Моя мама була переповнена таким страхом,
що вона носила близнюків:
мене й разом зі мною страх.
— Томас Гоббс
БЛИЗЬКО 9‑Ї ГОДИНИ ранку поріг великої зали замку Фотерінґей, що в графстві Нортгемптоншир, майже за 100 миль північніше Лондона, поволі, шкутильгаючи через здобутий за роки ув’язнення ревматизм, але з гордо піднятою головою переступала 44‑річна Мері Стюарт. У минулому — панівна королева Шотландії, а нині ж — бранка з понад 18‑річним стажем англійської королеви Елізабет І Тюдор. Жінку, одягнену в чорний шовковий плащ поверх темно‑коричневої оксамитової сукні, супроводжували двоє вартових, а також декілька її найвірніших служниць. Кожен з учасників процесії в той день, 8 лютого 1587 року, добре розумів, що це остання путь Мері й назад, у свої розкішні покої — золоту та все ж таки клітку — вона більше не повернеться.
Тут, у Фотерінґеї — неприступній нормандській фортеці, збудованій поблизу річки Нін на межі 11 та 12 сторіч за принципом “мот енд бейлі” (кам’яниця на пагорбі, оточена великим внутрішнім двором, міцним муром, кількаметровим ровом із водою та земляним насипом навколо), — колишня шотландська королева провела понад 4 місяці. Її конвоювали сюди наприкінці вересня 1586 року, арештувавши за причетність до бабінґтонської змови — чергового зговору, учасники якого планувати вбити протестантку Елізабет І і в такий спосіб звільнити англійський престол для королеви‑католички Мері Стюарт. Уже наступного місяця вона постала перед судом, що складався із 46 найіменитіших англійських дворян на чолі з лордом Вільямом Сесілом — найбільш довіреним радником королеви Англії, рішуче, але марно, відкидаючи будь‑які звинувачення в державній зраді. 25 жовтня того ж року жінку майже одноголосно визнали винною та засудили до смертної кари.
Навряд чи оголошений вирок став для Мері великою несподіванкою, адже на той момент сер Ентоні Бабінґтон, який очолював змову, та його 13 співучасників уже зазнали покарання: були повішені, розпатрані та четвертовані, як це передбачали Акт про безпеку королеви (1585) й Акт про державну зраду (1351). Єдине, що залишалося фотерінґейській бранці в очікуванні своєї черги, — сподівання, що Елізабет І все‑таки не наважиться стратити особу королівської крові та ревну католичку. Це означало б стовідсотково погіршити й без того кепські стосунки з Римською Курією та католицькими монархами Європи.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Надія королеви без королівства жевріла недаремно. Попри тиск із боку парламентарів, які не мали жодних сумнівів у провині Мері Стюарт, Елізабет І зволікала з ухваленням остаточного рішення. Тоді Палата громад і Палата лордів об’єднали свої зусилля. Щоб подолати її невпевненість, 12 листопада 1586 року депутати направили їй першу (і не останню) спільну петицію, наполягаючи на страті зрадниці. Англійська королева ж, однак, і далі годувала парламент “відповідями без відповіді”. Навіть після оприлюднення смертного вироку Мері Стюарт, на яке Елізабет І дала згоду 2 грудня 1586‑го, вона однаково намагалася відтермінувати його виконання.
