Рішення

Як німці полюбили дрони та знайшли свободу

Якщо виокремити ієрархію зла, що поставала їхній уяві, на вершині виблискуватиме зброя…

Автор

Сергій Сумленний

Ілюстраторка

Софія Томіленко
Як німці полюбили дрони та знайшли свободу
Twitter Twitter copy copy Threads Threads Facebook Facebook

“…Тому ми ставимо такі запитання. По-перше, чи фінансував Фонд імені Гайнріха Бьолля українських праворадикалів? По-друге, чи фінансував Фонд імені Гайнріха Бьолля Марію Берлінську? По-третє, чи фінансував Фонд імені Гайнріха Бьолля виробництво дронів та їхнє застосування на Донбасі?”.

Це сталося влітку 2016 року. Тоді я лише декілька місяців обіймав посаду директора представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. На екрані мого компʼютера світилося біле полотно, скупо замацене маленькими чорними літерами. PDF-файл “малого депутатського запиту” традиційно не виходив за межі сухої канцелярської мови, втім “прочитати” емоційне забарвлення, методично розставлене поміж знаків запитання, не було завданням із зірочкою. 

У Німеччині існує шість основних політичних фондів, кожен з яких повʼязаний з певною партією та фінансується за кошти Міністерства закордонних справ. Фонд Гайнріха Бьолля асоційований з партією “Союз90 / Зелені” (Bündnis 90 / Die Grünen) та, як і інші, підлягає різноманітним формам перевірки й контролю, в тому числі парламентському аудиту. Це означає, наприклад, що будь-який депутат має право надіслати офіційний запит, а команда фонду зобовʼязана на нього відповісти. 

Цього разу представники однієї з партій, чиї симпатії до російських наративів несуть славу про них далеко попереду, хотіли дізнатися, чи є правдою те, що ми посміли зробити таке, від чого волосся простих (та не дуже) німців і німкень може стати дибки: фінансували за кошти німецького уряду “українських націоналістів”, та ще й тих, хто долучився до протидії російській агресії на українському Донбасі.

Покоління “свідомих” німців з року в рік виходили на великодні марші з вимогами зменшити американську військову присутність в Європі…

“Малий депутатський запит” — справа завжди неприємна, але не може сильно нашкодити. Як-от і зараз, на початку 2025 року, коли я пишу цю оповідь та пригадую події девʼятирічної давності, праворадикальна партія Альтернатива для Німеччині (Alternative für Deutschland або ж AfD) атакує поштові скриньки різних фондів, повʼязаних з Україною, надсилаючи один запит за іншим, таким чином намагаючись скандалізувати приїзд в Берлін представників бригади “Азов”. 

Їхні запитання, на перший погляд, прості й невигадливі: хто надіслав запрошення? Чи був виданий офіційно дозвіл на те, щоб носити однострій на теренах Німеччини? Чи відбулося порушення кримінального кодексу Німеччини через запрошення добровольців до “Азову”? Проте, якщо вдивитися в кожне формулювання, а також проаналізувати, яку картину вони утворюють, об’єднавшись, наче зграя голодної сарани у пошуках вдалого врожаю, стає очевидно — AfD працює за технологією збільшення інформаційного тиску, і це не має жодних подвійних сенсів, окрім простого факту: є люди, яким дуже не подобається присутність голосів “Азову” в Берліні. Теж саме відбувалося й 9 років тому.

Сумнівів щодо підстав, через які фонд опинився під лавиною запитань, в мене не було: тоді ми активно підтримували проєкт “Невидимий батальйон”, що займався адвокацією та дослідженням участі жінок в російсько-українській війні. Втім, для людей, які надіслали запит, будь-яка детальна інформація про місію проєкту не була важливою — достатньо було лише того факту, що він повʼязаний з Україною та війною. У таких випадках відповідь має бути гідною самих запитань: максимально стислою, холодною та (фактично) правдивою. Стукіт пальців по клавіатурі тривав менш ніж пів хвилини: “Ні, ми не маємо договорів, укладених із Марією Берлінською. Ні, ми не купуємо дрони”.

Лист відправляється до Берліна. Питання закрито, усі повертаються до своїх справ — аж поки під руку не підвернеться черговий зручний інфопривід. 

***

Якщо зазирнути до голів пересічних німців у 2010-х роках та спробувати виокремити ієрархію зла, що поставала в їхній уяві, промалювати її від монстра під ліжком та невимкненого світла в ванній кімнаті до апогею жаху, що збурює кров більшості населення країни, — на вершині виблискуватиме, провокуючи нервове сіпання, зброя.  

Зброя довго уособлювала собою все те, що піднімало з підсвідомості німців тривогу: війна, “європейська домінація” в світі,  та особливо — “американський імперіалізм”. Всі ж знають: це саме США починає війни та провокує агресивні конфлікти по всьому світу, насамперед проти таких спокійних країн, як Ірак. Це ж США ставить під загрозу і Російську Федерацію — “мирну країну”, що не так давно “врятувала” Німеччину від нацизму, що щедро постачає природний газ, та яку всі так люблять за її балет, літературу, музеї, а передусім — за головний компонент, без якого важко уявити її культуру, — “заґадачную рускую душу”. 

І взагалі, якщо б не США — в Європі не було б НАТО, а значить — не існувало б і загрози війни. 

Покоління “свідомих” німців з року в рік виходили на великодні марші з вимогами зменшити американську військову присутність в Європі. У 1980-х роках мітинги проти ескалації холодної війни збирали сотні тисяч учасників по всій країні: тоді, тримаючи в руках хрести й плакати з голубами миру, німецькі пацифісти марширували від однієї військової бази до іншої, закликаючи військових “відкласти зброю” та “відкрити серця для дипломатії”. 

Чи боялись вони, що без захисту США та НАТО Німеччина — тоді ще Західна — буде окупована СССР? “Lieber rot als tot!” (“Краще бути червоним, ніж мертвим!”), — відповідали вони завченим слоганом та переводили розмову на злочини США у Вʼєтнамі. 

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів.

Придбати за 395 ₴Дізнатися більше

“Уявіть собі — почнеться війна, але ніхто не піде воювати…” — замріяно переговорювалися між собою учасники мітингів. Німці вірили в те, що війна та насильство є лише жорстокою оманою, яку еліти імплантують в голови підкорених мас. Вони сформулювали стратегію, дотримуючись якої людству нарешті вдасться досягти вічного миру на всій землі, — для цього достатньо всього лиш відмовитися від насильства та війни! І як ніхто раніше про це не задумувався?

