Ковчег, нацисти і туалетний папір

І. Синхронізація

— ЗАКРИЙТЕ СТАНЦІЮ! — ДЕРЛИ горло одні.
— Врятуйте Бурштин! — репетували другі.
— Ми проти затоплення! — лементували треті.
— Зупиніть будівництво каналу! — галасували інші.

Ендрю, у формі з написом “Охорона” та бейджиком на шиї, стояв на імпровізованій сцені з палет і дивився на різношерстий крикливий натовп із двох сотень людей із плакатами, тихенько посміхаючись у чорні густі вуса та коротку бороду. Поправивши на носі сонцезахисні окуляри, він ще раз підняв кулак із мікрофоном угору, викликавши нову хвилю обурливих вигуків.

Протестувальники, що зібралися навпроти Бурштинської теплової електростанції, перекрили дорогу для автомобілів. Водії не скупилися на добірну лайку на адресу натовпу, рясно приправляючи її сигналами клаксонів — від низьких ревів вантажівок до пискливих, аж до огиди, вересків малолітражок.

На територію електростанції якраз заїхав поїзд із десятками жовтих цистерн, на яких було написано “SYNTHETIC OIL”. Шипіння тепловоза було майже нечутним на фоні перманентного шуму від “виверження” диму. Він виривався з трьох труб, розміром із Ейфелеву вежу, верхівки яких губилися в густому тумані. Дихати біля станції й раніше було важко, а зараз, коли вона працювала на повну потужність після зупинки Хмельницької атомки, стало ще гірше. Усе це через побоювання удару ракети з території Росії, де вже другий рік тривала громадянська різанина. За 100 метрів від автобусної зупинки, біля якої стовбичили Ендрю та протестувальники, без упину працювали три будівельні крани та десяток екскаваторів, гігантські ковші яких із кожним рухом усе глибше закопувалися в землю.

Ендрю спустився з палет і під гучні овації протестувальників швидко сів у машину і вже за мить зник у тумані. Проїхавши 100 метрів, чоловік звернув на ґрунтовку, що вела назад. Оминувши затор технічною дорогою вздовж “Бурштинського моря” (так місцеві прозвали ставок-охолоджувач теплової електростанції), Ендрю зупинився біля входу у сіру бетонну коробку, на якій чорною фарбою були охайно виведені цифри “13”. Зайшовши всередину, він одразу потрапив до машинної зали, де з десяток робітників у помаранчевих касках спостерігали, як інші завершували підʼєднувати металеві труби до велетенського генератора.

Раптом у машинній залі роздався низький чоловічий голос, що повільно промовив: “Синхронізацію розпочато”. Ніхто не звернув на нього уваги.

Ендрю підійшов ближче.

— Ну що, як просувається будівництво майбутнього? — запитав він у чоловіка в синій пом’ятій сорочці та джинсах, який міцно підпирав руками власні боки.
— А ви ото шо таке і якого швендяєте на майданчику? — гаркнув той.
— Та це ж я, — Ендрю зняв окуляри та усміхнувся.
— Тьху! Вибачте, Андрію Вікторовичу, не пізнав вас із вусами і бородою, — робітник поправив каску. А тоді показав рукою на форму та бейджик і засміявся. — Директор сьогодні за охоронця?
— Ой, точно, — Ендрю поглянув на своє відображення в телефоні, обережно відклеїв накладну рослинність із обличчя й кинув її на долівку.
— За місяць ми будемо готові відкривати шлюзи й наповнювати нове Бурштинське море, — відзвітував робітник. — Але ж ви досі не вирішили проблему із відселенням міста…
— Не парся, — махнув рукою Ендрю. — Поки я відволікаю їх цими мітинґами, в уряді приймуть все, що нам треба, — посміхнувся. — Обіцяю, ми затопимо тут усе і всіх, хто не захоче переїжджати. І крокодилів запустимо.
— А нашо крокодилів?
— Ну їх всі бояться, — Ендрю знизав плечима. — Я от страшенно. До речі, — він притиснув долоню до живота, що забурчав, — я від ранку нічого не їв. Де твій обід?

Раптом у машинній залі роздався низький чоловічий голос, що повільно промовив: “Синхронізацію розпочато”. Ніхто не звернув на нього уваги.

— Синхронізацію чого? — поцікавився Ендрю.
— Синхронізацію? — перепитав його співрозмовник.
— Ну щойно оголосили по гучномовцю.
— Я нічого не чув.

“Синхронізація через десять, дев’ять, вісім…”

— Ось знову! — не вгамовувався Ендрю.
— Та немає нічого, — заперечував йому робітник.

“…чотири, три, дві…”

— Гей, та вимкніть це нарешті! — Ендрю схопився за голову, у його очах потемніло, а тоді раптом все навколо спалахнуло білим сяйвом — і його свідомість відключилася.

***

— СССР? Руская? Mein Freund! — на цих словах він тричі поцілував перелякану білоруску в обидві щоки, закінчивши це урочистим вигуком “Heil Hitler!”.

ГАНС ІШОВ ПЕРШИМ, пробиваючись через колючі хащі то малини з ожиною, то якихось невідомих тропічних рослин, всіляко намагаючись не зіпсувати форму. Що флора, що фауна тут були настільки непоєднуваними, наскільки це взагалі можна уявити — ось чоловіки ледь не розчавили голуба, як за секунду над їхніми головами пролетів какаду, а десь удалині мавпи перегукувались із вовками. Ендрю неквапливо пересувався позаду, уважно роздивляючись все довкола. Від найменшого шелесту його серце скочувалося в п’яти, та він усіляко намагався приховати свій страх від нациста.

— Ти це чуєш? — озвався Ендрю, вкотре прислухавшись до вітру.
— Nein,⁷ — роздратовано відповів Ганс. Він саме безладно махав руками перед обличчям, намагаючись відігнати від себе надокучливих комах.
— Здається, це там.

Українець різко розвернувся праворуч. Пройшовши кількадесят метрів серед заростів кактусів та алое, чоловіки вийшли на невелику галявину, яку навпіл розтинав вузенький потічок. Ендрю миттю опустився на коліна й почав вмиватися. Німець же дістав флягу, випив її вміст, тоді ретельно помив і наповнив свіжою прохолодною водою.

Раптом ідилію перервали крики. Ганс та Ендрю повернулися і побачили, як із лісу в паніці вибігають двоє — чоловік та жінка.

— Спасітє! Оні нас всєх загризут! — несамовито горлала досить огрядна жінка років 60, одягнута в сірий діловий костюм, що обліплював її безформне тіло. Її чорне із сивиною волосся було зібрано в тугий пучок.

Величезними стрибками, зовсім не очікуваними для її фізичної будови і досить вузької спідниці, вона підбігла до ошелешених німця та українця. Та як тільки вона поглянула на Ганса, то заволала з новою силою:

— О нєт, живой фашист! — і спробувала дременути кудись убік, та есесівець схопив її за комір піджака й зупинив.
— Ну тепер точно Jude попалась, — смакуючи кожне слово, промовив Ганс. — Розповідай, що ти з нами зробила?
— Jude? Найн, найн, товаріщ фашист! Я бєлоруска, точнєє руская, Владлєна Едуардовна Ґромова. Я совєтскій чєловєк. СССР, нє Ізраіль.
— СССР? Руская? Mein Freund!⁸ — на цих словах він тричі поцілував перелякану білоруску в обидві щоки, закінчивши це урочистим вигуком “Heil Hitler!”. Поки це тривало, жінка прикидалася мертвою — її очі геть не кліпали, а руки виструнчилися вздовж тулуба.

У цей момент до них підійшов середнього зросту чоловік із таким же пучком чорного волосся на голові. Він усе намагався відчепити від свого одягу з дюжину квіток будяка. Синій шовковий халат натякав, що новоприбулий, найімовірніше, був звідкілясь із Азії. “Чорне волосся, очей не видно”, — подумки оцінив його Ендрю. — “Азієць, він і в Африці азієць. Нічого особливого”.

— Владлєна сяодзе,⁹ це лише кілька маленьких мавпочок. Вони б не завдали шкоди, — промовив азієць тонким голосом. Перевівши подих, новоприбулий схилив голову перед незнайомцями. У його рівній поставі читалася не стільки ввічливість, скільки шляхетність. — Мене звати Юй Ліджоу, до ваших послуг. Ви теж потрапили сюди з іншого часу?
— Міст… пан… Юй, — Ендрю нарешті втрутився в навколишній балаган. — Мене звати Ендрю, а це Ганс, — він показав на німця, що з неприхованою зневагою оглядав Владлєну та Юя. — Що ви маєте на увазі “з іншого часу”?
— Сяньшен,¹⁰ у нас у всіх є амулети, — він показав рукою на зелені плати, що висіли на них. — Напевно, ви теж, як і я, невідомо чому прокинулися в цьому місці.
— То ви теж? — перепитав Ганс. — Спалах, головний біль…
— Саме так, — вийшла із заціпеніння Владлєна. — Без жодного сумніву, це все КҐБ,¹¹ — категорично заявила вона.
— КҐБ? Воно ще існує? — здивувався Ендрю.
— Як ви можете, товаришу? — обурилася жінка, — КҐБ є і буде всюди, і вони прислали нас не просто так. Я навіть вас усіх розумію. Точно розробка якась, а ми всередині урядового експерименту.
— Так, зупиніться, — українець обхопив голову руками. — КҐБ, амулети, Фюрер, спалах, інший час… Що за чортівня? Я маю зараз бути на будівництві нового каналу Дністер–Гнила Липа!
— Гнила що? — перепитав Ганс.
— Ось дивіться, — перебив німця Юй. — Я прийшов сюди з Китаю, з 1610 року ери вашої релігії. Владлєна сяодзе — з 1972-го. Ми безперечно в колесі сансари. Ендрю сяньшен, Ганс сяньшен, який рік ви пам’ятаєте перед спалахом?
— 1940-й, Франція…
— Я знаю лише 2026-й… — українець знесилено сів на траву, обхопивши руками коліна. “Що ж це значить? Це якийсь науковий експеримент?” — на його губах з’явилася божевільна посмішка і він почав реготати, як шизофренік. — Нам не по дорозі.
— Ендрю, а у ваш час комунізм уже настав? — зупинила його Владлєна.
— А ну не верзи дурниць, Mein Freund! Комунізм у неї настав, — обурився Ганс. — Фюрер цього не допустить, бо ми є майбутнє, — зверхньо додав він.
— Припиніть мене так називати, — жінка з неприхованим побоюванням подивилася з-під лоба на височенного німця. — Комуніст фашисту нє товаріщь!
— Ой там! Як Польщу ділити та в Бресті разом марширувати, так “товаріщ”, — перекривляв її військовий. — А як перед іншими зізнатись, так одразу в кущі. Це жалюгідно, між іншим.
— Ах ти ж хам! Інфантіл! — обурено залепетала Владлєна.

Ендрю різко підвівся та показав обидвома руками жест “Стоп”.

— Значить так, дурдом, — намагаючись зупинити власний істеричний сміх, звернувся він до німця, білоруски та китайця. — Сподіваюсь, що я просто гепнувся головою і у відключці.
— Але якщо це колесо сансари, то без випробувань духу ми не переродимося в інших тілах, — припустив Юй.
— Звідки ви знаєте про наші досліди? — очі Ганса округлилися від здивування.
— Або це КҐБ, — безапеляційно випалила Владлєна.
— Вірте і далі у свою маячню, — відмахнувся Ендрю.
— Що б це не було, я бачив поселення неподалік, — сказав Юй. — Якраз перед тим, як зустрів Владлєну і вона почала втікати від зграї мавп.
— Чого ж ти мовчав? Там має бути радіолокаційний пункт, ми викличемо десантників, — зрадів Ганс.
— Біс із вами! Пограємо в цю гру, — погодився українець.

