Гучний розкотистий гуркіт грому розпанахав межу між небом та землею. Шалені вібрації від ударної хвилі прокотилися крізь усе живе довкола. Голова гудить. Сахаюся кожної тіні, яка хаотично мерехтить перед очима. Поле за лічені хвилини стає вщент перепахане артилерією. Вибух… Ще один… Ще… Примружую очі, заплющую їх, наскільки вистачає сили. Шум у голові настільки сильний, що затуляю вуха обома руками в ефемерній надії утримати таким чином її цілісність. Губи стискаються в білу, ледь помітну смужку. Зуби скреготять, бо до рота потрапила земля. Настирне гудіння змінюється неприємним дзвоном, нагадуючи рипіння мікрофону під час концерту наживо, і далі розходиться больовими імпульсами, які, відлунюючи колами, розносять біль жвавим потоком по всьому тілу. Заледве відчуваю повільний теплий потічок із-під шолому, який, щосекунди набираючи швидкості, цілеспрямовано рухався вздовж мого обличчя. Панічно починаю обмацувати голову руками, у розфокусі намагаюсь роздивитися долоню — кров.
Переді мною вимальовуються нечіткі обриси чиєїсь кремезної статури. Різким рухом вона схиляється прямо перед моїм обличчям. Я бачу скажено розширені очі та викривлені від жаху губи. Вони ворушаться, але до мене не долітає ні звуку. Велетенська рука, яка б одним рухом могла звернути мою шию, хапає мене за амуніцію і трясе, немовби молоду грушку. “Аааа, Семенов!” — пробивається крапля свідомості. Семенов — наш ротний. Його вуста знову беззвучно рухаються й так само беззвучно розриваються снаряди неподалік.
Командир починає мене тягти кудись. Я ж, як камінь. Моє тіло не слухається. Я наче готове добриво для виснаженого ґрунту, яке вже почало всотуватися в щойно перепахану ниву. Я готовий бути корисним. Корисним для своєї землі навіть у такий банальний спосіб. Бути добривом.
— Рухайся, Майстренко! — гучним наказом прорвалося крізь онімілу тишу моєї тимчасової глухоти. — Там хлопці.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Я досі в прострації.
— Отямся, бляха! — ротний дав мені щедрого ляпаса, а тоді рвучким рухом витяг мене з воронки, де я безпечно переховувався в обіймах землі, й скомандував рушати за ним. Раз-у-раз заточуючись, я плівся слідом крізь дим, вогонь, спалахи та під безперервним гуркотом, спостерігаючи, як ґрунт насичується ріками свіжої крові. У ніс різко вдарило вже відомі для мене запах металу та сморід екскрементів моїх полеглих побратимів. Шлунок стисло болючим спазмом, фонтан мого блювотиння пекуче пронісся стравоходом.
Це не був мій вибір. З усієї роти було чоловік із 10, які свідомо приїхали на “передок”. Усі інші, до яких належу і я, були звичайними рядовими призовниками, які щохвилини молилися кожен власним богам, аби ті сотворили чудо, що дозволило б пережити бодай ще один день та ніч. Просто пережити.
“Пережити” — яке позитивне, обнадійливе слово. Пере-жив! Я ще не пережив цю сторінку свого життя. І самому Богу лише відомо, чи переживу. Хм, Богу… А чи є він насправді? Я дуже хотів би подивитися в очі цьому сивому старцю, взяти його за шкибарки і запитати, чому ВІН, такий “милосердний”, допустив ТАКЕ на землі?
— Вадік, блядь, хто з нас медик? — ледь чутно перекрикував командир досі не стихаючі обстріли.
Його очі бігали хаотично, у кремезних тремтливих руках ледь тримався перемазаний у багнюці бинт. Я намагався включитися в процес, та це було достобіса важко: гуркіт, дзвін, крики ще живих перемішувалися з передсмертними криками інших… Нова хвиля нудоти. Шлунок стиснувся в спазмі і я ледь встиг відвернутися в бік, аби виблювати.
Переводжу погляд на Семенова, розумію, що його потуги над вчорашнім новобранцем уже марні. Той лежав розпанаханий на землі. Здавалося, його закинули у велетенську м’ясорубку, ще совєцького зразка, перекрутили й недбало виплюнули назад до нас. Усе тіло було в численних порізах, крізь які безперервно сочилася кров, з живота недбалим гамузом звисали кільця кишківника, а примʼята грудина ледь пропускала крізь себе короткі вдихи та видихи повітря. У нього явно була пробита легеня, бо щоразу, коли він намагався нам щось сказати, захлинався у власній крові.
— Лиши його, — прибираючи руку командира від тіла, промовив я ледь чутно цей жорстокий навіть для мене вирок.
Семенов же вперто продовжував виконувати завчені до автоматизму рухи. Боротися з ним у мене не було сили, тому я знову відвів його руку, максимально близько прихилився, пильно зазирнув йому у вічі і повторив:
— Пішли далі.
