину, коли транспортні засоби наближались чи віддалялись, передня частина колони взагалі не дуже рухалася вперед. Чи вони готувалися до перемоги, яку Путін запланував через три дні після вторгнення? Чи хтось зрозумів, що Чорнобиль — це радіоактивне місце, і вирішив, що краще залишити його, навіть якщо це означатиме використання палива та їжі і навіть якщо вони стануть мішенню для українських дронів?

Повідомляється, що близько 1 000 військовослужбовців перебували у приміщеннях атомної електростанції, тримаючи робітників у заручниках, ще 500 — у місті Чорнобиль, де вони пограбували все, включаючи високотехнологічну лабораторію для вивчення унікального середовища. 9 березня 2022 через невстановлені “бойові дії” зникло світло. Хоча станція була виведена з експлуатації з 2000 року, вентиляція та інші системи безпеки потребують живлення, щоби захистити працівників, які забезпечують стабільність систем. Ядерні реактори просто так не зникають. Більш тривожним є те, що відпрацьовані паливні стрижні зберігалися в басейнах на просторій промзоні, що оточує будівлі реактора. Відпрацьоване паливо є найбруднішою частиною цивільного паливного циклу, в рази більш радіоактивним, ніж свіжі стрижні, і якщо електроенергія не буде надходити та охолоджувати воду, в якій вони знаходяться, стрижні можуть загорітися від залишкового тепла. Утворена хмара пари може бути смертельною як поблизу ЧАЕС, так і поширювати майбутні ризики виникнення раку разом із вітром у всіх напрямках, включаючи Білорусь та Росію. Можливо, ця небезпека мала значення для Кремля. Але якось без особливого шуму Україна відновила електроенергію через кілька днів. Припускаю, що, напевно, це було частиною переговорів із Росією.

Російські окопи в Чорнобильській зоні відчуження. Ілюстрація.

Тим часом, поки російські бойові групи залишали за собою смерть і руйнування у своєму невдалому штурмі в трикутнику Буча-Гостомель-Ірпінь, щоби просунутися до Києва, таємничий чорнобильський конвой продовжував стояти. Чи це мали на увазі росіяни, коли 23 березня 2022 оголосили, що ніколи не планували воювати за Київ? Натомість вони просто зробили гігантський затор на дорозі? Наприкінці березня 2022 супутники показали траншеї вздовж дороги, припускаючи, що росіяни закопувалися там. У деяких місцях вони пішли в ліс. Але в основному транспортні засоби не могли з’їхати з доріг. Не тільки через ранню весняну багнюку. Звивиста річкова система Прип’яті, сформована після останнього льодовикового періоду, є найбільшим водно-болотним угіддям у Європі. На землях по обидва боки асфальту переважають ліси, болота та річки — навіть у суху погоду.


На Поліссі ніколи не було добрих сільськогосподарських угідь. Напередодні ядерної катастрофи це був найменш населений регіон Української Совєцької Соціалістичної Республіки, мав найнижчу щільність доріг і, чесно кажучи, ніколи не відігравав великої ролі в історії, політиці, промисловості чи мистецтві. Ніхто особливо відомий не походив із Полісся — окрім легендарної художниці стилю наїв Марії Примаченко. У середньовіччі відомими жителями місцевості були деревляни — люди лісів — одні з племен-засновників Київської Русі, імперії східних словʼян. У літописі 12 сторіччя Чорнобиль заслужив однієї згадки як мисливський будиночок. Після цього мало чого примітного відбулося.

Але він все ще був центром всесвіту для тих, хто там жив, які стали відомими як поліщуки. Щоправда, так їх називали чужинці. Самі себе вони називали “наші”, буквально — наші люди. Захищені своїми болотами, де могли орієнтуватися лише досвідчені провідники, поліщуки опиралися совєтизації найдовше в Україні. Вони навіть уникли найгіршого спустошення Голодомором, виживши завдяки дарам лісу. Вони розмовляли архаїчним діалектом, який називали “по-нашому”, не мали, здавалося, чіткої етнічної ідентичності, яка, втім, мала жорсткі кордони. Як не дивно, мої лемківські предки також визначали свій діалект української мови як “по-нашому”, хоча жили за сотні кілометрів, відображаючи, можливо, таким чином домодерне самовизначення з часів, що передували виникненню націй.