У цій системі координат технологічна зброя була символом американського імперіалізму, пригнічення та несправедливості — по суті, квінтесенцією того зла, що жорстоко штовхає світ в обійми неминучої загибелі. З цього правила могли бути виключення: наприклад, автомат Калашнікова в руках бойовиків ГАМАСу або пістолет-кулемет “Геклер-Кох” з емблеми ліворадикальної “Фракції Червоної Армії” — часом могли бути символом добра, адже ними пригнічені групи населення борються проти імперіалізму. Мабуть, совєцькі танки, що стоять на вході до меморіалу в берлінському районі Тірґартен, теж можуть — адже ці танки прийшли з Москви, а не з Вашингтона. Американським танкам, американським літакам та американським ракетам — вхід до цього “білого списку” був суворо заборонений.

Але далі — гірше: якщо видихнути, аби скинути напругу роздратування, що виникло від прочитаного раніше, та почати прискіпливіше вдивлятися в деталі, то зможемо побачити, що там, на верхівці ієрархії зла, також сформувалася власна ієрархія, в якій “погана зброя” відокремлювалася від “дуже поганої” й “найгіршої”. 

Очевидно, у цьому змаганні мало що може конкурувати за першість з ядерною зброєю. Саме її німецькі пацифісти вимагали прибрати з території держави, адже були впевнені, що сам факт її існування здатний спровокувати удар по Федеративній Республіці Німеччини (ФРН), тобто по західній частині країни. Зрештою, розміщення ядерної зброї на теренах колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР) було заборонено договором “Два плюс чотири” (“Zwei-plus-Vier-Vertrag”) — фактично мирним договором між повоєнно роздвоєною Німеччиною та Сполученими Штатами, Францією, Великою Британією й Совєцьким Союзом, — який був підписаний  12 вересня 1990 року в Москві. 

З першим місцем зрозуміло. Але що саме за останні десятиліття набуло такої слави, що з великим відривом стабільно посідало другу сходинку найжахливіших речей в очах пересічних німців?

Звичайно — вже добре знайомі та вкрай ефективні дрони. 

Дрони стали невід’ємною прикметою тих війн, які німці зневажали понад усе. Для нації, що виросла в умовах миру після Другої світової війни (та під надійною парасолею НАТО), війна в будь-якому її прояві за участі західної держави виглядала чужою, агресивною та колоніальною за суттю. Уявлення про західну інтервенцію завжди зводилось до одного сценарію: десь на краю мапи, в країні з назвою, яку важко вимовити, невеликий загін високотехнологічних європейських солдатів, які споряджені дронами та тепловізорами, веде бій проти злиденних повстанців зі старими автоматами, що стріляють через раз, і підпаленими “тойотами”.

Навіть у “Зоряних війнах” Джордж Лукас грає на подібних архетипах: саме Імперія використовувала лазерні гармати, бластерні ґвинтівки та розвідувальні автоматичні дрони, щоб забезпечити собі абсолютний контроль в галактиці, у той час як героїчні повстанці з адмиралом Акбаром на чолі намагалися знищити Зірку Смерті усім тим, що знайшлося під рукою.

Усе, що німці знали про дрони,  асоціювалося в них з несправедливістю, яку Сполучені Штати могли дозволити собі лише через певну привілейованість. Технологічний розвиток озброєння сприймався не як військова стратегія, а як моральне падіння. Як щось таке, що треба було зупинити, та не допустити, аби це зло з безликим керуванням й безкарною силою оселилося в їхній країні.

***

Вересень 2009 року. Уся Німеччина, ніби один організм, обурена новинами з Афганістану. За наказом полковника Бундесверу Ґеорґа Кляйна, американські винищувачі F15E завдали удару по двох автоцистернах, що призвело до масової загибелі місцевого населення. Подія відбулася в провінції Кундуз, де збройні сили ФРН виконували місію контролю за територією та протидії талібам. 

3 вересня 2009 року дві автоцистерни — одна з бензином, інша з дизельним паливом, — що доставляли пальне для підрозділів Бундесверу, опинилися в пастці. В однієї з вантажівок пробило колесо, і незабаром на місце події прибув загін талібів. Один із водіїв був убитий на місці, інший — взятий у полон. Обидва були місцевими підрядниками. Цистерни перейшли під контроль бойовиків, а з ними — й кілька тонн пального — стратегічного ресурсу, що в умовах війни є цінною валютою. Разом із пальним таліби отримали й залишену техніку. За даними аеророзвідки, що здійснювалась дронами, навколо вантажівок швидко зібрались люди, які почали зливати пальне з цистерн, аби забрати собі.

Після кількох годин переговорів та консультацій з різними інстанціями, полковник Ґеорґ Кляйн ухвалив рішення: він звернувся до американських військових із проханням завдати авіаудару по захоплених автоцистернах.

“Ось вона, дистильована суть американського насильства”, — думали німці і клеїли на двері лівацьких барів наліпки з карикатурами на Джорджа Буша-молодшого…

В ніч з 3 на 4 вересня американські винищувачі скинули в провінції Кундуз дві бомби GBU-38, що призвело до загибелі щонайменше 56 людей. Як стало відомо пізніше, більшість вбитих афганців виявилися місцевими, яких складно було віднести до активних бійців Талібану. За декілька тижнів інформація про обставини удару потрапила до німецьких медіа. Новина про те, що офіцер Бундесверу наказав здійснити авіаційний удар по цивільних лише заради того, щоб певна кількість палива не потрапила до рук Талібів, не могла вкластися в голові. Уява німців малювала картини американських бомбардувань Вʼєтнаму напалмом та змінені жахом обличчя дітей, які рятувалися від пожеж. 27 листопада 2009 року міністр оборони Німеччини Франц Йозеф Юнґ виступив із заявою, взявши на себе політичну відповідальність за удар та оголосивши про відставку. 

Міністерство оборони ФРН не змогло швидко оговтатися від цих подій та запропонувати країні зважену, ефективну й сміливу стратегію поведінки. Міністерське крісло традиційно перебувало під контролем консервативних партій — Християнсько-демократичного союзу (Christlich Demokratische Union або ж CDU) та Християнсько-соціального союзу (Christlich-Soziale Union або ж CSU).

Після відставки Франца Йозефа Юнґа посаду міністра оборони обійняв Карл-Теодор цу Ґутенберґ — харизматичний, але недовговічний політик, який досить швидко втратив повноваження через скандал із плагіатом в дисертації. Його наступник, Томас де Мезьєр, очолював міністерство майже 2 роки, проте не зумів зрушити з місця стару інерційну політику. Він продовжував обережну лінію попередників і не втомлювався нагадувати суспільству, що, на його думку, стратегія США щодо використання дронів для цілеспрямованих вбивств є “стратегічною помилкою”.

Лише в грудні 2013 року ситуація нарешті зрушила з мертвої точки. Тоді на заміну де Мезьєру прийшла Урсула фон дер Ляєн — перша жінка на цій посаді, яка одразу задала нову тональність оборонній політиці Німеччини. Вона ініціювала масштабний аудит стану Бундесверу, розпочала реформу матеріального забезпечення, посилила співпрацю в межах НАТО, а головне — зробила перші кроки до концептуального переосмислення ролі Німеччини в глобальній безпековій архітектурі. 