Вибухи не припинялися ні на мить, посипаючи нас зверху землею, наче хтось вийшов у двір годувати курей пшеницею (і сьогодні цей “господар” був аж надто щедрим), а вібрації від ударних хвиль щоразу підкидали нас трохи вгору. Набравшись духу, ми, немов дві граційні лані, у неприродному для нас темпі драйвового джайву перестрибнули через купу пошматованих тіл, ледве встигнувши вивернутися з-під безупинного кулеметного обстрілу, й рушили вперед у пошуках тих, кому ми ще можемо допомогти.
У нього була пробита легеня, відірвана нога, праве око опухло від явного внутрішньочерепного крововиливу. Цьому козаку лишилось трохи… і він буде вільним…
Мої рухи стали швидкими, та моментами все навкруги сповільнювалося, наче під час зйомки в режимі слоумо. І саме в ці моменти я бачив безліч зруйнованих життів, розірваних і пошматованих тіл, які тут і зараз поєднувались у спільному танці смерті на віки. Братська могила. Відірвані кінцівки перепліталися з нутрощами, наче молоді пагінці барвінку, що в’ються землею, шукаючи опори для росту вверх.
Обстріли завершилися лише близько опівночі. Того дня нас лишилося всього 50 із повноцінно укомплектованої роти у 120 чоловік. Живих, так би мовити, — це тих, хто мав легкі різані травми та всього-на-всього контузію, було до 20. Усі інші, лежачи в окопах, очікували на смерть. Їм не пощастило, стара сива бабка вирішила подивитися, як вони страждатимуть перед зустріччю з нею. Їм всього по 25–30. Вони прийшли бойовими, я би сказав завзятими, воювати, але реальність виявилась жорстокішою, ніж круті фотоколажі на друкованих агітаційних листівках у військкоматі, які впарювали тобі в руки із закликами, що служити — це круто, що в нас бойові козаки.
— Передай моїй дружині, — гірка гримаса переді мною жадібно ковтнула повітря, — що я її дуже люблю! — сльози скорботи від усвідомлення втраченого життя заважали побратиму говорити. — Що я сволота, не заслуговував її… — через неконтрольоване цокання його зубів я ледь розумів, що він намагається сказати.
У нього була пробита легеня, відірвана нога, праве око опухло від явного внутрішньочерепного крововиливу. Цьому козаку лишилось трохи… і він буде вільним.
— Заспокойся! Все буде добре, — продовжуючи сильно тиснути долонею на його грудину, цинічно, грубо брешу йому у вічі.
Судоми. Крива посмішка виривається на світло, він намагається вдивитися в моє обличчя одним оком, шукаючи там підтримку:
— Коваленко Марина… Київ… вули… — жадібний ковток повітря… ще… Ось він і звільнився від присяги. Він вільний.
Я ж рушив далі темними лабіринтами ковзких окопів, із-за кожного наступного повороту яких до мене долинали стогін, плач і моління вцілілих. Мерзенний сморід крові та сечі, від якого я ледь дихав, пробуджував у моїй голові нові хвилі болю. Використавши останні уколи із знеболювальним та бинти, я присів додолу. Сів прямо в калюжу, стінки окопу були слизькі, та мені було байдуже. Очі заплющились, напевно, ще в процесі мого присідання, бо, ледь торкнувшись сідницями землі, я наче зробив стрибок у часі і різко опинився в себе вдома, у ліжку. Поруч кохана — Люся. Це була остання ніч перед моїм від’їздом на війну. Минув місяць навчання, дуже швидко минув. Я не встиг надихатися рідним запахом коханої. Тож зараз, лежачи поруч із нею, я не міг заснути, я дихав запахом її волосся, жадібно хапав рідні нотки мигдалю в поєднанні з кокосовою ніжністю. Вона була поруч. Я чув її подих, серцебиття. Її шкіра така ніжна. Вона — витончене, довершене Боже створіння — була моєю.
У ту ніч я пригадував нашу першу зустріч. То був квітучий травень, примхливі вибрики погоди — то злива, то спека — збивали з пантелику, що саме одягати. Якраз після чергового рясного, але швидкого дощу палюче сонце вирішило різко зігріти все довкола. Рожеві каштани розносили містом свій солодкуватий запах. І ми з моїм найліпшим другом Марком вирішили попрацювати з ноутами в найближчій кав’ярні. Вмостившись у затінку, який створювала довжелезна маркіза, під ритми весняного інді року, який долинав з основної зали закладу, ми розпочали активні дебати по опису бізнес-плану, довгостраждального спільного бізнес-проєкту, так би мовити нашої сумісної “дитини”.
