Як згинула Ольга Басарабова

(Уривок з тюремних споминів.)

“Терпіння з одного боку розглядане — 
це нещастя, з другого боку — школа.
Smils.

БРИҐІТКИ!

Келія ч. 109 в понурих, старих, холодних мурах колишнього манастиря св. Бриґітки — нині відомої тюрми Бриґітки.¹

Тисячі, тисячі пройшло крізь браму їхніх забудовань. Довгі фалянґи української молоді проходили по їхніх коридорах. Несчисленні ряди піддавалися ревізіям при входовій брамі, що їх переводили тюремні цербери, кидаючи опісля ними по порожніх келіях пити отрую тюремних днів. А скільки боєвиків пройшло вогкі, темні каземати, де під акомпаніямент стуку тюремних бляхарів — подібно як на Яховича² під супровід поліцейських собак — переносили розбещені знущання дозорців? Кому ж не затріпоче тривожно серце на згадку, що там, у підземеллі, у вогкій, стухлій пітьмі льоху боліла несказаним болем неодна душа, тліла остання іскра життя, як вязничні посіпаки вбивали голки в тіло, відривали ґеніталії чи били до схочу ґумовими палками?

Бриґітки! Голгота боєвиків!

Скільки українських матерей на згадку цього імени стигне на місці. Скільки батьків понурюється! Скільки дівчат оплакує своїх суджених, що повернули зпоза ґрат Бриґіток нездібними до життя!

Бриґітки!

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

* * *

БУВ СОНЯШНИЙ ДЕНЬ. До нас долітав з поблизького подвіря гамір жіноцтва, що виходило на прохід і вязничного шпиталя.

Хоч весна саме переходила в літо й на дворі було спечно — в нас, у келії, була прохолода, що добіралася до тіла вогкістю. До нашої келії не заходив цей, оспіваний поетами, подих весни. Але ми відчували його, ми хотіли його відчувати, дивлячись із заґратованого вікна, як зеленіли й цвіли каштани, акації та липи. Бачили, як вільно гралися діти на недалекій вулиці. Ніжно-прозора даль, що давалася захопити з тюремного вікна, мережала незрівняно пишні узори гори. Діти час-від-часу поглядали на корпус Бриґіток і щось викрикували. Не чути було їхнього голосу, але видно було, як одкривалися ротики й лунав невиразний гомін. Чиї це діти? Українців? Коли справді так, хай дивляться на ці Бриґітки. Проте, як ми заздрили їм їхніх безжурних забав…

* * *

ДЛЯ НАС ЖИТТЯ — сіра келія. А наша келія була простора. І тому завсігди ставало якось дивно, коли в келії панувала тиша. І сьогодні була гробова тиша. Від пополудневого проходу всі мешканці келії ч. 109 надзвичайно задумані, будь зачитані в книжках, будь літають Бог-зна куди мріями.

Ось ми в такому порядку, як стояли наші залізні, поперекривлювані ліжка, застелені тандитними коцами, такими тандитними, що наш товариш Д. вже четвертий віддає, бо розлізся.

Ось інженер, полковник Андрій Мельник,³ що у важливий час писав залізом історію нації, досиджує в цій келії пятий рік. Він сидить на ліжку й бореться завзято з французьким Лярузом і часом неспокійно пройдеться по келії.

Шість кроків туди й шість назад.

А ось завжди спокійний Михайло Смага, селянин із підльвівського села, що вміє довго-довго розказувати до безтями нудну історію “як то було під Монте Кассіно чи Ла Комо”. Засуджений за те, що у вісімнадцятому проколов одного ляха в львівських околицях. За ним третій рік тюрми.

Ось санґвінік Володимир Д.,⁴ що кожного ранку успокоює свої нерви ложкою трану. Коло нього його товариш із процесу 17-ох (у справі Собінського),⁵ веселий Остап Дерлиця,⁶ що сипле жартами як із рога багатства. Обидва вони в неоднаковому настрої докінчують півтораріччя.