Навколишні ландшафти старих лісів та соснових насаджень зробили цю місцину популярною для полювання, рибальства та кемпінгу, коли у 1977 році в Чорнобилі запрацював перший атомний реактор. Генеральним Секретарем СССР був дедалі більш безтямний Лєонід Брєжнєв. Коли у 1983 році був добудований сумнозвісний четвертий реактор, при владі був совєцький шпигун Юрій Андропов, а коли стався вибух у 1986 — Міхаіл Горбачьов, останній лідер СССР, який пробув генсеком лише один рік. Припʼять, заснована у 1970 році як домівка для працівників станції, знаходилася лише за кілька кілометрів від неї.

Розташована серед лісів, як багаторівневий інопланетний корабель, Припʼять була колонією совєцьких людей серед місцевих поліщуків у навколишніх селах. На той час болота і трясовини вже осушили, а бунтівних поліщуків остаточно залякали та загнали в картопляні та молочні колгоспи.

Москва вбила мільйони, а тоді довільно переселила ще мільйони величезною країною, перемішуючи етнічні групи. Припʼять була прекрасним прикладом. Її 49 000 жителів не були корінними мешканцями регіону, а відправлені туди в “командіровкі” — службові завдання, від яких ти не міг відмовитись. До сьогодні старше покоління української атомної індустрії складається з тієї ж мультиетнічної суміші. Серед них — і працівники Запорізької атомної електростанції, які досі залишаються заручниками російських загарбників.

Совєцькі громадяни були дуже різноманітними, включаючи як європейців з азійцями, так і африканців, що переселились сюди з країн-сателітів СССР. Все було досить інклюзивним, якщо кожен виголошував одні й ті ж комуністичні догми та визнавав росіян вищою кастою. Метою совєцького різноманіття була руйнація корінних етнічних груп і культур, щоби скувати кожного в один гомогенізований і російськомовний Homo Sovieticus, незалежно від тону шкіри. У таких регіонах як Донецьк Москва використала величезні примусові переселення з усього СССР, частково — з метою заміни українців, яких Сталін замордував під час Голодомору.

Злочинне повернення до атавістичних методів сталінізму вперше проявилося у дні, що передували повномасштабному вторгненню, після визнання Путіним своїх фейкових, окупованих земель у Луганській та Донецькій областях 21 лютого 2022. Очікуючи побачити наступні кроки Кремля, світ із нарощуваним страхом спостерігав, як сили Кремля показово “евакуювали” автобуси, завантажені жінками, дітьми та людьми літнього віку, з ОРДЛО до внутрішніх територій Росії. Чоловікам наказали залишитися для подальшого призову. Вуличні білборди порівнювали майбутні битви з Другою світовою війною. Вже кількома тижнями пізніше, після початку війни, сучасна хвиля депортацій у стилі Сталіна розпочалася у містах на зразок Бучі, де окупанти намагалися змусити мешканців евакуюватися до Білорусі, або Маріуполя, де, за повідомленнями від 3 квітня 2022 року, 40 000 осіб були викрадені та переміщені до ОРДЛО і Росії. Кажуть, що насильно було депортовано півмільйона людей. Щодня список воєнних злочинів росте. Звільнивши невелике передмістя Бучу, українці знайшли вулиці, заповнені загиблими мирними мешканцями. Загарбники вбивали чоловіків у віці від 16 до 60 років, ґвалтували жінок та дівчат. Вони вкрали компʼютери, одяг, коштовності, готівку і навіть побутову техніку, як-от пральні машини, та продавали їх, як повідомляється, на білоруських ринках і відправляли додому поштою.

Перед путінською брутальною війною в Україні злочини Росії проти її сусідів завжди приховувалися. Кремль контролював територію, де відбувалися найстрашніші звірства, такі як Голодомор і терор. Немає фотографій з ҐУЛАҐу, тоді як є з Голокосту, тому що нацистська Німеччина була переможена та окупована союзниками, тоді як Росія — ніколи не була. Це вперше, коли світ може безпосередньо побачити жорстокість Росії. Це є одним із парадигмальних зсувів цієї війни.