Ми, двоє дорослих чоловіків, настільки занурилися у роботу, що часом навіть забували подивитися на себе в дзеркало перед виходом у люди. Тому запах чи дводенна щетина — то було нормально для нас. Година за годиною, наче два підлітки, ми кидалися репліками, буцімто граючи в пінґ-понґ. Здавалося, нічого не могло відволікти нашу увагу. Та раптом, підводячи втомлений погляд від паперів, я бачу її! Чарівну блондинку з осиною талією, сніжно-білою шкірою, у шифоновій сукні до коліна, фасон якої чітко підкреслював її пишні груди. Вона не йшла, а “пливла”. Її маятникові рухи стегон вводили мене в гіпнотичний стан. Звісно, цю зміну на моєму обличчі помітив Марк. Він обернувся саме в той момент, коли якийсь козляра “торохтів” на своїй старенькій “бесі” вузенькою київською вуличкою, щільно вкладеною бруківкою. Момент — і увесь вміст велетенської калюжі під самим тротуаром, яка ще не встигла ввібратися землею, рясною хвилею обкотив це витончене створіння з голови до ніг. Її очі округлилися, пухкі губи розкрилися, хапаючи жадібно повітря, а плечі підстрибнули доверху. Вона завмерла, я отетерів, і тільки Марк швидко зорієнтувався. Він, наче “агент 007”, підскочив до незнайомки і, як у сповільненій зйомці, уже вдягав на її тендітні плечі свою затаскану толстовку. Відтоді вони були нерозлучними. Через рік одружилися. Я заздрив йому й одночасно ненавидів себе за те, що “віддав” цю можливість найкращому другові, такої тормознутої поведінки я більше ніколи собі не дозволяв.
Це були важкі 6 років мого життя — бачити їх настільки щасливими поруч одне з одним, “вмирати” щодня від того, що моя кохана не зі мною, намагатися бути добрим та вірним другом до кінця. Я був третім колесом у довершеному механізмі двоколісного велосипеда цієї парочки. Вони постійно кликали мене гуляти разом, на всі свята намагалися звести із черговою Люсиною подругою, мовляв, аби я не ходив понурим самітником. Це тільки погіршувало мій внутрішній стан. Мимолітні зв’язки відволікали мене лише точково. Та півтора роки тому сталася аварія — і в одну мить Марка не стало.
Пам’ятаю похорон. Здавалося, Люся постаріла років на 10 усього за день. Тоді я зрозумів, що Марк вбив би мене, якби я лишив Люсю сам на сам із цим горем. І вкотре я вдягнув маску вірного пса та почав опікуватися нею. Звісно ж, так не могло тривати вічно, вона потребувала підтримки, любові, а я ледь стримувався. Від нестерпної журби вона почала пити. Коли ж я побачив її вгашеною в обіймах якогось місцевого алкаша, який уже намагався її роздягти, моїй люті не було меж. Місцева “інтелігенція” отримала сильного прочухана, а ледь притомне тіло Люсі, перекинувши через плече, я поніс додому на водні процедури. Сидячи під холодним душем з чорними розводами туші під очима (чи то від води, чи від нестримного потоку сліз), вона знову плакала. У цей момент моє серце ледь не розірвалося на шмаття. І я зізнався. Я розповів їй про всі роки свого душевного болю, своєї люті на самого себе. Вона була шокована, мовчала. Я хотів піти, але вона схопила мою руку й притягла до себе. Її холодне тіло в обтягнутому мокрому вбранні тремтіло, тримаючи мене в обіймах. Ніжні, жадані губи линули до мене в солодкому поцілунку. Відтоді ми з нею разом.
Почалася війна, всі чоловіки юрбами ринули до військкоматів. Я не був винятком. І вона знову злякалася. Я оберігав її, як міг. Щоночі вона засинала, міцно обіймаючи мене, а я обережно переносив її у ванну кожної повітряної тривоги. Її пишні кудрі постійно лізли мені до носа. Мигдаль із нотками ніжного кокоса. Люся…
Я прокинувся від того, що мене хтось штурхнув:
— Вадік, підйом. Нас переміщують.
То був Назар — дядько за 50 із Вінницької області. Він пішов воювати слід за сином. Сина вже немає в живих більше 2 місяців, тому він не бачить сенсу повертатися додому. Я поволі встав. Тіло ледь слухалося. За ніч усе затерпло. Ноги кололо, від чого вони відмовлялися йти, а мозок лаявся, що його повернули в жахливу реальність.
“Де ж зараз мій любий мигдаль із нотками ніжного кокоса?!” — жалісливо промайнуло в голові.
Вона має звикати жити самостійно. Без мене. Вона має навчитися. Заплющивши на мить очі, я зробив глибокий вдих і повільно видихнув…
Ми почали швидко перевіряти побратимів. Тих, хто пережив ніч, було небагато. За нами приїхало три броньовані машини. У дві з них ми втрамбували більш-менш цілі тіла полеглих, швидко вкладаючи їх одне на одне. Оскільки місця було обмаль, більшість поранених лягало на трупи. Хто з них був при тямі — молився, аби доїхати до лікарні. Дихати було нічим, та й саме усвідомлення того, що ти їдеш, лежачи на мерці, жахало ще дужче, ніж смерть. У третю машину втрамбувалися всі інші, це нагадувало маленьку жестяну бляшанку, у яку запхали набагато більше шпротів, аніж того вимагали ҐОСТи. Хтось із нас їхав стоячи, хтось сидячи і тримаючи на руках тих поранених, які не вмістилися в перші дві машини. Деякі розірвані тіла так і залишилися на тому полі бою, не маючи змоги повернутися додому до рідних, бо для них банально не вистачило місця в евакуаційному транспорті.
