Ковчег, нацисти і туалетний папір

— Закрийте станцію! — дерли горло одні.
— Врятуйте Бурштин! — репетували другі.
— Ми проти затоплення! — лементували треті.
— Зупиніть будівництво каналу! — галасували інші.

Ендрю, у формі з написом “Охорона” та бейджиком на шиї, стояв на імпровізованій сцені з палетів і дивився на різношерстний крикливий натовп із двох сотень людей із плакатами, тихенько посміхаючись у чорні густі вуса та коротку бороду. Поправивши на носі сонцезахисні окуляри, він ще раз підняв кулак із мікрофоном угору, викликавши нову хвилю обурливих вигуків.

Протестувальники, що зібралися навпроти Бурштинської теплової електростанції, перекрили дорогу для автомобілів. Водії не скупилися на добірну лайку на адресу натовпу, рясно приправляючи її сигналами клаксонів: від низьких ревів вантажівок до пискливих, аж до огиди, вересків малолітражок.

На територію електростанції якраз заїхав поїзд із десятками жовтих цистерн, на яких було написано “SYNTHETIC OIL”. Шипіння тепловоза було майже нечутним на фоні перманентного шуму від “виверження” диму. Він виривався з трьох труб, розміром із Ейфелеву вежу, верхівки яких губилися у густому тумані. Дихати біля станції й раніше було важко, а зараз, коли вона працювала на повну потужність після зупинки Хмельницької атомки, стало ще гірше. Все це через побоювання удару ракети з території Росії, де вже другий рік тривала громадянська різанина. За 100 метрів від автобусної зупинки, біля якої стовбичили Ендрю та протестувальники, без упину працювали три будівельні крани та десяток екскаваторів, гігантські ковші яких із кожним рухом усе глибше закопувалися в землю.

Ендрю спустився з палетів і під гучні овації протестувальників швидко сів у машину і вже за мить зник у тумані. Проїхавши 100 метрів, чоловік звернув на ґрунтовку, що вела назад. Оминувши затор технічною дорогою вздовж “Бурштинського моря” (так місцеві прозвали ставок-охолоджувач теплової електростанції), Ендрю зупинився біля входу у сіру бетонну коробку, на якій чорною фарбою були охайно виведені цифри “13”. Зайшовши всередину, він одразу потрапив до машинної зали, де з десяток робітників у помаранчевих касках спостерігали, як інші завершували підʼєднувати металеві труби до велетенського генератора.

Ендрю підійшов ближче.

— Ну що, як просувається будівництво майбутнього? — запитав він у чоловіка в синій помʼятій сорочці та джинсах, який міцно підпирав руками власні боки.

— А ви ото шо таке і якого швендяєте на майданчику? — гаркнув той.

— Та це ж я, — Ендрю зняв окуляри та посміхнувся.

— Тьху! Вибачте, Андрію Вікторовичу, не пізнав вас із вусами і бородою, — робітник поправив каску. А тоді показав рукою на форму та бейджик і засміявся. — Директор сьогодні за охоронця?

— Ой, точно, — Ендрю поглянув на своє відображення в телефоні, обережно відклеїв накладну рослинність із обличчя й кинув її на долівку.

— За місяць ми будемо готові відкривати шлюзи і наповнювати нове Бурштинське море, — відзвітував робітник. — Але ж ви досі не вирішили проблему із відселенням міста…

— Не парся, — махнув рукою Ендрю. — Поки я відволікаю їх цими мітингами, в уряді приймуть все, що нам треба, — посміхнувся. — Обіцяю, ми затопимо тут усе і всіх, хто не захоче переїжджати. І крокодилів запустимо.

— А нашо крокодилів?

— Ну їх всі бояться, — Ендрю знизав плечима. — Я от страшенно. До речі, — він притиснув долоню до живота, що забурчав, — я від ранку нічого не їв. Де твій обід?

Раптом у машинній залі роздався низький чоловічий голос, що повільно промовив: “Синхронізацію розпочато”. Ніхто не звернув на нього уваги.

— Синхронізацію чого? — поцікавився Ендрю.

— Синхронізацію? — перепитав його співрозмовник.

— Ну щойно оголосили по гучномовцю.

— Я нічого не чув.

“Синхронізація через десять, дев’ять, вісім…”

— Ось знову! — не вгамовувався Ендрю.

— Та немає нічого, — заперечував йому робітник.

“…чотири, три, два…”

— Гей, та вимкніть це нарешті! — Ендрю схопився за голову, в його очах потемніло, а тоді раптом все навколо спалахнуло білим сяйвом — і його свідомість відключилася.

Ендрю прийшов до тями в той самий момент, коли сонце визирнуло з-за хмари та різко засліпило його яскравим промінням. Примруживши очі, чоловік повільно оглянувся довкола: він лежав у чорній формі з нашивкою “Охорона” на широкому піщаному пляжі. Попереду виднівся ліс. Позаду доносилися звуки хвиль. Він обережно припіднявся на ліктях, глянув за спину: за кілька метрів починалося море, край якого розчинявся у лінії горизонту.

“Що в біса сталося? Де я?”, — подумав Ендрю, аж раптом на нього нахлинув страшенний головний біль. Пульсуючими хвилями, синхронно з морськими, він пройшовся по всьому черепу так, що захотілося просвердлити в ньому дірку і “спустити” тиск.

Чоловік спробував підвестися, марно намагаючись не забруднити форму. Від страшної спеки таке фізичне навантаження відбилося сотнями зірок в очах. “Треба десь сховатися”, — подумав він, стабілізувавшись на піску в своїх чоботах. За кілька десятків метрів пляж змінювався лісом. “Пальма? І сосна біля неї? А це верба?”, — здивувався Ендрю. — “Куди ж мене в біса занесло?”. Та нещадне сонячне проміння не залишало йому варіантів, треба було йти у затінок.

Коли Ендрю, постійно вгрузаючи у пісок, майже дістався найближчої пальми, йому назустріч прямо з хащів вискочив високий, широкоплечий блондин у сірій військовій формі. На вигляд йому було років 50.

— Hande hoch!¹ — грізно вигукнув він німецькою, виставивши наперед пістолет. — Хто ти? Що ти зі мною зробив? Де я? Кажи, інакше пристрелю — сам Фюрер тобі не допоможе!