Вже більше десяти мільйонів людей — здебільшого жінки та діти — покинули свої домівки. Понад 3,5 мільйона з них залишили країну, подорожуючи в основному до сусідів, таких як Польща, Молдова, Угорщина, Румунія. Це — найбільший рух біженців в Європі після завершення Другої світової війни. Тоді лише кілька українців знали іноземні мови, щоби розповісти про пережиті жахи. Сьогодні вони їх знають і здатні розповісти свої історії смерті, руйнування та жорстокості.


На четвертій декаді після Чорнобильської катастрофи, напередодні руйнівного та вбивчого російського вторгнення 2022 року, “Зона відчуження” перетворилася на прекрасний, моторошний і радіоактивний заповідник. Через відчуження людей та їхньої діяльності радіація зробила її безпечною для дикої природи. Ви вже заледве помітите колись культивовані поля серед диких трав, чагарників та дерев, що захопили землі. Це показало нам, як природа здатна самооновлюватися та очищати землю від, здавалося, жахливих ран, залишених людьми.

Можливо, щось подібне станеться у деяких зруйнованих війною великих і маленьких містах. Я сподіваюся, що всі вони будуть відбудовані, а їхні мешканці повернуться до них починати нові життя. Можливо, для репарацій та реконструкції можна використати заморожені активи Росії на Заході. Але відбудова потребуватиме часу. Деякі місця можуть роками залишитися безлюдними. Руїни Маріуполя, Харкова та Чернігова, маленьких містечок — як-от Буча та Іванків — довго нагадуватимуть нам про втрачене, так само як порожні багатоповерхівки Припʼяті. Ми можемо побачити нові “зони відчуження”, куди люди не повертатимуться, принаймні деякий час. Але вони стануть Містами-Героями й монументами Української Вітчизняної війни.

Руйнування часів війни вимагають років для відновлення, як, наприклад, дуже дивний проєкт із вирубування усіх дерев в ОРДЛО, оголошений Міністром оборони РФ Сєргєєм Шойґу наприкінці березня 2022 (незадовго до того, як він переніс серцевий напад, що міг виявитися фатальним і доленосним). Потрібен один сезон, щоби відростити поля та луки. Але дерева вимагають десятиріч, а цілі природні ландшафти — як степи Донбасу — ще більше.

Якщо такі території як Крим та ОРДЛО залишаться окупованими РФ, їхнє населення, ймовірно, залишатиметься меншим, ніж до початку війни у 2014 році. Анклави будуть закриті, як сталінський Совєцький Союз. У таку порожнечу та запустіння обовʼязково повернеться природа. Величезні зусилля необхідні для того, щоби зберегти людський простір цивілізованим. Інакше коріння розтинатиме дороги та в тріщинах проростатимуть дерева. Багатоповерхівки Припʼяті зникають серед густих лісів, що тепер огортають їх.

До повномасштабного вторгнення Путіна подібні процеси починалися в ОРДЛО. У вересні 2021 року відео, на якому стадо диких кабанів перебігає широкий бульвар у Донецьку, викликало деяку сенсацію в соцмережах. Його неможливо верифікувати, але це цілком ймовірно. У Чорнобилі дикі кабани були першими великими тваринами, які знову заселили Зону. У кожного там, здається, є історія про зустріч із дикими свинями в несподіваних місцях. Але деякі дивні види так і не повернулися, як русалки з міфів і фольклору. Потужних водяних німф відганяє трава, іноді відома як чорнобиль, або українською — полин. Якщо радіація схожа на полин, русалки не повернуться впродовж 24 000 років, необхідних для розпаду плутонію.

Але великі тварини, такі як вовки, лосі та навіть бурі ведмеді, які зникли з Полісся на сторіччя, заповнили знелюднені дикі землі, створюючи новий фольклор та легенди. Однією з них була історія про смертоносного та голодного Корогодського Ведмедя, або так розповіли російським загарбникам деякі знавці Зони. А що з солдатами, які рили окопи у Рудому лісі? Вони вже помирають від променевої хвороби у лікарні в Білорусі. У лісі навіть був таємничий Чорний Сталкер. Жодна з цих байок не була правдивою. Але вони поширилися серед окупантів. Можливо, вони також відіграли свою роль у швидкому відступі Росії з північного заходу Києва на тлі чуток, що війська повстали проти того, щоби залишатися у радіоактивній зоні. Чорнобиль — і Корогодський Ведмідь — можливо, допомогли зупинити вторгнення до Києва.