Коло них медик П. С., колишній четар⁷ при поході на Львів; він старається дістатись до лічниці й завзято пише промову на свій процес.

За ним Роман Ґеник-Березовський,⁸ внук “гуцульського” шляхтича з Березова Вижнього.

І я, сьомий, що почав тільки перегортати сторінки великої книги, що її називають життям, на свойому десятому місяцеві тюрми.

Оце всі мешканці келії ч. 109 на другому поверсі Бриґіток, із початком літа 1928. року.

У всіх спільне — приблідлі щоки, худі лиця, мелянхолійний задум, іскристий гострий погляд.

Нинішній день, як і кожний із тих, що були й що ще будуть, проходить мляво.

В келії тихо. Чути як бренить заблукана муха. Нетерпеливо кожний чекає вечора. Аж коли смеркне, і де-не-де зачнуть вигравати церковні дзвони, тоді кидаємо книжки, кидаємо ніколи незакінчені думки, і починаються розмови, спомини, дискусія. Так принято кожного дня.

Черговий келії, до якого належать усі обовязки “церемонімайстра”, поставив самовар, митрополитів⁹ подарунок Полковникові, і готує вечерю. Прибрав стіл, відсунув двох шахістів, які не могли закінчити тридневної партії, і оголосив вечерю. Роздав нам розкраяний житній хліб і чай — нашу кожноденну їжу.

Вечеря пройшла швидко. Хто сидів біля столу, хто ходив по келії, а дехто стояв коло вікна й дивився на світ.

До столу засів полк. Мельник. Це знак, що почнеться кожноденний реферат і спільна розмова. Вправді на сьогодні має підготовану тему черговий келії, але ми сьогодні не хочемо говорити про ті справи, які кожного дня на порядку проґрами. Не хочемо дебатувати про угодовські теревені “Діла”.¹⁰ Не хочемо слухати веселого оповідання про Бігуна, як він стріляв до жандарма з револьверу, що був в кишені штанів. Не хочемо подивляти сильної постаті Дубаневича,¹¹ що йому тюремна сторожа наложила восьмикілеві кайдани, а він ходив із усміхом, неначе б це ланцюжок від годинника. Не хочемо жаліти Паславського,¹² що за одну ніч у льоху посивів. Врешті, не хочемо порушувати побиття Ординця,¹³ Плахтини,¹⁴ Качмарського¹⁵ та Скіцького,¹⁶ що їх перед кількома днями привезли кибіткою до Бриґіток із повириваним волоссям і потовченим тілом.

Ми сьогодні хочемо слухати оповідання полковника Мельника, про його процес і хочемо дізнатися про смерть Ольги Басарабової.¹⁷

* * *

ПОЛКОВНИК МЕЛЬНИК! ОСТАННІЙ із “басарабівців”. Так, останній вязень із процесу Ольги Басарабової. Саме нині ми бачили, як він по прочитанні листа, витягнув із теки аркуш паперу, обрамований по краях орнаментами, де в поазбучному порядку стояли прізвища членів процесу “басарабівців” і зо сльозою на очах біля одного прізвища вивів тремтячою рукою дату й хрестик. Людина, перед якою недавно тремтіли вороги, що бачила нераз навколо себе смерть, що ані на хвилю не захиталася в рішаючих, огненних баталіях, що не заломилася при лядських середньовічних тортурах — сьогодні згубила сльозу на вістку про смерть друга. Полковник відставив на бік чорнильницю й нікому не сказав ні слова. А ніхто не відважувався питати. Тому й у келії цілий день панувала мовчанка. Ніхто з нас не хотів перешкоджати думкам улюбленого Полковника. Ще в час проходу, коли Полковник відступив на бік, нарадилися ми між собою, як вести вечірню гутірку. Не диво, чому кожний із нас нетерпеливо чекав сьогоднішнього вечора. Ось він і надійшов. Черговий келії звернувся до Полковника:

— Сьогодні, пане полковнику, келія має гаряче прохання до Вас, щоб Ви, як останній вязень процесу “басарабівців”, розказали нам дещо про минулі роки, про Ольгу Басарабову та про себе. Кожний із нас уже давно хотів розпитати Вас про це. Але ми чекали, що Ви самі це зробите, і що Ви в один із наших вечорів пригадаєте нам про ті часи. Самі ми не хотіли розворушувати Ваших ран. Але що сьогодні ми були свідками Вашого зворушення, тому просимо поділитися з нами своїми споминами.