— Хей, хей, заспокойся! — Ендрю злякано випростав руки догори, намагаючись відступити, але ледь не впав. “Капець, що тут робить нацист?”, — подумав він, а тоді подав голос: — Я нічого не знаю!

— Та невже? — німець підійшов ближче, притиснувши дуло пістолета до грудей біля нашивки “Охорона”. — Ти намагався завадити пошукам Атлантиди і викрав мене! Може, ти ще й клятий Jude²?

— Атлантиди? Чувак, охолонь! Ти що, з якогось клубу реконструкторів? Я сам не знаю, де я і як тут опинився… — він спробував відступити на крок, та пістолет наче примагнітився до нього. Раптом живіт видав жалісний звук і останній спогад винирнув із пам’яті. — Я був на роботі. Ми новий проєкт скоро запускаємо… Потім синхронізація якась… і ось прокинувся тут…

Обличчя німця стало менш суворим:

— У тебе теж таке є? — він вказав на прямокутник, що висів на шиї в Ендрю, а потім витяг із кишені широких штанів схожий. — Я теж прокинувся… з цим.

Ендрю з подивом опустив голову. Дійсно, на його шиї висіла якась мікросхема з зубчастими краями, розміром із банківську картку.

— Дійсно, я й не помітив через цей бейджик на шиї, — Ендрю торкнувся її, ніби перевіряючи реальність. — Дивись, вони трохи різні. Схоже, ми тут разом застрягли. Я тобі не ворог.

— А ти точно не Jude? — продовжував натиск нацист. — Щось ти вже дуже добре говориш німецькою.

— Німецькою? Я її навіть не знаю. Це ти чомусь говориш українською!

— СС має відповісти нам на це питання, якщо це не якась секретна розробка. Тільки треба знайти місцевого представника.

“СС?”, — питання промайнуло в голові Ендрю. Німець повагався кілька секунд, опустив пістолет та повернув його в кобуру. Доведеними до автоматизму рухами він поправив кітель, виструнчився та різко підняв праву руку:

— Heil Hitler!³ — вигукнув німець. — Будьмо знайомі. Я Ганс Мюллер.

— Я Ендрю Скорюк, — чоловік невпевненим жестом припідняв руку у відповідь.

— Ааа! Слов’янин, — здогадався Ганс. — Ну це краще, ніж єврей. Та вас теж ми скоро захопимо… Але це поки таємниця, — додав він пошепки. — Не кажи, що я розбовкав. А то оберштурмфюрер мене вб’є.

— Українець, — уточнив Ендрю. — Так ти не реконструктор?

— Реконструктор? — німець здійняв одну брову. — Ні, я служу Фюреру в загоні СС! — за мить гордо виголосив він і знову підняв праву руку догори.

“Точно божевільний”, — подумав Ендрю. — “Певно, на станції щось сталося і я втратив свідомість”. Він примружив очі і вщипнув себе за руку. Німець нікуди не дівся. Друга спроба пробудити себе теж не мала жодного успіху.

— Добре…, — почав українець. — Так як ти сюди потрапив?

— Ну я жував шоколадний батончик за столом в райхканцелярії… Не подумай нічого, це був обід, я не байдикував! Потім раптом щось спалахнуло… і я прокинувся з цією штукою на шиї он там, — Ганс показав пальцем кудись углиб хащів, біля сосни. — А тут дивлюсь: якийсь чорнявий йде, огидний, у потертому костюмі. Звісно ж, я й подумав, що ти замаскований єврей.

— Логіка в тебе залізна, я бачу, — іронічно заявив Ендрю. — Чекай… Фюрер, СС, райхканцелярія… А який зараз рік?

— О mein Führer!⁴ 1940-й, що за дивні питання?

“Макітру таки напекло”, — резюмував Ендрю свій потік думок. — “Ну добре, побачимо, куди це мене приведе. Пощастить, якщо до Богом забутого Бурштина”.

— То що будемо робити з… усім цим?

— Треба знайти найближчий радіолокаційний пункт і викликати десантників, — запропонував Ганс.

— Радіолокаційний пункт? На цьому острові? (чи що воно в біса таке?) Давай для початку пошукаємо воду. Я в дитинстві хотів стати рятувальником, дивився на ютюбі кілька відео з виживання.

— Що ти дивився?

— Та забий. Тут має десь бути прісна вода, інакше нам не вижити, в який би Гондурас нас не занесло.

Ганс йшов першим, пробиваючись через колючі хащі то малини з ожиною, то якихось невідомих тропічних рослин, всіляко намагаючись не зіпсувати форму. Що флора, що фауна тут були настільки непоєднуваними, наскільки це взагалі можна уявити: ось чоловіки ледь не розчавили голуба, як за секунду над їхніми головами пролетів какаду, а десь удалині мавпи перегукувались із вовками. Ендрю неквапливо пересувався позаду, уважно роздивляючись все довкола. Від найменшого шелесту його серце скочувалося в п’яти, та він усіляко намагався приховати свій страх від нациста.

— Ти це чуєш? — озвався Ендрю, в черговий раз прислухавшись до вітру.

— Nein⁵, — роздратовано відповів Ганс. Він саме безладно махав руками перед обличчям, намагаючись відігнати від себе надокучливих комах.

— Здається, це там.

Українець різко розвернувся праворуч. Пройшовши кількадесят метрів серед заростей кактусів та алое, чоловіки вийшли на невелику галявину, яку навпіл розтинав вузенький потічок. Ендрю миттю опустився на коліна і почав вмиватися. Німець же дістав флягу, випив її вміст, тоді ретельно помив і наповнив свіжою прохолодною водою.

Раптом ідилію перервали крики. Ганс та Ендрю повернулися і побачили, як із лісу в паніці вибігають двоє — чоловік та жінка.

— Спасітє! Оні нас всєх загризут! — несамовито горлала досить огрядна жінка років 60, одягнута в сірий діловий костюм, що обліплював її безформне тіло. Її чорне з сивиною волосся було зібране в тугий пучок.

Величезними стрибками, зовсім не очікуваними для її фізичної будови і досить вузької спідниці, вона підбігла до ошелешених німця та українця. Та як тільки вона поглянула на Ганса, то заволала з новою силою:

— О нєт, живой фашист! — і спробувала дременути кудись убік, та есесівець схопив її за комір піджака і зупинив.

— Ну тепер точно Jude попалась, — смакуючи кожне слово, промовив Ганс. — Розповідай, що ти з нами зробила?