IV. Одна ніч y раю

ПИЯК НЕ ЗБРЕХАВ. Трохи менш ніж за кілометр від селища Ендрю, Ганг, Владлєна та Юй вийшли на берег озера. Вечоріло, вода була дуже спокійною і віяло приємною прохолодою.

— Що це? — запитала Владлєна.
— Туалетний папір. Трохи жорсткий, правда, армійський, але хоч якийсь. Я ніколи нікуди не йду без шматка, всяке буває в нашому віці… Ну ти розумієш… — німець стишив голос.
— Ні, не розумію. Не знала, що таке є… — промимрила жінка, кивнувши погляд на папір.

— Ну і де цей центр? — запитала жінка, розводячи руками.

Її супутники вдивлялися на всі боки, але ніхто нічого не помітив. Сонце вже майже сіло і видимість була дуже поганою, а озеро — досить великим, щоби швидко його обійти. Владлєна нахилилася над водою, пильно роздивляючись спокійне плесо. Ганс, змахнувши краплини поту з лоба, дістав флягу і зробив кілька ковтків. Тим часом Юй зняв халат — під ним була коротка шовкова туніка блідо-жовтого кольору — і акуратно поклав долі тканину разом із харчами, що ніс. Тоді мовчки приліг на пісок, втомлено заплющивши очі.

— Напевно, треба дочекатися ранку, — запропонував Ендрю. — Розіб’ємо табір. Ці колоди стануть нам за стільці, — показав він на кілька стовбурів із вигнилою серцевиною, що валялися під ногами. А тоді махнув рукою в напрямку лісу. — Сподіваюсь, поруч немає хижих звірів. Біля моря я чув вовків.
— Тут є вовки? — перелякалася Владлєна й підбігла до них.
— Не хвилюйся, комуністи їм не до смаку, — в’їдливо зауважив німець.
— Досить наді мною знущатися, фашисте! Я викладаю марксізм-лєнінізм в університеті й не буду терпіти такого. Елітна спеціальність, між іншим.
— Ну тоді ясно, що ти нічого не знаєш про Айнштайна. Про нього ж Лєнін не писав. А якщо ти вже з університету, то мала би знати, що я не фашист, а нацист! — Ганс тицьнув пальцем їй у кінчик носа. — І пишаюся цим. Heil Hitler!

Раптом Владлєна зігнулася, схопившись за живіт. Наступної миті жінка вже присіла, ще сильніше скорчившись від болю.

— Владлєна сяодзе, що з вами? — китаєць вскочив на ноги та підбіг до неї.
— Щось живіт скрутило, наче переїла. Це все ковбаса. Імпортна, напевно…
— О ні! Іди краще одразу в кущі, — наказав Ганс, а потім дістав із кишені папір, скручений у кілька разів, і протягнув його викладачці марксізму-лєнінізму.
— Що це? — запитала Владлєна.
— Туалетний папір. Трохи жорсткий, правда, армійський, але хоч якийсь. Я ніколи нікуди не йду без шматка, всяке буває в нашому віці… Ну ти розумієш… — німець стишив голос.
— Ні, не розумію. Не знала, що таке є… — промимрила жінка, кивнувши погляд на папір.
— Ти смієшся з мене? Ти ж ніби з 1972-го! Чим ви там підтираєтесь?
— Ну книжками, газетою “Правда”, — Владлєна явно не розуміла, чому тут дивуватися.
— О mein Führer! Уявити не можу, що совєти досі підтираються книжками. Та краще б ви їх у купу скинули та спалили! І нам ще кажуть, що расова теорія не має сенсу, — останню фразу він пробубнів уже собі під ніс.

Владлєна схопила папір та зникла в кущах. Ендрю тим часом зібрав хмиз та розпалив багаття, акуратно розклавши дрова у вигляді будиночку. Ніби він енергоблок будував, а не вогнище. Юй, завбачливо викинувши ковбасу в озеро, розклав кожному порцію їжі на великих листках, що мали слугувати за тарілки. Табір розташували за кілька метрів від води, прямо під пальмою, яка підпирала височенну смереку. В іншу рослину, квітки якої нагадували невеликі мисочки, вдалося набрати води з озера, яка виявилася цілком придатною для пиття.

Втомлена четвірка вечеряла мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими репліками. Уже за годину після їхнього прибуття сонце остаточно сіло за обрій і місцевість поринула в темряву. Полум’я багаття слугувало єдиним джерелом світла в цьому невідомому, химерному світі.

“Що я взагалі тут роблю? Ще вранці я просто прокинувся в орендованій кімнаті того смердючого містечка, а тепер гуляю джунглями незрозуміло де. Чому я?” — думки в голові Ендрю не вгавали, не даючи йому заснути. Він поглянув на своїх супутників — Ганс та Юй безтурботно спали, Владлєна ж крутилася з боку на бік і постійно охала. Після чергового “ох” жінка підвелася і тихо підійшла до українця.

— Слухай, ти ж комуніст, правда? — запитала вона пошепки, всідаючись так близько до чоловіка, що їхні плечі торкнулись одне одного.
— Чого б це? — Ендрю відсахнувся, відсуваючись на комфортну для себе відстань, та Владлєна проігнорувала його спробу встановити особисті кордони.
— Бо за ним майбутнє. Я, між іншим, теж каналами цікавлюся. По Біломору три книги написала, — продовжувала напирати на нього викладачка університету. — Ти такий молодий. Напевно, ще вчишся десь?
— Ви хіба не марксізмом-лєнінізмом займаєтесь?
— І ним теж. Нам треба позбутися цього фашиста. Ходімо туди, де нам ніхто не заважатиме… — її дихання поважчало, стало частішим, — …обговоримо деталі плану.
— Гей, нікуди я з тобою не піду! — Ендрю здалося, що він запротестував достатньо голосно, але Ганс, гучно хропучи, лише розвернувся.
— Коли ми розповімо КҐБ, нам обов’язково героїв вручать, — очі Владлєни загорілися, вона поклала теплу липку долоню на коліно Ендрю, — на церемонії в самому Крємлі.
— Припини! — українець відкинув її руку та вскочив на ноги. — Ти мені взагалі в матері годишся!

Навіть у темряві Ендрю міг бачити, як зморшкувате обличчя викладачки університету стало червоним від злості. Вона підвелася, замахнулася і вліпила йому такого потужного ляпаса, що в його обличчі спалахнуло кілька наднових.

— Хам! Інфантіл! — лютувала Владлєна. Ганс та Юй почали продирати очі. — Ти не справжній комуніст! Ось дістануся до Мінська й обов’язково повідомлю про тебе кому треба, — пригрозила “совєтскій чєловєк”. — Щоби ти знав, мені лише 35!
— Комунізм не щадить нікого, — промимрив Ганс, перевертаючись на інший бік.

Владлєна попрямувала до озера, вгрузаючи потертими туфлями на низьких підборах у пісок. Та вже за кілька секунд вона несамовито заволала, тікаючи назад у бік смереково-пальмового лісу. Жінка відчайдушно намагалася щось сказати, але змогла лише гепнутися на свою немаленьку дупу та махати рукою в напрямку води. Ганс та Юй підірвалися від лементу. За кілька секунд у світлі вогнища показалася голова крокодила. Владлєна щосили намагалася відповзти до лісу. Німець схопився за пістолет. Ендрю застиг на місці, як укопаний.

Ганс вистрілив, перша куля лише поранила рептилію і крокодил ще більше розлютився.

— О mein Führer, заклинило! — кричав німець, марно намагаючись натиснути на гачок удруге. — Кинь йому щось у пащеку, Ендрю!

Та Ендрю заціпенів. Страх повністю паралізував його. Раптом Юй знайшов досить великий камінь і вправним кидком поцілив крокодилові прямо в праве око. Це дезорієнтувало рептилію буквально на секунду, але цього вистачило, щоби Ганс вистрілив знову. Він влучив прямісінько між очей. Крокодил кілька разів в агонії сіпнув хвостом і вже за мить заспокоївся.

Зітхнувши, Ганс присів на землю, дістав із кишені мідний портсигар і закурив цигарку. До нього, важко дихаючи, підсіла Владлєна. Юй у цей час зацікавлено роздивлявся хижака.

— М-можна мені теж? — запитала білоруска, показуючи на сигарету, з кінчика якої ліниво здіймався білий дим.
— На вже, може, вспокоїшся так верещати, — Ганс простягнув їй одну і допоміг запалити. Тремтливими губами Владлєна кілька разів жадібно затягнулася. На третій раз вона почала кашляти. Ганс вдарив її по спині.
— Ви хоч і фашист…
— Заради Фюрера, — перервав жінку німець, — я нацист!
— У будь-якому разі ви врятували мені життя, — Владлєна підвела на нього погляд.
— Та невже? — іронічно скривився Ганс.
— І чоловік такий гарний, — білоруска посміхнулася.

Ганса скривило ще сильніше, тепер уже від відрази. Він підвівся і гукнув до Ендрю:

— Гей, давай відтягнемо цього крокодила подалі від вогнища. Він мене напрягає, — німець глянув на Владлєну, що посміхалась йому жовтими зубами, а тоді кивнув на мертву рептилію. Ендрю перелякано подивився на нього та, зрештою, знайшов у собі сили, щоби підвестися. Вони взялися вдвох за хвіст і мало-помалу відсунули тушу на кілька метрів убік.
— Слухай, ти дуже класно з ним упорався, — затинаючись, почав розмову Ендрю, але німець не відреагував. — Напевно, його принадило багаття, я бачив таке на ютюбі.
— А яєць не видавали там, на твоєму тюбі? — гаркнув Ганс у відповідь. Українець нічого не відповів.

Переживши неочікувану атаку, мандрівники вирішили до ранку встановити чатування. Спочатку на варті стояв Ганс, потім Ендрю, тоді вже Юй і Владлєна. Та далі ніч минула спокійно. Лише іноді до табору долинало вовче виття.

***

ГОЛОВА СТРАШЕННО БОЛІЛА. Ендрю спробував розплющити очі, але щось сліпило його. “Ох і марево! Напевно, я впав з оглядового майданчика енергоблоку”, — перше, що подумав він, коли усвідомив, що був босий. — “Стоп… і підлога мала би бути бетонною… Це метал?”. Він почув голоси: спочатку ніби вдалині, але поступово вони наближалися.

— Я знайду тебе і пристрелю своїми руками, не встигнеш і Heil Hitler вигукнути, — погрожував один із них із чітким німецьким акцентом.
— А я здам тебе у відповідні органи! — верещала жінка.
— Не хвилюйтеся. Ви ще здивуєтеся, коли побачите новий світ, — багатообіцяюче відповідав їм тонкий чоловічий голос.

Ендрю розплющив одне око і поступово зір почав повертатися. Він лежав на металевому містку посеред зали з мерехтливими трубами, як і кілька миттєвостей тому. Попереду була вже знайома платформа з трьома панелями. Ліворуч сидів Ганс, посередині Владлєна, а праворуч Юй щось натискав. “То це все насправді?” Перед панелями з’явився напис і цифри: “До переміщення і синхронізації реальностей: “01:00”, “00:59”, “00:58”…”.

Голова все ще розколювалася, та Ендрю таки вдалося підвестися. Непевним кроком він попрямував до платформи. Ноги підкошувалися та запліталися. “Так не буде! Моє життя ти не вкрадеш!” — його ніздрі роздулися, а погляд випромінював рішучість.

Він зупинив китайця саме тоді, коли той намагався закріпити свій ремінь безпеки. Ендрю відсунув його руку, Юй спробував схопити зброю, яку поклав поруч із собою на сидіння, та пістолет зрадливо не втримався в руці і з добрячим гуркотом упав на підлогу. “00:27”, “00:26”… Ендрю спробував витягти худощавого суперника з крісла, проте Юй пручався з надзвичайною силою. “00:19”, “00:18”… Владлєна намагалася дотягнутися до китайця і допомогти (правда, невідомо кому), але її руки виявилися закороткими.

— Давай, українцю! — вигукнув Ганс. — Ти ще маєш час!