Але тоді, у 2009 році, коли німецьке суспільство намагалося оговтатися від авіаудару в Афганістані, про це неможливо було й подумати.

У той час німці будували своє уявлення про те, як здійснюються удари дронами, на основі відео, що зливалися в мережу. Вже декілька років як Джуліан Ассанж (той самий, який дещо пізніше відкриє світові свою любов до Росії, Владіміра Путіна та багатьох інших диктаторів), заснував Wikileaks — проєкт, що займався збиранням витоків таємної інформації та її подальшою публікацією на своєму сайті. Серед іншого, там можна було знайти відео авіаударів американських військ по Іраку та Афганістану. 

Втім, хоч Wikileaks і набув шаленої популярності в Німеччині та, безумовно, повпливав на настрої громадян, німцям не обовʼязково було дивитися відео, щоб пішли сироти шкірою: для цього було достатньо самої ідеї дистанційного вбивства — смерті, що контролюється пультом. 

…Важко було знайти кращу підставу для критики німецького фонду, ніж можливе фінансування ним українських дронів за рахунок німецьких міністерств…

Одна лише думка про те, що можна сидіти в безпеці — десь на військовій базі в Техасі, на іншому боці океану — й керувати дронами-женцями (“Reaper”) через супутник, здавалася німцям чимось моторошним і нелюдським. Вони уявляли пілота, який сидить у кондиціонованій тиші, тримаючи в руках пульт управління, мов джойстик від “PlayStation”, й дивиться на екран, де люди постають лише розмитими силуетами з пікселів. Неможливо добре розгледіти обличчя, а тим паче — емоцій, що виступають на ньому, в ту мить, коли людина помічає небезпеку, яка вже нависла над нею.  Рішення ухвалюється миттєво:  пілот натискає кнопку — і дрон випускає ракету, що несе смерть через тисячі кілометрів до місця, яке він, можливо, навіть ніколи не бачив.

Вибух — яскрава біла пляма на чорно-білому моніторі ніби стирає фігуру з екрана гумкою. Немає крові, немає бруду та навіть уламки, що розлітаються в усі боки від місця зіткнення, не здатні дістати пілота. У цей момент він стає майже всемогутнім, адже спроможний забрати життя, не ризикуючи нічим. 

“Ось вона, дистильована суть американського насильства”, — думали німці і клеїли на двері лівацьких барів наліпки з карикатурами на Джорджа Буша-молодшого.

Не дивно, що роками німецький уряд, хоч і змінював обличчя, вперто залишався категоричним у своїй позиції щодо використання дронів. У 2012 році наукова служба Бундестаґу — апарат юридичного консультування парламенту — аналізував проблеми використання дронів, використовуючи для дослідження приклади подій, що відбувалися в Афганістані та Ємені:

“Згідно з багатьма дослідженнями, чутливість та емпатія зменшуються зі зростанням відстані до жертви, тому моральні запобіжники вбивству зникають”,1 — говорилося у висновку.

Коаліційний договір 2013 року між CDU, CSU та Соціал-демократичною партією Німеччини (Sozialdemokratische Partei Deutschlands  або ж SPD) прямо вимагав міжнародної заборони озброєних дронів. У ньому розглядалося лише єдине призначення дронів  — як розвідувальні крила, і навіть це вимагало правової оцінки:

“Ми категорично відкидаємо позасудові, такі, що порушують міжнародне право, вбивства із застосуванням озброєних дронів. Німеччина виступатиме за включення озброєних безпілотних літальних апаратів до міжнародних режимів роззброєння та контролю над озброєннями і домагатиметься міжнародно-правової заборони повністю автоматизованих систем озброєння, які позбавляють людину права ухвалювати рішення щодо застосування зброї.

Перш ніж ухвалити рішення про закупівлю якісно нових систем озброєння, ми ретельно розглянемо всі пов’язані з цим міжнародно- та конституційно-правові, безпекові й етичні аспекти. Це стосується насамперед нових поколінь безпілотних літальних апаратів, які, крім розвідки, володіють розширеними бойовими можливостями”.2

Попри зміни, що зусиллями тодішньої містерки оборони Урсули фон дер Ляєн поступово виводили Бундесвер з оборонного утримання до проактивного партнерства, наступний коаліційний договір 2018 року теж відкидав перспективу використання дронів як носіїв зброї, залишаючи простір лише для проєкту крилатого “Євродрону” (ніколи не вийшов в серію) та тимчасового крилатого розвідувального дрону HERON TP (вперше був поставлений Бундесверу лише в 2024 році та все ще без озброєння):

“Ми й надалі розвиватимемо проєкт “Євродрон” у межах Європейського оборонного союзу. Як тимчасове рішення буде взято безпілотник HERON TP. Питання про придбання озброєння розглядатиметься Бундестаґом окремо — після всебічної оцінки міжнародно-правових, конституційно-правових та етичних аспектів.

…Перш ніж у майбутньому закуповувати  готові до озброєння дрони, необхідно напрацювати концептуальні засади їхнього застосування. Ми категорично відкидаємо будь-які вбивства, що порушують міжнародне право, зокрема за допомогою дронів”.3

І лише за два місяці до того, як російські ракети полетіли вбік мирних українських міст, знищуючи житлові будинки та цивільну інфраструктуру, німецька коаліція нарешті визнала можливість використання Бундесвером озброєних дронів:

“Озброєні дрони можуть сприяти захисту військовослужбовиць і військовослужбовців під час закордонних місій.

Тому в цій каденції ми забезпечимо можливість озброєння дронами Бундесверу — за умови дотримання чітко визначених і прозорих вимог, а також з урахуванням етичних і безпекових аспектів.

Під час їхнього застосування діють норми міжнародного права — ми відкидаємо позасудові вбивства, у тому числі за допомогою дронів”.4

Проте, навіть тоді не малося на увазі використання FPV-дронів. Тих самих FPV-дронів, що зараз вирішують долю російсько-української війни, на котрі припадає до двох третин знищеної техніки ворога,5 що рятують життя тисячам українських військових. Тоді мова йшла лише про традиційні озброєні ракетами крилаті дрони, та в головах політиків та політикінь використання цих дронів передбачалося виключно в межах закордонних місій. Уявити собі, що німецька армія потребуватиме тисячі та тисячі дронів для захисту власної території, було неможливо. Це не має дивувати, адже коаліційний договір 2021 року, що був дійсним аж до квітня 2025 року, серед іншого містив обіцянки про розбудову співпраці з Росією: 

“Ми прагнемо активізувати співпрацю з Росією у сферах, орієнтованих на майбутнє (наприклад, воднева енергетика, охорона здоров’я), а також у подоланні глобальних викликів (зокрема, кліматичних і екологічних). …Ми прагнемо створити можливість безвізових поїздок з Росії до Німеччини для окремих важливих цільових груп, зокрема для молоді віком до 25 років”.6

Звичайно ж, коли в 2016 році я почав обіймати посаду директора представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, важко було знайти кращу підставу для критики німецького фонду, ніж можливе фінансування ним українських дронів за рахунок німецьких міністерств. Ніщо, жоден натяк на будь-який активний захист України не сприймався в Німеччині як щось легітимне. 