Обличчя Полковника набрало скупченого виразу: накликував до порядку память:

— Розказувати — почав він — про те, що ще таке свіже, що таке болюче, про те, що вирівняти зможе лиш жорстока відплата — дуже важко. А втім ці події всім Вам почасти мусіли бути відомі, ось хоч би з преси, чи то леґальноі чи підпольної, а потім із відомої книжки “Дурні Діти”.¹⁸ Хоч не можу поминути: цю книжку я читав тут у тюрмі, але вона не вповні передає той жах, який пережили від 1923. р. українські вязні, ні те, що зазнали ми 16. вересня 1925. року в тюрмі, при вулиці Баторія.¹⁹ Ця дія ще чекає свого письменника, як взагалі дії підпілля. Сьогодні, коли така вже ваша воля, розкажу вам хоч вкоротці про те, що мені відомо про смерть Ольги Басарабової з Левицьких.

Полковник встав і приніс із свого ліжка спис членів процесу, в якому був головним обвинуваченим, та положив аркуш на столі.

— Ось це мої товариші процесу. Деякі з них вже не живуть. Чи то набавилися в льохах туберкульози, чи то перенеслися по пережитті 16. вересня 1925. р. Ось глядіть: біля Ольги — хрестик. І ще коло інших. А про деяких не знаю, чи живуть. Треба рахуватися, що не вийдуть і ті, які зо мною прожили той день, лікуючись в тюремній лічниці — ось там на цьому подвірї, перед нашими вікнами.

Полковник звинув список своїх товаришів, і продовжував:

— По памятному в нашій історії місяці березні 1923. року, коли Рада Амбасадорів признала Галичину²⁰ Польщі, пішла підготовка до чинів, щоб намарне не пропала кров, пролита за державу. Саботажі, вибори, березень 1923. року, університет,²¹ а з другого боку бажання Польщі всякими засобами втримати статус кво. При масових арештуваннях 9. лютня 1924. року нагодою натраплено на матеріяли в помешканні Ольги Басарабової й цього ж дня її заарештовано. В той час заарештували взагалі багато людей, і мене. Сиділи ми в поліційних арештах при вулиці Яховича, в тій мордівні, якій немає рівного імені в цілому світі.

Мене перевели по якімсь часі до нової келії. Розглядаючись по новім місці приміщення, оглянув всі кути, всі стіни з безліччю імен, давніх счорнілих і свіжих ясних… На стіні над ліжком було вишкрябано нігтем:

“За кров, за сльози, за руїну
Верни, верни нам Україну!”

Почерк був дещо інший, ніж письма, яке було понижче. А понижче було:
— “Вміраю замучена, помстіть! Ольга Басараб”.

* * *

— МЕНІ ТОДІ ЩОСЬ здушило груди. Тяжкі думи прийшли до голови. Я був певний, що Ольга не зрадила. Жінка, що втратила в дитинстві батьків, що за місяць по шлюбі втратила чоловіка на війні,²² що сама як вояк-самаританин зжилася з гармонією скорострілів, жінка, яку застав арешт на 34-ому році життя між тими ентузіястами, “дурними дітьми”, що йдуть з “мотикою на сонце” — не могла зрадити й видати своїх братів по великому ділу.

* * *

В ЦЮ МИТЬ на тюремному коридорі почувся гамір і шум. Полковник перервав своє оповідання. В дверях нашої келії забряжчав замок і кухарі внесли у великому кітлі вечерю. Хоч ми не їли тюремного харчу, але декілька з нас брало ці помиї, щоб мати змогу помінятися “ґрипсами”²³ з мовчазним і вірним нашим прихильником-кухарем.