Ми їхали до найближчого “безпечного” селища, де мали передати тіла в наступні евакуаційні руки, виживших перекласти в карети швидких, а самим відмитися, поїсти й рушати на наступне завдання. Наступне завдання. Крок за кроком. За ці пів року на передку я навчився втихомирювати свій мозок і приводити його до тями. Після стількох втрат, які відбувалися в мене прямо перед очима, я заспокоював себе винятково спогадами про Люсю. Це діяло на мене краще за будь-яку медитацію. Відтоді я нічого не планую на майбутнє, бо його елементарно не існує. Тут існує тільки сьогодні, точніше, просто момент під назвою “зараз”.
Під’їжджаючи до так званої бази, видихаю з певним полегшенням. Вигулькнувши з переповненої машини, рушив подалі від цієї метушні. Витягаю з-під броніка зашарпаний старенький телефон (мені його ще батьки дарували) і, довго не роздумуючи, натискаю перший у списку контактів номер — “Люся”.
— Привіт, кохана, — намагаюся всміхатися голосом.
— Привіт, — обережно протягнула Люся.
— Я живий, зі мною все добре, — переминаюсь з ноги на ногу, спостерігаючи здалеку за вивантаженням тіл побратимів.
По той бік слухавки почулося знервоване “гм”, а за ним — гучне зітхання:
— Був на завданні?
— Так… — киваю на підтвердження, хоча вона цього і не побачить.
— Я дуже хвилювалася… — її голос затремтів і перейшов на шепіт.
— Я знаю.
— Надішли мені свою фотку, будь ласка.
— Не можу, ти ж знаєш.
— Ну коли буде можливість… будь ласка… Я божеволію, коли ось так не чую від тебе по 3–4 дні ані слова… ні смс… — знову дрижання в голосі.
— Як буде можливість, зроблю… обіцяю, — брешу я, знаючи, що цього ніколи не станеться. Бо на фото, яке вона просить, вже буде інший чоловік, якого вона не впізнає. Я тупо боюся його робити. Боюся… боюся втратити це наразі ефемерне кохання.
Бачу Семенова. Зове мене до хати помахом руки.
— Добре, кицю, до наступного разу. Мене вже кличуть. Я дуже втомлений…
— Зажди… я… я так довго чекала твого дзвінка, — Люся хапалася за кожну мить.
— Кицюню, я тебе люблю. До дзвінка.
Я різко обірвав виклик. Вона має звикати жити самостійно. Без мене. Вона має навчитися. Заплющивши на мить очі, я зробив глибокий вдих і повільно видихнув. На останніх секундах видиху розкашлявся. Відчув біль у легенях. Мабуть, тріщина у ребрі. Я десь сильно завинив у своєму житті, що так довго очікую на смерть. Здається, що хтось заплатив за цей атракціон божевілля і, сидячи вдома з велетенським відром попкорну, вдивляється в наші потомлені від виснаження очі крізь призму плазмового монітора та отримує скажене задоволення. Голодні ігри по-українськи, так сказати.
Поклавши слухавку, я дав сигнал рукою до командира, що спочатку відвідаю нужник, а потім підійду до нього. Нужником нам служило напів розбомблене приміщення старого загального шкільного туалету цього Богом забутого села — без даху та з велетенськими дірами у напів зруйнованих стінах, всередині якого були просто дірки в підлозі, під якими була вирита глибока вигрібна яма. Зараз смішно згадувати перший візит до подібного нужника. Ми всі “зелені”, недосвідчені в такому делікатному питанні, як справляння нужди при чужих людях, терпляче дотримувалися черги біля туалету. А ті, хто перебував усередині, намагалися якомога швидше з усім впоратися, аби товариші на вулиці довго не чекали. Зараз це стало максимально природним явищем для всіх нас. Це було місце, де ми могли спокійно поговорити про щось відсторонене від війни. Як усе ж таки людина швидко пристосовується до нових обставин!
Здавалося, я мав принципи все своє свідоме доросле життя. Не зазіхай на чуже. Будь чемним. Не роби поганого, бо воно стовідсотково повернеться до тебе у стократ. Є можливість обійтися без бійки — роби це. На момент призову мені 37, і я із цим безкінечним переліком самообмежень іду на фронт, де все це втратило сенс, щойно я побачив першу смерть. Мій побратим Козир. Ми з ним познайомилися ще у військкоматі, здружилися. Він отримав цей позивний, бо полюбляв азартні ігри, і, клянуся, ця “сволота” щоразу завершувала гру козирями. При розподілі попросилися бути разом. На першому ж завданні його підстрелили. Я в паніці намагався його врятувати. Пам’ятаю, як тягнув його, удвічі збитішого за мене та на голову вищого, на собі під обстрілами. Метрів 100 тягнув, проте вони здалися мені тоді завдовжки кілометра. Перекинувши тіло через себе, застрибнув слідом в окоп. І тільки тоді усвідомив, що він уже помер. Марна трата сил! Це я зараз чітко усвідомлюю, а тоді це була моя “посвята”. Посвята в полк проклятих, які мляво борсаються в багнюці кривавої реальності, марно намагаючись вийти з неї чистими та неушкодженими.
