В екзилі дім не будують

Шефіка Ґаспрали

Для кримських татар освіта завжди була одним із найважливіших пріоритетів. Якими б важкими не були часи — останні гроші віддавали на навчання дітей. Адже знання — це, перш за все, зброя, здатна захистити від культурної амнезії, яку сусідня імперія сіє всюди, куди лише здатна дотягнутися.

Нам пощастило мати такого просвітника як Ісмаїл Ґаспрали — людину, яка стала символом змін і відмови від застарілих догм. Він розробив нову систему освіти для мусульман — джадидизм, що поєднував традиційні ісламські цінності з передовими європейськими методами навчання. Заснувавши першу кримськотатарську газету Tercıman (“Перекладач”), він перетворив її на потужний інструмент поширення нових ідей та об’єднання народу. Ґаспрали пропагував модернізацію, розширення прав жінок, створення громадянського суспільства та зміцнення зв’язків між тюркськими народами. Його діяльність сприяла розвитку нової кримськотатарської літератури, а закладені ним ідеї стали основою демократичної традиції національного руху, що завжди тяжів до ненасильницького опору та відкритості до діалогу. Його донька, Шефіка Ґаспрали, продовжила діяльність батька та стала ще одним яскравим маяком, який осявав шлях нашому народу крізь безліч поневірянь, що чекали на нього протягом 20 сторіччя. 

Уже в 15 років юна Шефіка допомагала братові Рефату готувати до друку газету Tercıman, а коли їй виповнилося сімнадцять, в 1903 році — надрукувала у ній власну статтю. Пізніше вона очолить перший для мусульманського суспільства жіночий журнал Alem I Nisvan (“Жіночий світ”), що став простором освіти й самовираження для мусульманок. На його сторінках висвітлювалося все: від новин та законів до порад із господарства, від статей про мораль, традиції, здоров’я й виховання дітей до історій видатних жінок.

Все своє життя вона ламала кайдани подвійного ярма — імперського й релігійного, борючись проти дискримінації жінок, яку вона вбачала як в колоніальній політиці Москви, так і у викривленому тлумаченні ісламу. Шефіка стала ініціаторкою створення кримськотатарського жіночого руху “Qadınlar Günü” (“Виконавчий комітет мусульманок Криму”), що виступав за рівні права жінок й відстоював їхнє право на участь у всіх сферах суспільного та професійного життя. Лише за кілька місяців після цього жіночі комітети виникли в Бахчисараї, Кезлеві (Євпаторія), Кефе, Керічі (Керч) та багатьох інших містах і селах Криму. У серпні того ж року відбувся регіональний жіночий конґрес, де зібралися 30 делегаток. Основну доповідь виголосила Шефіка — у ній вона нагадувала жінкам про їхні права, закріплені в ісламі та закликала сміливо користатися ними. Тоді конґрес ухвалив рішення про те, щоб двері мечетей завжди були відчинені для жінок. 

1917 рік став часом, коли політична активність в Криму вибухнула з новою силою, й кримськотатарські жінки не залишилися осторонь: вони поєднали боротьбу за власні права з участю у національному відродженні, а Шефіка Ґаспрали відігравала у цьому одну з визначних ролей. Тоді вона очолила перший жіночий мітинг в Бахчисараї, стала єдиною жінкою, обраною до президії Курултаю та ввійшла до складу делегації кримських татар на чолі з Номаном Челебіджиханом, яка поїхала до окупованого Ак’яру (Севастополь), аби зустрітися з окупаційним військовим міністром Алєксандром Кєрєнскім. Метою цієї зустрічі було закріплення гарантій прав корінного народу: визнання Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету легітимним представництвом кримських татар, створення власних військових формувань в царській армії та, звісно, запровадження автономії Криму. Ці вимоги були декларацією національної самостійності — і голос Шефіки впевнено проголошував її разом із найдієвішими провідниками нашого народу. 

Та вже в січні 1918 року Кримський півострів знову опинився під чоботом окупантів. Більшовики заборонили діяльність органів кримськотатарського самоврядування й розпочали новий терор. 14 січня вони заарештували голову кримськотатарського уряду, першого муфтія мусульман Криму, Литви й Польщі та автора національного гімну “Ant etkenmen” — Номана Челебіджихана. 23 лютого його по-звірячому вбили в Ак’ярській в’язниці, а тіло викинули в Чорне море.