Ми повстали ізза столу. Дерлиця розпочав балачку з ключником, ставши при тому спиною до кухаря; це використав С., взяв від кухаря “ґрипс” для нас і передав “ґрипс” для Ординця.

Як тільки двері зачинилися, ми читали передану записку:

“Дякую Вам, панове, за ґазети, оливець, папір та за розраду. Питаєте мене, як зо мною обходилися в слідстві?.. Мене тримали в поліційних арештах більше тижня. Били, як пса…”

Далі в листі було подрібно сказано, як її бито, та подавалися прізвища поліцаїв, що дико розправилися з авторкою листа Оленою К.²⁴ (Мушу додати, що садист, який скатував Олену К., пізніше згинув від кулі українського боєвика).

Коли С. скінчив читати листа, перед нашими очами виступили дві жертви лядських нелюдів: величня Ольга Басарабова, і дівчина, що почала життя й пішла в революційні ряди слідами Ольги.

Д., потрясений змістом листа, промовив:
— Ось черговий злочин. І це буде повторятися доти, доки за одного революціонера не впаде десять займанців, доки за знущання над одним вязнем не згорить десять сіл колоністів.

Схвилювалися й інші вязні, не виключаючи полк. Мельника.

* * *

ПО ЯКІМСЬ ЧАСІ, коли перше схвилювання минуло, полк. Мельник продовжував своє оповідання:
— Більше не вдалося мені нічого знайти, хоч я докладно оглядав цілу келію. Підлога була свіжо вимита й нічого не можна було на ній запримітити. Надійшов вечір, і як попередніх, так і того памятного вечора, зачали скажено вити дресовані поліційні собаки під брамою тюрми на Яховича. Коли ж я зачав прибірати ліжко й бажаючи пересунути його ближче до стіни, перекладав сінник, із ліжка випала жіноча сорочка. Взяв я її при світлі, що доходило до келії маленьким вікном і побачив моноґраму О. Б. Сорочка була дуже закривавлена, а в місці грудей була одна червона пляма.

* * *

ПОЛКОВНИК ПОТЕР ЧОЛО й продовжував:
— Тайна смерти Басарабової була в моїх руках. Але я сам не знав тоді, що робити. Впала мені думка: треба знайти якогось свідка й показати йому сорочку, передати на “світ” а потім використати, хай дізнається світ, як ляхи поводяться з українськими вязнями.

В глибокій задумі я не завважив, як від довшого часу спочивало на мені око дозорця через вічко у дверях. Я стрепенувся й мимоволі закрив коцом реліквію по Ользі. Мій рух став підозрілим дозорцеві. Скрипіт ключа і він вже став при мені. Рубіни крови Ольги опинились в моїх і його руках. Треба було бачити його: так не можна було не пізнати свідка злочину; він червонів і блід, закушував зуби і не міг нічого промовити. Потім дико вирвав із моїх рук сорочку і відійшов. Мені було ясне, що Ольгу тут замучили. Поліція — як відомо Вам — видала комунікат, що Ольга Басарабова сама повісилася в келії ч. 7, в поліційних арештах при вулиці Яховича.

Полковник на хвильку перервав оповідання. Ми мовчали.

Мовчанку перервав Дерлиця:
— Ось бачите, смерть Ольги Басарабової мав на своїй совісті підкомісар Смолніцкі,²⁵ гідний колеґа отого Кайдана,²⁶ що його не пожалів навіть польський письменник Жеромскі²⁷ в творі “Пшедвіоснє”.²⁸

В цей момент відкрилися двері і грімкий голос прорізав келію: “Бачносць!” Це “оддзялови”²⁹ Малишко робив вечірній перегляд келій свого відділу. Ми ніколи не звертали уваги на наказ “бачносць”, тим менше звертали того вечора: всі мовчки сиділи біля стола. (До речі: за два місяці потім до Малишка стріляв український боєвик; лише куля пройшла вухом і Малишко оглух на одно вухо. Від того часу не ставляв уже політичних вязнів на “бачносць”).