Чи можна було змінити це ставлення? Здавалося, що ні. Але що, якщо спробувати? 

***

У травні 2021 року, за декілька місяців до парламентських виборів в Німеччині, співголова партії “Зелених” Роберт Габек вперше відвідав Україну. Тоді я все ще очолював київський офіс Фонду імені Гайнріха Бьолля, хоча моя каденція вже добігала кінця. Насправді, Центральний офіс у Берліні, ситий моїми “мілітаристськими”, “українсько-націоналістичними”, “антиросійськими” й “репутаційно-шкідливими” виступами, остаточно вирішив позбутися мене ще у 2020 році. Тепер залишалося лише дочекатися, поки голова московського офісу зможе переїхати й перебрати на себе керівництво київським відділом.

Та поки цього не сталося, зустрічати Роберта Габека випало мені, й я усвідомлював, що мушу зробити все, аби за короткий час співголова “Зеленої” партії, який першого разу відвідує Україну, не просто побачив Київ, а зрозумів його глибину. 

Київ завжди був частиною Європи. Але Росія — імперія, що не терпить іншої культури поруч, — постійно зазіхала на цю спадщину…

Спочатку ми поїхали до Бабиного Яру — місця, що нині знаходиться майже в центрі столиці, але в 1941 році було за межами міста. Ми міряли кроками алею, що здавалася звичайним парком для прогулянок — із лавками, деревами, зеленим газоном й собаками, що бігали неподалік та із захватом намагалися зловити кинутий їм мʼячик. Я почав розповідати Роберту про події, які насичують це місце, — так, щоб за розміреним спокоєм парку він зміг побачити криваві тіні минулого, розпізнати історію, яку так вперто намагалися стерти.

Саме в Бабиному Ярі восени 1941 року німецькі війська влаштували найбільшу за весь час Другої світової війни різанину євреїв у межах одного міста. За два дні, 29 та 30 вересня, вони вбили понад 30 000 євреїв. Це сталося за кілька місяців до Ванзейської конференції, де 20 січня 1942 року було формалізовано рішення про “остаточне вирішення єврейського питання” — так, українських євреїв убивали ще до того, як знищення євреїв стало “офіційною” політикою Третього Рейху.

Не дивно, що в совєцькі часи, коли слово “євреї” замінялося евфемізмом “мірниє совєцкіє гражданє”, пам’ять про цей злочин була заборонена й піддавалася цензурі. Комуністи збудували поблизу Бабиного Яру цегельний завод. Яр, де лежали єврейські кістки, використовували як резервуар для стічних вод — аби знищити не лише пам’ять, а й саму географію трагедії. Втім, як не загоняй правду глибше в грунт, одного дня вона все одне вирветься з нагадуванням про себе: так у 1961 році тут стався прорив дамби, що стримувала величезну масу напіврідких відходів від виробництва цегли. Потік багна, цементу й бруду затопив житловий масив Куренівка, що розкинувся неподалік. Загинули сотні людей, хоча офіційно влада визнала лише декілька десятків жертв. 

Я розповів Роберту, що на цьому самому місці були розстріляні також українські націоналісти, зокрема учасники визвольного руху. І тому одна з вулиць поруч названа на честь Олени Теліги — поетеси, журналістки та активістки, яку стратили тут разом із чоловіком у лютому 1942 року. Така ж страшна доля спіткала і ромів  — один із найменш помітних геноцидів тієї війни. За часів незалежної України тут зʼявився й ромський меморіал, що вшановує їхню памʼять, у вигляді обвитої квітами й зрешеченої кулями кибитки.

Кожен, хто колись відвідував екскурсії в подібних місцях, — знає, що після них зазвичай хочеться мати додатковий час на те, щоб у спокої відрефлексувати шквал емоцій, які піднімаються всередині, та потихеньку повернутися до реальності. Втім, ми мали рухатися далі: в Роберта було заплановане офіційне знайомство з посолкою Німеччини Анкою Фельдгузен. Я не приєднався до зустрічі через її очевидний конфіденційний характер. Але ми домовились, що згодом продовжимо екскурсію містом. Тому я чекав у кафе неподалік, на вулиці Богдана Хмельницького, насолоджуючись теплим київським вечором, що по-особливому відчувається в травні, коли місто заповнюється запахом каштанів та гуркотом коліс автівок по бруківці. Час від часу мені приходили SMS від асистента Роберта: “Ми досі в посольстві. Ти ще тут?”. Я відповідав, що, звісно, я все ще чекаю, і решта вечора буде залежати лише від стану та бажання  Роберта.

Близько десятої вечора Роберт із командою закінчили зустріч із посолкою. Я запитав, чи в нього ще залишилися сили, аби продовжити нашу екскурсію. Він був помітно стомлений, але твердо відповів, що дуже хоче побачити місто.

Я знав, куди попрямуємо далі, адже вирішив показати столицю України так, щоб одна проста істина стала очевидною: Київ завжди був частиною Європи. Але Росія — імперія, що не терпить іншої культури поруч, — постійно зазіхала на цю спадщину. Те, що могла вкрасти, — привласнювала, а те, що не вдавалося, — знищувала.

Київ — це місто, в якому творилася історія, й яке зберегло її пам’ять попри століття загарбницьких нападів і руйнувань, що тривають і нині.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Ми проходили повз Оперний театр — величну споруду в стилі неоренесансу з елементами бароко, зведену ще наприкінці 19 сторіччя. В її інтер’єрах — мармур, ліпнина, золото і темно-червоні вельветові штори, що відсилають до театральної розкоші Старої Європи. Але на тлі цієї краси неодноразово розгорталися драматичні події. Саме тут у 1911 році під час вистави “Сказка о царє Салтанє” Ніколая Рімского-Корсакова було застрелено прем’єр-міністра російської імперії Пєтра Столипіна. 

Просто навпроти знаходиться будинок, в якому жив Януш Корчак, видатний дитячий лікар, педагог, а також автор зворушливої історії про восьмирічного короля Матіуша Першого — дитину, яка намагається зрозуміти, як бути справедливим володарем у світі несправедливих дорослих. Корчак відмовився покинути своїх вихованців з єврейського сиротинця у Варшавському гетто й загинув разом із ними в Треблінці.