Задля порятунку дітей, улітку 1919 року Шефіка була вимушена залишити Крим і переїхати до Азербайджану, де її чоловік Насіб-бек Усуббеков став прем’єр-міністром, а вона сама очолила педагогічне училище. Але й там совєцька примара не дала їм спокою: вже за рік, під час окупації Азербайджану у 1920 році Насіб-бека розстріляли, а Шефіка разом із дітьми була змушена знов нашвидкуруч збирати життя у валізи. Цього разу її шлях пролягатиме до Туреччини, де вона нарешті зможе осісти до кінця життя.

Втім, ані втрати найрідніших людей та впливових колег, ані життя на чужині не змогли її зупинити. Вона як ніхто знала, що боротьба є шляхом до свободи, тож вже у 1930 році Шефіка заснувала й очолила в Стамбулі “Союз кримськотатарських жінок”. Організація допомагала емігрантам, які хвилями прибували до Туреччини після совєцьких репресій і штучного голоду в Криму 1921–1923 років: знаходила для них житло й роботу, підтримувала адаптацію. 

Утвореному Шефікою союзу судилося стати не лише підтримкою для вигнанців, а й символом незнищенності жіночого крила кримськотатарського руху та голосом засланого народу у світі. Попри репресивний окупаційний режим, що панував на півострові, організації вдавалося тримати звʼязок із тими, хто залишався на рідних землях й завдяки цьому інформувати міжнародне суспільство про злочини Совєцького Союзу. 

“Гори, сади, Чорне море, Ускут — ми мріяли повернутися до Криму. Ми сподівалися, що повернемося в Крим”…

З особливою увагою Шефіка Ґаспрали опікувалася питаннями збереження мови, культури та традицій серед кримськотатарських жінок та родин у діаспорі. Адже єдиною запорукою існування народу є те, щоб навіть у найважчі часи, коли на вагах стоїть питання особистого виживання, залишалися ті, хто не змириться й триматиме спротив. 

Зампіра Асанова

Виклики, що випали на долю нашого народу через сусідство з імперією, зробили життя багатьох кримських татар дивовижно схожими. Крізь роки усі вони несли біль вигнання, сум за недосяжним домом, неспокій постійної боротьби та надію на те, що їхня головна мета все ж стане реальністю. Та коли придивитися уважніше — кожна історія розкриває унікальний досвід, наповнений щемкими особистими подробицями та неодмінно вартий того, щоби бути почутим.

На відміну від Мумінє, що зіштовхнулася із випробуваннями вже на початку свого життя, Зампірі Асановій мало б пощастити більше: вона з’явилася на світ у заможній інтелігентній кримськотатарській родині в селі Тувак (вже зникле село Рівне). Її батько, Асан, походив із поважного роду, що мав у глибині свого коріння традиції господарювання і свободи. Після революції він утримував овець, займався каракулівництвом, конярством, вирощував пшеницю. Мати, Абіде Шерфе, походила з давнього, благородного роду Selamet Açı, що подарував їй чудову освіту. Вона виховувала дітей, закладаючи найважливіші знання в їхні голови й читала Коран так красиво й мелодійно, що її голос ще довго згадуватиметься малечі у найтепліших спогадах. Зампіра була третьою дитиною в родині, молодшою сестрою для Муршиде й Сємаде, та старшою для брата Паріха.

Але Sürgün урівняв всіх, в один день забравши усе, що родина наживала поколіннями й відправив на заслання. Так сімʼя Асанових опинилася в Узбекистані, й дитинство Зампіри стрімко набуло присмаку дорослої відповідальності. Батько родини працював у районній споживчій спілці, а мати — на фермі за 4 кілометри від дому. Щодня вона мала вирушати туди рано вранці, коли ще й світанок не торкався землі. Діти ж залишалися господарювати самі: у кожного була своя частка побутових турбот, до прикладу маленька Зампіра була відповідальна за чистоту подвір’я та посуд. 

Втім, попри усі складнощі та перешкоди, найголовнішою працею молодшого покоління було навчання. У родині панував культ знання: книжка ставала не просто джерелом інформації, а вікном у світ свободи.