— Jude? Найн, найн, товаріщ фашист! Я бєлоруска, точнєє руская, Владлєна Едуардовна Ґромова. Я совєтскій чєловєк. СССР, нє Ізраіль.

— СССР? Руская? Mein Freund!⁶ — на цих словах він тричі поцілував перелякану білоруску в обидві щоки, закінчивши це урочистим вигуком “Heil Hitler!”. Поки це тривало, жінка прикидалася мертвою: її очі геть не кліпали, а руки виструнчилися вздовж тулуба.

В цей момент до них підійшов середнього зросту чоловік із таким же пучком чорного волосся на голові. Він все намагався відчепити від свого одягу з дюжину квіток будяка. Синій шовковий халат натякав, що новоприбулий, найімовірніше, був звідкілясь із Азії. “Чорне волосся, очей не видно”, — подумки оцінив його Ендрю. — “Азієць, він і в Африці азієць. Нічого особливого”.

— Владлєна Сяодзе⁷, це лише кілька маленьких мавпочок. Вони б не завдали шкоди, — промовив азієць тонким голосом. Перевівши подих, новоприбулий схилив голову перед незнайомцями. В його рівній поставі читалася не стільки ввічливість, скільки шляхетність. — Мене звати Юй Ліджоу, до ваших послуг. Ви теж потрапили сюди з іншого часу?

— Міст… пан… Юй, — Ендрю нарешті втрутився в навколишній балаган. — Мене звати Ендрю, а це Ганс, — він показав на німця, що з неприхованою зневагою оглядав Владлєну та Юя. — Що ви маєте на увазі “з іншого часу”?

— Сяньшен⁸, у нас у всіх є амулети, — він показав рукою на зелені плати, що висіли на них. — Напевно, ви теж, як і я, невідомо чому прокинулися в цьому місці.

— То ви теж? — перепитав Ганс. — Спалах, головний біль…

— Саме так, — вийшла з заціпеніння Владлєна. — Без жодного сумніву, це все КҐБ, — катеґорично заявила вона.

— КҐБ? Воно ще існує? — здивувався Ендрю.

— Як ви можете, товаришу? — обурилася жінка, — КҐБ є і буде всюди, і вони прислали нас не просто так. Я навіть вас усіх розумію. Точно розробка якась, а ми всередині урядового експерименту.

— Так, зупиніться, — українець обхопив голову руками. — КҐБ, амулети, Фюрер, спалах, інший час… Що за чортівня? Я маю зараз бути на будівництві нового каналу Дністер-Гнила Липа!

— Гнила що? — перепитав Ганс.

— Ось дивіться, — перебив німця Юй. — Я прийшов сюди з Китаю, з 1610 року ери вашої релігії. Владлєна Сяодзе — з 1972-го. Ми безперечно в колесі сансари. Ендрю Сяньшен, Ганс Сяньшен, який рік ви пам’ятаєте перед спалахом?

— 1940-й, Франція…

— Я знаю лише 2026-й… — українець знесилено сів на траву, обхопивши руками коліна. “Що ж це значить? Це якийсь науковий експеримент?”, — на його губах з’явилася божевільна посмішка і він почав реготати, як шизофренік. — Нам не по дорозі.

— Ендрю, а в ваш час комунізм вже настав? — зупинила його Владлєна.

— А ну не верзи дурниць, Mein Freund! Комунізм у неї настав, — обурився Ганс. — Фюрер цього не допустить, бо ми є майбутнє, — зверхньо додав він.

— Припиніть мене так називати, — жінка з неприхованим побоюванням подивилася з-під лоба на височенного німця. — Комуніст фашисту нє товаріщь!

— Ой там! Як Польщу ділити та в Бресті разом марширувати, так “товаріщ”, — перекривляв її військовий. — А як перед іншими зізнатись, так одразу в кущі. Це жалюгідно, між іншим.

— Ах ти ж хам! Інфантіл! — обурено залепетала Владлєна.

Ендрю різко підвівся та показав обидвома руками жест “Стоп”.

— Значить так, дурдом, — намагаючись зупинити власний істеричний сміх, звернувся він до німця, білоруски та китайця. — Сподіваюсь, що я просто гепнувся головою і у відключці.

— Але якщо це колесо сансари, то без випробувань духу ми не переродимося в інших тілах, — припустив Юй.

— Звідки ви знаєте про наші досліди? — очі Ганса округлилися від здивування.

— Або це КҐБ, — безапеляційно випалила Владлєна.

— Вірте і далі в свою маячню, — відмахнувся Ендрю.

— Що б це не було, я бачив поселення неподалік, — сказав Юй. — Якраз перед тим, як зустрів Владлєну і вона почала втікати від зграї мавп.

— Чого ж ти мовчав? Там має бути радіолокаційний пункт, ми викличемо десантників, — зрадів Ганс.

— Біс з вами! Пограємо у цю гру, — погодився українець.

— Мене й перший раз здивувало, що нікого не видно, — винувато промовив Юй, тримаючись позаду всього товариства.

Вийшовши з пальмово-соснового лісу, вони дійсно опинилися біля невеликого селища. Воно складалося лише з десятка одноповерхових цегляних та дерев’яних будинків, порослих мохом та обвитих плющем, наче десь у глибинці Англії. Пройшовши повз декілька жител, мандрівники опинилися на невеликій круглій площі з колодязем посередині. На ній розміщувалися вози та прилавки з продуктами, але за ними — жодної живої душі.

— Hande hoch! — крикнув Ганс на все горло. — Хто б тут не був: іменем Фюрера, ці будинки і їжа тепер належать Райху!

— Це ми ще побачимо. Союз має більше прав на них, вони ж виглядають ісконно рускімі ізбами. От мій колега-історик в Мінському університеті…

— Та не кричіть ви так, — перервав їх Ендрю. — Ви не читали Кінга? Порожні поселення нічого хорошого не віщують.

— Ну хоч хтось тут має розум у голові, — посміхнулася йому Владлєна, але одразу відволіклася на прилавки з їжею. — Селище здається покинутим, але харчі на диво свіжі і смачні. Ніколи не бачила стільки, навіть коли була у відрядженні в Москві, — “совєтскій чєловєк” вже стояла біля одного з прилавків і в обидві щоки наминала булку з ковбасою, заїдаючи яблуком. — Хіба що ковбаса на сонці трохи підгуляла. Та чомусь все одно смачніша за ту, що я дістаю по блату.