Юй вкусив Ендрю за руку, і той аж відскочив на крок від несподіванки. Пульсуючий біль у голові посилювався, в очах знову почало темніти.

“Тільки не зараз”, — Ендрю спробував зібрати останні сили. “00:12”, “00:11”… Він різко схопив Юя за плече та одним сильним ривком скинув китайця з крісла. Краєм ока українець побачив, як той покотився в напрямку провалля, а тоді вилетів у широкий проміжок між поручнями, відчайдушно намагаючись схопитись за них. “00:07”, “00:06”… Чоловік вскочив у крісло і застібнув ремінь. І тут його око впало на невеличку картку пам’яті, якою Юй намагався переписати світи. Він спробував дотягнутися, але сидіння стояло задалеко. “00:04”, “00:03”… Ендрю відклацнув свій ремінь, кинувся до панелі й витяг флешку. “00:02”, “00:01”… В останню секунду він упав назад у крісло, міцно вхопившись за бильця обома руками.

“Реалізую переміщення і синхронізацію… Щасливого майбутнього! Ной–3000”. Українець відчув легкий поштовх, а потім усе залилось яскравим білим світлом.

VII. Вічне життя

РУКА НОЯ НЕАБИЯК тремтіла, коли він намагався піднести до рота деревʼяний кухоль пива. Та коли перші краплі врешті торкнулися його сухих потрісканих губ, тремор поволі заспокоївся. Ной впевнено перехилив половину напою, що залишив на густій сивій бороді з десяток баранців піни. Гучно гепнувши кухлем по столу, збитому з грубих дерев’яних дощок, він ліниво окинув втомленим поглядом таверну. Його сірі бляклі очі губилися під густими сивими бровами. Навколо — зо пʼять безладно розставлених столів, напівтемрява, стільці, які майже ніколи не бачили відвідувачів, окрім того одного, у найтемнішому кутку, де вже кілька тисяч років розташовувався сам Ной разом із двома десятками кухлів. Кілька з них безладно валялися на підлозі після сьогоднішніх відвідин заблукалих “туристів”, які здалися чоловіку пропащими душами.

Другим потужним ковтком бородань допив хмільний напій, підвівся, одним чітким рухом схопив дюжину кухлів в обидві руки й попрямував до шинквасу. Дерев’яна поверхня була липкою від засохлого пива. Ной підніс ємність до мідного крана й натиснув на важіль. Напівпрозора бурштинова рідина тонким стабільним струменем наповнювала кухоль. Духмяний аромат розливного пива з легкою гірчинкою ледь пробивався крізь застояне повітря в цьому приміщенні. Чоловік мовчки насолоджувався звуком, як пиво мʼяко опускається в посудину, та тим, як на поверхні утворюється все більше й більше білої піни. Закінчивши з першим кухлем, він поставив його на шинквас й узявся за наступний.

— Дозволяю тобі увійти до Ковчега. Але лише раз. А як саме ти все виправиш, мені байдуже. Хоч потоп влаштуй.
— Але ж Ти дав обіцянку ніколи більше не робити цього! — дорікнув Богові Ной.
— Незвідані шляхи Господні… Втомився я від усього цього лайна, — голос зітхнув і замовк.

Процес наливання пива завжди занурював Ноя в стан медитації. Хлюпання води, пінні баранці нагадували йому час, коли Бог використав його для експерименту з потопом. Коли 40 днів і 40 ночей він не бачив із вікна Ковчега нічого, крім зливи, а місяці після неї — лише нескінченну блакить океану. Чоловік пам’ятав, як йому доводилося ділити палубу, крім родичів, зі зміями, голубами, вівцями, жирафами та левами. І як весь цей зоопарк — в умовах гучного бекання, ревіння, гарчання й шипіння, а також нестерпного смороду — треба було годувати, прибирати за ним і слідкувати, щоб учасники досліду не позжирали одне одного. Але це не заважало Ною спогадувати цей час із приємною ностальгією. Тоді він мав дружину, трьох синів і невісток, яких він, щоправда, ніколи не любив. Здавалося, що дружини гуртом налаштовували синів проти нього. І взагалі: всі біди сталися через жінок — чоловік тому й імена їхні стер із памʼяті.

На останньому, дванадцятому, кухлі Ной уже згадував сварки та бійки, що ставалися на цьому райському острові, а тоді — про Божу кару у вигляді вічної роботи Хранителем Ковчега. Згрібши із шинквасу кухлі, заповнені прохолодним напоєм, бородань повернувся за свій стіл і важко плюхнувся на скрипучий стілець. Він міцно стис руки в кулак. Аж так, що гострі, давно нестрижені нігті вп’ялися у вже розідрані долоні. Пиво трохи розхлюпалося, та чоловік не зважав і підняв кухоль. Прохолода приємно розливалася спочатку в роті, тоді опускалася горлом нижче в шлунок і поступово дійшла до кожної клітини старого змученого тіла. Він пив повільно, великими ковтками, кухоль за кухлем. Алкоголь, якого Ною треба було все більше й більше, поступово все-таки взяв гору: відключив неприємні думки самітника, огорнув його своїм пʼянким маревом і змусив провалитися в сон.

Ной кілька годин так і сидів з опущеною головою. Храп із його вуст ворушив кучеряву бороду. Іноді чоловік здригався від короткочасних епізодів невловимих сновидінь, розплющував на мить очі, голосно лаявся, але потім знову провалювався в неспокій. Повноцінного глибокого сну він не пам’ятав уже давно, як і не уявляв, який час доби на вулиці. Хоча це не мало жодного значення, адже бородань чудово знав, що його чекатиме далі: страшний головний біль, десятки кухлів пива, хмільні марення замість сну — і так по колу ще цілу вічність.

Раптовий спалах світла, що зумів продертися крізь міцно стиснуті повіки й викликати болючу пульсацію в голові, змусив Ноя незаплановано прокинутися. Він скрикнув і відчайдушно спробував прикрити обличчя рукою, та сяйво, здавалося, пробивалося крізь плоть. Чоловік відвернувся, проте світло було скрізь, сховатися від нього було неможливо. Пульсація у скронях викликала хвилеподібні припливи такого болю, що Ной ледь не втратив свідомість. У роті було так сухо, що язик шкрябав щоку зсередини. Бородань взявся хаотично перебирати кухлі, щоби знайти залишки пива, та вони всі виявилися порожніми.

— На що ж ти перетворився, Сину Мій? — низький владний голос лунав звідусіль.
— Це Ти, Господи? — Ной миттю зліз зі стільця, упав на коліна і склав руки в благальному жесті. Очі тримав щільно заплющеними, хоча це й не мало жодного сенсу. — Нарешті Ти явився своєму рабові!
— І це вінець Мого творіння, Мій найкращий послідовник? — у голосі з сяйва чулося розчарування.
— Убий мене, я благаю Тебе! — Ной розридався. — Я більше не здатен цього терпіти! Навіщо ти покарав мене вічним життям у самотності?
— Хто витерпить до кінця, той спасенний буде, — голос не став більш поблажливим, скоріше, суворо батьківським.
— Але ж скільки іще? Я ж усе зробив, як Ти просив… Ковчег, кожної тварі по парі, зрікся роду свого, щоби не створити тут нових бід людських і бути прикладом, працювати наглядачем Ковчега… Що ще Ти хочеш від раба Твого?
— Я тобі подарував вічне життя в Раю, а ти нарікаєш на Мене? Досі волієш вважати себе рабом?
— Ти змусив мене вигнати дружину, синів і жінок їхніх. Ти змусив мене зробити таку жертву. Я ненавиджу Тебе! — продовжував ридати Ной, вклонившись.
— Це був лише твій вибір зректися їх, аби залишитись у Раю, — голос Бога помʼякшав, — і я відправив дружину твою і синів твоїх, і дружин їхніх на землю, і продовжили вони рід людський.
— Ні, ні, ні, це все Ти… — скиглив Ной.
— Люблю я тебе все одно, хоч ти й жалюгідний, — зітхнув Бог. — Даю тобі останній шанс врятуватися й отримати те, чого ти так хочеш.
— Ти дозволиш мені померти? — підвівши голову й розтуливши очі, запитав Ной.
— А ти цього бажаєш? — всміхнувся голос. — Виправ помилки, які звершив як Хранитель Ковчега. Плин життя людського був порушений. Світи змішалися, гряде нова катастрофа на землі.
— Ні, я не творитиму більше зло на догоду Тобі, — Ной змахнув зі щоки скупі сльози.
— Цього разу ти матимеш вибір, — наполягав Бог.
— Який вибір?
— Дозволяю тобі увійти до Ковчега. Але лише раз. А як саме ти все виправиш, мені байдуже. Хоч потоп влаштуй.
— Але ж Ти дав обіцянку ніколи більше не робити цього! — дорікнув Богові Ной.
— Незвідані шляхи Господні… Втомився я від усього цього лайна, — голос зітхнув і замовк. Сяйво зникло так само раптово, як і з’явилося. Ной знову опинився на самоті в затхлій таверні серед кухлів, дерев’яних столів та смороду свого поту.

Чоловік обережно підвівся, спершись однією рукою об стіл, а іншою підтримуючи голову, що постійно боліла. Ще раз нервово оглянувся навколо, кліпаючи важкими похмільними повіками: він був один, світло зникло. Бог не приходив до нього кілька тисяч років і зараз не мав би цього робити. Колись Ной вчинив страшну річ за Його наказом. Усі ті люди загинули, і він мав бути серед них. Він звинувачував себе за це, хоча Бога ненавидів більше.

Темні плями застилали очі Ноя, тож він обережно підступився до столу й навпомацки надибав кухоль. “Зараз випʼю і все налагодиться, — подумав бородань. — Швидше за все, це був просто напад білої гарячки”. Після кількох його кроків, зроблених усе ще практично наосліп у напрямку шинквасу, кухоль раптово впав на підлогу з глухим стукотом. Ошелешений Ной примружився — у його руках залишилося тільки вушко від посудини. Почухавши брудне волосся, він узяв обома руками інший кухоль зі столу й успішно доніс його до пивних кранів. Натиснув на важіль — лише кілька крапель у результаті. Стукнув по ньому рукою, але пиво не полилося.

Бородань закричав і щосили вдарив кухлем по крану, що той аж заскрипів. Після першого посипалися й інші розлючені удари. Коли ж кухоль розлетівся на шматки, Ной продовжив гамселити шинквас кулаками. Навіть не помітив, як розбив їх до крові. Після кількох епізодів нападів втомлений чоловік опустився на підлогу, спершись спиною на дерев’яну стінку. Кілька разів схлипнув, але не зміг знайти в собі сили, щоби повноцінно розридатися.

Зненацька приміщення заполонив густий дим, від якого стало роз’їдати ніс та горло. Ной побачив, що всю таверну ні з того ні з сього охопив всесильний вогонь. Він із блискавичною швидкістю з’їдав дерев’яну будівлю, перетворюючи столи та стільці — один за одним — на попіл, й урешті дістався до шинквасу, під яким сидів Ной. Очі пекло від диму, з них покотилися рясні сльози. Усе, що було в полі зору, миттю розпливлося в єдину жовтогарячу суміш. Але Ной навіть не поворухнувся, лише голосно розреготався, впускаючи в і так пересушене горло ще більше диму. Його сміх постійно переривався потужним кашлем, що ніби виривав легені з тіла.

— Аха-ха-ха, давай! Покінчимо з цим зараз! — крикнув Ной, звертаючись до стелі. — Мені байдуже, як померти!