Коли Малишко відійшов, полк. Мельник продовжував:
— Опісля, як може Вам відомо, виточили нам процес, який приняв назву по імені бл. п. Басарабової — “басарабівців”. Мені польські ґрафологи приписали авторство одного документу, до якого фактично признався хто інший. Але для польського суду немає закону. Проти мене була єдино моя участь у Визвольних Змаганнях України. І мене засудили на найвищу кару в процесі “басарабівців”. Крім того, не зачислено мені року й місяця тюрми, що я відсидів у слідстві. Оце тепер мені йде в тюрмі пятий рік. Недавно по заходах рідні та друзів кликав мене суддя Янушевський і казав підписати документ, що я прохаю звільнення, й мені негайно подарують один рік. Ви знаєте, що значить рік тюрми. Але тут річ не в цьому. Від початку я в суді нічого не підписував, і польського суду не визнавав. І тому мушу бути послідовний. Могла Ольга Басарабова віддати життя, то чому я не можу пересидіти зайвий рік?

Хоч сумерк заповнював келію, ми ще не світили. Ми дивилися на Полковника, хворого, зо зломаним ребром — зломаним у тюрмі на Баторія; йому скорше треба б було санаторії, ніж тюрми.

— Але вертаю до справи смерти Ольги. Так неначе грім ударить у дуба при воротах господарства й ґазда хреститься й шепоче молитву, ждучи чогось невідомого й страшного, таким громом був для нас скон Ольги. І всі ми хрестилися й молитви клали в каплицях тюрем Баторія й Бриґіток. Ми вірили, що ця жертва принесена на вівтар уярмленої Батьківщини буде прожектором в дальшій боротьбі за волю. І справді так воно сталося. Але на жаль, й досі не один питає: хто вона? Хто ця жінка? За що вмерла? І невірні Томи не вірять, що Ольга вмерла за ідею, за велику ідею, за яку навіть не всім можна вмерти. І як не паленіти через це, коли ж Вона врятувала багатьох товаришів від смерти чи довгих років тюрми, коли Вона, як личить справжньому боєвикові, не зрадила доручених Їй тайн?! Героїня! Серед мук, жахливих терпінь згинула, тямлячи й при смерті слова:

“За кров, за сльози, за руїну,
Верни, верни нам Україну”.

— Колись день смерти Ольги буде всенаціональним святом.

* * *

ПОЛКОВНИК ЗАКІНЧИВ І встав ізза стола. Ми засвітили світло і повели розмову на інші теми: як помогти Ординцеві, щоб дістав побачення та лікаря, як вислати відомості про його побиття в світ, як передати часописі для Атаманчука й Вербицького, що сиділи в келії ч. 49, на першому поверсі Бриґіток, далі радили в справі розпочаття голодівки, як протест проти скатування Олени К. й побиття свіжо-заарештуваних політичних вязнів, та ін.

Проразливий тюремний дзвінок закликав спати. Ми мали право ще сидіти трохи довше, але мовчки. Тому в келії знову запанувала непривітна тиша.

Поволі один за другим застеляли свої ліжка та йшли спати.

Цієї ночі не міг я спати. Мені ввижалося, як конала жінка, що не хотіла зрадити тайни, і я бачив дівчину-дитину, що її стортурували лядські нелюди. Я чув, як Полковник перекидався з одного боку на другий. Я чув, як Д. накривався й розкривався, то сідав, то знов лягав. Єдиний Смага спав сном праведника.

І багато ночей мучив мене привид тортур, знущань. Ще навіть сьогодні, хоч минуло понад вісім років, мені все рисується образ Героїні, що вмерла за краще майбутнє нації.