“Зампіра прекрасно навчалася. У неї була чудова пам’ять, вона знала напам’ять багато віршів, малювала, дуже багато читала. Була справжнім згустком енергії. Ерудована не по віку. Вона помітно випереджала однокласників у навчанні, любила спілкуватися з дорослими. Викладачі в ній душі не чули, не могли натішитися нею”, — згадувала про Зампіру Асанову старша сестра Сємаде. 

Дослухаючись кримськотатарського прислів’я: “У народу є єдиний Дім — це батьківщина”, батьки не дозволяли дітям забути, де знаходиться їхня справжня домівка. Повернувшись з важкої роботи, вечорами Асан збирав біля себе малечу й розповідав їм власні сни, в яких він знову й знову повертався до Криму: бачив безкраї степи, що шуміли від вітру, море, яке дихало поруч із домом, гори, що тримали небо на плечах. Слухаючи його, діти ще змалку відчули, що таке батьківщина — так для них вона стала не абстрактним словом, далеким непевним спогадом, а живим образом, що малювався в уяві чарівними пейзажами рідного півострова.

Зрозуміти й відчути це у ранньому віці — велике щастя і благословення. Та водночас для них, як і для цілого покоління кримських татар, це було й трагедією: адже відчуття батьківщини прийшло не через безтурботні ігри на рідних берегах під теплим кримським сонцем, а через вигнання й біль, у невідомості в іншій країні.

Та хоч долю, як і сусідство з колоніальною імперією — не обираєш, все ж у наших руках керувати тим, на що ця доля обернеться. Українцям це також добре відомо. 

Тож не дивно, що здобувши освіту, вже у другій половині 1950-х Зампіра долучилася до Національного руху кримськотатарського народу. Однією з перших акцій, в яких вона взяла участь, стало поширення звернення колишніх військовослужбовців-кримських татар до совєцького уряду про катастрофічне становище народу. Так Зампіра познайомилася з учасниками правозахисного руху, серед яких був і український генерал Петро Григоренко, чиєю вірною соратницею вона залишатиметься протягом усього життя. 

Це була стандартна імперська тактика: карати не лише людину, а і її слово, її працю, навіть її думки…

21 липня 1967 року 20 кримських татар, серед них і Зампіра Асанова, увійшли до крємлівських стін, вимагаючи визнати незаконність депортації в 1944 році, дозволити кримським татарам офіційно повернутися до своїх домівок та створити умови для культурного і національного розвитку. Це була мирна, але дуже смілива акція: в СССР прямий прихід до Крємля з колективною заявою не міг означати ніщо інше, як відкрите протистояння державній політиці.

Делегацію прийняли представники репресивних органів совєцької влади: Юрій Андропов (голова КҐБ), Ніколай Щьолоков (голова Міністєрства внутрєнніх дєл), Роман Руденко (генеральний прокурор СССР) та Міхаіл Георгадзе (секретар президії Вєрховного Совєта СССР). На жаль, того разу традиційний сценарій повторився: значних зрушень у становищі кримських татар не сталося, а на “ініціативників” впала хвиля переслідувань. Кожен, хто наважився підняти голос, розплачувався місцем роботи, домом, спокоєм. Так, наприклад, правозахисні “Хроніки поточних подій”, розповідають про долю єдиного у країні фахівця із кримськотатарської філології з науковим ступенем Рефіка Музафарова:

“Майже з десяти педінститутів країни він був звільнений під тим чи іншим приводом через два-три місяці після влаштування туди на роботу. Книги та статті, які він, єдиний в країні фахівець з кримськотатарської філології з науковим ступенем, пише — не друкують. Одна з його книг уже була набрана і зверстана у видавництві Казанського університету, але не вийшла у світ, бо була заснована на кримськотатарському матеріалі”.

Це була стандартна імперська тактика: карати не лише людину, а і її слово, її працю, навіть її думки. Так, після участі у цій делегації, й сама Зампіра Асанова була стрімко звільнена з роботи. Але на цьому утиски лише починалися: залишаючись вірною своїй стандартній практиці, совєцька каральна машина намагалася видати будь-яке прагнення свободи за хворобу, тож за активістську діяльність її таврували “слабоумною” та навіть намагалися примусово помістити у психіатричну лікарню. 