— Якось французи схожим нас годували. Так скрутило тоді… — почав було Ганс.

— Їж, поки дають, — буркнув Ендрю, шлунок якого, нарешті, дочекався хоч якогось обіду.

— Ще б знайти катлєтку в тісті, — облизуючись, бубоніла Владлєна.

Раптом спільне чавкання перервав глухий гуркіт, що донісся із найближчої будівлі.

— Здається, там хтось є, — Юй показав рукою на деревʼяний будинок зі скосим дахом та написом “Таверна”. У вікні ледь помітно мерехтіло світло.

— Можливо, там знають більше про це місце, — витираючи рукавом рот, сказав Ендрю.

— А можна я залишуся на свіжому повітрі? — знову озвався китаєць, коли четвірка підійшла до дверей. — Голова сильно розболілася.

— Як хочеш, ми покличемо, — погодився Ендрю.

Двоє чоловіків та жінка увійшли до просторої зали “Таверни”, в якій хаотично були розставлені кілька невеликих круглих столиків із табуретками. В іншому кінці, за шинквасом, не було нікого. На шафі позаду стояло кілька бочок. Ганс впевненим військовим кроком попрямував прямо до стійки.

— Heil Hitler! Хто тут є? — крикнув він стіні з бочками. Замість відповіді почулося лише легке хропіння. Ганс подивився в бік, звідки долинав звук. За столом у кутку приміщення сидів бородатий чоловік у брудному одязі. Точніше — лежав обличчям на столі, оточений добрими двома десятками порожніх та повних деревʼяних кухлів.

Ганс рушив першим та спробував розбудити його. Ендрю з Владлєною переглянулись — і теж обережно підійшли. Нацист торкнувся плеча сплячого чоловіка, та той лише хрюкнув у відповідь. Тоді він потряс його сильніше. Бородань злякано підірвався, розмахуючи руками, та знову впав на стілець. Ледве розплющивши набряклі від безмірного споживання алкоголю, червоні очі, він прохрипів:

— Ого! Новеньких… гик… нарешті, гик… прислали?

— Я Ендрю, а це Ганс і Владлєна, — українець махнув рукою на супутників. — Ми хочемо дістатися додому.

— Додому? — гучно розсміявся бородань, продовжуючи періодично гикати. — То нащо ви приперлися сюди?

— Якби ж ми хотіли! — буркнула Владлєна, з огидою торкаючись до брудного шинквасу. — Всі отямилися серед лісу і чомусь думаємо, що живемо в різному часі…

— То ви в Ков… гик… Ковчегу. Тут збираються світи. Скільки їх там, два, три чи десять… вже не пам’ятаю… Збираються тут, говорять зрозумілими мовами… — він знову почав моститися на стіл.

— Що це за маячня? Які кілька світів? Це антинауково, — обурилася Владлєна, звівши погляд на завсідника бару.

— Як і твій комунізм! Ти про Айнштайна не чула, розумнице? — насміхався з неї Ганс. — А ти хто взагалі такий? Jude? — тепер німець звернувся до пияка.

— Jude? А хто ж іще! — бородань підняв голову та ткнув вказівним пальцем у стільницю. — Я тут живу. Один… уже без дружини і дітей… — він знову голосно гикнув і раптом розплакався. — Назавжди один над усіма світами… Хіба що ще викликав… гик…

— Та це якийсь місцевий філософ, я зустрічав таких — вони нічого не знають, — зневажливо відрізав німець, поклавши руку на пістолет, що стирчав із кобури.

— Я спочатку думала, що він із КҐБ, але хіба там можуть так пити? Хіба що начальство… — розмірковувала Владлєна, міряючи кроками приміщення. — А ви, напевно, не пʼєте взагалі, так? — криво посміхнувшись, вона звернулася вже до Ендрю. Але тут же перечепилася об стілець на підлозі і ледь не впала на порожній стіл перед собою.

— Чекайте! — озвався українець, проігнорувавши жінку. Він підстрибнув на руках і всівся прямо на барну стійку. — Припустімо, ви кажете правду і це справді “Ковчег”. Але як нам звідси вибратися?

— А чому я маю вам… гик… казати? — у напівдрімоті пробурмотів пияк.

— Ах ти ж падло неарійське! — Ганс миттю опинився біля бороданя та приставив йому пістолет до горла. — Кажи, а то пристрелю!

Чоловік за столом так розреготався, що ледве не вдавився власною слиною.

— Та вбивай, я все одно не помру, — від надривного сміху пияк знову скотився в плач. Але вже за кілька секунд утихомирився і поглянув на присутніх, розплющивши очі так широко, як тільки міг. — Або допоможіть мені випити це пиво. А то гріється, я щось забагато поналивав… Взагалі-то я більше люблю вино…

Мандрівники чи то у часі, чи то у просторі переглянулися. Здивовані такою вимогою, вони деякий час мовчали, втупившись один в одного. Кожен чекав, хто ж проявить ініціативу. Владлєна винувато опустила очі в підлогу, Ендрю теж вагався.

— Напевно, це і є випробування духу, про яке говорив той жовторотий, — зітхнув Ганс. Він рішуче підсунув до себе табурет і сів напроти бороданя. Владлєна непевним кроком підійшла і зібралася зробити те саме.

— Пішла геть, — зупинив її німець. — А то пристрелю на місці. З комуністом можна робити все що завгодно, тільки не пити разом пиво. Тим паче з жінкою.

Білоруска тремтячими руками відсунула табурет назад. Ганс взяв до рук кухоль та залпом спорожнив його. Така ж доля спіткала і другий, і третій,… і дев’ятий… Німець пив пиво, наче воду. Залишився ще один. Він трохи повагався, але все такою ж міцною рукою підняв його і перехилив. Владлєна та Ендрю спостерігали за ним, роззявивши роти.

— А тепер кажи, як нам вибратися з цього твого Ковчегу, — без жодного натяку на сп’яніння вимагав нацист.

— Ой, а ти що… гик… нічого не залишив мені? А поговорити…

— Кажи давай, — Ганс щосили грюкнув кулаком по столу, два порожні кухлі перевернулися та впали на підлогу, закотившись під стіл.

— Добре, добре, — капітулював бородань. Тремтливою рукою він показав собі за спину. — Йдете туди, там є озеро. А на його березі є той… гик… що всім керує. Звідти можна повернутися у світ… або ні, бо я ніколи цього не робив. Треба, щоб усі одночасно це зробили, а то не спрацює… Якщо у вас не золота плата, звісно, — чоловік знову почав ридати. — А ще стережіться, нічого не переписуйте і… гик… не натрапте на…

Та його вже ніхто не слухав. Зрозумівши, куди прямувати далі, товариство хутко покинуло таверну. Юй стояв біля прилавків і набирав харчі в поділ халата. Вже за хвилину мандрівники покинули поселення в напрямку, який їм вказав перший ліпший алкоголік із місцевого бару.

Пияк не збрехав. Трохи менш ніж за кілометр від селища, Ендрю, Ганс, Владлєна та Юй вийшли на берег озера. Вечоріло, вода була дуже спокійною і віяло приємною прохолодою.

— Ну і де цей центр? — запитала жінка, розводячи руками.

Її супутники вдивлялися на всі боки, але ніхто нічого не помітив. Сонце вже майже сіло і видимість була дуже поганою, а озеро — досить великим, щоби швидко його обійти. Владлєна нахилилася над водою, пильно роздивляючись спокійне плесо. Ганс, змахнувши краплини поту з лоба, дістав флягу і зробив кілька ковтків. Тим часом Юй зняв халат — під ним була коротка шовкова туніка блідо-жовтого кольору — і акуратно поклав долі тканину разом із харчами, що ніс. Тоді мовчки приліг на пісок, втомлено заплющивши очі.

— Напевно, треба дочекатися ранку, — запропонував Ендрю. — Розіб’ємо табір. Ці колоди стануть нам за стільці, — показав він на кілька стовбурів із вигнилою серцевиною, що валялися під ногами. А тоді махнув рукою у напрямку лісу. — Сподіваюсь, поруч немає хижих звірів. Біля моря я чув вовків.

— Тут є вовки? — перелякалася Владлєна і підбігла до них.

— Не хвилюйся, комуністи їм не до смаку, — в’їдливо зауважив німець.

— Досить наді мною знущатися, фашисте! Я викладаю марксізм-лєнінізм в університеті і не буду терпіти такого. Елітна спеціальність, між іншим.

— Ну тоді ясно, що ти нічого не знаєш про Айнштайна. Про нього ж Лєнін не писав. А якщо ти вже з університету, то мала би знати, що я не фашист, а нацист! — Ганс тицьнув пальцем їй у кінчик носа. — І пишаюся цим. Heil Hitler!

Раптом Владлєна зігнулася, схопившись за живіт. Наступної миті жінка вже присіла, ще сильніше скорчившись від болю.

— Владлєна Сяодзе, що з вами? — китаєць вскочив на ноги та підбіг до неї.

— Щось живіт скрутило, наче переїла. Це все ковбаса. Імпортна, напевно…

— О ні! Йди краще одразу в кущі, — наказав Ганс, а потім дістав із кишені папір, скручений у кілька разів, і протягнув його викладачці марксізму-лєнінізму.

— Що це? — запитала Владлєна.

— Туалетний папір. Трохи жорсткий, правда, армійський, але хоч якийсь. Я ніколи нікуди не йду без шматка, всяке буває в нашому віці… Ну ти розумієш… — німець стишив голос.

— Ні, не розумію. Не знала, що таке є… — промимрила жінка, кивнувши погляд на папір.

— Ти смієшся з мене? Ти ж ніби з 1972-го! Чим ви там підтираєтесь?

— Ну книжками, газетою “Правда”, — Владлєна явно не розуміла, чому тут дивуватися.

— О mein Führer! Уявити не можу, що совєти досі підтираються книжками. Та краще б ви їх в купу скинули та спалили! І нам ще кажуть, що расова теорія не має сенсу, — останню фразу він пробубнів уже собі під ніс.

Владлєна схопила папір та зникла у кущах. Ендрю тим часом зібрав хмиз та розпалив багаття, акуратно розклавши дрова у вигляді будиночку. Ніби він енергоблок будував, а не вогнище. Юй, завбачливо викинувши ковбасу в озеро, розклав кожному порцію їжі на великих листках, що мали слугувати за тарілки. Табір розташували за кілька метрів від води, прямо під пальмою, яка підпирала височенну смереку. В іншу рослину, квітки якої нагадували невеликі мисочки, вдалося набрати води з озера. Вона виявилася цілком придатною для пиття.

Втомлена четвірка вечеряла мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими репліками. Вже за годину після їхнього прибуття сонце остаточно сіло за обрій і місцевість поринула у темряву. Полум’я багаття слугувало єдиним джерелом світла в цьому невідомому, химерному світі.

“Що я взагалі тут роблю? Ще вранці я просто прокинувся в орендованій кімнаті того смердючого містечка, а тепер гуляю джунглями, незрозуміло де. Чому я?”, — думки в голові Ендрю не вгавали, не даючи йому заснути. Він поглянув на своїх супутників: Ганс та Юй безтурботно спали, Владлєна ж крутилася з боку на бік і постійно охала. Після чергового “ох” жінка підвелася і тихо підійшла до українця.

— Слухай, ти ж комуніст, правда? — запитала вона пошепки, всідаючись так близько до чоловіка, що їхні плечі торкнулись одне одного.

— Чого б це? — Ендрю відсахнувся, відсуваючись на комфортну для себе відстань, та Владлєна проігнорувала його спробу встановити особисті кордони.

— Бо за ним майбутнє. Я, між іншим, теж каналами цікавлюся. По Біломору три книги написала, — продовжувала напирати на нього викладачка університету. — Ти такий молодий. Напевно, ще вчишся десь?

— Ви хіба не марксізмом-лєнінізмом займаєтесь?

— І ним теж. Нам треба позбутися цього фашиста. Ходімо туди, де нам ніхто не заважатиме… — її дихання поважчало, стало частішим, — …обговоримо деталі плану.

— Гей, нікуди я з тобою не піду! — Ендрю здалося, що він запротестував достатньо голосно, але Ганс, гучно хропучи, лише розвернувся.

— Коли ми розповімо КҐБ, нам обов’язково героїв вручать, — очі Владлєни загорілися, вона поклала теплу липку долоню на коліно Ендрю, — на церемонії в самому Кремлі.

— Припини! — українець відкинув її руку та вскочив на ноги. — Ти мені взагалі в матері годишся!

Навіть у темряві Ендрю міг бачити, як зморшкувате обличчя викладачки університету стало червоним від злості. Вона підвелася, замахнулася і вліпила йому такого потужного ляпаса, що в його обличчі спалахнуло кілька наднових.

— Хам! Інфантіл! — лютувала Владлєна. Ганс та Юй почали продирати очі. — Ти не справжній комуніст! Ось дістануся до Мінська і обов’язково повідомлю про тебе, кому треба, — пригрозила “совєтскій чєловєк”. — Щоби ти знав, мені лише 35!

— Комунізм не щадить нікого, — промимрив Ганс, перевертаючись на інший бік.

Владлєна попрямувала до озера, вгрузаючи потертими туфлями на низьких підборах у пісок. Та вже за кілька секунд вона несамовито заволала, тікаючи назад у бік смереково-пальмового лісу. Жінка відчайдушно намагалася щось сказати, але змогла лише гепнутися на свою немаленьку дупу та махати рукою у напрямку води. Ганс та Юй підірвалися від лементу. За кілька секунд у світлі вогнища показалася голова крокодила. Владлєна щосили намагалася відповзти до лісу. Німець схопився за пістолет. Ендрю застиг на місці, як вкопаний.

Ганс вистрілив, перша куля лише поранила рептилію і крокодил ще більше розлютився.

— О mein Führer, заклинило! — кричав німець, марно намагаючись натиснути на ґачок удруге. — Кинь йому щось у пащеку, Ендрю!

Та Ендрю заціпенів. Страх повністю паралізував його. Раптом Юй знайшов досить великий камінь і вправним кидком поцілив крокодилові прямо в праве око. Це дезорієнтувало рептилію буквально на секунду, але цього вистачило, щоби Ганс вистрілив знову. Він влучив прямісінько між очей. Крокодил кілька разів в агонії сіпнув хвостом і вже за мить заспокоївся.

Зітхнувши, Ганс присів на землю, дістав із кишені мідний портсигар і закурив цигарку. До нього, важко дихаючи, підсіла Владлєна. Юй у цей час зацікавлено роздивлявся хижака.

— М-можна мені теж? — запитала білоруска, показуючи на сигарету, з кінчика якої ліниво здіймався білий дим.

— На вже, може, вспокоїшся так верещати, — Ганс простягнув їй одну і допоміг запалити. Тремтливими губами Владлєна кілька разів жадібно затягнулася. На третій раз вона почала кашляти. Ганс вдарив її по спині.

— Ви хоч і фашист…

— Заради фюрера, — перервав жінку німець, — я нацист!

— У будь-якому випадку, ви врятували мені життя, — Владлєна підвела на нього погляд.

— Та невже? — іронічно скривився Ганс.

— І чоловік такий гарний, — білоруска посміхнулася.

Ганса скривило ще сильніше, тепер вже від відрази. Він підвівся і гукнув до Ендрю:

— Гей, давай відтягнемо цього крокодила подалі від вогнища. Він мене напрягає, — німець глянув на Владлєну, що посміхалась йому жовтими зубами, а тоді кивнув на мертву рептилію. Ендрю перелякано подивився на нього та, зрештою, знайшов у собі сили, щоби підвестися. Вони взялися вдвох за хвіст і мало-помалу відсунули тушу на кілька метрів убік.

— Слухай, ти дуже класно з ним впорався, — затинаючись, почав розмову Ендрю, але німець не відреагував. — Напевно, його принадило багаття, я бачив таке на ютюбі.

— А яєць не видавали там, на твоєму тюбі? — гаркнув Ганс у відповідь. Українець нічого не відповів.

Переживши неочікувану атаку, мандрівники вирішили до ранку встановити чатування. Спочатку на варті стояв Ганс, потім Ендрю, тоді вже Юй і Владлєна. Та далі ніч минула спокійно. Лише іноді до табору долинало вовче виття.

Як тільки розвиднілося, мандрівники вирушили берегом. Юй запропонував йти босими, щоби легше було пересуватися пляжем, із чим усі погодились. Погода була ясною, та стало відчутно холодніше. Коли вони вирушили, здійнявся сильний вітер, що здіймав піщинки їм прямо в очі, від чого вони постійно сльозилися та боліли. Це ще більше уповільнило хід, але на щастя озеро виявилося не настільки великим, як здалося ввечері. Вже за якісь дві-три години вони опинилися на протилежній стороні. Та поки нічого з побаченого по дорозі не нагадувало “центр керування”. Вітер нагнав хмари, які поступово затулили сонце.

— Може, той алкаш Jude нам збрехав? От я до нього доберусь!

— Ні, Сяньшен, це має бути десь поруч, — озвався Юй.

— Звідки ти такий впевнений? — запитав німець. Китаєць не відповів, лише відвів погляд убік.

За кількасот метрів берег став вужчим. До нього впритул наблизився ліс. Несподівано для всіх між двома пальмами, вглиб джунглів, йшла досить добре протоптана стежина. В цей момент раптово стих вітер і почав падати сніг.

— Я вже нічому не дивуюсь, — сказав Ендрю. — Напевно, треба йти туди.

Ганс і Владлєна лише знизали плечима, Юй посміхнувся. “Щось тут не так, але вибору, схоже, немає”, — подумав українець. Четвірка заглибилася в ліс і вже за кілька метрів вийшла на невелику галявину, посеред якої стояла маленька дерев’яна хата, схожа радше на сарай.

— І це центр керування цим… Ковчегом? — обурилася Владлєна. — Сільський туалет якийсь.

— Звісно, кому ж іще розбиратися в туалетних справах, — розреготався Ганс, — як не чєловєку з СССР, де половина людей серуть під деревами, підтираючись книжками.

— Хто тобі таке наплів? — обурилася жінка, ніби забувши про вечірню “пригоду”.

— У СС гарні аналітики. А ще одна викладачка марксізму-лєнінізму не може втриматися перед простроченою ковбасою.

— Може, ми нарешті подивимося, що там? — не витримав Ендрю.

— Ja-ja⁹, mein “вчеплюсь-від-страху-в-дровеняку” Führer, — зіронізував німець.

Ендрю зачепив коментар Ганса. Він тут же, не дивлячись під ноги, ринувся в будку й ледь не звалився в підземний прохід, який розташовувався одразу за дверима сараю. Під землю вели бетонні сходи, гарно освітлені люмінесцентними лампами, що сильно контрастувало з напіврозваленою будівлею та всім світом навколо. Він почав обережно спускатися, інші рушили слідом за цим. Пройшовши зо два десятки сходів, четвірка вийшла в довгий тісний коридор, який, наче пандус, поступово спускався все далі під землю.