Зараз, у моїй реальності, так само помирав цей бідолашний розбитий горіх. “Хто його господар? Чи то ми всі, хто на цій землі помирає?!”
Сьогодні я не міг затриматися в нужнику довше — мене ж чекають.
“Що він хоче від мене?” — застібаючи пасок, усвідомлюю, що мої руки тремтять. “Коли цей скажений марафон припиниться?!” — говорю сам до себе ледь чутно, що навіть ніхто поруч не фіксує своєї уваги на цьому.
Виходжу на вулицю. Прохолодний подих весняного вітру зустрічає мене міцним ляпасом прямо в обличчя. На напів зруйновані сільські хатки було боляче дивитися, тож мій погляд зупинився на роздовбаному від осколків горіху. Знову пориви вітру б’ють по обличчю. Заплющую очі, глибоко вдихаю свіже повітря. Переді мною виринає бабина хата, схожий горіх. Ми, діти та онуки, цілою юрбою приїхали на весняні канікули, на городину. Бабця завжди нас чекала, дуже сильно. Вона одружилася рано. Дитиною зустріла Другу світову, потім — голод, втратила своїх сестер і маленького братика. Лишилася вдвох зі своєю тіткою — одні на цілому білому світі. Тому, коли зустріла мого дідуся, не вагаючись дала згоду на одруження, хоча особливої любові між ними не було — просто потреба не бути самотніми.
На бабиному обійсті ріс старенький горіх, старіший навіть від її сторічної хатки-землянки. Щоразу, як ми приїздили в гості, спостерігали, як вони — хата і горіх — вдвох поступово помирають. Бабця любила розповідати нам, дітям, що цьому дереву вже понад 200 років, що його, ще будучи дитиною, посадив її дід, заклавши коріння нашого роду, адже коріння горіха вирізняється сильним стрижнем, це — унікальне дерево, яке вростається в надра матінки-землі, продовжуючи рух свого стовбуру.
“У народі говорять, якщо горіх захворів — очікуй на покійника. Ось така сильна прив’язка до свого господаря”, — казала бабця, сидячи на лавці, яку ми обліпили півмісяцем. Тоді це сприймалося як вигадливі забавлянки. Аж одного разу, приїхавши в село, ми помітили, що бабця змарніла. Лікували, як могли, та все марно. Пам’ятаю, якось ввечері вийшов погуляти з друзями й зауважив чорне листя на нашому “родовому” дереві. Того ж року бабці не стало. Зараз, у моїй реальності, так само помирав цей бідолашний розбитий горіх. “Хто його господар? Чи то ми всі, хто на цій землі помирає?!”.
Я ніколи раніше не замислювався над тим, чому бабця плаче, коли ми їдемо. Образ, як вона сидить зажурена на лавці перед хатою у день нашого від’їзду, чітко закарбувався в моїй пам’яті. Чомусь саме зараз я все частіше став пригадувати її сумні, глибоко посаджені очі, у яких читалася смертельна порожнеча від самотності. Тут я став самотнім. Я вмирав щодня і, на ранок прокидаючись, відтворювався з попелу.
“Як же ж хочеться повернутися туди… в безтурботне дитинство…”.
— Майстренко, де тебе чорти носять? — різкий голос ротного вирвав мене з теплих спогадів. — Може, тобі ще туди шезлонг притягти? Бляха, тягни свій засраний зад до мене швидко!
— Чого це раптом він засраний? — огризнувшись, рушив з місця, де застиг.
Підійшов до нашої “штаб-квартири” (цей гордий статус отримала найціліша хата в селі), а там влаштували гуртівню. Виживші роздягали полеглих побратимів, вишукуючи вцілілі, придатні до життя речі. Коли я був новачком на службі, приїхав ще людиною на передову, то жахнувся, побачивши схоже дійство. Я пам’ятаю, вперше мене силоміць змусили це робити, бо не вистачало рук, а тіла мусили передаватися наступним евакуаційним командам. Переповнений огидою, тремтливими руками я ледь торкався до понівечених тіл. Здається, мене тоді знудило прямо на доручений труп. Ноги так сильно трусилися, що я впав на коліна прямісінько біля його обличчя, і закривавлені, застиглі в моменті передсмертного страху очі “подивилися” прямісінько мені в душу.
Того дня мене нудило ще декілька разів. Опісля я доєднувався до такої гуртівні всього пару разів, більше не зміг. Розумом я розумію, що мерцям ці речі більше не знадобляться, але власноруч більше нічого з них не знімаю. Так, виживаючи і вмираючи тут щодня останні пів року, деякі мої життєві принципи похитнулися, а деякі, припускаю, можуть існувати саме за умови таких реалій.