Два місяці по тому Мері зробила пару кроків крізь арку дверей і на мить застигла на місці, обводячи поглядом просторе приміщення з високими склепіннями та каміном, вмурованим у стіну навпроти. У давні добрі часи, коли Фотерінґей ще не служив державною в’язницею, велика зала вочевидь призначалася для урочистих прийомів із бенкетами й танцями. У нових обставинах її функції змінилися. Не так давно це була зала судових засідань. Тоді в центрі кімнати стояв довгий дерев’яний стіл, вкритий скатертиною з торочками по краях, з лавками обабіч на 12 осіб. По периметру трьох стін також стояли масивні дерев’яні лавки та кілька табуретів для решти її суддів. А біля четвертої стіни, на невисокому помості під балдахіном, височіло крісло для бранки, що обвинувачувалася в зраді…
Сьогодні ж ця зала мала зовсім інший вигляд. Єдине її умеблювання — задрапірований чорною тканиною ешафот, навколо якого стовбичили вартові, тримаючи в руках широколезі сокири на довгому держаку, та кілька десятків глядачів. Дерев’яний підмосток споруджували нашвидкуруч, адже лише напередодні з Лондона в замок надійшло сповіщення від Таємної ради, що 1 лютого 1587 року Елізабет І, підігріта чутками про назрівання нової змови, підписала‑таки смертний вирок для Мері Стюарт.
Фінальні дні свого життя колишня королева Шотландії витратила на молитви, складання заповіту, написання листів і дарування особистих речей на пам’ять про себе. Тоді ж, під гупання молотків, яке долинало до її покоїв із великої зали Фотерінґея, зародився її останній сонет — прощальна пісня, відома нам завдяки перекладу Лесі Українки:
Що я тепер, о боже! Жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, у котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль‑туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого…
Щойно Мері Стюарт піднялася по сходинках на ешафот і ступила перший крок підмостком, як кат і його помічник, покликані здійснити вирок, упали перед нею навколішки. Прохати вибачення в засудженого до смертної кари — звичний обряд для таких церемоній, та однаково момент виглядав зворушливо, особливо після відповіді, яку дала жінка: “Я прощаю вас від щирого серця, бо сподіваюся, що ви покладете кінець усім моїм бідам…”. Тоді бранка обернулася до своїх компаньйонок Джейн Кеннеді та Елізабет Керл, які були поруч із нею всі ці довгі місяці ув’язнення, щоб вони допомогли їй зняти одяг. “Ніколи я не мала таких наречених… і ніколи не роздягалася перед таким товариством”, — вдалася до жартів Мері, намагаючись розвіяти пелену сліз, що стояла в очах її найближчих слуг. Залишившись у самій лише нижній сукні та рукавичках червоно‑малинового кольору (літургійного кольору мучеництва, прийнятого в Католицькій Церкві), вона спокійно дочекалася, поки Джейн тремтливими руками пов’яже їй очі білим із золотою вишивкою шаликом, а тоді рішуче схилилася на коліна перед плахою.
“У руки Твої, Господи, віддаю дух мій”, — наостанок промовила Мері Стюарт. Через мить, зі свистом розсікаючи повітря, на шию жінки опустилася сокира ката. Останньому, проте, не вдалося відрубати їй голову з першого разу. Ще двічі він підносив своє знаряддя, поки, нарешті, зміг відділити її від тіла. “Боже, бережи королеву”, — виголосив чоловік, підіймаючи голову Мері Стюарт догори, щоби глядачі пересвідчилися, що вирок таки виконаний. Однак та несподівано впала на підмосток і з глухим гуркотом покотилася долі, а в руці ката залишилася лише русява кучерява перука, під якою колишня шотландська королева приховувала коротке сиве волосся…
Звістка про смерть Мері Стюарт, як і очікувалося, збурила всю католицьку громаду, а особливо в Іспанії. Тамтешньому королеві Філіпе ІІ, чоловіку покійної Мері І — попередниці Елізабет І на англійському троні, уже кілька років не давали спокою незведені рахунки з Англією: і відкинуті Елізабет І сватання з його боку; і підтримання нею іншого претендента на португальський престол; і санкціоновані королевою напади англійських каперів на іспанські колоніальні порти та кораблі; і сприяння голландському повстанню за незалежність в Іспанських Нідерландах. Страта Мері Стюарт стала для нього останньою краплею. Заручившись підтримкою Папи Римського Сікста V, Філіпе ІІ взявся споряджати морську експедицію до Англії для повалення Елізабет І, яка в очах щирого католика була незаконною правителькою, єретичкою, узурпаторкою папської влади. Утвердженню задуму іспанського короля сприяли також заклики голови Римо‑католицької Церкви в Англії Вільяма Аллена. У листі від 18 березня 1587 року той написав, що англійські та ірландські віряни наполегливо просять Філіпе ІІ прийти й покарати “цю жінку, яку ненавидять Бог і люди”.