Коридор закінчився масивними металевими дверима. На них вже дещо облупленою фарбою були нанесені три вертикальні смуги, що разом утворювали щось схоже на римську цифру “ІІІ”. Ендрю спробував потягнути за довгу горизонтальну ручку на дверях, потім натиснути, але вони не зсунулися ні на міліметр. Тоді спробував Ганс, та двері лише трохи заскрипіли.

— Може, ви вдвох спробуєте? — запропонувала Владлєна.

— Ти диви, а таки щось шурупаєш, — посміхнувся Ганс. На обличчі жінки зʼявився румʼянець.

Чоловіки навалилися на двері. Металевий скрип роздався по всьому коридору, двері спочатку ніби почали рухатися, але вже за секунду повернулися назад.

— А, може, треба натиснути цей важіль? — запропонував китаєць, показуючи на товсту метрову палицю, що стирчала прямісінько з підлоги. Він підійшов до нього і з легкістю перевів в інше положення. Двері заскрипіли, з них посипалася пилюка, але, врешті, вони повільно відчинилися.

— З 17 сторіччя кажеш? — запитав Ганс.

— Китайська цивілізація завжди була попереду, — посміхнувся Юй.

Перед четвіркою відкрилася величезна простора кімната, стіни якої були рясно вкриті вертикальними трубами, що мерехтіли блакитним і зеленим сяйвом. Від дверей починався металевий місток із поручнями. Приблизно за 20 метрів він закінчувався невеликою платформою з трьома електронними панелями та кріслами біля них. На задніх стінках крісел можна було побачити кольорові зображення голубів.

— О Лєнін! — вигукнула Владлєна, відсахнувшись від перил. — Підлоги взагалі не видно!

Двоє чоловіків та жінка швидко попрямували до платформи, Юй тихенько йшов за ними. Опинившись всередині величезної кімнати, Ганс і Владлєна захоплено оглядалися довкола.

— О mein Führer! Про таку штуку я навіть не чув. Може, це той реактор на новітньому паливі, який давно розробляли в Ганновері.

— Та ні, це тільки КҐБ могло створити, — рішуче парирувала жінка. — Ці труби наче великі дроти, — додала вона. — Напевно, завдяки цій машині вони все знають…

— Ви тільки уявіть, який потенціал у цієї штуки! Можна не одну Антлантиду знайти, — продовжив Ганс.

— І Гіперборею! — підтримала його Владлєна.

— І збудувати там прекрасний новий світ! — прокричали вони в один голос і поглянули одне одному у вічі. На обличчі обох читалося непідробне щастя і вони щиро посміхнулися.

— Досить витріщатися! Треба зрозуміти, як ці комп’ютери працюють, — сказав Ендрю, поки комуністка разом із нацистом обмінювалися враженнями. — Мені ще реальний канал будувати, а не ваші оці казки слухати!

В брудній від піску формі охоронця він підійшов до однієї із панелей. Там було кілька непідписаних кнопок, екранів, на яких то загоралися, то затухали окремі пікселі. Внизу праворуч було написано “Ной-3000”. Прямо над написом розміщувалося кілька слотів, як для картки пам’яті. Один із них був більшим за інші.

— Так ось для чого наші схеми, — осінило українця. — Але чекайте, чому лише три комп’ютера… — холодне металеве дуло пістолета, що приставили до його шиї, не дало Ендрю закінчити думку.

— Який же ви молодець, Ендрю Сяньшен, — прямо за його спиною пролунав тонкий голос Юя. — А тепер відійди геть від панелі.

Серце Ендрю різко провалилось у п’яти. Він повернувся, побачивши на шиї китайця свою мікросхему. Німець та білоруска випали зі свого трансу. Ганс миттєво опустив руку до кобури, але там було порожньо.

— Що відбувається? — перелякано крикнула жінка. Її гулька волосся на голові повільно почала розкручуватися.

— Ану, віддай мій пістолет, китайцю! Чи хто ти взагалі такий? — гаркнув Ганс та рушив до нього.

— Ще один крок і ти більше ніколи не повернешся до свого Фюрера, — Юй на мить перевів пістолет на німця, той зупинився.— Зараз же сідайте обидва у крісла і пристебніться.

Владлєну не довелося довго вмовляти. Вона першою застрибнула в крісло і пристібнула пасок, як в автобусі. Ганс спробував щось сказати, та арґумент сили цього разу був не на його стороні. Неохоче, з підтоптаною гордістю, нацист наслідував приклад комуністки.

— Відходь ще далі, — наказав Юй, не зводячи приціл із Ендрю. Той зробив кілька кроків назад, у напрямку дверей. Китаєць обережно підійшов спочатку до панелі німця, потім білоруски і натиснув одну і ту ж кнопку. Ремені клацнули. — Тепер ви йому не допоможете.

Ганс спробував від’єднати себе від крісла, але марно — замок був занадто міцним. Тоді він витягнув руку, щоб натиснути кнопку, але крісло стояло задалеко від панелі. Юй підійшов до українця:

— Ще далі, — сказав він своїм тонким голосом. — Ти залишаєшся тут. Можеш приєднатися до того недоумка в таверні. Він тобі розповість про роботу.

— Роботу? Давай поговоримо, виберемося звідси разом…

— Паралельних світів лише три, активувати треба лише три панелі, тому ти зайвий, — нервово заперечив Юй. — Чотириста років минуло відтоді, як мене викликали сюди, щоби виправити усе. І ось, нарешті, я підготувався для того, щоби повернутися і власноруч керувати оновленням Землі! — Юй підняв руки, щоби додати своїм словам ваги.

— Ти божевільний, що вирішив гратися у Бога! — вигукнув Ендрю.

— Та невже? — китаєць здивовано підвів брову і, не зводячи погляду з українця, звернувся до решти: — А хіба я один такий? Ти, німцю, хіба не вдаєш із себе вищого, коли намагаєшся віднайти втрачений континент для цілей однієї раси? Чи ти, білоруско, коли вливаєш у дитячі мізки маячню, щоби створити нову людину в імʼя ідеології?

— Я не роблю такого, — заперечив Ендрю. — І взагалі я поза будь-якою ідеологією.