Врешті, до 31 березня 2022 року, з приголомшливою швидкістю, Росія відступила з Чорнобиля. За повідомленнями, 10 000 транспортних засобів проїхали через Зону, втікаючи з північного заходу Києва в Білорусь, прихопивши з собою частину бійців Національної гвардії України, які були захоплені у першу ніч війни. Всупереч чуткам, що деякі росіяни залишились на майданчику, 2 квітня 2022 над Зоною знову підняли український прапор. Наступного дня Україна заявила, що відновлено контроль над Припʼяттю та частинами кордону — ймовірно, над районом Бенівки. Тепер Україна повністю контролює Зону, хоча вона залишається небезпечною. Рівень радіації підвищився в деяких районах через переміщення російських загарбників. Але міни та нерозірвані боєприпаси наразі є більшими проблемами.

Майбутнє

Незадовго після Чорнобильської катастрофи, під час проживання в Лос Анджелесі, мені приснився сон. На яскраво освітленій кухні моїх батьків, посеред лінолеуму, стояла активна зона атомного реактора. Він не був великий і не вирізнявся чимось особливим, але я знала, що він випускає смертоносні, невидимі промені. Ми займалися своїми справами, вдаючи, що його там немає. Але я знала, що він був небезпечним і сказала матері: “Ми повинні позбутися цього!” В моєму діаспорному вихованні Америка була зовнішнім світом, тоді як Україна залишалася вдома, де кухня була її центром. І дуже мудра відповідь моєї мами була такою: “Але куди ми маємо це покласти?”

Дівчинка у вишиванці тримає жовту сферу - символ Чорнобиля. Ілюстрація.

Немає такого місця, куди покласти Чорнобиль, і не буде його ще тисячі років, поки не розпадуться найбільш небезпечні радіоактивні атоми. До того часу ніхто на землі не зрозуміє нашої мови й не зможе прочитати — “Небезпека! Не заходити!” — написи, які ми можемо залишити сьогодні. Але доглядачі завжди мусять бути пильними. Чорнобильські битви 2022 року показують, наскільки є небезпечним засильне відчуження від більшої частини території України. Останні вісім років це можна було пробачити щодо Криму чи ОРДЛО. Їх для України закрив ворог. Можливо, захоплення Чорнобиля окупантами під час вторгнення показало його важливість тепер, коли Київ повернув його.

Для найближчих до них людей Чорнобиль і “Зона відчуження”, схоже, мали певну сакральність, тримаючись на відстані від грішників. Це, можливо, чому ніхто в іншій частині України не надто задумувався про нього — навіть із погляду національної безпеки. І, можливо, саме тому Зона була настільки вразливою перед вторгненням. Єдина небезпека, що відчувалася звідти в Україні, — радіація, а не танки. Поки не стало запізно. Але страх перед радіацією використовувався вміло. Одного дня ми більше дізнаємося про Корогодського Ведмедя. Не про тварину. Бурі ведмеді живуть у Зоні. Але про те, як подібні страшні байки були вигадані та поширилися. Можливо, вони були одними з найуспішніших психологічних операцій війни.

А поки ми всі чекаємо ясності щодо того, коли ця війна закінчиться і як Україна відновлюватиме зруйновані території та відбудовуватиме обʼєднану батьківщину. Варто памʼятати, що Чорнобиль — це не лише історія відчуження, навʼязана злочинною халатністю совєцької системи. Це також історія землі, що відроджується та оновлюється в незалежній Україні. Так, вона небезпечна, є грошовою ямою, буде радіоактивною довше, ніж будь-хто з нас може навіть уявити. Але вона також надихає своєю красою і магією — та заслуговує на своє місце в українському пантеоні Героїв після цієї війни.

Інші оповіді Марії Мицьо

Інші оповіді, ілюстровані Мариною Луцик


Марія Мицьо — авторка книги “Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля” (2006). Її статті опубліковані в “Los Angeles Times”, “Natural History”, “Newsday”, “Salon”, “Slate”, “Politico” і “Tablet”. Вона також є юристкою, яка спеціалізується на свободі слова під час війни.


Логотип The Arc.

Підписуйся на The Arc!

Підпишись на The Arc сьогодні й отримай перші три хороші оповіді з регулярним щомісячним поповненням.

БІЛЬШЕ З ВИПУСКУ №1: