Христя

Цієї ночі воно знову навідалося в мій сон.

— Машунь?

Присутність. Принаймні, так я це називаю.

— Гей, що сталося?

Насправді я ніколи не могла впевнитися, чи там дійсно хтось є, проте несвідоме відчуття на межі інстинкту тиснуло в потилицю непохитним переконанням, що це саме так.

— Машунь?

Хтось. Чи щось.

В сірій напівтемряві німого ранку дивлюся, як його лице кривиться, мовби виражає усю муку недоспаної ночі. Останнім часом ми надто втомлюємось одне від одного.

— Нічого, — відповідаю.

Рома не скаже, однак я знаю, що плакала уві сні. Це вже вкотре за останні тижні? Не пригадаю навіть.

— Тобі знову щось наснилося? — він обережно тягне руку й відгортає пасмо мого невиразного русявого волосся, що прилипло мені до щоки.
— Ні, що ти, — кажу я, рефлекторно перевертаючись на спину.
— Точно? Не брешеш?

Я брешу і, мабуть, він це знає, однак переконує себе, що після пробудження для мене все забулося. Розглядаю свого чоловіка в сірих тонах світання: темна розхристана шевелюра, напівусмішка повних губ, вузькі плечі, рум’янець на щоках. Іноді Рома буває таким наївним, що мені здається, ніби він так і не виріс: подорослішало тіло та навіть деякі ділянки свідомості, однак всередині це був той самий хлопчик, якого мені ніколи не доводилося знати. Мабуть, скоро я буду мати дві дитини.

— Все добре. — вичавлюю усмішку — можливо, не надто впевнену, та для нього цього буде достатньо.

Слова втікали від мене, не хотіли збиратися в речення, відчайдушно пручалися тому, щоб я йому розповіла…

— Ну окей, — Рома замовкає на секунду, вагається, чи варто промовляти наступну фразу, а тоді все ж додає: — Вітаю тебе, до речі.
— Ти вже вітав мене після опівночі, — проговорюю без задньої думки, як рефлекторно виправляєш когось, хто не вміє правильно відмінювати твоє прізвище.
— Знаю, але хочу ще раз. А тоді вдень, але вже з подарунком. 

Безбарвне світло холодного ранку проганяє тіні, і ми дивимось один на одного в зім’ятих простирадлах, напівголих та розімлілих.

— Дякую. 
— А що тебе розбудило? Може, дитинка? — його лице розширюється в зубатій, зовсім дитячій усмішці, ніби висловлена підозра віддзеркалювала найбільшу мрію, яка от-от здійсниться.
— Ага, — відповідаю я, масажуючи пальцями скроні.

Для Роми вона досі всього-на-всього “дитинка”. Мабуть, він досі гадає, що ми ще не вирішили, як її назвати, адже Ромі не надто подобається це ім’я.

— Знов ніжками?
— Знов.
— Дай сюди, я хочу побажати їй доброго ранку.

Його теплі губи цілують мене у живіт, в якому вже дев’ятий місяць росте істота, що обіцяє стати найбільшим сенсом наших життів.

Христя. Простягни ручку, доню.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

— Привіт-привіт, мала! — Рома легенько стукає пальцями по животу. — Це мамця тебе збудила? Нічо, сьогодні можна, сьогодні її день, правда ж?

Мене долає сміх — такий спонтанний та недоречний, як зблиск сонця посеред лютої хуртовини. Рома також регоче і, дослухаючись до стукоту власного серця, я відчуваю, що всередині сміється й вона, але поки що по-своєму — так, як можуть сміятися діти, котрі очікують на свою скору появу на світ. Мабуть, в таких митях і ховається щастя.

Тільки сон ніяк не йде з пам’яті — здається, марення уїлось так, що скоро не зможу відрізнити його від яви. Так буває зі снами, які підбираються до реальності надто близько, й тоді виливаються в неї крізь відкриті очі. Відчуття, ніби наснилося, що мене звинуватили в убивстві і я вже майже зізналася, але в останній момент прокинулася й виявила, що усе, що щойно зі мною сталося, — лише сон. Проте, на відміну від усіх декорацій, що їх будує мозок за закритими повіками, відчуття провини посмаком залишилося зі мною.

Так і зараз. Провина, що віддає спазмом у животі, а на додачу до неї — думка, твердження, що я комусь завинила. Тепер, щоб розрахуватися із боргами, я повинна віддати дещо своє.

Не можу повірити, що я майже пообіцяла, майже зробила це, та в останню мить… Що? 

Передумала? Злякалася? Чи він мене розбудив?

— Машунь, все нормально?

Машунь, Машунь, Машунь. Як же я іноді ненавиджу, коли він мене так називає.

— Машунь?
— Все нормально, Ромо, — відрубую з неприхованим роздратуванням і скидаю його руку, що гладила живіт, щоб потім пів дня носити на собі погляд його розбитих очей, які ніяк не збагнуть, чому я іноді буваю таким стервом.
— Це добре, — бурчить Рома, відкидаючись на спину.
— Давай ще трохи поспимо? Хоч з годинку.
— Або дві, — він дурнувато висолоплює язика, як завжди робить, коли хоче мене насмішити.
— Можна й дві, — погоджуюсь я й усміхаюсь, бо в цю мить Рома знову такий, яким я його люблю.

А ще цей короткий сон точно має бути пустим, адже мені ніколи не сняться два кошмари поспіль.

***

Я прокидаюся від крику, що хриплим стогоном рветься крізь стиснуті зуби. Глухий удар ранку, сухий цокіт годинника у квадратних метрах порожнечі. Думаю про Рому, і на коротку мить це лякає більше ніж те, що трапилось уві сні — напевно, він все чув.

Озираюся та бачу, що він досі спить. Пульсація крові у вухах ледь не зводить з розуму, але настає хоч найменше полегшення — Рома нічого не помітив. І не помітить.

А тоді перед очима знову пролітає той сон, і моя свідомість неначе поринає під товщу вод, які сходяться над головою важкою темінню, тягнуть вниз за ті невидимі відростки, що є невіддільною частинкою мого єства. Деякий час лежу, віддихуючись, поки перед очима пролітають миті того жаху, який, здається, цього разу вліз у реальність, і його вже не прогнати. Тіло вкрилося потом — холодним, липким, мов слиз, і на мене насуває бажання швидше змити з себе ці гидкі еякуляції нічного кошмару. Я вже збираюся встати, як раптом відчуваю, що мені мокро. Внизу.

Від однієї думки про те, що сон може повторитися, мені стає зле…

Розкриваю ковдру і бачу, що в мене кров. На молочно-білому тлі трусиків проступили темні плями. Кров є і на ногах — масні багряні мазки, які повільно стікають кудись вниз.

Крижаний укол страху на мить сповільнює биття серця, а тоді воно заходиться працювати з якимось шаленим запалом.

Христя. Господи, щось сталося з моєю Христинкою.

Помічаю, як кімната враз стає розмитою, наче я дивлюся крізь залите дощем вікно. Я плачу. Ні звуку не видаю, аби його не розбудити, та всередині цей плач такий оглушливий, що дзвенить у вухах.

Цього разу присутність знову говорила. Знову та дівчина перед екраном: брудна, згорблена, замучена хворобами — а позаду неї присутність, яка сіяла в мені свої думки, а тоді дивилася, як я страждаю, як не можу відрізнити ці підкидні від своїх. І знову, знову повторюються ці погрози, або ж ці застереження, що розходяться луною всередині мене. 

Вона стане отакою, якщо народиться, буде брудною тінню: голодною, прокаженою та божевільною.

Якщо не віддам.

Не віддам, хоча воно просило. Я противлюся, скільки можу, намагаюся не слухати, а уявляти Рому, його дурнуваті жарти та величезні очі, його заразливий сміх, щоб заглушити той поклик, ту тягучу темряву, яка ніяк не хоче мене облишити, а коли нарешті здається, що та відступає, я раптом чую, як щось ворушиться поруч, і ледь стримую крик.

Рома. Видно, йому теж щось сниться.

Все добре (ні, все просто жахливо), але треба за собою прибрати.

На мить я завмираю, прислухаючись усім тілом, чи вона рухається. Чи жива вона.

Нічого не чую. Я немовби опиняюся у відкритому космосі, затиснута сама в собі, і тіло — вже не моя плоть, а прирослий до м’яса скафандр, завислий у вічній темряві на перетині простору й часу, де навіть я сама не почую свого крику. Зненацька мій мозок стає здатен сформулювати чіткий висновок: “в мені мертва дитина”. Самими губами проговорюю його, і свідомість огортає така темна паволока, що здається, на її фоні навіть небо без зірок буде світлішим.

А тоді Христя ворушиться. Так тихо, мовби спросоння, торкається ніжкою стінки мого живота, а тоді робить один порух і знову затихає.

Жива. Боже, вона жива, все добре.

Глибокий вдих, видих, тоді знову, знову. Пальці рефлекторно хапаються за край ліжка, ніби я зараз звалюся і полечу в прірву. Але ліжко лишається на місці, твердо стоять і стіни, я чую приглушений гул клаксонів та цокіт настінного годинника. Цей світ — матеріальний, справжній, а найголовніше — у ньому вона жива.

Христя.

Я встаю — бляха, як болить в попереку, — а тоді бачу, що на постіль впало кілька крапель крові.

Рома. Якщо він помітить…

Ні, не помітить. Я застелю ліжко, а тоді просто поміняю постіль, і все буде, як раніше. Рома ніколи не бачить більше аніж потрібно, а це якраз те, що йому не потрібно зовсім.

Йду у ванну й мимоволі затримую погляд на власному відображенні в дзеркалі. Звідти дивиться втомлена життям молода жінка із переляканим поглядом карих очей, впалими щоками, зі шкірою, яка втратила своє колишнє сяйво й стала безбарвною, а біля кутиків губ та очей зʼявилися ледь помітні павутинки зморшок. Намагаюся швидше змити з себе криваві залишки минулого кошмару. Відмивається швидко і мені неначе легшає, проте я знаю, що спогади не відмити, як бруд від тіла, і хочеться знову плакати.

Одягаю джинси та широкий плетений светр в осінніх тонах — йому, мабуть, не сподобається, але це зараз максимально святковий лук, на який здатне моє тіло. Останнім часом ніяк не можу зігрітись.

Зараз я маю встати й пересунути цілу квартиру, яку він не може зрушити самотужки, аби якісь шестерні цього світу зсунулися на потрібні місця і все відбулося за планом…

Воно торкнулося мене — холодний доторк невідомої мені матерії, не твердий та не густий, зате відчутний, проникливий, і це ніяк не виходить з голови. Торкнулось, а коли я прокинулася, то текла кров. Так, ніби воно торкнулось не мене, а її.

— Христю, все добре, правда ж? — питаю в доньки й самої себе, однак звук мого голосу не здається переконливим — жахливі думки звучать набагато гучніше.

Вона жива, проте в мене була кров, а це недобре. Може бути щось з плацентою. Так лікарі казали, я не забула.

Насуває відчуття сонливості, однак від однієї думки про те, що сон може повторитися, мені стає зле.

Чую, Рома вже прокинувся і продовжує валятися в ліжку, залипаючи в тік-тоці. Не знаходжу іншого варіанту, окрім як повернутись до спальні й привітатися.

— Привіт, маленька, — він вскакує мені назустріч, коротко мене цілує і каже: — Я вип’ю кави й дещо підготую, тоді прийдеш. Так, тоді — і ні слова більше!

Я погоджуюсь. Й так нічого не збиралася казати.

Мовчки йду на кухню, готую чай і намагаюся думати не про сни, а про свій день народження, проте виходить так собі. Трохи болить в попереку — тепер завжди так. Христя грається з метеликами — так я називаю ці тихі вібрації всередині, коли вона спокійна й втисячне вивчає свою тісну оселю. Буцім рибки плавають у мені, тільки сьогодні рибки якісь втомлені.

То ж не моя кров була, а доньки. Для викидня вже надто пізній термін, але може трапитись навіть гірше. Мені необхідно піти до лікаря — якщо не сьогодні, то завтра точно.

Незабаром з вітальні лунає нетерплячий оклик:

— Все готово, Машунь!

Так хочеться ще посидіти, але примушую себе зайти, адже він так старався — вчора увесь вечір там просидів, а коли закінчив, то аж очі сяяли: весь час примовляв, як він все класно придумав, як мені сподобається. 

— Ну от, якось так, — каже Рома та шкіриться, ніби щойно виграв у лотерею.

І як він встиг так швидко прикрасити нашу крихітну вітальню? Ледь не на кожному кроці сонно колихаються кульки ледь не усіх кольорів, які лиш може сприйняти людський зір — штук тридцять, не менше. Зі стелі звисають пасма блискучого дощику, яким ми прикрашаємо ялинку — як він його туди вчепив, залишається для мене незбагненною загадкою. Стіну над диваном прикрашає величезний надпис червоними літерами “HAPPY BIRTHDAY”, а під ним цифри “24”, такі ж червоні. Сьогодні виповнюється рівно стільки років від дня смерті моєї матері, котра померла, народжуючи мене, але я йому цього ніколи не розказувала. І не розкажу.

Несподівано ловлю себе на думці, що мені подобається. Христі теж. Все справді доволі гарно. Тільки відчуття тримається не довше хвилини, адже мозок підкидає мені спогад про той холодний дотик, і я знову хочу впасти на коліна та розридатись.

“Який день народження?! — кричу я всередині себе на себе, зціплюючи зуби. — Тобі потрібно до лікарні, дурепо!”.

— Ще раз вітаю, коханнячко моє, — його по-дитячому усміхнене лице наближається та коротко цілує мене в губи. — Всього тобі найкращого, нехай… 

Слухаю ці завчені банальні фрази, надибані в соцмережах, і майже нічого не запам’ятовую, але однаково збираю усю свою доброзичливість, на яку здатна в дану мить, щоб сказати:

— Дякую, Ромо.
— Як тобі? — він оглядає кімнату, наче щойно закінчив у ній капітальний ремонт.
— Дуже гарно, мені подобається.
— Ну, але це ще не все! — він швидко крокує до комода й виймає з нього коробочку, святково упаковану червоним папером з розсипом рожевих сердечок. — Ось, це тобі.
— Дякую.
— Розпаковуй, — ледь не благає Рома, від нетерплячки зминаючи пальці.

Так і роблю. На дні виявляється золотий ланцюжок з кулоном у формі серця. Всередині серця блищить крихітний червоний камінець.

Нездоланне бажання розсміятися підходить до горла істеричним, гірким реготом. Якщо чесно, я не мала якихось очікувань, але цей крихітний дарунок, який коштує бозна скільки тисяч здається мені сміховинною банальністю. Я люблю в’язати, колекціонувати глиняні фігурки та іноді відвідувати театр, а він мені подарував…  ось це?

— Машунь? — Рома дивиться на мене з помітним острахом.
— Що?
— В тебе таке лице, — каже він тоном дитини, яку несправедливо поставили в кут задля покарання.
— Яке? — невже моя міміка цього разу така виразна, що навіть Рома зміг її прочитати?
— Сумне.

Я ховаю погляд, чуючи, як він ковтає слину.

— Що сталося? Тобі не сподобалося?
— Сподобалося, — відповідаю я, ховаючи дарунок в долонях, і до болю у вилицях намагаюся втримати фальшиву посмішку.
— Маш?

Дивлюся на нього і раптом здається, що в тих очах відображається уся мука, яку здатне відчувати людське створіння.

— Іноді я не розумію тебе, — каже Рома, ступаючи крок назад і зіщулившись, наче моя реакція завдала йому такого болю, що його тіло мов зменшилось у розмірах.

Це справді так — я й сама себе часом не можу зрозуміти.

— Твої слова, твої думки, те, як ти… яка в тебе реакція на щось.

Мені здається, що зараз він розплачеться. Отак просто, на рівному місці, як хлопчик, який намагався вгодити дорослим, а в нього не вийшло, і дорослі над ним жорстоко насміхалися.

— Не знаю, чого тобі хочеться, віриш? — він безнадійно розводить руками і має такий нещасний вигляд, наче зараз не витримає й заридає. — Я навіть не знаю… 

Христя робить надто різкий порух, наче дає мені прочуханки за те, що я все зіпсувала.

— Вибач, мені треба побути самій.

І я йду. Спочатку в туалет, а тоді на кухню, зачиняючи за собою двері. Христя продовжує нервово вовтузитись, то, може, там їй буде хоч трохи вільніше.

Сиджу і дивлюсь у вікно, намагаючись розгледіти світло вчорашнього дня, яке затулили сірі сутінки цього ненависного сьогодення, але того, що було, вже ніколи не повернеш.

Іноді мені цікаво — про що вона думає? Може, про світ, у якому їй скоро настане пора з’являтися?

Ті кілька крапель досі на постелі — їх я не витру так легко, як ті, що змила зі своєї шкіри. Вони залишаться там, неначе сліди жахливого злочину, який не приховати.

Ох, Христю.

З коридору долинає скрип підлоги, а тоді повертається дверна ручка — відчуваю, як крізь шпарину в кімнату лине прохолодне коридорне повітря.

— Машунь? — окликає мене Рома, визираючи з-за дверей.
— Що?
— Вони скоро приїдуть.

Він завжди робить натиск на слові “наші”, хоча це були його друзі — завжди тільки його…

Рома вимовляє це так, наче боїться, що коли я не встану з місця, то цього не станеться. Всього того, що він запланував — нічого не буде. Ніби зараз я маю встати й пересунути цілу квартиру, яку він не може зрушити самотужки, аби якісь шестерні цього світу зсунулися на потрібні місця і все відбулося за планом.

— Йду, — відповідаю, коротко зиркнувши на нього, а тоді знову відвертаюся до вікна. — Ще трішки посиджу, і йду.

Майже хвилину він мовчить, понуривши голову, буцім своїми словами я поставила його в кут задля покарання. Тоді обережно запитує, спираючись на одвірок:

— Ти як?
— Нормально.

Ага. Однак в мене потекла кров, і йому б вистачило здогадливості, аби зрозуміти, що це значить. Тільки я нічого не скажу, адже в нього сьогодні свято. В нього — не в мене, хоч мало би бути навпаки.

— До речі, — раптом він вмовкає, і мені здається, ніби чую, як серед думок він вишукує потрібні слова. — Тобі знову щось снилося?

Воно торкнулося мене — я досі цього не забуду. Так, мовби найдужчий страх раптом зміг матеріалізуватися, покласти руку на плече та крижаним тоном заявити: “Я РЕАЛЬНИЙ!”.

— Машунь?
— Ні, — брешу я, озираючись, і хутко відводжу очі — така стара й нікчемна звичка, яку він досі не навчився помічати.
— Зараз Сашка під’їде. До речі, він нову беху взяв, — Рома безневинно змінює тему, сідаючи поруч, наче оце “ні” було всім, що йому необхідно почути, аби знати, що світ стоїть на місці й не збирається втікати з-під ніг.
— Овва, не знала.
— Так, — він якось дивно усміхається — вимучено, адже я чую, як в голосі досі бринить образа, а Рома ніколи не вмів ховати образ. — Ікс п’ята. Повний привід, шість циліндрів.
— Класно, — монотонно підтакую я, а погляд знову тягнеться до вікна, за яким окрім мільйонів чужих життів нема нічого іншого.

Чую, як дзвонять у двері, і Рома підскакує, немов ошпарений:

— О, вже є! — він підтюпцем мчить в коридор, і на ходу гукає, навіть не озираючись. — Ходімо!
— Твоя правда, — кажу я і твердо зводжусь на ноги.

Поки крокую з кухні, патлатий низькорослий товстун вже стоїть посеред вітальні та розглядає все довкола так, наче потрапив у музей, а не до чиєїсь квартири. Сашка — найкращий друг Роми з універу. Принаймні, вони обидва так стверджують.

— О, хелло, імениннице! — він розкриває обійми, в яких запросто могли б уміститися десяток зголоднілих дітей, і я не знаходжу іншого варіанту, як зануритися у них. — Йой, ви такі великі!

Відчуваю, як Христя відвертається — він їй не подобається, як і мені.

— То котрий вже місяць?
— Дев’ятий, Саш. Як ніби ти не знаєш.

Рома, як завжди, говорить замість мене, буцім наші думки можуть виникати синхронно при підтримці якогось незбагненного космічного вай-фаю.

— А, точно, — удавано дивується Сашка, нарешті мене відпускаючи. — Ну що, готова веселитися?

Хочеться йому дати ляпаса і сказати, що скоро дещо може трапитись з моєю донькою, може, й вже трапилося, але:

— Готова.
— То супер! — він по-парубоцьки поплескує мене по плечу й підморгує.
— Так, — Рома знову влізає і награно мене пригортає, бо так мають виглядати щасливі чоловік та дружина, що чекають на доньку. — Ще трошки, і решта наших друзів приїде — правда ж, Машунь?

Він завжди робить натиск на слові “наші”, хоча це були його друзі — завжди тільки його.

Чоловіки всідаються на дивані, і я примушую себе скласти їм компанію, але хочу мати трохи відстані, десь так, щоб поміж моїм і їхніми тілами могли вміститися ще двоє примарних гостей. Якийсь час змушую себе терпіти їхні беззмістовні анекдоти про студентське життя, поки Христя далі грається з метеликами — цього разу мовби так, як зазвичай, і на якийсь час мені майже вдається повірити, що все може бути добре.

Незабаром починають з’являтися інші гості. Першими приходять Женя з Вікою: обоє високі, елегантні та усміхнені, мов баскетболісти, які вийшли на пенсію і тепер їх ніщо не тривожить.

— О, які ми стали великі — давай ся обіймемо!

Підводжуся. Женя обіймає так, наче я надувна кулька, що може луснути від найменшого натиску. Віка більш розслаблена, проте в надміру витончених рухах та дещо зверхньому позирку вловлюється насторога. Ні він, ні вона Христі не подобаються.

Вітають мене, бажають легких пологів і сунуть в руки коробку, в якій щось холодно клацає, як тісно складені кістки. Розкриваю — Рома тут як тут, допомагає, підтримуючи коробку знизу. Всередині набір посуду: білий, мов сніг, з позолоченими візерунками по краях — мабуть, коштує цілу зарплатню, якщо не більше.

— Дякую, — кажу я і подумки починаю шукати цьому дарунку місце серед речей, які нам дарували, а ми ними ніколи не користувалися.
— Агов, а де пляшка? — поступившись місцем на дивані Віці, Сашка стоїть серед кімнати і розводить руками.

Починається — а всіх ще навіть нема.

— Та давай по пару грам, ми ж не цілу вижлуктаємо, — наполягає Сашка, ніяк йому не терпиться. — Чи нам що, на них отак годину чекати? — Рома діловито чимчикує на кухню за святковою випивкою і тут же повертається.

У Віки такий вираз лиця, ніби та не до кінця усвідомлює, куди потрапила. Звісно, такою компанією ми нечасто збиралися — її й узагалі бачу вдруге за життя. Та невже вона наївно думала, що в універі наші хлопці проводили вільний час лише за невинними прогулянками та грою в карти?

— Ух, файно пішло! — каже Женя, занюхуючи рукавом.
— Та давай ще по разу, чого її гріти? — а це Сашка вже простягає чарку ближче до пляшки.
— Машунь, ти як? — питає Рома. 

Мене охоплює невимовне бажання зникнути, пропустити цей день, але п’яний погляд Роми говорить, якщо я так зроблю, це буде рівноцінне зраді батьківщини…

Зіщулившись на краю дивана, я вже збираюся відповісти, що в порядку, просто трохи втомлена, однак він не дає:

— Ми ж по трошки, сама бачиш. Не обіжаєшся?

Лайно. Раптом хочеться загатити в цю дурнувату захмелілу пику чимось важким, бо деколи Рома — це сволота, яку мені несила бачити.

— Нічого страшного. Веселіться.

Посеред цього гамору я не помічаю, коли вони встигають все приготувати. Вже навіть їжу позносили. Ці зсунуті докупи столи здаються химерно задовгими — чомусь виникає думка, що такі можуть бути хіба на чиїхось поминках.

Лунає дверний дзвінок.

— Овва, хто там цього разу?

Сашка заїдає чергову чарку шматком оселедцю, який вивалюється йому з рота, і мчить до дверей, неначе в цьому домі тепер він господар. Женя розчервонівся, мов рак, і тепер вдає, буцім вишукує по кишенях щось важливе, таким чином намагаючись уникнути погляду Віки, яка сидить неподалік й загрозливо мовчить.

— О, які люди!

З коридору доноситься відрижка і я мимоволі кривлюся.

— Хто там? — питає Рома.
— Та заходь, чого ти!

Очі у мого чоловіка вже почервоніли й стали такими, як скло пляшки, яку вони встигли осушити. Якщо все так і продовжиться, мене від них просто знудить.

Заходить Паша — ще один давній друг Роми, вони разом починали працювати у фірмі. З Сашкою Паша бачився за життя не більше разів, аніж можна порахувати пальців однієї руки, проте той завжди з усіма спілкується так фамільярно, мов ті — найкращі друзі.

— Ну от, всі є — чого ти як не свій? — Сашка продовжує плескати його по плечі, не думаючи припиняти.

В Паші лице тепер завжди таке, ніби у нього вкрали дитинство. Рік тому дружина його покинула заради якогось багатого мандрівника, і відтоді фрази та світогляд Паші наповнив нездоровий песимізм. Мені не подобається сидіти з ним в одній кімнаті, а особливо тоді, коли між нами надто мало людей. Іноді озвучені Пашею думки наганяють відчуття, що найкраще, що можна зробити в цьому несправедливому житті, — це заснути й не прокинутись.

Паша підходить, у трьох словах вітає та дарує конверт з грошима, адже Паша — не поет, не романтик, а просто офісний працівник, який ніколи не вмів як треба справляти свята.

— Будеш по підісят? — Сашка підносить пляшку, пропонуючи. Він вже п’яний і його фрази рубає рідний суржик, якого він так майстерно навчився уникати.
— А хіба всі є? — роззирається Паша.
— Нема. Але ми є, а остальне шо кого волнує?

Після сказаного Сашка одразу наливає. Вони таки змушують його випити, тож незабаром Паша трохи розслабляється і холодна відстороненість в очах робить кілька кроків назад, проте цілковито не зникає.

Майже одночасно з’являються двоє останніх гостей. Спочатку приходить Діма, Ромин колега по роботі. Дарує величезний букет квітів і пляшку дорогого вина, яке мені не можна пити, треться своєю кошлатою бородою об мою щоку, а тоді хутко опиняється за столом. За хвилину вбігає Зіна: вся в чорному, на високих каблуках, коротке волосся під каре, пофарбоване в колір холодної міді. Рома казав, що то його колишня одногрупниця.

Вона підходить, вітається і якось дивно, ледь не зі співчуттям дивиться на мене, а тоді простягає маленький червоний футлярчик.

— Тримай, це тобі.
— Дякую.
— Можеш потім глянути, якщо хочеш.
— Та ні, відкрию зараз, цікаво.

Я брешу, і Зіна це відчуває. Христя робить якісь схвильовані порухи, і я подумки погоджуюся з донькою, що ця персона ховає у собі таємниці, яких краще не знати.

На дні коробки блищить крихітний флакончик прозорої рожевої рідини, перев’язаний лискучою багряною стрічкою.

— Вікторія Сікрет, — каже рудоволоса, і я майже вухами чую, як вона усміхається. — Оригінальні, можеш не сумніватися.

Не сумніваюся. Все, що залишається, — стиха подякувати.

Вони всідаються до столу і мене охоплює невимовне бажання зникнути, пропустити цей день, але п’яний погляд Роми говорить, якщо я так зроблю, це буде рівноцінне зраді батьківщини.

— Налівай.
— Так, за іменинницю!
— І за малу, хай здорова росте!

Починається те, чого так не можу терпіти. Переді мною все в наїдках, які не можна Христі, тому я нудно жую шматок багета зі сметанним соусом, доки вони жеруть і напиваються.

— Чьо, всьо? Давай новую винімай, я привіз!

Рома виймає з-під столу пляшку ще однієї радості, якої завжди мало.

Хтось помічає, що замість алкоголю в моїй склянці вишневий сік, всі неначе пригадують справжню причину, по якій тут зібралися. Вигуки зливаються в один, і майже хором, із невеликим відставанням, лунають кінчені запитання:

— То тобі коли, га? За два-три тижні?
— Ого, так скоро! То це що, виходить, ви обоє в лютому будете мати дні народження?
— Слухай, падруга, а то правда, шо во время етого на солоненьке тягне? Бо я просто мужик, я не понімаю.
— А як назвете її? Ще не придумали? — раптом питається Зіна, і я навіть не встигаю підібрати відповідь, як та відразу продовжує: — Рому не слухай, він ніколи не мав креативності — я то знаю.

Зіна безсоромно регоче, а тоді підморгує, буцім маючи на увазі, що, як і я, знає, який Рома буває в ліжку.

Фарбована сука. Тихше, Христю, не штовхайся так — коли знадобиться, я заткну їй писок.

Згодом їхні огидні запитання вичерпуються і тема розмови зводиться до загрози, на порозі якої опинився наш дивний світ.

— Ну не может бить такого, понімаєш, мля? — Сашка вже в такому стані, що стукає кулаком по поверхні столу й губить матюки, які у тверезому стані вважає мовою бидла. — Шоб так — не повірю! Не дадуть їм, понімаєш? Мір ше не настолько слетів с котушок!
— А війна? — Віка бездумно встрягає в суперечку з людиною, яку нічим не переконати.
— Война це война — ніхто не ждав, шо рускі нападуть. Але шоб ядерка? Серйозно?
— Так, погоджуюсь! — виголошує Рома з таким притиском, що майже зводиться на ноги. Який же він нам з Христею зараз бридкий.

Руки інстинктивно обіймають доньку, ніби я боюся, що її можуть викрасти…

— Але почекай, тоді був блеф, а зараз зовсім інше, — Женя ніби намагається заступитись за свою наречену.
— Блеф? Да то і щас блеф, ви шо!
— Та ввалять походу, — зауважує Діма. — В мене знайомий… 
— Ой, хватить про тих знакомих! Всі тільки слухи уміють плести, заїбали.
— Мені здається, що це погано закінчиться, — а це вже озвався Паша. Всі зводять на нього косі позирки, адже дотепер той здебільшого зберігав мовчанку.
— Паша, а ти, може, експєрт? — нахиляється до нього Сашка.

Паша не знаходить, як на це відповісти.

— Ну так мовчи лучше! — жорстко, як сокирою, відрубує Сашка і відразу продовжує: — Нє, ну ви хіба можете представити… 

А тоді, мабуть, все починається. Першим це помітив Діма — для нього смартфон завжди був продовженням кінцівки.