Ганс марно намагався розірвати ремені, супроводжуючи процес відбірною німецькою лайкою. Цих слів ніхто не розумів.

— Та це немає значення, — заявив китаєць, дістаючи з-під правої поли халата невеликий предмет, схожий на картку пам’яті. — Невдовзі світ стане таким, яким я його захочу зробити. Після синхронізації, — Юй розсміявся. — Світи однакові, і тепер усі дороги вестимуть тільки в Китай. Мій Китай. Велику імперію! Таку, яку мав легендарний Юй Великий! Це так, тобі для інформації, щоби було про що подумати. Ти ж тут навічно, — чоловік замахнувся і вдарив противника прикладом пістолета по голові. Українець важко впав на металевий місток.

Голова страшенно боліла. Ендрю спробував відкрити очі, але щось сліпило його. “Ох і марево! Напевно, я впав із оглядового майданчика енергоблоку”, — перше, що подумав він, коли усвідомив, що був босий. — “Стоп… і підлога мала би бути бетонною… Це метал?”. Він почув голоси: спочатку ніби вдалині, але поступово вони наближалися.

— Я знайду тебе і пристрелю своїми руками, не встигнеш і Heil Hitler вигукнути, — погрожував один із них із чітким німецьким акцентом.

— А я здам тебе у відповідні органи, — верещала жінка.

— Не хвилюйтеся. Ви ще здивуєтеся, коли побачите новий світ, — багатообіцяюче відповідав їм тонкий чоловічий голос.

Ендрю привідкрив одне око, і поступово зір почав повертатися. Він лежав на металевому містку посеред зали з мерехтливими трубами, як і кілька миттєвостей тому. Попереду була вже знайома платформа з трьома панелями. Ліворуч сидів Ганс, посередині Владлєна, а праворуч Юй щось натискав. “То це все насправді?”

Перед панелями з’явився напис і цифри: “До переміщення і синхронізації реальностей: “01:00”, “00:59”, “00:58”…”.

Голова все ще розколювалася, та Ендрю таки вдалося підвестися. Непевним кроком він попрямував до платформи. Ноги підкошувалися та запліталися. “Так не буде! Моє життя ти не вкрадеш!”, — його ніздрі роздулися, а погляд випромінював рішучість.

Він зупинив китайця саме тоді, коли той намагався закріпити свій ремінь безпеки. Ендрю відсунув його руку, Юй спробував схопити зброю, яку поклав поруч із собою на сидіння, та пістолет зрадливо не втримався в руці і з добрячим гуркотом упав на підлогу. “00:27”, “00:26”… Ендрю спробував витягти худощавого суперника з крісла, проте Юй пручався з надзвичайною силою. “00:19”, “00:18”… Владлєна намагалася дотягнутися до китайця і допомогти (правда, невідомо кому), але її руки виявилися закороткими.

— Давай, українцю! — вигукнув Ганс. — Ти ще маєш час!

Юй вкусив Ендрю за руку, й той аж відскочив на крок від несподіванки. Пульсуючий біль у голові посилювався, в очах знову почало темніти.

“Тільки не зараз”, — Ендрю спробував зібрати останні сили. “00:12”, “00:11”… Він різко схопив Юя за плече та одним сильним ривком скинув китайця з крісла. Краєм ока українець побачив, як той покотився в напрямку провалля, а тоді вилетів у широкий проміжок між поручнями, відчайдушно намагаючись схопитись за них. “00:07”, “00:06”… Чоловік вскочив у крісло і застібнув ремінь. І тут його око впало на невеличку картку пам’яті, якою Юй намагався переписати світи. Він спробував дотягнутися, але сидіння стояло задалеко. “00:04”, “00:03”… Ендрю відклацнув свій ремінь, кинувся до панелі і витяг флешку. “00:02”, “00:01”… В останню секунду він упав назад у крісло, міцно вхопившись за бильця обома руками.

“Реалізую переміщення і синхронізацію… Щасливого майбутнього! Ной-3000”. Українець відчув легкий поштовх, а потім все залилось яскравим білим світлом.

Голова боліла ще більше. Ендрю, лежачи на якійсь поверхні, спробував відкрити очі, та повіки, здавалося, налилися свинцем. Він помацав підлогу. “Бетон”, — майнула здогадка. Від радості очі миттю втратили важкість і розкрилися. Чоловік підскочив.

Його одразу хтось підхопив, допомагаючи втримати рівновагу. Ендрю оглянувся — його обступили з десяток чоловіків у касках. Без сумніву, він знаходився у приміщенні енергоблоку № 13 Бурштинської теплової електростанції.

— Як ви, Андрію Вікторовичу? — запитав його чоловік у помʼятій синій сорочці з закоченими рукавами. — Ви так різко хрьопнулися.

— Синхронізація минула, значить? — Ендрю злякано оглядав присутніх.

— Та що то за синхронізація, ви можете пояснити?

— Який сьогодні день? Який рік?

— 12 грудня 2026 року, так само, як і вранці…

— Слава Богу! — Ендрю вперше в житті перехрестився.

— Амінь, — хором відповіли йому чоловіки і теж осінили себе хрестом.

“Щось тут не так”, — подумав Ендрю, — “Чому я босий?”.

Раптом до них долинув страшенний рев, як від потужного автомобіля, а після цього у приміщення, з вигуками, буквально влетіло з пів сотні чоловіків та жінок у повному бойовому обмундируванні й зі зброєю на плечах. Вони засліпили очі всіх присутніх ліхтариками, тож роздивитися новоприбулих було складно.

Озброєні люди оточили робітників і наказали усім лягти на підлогу. Ендрю зробив це одним із перших. Та коли новоприбулі скрутили робітників станції і відтягли вбік, він зрозумів, що залишився лежати геть один. Вояки вимкнули ліхтарики — тепер він міг бачити їхні очі. Без сумніву, вони були азійцями. “Невже мою оборудку на станції викрили?”, — подумав Ендрю. Та військові підійшли ближче, опустилися на коліна і низько вклонилися.

— Хуанді́ ¹⁰, Сину Неба! — благоговійно залепетали вони. — Пробачте, що не догледіли. Ми клянемося знайти того, хто викрав Вас і привіз у цю віддалену провінцію Імперії!

Ендрю здивовано кліпнув очима. Він пообіцяв собі вже нічому сьогодні не дивуватися, але надіявся, що всі несподіванки залишилися вже позаду.