— Вадік, паглядзіце, якія пальчаткі мне ўдалося зняць? — прямуючи зі штаб-квартири в мій бік, озвався молодий білорус Гарік.
Це був чолов’яга середнього зросту, округлих форм, з рудою копою неслухняного волосся на такій же круглій голові. Широкий ніс, завжди обгорілий на сонці, та маленькі очі гармонійно вписувалися в образ сільського бевзня, вигодуваного на натуральних харчах без ГМО. Він вступив до лав ЗСУ у березні 2022 року. Прикольний чувак. І так, білоруська доволі-таки кумедна мова. Я б сказав, наш звичайний суржик на районі “під шафе”. Та, на відміну від деяких наших, Гарік дуже швидко опанував солов’їну і, йдучи на чергове бойове, завжди, без винятку, переходив на неї.
— Ага, прикольні… — я вже навчився не ідентифікувати річ з її попереднім власником, але ентузіазму Гаріка однаково не розділяв.
— Запам’ятайте, річ — це всього-на-всього річ! — філософствував білорус, зупинившись за пару кроків від мене.
— Та вони ж на тебе замалі! — зауважив я з легкою усмішкою на вустах.
— Хочеш собі? — з нотками смутку Гарік протяг ці рукавички мені.
Я, не роздумуючи, хутенько прибрав “чужий” скарб до рук і одразу натягнув на себе:
— Як на мене шиті. Дзякуй, сябра, — я також не марнував часу в ночі дикого безсоння і брав приватні уроки білоруської в Гаріка.
Та не подумайте, що ми, наче зграя коршунів, обдирали застиглі в історії тіла своїх побратимів. Ні, найцінніші речі — ланцюжки з хрестиками, браслети, годинники, щоденники — ми акуратно передавали волонтерам, які приїздили максимально близько до лінії фронту на роздовбаних бусиках, аби обережно забрати тіло кожного полеглого воїна. Забрати і відвезти нарешті додому. На щиті, як справжніх героїв. Цінні речі передавалися родичам разом із тілами.
— Вадік, блядь! Ну ти скоро? Бляха, принцеса Діана ти наша, бігом! — лютує Семенов. Закотивши очі, прямую до нього.
— Так, — подаю руку для вітання. — Вони не засрані, але й не миті…— ротний намагається вирватись із моїх міцних лещат — дзуськи.
— Довбодятел! — виривається-таки. — Як тебе ще земля носить?!
— Сам не в курсі!.. Напевно, десь сильно накосячив, тому досі стирчу тут поруч із вами.
— Сто пудів! — він різко розвертається, вже вдвох поспішно заходимо до “штабу”, минаючи гуртівню, прямуємо у найвіддаленішу кімнату.
Треба робити звіт. У цьому житті я — медик. Ніколи не міг би подумати, що колись чиєсь життя буде залежати від мене, моїх навичок, умінь, а найголовніше — від швидкості прийняття мною рішень під час обстрілів. Але я не скаржусь, це тримає мене на плаву. Під час навчання наш інструктор часто проговорював нам наступні слова, наче мантру: “Пам’ятайте — ви помічники Бога!” — кожного дня, по декілька разів. Напевно, намагався нас у цьому переконати. “Помічники Бога!”. Бога… бляха, знову згадую Його. І чого, питається? Він-то про нас забув! Пам’ятаю, як бабця завжди нас малих лякала Божою карою за погані вчинки. Навіть смішно зараз про це згадувати. Де ж Його всесильний гнів!? Чому Він не скидає його на кляті сусідні “братські” народи?
“Чому я такий слабак?!” — не давала мені спокою гризота. З самого дитинства я завжди ухилявся від дворових сутичок і навіть не пробував відбиватися від хуліганів…
— Скільки полягло вчора, Вадиме? — холодним, але виваженим голосом, питає мене комбат Назаренко Петро Андрійович.
У напів темній кімнаті з забитими фанерою вікнами нас було семеро. Комбат стояв, схилившись перед стареньким деревʼяним столом, на якому була розгорнута карта бойових дій згідно з найновішою обстановкою. Праворуч нього і в півоберта до мене стояли начальник штабу і начмед, тихцем обговорюючи щось одне з одним. Біля вікна знаходився наш місцевий “колобок” — завгосп, округлих форм низенький чоловічок, у якого друге підборіддя ніжно лягало на широку, пишну грудну клітку, яка плавно перетікала у величезний живіт. Він завжди був чимось зайнятим, втупившись у екран власного телефону, вправно робив вигляд по вуха заклопотаної людини. А от таємнича постать на кріслі в кутку, що ледь виднілася у пітьмі, не давала мені спокою. До сьогодні я жодного разу не бачив цього чоловіка. Він сидів, але навіть в такому положені було зрозуміло, що він високий. Його довгі худощаві ноги, здавалося, дістануть аж до мене, а гострі коліна ледь не прорізали собою новеньку форму. Незнайомець мовчки спостерігав за усіма, а особливо за мною, що достобіса бісило мене і змушувало нервувати. Семенов тихцем зачинив за мною двері і, наче соромʼязлива дівка, підпер їх спиною, аби жодним чином не накликати на себе гнів оточуючих.