У цей момент вогняні язики охопили ноги чоловіка й за лічені секунди лизали вже його обличчя. Бородань полегшено зітхнув і заплющив очі, звертаючи їх догори. Та тут же подивовано опустив голову, торкнувся до палаючих грудей, ніг — він не відчував навіть легкого тепла. Вогонь не обпікав тіло Ноя, його одяг палав, але не згорав, і підлога під чоловіком, хай і охоплена полум’ям, не стала розпеченим вугіллям для нього. Лише дим продовжував різати очі, подразнювати слизові носа й горла. Ной закашлявся і спробував підвестися, спершись на похилений шинквас, що затріщав під натиском його ваги. Закривши очі від диму, чоловік навпомацки попрямував до порога, якого не переступав кілька тисяч років. Опинившись назовні, він струсив із себе попіл і повернувся обличчям до таверни. Це була єдина будівля в поселенні, що палала. Вже за кілька хвилин навіть від цегляної основи таверни, що виступала на сантиметрів 20 із землі, не залишилось і сліду.

— Значить, так Ти зі мною? Так Ти мені вибір даєш? Ну то я Тобі ще покажу! — вигукнув Ной, пригрозивши кулаком повітрю.

Чоловік розвернувся й підійшов до возів, якими була рясно всіяна кругла площа з колодязем у центрі. Вони виявилися по вінця завантаженими їжею: хлібом, булками, ковбасою, овочами, фруктами. Розкидавши кілька кошиків і не знайшовши ні сліду випивки, Ной узяв морквину та злісно відкусив від неї шматок, уперше за тисячі років відчувши на язиці солодкий смак чогось іншого, а не рідкого хліба. Тоді він ще раз обернувся до згарища — з випаленої землі тонкими цівками здіймався дим. Прямо посередині, на місці, де раніше стояв шинквас, проміння сонця золотом відбивалися об якийсь блискучий предмет.

IX. Новий дім

УЖЕ ЗА ЯКИХОСЬ 10 хвилин позашляховики звернули із шосе, що огортало Бурштинське море, на ґрунтову дорогу. У лобове скло Ендрю помітив великий літак у червоній лівреї, до якого вони наближалися. Він міг заприсягтися, що тут, серед пустирю, не було аеродрому, тим паче для повітряного судна таких розмірів. За лічені миті двері, за якими сидів українець, якраз порівнялися з трапом, вкритим червоною, чітко в тон літака, доріжкою.

Невідомо звідки біля авто намалювався китаєць у халаті та відчинив двері. Низько схилившись, він нерухомо чекав, поки Ендрю не вийшов із салону. Літак стояв посеред широкої злітної смуги, що, здавалося, була складена з великих бетонних платформ, викладених з ідеальною точністю. Українець оглянувся навколо — жодної будівлі терміналу, лише розлога долина, поросла високим різнотравʼям. І раптом — злітна смуга, якої тут ніколи не було. Лі Мінґ швидко підійшла до новоспеченого імператора й показала рукою на трап:

— Це ваш літак, Хуанді. Ласкаво прошу на борт, — сказала вона з показовою ввічливістю і легко вклонилась, торкнувшись грудей правою рукою.
— Як тут з’явилася ця смуга?
— Наш новий конструктор, — усміхнулася Лі Мінґ. Згадавши, як у 2022-му китайці за 10 днів збудували велетенський шпиталь, Ендрю вдовольнився відповіддю і рушив по сходинках угору. “Чи не будували? В якій то реальності було?” — роздумував він підіймаючись.

Інтер’єр літака був нудотно-розкішним. Червоні килими та стіни, помережані золотистими вставками, неприємно врізалися в око. У передній частині літака розміщувалося чотири крісла навколо дерев’яного столу, прикрашеного позолотою та різьбленими драконами. Одне з них — помітно вище і ширше за інші. Таке ж червоне, як і салон, увінчане згори білим вишитим сонцем. Крім цього, поряд із цим троном, стояло невелике ліжко з балдахіном. У хвості літака було зо два десятка шкіряних сидінь, у які вже всідалися імператорські охоронці. Лі Мінґ майже одразу наглухо зачинила туди двері, розділивши таким чином простір на дві частини. Сама ж залишилася разом з Ендрю.

— Летіти до Константинополя майже 2 години, Хуанді, — сказала Лі Мінґ, запрошуючи імператора зайняти своє місце.
— Константинополя? — здивувався українець. — Хіба столиця Китаю не Пекін?
— Ви самі обрали це місто, коли наказали затопити Пекін, — байдуже промовила жінка. — Тут є їжа, напої і…
— Я би просто подрімав, дякую, — сказав Ендрю і розмістився на ліжку. На вигляд жорстке, у реальності воно виявилося напрочуд зручним і мʼяким. Ще під час маневрів літака злітною смугою втомлений імператор провалився в глибокий сон. Востаннє він спав ще в Ковчегу, на березі озера. Та й то поганенько. Дорогою була сильна турбулентність, але чоловік її не помітив.

Прокинувся імператор від поштовху в плече. Здалося, наче підлога затрусилася. Він підірвався на ліжку, але поруч була лише Лі Мінґ, що дивилася в ілюмінатор. За ним уже було темно.

— Приземлилися, Хуанді, — сказала жінка й підвелась. Одягнула бронежилет, перевірила пістолет та вклала його назад до кобури.

Ендрю позіхнув, потягнувся і протер очі. Одягатися не було жодної потреби — він так і заснув у своїй брудній формі охоронця.

— За пів години будете вдома, у палаці. Для вас приготують теплу ванну та подадуть вечерю, — додала Мінґ.

Шлях видався українцю швидким і легким. Дороги виявилися порожніми, з вікон автівки він бачив лише сірі бетонні коробки багатоповерхівок, де-не-де розбавлені діодними вивісками з китайськими ієрогліфами. І жодної живої душі. Хоч і проспав 2 години, Ендрю усе одно відчував неймовірну втому й не мав бажання ще щось питати сьогодні. Оживився лише тоді, коли машина в’їхала на добре освітлену площу, що впиралася у велику червону стіну, посередині якої були, ймовірно, ворота з чотирискатним дахом із задраними догори ребрами. Брама йому нагадала в’їзд до Забороненого міста в Пекіні, куди він мандрував із колишньою дружиною у відпустку й де він сказав, що кидає її. Але замість кількох прольотів широких сходів ця будівля була справжніми воротами — дві велетенські металеві стулки міцно притискались одна до одної.

За якусь сотню метрів від входу кортеж зупинився.

— Код 7, — сказав водій у рацію. Земля завібрувала, коли ворота почали повільно прочинятися. Але не так, як очікував Ендрю — не вперед чи назад, а в сторони. Менше ніж за хвилину попереду виник отвір, достатній для проїзду. Авто рушило, просуваючись усе далі й далі і, перетнувши ворота, раптом опинилося серед красивого парку, між деревами якого де-не-де вигулькували дрібні вогники. Машина швидко звивалася брукованими вуличками, гуркіт шин заглушував будь-які думки імператора. Іноді вони прошмигували повз невисокі одноповерхові будиночки, наче змальовані з гри “Епоха імперій”, де у вікнах виднілися тіні. Світло фар яскраво освітлювало вузьку дорогу — лише паркові скульптури та дрібні комахи створювали йому перешкоди на шляху в нескінченну темряву.

Пасок безпеки втримав Ендрю на місці, коли кортеж різко зупинився перед ще одним, нижчим, муром із кованою брамою. Водій промовив номер коду, щоправда, цього разу імператор позіхав і не розчув номер. Ворота розчинилися. Машина вʼїхала досередини й, оминувши ряд ідеально підстрижених кущів та дерев із кулеподібною кроною, зупинилася біля великої чотири- чи пʼятиповерхової будівлі, країв котрої було не видно в мороці. Єдине, що міг зараз зрозуміти Ендрю, — вона була також виконана в типово китайському стилі.

Двері машини відчинив якийсь чоловік, напевно лакей, одягнений у різнокольоровий шовковий халат. Українець вийшов, розім’яв плечі і вдихнув прохолодного середземноморського повітря. Воно виявилося набагато свіжішим за той хімічний сморід від спалювання синтетичної нафти, що наповнював прилеглу до Бурштинської електростанції територію. Лі Мінґ підійшла, послухала повідомлення в рації і, не сказавши нічого у відповідь, легким помахом руки запросила Ендрю всередину будівлі.

Одразу за дверима вони опинились у великій залі, що скидалася не на голл, а на місце для урочистих заходів на кількасот людей. Її темно-зелена стеля, метрів 4 у висоту, була оздоблена сотнями однакових квадратів із золотою квіткою всередині та спиралася на кілька рядів вузьких червоних колон. Зовсім не таких масивних, як у грецькій архітектурі, що її Ендрю бачив під час подорожі до Атен. Здавалося, що масивна стеля надломить ці тонкі соломинки під час найменшого протягу, але якимось чином конструкція стояла.

Навпроти них, метрів за 30–40, на підвищенні стояв трон. Схожий на той, що в літаку, яскраво-червоний із білим сонцем, тільки набагато більший. Над ним чорними ієрогліфами на жовтому фоні було написано “Син Неба”. “Стоп, я таки знаю китайську?” — тільки зараз запитав себе Ендрю. Він був переконаний, що до подорожі в Ковчег, де всі всіх розуміли, він ніколи не вивчав китайської.

— Ну що, Хуанді, пам’ять прояснилася, коли ви повернулися додому? — Лі Мінґ вирвала імператора з роздумів.
— Дивлячись, що саме вам потрібно, — хмикнув українець.
— Я проведу вас до покоїв, хочу впевнитись у безпеці.

Лі Мінґ йшла попереду, постійно обертаючись на чоловіка, який зупинявся на кожному повороті й роздивлявся палац. Вони зайшли в потайні двері обабіч трону, яких він ніколи не помітив би. За дверима вони потрапили в кімнату, оздоблену килимами з побутовими сюжетами, потім — у приміщення, де на стінах висів Ґохуа — традиційний китайський живопис, Ендрю бачив такий у київському музеї Ханенків та в Пекіні. Потім було ще кілька кімнат, але Лі Мінґ не давала йому часу, аби роздивитися, — вона мовчки крокувала вперед. Раптом за черговим поворотом українець ледь не врізався у статую черепахи. Він аж підстрибнув — та була розфарбованою і здавалася живою. Чоловік обережно торкнувся її — холод каміння дуже контрастував із теплотою його долоні.

— Хуанді, вас бачать слуги, не поводьте себе так, — у голосі його провідниці пролунало роздратування.

Ендрю спробував щось сказати, але Мінґ уже йшла далі, тож нічого не залишалось, як поспішити за нею. Оминувши ще кілька поворотів, коридорів і кімнат, вони підійшли до синіх дерев’яних дверей, по обидва боки яких стояли вартові зі списами і в обладунках, немов із Середньовіччя. “Ну точно, як з “Епохи імперій” вилізли”, — усміхнувся чоловік мовчки.

Один із вартових, не здіймаючи голови, постукав у двері. За мить вони відчинилися — за ними стояло двоє жінок, їхні голови були опущені. Обидві чорняві, у білих шовкових халатах і з широкими посмішками, від яких взагалі не віяло щирістю. Позаду них Ендрю помітив ванну, з якої здіймалась пара, а ще далі — ліжко з червоною постіллю та жовтим балдахіном. Він увійшов, Лі Мінґ пройшлася кімнатою, оглянувши порожнини під ліжком і закутки за важкими шторами та меблями.

— Все чисто, ви можете почуватися тут у безпеці, — сказала вона, ставши між імператором та служницями. — Якщо щось потрібно, Хуанді, я можу…
— Знаєте, а мені починає подобатись ваш світ, — усміхнувся Ендрю, і, обминаючи начальницю охорони, підійшов до ванни. — Не будіть рано.
— Я прийду о шостій, а після сніданку у вас нарада з Відомством військових таємниць, — холодно кинула Мінґ і вийшла за двері. Вартові зачинили їх.

Служниці обступили імператора й запросили його до ванної, допомагаючи зняти брудну уніформу охоронця. Поруч стояв золотистого кольору стіл із фруктами та вином. Роздягнувшись повністю, імператор взяв келих із напоєм, зробив добрячий ковток і заліз у воду. Служниці, продовжуючи приторно всміхатися, ніжними круговими рухами взялися масажувати чоловікові плечі та спину, з кожним колом опускаючись все нижче і нижче.