— О, гляньте, яка фігня! — він втуплюється в екран, але ще веселиться, як і всі в цій кімнаті, крім мене й Паші.
— Що?
— Побачив повідомлення в запитах від якогось чувака: ніякої ави, нік взагалі рандомна фігня.
— Та удали його нах…
— Не в цьому річ, — Діма досі усміхається. — Він мені кинув фотки.
— Фотки?
— Ага. І повідомлення. Тільки щоб я всрався, якщо колись таке бачив.
— Слушай, та забий, давай… 
— “Нехай мертві хоронять своїх мертвих”.

Несподівано всі замовкають, і увесь масив уваги, який дотепер своїм голосистим егоїзмом притягав Сашка, змістився в бік Діми.

— Що?
— Так мені написали. А ще фотка.
— Фотка? — Віку охоплює якесь дивне збудження. — Покажи.
— На, — рука зі смартфоном простягається над столом, на якому стигнуть наїдки. Я бачу, як у неї злегка розтуляється рот, оголюючи дрібні, майже ідеально рівні зуби. — От фігня, ні?

Її очі стають розміром з тенісні м’ячики.

— Що? — здається, Діма не до кінця розуміє, що з нею.
— В мене таке саме.
— Що таке саме?
— Повідомлення.
— Повідомлення? Всмислі?
— Повідомлення. І фото. Ти знущаєшся?

Вона миттю лізе в кишеню за телефоном, і тієї миті я помічаю, як тремтить її рука.

Тепер ці фото бачать всі. На тому, що в Діми — скупчення людей на сірому тлі будівель, в яких замість вікон зяє вискалена темрява. Виникає враження, буцім ті кудись поспішають, однак всю надуману комічність руйнують мертві тіла на обочинах, а також руки, що вгризаються в чужі обличчя та виривають в інших одутлі пакунки чогось важливого, мовби там ховалося те, що допоможе стати безсмертним. А у Віки ще страшніше: силует ядерного вибуху над щемливо знайомими передмістями нашого Києва — майже такий, як малює комп’ютерна графіка, тільки в голову закрадається враження, що це дещо надто реалістичне, таке, чого ми ще не бачили.

Надто реальне. Справжнє. Ніби хтось вирвав у людини око, зчитав з сітківки всі дані та помістив у цей файл, який важив не більше однієї молекули.

— В мене нічого нема. — озивається Женя.
— Та в запитах глянь, придурку!

Тепер усі лізуть по кишенях. Підкорившись стадному інстинкту, я теж виймаю смартфон й беруся необачно переглядати чати месенджерів. Гортаю, доки не помічаю запит від незнайомого акаунта.

А тоді бачу.

— Що?

Здається, чиясь рука легенько стиснула моє серце мокрими пальцями.

— Женю, що це за херня?

Але ні Женя, ні хтось інший не знаходить відповіді. Раптом атмосфера награних веселощів затухає, а тоді зовсім перегорає в попелі ядерного вибуху, зображення якого у цю мить з різних ракурсів споглядає більшість з нас.

— Бля, ти тільки подивись!

Мабуть, це Рома, але чомусь його голос зараз губиться, стає безбарвним, і я не можу його впізнати.

— Ви просили любові, а самі вбивали нею одне одного… таке що, реально в кожного?

Мені відкривається вид на натовп, сфотографований з якогось підвищення. Людей так багато, що не злічити. Чомусь пригадалися вечірні новини про біженців з охоплених війною країн, як наша. Тут було щось схоже. Всі кудись поспішали, намагалися втекти від чогось настільки жахливого, чого не передати словами.

Внизу повідомлення: “Вона померла, припиніть. Чуєте? Десять хвилин тому. Я лікар, я знаю, що кажу”.

Що це? Що, в біса, за лайно?

А тоді ще одне фото. Замість фону той самий натовп, але попереду, неначе вирізане з миті часу на мене дивиться лице Роми.

— Глянь, в новинах пишуть, що таке зараз у всіх. Якась масштабна кібератака.
— Це все москалі ті срані.

Холодна рука стискає моє серце ще сильніше, та я прошу, Христю, не дивись — відчуй, як мої пальці ніжно торкаються тебе крізь товщу тіла, заплющ очі, це все неправда, нічого цього немає.

— Але в них те ж саме, Саш. Це по всьому світі.

Рома, мій коханий та нестерпний чоловік. З носа у нього тече кров, заливаючи половину обличчя. Очі червоні, але не від алкоголю — крізь втому я розглядаю там іскри невимовного жаху. Дивиться на мене, але не бачить, і раптом здається, що він загубився і не знає, де перебуває, поки те, від чого вони втікають, йде за ними — невідворотно, мов кара Господня.

Темна тінь майбуття кривиться червоними патьоками болю й змучено кличе мене…

Христя штовхає мене колінцем і схвильовано крутиться. Я гортаю вниз та читаю останні повідомлення, і серце мовби падає в п’яти.

“ТИ ГОТОВА, МАРІЄ?”

“СЬОГОДНІ МИ ЗНОВУ ЗУСТРІНЕМОСЬ”

“ЦЬОГО РАЗУ ДОВЕДЕТЬСЯ ОБИРАТИ”

“АЛЕ СПЕРШУ ТИ ЩЕ РАЗ ПОБАЧИШ”

— Просять бути спокійними, заявляють, що за кілька годин все виправлять, — Женя намагається бути дорослим у цій кімнаті.
— Це рускі, хай їм… 
— Невідомо. Захід звинувачує їх та Китай, а ті навпаки — Захід. Як завжди, — не відлипаючи від телефона зауважує Паша.
— Та китайці ще гірше кацапів! — Сашко продовжує засипати усіх нас своїми геніальними висновками.
— Хтось просто вирішив пожартувати, — чути, як Женя намагається говорити так спокійно, як говорить до тебе психолог, поки ти розповідаєш йому про усе лайно, яке бачила за життя.
— Ніхріна собі жарти!

Я беру склянку соку, встаю і йду на кухню. Цього разу мене не звинуватять в зраді, адже вони зайняті іншим.

Рома. Якби я йому показала ті фото, то не знаю, що б трапилось. Але не покажу. Згадую ту кров на його обличчі. Часом і в житті його лице нагадує заюшену маску, а особливо коли вип’є — судини під шкірою щік та носа завжди підводять його, мовби від етилу лице справді кровить, тільки зсередини. Проте кров іншого кольору, ніж та, що ще нещодавно текла по моїх ногах. Світліша.

Руки інстинктивно обіймають доньку, ніби я боюся, що її можуть викрасти.

А я боюся.

На порозі кухні, мене, наче у пастку ловить той самий, вже добре знайомий, але такий, до якого не підготуєшся, страх — там хтось є. Присутність. Вона тримає на руках моє немовля, мою маленьку Христю, годуючи її чимось темним та густим, мов нафта, немов чорнильна пітьма ночі.

Тільки це все уява, моя розбурхана сном фантазія, яка досі не може оговтатися від тієї крові, пролитої на незаймане тло постелі. Я зупиняюся, переводжу подих, та заспокоюю себе: адже, на відміну від почуттів, ці химерні образи зі снів не здатні пролізти у реальність. Нічого такого не може статися.

Мені все ж таки вже не чотири роки, щоб не заходити до кімнати через впевненість в тому, що у ній ховається бабайка. Я натискаю на ручку та з зусиллям відкриваю двері.

Схиливши голову, вона сидить за столом — прокажена тінь в лахміттях, в якої замість лиця — ракова пухлина. Тонка цівка крові з кутика покусаних губ повільно скрапує на поверхню столу, де мої руки творили стільки наїдків.

СПЕРШУ ТИ ЩЕ РАЗ ПОБАЧИШ, МАРІЄ.

Крик виривається з мене якимось хриплим, деформованим стогоном. Пальці тягнуться до губ і я мимоволі випускаю склянку, яка з холодним дзвоном розбивається об підлогу. Вишневий сік вибухає під ногами кривавими бризками.