У тому ж році її брат Паріх був засуджений до двох років увʼязнення — він став однією з політичних жертв “процесу дванадцяти”, під час якого було засуджено 12 активістів кримськотатарського руху. Незабаром він вийде на свободу, проте, на жаль, дуже скоро помре, доживши всього до 30 років.

Здається, утиски та випробування лише карбували характер Зампіри. В 1968 році вона була серед тих сміливців, які не побоялися підписати перше звернення кримських татар за межами СССР, направлене до Консультативної конференції комуністичних партій у Будапешті. У ньому, чорним по білому, було сказано про те, що більшість совєцьких людей навіть боялася думати:

“В останні роки в нашій країні проведено ряд політичних процесів. Суть цих процесів в тому, що людей в порушення основних громадянських прав судили за переконання. Саме тому процеси відбувалися з грубими порушеннями законності, головна з яких — відсутність гласності. Громадськість більше не бажає миритися з подібним беззаконням, і це викликало обурення і протести, які наростають від процесу до процесу”.

Автори цього звернення не зупинилися на загальних фразах. Вони прямо заявили, що в совєцьких таборах і тюрмах перебувають тисячі політичних в’язнів, про яких світ навіть не здогадується. Ці люди утримуються в нелюдських умовах: на примусових роботах, із напівголодним пайком та під постійною загрозою тортур і свавілля адміністрації. Навіть після відбуття строків вони не стають вільними — на них часто чекають позасудові переслідування: заборона обирати місце проживання, адміністративний нагляд, який перетворював людину нібито “на волі” на фактичного засланця.

У той час для активістів мало що було ціннішим за друкарські машинки, часто саме вони ставали головним голосом опору — інструментом, який міг розповісти світові правду…

Вже у 1969 році, на другий день Міжнародної наради комуністичних та робітничих партій, що проходила з 5 по 17 червня в Москві, відбулася масштабна демонстрація кримських татар, у якій серед інших взяли участь Енвер Аметов, Решат Джемілєв, Айдер Зейтуллаєв, Ібраїм Холапов. Демонстранти вийшли із гаслами: “Комуністи, поверніть Крим кримським татарам”, “Припинити гоніння на кримських татар”, “Свободу генералу Григоренку!”.

Розуміючи небезпечність цього кроку, та враховуючи той факт, що спроби заткнути рота кримськотатарським активістам останнім часом ставали все жорсткішими, друзі відмовляли Зампіру від участі в демонстрації, адже усього декілька років тому вона дивом врятувалася від запроторення до спецлікарні. Ось як ці події згадує Решат Джемілєв:

 “Коли я підняв свій транспарант “Свободу генералу Григоренку!”, через якусь хвилину до моїх ніг підсіла Асанова Зампіра. Я зажадав, щоб вона негайно покинула площу, як було домовлено раніше. Але вона категорично запротестувала, сказавши: “Як я буду відповідати перед своєю совістю, коли побачу, як вас будуть заарештовувати? Як я буду дивитися в очі друзям, якщо я залишуся осторонь, як сторонній спостерігач?”. І оскільки вона відмовилася йти, я запропонував їй встати і взяти в руки мій транспарант з іншого боку”.

Звичайно, совєцький апарат не міг це спустити з рук: демонстрантів одразу затримали, допитували слідчі, після чого Асанову, Аметова, Зейтуллаєва й Холапова під конвоєм вивезли назад у селище Новоолексіївка Херсонської області, звідки вони приїхали. Та міжнародна увага до тоді все ж врятувала активістів від арештів і засудження до довгих термінів.

Лише 15 років потому, через невпинну боротьбу, у 1985 році, Зампірі Асановій вдасться здійснити одну з головних цілей свого життя — вона нарешті повернеться до рідного Криму, де продовжить відстоювати права кримськотатарського народу.

Вона завжди залишатиметься непохитною опорою національного руху і з глибокою повагою ставитиметься до тих, хто підтримував його. Ініціативи Зампіри торкалися важливих символів пам’яті та історичної справедливості: вона була однією з головних ініціаторок встановлення пам’ятника українському дисиденту Петру Григоренку в Акмесджиті та активно долучалася до заходів, присвячених визначним ювілеям правозахисного руху, зокрема відзначенню 30-річчя Української Гельсінської групи у 2006 році.