Вторгнення в Англію готувалося у двох великих портах — іспанському Кадісі та португальському Лісабоні. Тут за наказом Філіпе ІІ збирали та озброювали потужний військовий флот. На весну 1587 року він уже нараховував понад сотню новеньких — збудованих переважно впродовж останніх 3–4 років — галеонів, галер, галеасів, забр, пінас, каравел та інших кораблів. Навіть невеличкі судна були оснащені хоча б однією гарматою, найбільші ж мали на своєму борту по 50 гармат і, крім 70–80 осіб екіпажу, могли вміщати понад 300 вояків. Керівництво “Непереможною армадою” — а саме такою славою був оповитий іспанський флот, що досі тримав першість у морях і океанах, — було покладено на адмірала Альваро де Базана, маркіза Санта Круз, який за пів сторіччя служби у військово‑морських силах Іспанії не здобув жодної поразки. Папа Римський обіцяв допомогти майбутній експедиції фінансово, а також гарантував індульгенції за скоєні в ім’я Церкви гріхи всім учасникам вторгнення в Англію.
Згідно з планом Філіпе ІІ, флот на чолі з маркізом Санта Круз мав об’єднатися із силами Алесандро Фарнезе, герцога Пармського, що був губернатором Іспанських Нідерландів. Опісля союзники разом висадилися б у графстві Кент, що на південно‑східному узбережжі Англії, де не було серйозних укріплень, і звідти рушили б на Лондон, щоби взяти місто в облогу та скинути з трону Елізабет І. У випадку, якщо експедиція виявиться менш успішною, ніж передбачалося, проте не зовсім провальною, іспанські завойовники мали також завдання мінімум: домогтися свободи віросповідання для англійських католиків та відшкодування збитків, завданих Іспанії внаслідок голландського повстання в Нідерландах.
Організація Іспанією “Хрестового походу” проти “англійських єретиків” не могла залишитися непоміченою в самій Англії. Елізабет І регулярно інформувалася про хід підготовки іспанського вторгнення завдяки широкій мережі шпигунів при іспанському та папському дворах. Чутки про небезпеку, що загрожувала Британським островам, розповсюджувалися країною з неймовірною швидкістю. Однак сподіване іспанцями протистояння між протестантами та католиками всередині країни не спалахнуло. Навпаки, два табори забули про релігійні розбіжності та об’єдналися, щоби спільно боротися з ворогом, якого ось‑ось чекали на підступах біля узбережжя.
Королева також не сиділа склавши руки. Розуміючи, що до потенційної дати нападу повністю модернізувати англійський флот не вдасться, Елізабет І звернулася до бувалого морського вовка, який за кілька років до цього здійснив навколосвітню подорож, й одного з найуспішніших каперів Френсіса Дрейка, щоб разом вигадати план, який допоможе якщо не знешкодити загрозу, що нависла над Англією, то принаймні виграти трохи часу.
Благословенний королевою рейд Дрейка на Кадіс, що відбувся наприкінці квітня 1587 року, і наступні напади англійського флоту під його керівництвом на прибережні португальські форти влітку того ж року, у результаті яких переважна більшість кораблів противника були або частково пошкоджені, або геть зруйновані, або захоплені, зрештою, змусили Іспанію відкласти вторгнення в Англію щонайменше на рік. Однак, незважаючи на “підсмалення бороди іспанського короля”, як глузуючи називали ці набіги англійці, від своїх намірів Філіпе ІІ не відмовився…
Тривога, викликана близьким імовірним наступом “Непереможної армади” і страхом, що Лондон може не встояти перед іспанцями, спопеляла дотла… Це було катування, не гірше найвишуканіших тортур іспанських інквізиторів.