— М-мамо?

Вона говорить. Голос такий, ніби замість легень залишились пусті огарки, які заледве можуть вичавити й краплину повітря.

— Маш, що сталося? — з глибин квартири долинає голос Роми.

Христя, вона тут, моя маленька донька, в животі та за столом — темна тінь майбуття, яка кривиться червоними патьоками болю й змучено кличе мене, свою маму, до себе.

Щось здавлює горло, а тоді рветься догори гарячою масою, і я ледве встигаю добігти до туалету, з усієї сили гримнувши дверми.

— Маш, ти де? — стурбовано гукає Рома.

Падаю на коліна, і все огидне вивергається з глибин мого нутра, наче щойно я поцілувала ту істоту в губи.

— Відкрий двері! — його кулак гримає в такт моєму важкому серцебиттю.

Пробую встати, але серце гупає так, що трясуться кінцівки. Тримаюся за живіт, в якому настрахано рухається моя донька, а воно і далі сидить за столом, воно ж там, Ромо, та озирнися, придурку!

— Маш?! — кричить він, смикаючи за ручку.
— Я… 

Не виходить сказати — мене знову нудить.

— Що сталося?
— Все добре, — нарешті тихо вичавлюю з себе.
— Відкрий!

Так і роблю. Бачу його очі: збуджені, схвильовані, п’яні.

— Що таке?
— Мені погано стало, — що ще я можу йому сказати?
— Погано? Ти щось з’їла?

Рома обережно бере мене під руки, ніби порцелянову ляльку, яка трісне від найменшого натиску. Я ослаблено висну на ньому, а коли знову відкриваю очі — бачу, що ми вже вийшли з ванної й знову опинилися на кухні.

Я здригаюся, наче від удару струмом, і стискаю щелепи так сильно, ніби зараз мене будуть різати на частини…

Прадавній тваринний крик, яким кричали матері наших пращурів, захищаючи потомство розриває зсередини на шматки, та коли оглядаюся, то виходить лише стогін, бо її нема — того створіння, чудовиська з темних закутків свідомості, — нема, наче й ніколи не було.

— Та заспокойся, що з тобою?

Він дивиться на мене, мов на божевільну, намагається вхопити мої очі своїми, буцім хоче розгледіти, чи є там ще хоч крапля свідомості.

— Маш?

Його пальці надто сильно впиваються в плечі крізь товщу светра. Зненацька стає тихо, і здається, що коли прислухатись, то можна почути, як ціла вітальня з її захмелілими мешканцями нашорошує вуха, аби послухати нашу таємницю.

— Ромо, я… 

Далі слова не лізуть. На мене знову насуває відчуття, що воно стоїть позаду мене, я не стримуюсь та озираюся, а червоні очі мого чоловіка далі дивляться, боязко вивчають мене, мовби якийсь вірус під мікроскопом, який в молекулах виявився далеко не тим, чим здавався на перший погляд.

Широкий силует темряви виростає в коридорі, і я здригаюся.

— У вас всьо норм?

Сашка. Дивиться, як на підлітків, яким заманулося зайнятись сексом в громадському місці.

— Все норм, Саш, ми зараз прийдемо.
— Я втомилася, — несподівано кажу. — Але вже все нормально.
— Окей, просто ми розволновались трохи.
— Нічого. Я в порядку.

Вони кивають — майже одночасно, — але не вірять. Я це знаю. І вони знають. Байдуже.

— Йди, Саш, — Рома кивком випроваджує його. — Ми зараз… 
— Я піду до себе.

Ось він. Цей погляд, без якого не міг минути цей вечір. Рома знову витріщається, ніби я йому зрадила.

— Хочеться спати. Цієї ночі знову… 

Раптом розумію, що втнула дурню. Він же нічого не знав про сни.

— Я зрозумів, — холодно відповідає Рома і відвертається.

Ненавиджу. Його. І себе також.

Заходжу до спальні й зиркаю на застелене ліжко, яке ховає мою страшну таємницю.

Точно, постіль! Я користаюсь нагодою і швидко міняю ту на нову, тоді виношу в кошик для прання, параноїдально озираючись, чи ніхто не побачить, як я ховаю докази.

Перша думка — треба йому розповісти. З нашою Христею не все гаразд. Є проблеми, Ромо, і ти не уявляєш, як це псує все, на що ми сподіваємось.

Але він п’яний, тому не на часі, правда ж? Лягаю в ліжко, мимоволі вловлюючи гомін збуджених голосів. Хтось каже, що всі повідомлення вже позникали.

Беру смартфон, гортаю чати, але повідомлень нема, ніби ті були всього лиш сном, який помилково проник в реальність, а тоді швидко втік, прибравши за собою всі сліди.

Але ж це не виходить з голови. І присутність, і сни. Що в мареннях, що зараз — я відчуваю одне й те ж. Страх — один і той самий. І завжди в центрі не я, не воно, а вона. Христя. Ось що ніяк не дає спокою, ця певність, що воно все пов’язане, тільки не можу збагнути як.

Дивлюся у вікно. Надворі ліниво падають сніжинки, і так хочеться спіймати хоч одну, але нас відділяють кілометри непереспаної втоми.

Голоси стають ближче — хтось збирається іти. Чую несміливий стук, озиваюся, і в кімнату входить невдоволена Віка з почервонілим Женею, який випив набагато більше, ніж вона могла йому дозволити.

— Ти як, подруго?

Не подруги ми, але нехай.

— Нормально.
— Це добре, — Віка замовкає й оглядається, неначе на стінах можна знайти відповідні слова. — Ми вже йдемо, тому… дякую за частування. І ще раз вітаю!

Віка крижаним поглядом зиркає на чоловіка.

— Так, ем, тримайся там, — розгублено говорить Женя.

Не розумію чому, але в цю мить мені стає його шкода.

— Вітаємо, так, — бездарно виправляється Женя. — Щасливо тобі!

Віка бере його під руку і раптом я помічаю, що пальці в неї чорні, мов сажа.

— Відпочивай, подруго, скоро побачимося, — каже Віка й повертає до мене своє лице, на якому замість очей зяють чорні впадини.

Я здригаюся, наче від удару струмом, і стискаю щелепи так сильно, ніби зараз мене будуть різати на частини.

— Легких пологів тобі, па-па!

Кров струменить по її щоках, а замість волосся — випалена вогнем пустка.

— Машо, все окей?

Серце гупає, мої легені перетворюються в зім’яті паперові пакетики, з яких викачали усе повітря, і я ледве дихаю…

Вона сміється. Губ немає, лише зубатий вишкір, а звідти лунає регіт, який залазить в голову, мов попсова пісня, і його ніяк не викурити.

— Машо… 
— Дайте мені спокій! — верещу я, і моє тіло вигинається на ліжку, не в змозі це все витримати.

Раптом все зникає — Віка така сама, якою була до цього, якою я бачила її в той єдиний минулий раз, коли ми зустрічалися до сьогодні. Дивиться, мовби я щойно її вдарила. А я вдарила. Словом. Поглядом. Бо Віка насправді не випалена полум’ям, не напівмертва, а звичайна. Все ще людина.

Одразу вбігає Рома. Погляд у нього такий, що ще трішки й заплаче.

— Женю, пішли.
— Віко?.. — Рома пробує щось сказати, хоче просити вибачення та приймати звинувачення, але не просить, бо які ж тут вибачення, які слова зарадять? — Женю, ну почекай!

Та вони йдуть. Рома коротко дивиться на мене, ніби виносячи мені вирок за усі біди на планеті, а тоді виходить і різко зачиняє двері.

Чш, Христю, все минулося. Їх більше нема. Головне, аби не заснути, і все буде гаразд. Все буде гаразд, я обіцяю.