Щойно двері за її спиною зачинилися, Лі Мінґ виснажено прикрила повіки. “Нарешті цей день закінчився”, — до горла жінки підкотився клубок і вона ще міцніше зажмурила очі. Зробивши кілька ледь помітних, але глибоких вдихів-видихів, вона змогла опанувати себе. Розправивши плечі та перевіривши, чи на місці пістолет, начальниця палацової охорони зробила пару кроків уперед по коридору, але тут же зупинилася і, повернувшись до одного з вартових, прошепотіла:

— Слідкуйте, щоби ніхто, крім служниць, не заходив і не виходив до ранку, — і пішла геть, не дочекавшись навіть легкого кивка у відповідь.

XI. Старий знайомий

ЕНДРЮ ПРОКИНУВСЯ ВІД гучного кахикання поряд. Він зіщулився, відчувши пульсуючий біль у потилиці. Хтось якраз відкривав штори, пускаючи ранкові сонячні промені в імператорські покої. Чоловік відсахнувся від світла, яке лише посилювало больові відчуття. Крізь ледь продерті повіки він помітив двох оголених служниць, що лежали поруч і мляво ворушили ногами. Українець спробував видобути свою руку з-під однієї з них, та кінцівка заніміла й майже не слухалася. Тож замість того, щоби прикрити нею очі, він добряче ляснув сам себе по заспаному обличчю.

— Час вставати, Хуанді, — почувся поруч жіночий голос. Навіть спросоння Ендрю відчув у ньому крижану холодність. Ніби в мареві, що поволі розвіювалося, він побачив Лі Мінґ. Вона поставила на тумбочку біля ліжка склянку з водою. Таблетка в ній із шипінням розчинялася, здіймаючи вгору сотні дрібних бульбашок.
— Ви маєте дуже напружений графік сьогодні. Через 10 хвилин подадуть сніданок, — додала жінка.

Йдучи геть, вона розбудила служниць, ляснувши по черзі одну й другу по ступням, від чого ті підскочили й почали швидко вдягатися. Щоби дійти до дверей, Мінґ довелося пробиратися крізь розкидані тарілки та порожні пляшки з вином. Дорогою вона байдуже розтоптала кетяг винограду. За порогом імператорських покоїв капітанка скомандувала по рації: “Код 3”.

Уже за якихось 5 хвилин двоє низькорослих чоловіків в однакових біло-червоних халатах допомагали Ендрю вдягнутися. Хоча він чекав якихось старомодних тунік, дивакуватих капелюхів і різнобарвних штанів, його одягли в досить звичайний воєнний однострій чорного кольору. “Ну майже як форма охоронця, тільки краще сидить”, — усміхнувся українець своєму відображенню у дзеркалі. Слуги піднесли кітель із червоним коміром і золотистими погонами, з яких по колу звисали китиці. На правій частині висіли з десяток нагород, а ліворуч — там, де вчора красувався потертий напис “Охорона”, — знак у вигляді білого сонця, розміром з апельсин, прикріплений на червоно-чорну стрічку, що навскіс спускалася з плеча та кріпилася на талії. Наостанок на попереку Ендрю застібнули золотистий пояс із довгим вузьким мечем у піхвах.

Закінчивши одягати імператора, один зі слуг взяв гребінець і причесав скуйовджене волосся, змастив його олією, а також наніс на лице якусь пудру, що зробила обличчя дещо свіжішим. “Здається, цей світ просто прекрасний”, — усміхнувся українець і краєм ока побачив, що на стіл уже накрили сніданок.

У покої сьогодні подали рисову локшину з соєвим соусом, фаршировані м’ясом рулети і млинці, притрушені смаженим яйцем. На десерт принесли фруктовий пудинґ. Щоправда, Ендрю так і не зрозумів його смаку: наче ананаси перемололи з корицею і лимонами. Наприкінці трапези піднесли маленькі горнятка із зеленим чаєм. Весь цей час кілька слуг стояли поруч, опустивши голови.

— Та приєднуйтесь, чого ви? Я все не з’їм, — запропонував імператор, насолоджуючись млинцем. Натомість слуги синхронно начепили на обличчя вже звичні штучні посмішки й не вимовили жодного слова. Навіть не перевели погляд.

Після сніданку знову прийшла Лі Мінґ, буркнула в рацію кілька сухих фраз, які українець не розчув, і провела його коридорами у просторе приміщення з несподівано сучасним інтерʼєром. Майже всю його площу займав круглий стіл. Біля кожного з крісел, окрім одного, стояли однакові на вигляд чоловіки та жінки з опущеними головами. Начальниця охорони вказала імператорові на вільне крісло, куди він одразу ж опустився. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Мінґ прочистила горло, звертаючи увагу Ендрю на себе. Та той лише розвів руками, не розуміючи сигналу. Жінка підійшла й прошепотіла на вухо:

— Хуанді, вони чекають, коли ви дозволите їм сісти і розпочати засідання.
— Аааа!.. Добре, — Ендрю зверхньо обвів поглядом присутніх. — Шановні, сідайте. Давайте починати. А що ми починаємо? — останню фразу він промовив пошепки.

Дві дюжини однакових китайців майже безшумно та з ідеальною одночасністю зайняли свої місця. Знову запала мовчанка. Чутно було лише гудіння системи вентиляції. Всі втупилися в стіл. Українець оглядав їхні обличчя: люди геть не кліпали, хоча Ендрю був не певен щодо цього.

— Тепер вступна промова, як і кожного засідання Відомства військових таємниць, — підказала Лі Мінґ.
— Це як планьорка на станції, — відповів Ендрю і продовжив. — Я хочу відкрити це засідання… — він зробив паузу, намагаючись дібрати доречні слова, — знаєте… ем… сьогодні важливий день у житті країни. І важливий час, так, — для підтвердження він кілька разів кивнув. — Я переконаний, що нам усім разом сьогодні потрібно вирішити багато важливих питань. Я хочу почути ваші пропозиції, бо роботи дуже багато. Дуже… — із запитанням на обличчі він обернувся до Лі Мінґ. Та зітхнула, підійшла до чоловіка праворуч від імператора і прошепотіла щось йому на вухо.

Чоловік, що до того скидався на нерухому статую, раптом ожив і почав розповідати про нові податки для нещодавно приєднаних провінцій на Заході, про проблеми з опозиціонерами в Ірані, про боротьбу з криміналітетом у Пенджабі. Коли мова зайшла про статистику смертності некитайських народів Заходу від якоїсь нової лихоманки, свідомість Ендрю попливла.

Він намагався сидіти рівно й періодично ствердно махав головою, але думки відносили його то до України з рідною Бурштинською станцією, то до Ковчега з божевільними нацистами й відсутнім туалетним папером у білорусів, то до спогадів про колишню дружину. Як вона дивилася мильні опери, думаючи, що він не знає. Як готувала надзвичайно красиві торти, які хотілося зʼїсти прямо на місці. Як ревнувала його до десятків колишніх і, напевно, здогадувалася, що він із ними періодично бачився… “А що з цього було?” — задумався Ендрю, коли піймав збентежений погляд чоловіка, що фактично вів замість нього засідання:

— Але ми все ще чекаємо згоди Сина Неба на цей план, — сказав той, легко вклонившись.

Українець роззирнувся і помітив, як усі присутні дивилися на нього. Так само однаково посміхались. Не ворушилися. Не кліпали. Зрозумівши, що усі чекають, він твердо промовив:

— Я даю згоду. Робіть усе, що треба.
— Дякуємо, Хуанді, — сказав доповідач і вперше за час виступу його голос випромінював щиру радість. — Тоді я накажу почати усі приготування і консультації з німецькою стороною.

На цьому засідання, що тривало понад 2 години, завершилося, й Ендрю з полегшенням вийшов за двері, на які йому вказала Лі Мінґ.

— Зараз би прилягти, — сказав він.
— Далі зустріч із культурними діячами, — сказала жінка, коли вони йшли нескінченними коридорами вдвох. Іноді доводилося спускатися сходами кудись униз, а тоді знову підійматися. Тоді знову спускатися, а потім ще раз підійматися.
— А може, культура якось без мене обійдеться? — важко зітхаючи після чергового підйому, протягнув українець. Відчувалося, що вони переходять із однієї будівлі в іншу, але підземними ходами. — І взагалі: хіба імператора не мусять носити чи возити?
— Ви виконуєте свою функцію, я — свою, — холодно відрізала Мінґ.
— Функцію? — перепитав імператор, поки капітанка, ніби робот, вела його далі.

Вони щодня ходили коридорами, долали містки через підземні потічки, ухилялися від низьких одвірків. Щоправда, Ендрю набив собі кілька синців і шишок у перший день. Імператор брав участь у нескінченних засіданнях, які тягнулися годинами, говорив якісь порожні вступні фрази, зустрічався з сотнею гостей, куняв на урочистих обідах і підписував тонни документів, у яких мало що розумів. Йому здавалося, що, керуючи станцією, він контролював більше, ніж зараз. Люди приходили і йшли, служниці постійно мінялися, хоча Ендрю не мав жодних сил проводити з ними час. Шістнадцятигодинні робочі дні з перервою на виступи театральних колективів і пʼятнадцятихвилинний денний сон у суворо визначений час перетворилися на один неспинний конвеєр. Жінки, вино й різноманітна їжа в наступні місяці стали прісними для Ендрю. Лі Мінґ найчастіше мовчки виконувала рутинну роботу, слідкувала за його графіком і обмежувала коло спілкування, тож він не мав жодної близької людини в палаці, з якою можна було би поговорити.

Говоріть, — наказав українець, байдуже махнувши рукою.
— Наш світлий Фюрер просив передати Вашій імператорській величності, — подав голос Амбасадор, — що проєкт, над яким наші великі держави трудились останні кілька місяців і на завершення якого ви любʼязно дали своє добро, готовий до запуску.

Минули місяці до того дня, коли Ендрю готували до зустрічі з черговим закордонним гостем. Цього разу його вдягли не у військовий однострій, а в недоладний парадний халат червоно-жовтого кольору. У дзеркалі він скидався радше на клоуна з цирку, обвішаного кількома мішками, ніж на імператора. Після цього чоловіку подали чашку ароматної кави — нова традиція була єдиним рішенням, яке йому дали ухвалити. Чай зовсім не смакував українцю, хоча й повністю відмовитися від нього не дозволяли офіційні протоколи.

Імператора в супроводі почесної варти, що була одягнена в подібні кумедні костюми та зі списами на плечах, повели до трону в просторому голлі, що знаходився біля самого входу до палацу.

— Його Величність, Хуанді Вужоу, Син Неба, — звично оголосив лакей.

Ендрю, не приховуючи страшенної втоми, важко опустився на трон, підперши голову долонею. У той момент інший лакей, що стовбичив у дверях, промовив:

— Високоповажний пан Амбасадор Третього Німецького Райху!

“Стоп. Що за Третій Райх у 2027 році?”.

Двері повільно розчинилися, після цього всередину, відчеканюючи кожен крок, увійшов військовий у сірій формі з білими плетеними лампасами. Його штани були широкими в стегнах, а потім звужувалися й були ідеально рівно заправленні у високі чорні чоботи. На шиї Амбасадора красувався Залізний хрест чорного кольору. Прислуга імператора не видавала жодного звуку, тож марш прибулого відбивався луною в приміщенні.

— Ганс? — Ендрю аж підскочив. Лі Мінґ, що стояла неподалік, ледь помітно розстібнула кобуру та поклала руку на пістолет.
— Ваша імператорська величносте, — голосно промовив чоловік і вклонився до колін. Ендрю впізнав цей голос — безперечно, це був нацист із Ковчега.
— Ганс Мюллер, це — я, Ендрю Скорюк із Ковчега, впізнаєш мене? — в ажіотажі українець спустився зі свого п’єдесталу та підійшов ближче до німця.

Нацист відступив на кілька кроків, не розгинаючи спини. Здавалося, він не розумів, що відбувається.