Здавалося, що не буде вже героїчних людей, що вже перевелися вояки “старої войни”. Але Ольга Басарабова кличе за собою далі в похід до цілі — творити національний чин. І так ступили за нею сот. Головінський,³⁰ Білас і Данилишин³¹ і Пришляк³² і багато-багато інших…

На жертвах зійде те, за що жертви складено.

А Ольга буде завжди символом неустрашимого боєвика, буде українською Жанною Д-Арк.

1934. року.

Автор Михайло Бажанський
Інші оповіді, ілюстровані Asta Legios

The Arc публікує текст (зі збереженням авторського правопису) за виданням: Михайло Бажанський. Як згинула Ольга Басарабова. — Прага: Секція мистців, письменників та журналістів УНО в Празі, 1941. — 25 с. 

1. Бриґідки — найстаріша в’язниця у Львові. Розташовувалась у будівлі старовинного римо-католицького монастиря жіночого ордена Святої Бриґіди. ↩︎
2. На вулиці Яховича (сучасна вулиця Академіка Кучера) розміщувався Комісаріат державної поліції міста Львова. ↩︎
3. Андрій Мельник (1890–1964) — український військовий, державний та політичний діяч. Полковник Армії Української Народної Республіки (УНР), один з лідерів українського націоналістичного руху. Другий голова Організації українських націоналістів (ОУН). Після розколу ОУН у 1940 році очолював крило ОУН-м (мельниківці). ↩︎
4. Володимир Дзісь — журналіст та громадський діяч. Воював у лавах Української Галицької армії. Працював у редакціях газет “Новий Час”, “Українські Вісті”, “Українські Щоденні Вісті”, “Львівські Вісті”. На процесі Собінського був засуджений до 4 років в’язниці. У 1940 році був заарештований НКВД, зміг втекти. У 1944 році — редактор газети дивізії “Галичина”. ↩︎
5. Судовий процес по справі убивства куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського. Він був убитий в знак протесту проти полонізації українських шкіл членами Української військової організації (УВО) Богданом Підгайним та Романом Шухевичем. Їм вдалось втекти, тому польська поліція заарештувала декількох українських активістів, непричетних до акції. Над ними влаштували показовий суд та засудили до тривалих термінів, а двох — Василя Атаманчука та Івана Вербицького до смертної кари (пізніше замінена на 10 років ув’язнення). ↩︎
6. Остап Дерлиця — член УВО, згодом ОУН. Загинув у 1945 році. ↩︎
7. Військове офіцерське звання в арміях Української Народної Республіки, Української держави та Західноукраїнської Народної Республіки. Командир чоти — підрозділу від 9 до 50 солдатів. Сучасний відповідник у Збройних силах України — лейтенант.  ↩︎
8. Роман Ґеник-Березовський  (1910–1992) — український громадський активіст, освітній діяч. Батько Степана Ґеника-Березовського (1946–2023) — канадського журналіста, автора популярної програми “Світогляд” на телеканалі OmniTV. ↩︎
9. Митрополита Андрея Шептицького, глави Української греко-католицької церкви. ↩︎
10. Газета “Діло” — провідна газета Галичини. Виходила друком у 1880–1939 році. Виступала за захист інтересів українців в Польщі, однак легальними методами, відкидаючи радикальні засоби. ↩︎
11. Дмитро Дубаневич — член УВО. Заарештований за участь у нападі на пошту в Долині. ↩︎
12. Іван Паславський — член УВО. ↩︎
13. Володимир Ординець — член УВО. Був заарештований за участь у нападі на поштове відділення №13 у Львові 3 липня 1928 року. Засуджений до смертної кари, заміненої 12 роками ув’язнення. ↩︎
14. Іван Плахтина — член УВО, учасник нападу на відділення №13. Засуджений до смертної кари, заміненої 10 роками ув’язнення. ↩︎
15. Роман Качмарський — член УВО, учасник нападу на відділення №13. ↩︎
16. Євген Скіцький — член УВО,  учасник нападу на відділення №13. Засуджений до 5 років ув’язнення. ↩︎