— Я не рахував… — втомлено відповідаю.
Мені не подобаються такі розмови, і це завжди відображається на моєму тілі. Воно стає млявим, руки не знають куди дітися, а поглядом я вишукую бодай якісь цікавинки в хаті. Словом, я стаю схожим на підлітка-переростка, якого викликали за паління в туалеті до кабінету директора.
— Лишилося 20 і ще кільком потрібно у місто до справжніх хірургів… якщо, правда, доїдуть, — останнє я промовляю ледь чутно, бо самому вже тошно від такої статистики.
— Щось трапилося? — Назаренко звернувся до мене, наче дорослий, який дає шанс винуватій дитині сказати правду.
— Війна, — на моєму обличчі промайнула саркастична посмішка в стилі “капітана очевидності”.
— Ну то зрозуміло, а зараз з тобою щось не так, я ж бачу, ти понурий… Що таке?
Я глибоко видихнув і просто відвернув обличчя від командира. Що я можу йому відповісти? Що я вже не впізнаю себе?! Чи що останнім часом дуже гостро розумію, що втрачаю свою особистість?! Та навіть якщо я це зараз усе проговорю, що реально зміниться? Чим він мені допоможе? Поговорить зі мною? Ввімкне в собі “психолога”?
— Все так само, як і вчора, і тиждень тому. Все норм, наскільки це можливо, — виструнчуюсь перед ним, щоби не далі не заглядав у душу.
— Добре, нас чекає нове завдання з дня на день… Йдемо зачищати одне селище… — комбат говорив повільно, проговорюючи чітко кожне слово, аби до всіх присутніх дійшла важливість цієї інформації. — Це буде непросте завдання, але ми не пальцем роблені, ми з вами вже пів року б’ємо цих свинособак.
— А хто піде? Від нас лишилася жменя, — я обурююсь цьому цирку і, забуваючи про субординацію, підвищую тон. — І хлопцям треба нормально відпочити після останньої вилазки, — кажу і з надією на підмогу озираюсь на Семенова, але марно.
— За пару годин мають привезти нових солдатиків, у вас буде день-два, аби ввести їх у курс справ і налаштувати… — монотонність комбатового голосу ні на йоту не змінилася, тіло як стояло з рівною осанкою, так і не похитнулося ні на міліметр, а тонкі блідо-рожеві вуста продовжували констатувати факти, з якими мені рано чи пізно доведеться змиритися.
— На що? На те, що 99,9 відсотка вони не повернуться сюди? — моя лють виринає на поверхню. Я вже задовбався, що моїми руками всі, кому не лінь, загрібають гівно.
— Майстренко!
Я зміг-таки збити цю спокійну пиху з його обличчя.
— Ти приймеш новобранців і за день-два підготуєш до виходу, — опукла вена на лобі Назаренка запульсувала в прискореному темпі, а біла шкіра почала наливатися багрянцем. — Ми всі боремося, кожен на своїй позиції, за свою свободу. І ця боротьба вимагає жертв…
— Ха-ха, “кожен бореться на своїй позиції”, як ви красиво обіграли роль командирів, які сидять тут у теплі та в добрі, — присутніх пересмикнуло від моїх слів. Всіх, крім незнайомця.
— Я бачу, рядовий, ти забуваєшся! Тут Я віддаю команди, — він демонстративно тицьнув себе в груди вказівним пальцем, ледь стримуючись від гніву, що хтось набрався нахабства його не слухатись. — Якщо хочеш поплакатися, мов дівчисько, то це не до мене! Будь мужиком! Чи ти думав, що війна це легка дитяча забавка в пісочниці?! Чи комічна версія гри “Козаки-розбійники”?!.. Це життя! Воно страшне… Воно інколи гівняне! Але це наш вибір! Це і називається свобода вибору! От ми й боремося за те, аби вільно обирати — у гівні жити чи ні… Ми боремося за свободу вибору! — він ледь встигав хапати жадібно повітря для видачі нового речення, а із знервованого рота вилітала після кожного слова біла піна.
— Хе… — тихо іронізую я.
— Щось не так? — комбат зміг трохи навіть вигнутися від здивування.
— Свобода вибору… Чи хтось мене питав, хочу я тут бути чи ні?!.. Не напрягайтесь, я сам відповім — ні! Ніхто. Я не обирав цього…
— Ти думаєш, я хочу бути тут? — усі навколишні зблідли від напруження між нами. — Чи я обирав війну?.. У мене вдома дружина з трьома дітьми й мати хвора, не встає з ліжка вже другий рік. З усім цим букетом я маю можливість спокійно відкосити від служби й просто пересидіти вдома. Але я обрав інший шлях! Шлях стратегічного планування. Крок за кроком ми їх вибиваємо з нашої землі. Так, дуже повільно. Усі змучені, ти не самотній у цьому, — він перевів подих, зробив глибокий вдих-видих і продовжив: — У тебе є діти, Майстренко? — слово “діти” він промовив якось лагідно, що геть вибивалось із його донині суворого образу.