Увесь той час, поки в неоголошеній війні між Іспанією та Англією наростало загострення, за 100 миль західніше від Лондона, у Вестпорті — невеличкому селі, що в графстві Вілтшир, від занепокоєння через майбутнє вторгнення не знаходила собі місця вагітна другою дитиною дружина місцевого вікарія (священника Англіканської церкви). Тривога й боязнь, закравшись у її свідомість дрібним черв’ячком, щодня примножувалися — як і кількість гармат і солдатів на іспанських кораблях, що мали невдовзі, з дня на день, пристати до англійської землі, у чутках і небилицях, які ширяли і сповнювали навколишній простір.
Ані зараз, ані тоді, у 16 сторіччі, графство Вілтшир не мало власного узбережжя, воно не надто віддалене від столиці, але й не прилягає безпосередньо до Лондона, і в потенційних планах захоплення іспанською армією Англії не грало жодної ролі. Хоча навряд чи хтось із його пересічних мешканців був достатньо обізнаний із зовнішньополітичною ситуацією, щоби стверджувати це зі стовідсотковою певністю.
Село, де в очікуванні дитини й вторгнення загарбників від переживань не знаходила собі місця дружина вікарія, знаходилося зовсім неподалік від Малмсбері. Це місто — третє в графстві Вілтшир за чисельністю населення (з урахуванням Вестпорта та інших передмість) — розташовувалося на крутому пагорбі, який огортали своїми руслами дві притоки річки Ейвон — Тетбері‑Ейвон і Шерстон‑Ейвон; воно виросло навколо однойменного абатства, закладеного тут у 7 сторіччі, і ще здавна було оточене кам’яними стінами. Тобто теоретично могло б стати хорошим прихистком у разі іспанської навали… якби ті 100‑річні мури не хиталися від вітру й не розвалювалися на очах. Водночас “паплюження” Малмсберійського абатства, яке в 1530‑ті роки після розпорядження Генрі VIII Тюдора, батька Елізабет І, про розпуск монастирів було викуплене заможним місцевим депутатом із роду ткачів Вільямом Стампе й перетворене на швейну мануфактуру, цілком могло послужити приводом для іспанських “хрестоносців” завітати в гості до цього міста. А звідти — рукою подати до будинку на околиці, який місцева громада виділила для проживання родини вікарія. І хтозна, яка розплата очікувала б їх за падіння в гріх “єрєсі” та навернення до неї інших вірян…
Тривога, викликана близьким імовірним наступом “Непереможної армади” і страхом, що Лондон може не встояти перед іспанцями, спопеляла дотла, позбавляючи можливості дихати на повні груди, прискорюючи серцебиття, вкриваючи холодним потом шкіру, змушуючи тремтіти голос і руки та паралізуючи всі інші рухи тіла. Це було катування, не гірше найвишуканіших тортур іспанських інквізиторів. Внаслідок щоденних хвилювань і напруги, що витала в повітрі, у дружини вестпортського вікарія розпочалися передчасні пологи. 5 квітня 1588 року вона народила ще одного хлопчика — меншого братика для 2‑річного Едмунда, свого старшого сина.
Ім’я цієї жінки, на жаль, не збереглося до наших днів. А ось ім’я її другого сина, який — попри ранню появу на світ в умовах, які недоношених дітей переважно прирікали на вірну смерть, і похід іспанського флоту на Британські острови, що розпочався‑таки в травні 1588 року, не лише вижив, але й дожив до глибокої (навіть за сучасними мірками) старості — стало відоме далеко за межами Англії й закарбувалося на віки. Уже в дорослому віці, пишучи власну автобіографію, один із найбільш знаних англійських філософів Томас Гоббс зауважив про обставини свого народження так: “Моя мама була переповнена таким страхом, що вона носила близнюків: мене й разом зі мною страх”.