— Я… — порушив мовчанку Амбасадор, — прибув до вас із повідомленням від нашого світлого Фюрера.
— Але ж ти мав уже померти! Як це можливо? — на цих словах імператора один із лакеїв, що стояв неподалік, охнув і втратив свідомість. Його миттєво відтягнули геть. Лі Мінґ дістала пістолет із кобури.
— Пробачте, Хуанді, зухвалість військового, та я не розумію, про що ви…
— Ти мене тут не знаєш, — розчаровано зітхнув Ендрю та неохоче повернувся на трон.

Пан Амбасадор продовжував мовчки стояти, вагаючись, чи варто продовжувати справу, заради якої прибув.

— Говоріть, — наказав українець, байдуже махнувши рукою.
— Наш світлий Фюрер просив передати Вашій імператорській величності, — подав голос Амбасадор, — що проєкт, над яким наші великі держави трудились останні кілька місяців і на завершення якого ви любʼязно дали своє добро, готовий до запуску.
— Який проєкт? — позіхнувши, перепитав Ендрю.
— Осушення Середземного моря, звісно, — уточнив німець. — Вже завтра ми готові запустити усі шлюзи каналів, які затоплять…
— Ого, круто! — байдужість українця змінилася захватом. — Я навіть мріяти про такі проєкти раніше не міг. Даю добро на запуск!

Присутні лакеї, мов за командою, зааплодували. Раптом імператор відчув поштовх, що із силою вклепав його назад у трон. Присутні охнули, а зі стелі рясно посипався пил. Не встиг Ендрю озирнутися, як підбігла Лі Мінґ та схопила його під руку й потягнула геть із голлу.

— Що це було? — запитав чоловік. Він підтюпцем біг за жінкою, що стрімко минала коридор за коридором, міцно тримаючи його правицю вище ліктя. На своєму шляху вони нікого не зустрічали. Хоча це й не дивно, адже для імператора були відведені окремі коридори, якими мав право ходити лише він та Лі Мінґ. За дні, проведені тут, Ендрю вже встиг їх трохи вивчити, але ці були йому невідомі.
— Куди ти мене зараз тягнеш? — поцікавився він. Ігноруючи запитання, Лі Мінґ продовжувала волочити його далі. Українець відчував, що вони спускалися все нижче і нижче, коридори ставали гірше освітленими і в них страшенно смерділо затхлістю.
— Зупинись! — Ендрю висмикнув лікоть із залізної хватки його начальниці охорони. — Я не піду далі, поки ти мені не поясниш, що відбувається і куди ми йдемо!
— Хуанді, у разі землетрусу я маю терміново вас евакуювати. Це код 108, — намагаючись піймати його руку знову, процідила крізь зуби Лі Мінґ.
— Зачекай, це точно був Ганс. А це неможливо, бо він з минулого, — вивертаючись від китаянки, наполягав українець.

Після цієї фрази Лі Мінґ відступила й пильно подивилася прямо у вічі імператорові, чого до того завжди намагалася уникати. Для цього вона навіть прибрала з обличчя пасма вугільно-чорного волосся, що під час їхньої гонки дещо розкуйовдилося й заважало.

— Так говорив ваш батько, — жінка піднесла пістолет і направила прямо в обличчя Ендрю.
— Воу-воу, — чоловік спробував зробити крок назад, та натомість вперся у стіну. Тоді він підняв руки перед собою. — Я розумію, що це звучить дивно…
— Це ваша родова хвороба. Якщо імператор сходить із розуму, його треба ліквідувати одразу. Так говорить Закон. Код 369, — капітанка Лі Мінґ звела курок і поклала палець на спусковий гачок.
— Не… — процідив Ендрю, коли пролунав постріл.

За мить на його обличчі та на одязі з’явилася величезна пляма крові. Чоловік очікував відчути біль, та, крім тремтіння в кінцівках, нічого не було. Він поглянув на начальницю палацової охорони — та стояла з розплющеними очима та витягнутою рукою з пістолетом. Раптом її тіло розімліло й жінка впала на землю.

Позаду, у напівмороці, хтось стояв, так само, як секунду до цього Лі Мінґ, тримаючи у витягнутій руці зброю, що кидала тьмяні відблиски на стіни. Ендрю підняв руки ще вище. Тінь зробила впевнений крок назустріч так, щоби приглушене світло, нарешті, впало на неї.

— Mein Freud, — Ганс міцно обійняв переляканого українця. А тоді, відступивши, підняв праву руку вгору. — Heil Hitler!
— Навіщо ти її вбив?! — закричав Ендрю.
— Вона взагалі-то майже підсмажила твою дупу, — взявся виправдовуватися німець. — Я тобі життя врятував.
— Що ти взагалі робиш у моєму часі? — запитав українець, витираючи кров на обличчі рукавом свого парадного халата.
— Хочу вижити, — Ганс махнув рукою, закликаючи імператора йти за ним.

XIІІ. Спуститися нагору

— Одні китайці, o Mein Führer! У Греції! Присягаюся, — процідив він крізь зуби, не випускаючи сигарети з рота. Не обертаючись, протягнув через спину тютюн і подерту хромовану запальничку Zippo Владлєні, та не відмовилася. — І мене зустрічають як посла Третього Райху у Китайській імперії, уявляєш? — продовжив Ганс.

КІЛЬКА ПОВОРОТІВ КОРИДОРУ — і Гані вивів Ендрю на широкий бетонний майданчик, оточений навколо десятком химерно підстрижених кущів та дерев. Ґвинти гелікоптера, що стояв прямо попереду, повільно оберталися, змушуючи листя ритмічно лоскотати повітря. Утікачі почули голосні вигуки: це охорона з імператорського палацу намагалася наздогнати свого правителя та повернути його на трон. Німець вскочив на борт першим і, поправивши кобуру з пістолетом, що зачепилася за поручень, всівся на місце пілота та почав натискати почергово з десяток кнопок. Українець сів поряд, захлопнувши за собою важкі двері. Перед тим, як заклацнути ремінь безпеки, він стягнув із себе чудернацький халат, у якому було неймовірно жарко, і залишився лише в шовкових туніці та штанях.

Ганс схопився за важіль і здійняв гелікоптер у повітря саме в той момент, коли на злітний майданчик висипало з десяток охоронців імператора. Вони кілька разів вистрілили, але автоматні кулі лише легенько чиркнули корпус. Передні бокові вікна гелікоптера були відчиненими, тож у салон проривався досить сильний вітер. Він приносив із собою крупні краплі зливи, яка почалася майже одразу, щойно повітряне судно покинуло Константинополь. Ендрю зіщулився, адже кілька з них потрапили прямо в його обличчя.

— Досить сучасна машина, — помітив українець, оглядаючи акуратну панель із сотнею кнопок та екранів.
— У Райху гелікоптери не дуже, довелось позичити у твоєму світі, — пояснив німець.
— М-м-мг, — роздалося мугикання позаду. Пілот і його пасажир розвернулися.
— Точно, забув сказати, — усміхнувся німець, обертаючись назад до штурвала. — Не скажу, що піймати її було легше, ніж тебе. Кусалася, зараза, — Ганс показав свіжу рану на своїй руці та подув на неї.
— Владлєна Едуардовна? — очі українця округлилися. Він обережно переліз через сидіння та пішов у хвіст вертольота, де розміщувалася невелика зона без стільців. Владлєна сиділа прямо на підлозі, у самісінькій нічній сорочці, із звʼязаними за спиною руками та заклеєним ротом. — А чому ти заліпив їй рота? — запитав Ендрю, намагаючись відклеїти армований скотч. Владлєна лише брикалася та важко стогнала.
— Ти не хочеш знати причину… — скривився Ганс.
— Ах ти хам! — Владлєна заверещала ще до того, як українець спромігся повністю відкрити їй рота, зробивши безкоштовну депіляцію її вусам. — Інфантіл! Та я тебе не те, що КҐБ, я тебе самому Ґєнсєку здам!
— Я попереджав, — зітхнув нацист.
— Що тут відбувається, ти можеш пояснити? — останні слова Ендрю заглушив гуркіт грому, що роздався геть поруч із гелікоптером. Повітряним судном пройшлася сильна вібрація.
— Натворили ми справ у тому Ковчегу, — почав пояснювати Ганс, періодично розглядаючись на всі боки. — Пішло все геть шкереберть, о Mein Führer.

— Він мене нахабно поцупив прямісінько з ліжка! — прокричала білоруска, поки Ендрю розв’язував їй руки. — І обмацав усю!
— Ти собі лестиш, — кинув жінці на зауваження нацист.
— Так що сталось із Ковчегом? — Ендрю намагався направити дискусію у більш конструктивне русло.
— Я не знаю, що сталося з Ковчегом, — сказав нацист. — Але зі світом точно щось не так: всюди відбуваються землетруси. Та врешті-решт ми одне з одним не маємо зараз говорити!
— Я й не мала жодного бажання, — Владлєна сперлася руками об підлогу, намагаючись втримати рівновагу й не дивитися зайвий раз у вікно. Її кінцівки тремтіли. Ендрю, якому теж було важко триматися в умовах періодичної турбулентності, повернувся у своє крісло. Жінка підвела благальний погляд на нього, натякаючи поступитися їй місцем, але українець не зчитав цього.
— То ви всі опинилися в моєму часі й тут всюди моя імперія? — запитав Ендрю.

Владлєна, спираючись спиною об корпус гелікоптера, відповіла:

— Я прокинулась у своїй квартирі в Мінську, нічого не змінилося.
— І в мене все звично було. Спочатку… — затнувся Ганс.
— Спочатку? — перепитав Ендрю.
— Майже одразу мене відправили в Грецію, щоби виявити там пронімецькі настрої. І що ви думаєте? Сідаю я в Атенах в аеропорту, а там… — Ганс, тримаючи однією рукою штурвал, схопився іншою за голову, мимоволі скинувши із себе кашкет. Під ним було ідеального тону світле густе волосся.
— Мені це нецікаво, поверніть мене додому! — буркнула Владлєна. — Мене Вовка жде.
— Що, клюнув-таки хтось? — усміхнувся Ендрю й, проігнорувавши вигук жінки “Хам!”, звернувся до Ганса, що якраз закурював вільною рукою цигарку. — І що в Атенах?
— Одні китайці, o Mein Führer! У Греції! Присягаюся, — процідив він крізь зуби, не випускаючи сигарети з рота. Не обертаючись, протягнув через спину тютюн і подерту хромовану запальничку Zippo Владлєні, та не відмовилася. — І мене зустрічають як посла Третього Райху у Китайській імперії, уявляєш? — продовжив Ганс.
— Напевно, — усміхнувся Ендрю.
— І ти, — нацист ткнув пальцем прямо в обличчя українцеві, — висушуєш без мене Середземне море. А це я, між іншим, Атлантиду хотів першим знайти. Тоді я для цікавості їду таємним потягом у Мінськ, до цієї, — скривився він, кивнувши головою на білоруску, — а там… той… комунізм, — промовивши останнє слово, Ганс скривився.
— То ми тепер подорожуємо в часі просто, як із місця на місце? — оживився Ендрю. — Це ж круто!
— Ага, — буркнув Ганс, коли гвинтокрил трусонуло з такою силою, що українець ледь не влетів у низьке лобове скло, і лише ремінь безпеки втримав його на місці. За вікном посилилася громовиця, вітер нещадно гойдав повітряне судно, заважаючи йому триматися курсу. Німець, марно намагаючись щось розгледіти крізь суцільну завісу дощу, яка застилала лобове скло, на мить визирнув із бокового вікна. — Тільки боюсь, що ця подорож може бути останньою, — крикнув він. За шквалами вітру й гуркотом грому Ендрю ледь почув, що він говорить.
— Ця негода, землетруси, які були в палаці, — це все наслідок того, що час і простір перемішалися? — припустив імператор-утікач.
— Думаю, що так, — погодився Ганс. — Нам треба повернутися на Ковчег і все виправити, інакше буде катастрофа. Кожен раз перетин цих ліній стає все важчим. Тому я і викрав якнайшвидше цю істеричку і знайшов привід, щоби потрапити у твій палац…
— А як ми дістанемося до Ковчега? — несподівано озвалася ззаду Владлєна.
— Через пекло, Frau¹⁴ Ґромова! — Ганс раптом розреготався так, що заглушив негоду навколо.