Ми дійшли до Золотих воріт — неоготичної арки з дерев’яними верхами й золоченим куполом, що була реконструйована в 1980-х роках та досі має залишки стін брами 11 сторіччя. Київ вже стояв тут, коли про Москву не було й мови. У 11–13 сторіччях це місто було одним із найбільших мегаполісів Європи, а потім до нього прийшов князь Андрєй Боголюбскій з Владіміро-Суздальского князівства — син Юрія Долгорукова, мітичного “засновника” Москви — і захопив Київ. Саме тоді виникло вічне протистояння між Києвом і Владіміром: коли Андрєй захопив Київ, але не проголосив себе київським князем, а просто спалив місто.

“Ми кращі за вас, кияни, тому ми просто вас знищимо”, — пояснював я Роберту, додаючи: “Це та сама логіка, за якою Крємль сьогодні знову намагається стерти Київ з лиця землі”.

Потім ми піднялися на Софійську площу,  до Софії Київської — собору, що старший за нас обох майже на 1 000 років. Він зберігає найбільшу у світі колекцію мозаїк і фресок 11 сторіччя. Саме тут на початку 20 сторіччя була проголошена українська державність. І саме тут нещодавно Православна церква України святкувала свою автокефалію — ще один акт повернення незалежності, вже духовної.

Наш шлях вів далі — до блакитних стін Михайлівського Золотоверхого. Під час Революції Гідності монахи цього монастиря переховували поранених протестувальників, яких переслідували беркутівці — кати, оплачені Крємльом. Мур Михайлівського собору повністю вкритий фотографіями полеглих українських захисників — це найболючіша з усіх пам’яток, адже вона постійно розширюється.

Ніч уже торкалася наступного дня. Ми стояли мовчки, вдивляючись в обличчя людей, які віддали свої життя за Україну. В кількох метрах так само зазирав в очі героям чоловік, ймовірно, ветеран, який прийшов вшанувати побратимів.

Роберт подивився на нього. Один із охоронців, подумавши, що той хоче звернутися до чоловіка, зробив крок уперед.

Але Роберт його зупинив:

— Ні, залиште людину. Він тут, щоб вшанувати загиблих, а не щоб зі мною розмовляти.

Для мене це було важливо: побачити, що він відчуває межу, яку не можна переступати. 

Ми гуляли містом ще близько години. Бачили панорами Дніпра, йшли дорогою, що веде до Майдану, обговорюючи все, що встигли згадати за цей короткий час про дивовижне місто, населене неймовірними людьми.

Близько першої ночі ми попрощалися.

Наступного ранку Роберт полетів до Маріуполя. Тоді ж він зробив свою славнозвісну заяву про необхідність надання Україні оборонної зброї. За неї його ледь живцем не з’їла власна партія і за неї йому довелося відбиватися від шквалу зовнішньої критики.

Лідер соціал-демократів та голова соціал-демократичної фракції в Бундестазі Рольф Мютценіх скористався цим хитким моментом, назвавши вимогу надання Україні оборонної зброї “легковажною” та зазначивши, що заява Габека є доказом того, що “Зелені не здатні брати участь в уряді”. Ліва політикиня Севім Деджелен побачила в цьому порушення заборони на постачання зброї в регіони, де відбуваються кризи.7 Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн, яка вже у 2022 році перетвориться на велику прихильницю постачання зброї в Україну,  розкритикувала заяву Роберта як “безвідповідальну”,8 та навіть представник “Зелених” Юрґен Тріттін жорстоко накинувся на однопартійця, звинувативши тогов “порушенні базових принципів зеленої партії”.9

“Замість того, аби вивчити урок, що агресивні війни — це погано, німці вивчили урок, що погано воювати, незалежно від того, за що ти воюєш”, — жартували потім навіть у Німеччині…

На жаль, тоді, влітку 2021 року, коли вже минуло 7 років після окупації Кримського півострова та захоплення частини українського Донбасу, а російська армія вже відтестувала розгортання бойових порядків для нового вторгнення із залученням території Білорусі, більшість німецьких політиків та політикинь не могли знайти оберега надійнішого, ніж легковірна гра в дипломатію, що будується на повторенні мантри про те, що “зброя вбиває” та “головне — не ескалувати”. 

Може, усіх їх треба було привезти до Києва та влаштувати екскурсію містом? Не впевнений. 

Франк-Вальтер Штайнмаєр приїжджав в Україну, бачив знищений Москвою український Донбас, відвідував Бабин Яр та Корюківку — місто, де протягом двох діб солдати угорської 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа за наказом начальника штабу німецької 399-ї головної польової комендатури Байєра Бруно Франца вбили більше 5 000 цивільних. Це не допомогло йому. Мабуть, все ж таки справа не в екскурсії, а в людині та її здібностях до рефлексії.

***

Російська агресія тривала й саме готувалася перейти до нової, більш масштабної стадії. Одночасно з цим в німецькій політиці продовжувало буйно квітнути вже традиційне заперечення реальності. В середині січня 2022 року нова міністерка закордонних справ Німеччини Анналєна Бербок відвідала Київ, де взяла участь в спільній прес-конференції з українським колегою Дмитром Кулебою. На пряме запитання журналістів, чи Німеччина постачатиме зброю Україні, Бербок відповіла відмовою, підкресливши, що через “нашу німецьку історію” передання зброї Україні не може бути прийнятним для Німеччини.10

Фактично міністерка хотіла сказати, що німецька зброя не може застосовуватися для того, щоб вбивати росіян, — навіть, якщо росіяни є представниками агресивного неонацистського режиму. Таке прочитання німецької історії, в яке не вписується відповідальність, що Німеччина несе перед нащадками жертв нацизму в Україні, а натомість є лише сліпа віра в те, що зброя — це щось погане (або в те, що росіяни — це щось за замовчуванням хороше), тривалий час була типовою для німецької політичної риторики. 

“Замість того, аби вивчити урок, що агресивні війни — це погано, німці вивчили урок, що погано воювати, незалежно від того, за що ти воюєш”, — жартували потім навіть у Німеччині.

Наступного тижня, 25 січня, Асоціація єврейських організацій та общин України звернулася до канцлера Німеччини Олафа Шольца з відкритим листом та проханням надати Україні зброю.11

“На жаль, ескалація напруженості на кордонах України та її окупованих Російською Федерацією територіях продовжується. Ми всі зараз розуміємо, що сценарій різкого загострення ситуації в сфері безпеки, аж до широкомасштабного збройного конфлікту з великою кількістю жертв та біженців до Європи, виглядає цілком можливим. На карту поставлено вже не тільки територіальну цілісність і державний суверенітет України — їх було попрано Російською Федерацією 8 років тому, і реакція міжнародної спільноти, як зараз уже очевидно, виявилася далеко недостатньою для того, щоб вплинути на агресора. (…) Постачання Україні оборонних летальних видів озброєнь може відіграти критично важливу превентивну роль у зупиненні агресивних планів Москви. Однозначно артикульована підтримка федеральним урядом прагнень України до членства в НАТО та в Європейському Союзі також буде чітким сигналом Крємлю про безглуздість продовження агресивної політики”, — йшлося в листі.