Ветеранка руху ніколи не прагнула формальної влади чи регалій. Вона не висувала свою кандидатуру на виборах до представницьких органів і не входила до їхнього складу. Проте її авторитет був беззаперечним: люди йшли за нею, слухали її порад і підтримували її рішення, бо знали — за цією жінкою стоїть щира любов до народу і відданість рідним землям.

Зампіра Асанова не стане свідчинею нових випробувань, що випали на долю її народу. Вона помре тоді, коли над Кримом знову почнуть згущатися темні хмари — на початку 2014 року, саме перед розгортанням чергової злочинної окупації кримського півострова та нової російсько-української війни, що триває і нині. 

Сабріє Сєутова

Подібної думки дотримувалася і Сабріє Сєутова — народжена на чужині в Казахстані журналістка, письменниця та публіцистка, чиє життя несправедливо рано обірветься руками совєцьких спецслужбовців, залишаючи нас лише здогадуватися, скільки її ідей та оповідей так і лишилися нерозказаними. 

Від батька, шкільного вчителя математики, Сабріє успадкувала не лише хист до точних наук, але й любов до освіти, яку він старанно прищеплював своїм дітям, надихаючи їх більше читати, а тоді — пробувати складати власні вірші й оповідання. Завдяки цій наполегливості, вже у 12-річному віці дівчинка стала постійною авторкою газети Yanı dünya (“Новий світ”), де друкувалися її оповідання та повісті.

Дорослішаючи, Сабріє не розгубила любові до навчання, тож закінчивши школу, вона попрямувала поглиблювати свої знання в Ташкентському педагогічному інституті на факультеті кримськотатарської філології. Одночасно з цим, дівчина стала все більше часу приділяти своїй участі у національному русі та ніколи не переставала писати, присвятивши 10 років свого життя роботі в кримськотатарських газетах та часописах. Вона стала відомою завдяки оповіданням “Kene kelerım” (“Ще повернуся”), “Keçmışke qap yağğanda” (“Якщо минуле вкриє сніг”), “Mümkün olsaydı” (“Якщо було б можливо”), “Elya közlü” (“Кароока”) тощо. Та хоча Сєутова й стане визначною письменницею, назавжди її життя змінить не блискучий успіх її творів, а виняткова жорстокість агентів тиранічного режиму. 

11–12 квітня 1987 року в столиці Узбекистану, Ташкенті, відбулася І Всесоюзна нарада представників ініціативних груп, куди з’їхалися делегати з усіх місць заслання. Саме там ухвалили рішення направити делегацію кримських татар до нового, але так само злочинного керівництва Союзу для розгляду національного питання. Було затверджено текст загальнонаціонального звернення до окупаційної влади, під яким зібрали близько 40 тисяч підписів.

Відповіді, як і слід було очікувати, не надійшло. Натомість Крємль зробив те, що звик робити сторіччями: викрутив реальність до невпізнаваності, зробивши кримських татар винними у своєму вигнанні. У пропагандистській статті вони, здавалося б, зібрали усі кліше, якими користуються і нині: там йшлося і про печі, в яких кримські татари нібито спалювали живцем совєцьких партизанів під час Другої світової війни, і про те, що у місцях заслання вони взагалі пречудово адаптувалися і живуть тепер навіть краще, ніж раніше. З цього звісно випливав ще один типовий для імперського агітпропу висновок: насправді “нормальні” кримські татари взагалі не думають про повернення до Криму, — цього хочуть лише небезпечні “екстремісти”. Очевидно, за 30 років нових ідей в головах тамтешніх псевдожурналістів не побільшало. Шкода лише, що вони й тепер здатні принести багато горя. 

Тоді кримські татари влаштували масштабну демонстрацію в самому серці злочинного режиму у Москві. Сотні людей вийшли на вулиці, щоб привернути увагу до проблеми свого народу та змусити керівництво державу вислухати ініціативну групу із 15 активістів, які мусили б передати вимоги кримських татар. Такий масштабний мітинг не залишився без уваги міжнародної спільноти: на нього прибуло багато західних кореспондентів з різних друкованих видань, радіо та телеканалів, аби задокументувати цей непересічний історичний момент. 