17. Ольга Басараб (до одруження Левицька) — українська громадська та політична діячка. У 1918 році стала організаторкою першого жіночого військового підрозділу в лавах легіону Українських січових стрільців у Львові. Згодом секретаркою українського посольства у Фінляндії, бухгалтеркою посольства України у Відні, й одночасно виконувала розвідувальні завдання. У 1923 році стала членкинею Української військової організації (УВО) та переїхала до Львова. Працювала бухгалтеркою Головної управи філії Союзу українок у Львові. 6 лютого 1924 року була заарештована польською поліцією за участь в УВО. Також її звинувачували у шпигунстві на користь Німеччини та СРСР. На допитах піддавали тортурам. 13 лютого 1924 її було знайдено повішеною у власній камері. На тілі були численні гематоми, сліди від катування електричним струмом, також у жінки були вивихнуті суглоби. ↩︎
18. “Дурні діти” — автобіографічна повість українського мовознавця та письменника Юліана Редьки (1905–1993), яка розповідає про настрої молоді у 1920-ті роки на західноукраїнських землях. ↩︎
19.  На вулиці Стефана Баторія (зараз вулиця князя Романа) розміщувався Крайовий суд. Зараз це головний корпус Національного університету “Львівська Політехніка”. ↩︎
20. 15 березня 1923 року в Парижі Рада послів країн Антанти — Великої Британії, Франції, Італії та Японії — ухвалила рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі й над Східною Галичиною. В рішенні було вказано, що Польща визнає потребу надання автономії для східної частини Галичини, однак цей пункт так і не був виконаний. ↩︎
21. У 1921–1925 роках у Львові діяв Український таємний університет. Це була спроба українських студентів та викладачів створити власний навчальний заклад, оскільки польська влада не давала дозволу на створення окремого українського університету. Складався з медичного, філософського та юридичного факультетів та технічного відділення. Максимальна кількість студентів — 1258. ↩︎
22. Чоловік Ольги, Дмитро Басараб, інженер. Був мобілізований в 1914 до австро-угорської армії та загинув на італійському фронті. ↩︎
23. Грипс — таємна записка або лист для передачі інформації. Як правило їх писали на цигарковому папері та скручували. Після отримання їх негайно знищували. ↩︎
24. Імовірно Олена Королюкова, членкиня УВО. Була заарештована у справі Собінського. ↩︎
25. Тадеуш Смольніцкі — поліцейський, залучений до справи Ольги Басараб. ↩︎
26.  Міхал Кайдан — слідчий в’язниці Бриґітки, начальник відділу безпеки, який вів справу Ольги Басараб. Відзначався надзвичайно жорстоким ставленням до в’язнів (“знаний із своїх звірств, грубий, тип садиста”.) ↩︎
27. Жеромскі Стефан (1864–1925)  — польський письменник та драматург, перший голова польського ПЕН-клубу. ↩︎
28. Роман “Przedwiośnie” (в українському перекладі “Провесна”) був опублікований у 1924 році. Дія розгортається у 1914–1924 роках. Герой — поляк Цезарій Барика, який виріс в Баку та повертається до Польщі після відновлення її незалежності. ↩︎
29. Дільничий наглядач у в’язниці. ↩︎
30. Юліан Головінський — член УВО, керівник крайового відділення організації в Галичині. Організатор ряду збройних акцій проти польського уряду. Заарештований у 1930 році, застрелений нібито при спробі втечі. ↩︎
31. Василь Білас та Дмитро Данилишин — члени УВО, з 1929 року — ОУН. У 1931 році застрелили відомого польського політика Тадеуша Голувка. За участь у невдалому нападі на пошту в Городку засуджені до смертної кари. Страчені 23 грудня 1932 року у подвір’ї в’язниці Бриґіток. ↩︎
32. Яків Пришляк — член ОУН. За убивство таємного агента польської поліції був страчений 29 квітня 1932 року. ↩︎