Через кілька хвилин хитання вертольота різко припинилися, хмари розступились і попереду показалося ясне блакитне небо.

— Переміщення проведено, — відрапортував Ганс, витерши піт із лоба.
— Невже, — буркнула Владлєна. — І де ми тепер?
— Арарат, — розплився в усмішці Ганс, киваючи головою вперед. У молочному серпанку виднілися величні обриси гори, верхівка якої була вкрита білою сніговою шапкою. — Тут знаходиться вхід до Ковчега.
— А ми теж, он наш КҐБ, шукали всі ці старозавітні штуки, — похвалилася білоруска.
— Ви шукали, а ми знайшли, — огризнувся нацист. — Думаю, ця галявина біля підніжжя буде ідеальною.

Гелікоптер, легко погойдуючись, підлетів до вказаної точки та, зависнувши в повітрі, став поволі опускатися на землю. Шасі торкнулися поверхні майже непомітно для тих, хто знаходився в салоні. Ґвинти, поступово загальмовуючись, продовжували гойдати високу траву навколо повітряного судна.

Пілот і його пасажири зіскочили з борту на трав’янисту поверхню та взялися, наче за командою, розминатися — м’язи ніг, спини та шиї затекли під час кількагодинного перельоту й неприємно поколювали. Владлєна зітхала під час кожного руху.

Завершивши руханку, Ганс закурив та, діставши з внутрішньої кишені кітеля невеликий блокнот, взявся вивчати його вміст. Періодично відривався від жовтих потертих сторінок та оглядався довкола. Ендрю та Владлєна підійшли до нациста.

— То що далі? — запитав українець.
— Дорога в рай, де знаходиться Ковчег, лежить через пекло, — відповів Ганс. — А в царство Сатани треба підійматися тисячею сходинок десь біля цієї гори.
— Що це за маячня? — буркнула Владлєна. — Навіть атеїстам відомо, що пекло знаходиться під землею.
— Слухай, “Аненербе”¹⁵ майже десятиріччя досліджує давні письмена й давно відшукало цю інформацію, — заперечив Ганс. — Але увійти туди може лише той, кого вже колись викликали до Ковчега.
— Припини, — скептично підвів брови Ендрю. — Ти це щойно вигадав.
— Я не знаю, як це відбувається, але я звідкілясь знаю, що робити. Якась сила веде мене, це складно пояснити. Просто повірте мені цього разу!
— Та ну… — почав було говорити українець, коли його обірвав відчутний підземний поштовх. Гуркотіння, що супроводжувало його, луною рознеслося навколо. — Ну, добре, давай спробуємо.

Землю продовжувало трусити і, ледь втримавши рівновагу, Ганс ще раз поглянув у блокнот та пішов прямо в напрямку гори. Він уважно придивлявся до поверхні, якою ступав, періодично зупиняючись і простукуючи її чоботом. Раптом його нога провалилася — і німець, голосно лаючись, упав. Ендрю та Владлєна, що до того пленталися позаду, підбігли до нього.

— Знайшов! — радісний Ганс щосили намагався витягти ногу, що застрягла по щиколотку. — Треба рити! — на цих словах нацист взявся розгрібати руками землю навколо чобота. Ендрю теж підключився, Владлєна ж просто мовчки спостерігала за обома.
— Отам краще підкопни, — жінка показала пальцем на місце біля Гансової п’яти. — Та лівіше візьми!
— А може, ти перестанеш розказувати, а допоможеш? — гаркнув на неї нацист.
— Це не жіноча справа, — розвела руками білоруска. — Та лівіше, кажу!

Несподівано, після чергової відкинутої вбік жмені землі, ґрунт просів і посипався кудись донизу. Ганс та Ендрю відсахнулися, щоби не потрапити в яму. Перед ними відкрились кілька вузьких сходинок, грубо видовбаних із каменю.

— А я казала, що під землею, — радісно вигукнула Владлєна.
— А ми точно не можемо залишитися тут? — висловив надію Ендрю, пригадавши своє розкішне, хоч і безглузде, життя в імператорському палаці. Та черговий поштовх земної кори зробив його запитання риторичним.

Німець, білоруска та українець, спустившись на кілька сходинок униз, зненацька опинилися перед височенною скелею, що невідомо як з’явилася під землею. Вузькі сходи різко здіймалися догори, гублячись у густому білому тумані.

XV. Пароль

— ТИ ТАКИ ГЕТЬ збожеволів, — сказав Юй, покрутивши пальцем біля скроні.
— Де ти розгубив свої східні манери? — запитав його Ной.
— В раю, — скривився китаєць.
— Тим краще. Влаштуй мені тут потоп, а сам відправишся на землю. По руках? — простягнув долоню Ной.
— Що це дасть?
— Немає раю — немає потреби в Хранителі. Бог тільки так переконається в тому, що я дійсно хочу померти.
— Немає раю — немає синхронізації світів, йолопе, — розвів руками Юй. — Ти готовий пожертвувати людством заради своєї авантюри?
— Хто сказав, що мати три унікальні світи гірше, ніж три однакові? — стояв на своєму Ной.
— Твій Бог сказав.
— Ні, не казав.
— Ні, сказав! — підвищив голос китаєць. — І це було в інструкції, яку я, на відміну від тебе, прочитав і запам’ятав. І там написано, що в разі проблем тут неодмінно з’являться проблеми у світах. Ти не думав, що, влаштувавши потоп у раю, ти повториш його в людей?
— Мені байдуже, — махнув рукою Ной. — Люди не змінилися відтоді, дарма я їх рятував. Ідея Бога про очищення не встановила благодать.
— Бо утопічні ідеї безглузді, — відказав йому Юй. — Я тобі не допомагатиму, — додав він після короткої паузи.
— Ну, й не треба, я вивчу інструкцію самостійно, — Ной розвернувся і пішов у напрямку центру управління.
— Щасти тобі через 40 років, днів і ночей, сяньшен, — помахав йому вслід китаєць.
— Ти що, примудрився заблокувати панелі?
— Ну, ой.
— А-а-а! — розлючено заревів Ной, що встиг відійти тільки на пару кроків. Він обернувся і замахнувся величезним кулаком на китайця, та Юй спритно відскочив, тож рука нападника лиш боляче зустрілася зі стіною.

Юй побіг геть, швидко сховавшись за деревами. Ной попрямував слідом за ним, та прудкий китаєць таки зумів десь затаїтися і зникнути з поля зору. Важко сопучи і страждаючи через головний біль, бородань кружляв між пальмами, дубами, кущами чорниці та кактусами, але Юя ніде не було видно. Зрештою, знесилений чоловік опустився на землю й провалився у сон, голосно хропучи.

Щоразу він уявляв, як осідлає невблаганну водну стихію, покривши землю каналами та дамбами, — і більше жодна людина не загине від повеней. І зараз він знову отримав шанс реалізувати свою мету.

Дочекавшись, поки Ной засне міцніше, Юй обережно спустився з найближчого дуба та зіскочив на лісову підстилку. Галуззя хруснуло під його вагою. Китаєць завмер, але здоровань неподалік захропів іще гучніше. Тільки-но ж Юй взявся зробити крок у той бік, як рулади Ноя різко припинилися. На кілька митей запанувала цілковита тиша, яку раптово перервали кілька важких, судомних вдихів, ніби сплячому не вистачало повітря. Китаєць дочекався, поки дихання Хранителя Ковчега стане розміренішим. Тоді, повільно пробираючись між кущами, підкрався до Ноя і заліз йому до лівої кишені. Там було порожньо, але чомусь липко. Юй видобув руку та з огидою обтер її об шовковий халат. Тоді понюхав пальці й аж закашлявся від смороду — ніби вимазав руку в тухлій рибі.

— Що? Де? — вигукнув Ной, розплющивши очі. Юй принишк поряд і затамував подих, та бородань не помітив його і вже за мить заснув знову.

Юй змахнув із чола піт, що проступив, та обійшов здорованя з іншого боку. Обережно торкнувшись його руки, що прикривала праву кишеню, він відсунув її вбік. Тоді пірнув — і акуратно, вправними рухами тонких пальців вийняв звідти красиву золоту плату — її блиск переливався в місячному сяйві ночі. Посміхнувшись, Юй сховав плату у потайну кишеню халата й так само крадькома віддалився від Ноя.

— Старий геть забув, що золота плата може розблокувати панель, — промимрив собі під ніс китаєць, виходячи до попелища на березі озера.

Пильно вдивляючись у проблиски водної гладі, Юй тихенько дріботів піщаним пляжем. Його босі ноги постійно вгрузали в пісок, що зверху вже був прохолодним, а в глибині — досі нагрітим денним сонцем. Повний місяць світив яскраво, легкий приємний вітерець лоскотав китайця своїми оксамитовими поривами, поки той спокійно йшов знайомою дорогою до пункту управління.

На півдорозі він зупинився на невеликому мисі і присів, схрестивши ноги. Звідти завжди відкривався найкращий краєвид у раю: водне плесо, що попереду зникало в небокраї, з обох боків було оточене густими, постійно зеленими лісами. Хоча зараз все тонуло в глибині місячної ночі, та китаєць чудово знав місцевість і міг домальовувати пейзаж у власній уяві. Особливо Юю подобалося тут, коли крони дерев вкривалися білим снігом, на якому по-особливому відбивалося тепле сонячне проміння. Щоразу він уявляв, як осідлає невблаганну водну стихію, покривши землю каналами та дамбами, — і більше жодна людина не загине від повеней. І зараз він знову отримав шанс реалізувати свою мету.

— Рай цієї релігії є неймовірної краси, — прошепотів Юй. — Хоч і залишається досить безглуздим місцем, — додав через кілька хвилин, підвівшись.

За пару годин спокійного пересування берегом китаєць завернув на протоптану стежину, що вела в ліс. Ще кількасот метрів — і він опинився на невеликій галявині, посеред якої стояв похилений дерев’яний сарай, грубо збитий із кількох десятків дощок. Відчинивши двері, чоловік спустився сходами, далі коридором — і потрапив у пункт керування. Великий бездонний циліндр із товстими трубками-дротами вздовж стін, якими то вгору, то донизу рухалася в’язка різнобарвна рідина. Кожна трубка мерехтіла млявим світлом зсередини, заповнюючи приміщення всіма кольорами райдуги.

Юй підійшов до центрального комп’ютера, дістав золоту плату й підніс її до спеціального отвору. Цей момент. Сторіччями він вивчав Ковчег, він полюбив його і зненавидів його, аж поки не викликав людей із кожного зі світів. А зараз, так просто, він вставить плату, яку дарує лише Бог, введе код і змінить світ. Йому навіть не потрібна була картка пам’яті, що залишилася у того українця — за стільки років він вивчив потрібний код напам’ять.

З легким натиском Юй вставив картку до комп’ютера — вона підійшла ідеально. Панель запищала. Навпроти з’явився напис, озвучений низьким грубим голосом: “Ной–3000 розблоковано”. Наступний напис викликав у китайця на обличчі широку посмішку. “Режим Бога активовано”.

Раптом щось привернуло увагу Юя. Він уже збирався вводити комбінацію, як відступив на крок і почав пильно роздивлятися різнокольорові стіни. Це була лише коротка мить, та той, хто стільки часу провів у цій кімнаті, не міг її пропустити. Дві труби-дроти коротко блимнули яскравіше — після чого одна з них підʼєдналася до сусідньої і рідина з першої потекла в іншу трубу. Юй поглянув навколо: таких з’єднаних трубок було кілька. Минуло кілька хвилин, коли замигали ще дві трубки — і з’єдналися, ніби ріки, в єдиний потік.