***
ДОНЕДАВНА ІСТОРІЯ ПРО Іспанську армаду, наступ якої, зрештою, зазнав поразки, сприймалася мною дуже поверхово. Як цікава казочка, настільки віддалена в часі й географії, що більше скидається навіть на вигадку, ніж на правду. Повертаючись до неї сьогодні, під час російсько‑української війни, я не можу не проводити паралелі між “Непереможною армадою” і “втарой армієй міра”.
Не наважусь стверджувати, що звинувачення головного провідника рускава міра в Україні Віктора Медведчука в державній зраді та фінансуванні тероризму стало одним із приводів для рішення Путіна розпочати військову агресію проти нашої держави, проте є інші, на мою думку, беззаперечні схожості. Обидва нападники фактично розв’язали війну в Європі — щоправда, на різних її кінцях — не називаючи свої дії війною; обидва були настільки самозакохані і сповнені безапеляційною вірою у власну велич, що планували швидке загарбання чужої держави і заміну невгодного їм керманича на лояльного; обидва покладали сподівання на допомогу “п’ятої колони” всередині країни, а натомість зустріли шалений опір консолідованої нації…
Майже рік до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року ми спостерігали, як Путін то стягував, то частково відводив від кордонів свою армію ницих убивць, ґвалтівників і грабіжників (ми пізнали їхню правдиву суть ще у 2014‑му, коли Росія захопила Кримський півострів і український Донбас, хіба не підозрювали про масштаби їхнього морального провалля, дозволяючи собі надіятися, що існують і харошиє рускіє). На боротьбу з українськими “відступниками” їх благословив сам Московський патріарх Кіріл спочатку в березні 2022 року, подарувавши командувачу Росґвардіі Віктору Золотову ікону, що мала б надихати російських вояк на “защіту Атєчєства”, а згодом у вересні 2022 року, заявивши, що, жертвуючи собою в Україні, вони змивають усі скоєні дотепер гріхи. Так, це робилося вже постфактум, але хіба не нагадує папську індульгенцію, обіцяну іспанським солдатам? Не здивуюся, дізнавшись, що за їхній успіх у війні проти України в московських храмах молиться найпалкіша вірянка і найсвятіша паломниця всіх часів і народів Оксана Марченко.
Далеко не всі українці сприймали загрозу військового нападу Росії всерйоз. Згідно з даними дослідницької компанії “Gradus Research”, у грудні 2021 року лише 26 відсотків респондентів їхнього опитування вважали, що небезпека повномасштабного вторгнення є реальною. У січні 2022 року вже 44 відсотків опитаних відповіли, що загроза існує, 29 відсотків були переконані, що її немає, а 26 відсотків все ще не знали, що й думати.
Я не була учасницею цих соціологічних досліджень, але — як і люди з мого найближчого кола — всупереч мейнстріму вірила, що галас, здійнятий західними партнерами України в медіа, які ґвалтом кричали про кровожерливого ненаситного вовка, що вже добряче зголоднів після поглинання грузинських Абхазії та Південної Осетії в серпні 2008 року й готовий заглитнути нову здобич, був не порожнім звуком. Неодноразові оманливі заяви ворожих політиків, що Росія не збирається нападати на Україну, і разом із цим кількамісячне гарцювання і брязкання зброєю 150 000 російських солдат за кілька кроків від українського кордону виснажували ментально, вибиваючи ґрунт із‑під ніг у мене й багатьох моїх знайомих, навіть у тих, хто зазвичай відрізнявся психологічною стійкістю.
Зроститися з тривогою та страхом так, щоб завагітніти ними й тижнями, а то й місяцями, виношувати в собі, ніби дитину, — це ще один досвід, що зближує українців 21 сторіччя з англійцями 16‑го та водночас де в чому нас і відрізняє…