Але втома накриває мене важкою ковдрою, під якою очі заплющуються, а думки ведуть туди, куди б я добровільно не повернулася в обмін на всі можливості світу.

***

— Маш, вставай!

Щось термосить мене за плече з такою силою, що крізь сон до реальності нарешті виривається крик.

Її забрали. Воно вкрало у мене доньку.

Рукою одразу тягнуся до Христі, наперед передчуваючи той жах, коли під пальцями будуть лише масні складки спустошеного лона, однак вона є: я відчуваю, як донька борсається в утробі, так ніби і їй наснився цей кошмар.

Воно мацало, Христя це відчувала, Боже… 

— Маш, прокинься!

Рома. Вираз лиця такий, що мені ледь вдається його впізнати. Несподівано помічаю під ніздрями щось темне, і одразу розумію, що з носа витікають кілька краплин крові.

— Ромо?

Котра година? В кімнаті світло — невже я проспала аж до ранку?

— Маш, нема часу, вставай!

Він дивиться налитими кров’ю очима, так мовби щойно скоїв вбивство, жахливе вбивство і відчайдушно намагається те приховати.

“Хіба ти не зрозуміла? — кричить у мені крихітна частка самої себе. — Це був не сон…”

— Що сталося?

На секунду він завмирає, і раптом стає страшно, неначе мене замкнули в порожній кімнаті без вікон, де зачаїлося дещо надто жаске.

— Ти не чуєш? — Рома, мабуть, відчинив вікно — тепер я чітко вловлюю цей звук, усвідомлюючи, що він має на увазі. 
— Що це? — питаю я, хоч в глибині душі вже зріє усвідомлення, що запитання втратили будь-який сенс.
— Почалося, Маш! — Рому покидає ступор і він знову метається кімнатою, збираючи речі.

Чомусь уявляю, як хтось підвісив над містом відлитий зі сталі дзвін — гігантський, майже як наша двадцятиповерхівка, — і з холоднокровною рішучістю взявся в нього монотонно бити.

Хтось. Може, Бог, Сатана, або ж сам Всесвіт — я не знаю. З рішучою невідворотністю на мене насуває впевненість, що коли визирну у вікно, то побачу це — величезну тінь, почорнілу від часу, яка висить на товстому тросі, кінець якого губиться в сірому тлі бездощових хмар, і з кожним ударом той здригається, вібрує, мов древній двигун світобудови. Цей звук заповзає в кожну домівку, замикає стіни, і я не можу дихати, не можу… 

— Маш, та не стій! — Рома, мій милий Рома, який тримає в руці наш весільний альбом, здається, зараз розплачеться.

Бій в набат. Радіаційна загроза.

Вони таки зробили це.

Рома тягне мене за руку, я опиняюся на ногах і вмить підкоряюся, немов тіло моє — пластилін, і ліпи з нього, що хочеш, а далі все, наче в тумані.

Сумочка, коридор, куртка, взуття. Біля дверей стоять дві дорожні валізи, з якими ми колись сюди заселялися, і виникає враження, ніби Рома зібрався в похід.

— Де ліхтарики, Маш?! Я вже все, курва, обрив, але ніде нема ліхтариків!

Так, ми йдемо в похід. В гори — підкорювати Говерлу. Ніколи не була в Карпатах, тільки на морі, але тепер буду. І Христя з нами.

— Знайшов! — на секунду його губи розтягаються в усмішці, та тільки не очі — ті ж ніколи не обманюють.

Короткий спазм проштрикує мене унизу, і я ледь стримую зойк. Христя. Моя донечка. “Хіба ти не зрозуміла? — кричить у мені крихітна частка самої себе. — Це був не сон. Воно торкнулось Христі й не відпускає, Маш, воно хоче її забрати!”.

— Не стій, пішли!

Сон, але що мені снилося далі? Воно торкнулось Христі, хотіло відібрати, я кричала, але потім… що було потім?

Біль минає, та дихати досі важко. Ми рухаємось швидко — надто швидко, я ловлю все довкола лиш уривчастими картинками. Ось люди на сходах підʼїзду стараються перекричати одне одного: всі з валізами, наплічниками та маленькими дітьми якомога швидше намагаються спуститися, буцім нагорі засіла смертельна небезпека.

— Так, біжимо на Позняки, туди найближче!

Якась дівчина, стиснувши губи гарячково крокує з рештою, несучи на руках двійко зляканих котів. Жінка з перекошеним від паніки лицем — наша сусідка нижче, — вільною рукою вчепилась в поруччя сходового майданчика й не припиняє волати в мобілку: “Алло, Ваня, алло!”.

— Маш, швидше!

Намагаюся. Скоро сядемо в автобус, що повезе в Карпати, тоді відпочину. Не буду спати — лиш сидітиму із заплющеними очима, а коли настане новий ранок, ми будемо в горах, а в горах, казали, буде безпечно.

Час, здається, перетворився на щось безформне й чуже, бо секунда не може тривати хвилину, хвилина годину, а година…

Ми вже на вулиці. Сіре небо, темні тіні багатоповерхівок, знервований натовп. Бій в набат лунає з такою силою, що здається, що всі вікна довкола зараз потріскають і розлетяться холодними вбивчими скалками. Налякані люди кричать і поспішають, сповільнені присипаною нічним снігопадом ожеледицею — навіть падають, та однаково квапляться.

— Вставай, тату! — парубок років двадцяти в шкірянці вклякає над сивочолим тілом, що нерухомо розпростерлося на тротуарі, наче вирішивши, що заховатись у сни — не найгірший вибір.

Серце зупинилося. Просто серце не витримало, адже воно так б’є, хіба ви не чуєте? Це ж не тільки оглухнути — збожеволіти можна!

— Вже близько, не відставай!

Не відстаю, але, Господи, як же важко поспішати. Здається, ніби хтось безсовісний закинув на плечі п’ятдесятикілограмовий мішок, який тисне до землі, неначе гравітація стала втричі сильнішою — ох, тільки б не впасти.

Відчуваю ще один короткий спазм унизу — тільки не сповільнятись, ти МОЖЕШ, ДАВАЙ!

Не можу я більше, ні.

ХРИСТЯ, ЗАРАДИ НЕЇ!

“Чш, доню, воно тебе не дістане, — шепочу я до себе, відчуваючи попри біль, що зможу, що ноги ще витримають — заради неї. — Не бійся, доню, я тебе не віддам”.

“А ти впевнена, що так буде краще? — лунає голос зсередини, і моє тіло обсипають мурахи. — В який світ ти її впускаєш? Тобі то буде наплювати, а як же їй? Не до неї, а до себе любов годуєш”.

Ні, ні!

НІ!

Нарешті дістаємося до станції. Натовп, мовби з полотен Ієроніма Босха, кричущою рікою вливається в пащу підземки. Людей надто багато. Схвильовані до межі поліціянти та військові відчайдушно намагаються зберегти останні крихти розбитого хаосом порядку. Вловлюю позирки кількох із них і бачу очі загнаних в кут мишей. Так дивляться, коли стає надто пізно. Коли вже нікуди втікати.

Навіть їм страшно. Якщо і їм страшно, що тоді… 

— Заходимо, Маш, тримайся!

Раптом ми вливаємося в потік, і зусібіч на мене навалюється натовп — небезпечні напружені тіла, для яких рватися уперед стало головним сенсом існування. Їхні лікті та напхані сумки вдаряють мене в плечі, пхають в спину, та найгірше — в живіт, я обіймаю його і трохи пригинаюся, щоб хоч якось захистити свою Христю. Встигаю вхопити Рому за руку — долоня мокра, зате тримає міцно, не відпускає і, певно, після смерті не відпустила б.

Сьогодні Рома — мій чоловік, за яким не страшно йти. Хоч в гори, хоч в безодню пекла. А в нього ж напевно жахливе похмілля.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Раптом відчуваю усередині вогкий ляск — і в штани ллється потік теплої рідини.