— Ні… — тихо мямлю собі під ніс.
— А в мене троє. І я кожного разу, коли відправляю молодих хлопців на нове завдання, молю Бога, аби мої діти ніколи в житті не переживали того, що зараз я, беручи на себе такий гріх.
Його очі ледве наповнилися слізьми. Він батько, це його слабке і водночас сильне місце. Запанувала неприємна тиша.
— Заради їхнього спокійного сну я готовий на такі жертви.
— Вони також чиїсь діти, — втомлено промовляю у відповідь, віддаю честь, мовчки минаю Семенова і йду геть.
“Чому я такий слабак?!” — не давала мені спокою гризота. З самого дитинства я завжди ухилявся від дворових сутичок і навіть не пробував відбиватися від хуліганів, памʼятаючи мамині настанови: “Якщо сутичку можна уникнути, то роби саме так!”. Але дипломатичні перемовини — то також не мій коник, тому я намагався якомога швидше дістатись після уроків додому. Якщо ж цей план не спрацьовував, завжди був план “Б” — дійти додому “десятою” дорогою, аби тільки не потрапити на очі моїм “шанувальникам”. Із часом я простіше став сприймати того Кольку та Льоньку — хуліганів із мого двору. Що цікаво, ближче до випуску зі школи я навіть знайшов з ними певну спільну мову. Ну плюс-мінус придатне спілкування, максимально наближене до нормального. Та, коли прийшла повномасштабна війна, чомусь із “нашої” трійки пішов до військкомату тільки я. Я! Слабак! Дуже чітко пам’ятаю день, коли мені подзвонив Колька:
Цього разу це було п’ятеро парубків… як виявиться згодом, друзі дитинства. Отримав повістку один, а за ним пішли інші. Бляха, як би я хотів мати таких друзів!..
— Привіт, Вадік, — моє ім’я він промовив із солодкою іронією. — Як ти, шо ти?
— Та наче норм.
— А я тут на днях про тебе думав, прикинь?! — йому самому було смішно від того, що сказав. — Так-от… Зараз тут, канєшно, піздєц проісходіт, а в тебе наче був друг лікар? Володя, чи якось так?!
— Всеволод… і що?
— Оо точно!.. Всеволод! Можеш мені кинуть його номерок?
— Еее… А для чого?
— Треба, раз питаю, — тон став владним, як в принципі і завжди, коли “пану Миколі” щось треба було.
— Я не дуже впевнений, чи можу давати… ось так просто… особисті контакти направо і наліво незнайомим для нього людям…
— Як це незнайомим? Ми ж із тобою другани!
“Ага! У якому це місці ми стали друганами?” — думаю про себе.
— Ти скажи, для чого він тобі, і я в нього запитаю… — я не встигаю договорити, як Кольку вже рве від моєї непокори.
— Вадік, суко, мені треба!.. Давай сьогодні зустрінемось у дворі після роботи, і я все тобі чітко поясню, добре?
— Я б із радістю зустрівся з друганом, але наразі проходжу навчання в частині й уже за тиждень їду на передову.
По ту сторону слухавки повисла довга пауза.
— Блядь, від тебе завжди користі, як від козла молока, — і Колька кинув слухавку.
Із часом я дізнався від Люсі, що Колька звалив за кордон під прикриттям волонтера, а лікар йому потрібен був для того, аби “намалювати” рептух вигаданих хвороб. Ось така реальність — я, слабак, захищаю Батьківщину, а кремезний хуліган із двору тікає від реальної бійки, піджавши хвоста. Яке ж наше життя іронічне… У Всесвіту таки є почуття гумору!
За мною навздогін несеться Семенов.
— Вадік, ти з Марченком і Коноваловим мусиш прийняти новачків і зробити так, щоби вони не порозбігалися з переляку на першому ж завданні.
— І що саме я маю їм сказати? — зупиняючись вже надворі, уточнюю я.
— Поясни, що від їхніх дій або їхньої бездіяльності залежатиме життя побратимів. Як і від ваших дій залежатимуть їхні життя. Усвідомлення цієї простої істини отвережує людину, — пильно вдивляючись мені в очі, мій ротний двічі стукнув себе по скроні вказівним пальцем.
— До першого обстрілу, — сміюсь у відповідь.
— Вони мають повірити вам. Вони мають покластися на вас.
— Добре… — обриваю нікому не потрібну демагогію.
Від цього наставництва мене пробрала огида. Та, не зважаючи на свої почуття, я однаково останні пів року роблю все, що накажуть. Бо тут, на передку, накази мають виконуватися. А якщо не виконуються — гинуть люди. Більше, ніж зазвичай. Тому, якщо в моїх силах бодай якось підготувати новобранців, щоби страх не окупував їхню свідомість перед і під час бойового виходу, я зроблю все, що від мене залежить.
— Дозвольте йти? — питаю я, виструнчившись.
— Дозволяю.