Активісти намагалися доносити правду до самої столиці імперії — Москви, поки їх не вистежували й не повертали назад до Середньої Азії, куди їх заслали. Тоді історія починалася спочатку…

Звичайно ж, московська міліція, “уважно” послухавши демонстрантів, діяла за своїми звичними алгоритмами, тобто на повну користувалася наданими їй “особливими повноваженнями” заради “наведення ладу” в столиці держави. Тобто, застосовуючи насилля, арештовувала та депортувала кримських татар якомога далі від очей як прастих ґраждан, так і свого керівництва. На жаль, силу цієї жорстокості Сабріє Сєутова відчує на собі повною мірою.

У той день письменниця мала багато планів: взявши участь у цій демонстрації, Сабріє відправилася на міжнародну конференцію з прав людини, після чого відвідала американське посольство, передавши деякі важливі документи та повідомлення. Звичайно, вона не могла й подумати, що протягом усього цього часу за нею слідкували, аби, підгадавши момент, здійснити напад.

Завершивши усі справи, письменниця стоятиме із друзями на зупинці, спілкуючись про буденні справи в очікуванні транспорту. Саме тоді до неї підʼїде машина, з якої вийдуть представники КҐБ, аби “запросити” її сісти всередину. Почувши відмову, вони спробують “вмовити” брутальним ударом по голові, від чого Сабріє втратить свідомість. 

Ця подія розпочне нескінченну епопею із лікарнями, яка триватиме до самого кінця життя Сабріє. Попри серйозний струс, який згодом призведе до значних ускладнень, а також паралельний розвиток раку головного мозку, підкуплені Крємлем лікарі відмовлятимуться ставити діагноз та видавати свідоцтво, називаючи симптоми, які описуватиме жінка “симуляцією”. Це вкраде дорогоцінний час, який можна було б витратити на лікування та зрештою змусить Сабріє Сєутову покинути роботу через стан свого здоровʼя. 

У 1988 році вона разом із батьком повернеться до Криму, де їх одразу ж спіткають “традиційні” проблеми, штучно створені совєцькими окупантами: відмова в прописці, нескінченні блукання з квартири на квартиру. Батько писатиме звернення у безліч інстанцій, збиратиме відповіді, довідки й навіть отримає письмове клопотання лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва з проханням надати його доньці житло. Втім, нашарування систематичних відмов та перебування у постійному стресі призведуть до того, що Сабріє перенесе інфаркт.

Одночасно із цим, страшна хвороба не стоятиме на місці: письменниця постійно мучитиметься від головного болю, який згодом стане таким сильним, що від нього вона не раз втрачатиме свідомість. Єдиним шансом на одужання стане термінова операція, надзвичайно дорога для її родини. Тоді руку допомоги простягне голова національного центру кримських татар у Нью Йорку Фікрет Юртер й запропонує оплатити лікування. 

Складну операцію проведуть у Туреччині. Вона пройде успішно і за деякий час жінка повернеться до рідного Криму. Втім, виснажений постійною боротьбою організм все ж не витримає й незадовго після цього, 6 лютого 1997 року Сабріє Сєутова відійде у засвіти, у своєму недобудованому будинку у віці 44 років. Не витримавши загибелі єдиної доньки, незабаром помре і її мати, Юлдуз-ханим.

Своє коротке, обірване руками окупантів, життя вона присвятила служінню національному рухові. Її соратник, активний учасник національного руху Решат Аблаєв згадуватиме про неї як про людину надзвичайної працездатності: вона безвідмовно виконувала будь-які доручення, які давала їй ініціативна група, завжди володіла точною інформацією про стан справ, підтримувала тісні контакти з багатьма активістами, а її публікації вирізнялися високим професіоналізмом і тонким журналістським чуттям. За його ж словами, Сабріє мала ексцентричний характер, завжди йшла до кінця, не думаючи про наслідки для себе особисто.

Ця безкомпромісність і відданість робили її такою бажаною ціллю для крємлівських катів, адже вони завжди діють однаково: не в змозі перекрити правду, що лунає з вуст найсміливіших, вони роблять усе, щоб змусити людину замовчати назавжди.