Відчайдушний заклик українських євреїв — нащадків тих, хто пережив Голокост — залишився без жодної відповіді з боку німецького канцлера. 

З усіх типів воєнної допомоги Німеччина виявилась готовою передати Україні лише 5 000 шоломів та польовий госпіталь — та навіть ця ганебна й абсурдна формальність викликала миттєву негативну реакцію “голубів миру”. Депутатка від Лівої партії Німеччини Аміра Мохаммед Алі заявила буквально наступне: “Постачання 5 000 захисних шоломів Україні — це фатальний сигнал. Німеччина повинна взяти на себе посередницьку роль й не має ставати на чийсь бік. Федеральний уряд діє в зовнішній політиці без чіткого плану — годі вже з цим брязканням зброєю!”.12

Німецьке суспільство неочікувано для себе — та парадоксальним для демократії чином — виявилось набагато більш войовничим щодо країни-агресора, ніж німецький уряд…

9 лютого 2022 року — за два тижні до російського нападу на Україну, коли російські війська вже розгорнулися в наступальні порядки, та тамтешній агітпроп перейшов до прямої підготовки до наступу, президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, голова німецької держави та моральний камертон німецького суспільства, дав інтервʼю газеті “Rheinische Post”, виступивши з підтримкою ідеї будівництва газогону “Сєвєрний поток-2”.13 За словами Штайнмаєра, саме такий газогон залишився “останнім мостиком” між Німеччиною та Росією, й мусив мати функцію “компенсації для Росії з боку Німеччини за злочини Другої світової війни”. 

Те, що найгірші злочини Німеччина коїла на теренах саме України та Польщі — двох країн, що гучно протестували проти будівництва газогону, — чомусь пройшло повз вуха німецького президента. 

Нарешті, 21 лютого 2022 року в прямому етері одного з найбільш популярних ток шоу Німеччини “Anne Will”, лідерка лівої партії Зара Ваґенкнехт впевнено заперечувала будь-які агресивні наміри Владіміра Путіна: “Ми можемо лише радіти, що Путін не такий, яким його зображують. Нібито шалений російський націоналіст, який упивається тим, що перекроює кордони. Якщо б це було так, для дипломатії не залишилося б місця”.14 Саме тому, на думку Ваґенкнехт та інших, треба було припинити будь-яку “ескалацію” в вигляді підтримки України, та дослухатися пропозицій Путіна, Лаврова та інших російських лідерів. Стратегією німців було “грати в дружбу” попри все. Ніби, якщо подружитися з булером, ти зможеш гарантувати собі (й своїм сусідам по пісочниці на додачу) безпеку, захищеність від його агресії. 

Втім, те, що не завжди працює на дитячому майданчику, тим паче здатне схибити, коли мова йде про велику політику. 

***

Це цілком передбачувано (хоч і важко вкладається в голові), що повномасштабний напад Росії на Україну 24 лютого 2022 року став для більшості німців абсолютним шоком. Було видно, як важко їм було усвідомити факт того, що увесь час ті, з ким вони так намагалися “дружити” й перед ким вибачалися, впавши на коліна, неприховано їм брехали. Розкриття російських злочинів в Бучі, Ірпені та Ізюмі після звільнення цих міст українською армією очистило замилені російським агітпропом очі німецького суспільства — хоча б на певний час.

27 лютого канцлер Німеччини Олаф Шольц зробив промову перед Бундестаґом, оголосивши те, що він назвав “Zeitenwende”, — епохальну зміну підходу до питань безпеки та оборони.15 Те, що скоро це виявиться брехнею та майже відразу Шольц почне робити все, щоб блокувати військову допомогу Україні, — згодом стане вже окремою історією. Для розуміння динаміки німецького суспільства важливо зауважити, що Шольц відчув запит на гучну промову та потребу хоча б на словах оголосити про зміну курсу. 

Майже жодне ток шоу, жодний виступ політиків SPD в Бундестазі або інтервʼю медіа не залишалися без того, щоб солдати партії не співали осанну канцлерові та його розсудливості…

Ці зміни в суспільстві виявились досить масштабними. Восені 2022 року Мюнхенська безпекова конференція зробила черговий традиційний звіт, проаналізувавши страхи німців. Звіт підтвердив те, що вже висіло в повітрі: німці вважають Росію головним ворогом та вимагають збільшення оборонних бюджетів. У рейтингу загроз, згаданих громадянами, Російська Федерація стрибнула на 25 позицій та стрімко зайняла перше місце. Наприкінці 2022 року загроза, яку становила Москва, обійшла такі традиційні для німців страхи, як бідність, зміни клімату, крах пенсійної системи, загроза криміналу, кібератаки та неконтрольована міграція.16

Німецьке суспільство неочікувано для себе — та парадоксальним для демократії чином — виявилось набагато більш войовничим щодо країни-агресора, ніж німецький уряд. Починаючи з квітня 2022 року, не було місяця, в якому підтримка постачання зброї Україні була б меншою, ніж двома третинами населення — саме таким був спільний показник  відповідей “я вважаю, що постачання зброї достатньо” та “я вважаю, що треба постачати більше зброї”.17 Останнє твердження стабільно підтримувало від 25 до 29 відсотків населення, та тільки після того, як канцлер Шольц під тиском коаліційних партій свого уряду та сусідньої Польщі погодив постачання в Україну танків “Leopard-2” в січні 2023 року, цей показник зменшився до 15%. 

Німці та німкені вимагали від уряду зробити радикальні кроки щодо допомоги Україні — та не бачили зворотної реакції: очевидно, що звичних розповідей канцлера Шольца про те, що він краще за інших розуміє ситуацію й може проявити “Besonnenheit” (“здоровий глузд”), вже було недостатньо — вони очікували на перехід до реальних дій.

Майже жодне ток шоу, жодний виступ політиків SPD в Бундестазі або інтервʼю медіа не залишалися без того, щоб солдати партії не співали осанну канцлерові та його розсудливості. Лише вона, вона одна оберігає Німеччину від того, щоб перетворитися на “учасницю війни”, а отже — потрапити в перехрестя прицілів російських ракетних систем. Ви хочете цього? Ні? Подякуйте Олафу Шольцю, що війна не прийшла на терена Німеччини!

Президент Німеччини, Франк-Вальтер Штайнмаєр, не відставав від свого колеги по партії. У травні 2024 року він образливо висловився про експертів, які вимагали збільшити постачання систем протиповітряної оборони (ППО) Україні та назвав їх “каліберними експертами, що з захватом дискутують про типи озброєння”.18 Саме в цей час Росія запускала по території України “калібри” — крилаті ракети, що є майже невловимими для систем ППО через їхню здатність маневрувати на низьких висотах. Розганяючись до 900 кілометрів на годину, вони нищили те, що неоімперія вперто називає “військовими цілями” — цивільну інфраструктуру, лікарні, школи та житлові будинки.