— А от це дуже і дуже погано… — тихенько сказав Юй, коли раптом його ноги підкосилися — Ной підкрався і повалив спантеличеного китайця підніжкою.

Бородань і сам здивувався тому, що китаєць не розчув його важкого гупання за спиною, та раз удача усміхнулася вдруге — треба скористатись і цього разу таки переконати його допомогти.

— От дурень, — зітхнув Ной. — Золота картка без присутності Хранителя — лише шматок металу.
— Ти не розумієш, що я вже наробив… — процідив крізь зуби китаєць, присівши на підлозі.

XVII. Подолати минуле

— Я ВИКЛИКАВ МАКСИМАЛЬНИЙ дощ і запрограмував його на 40 днів і ночей, на довше чомусь не можна. Але немає певності, що це призведе до потопу тут, — промовив Юй, натискаючи кнопки на компʼютері.
— Призведе, — посміхнувся Ной, показуючи свої криві, жовті зуби.
— Добре, це ми зробили, — китаєць поглянув на різнокольорові труби. Усе частіше якісь спалахували та зливалися в єдине русло. — Тепер треба зупинити руйнування світів через невдалу минулу синхронізацію…
— Ні, — підійшов Ной і відсунув Юя від панелі. Він швидко вийняв золоту плату та сховав її в кишеню.
— Що ти робиш? — закричав китаєць, намагаючись відібрати артефакт. — Ти ж їй усіх убʼєш!
— Грішники мають загинути раз і назавжди, — Ной замахнувся та спробував ляснути Юя по обличчю, та прудкий суперник вдало вивернувся та схопив здорованя за довгу сиву бороду. Ной зойкнув і сам ледь не повалився на землю, втративши від несподіванки рівновагу. Китаєць застрибнув ззаду йому на шию та намагався дотягнутися до кишені, щоби вийняти плату, — як Ной, марно силкуючись скинути Юя, сам витяг шматок золота та викинув його геть у безодню.
— Нііііііііііііііі! — розпачливо вигукнув Юй, зіскочив із чоловіка і притиснувся тілом до краю металевого містка, хапаючи руками повітря. Та було запізно — плата невпинно летіла донизу, лиш востаннє блиснувши і загубившись у вічному падінні в невідомість, а з нею — і надія людства врятуватися від апокаліпсису.
— То ці Jude живі! — долинув до них вигук нациста, що разом з Ендрю та Владлєною увійшли до кімнати керування.
— Один із них — китаєць, — нагадав йому Ендрю.
— То що, китаєць не може бути євреєм? — наполягав Ганс.
— А ви як тут опинилися? — Ной, подивований, розвернувся і зробив їм назустріч кілька кроків.

— Я перепрошую, — не розтуляючи повік, Ганс підняв руку. Він крутився навколо себе, не розуміючи, в яку сторону краще говорити. — А можу я, скромний член нацистської партії, попросити втрутитись і врятувати світ.
— Член КПСС теж просить, так, — підтримала Владлєна, не підводячи голови.

Зненацька все навколо залилося сліпучо білим світлом. Відвідувачі центру керування пробували затулити очі чи відвести їх, але це мало чим допомагало. Світло було скрізь і проникало навіть через повіки.

— Господи, Ти явився! — залепетав Ной, опускаючись на коліна. — Я виконав прохання Твоє. Виправив усе.
— Тобто нічого кращого за знищення ти не вигадав?! — грізний голос лунав звідусіль.

Владлєна присіла й закрила голову обома руками. Вони трусилися.

— Я брав приклад із Тебе, Господи! — парирував Ной.
— Але ж Я розкаявся, — відповів тому Бог. — А ти так і не знайшов свого шляху.
— Мій шлях — це твій шлях, — кричав старий пияк.
— Я перепрошую, — не розтуляючи повік, Ганс підняв руку. Він крутився навколо себе, не розуміючи, в яку сторону краще говорити. — А можу я, скромний член нацистської партії, попросити втрутитись і врятувати світ.
— Член КПСС¹⁸ теж просить, так, — підтримала Владлєна, не підводячи голови.
— Я ж привів нациста і вас у рай, що ще ви від мене хочете? — поцікавилося світло.
— Ну, ви ж Бог, виправіть усе, — озвався Ендрю.
— Про Бога раптом згадали? — у всепроникному голосі почувся глузливий смішок. — Здається, про божественні справи ви більше знаєте, ніж я сам. Ні, люди таки безнадійні.

— Дай нам напуття перед крахом усього сущого! — попросив Ной.
— Як там кажуть у вас… Їбіться самі, — сказав грізний голос — і світло погасло так само різко, як і зʼявилося.

Ганс, Владлєна, Ендрю та Ной обережно привідкрили очі та переглянулись. Юй весь цей час тихо сидів біля лівого комп’ютера та, обхопивши голову руками, ритмічно хитався взад та вперед. Він усе життя хотів вибратися і перебудувати світ на власний розсуд — а невдовзі не залишиться нічого. І саме він це спровокував.

До присутніх долинуло дзюркотіння — з коридору, через двері, у центр управління почала литися брудна вода. Дістаючись країв металевої платформи, вона стрімко падала вниз.

— То що, це кінець? — запитав Ендрю, із залишками надії поглянувши спочатку на нациста, тоді на комуністку і, зрештою, на старого Ноя, який задоволено посміхався. Всі мовчали.

Українець пройшовся металевим містком у напрямку трьох панелей. Він торкнувся їх — пластикових кнопок і запилених скляних екранів, на яких хаотично блимали пікселі.

На панель впала крапля і скотилася пологою поверхнею вниз. Ендрю звів погляд догори — дощ падав прямо з темряви, що час від часу освітлювалася іскрами. Чоловік зиркнув на панель ще раз. І тут його очі ковзнули на місце, куди впала чергова крапля. Це був отвір для плати.

— Ми ідіоти! — ляснув він себе по лобі. — Гансе, Владо, ми ж маємо кожен свої плати після переміщення в Ковчег!
— Ні, ви не можете! — крикнув Ной і, підскочивши до Ендрю, спробував відштовхнути того від панелі.
— Ану розказуй, морда псяча, як нам звідси вибратися та запобігти глобальному Scheiße!¹⁹ — німець дістав пістолет із кобури та приставив його старому прямо під носа.

Ной лише голосно розреготався. Ганс розізлився та вистрілив йому в плече — куля пролетіла навиліт і з дзенькотом зрикошетила від металевої підлоги кудись геть. Ноя навіть не подряпало. Бородань вибив зброю з рук отетерілого на мить нациста та притис його до поручнів. Плата вискочила з-під кітеля Ганса й повисла вниз, тримаючись лише на шиї. Владлєна підбігла та вдарила Ноя кулаком по спині — старий зовсім не відчув.

Ендрю поспіхом розглядав панель. На кнопках були намальовані символи, але деякі з них геть стерлися. “Х”, “+”, “=”, “!”, “<”, “>”, “?”, “Ґ” — вони повторювалися рядами в різних комбінаціях, але жодного натяку на те, що це могло б означати, не було.

Раптом Юй міцно схопив Ендрю за руку. Біль пронизав кістку українця аж до плеча. Він спробував вивільнитися, але хватка китайця виявилася мертвою.

— Зроби бекап, я вже награвся з цим, — прохрипів Юй. Його волосся було геть скуйовджене, а очі шаленими. — Така кнопка там одна!

Після цього Юй зробив два великі кроки, стрибнув — і миттю опинився на спині Ноя. Здоровань змушений був відпустити Ганса. Той гарантовано впав би, якби Владлєна, попри панічні махання, не схопила його за кітель і, тримаючись за поручень, не витягла нациста на місток. Німець і білоруска побігли до панелей.

Води згори надходило все більше. Але тепер це були не поодинокі краплі — вона лилася цілими струменями. Один із них із шумом відбивався від містка, де якраз боролись Юй та Ной. Китаєць звивався на спині старого, як наїзник на бику для родео. От-от — і, здавалося, ковбой злетить із нього у прірву.

Та, попри незграбні спроби Ноя скинути причепу із себе, китаєць тримався. Мить — і Хранитель Ковчега послизнувся на вологому металі й перевалився разом із Юєм через поручні. До тріо долинули лише прокльони, які поступово віддалялися і, зрештою, розчинилися в шумі водоспаду.

— Всі на місця! — скомандував Ендрю. Ганс і Владлєна вставили свої картки, сіли у два з трьох крісла і пристебнулися ременями безпеки. Українець бубонів собі під ніс. — Вона одна… вона одна… вона одна… Х… =… !… Ґ… вона одна! Точно! — Ендрю натис кнопку “Ґ”. Комп’ютер запросив підтвердження: “Ви впевнені, що плануєте зробити відкат до попередньої версії?”. Ендрю знову натиснув на унікальну літеру української абетки та всівся у своє крісло.

Роботичний голос не було чути через воду, що лилася велетенськими потоками. Все наповнилося білим світлом якраз у той момент, коли водоспад накрив три компʼютери та повалив їх у темну нескінченну безодню.

“НЕ ДУМАЮ, ЩО вони зрозуміли б моє рішення”, — подумав Ендрю.

— Може, почекаємо ще? Уряд готовий відтермінувати процес, — жінка в діловому костюмі, що сиділа навпроти нього, поклала руки на папери та підтягнула їх до себе.
— Ні-ні, — заперечив Ендрю, заблокувавши та склавши навпіл свій iPhone 19 із хвилястим ребром та блідо-жовтою задньою панеллю. — Давайте, нарешті, зробимо це.

Жінка передала йому документи, він узяв ручку в праву руку та на мить завмер над місцем внизу, де мав би стояти його, директора, підпис. У верхньому рядку, на який він кинув останній погляд, було написано “Акт зняття Бурштинської теплової електростанції з експлуатації”. Повагавшись не більше секунди, він швидким розчерком пера підписав акт.

— Ваш дід проєктував цю станцію, батько все життя пропрацював тут, а вам не шкода її закривати? — перепитала жінка, забираючи папери та ховаючи їх у трендову сіру папку з переробленого паперу.

Ендрю підвівся та, простягнувши співрозмовниці руку, впевнено промовив:

— А хто сказав, що має бути шкода?

Інші оповіді Олексія Дуброва
Інші оповіді, ілюстровані Русланом Вашкевічем

1. Руки вгору! (нім.) ↩︎
2. Єврей (нім.) ↩︎
3. Воєнізовані загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини ↩︎
4. Хай живе Гітлер! (нім.) ↩︎
5. СС-Оберштурмфюрер (нім.) — німецьке військове звання СС, відповідає лейтенанту ↩︎
6. О мій Фюрер! (нім.) ↩︎
7. Ні (нім.) ↩︎
8. Мій друже (нім.) ↩︎
9. У Китаї це ввічливе звертання, як у нас “пані”. “Сяодзе” кличуть неодружених жінок ↩︎
10. У Китаї це ввічливе звертання до чоловіка, як у нас “пан” ↩︎
11. Камітєт ґасударствєнной бєзапаснасті (КҐБ) — спецслужба в Союзє Савєцкіх Социалістічєскіх Рєспублік (СССР) ↩︎
12. Так-так (нім.) ↩︎
13. Імператор (кит.) ↩︎
14. У Німеччині це ввічливе звертання, як у нас “пані” ↩︎
15. “Аненербе” — німецьке нацистське товариство, що існувало у 1935–1945 роках та займалося вивченням історії ↩︎
16. До біса! (нім.) ↩︎
17. Німеччина, Німеччина понад усе, Над усе на світі! Німецькі жінки, німецька вірність… (уривок із “Пісні німців”) ↩︎
18. Комуністічєская партія Савєцкава Союза (КПСС) ↩︎
19. Лайну (нім.) ↩︎
20. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) ↩︎
21. Расійская Савєцкая Социалістічєская Рєспубліка (РСФСР) ↩︎