“Мене позбавляли Батьківщини все життя. Більше так не буде”.
— Айше Сеїтмуратова
Історія по вінця наповнена цифрами, які без прилаштування складних метафоричних конструкцій здатні застукотіти пришвидшеним пульсом у наших скронях. Деякі з них болять крізь спогади старших: “1944” — рік, коли совєцька влада здійснила геноцидну депортацію кримських татар, що закарбувалася в памʼяті мого народу під назвою Sürgün — “вигнання”. Інші — повняться надією та тимчасовим полегшенням, як буває, коли вперше за довгий час вдалося вдихнути на повні груди: “1989” — момент, коли через понад 40 років боротьби, кримські татари вибороли право селитися у Кримському півострові, — його ми памʼятаємо як Avdet — “повернення”.
Є серед них і такі, що й нині збивають з ніг своєю новизною. Такою цифрою є, звісно, “2014” — рік, який мав би стерти залишки ілюзій та сподівань про імперію, що лише ненадовго причаїлася, аби, зміцнівши, продовжити єдину справу, коштом якої здатна продовжувати своє існування: перекреслювати кордони, руйнувати долі та грати мʼязами, демонструючи свою показову всесильність і випробовуючи межі, за які можна вийти без тяжких наслідків.
Новітня окупація, з якою під руку неодмінно йшла чергова спроба стерти ідентичність півострова, для кримських татар стала не лише політичною катастрофою, але й повторенням гіркої історії, що вже не раз забирала в нас дім та вимушувала до десятиріч поневірянь у боротьбі за право жити на своїй землі.
Багатовікова національно-визвольна боротьба народу, який завжди залишався справжнім господарем кримських степів, почалася ще у 1783 році, коли Російська імперія здійснила першу спробу силоміць закріпитися на півострові. На різних етапах історії це протистояння знаходило усі можливі форми виявлення: від взаємодії з міжнародною спільнотою до мітингів всередині країни-окупантки і акцій непокори, від культурно-просвітницької діяльності до відкритих збройних повстань. З плином часу та змінами геополітичної ситуації наша боротьба то ненадовго затихала, витиснена за межі людських можливостей, то розпалювалася з новою силою, немов вогонь, що не втрачає тепла навіть під холодним вітром загарбницьких амбіцій. І особливу роль у ній завжди відігравали жінки.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Хоча їхнє становище, як і в усьому світі, довгий час залишалося вторинним, та все ж традиція поваги до жінки та її думки була відкривала ширші можливості для подальшого розвитку. На відміну від більшості мусульманських країн, кримськотатарські жінки ніколи не носили паранджу та ще за часів величного Кримського ханства займали важливе місце у суспільному і політичному житті свого народу. Вони мали свій голос і право бути почутими: брали участь у судових процесах, реалізовувались як викладачки, поетки, суфійки.
Жінки створювали благодійні фонди, підтримували малозабезпечені родини, опікувалися освітою. Дружина засновника ханства Хаджі Ґерая мала значні власні кошти й спрямовувала їх на суспільні потреби через інститут вакфу — систему пожертвувань, що забезпечувала існування мечетей, медресе, лікарень, мостів, караван-сараїв та інших громадських об’єктів. Культура благодійності, закладена ще тоді, є однією із рушійних сил, яку ми пронесли крізь всі негаразди аж до сьогодення.
Ще одним нагадуванням про рівність, до якої тяжів наш народ, є архітектура. Однією з найвідоміших споруд кримського півострова є мавзолей-дюрбе Джанікє-ханим у Чуфут-Кале біля Бахчисараю. Ця велична усипальниця не лише увічнила ім’я її власниці, а й засвідчила високий статус і можливості кримськотатарських жінок, їхню здатність залишати по собі слід у культурі та історії народу.
Знання — це, перш за все, зброя, здатна захистити від культурної амнезії, яку сусідня імперія сіє всюди, куди лише здатна дотягнутися…
Зрештою, саме кримські татари стали першою мусульманською нацією, яка надала жінкам виборче право. Це відбулося у 1917 році, під час Всекримського мусульманського з’їзду — Курултаю (Qırımtatar Halqınıñ Qurultayı), який є вищим представницьким органом нашого народу, що скликається для розв’язання всіх суттєвих питань суспільно-політичної, соціально-економічної, культурної та інших сфер життя. У той раз серед делегації було 5 жінок: Хатіджє Авджи, Аніфє Боданінська, Шефіка Ґаспрали, Ільхаміє Тохтар та Аніфє Ханим Нурі Куртієва — і кожна з них не лише брала участь у політиці, але й обіймала керівні посади.
Так, за результатами того зʼїзду, Ільхаміє Тохтар стала головою Центрального комітету мусульманських жінок. Шефіка Ґаспрали, одна з найвпливовіших лідерок жіночого руху, була заступницею Ільхаміє, а також увійшла до президії Курултаю. Аніфє Ханим Нурі Куртієва керувала жіночим мусульманським комітетом у місті Кефе (Феодосія), Аніфє Боданінська вела роз’яснювальну роботу серед жінок в Акмесджиті (Сімферополь), а Хатіджє Авджи була членкинею мусульманського жіночого комітету в сулі Туак (Рибачьє) та представляла свій регіон на Всекримському зʼїзді.
Для мусульманського світу того часу це був унікальний випадок: кримські татарки отримали шанс бути почутими у політиці задовго до того, як подібне стало нормою у багатьох країнах Європи.
Коли в 1944 році совєцька влада вчинила черговий із незліченної кількості своїх злочинів й вирвала кримськотатарський народ з рідної землі, жінки стали опорою національного руху, взявши на себе активні ролі у національній боротьбі. За підрахунками політв’язня совєцьких часів Джеляла Челебієва, лише у 1960–1970-х роках щонайменше 14 кримських татарок були засуджені за свою громадянську позицію. Серед них — Хатіджє Хайретдінова, Саліха Усеїнова, Медінє Каралієва, Ленара Гусейнова, Ельміра Абдулхакова, Тамара Кантуганська, Світлана Аметова, Мунірє Халілова, Айше Сеїтмуратова, Саніє Мустафаєва, Ульвіє Ходжаєва, Сусанна Джелялова, Зєра Шабанова, Фатімє Абдураїмова. Це лише кілька імен із довгого списку справді героїчних жінок, дані про яких були збережені.
Втім, за кожною відомою постаттю стояли сотні інших — на жаль, невидимих для історії, борчинь. Вони разом із сімʼями поверталися на батьківщину, де їх ніхто не чекав. Вони витримували роки принижень і несправедливості: репресії, побутову невлаштованість, штучне безробіття, відкритий шовінізм і постійні утиски з боку загарбників, які, вчинивши свавільну депортацію, ще й самовільно оселилися у їхніх домівках, всівшись за столи, де лишалася їжа вигнаних господарів.
Саме тому так важливо згадувати постаті, чиї імена не стер час, і нести їхню пам’ять далі. Коли ми промовляємо їхні імена, згадуємо їхнє життя — ми пробуджуємо й голоси сотень безіменних жінок, що були, як коріння, прихованим, але надійним фундаментом цілої нації та продовжують надихати на дії сучасне покоління.