Чим далі Олаф Шольц та його партія просувалися стежкою боягузтва, чим далі ховалися в кущах за загальними фразами про “необхідність стриманості в питання постачання озброєння”, тим більше зростало невдоволення німецьких громадян канцлером. Влітку 2023 року вперше за каденцію Шольца кількість тих, хто розглядали його діяльність як погану, перевищила 50%. В лютому 2024 року, через 2 роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, канцлеру вдалося побити власний антирекорд — вже більше ніж дві третини німців та німкень, а саме 68%, ставились до його діяльності негативно.19 Логічним висновком стало те, що на виборах в Європейській парламент у червні 2024 року партія Шольца SPD отримала найгірший результат за свою історію — 13,9%.20

Чи вплинула втрата політичних симпатій на позицію Шольца та його колег по партії щодо озброєння України? Парадоксальним чином — ні. Шольц, та його оточення — голова фракції SPD в Бундестазі Рольф Мютценіх, голова адміністрації канцлера Вольфґанґ Шмідт, премʼєр-міністерка регіону Мекленбурґ–Передня Померанія Мануела Швезіґ — продовжували просувати лінію обмеженого постачання зброї в Україну, відмовляючись надсилати “Taurus”, крилаті ракети великої дальності, що могли значно поліпшити спроможність українців діставати ворога в тилу,  нібито населення Німеччини не робило чіткий запит на озброєння України.  

Остаточний вирок Шольцу, який був переконаний у тому, що рятує Німеччину від гри в російську рулетку, суспільство винесло на виборах до Бундестаґу 23 лютого 2025 року. Ці вибори ознаменували кінець періоду, що тягнувся довгі 3 роки і супроводжувався злочинною бездіяльністю німецького уряду та безглуздими заявами Шольца, що здавалися відірваними не лише від реальності, а й від очікувань його народу. Та, переповнені відчуття сорому та жаху за ганебну поведінку коаліції Шольца, німці не сиділи в очікуванні виборів, обмежуючись періодичними демонстраціями з вимогами надати зброю Україні. Куди більше користі приносили збори донатів. 

Я памʼятаю, як перші організовані збори були суто гуманітарними: кошти збиралися на генератори та зарядні станції, на медичне обладнання тощо. Проте дуже швидко українські організації, що отримували допомогу з Німеччини, почали прямо озвучувати реальний запит: Україні потрібні дрони.

Уявити собі, що громадяни Німеччини, які ще рік тому були проти будь-яких постачань зброї в країни, що воюють, сьогодні самі шукатимуть шляхи підтримки Збройних Сил України, було важко. Але часом реальність здатна вражати не лише в негативному сенсі: уряд не відповів очікуванням громадян, тож громадяни почали реалізовувати свій запит самостійно.

Те, що ще вчора здавалося компетенцією держави, яка розумно, мудро та, використовуючи усі доступні ресурси, має реалізувати завдання безпекової політики, сьогодні виявилось можливим для простих громадян. Донат в пʼятдесят чи сто євро міг врятувати життя. Ніколи раніше підтримка союзної держави не була такою швидкою, наочною та доступною. 

Я із захватом відкривав ці нові грані залучення до української справи. Якщо в 2022 році я думав, що заснований мною European Resilience Initiative Center займається лобізмом, аналізом та консультаціями, то скоро побачив, що насправді наша справа полягає в іншому — в зборі грошей, придбанні обладнання та перевезенні його в Україну. 

За 3 роки повномасштабної війни я вже не дивуюся тому, хто в Німеччині донатить на українське військо…

Протягом 2023 року European Resilience Initiative Center зібрав біля 300 000 євро пожертв, а наступного року нам вже вдалося досягти суми біля 1 000 000 євро. Більшість цих донатів приходили з Німеччини та значна частина з них супроводжувались коментарями, що влучно передавали почуття багатьох німців: “Ганьба Шольцу”, “Якщо наш канцлер не хоче допомагати, ми як громадяни мусимо підтримувати Україну”, “Я колишний виборець SPD — більше цього не станеться”, “Якщо Шольц не допомагає — допоможемо ми”, “Я не можу надіслати “Taurus”, але я можу надіслати гроші”.

Солідарність німців та німкень з українським військом була неперевершеною.

***

Влітку 2024 року ми сиділи на терасі кав’ярні у Франкфурті: я і один з постійних донорів зборів на дрони — високий, підтягнутий німець трохи за п’ятдесят. Нещодавно завдяки зібраним у Німеччині грошам 93 окрема механізована бригада “Холодний Яр” отримала автівку, генератори, EcoFlow, багато “мавіків” та інше обладнання.

Я привіз подарунок з України — шеврон бригади, й тепер він обережно тримав його у руках, уважно вдивляючись в напис. Не так давно він спеціально почав вивчати мову, аби розуміти гасла українських підрозділів, бо для нього це — не просто символіка.

Ми обговорювали досягнуті результати й подальші плани, а тоді донор спитав, чому я почав допомагати Україні. Він уважно вслуховувався у мою відповідь, а тоді відкинувся на спинку стільця й поділився своїм баченням: “Я вже на пенсії, я заробив гроші, я можу їздити в круїзи по Карибському морю. Але з початком війни я подумав — навіщо це мені? За ті самі гроші я можу придбати дрони, багато дронів. Я можу вплинути на хід війни. Я дивлюсь на відео з дронів та думаю: мабуть саме цей російський танк зупинили завдяки моєму донату? Навіщо мені витрачати гроші іншим чином після цього?”.

Я погоджуюсь. Це дійсно найбільш важлива справа. Ми говоримо ще годину та розходимось. За певний час в мій твіттер приходить повідомлення від іншого донора — він теж регулярно вкладається в кампанії, він теж з Німеччини. Зараз пише, що його син — фанат бригади “Азов”. Питає, чи можна знайти для нього футболку з емблемою “Азова”? Син був би щасливий. 

Я звертаюсь до моєї колеги та подруги, яка саме проходить військово-лікарську комісію в поліклініці Міністерства внутрішніх справ разом з побратимами, які лікуються після поранень. Вона підписує футболку в них. Поранений “азовець” питає: 

— Для кого це?
— Для німецького хлопця, що поважає “Азов”, — відповідає моя знайома.
— Добре, нехай носить, — боєць залишає підпис, а тоді знову звертається до неї: — Скажіть, що йому теж доведеться воювати.

Коли я зустрічаюся з донором, то разом з футболкою передаю й ці слова. Він розуміюче киває. Донори розуміють, що, якщо Україна не переможе, воювати доведеться усім. 