О, Боже… 

— Ромо! — я смикаю його за руку, намагаючись перекричати натовп.
— Тримайся, ще не довго!
— Почалося!
— Що? — він озирається.
— Почалося! — тіла насувають, я похапцем вдихаю важке, просякле страхом повітря.
— Що почалося?!
— Води відійшли!

Ловлю на собі його погляд, помічаючи, що той пустий. Буцім свідомість кудись полетіла, залишивши тіло, яке, окрім німого ступору, ні на що більше не здатне. Тільки на мить. А тоді Рома знову повертається.

— Все буде добре. Ти тільки тримайся, чуєш? Нам ще недалеко!

Тримаюсь, я буду триматися. Христю, ну чому ж так швидко, ще ж не пора, ще три тижні залишалось, а ти отак. Та ще й в найпаскуднішу мить, до якої спромоглося дожитися людство.

Ми майже доходимо до спуску в підземку, коли в мене починаються перейми — всередині все стискається, мовби одяг в пральній машинці.

— Маааш!

Головне не впасти. Болить внизу живота, кричу, наче підстрелена тварина, та всі потреби життя зводяться до однієї, головної дії, яку я пошепки повторюю собі — чи то як наказ, чи то як мантру: тільки не падати, потрібно триматися, триматися на ногах.

— Блять, розступіться! — кричить Рома перед турнікетами. — В неї роди почалися!

Дихаю малими ковтками, а відчуття таке, ніби я — перетягнута струна, яка може тріснути від найменшого дотику.

— Лікаря! — вільною рукою він розштовхує ошалілий натовп. — Всі на бік, на бік!

Ромо, тільки не відпускай, я тебе прошу.

Нарешті ми спускаємося — бачу болюче світло ламп, чую скрегіт голосів, різкі удари ліктів.

Мене кладуть на лаву кілька пар чужих рук — я впустила Рому, де Рома?

— Маш, тримайся!

Нова хвиля болю пронизує мене гарячим спазмом, викручує всі сили назовні несамовитим криком.

Хтось вигукує:

— Не стійте, знімайте з неї одяг!

Тілом бігають чужі долоні, роблять щось, що вважають правильним, що мало б допомогти, але я знову вибухаю болем — враз усе стає червоним і крутиться, крутиться.

— А що далі, га? Нам мали роздати йод в таблетках! Мав бути якийсь план! Вони не могли нічого не знати!
— Буде евакуація.
— Яка нахуй евакуація? Куди?
— Щось мусить бути, вони не можуть отак нас залишити!
— Ааааа!!!

Крик, судоми, Христю, та легше, мені так важко — я мовби суцільна крапля болю, який вам, молодицям, навіть не снився, а ще чоловікам, зарозумілим чоловікам… 

— Тато! Він лишився нагорі, пустіть!
— Де Катя?! Господи, я ж її тримала за руку!
— Та куди ти, взагалі мозок відшибло? Стій!
— Вони будуть бомбити. Столицю — в першу чергу.
— Прийшло сповіщення — це вже не тестування. Вони таки вдарять, суки.

Час, здається, перетворився на щось безформне й чуже, бо секунда не може тривати хвилину, хвилина годину, а година… Господи, я так не витримаю, ні, будь ласка, допоможи мені, грішній, прости мої гріхи.

— Заткнись! Ти не хотів її брати!
— Лесю… 
— Щоб ти здох, сволоч! Вона мені як рідна! Іди її забери!
— Чуєте? Вони розсилають це всім. Це кінець.
— Ні, це помилка, такого не може бути, це якась йобнута помилка… 
— Я військовий, зберігайте спокій, прошу вас — зберігайте… 
— Вони нас кинули, ніхто нікого не забере, розумієте? Ніхто і нікого.
— Саша, вона там! Де вихід? Саша, ми її загубили, вона лишилась там!

Раптом над головами лунає гуркіт, наче гігантська брила звалилася з неба на місто.

Не брила — дзвін. Чиясь рука била у нього так наполегливо, що той розпікся до червоного та зірвався на місто великою вогняною кулею. Здригаються стіни, стеля місцями обвалюється крихтами сірого бетону. Блимають лампи, ще секунду жевріють збіднілим вичавленим світлом, а тоді остаточно гаснуть, занурюючи сотні людей в темряву, і… 

— Почалося!
— Увімкни ліхтар, чуєш?!
— В’їбали, суки!
— Мамо, я хочу додому!
— В лівій кишені, дура!
— Отче наш, ти що є на небесах… 
— Розступіться, йому погано, він діабетик!
— Тату, мої малюнки, я забув свої малюнки… 
— Це ж не може так бути, чуєте? В нас же діти. Діти!
— Світло, мам! Мені страшно, страшно!
— Маш, тримайся!

Якби ж хтось міг осягнути темряву, як я, стільки болю, як я, бо ця лава — зараз мій персональний хрест, і всі кричать, та нема нікого, хто б міг зрозуміти, адже вони — це не я, і не будуть мною ніколи.

Скільки часу минуло?

— Тримайте дитину. Голова, обережно з головою!

Останній болісний поштовх, і вона виходить — я відчуваю, як Христя з’являється на цей світ, який ще вчора можна було спокійно розглядати у вікно, а сьогодні той завдяки нам розлітається на друзки.

— Нічого не бачу!
— Світло, Господи, хтось може ввімкнути світло?!
— Мамо!
— Розступіться, ви її розтопчете!
— Масаж серця, негайно!

В горлі пече вогнем — певно, я досі кричу, не в змозі зупинитися. Тільки чомусь її не чутно. Навіть голос Роми вирізняю, а плач своєї доньки — ні.

Христю?

Чиясь рука вмикає ліхтарик, висвічуючи довкола десятки посірілих лиць.

Я її бачу. Вся червона, липка й дотепер пов’язана зі мною пуповиною, Христя лежить на моїх грудях, вмиротворено розкинувши на боки дрібні, майже пташині долоньки.

— Зробіть щось, чуєте?!

Впізнаю голос Роми — він тут, слава Богу, не загубився.

Чиїсь великі пальці лягають моїй доньці на груди й беруться гарячково натискати.

— Чому вона мовчить? Чому?!

Тонкі знебарвлені губи коротко торкаються німих доньчиних вуст, а тоді пальці беруться далі натискати. Тіло Христі смикається під ними — якось монотонно, майже штучно, — та чому вона не плаче, моя донечка, моя маленька Христя, ну чому, чому?!

— Дайте мені її! — кричу я, розштовхуючи чужі руки та притискаю доньку до себе.

Не рухається. Така тепла, тільки оченята чомусь заплющені, маленький ротик ліниво роззявлений, неначе Христя раптом захотіла вимовити своє перше слово.

— Що ви з нею зробили, га?!

Несподівано бачу, як крихітне тіло надимається слабкими невпевненими порухами. Вона дихає, моя доня — ох, дякую тобі, Господи!

— Вона дихає, дайте ковдру, їй холодно!
— Пані, заспокойтеся.
— Заберіть руки!
— Маш?
— Відійди! Ви хотіли її забрати, так? Ви всі тут заодно, всі!
— Вона померла, припиніть. Чуєте?
— Ви божевільний, вона дихає, я ж бачу… 
— Десять хвилин тому. Вашої доньки більше нема. Я лікар, я знаю, що кажу.

Я продовжую її колисати. Всередині розповзається щось холодне, підкрадається до діафрагми й болісно стискає.

Христя більше не рухається. Її нема. Напевно, навіть і не було тут ніколи. Вона просто не встигла.

— Маш?

Чому ти не пам’ятаєш кінцівку нашого сну, Маріє? Не хочеш?

Цього разу ти нарешті зробила свій вибір.

Інші оповіді Максима Попіля
Інші оповіді, ілюстровані Альоною Шостко
Інші оповіді з категорії “Бачення”