За 3 роки повномасштабної війни я вже не дивуюся тому, хто в Німеччині донатить на українське військо. Я бачив пожертви як від професорів, так і від студентів. Від тих, хто має особистий зв’язок із Україною, й тих, хто зізнавався, що вперше почув про неї тільки у 2022 році.

Бізнесмен, який колись працював у Росії й вірив, що торгівля між Москвою та Берліном зблизить народи. Високий держслужбовець із міністерства, який загалом скептично ставиться до постачання зброї. Власники невеликого масажного салону у депресивній німецькій провінції. Представники адвокатської контори в місті, де праворадикальна AfD має абсолютну більшість. Депутати та депутатки Бундестаґу — з партій, що ніколи не сядуть за один стіл. Люди з медіа, з IT галузі, військові. 

Збори на дрони для наших кампаній проходили у найрізноманітніших місцях: на приватній вечірці в берлінському гей-клубі та в католицькій парафії; на родинному святі з нагоди ювілею дідуся та на кулінарному майстер-класі. Донат на дрони став чимось більшим, ніж просто пожертвою. Це — квиток до свободи і відповідальності, який став доступним навіть для тих, хто раніше і думкою не торкався теми війни, а тим паче — не розмірковував про свої рішення за таких обставин. Але російський напад й український героїзм змусили їх прийняти рішення.

“Я був пацифістом, я відмовлявся від служби зі зброєю в руках і мені насправді не дуже OK донатити на дрони зараз. Але я розумію, що, якщо я не зроблю цього, все буде ще гірше”, — написав мені один з донорів. І це, здається, єдиний свідомий та дорослий вибір, що може зробити людина.

Інші оповіді Серія Сумленного
Інші оповіді, ілюстровані Софією Томіленко
Інші оповіді, з категорії “Рішення” 

  1. Deutscher Bundestag. “Der Einsatz von Kampfdrohnen aus völkerrechtlicher Sicht”. 27 вересня 20212. Доступно: https://www.bundestag.de/resource/blob/406736/945fddf928288908c6cc2e924cd0a5a6/wd-2-118-12-pdf-data.pdf [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  2. Deutschlands Zukunft gestalten. Koalitionsvertrag zwischen CDU, CSU und SPD. 18. Legislaturperiode. Доступно: https://www.bundestag.de/resource/blob/194886/696f36f795961df200fb27fb6803d83e/koalitionsvertrag-data.pdf [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  3. Ein neuer Aufbruch für Europa. Eine neue Dynamik für Deutschland. Ein neuer Zusammenhalt für unser Land. Koalitionsvertrag zwischen CDU, CSU und SPD. 19. Legislaturperiode.Доступно: https://archiv.cdu.de/system/tdf/media/dokumente/koalitionsvertrag_2018.pdf?file=1 [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  4. Bündnis für Freiheit, Gerechtigkeit und Nachhaltigkeit.Koalitionsvertrag zwischen SPD, Bündnis 90/Die Grünen und FDP. Доступно: https://cms.gruene.de/uploads/assets/Koalitionsvertrag-SPD-GRUENE-FDP-2021-2025.pdf [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  5. LB.ua. “Представник НАТО: Понад дві третини російських танків вдалося знищити завдяки FPV-дронам”. 9 квітня 2024. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/263y9ckk [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  6. Bündnis für Freiheit, Gerechtigkeit und Nachhaltigkeit.Koalitionsvertrag zwischen SPD, Bündnis 90/Die Grünen und FDP. Доступно: https://cms.gruene.de/uploads/assets/Koalitionsvertrag-SPD-GRUENE-FDP-2021-2025.pdf [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  7. Süddeutsche.de. “Kritik an Habecks Forderung nach Waffenlieferung in Ukraine”. 25 травня 2021. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2dpztrrs [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  8. Merkur.de. “Habeck-Flop kocht wieder hoch – Staatschef springt auf Vorschlag aus Grünen-Giftschrank an”. 2 червня 2021. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2xjrnpav [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  9. RedaktionsNetzwerk Deutschland. “Trittin zu Habeck-Vorstoß: Waffenexporte in Ukraine widersprechen unserem Grundsatz”. 26 травня 2021. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/29enrg4a [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  10. Deutsche Welle. “Baerbock pocht in der Ukraine auf Diplomatie”. 17 січня 2022.  [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/263mv85s [Станом на серпнень 2025]. ↩︎
  11. ГЛАВКОМ. “Українські євреї жорстко звернулися до Шольца через небажання постачати зброю”. 25 січня 2022.  [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/24o27kom [Станом на серпнень 2025]. ↩︎
  12. Amira Mohamed Ali [@Amira_M_Ali]. X.com. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/2xm7tr6c [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  13. Merkur.de. “Nord Stream 2: Steinmeier-Interview sorgt in Ukraine für “Fassungslosigkeit”. 10 лютого 2021. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/26mnh4kb [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  14. Friederike Zörner. NTV. “Putin ist “kein durchgeknallter Nationalist”. 21 лютого 2022. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/yaj5bcl8 [Станом на серпень 2025]. ↩︎
  15. Die Bundesregierung informiert. “Zeitenwende-Rede des Bundeskanzlers am 27.2.2022”. 27 лютого 2022. [Online] Доступно: https://tinyurl.com/2bnnxugt [Станом на серпнень 2025]. ↩︎
  16. MSC. Munich Security Index 2023 – Munich Security Conference. 2 листопада 2023.  [Online] Доступно: https://tinyurl.com/2ywz4n98 [Станом на серпнень 2025]. ↩︎
  17. Bundeszentrale für politische Bildung. “Umfragen: Die Haltung der deutschen Bevölkerung zum Krieg gegen die Ukraine: Waffen, Sanktionen, Diplomatie”. 26 травня 2023. [Online] Доступно: https://tinyurl.com/2ynmerrl [Станом на серпнень 2025]. ↩︎
  18. FAZ.NET. “Steinmeier bedauert Äußerung über “Kaliber-Experten”. [Online]. 7 травня 2024. Доступно: https://tinyurl.com/2axwfmyk [Станом на серпень  2025]. ↩︎
  19. Statista. “Olaf Scholz as Chancellor: public opinion Germany”.  [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/282n2x3y [Станом на серпень  2025]. ↩︎
  20. Die Bundeswahlleiterin. 2024. [Online]. Доступно: https://tinyurl.com/25a79rzc [Станом на серпень  2025]. ↩︎

Неспроможна держава

Інструкція з розшматування Росії

Януш Буґайський

Росія потребує звільнення від самої себе, адже російська держава стала імперією до того, як росіяни стали нацією, і до того, як величезна країна змогла перетворитися на національну державу.

Ця книга про те, як можна розвивати деволюцію Російської Федерації та сприяти деколонізації поневолених імперією народів, щоби вони мали шанс збудувати власний Люксембург за Полярним колом. 

Придбати за 395 ₴Дізнатися більше