Айше Сеїтмуратова

“Мама нас врятувала. Ми маємо бути вдячними нашим матерям, які самі не їли, але зберегли життя дітям. Якби Тихий океан був чорнильницею, то його не вистачило б, щоб описати трагедію нашого народу” — згадувала перші роки життя несправедливо двічі арештована та засуджена в Совєцькому Союзі, а згодом нагороджена орденом “За мужність” вже в незалежній Україні, історикиня та дисидентка Айше Сеїтмуратова. 

На початку червня 1944 року велика родина Наїме-ханим прибула на станцію Зірабулак у Самаркандській області. Їх поселили в кількох занедбаних сараях, де раніше тримали віслюків. Нестерпна спека й малярія косили людей, хворих вантажили у машини й відвозили до лікарні. Айше разом із матір’ю теж захворіли. Щоб прогодувати дітей, мати змушена була продавати на ринку речі з дому. Одного разу, коли в її руках нічого не лишилося, а дітям не було що їсти, до неї підійшов літній чоловік і запропонував обміняти цебро джугари (борошна з проса) на оксамитову сукню. Наїмє-ханим не вагаючись зняла сукню просто на базарі й залишилася в самій сорочці — аби тільки діти мали шматок хліба.

Ці незмінні атрибути життя спецпереселенців залишили глибокий слід у душі та стали визначальними для формування особистості Айше: “Спочатку жили у земляних бараках. Щодня ховали по кілька людей. Знесилені дорослі, діти 12–15 років, на ковдрі тягли мертву людину. Цю картину ми, діти, запам’ятали на все життя” — розповідала вона. 

Після випуску зі школи Сеїтмуратова мала на меті вивчити справжню історію свого народу і з’ясувати причини переслідування та дискримінації людей за національною ознакою, тож в 1958 році вона поступила на історичний факультет Самаркандського університету. 

Заклади освіти в Союзі завжди були осередками поширення пропаганди, тим паче навчання на такому ідеологізованому факультеті не могло пройти без ексцесів. Одного разу на парі політінформації Айше не змогла втриматися, щоб не прокоментувати діяльність провладної газети:

— У “Правді” немає правди, — сказала вона, за що її одразу ж витурили з авдиторії.

Не отримавши дозволу вступити на аспірантуру, Сеїтмуратова влаштується викладачкою у вечірню школу та приєднається до однієї з так званих “ініціативних груп”. Ці неформальні об’єднання активістів кримськотатарського національного руху на регулярній основі випускали та поширювали самвидавні “Інформації” — вісники, що розповідали про життя кримських татар у вигнанні.

“Тліти і повільно вмирати там я не збираюся, я полум’ям згорю на червоній площі в Москві”…

Звичайно ж, за активістами пильно стежили, тож коли на початку жовтня 1966 року до будинку Айше вломилося 8 співробітників міліції, не складно було здогадатися, що з пустими руками вони не підуть. Зранку до самого вечора вони проводили обшук, в результаті якого вилучили витяги з книг, що розповідали історію кримських татар, а також недописану рукописну “Інформацію”. На додачу до цього, історикиню також оголосили свідком у справі вже заарештованих учасників руху.

На підставі цих фактів, Сеїтмуратову заарештували та під конвоєм доставили до Москви, де вона отримала вже офіційне звинувачення у “складанні, розмноженні і розповсюдженні наклепницьких документів, спрямованих на порушення національної ворожнечі”. 

Попри місяці, проведені в Лефортовській вʼязниці в очікуванні суду, цей перший процес закінчиться для неї не найгіршим чином: отримавши 3 роки умовного увʼязнення, дисидентка нарешті знову буде на свободі. Тоді вона зробить ще одну спробу вступити до аспірантури історичного факультету, й цього разу її нарешті чекатиме успіх.

Отримавши такий омріяний шанс продовжити освіту, Айше не покине своєї участі в національному русі, що зрештою, все ж коштуватиме їй і професії, і свободи: нова зустріч із працівниками КҐБ закінчиться засланням в мордовські табори на 3 роки та, звичайно ж, автоматичним виключенням з університету. Повернувшись із заслання, історикиня буде позбавлена можливості займатися науковою та викладацькою діяльністю.

Переживаючи про те, яким буде наступний удар від репресивних спецслужб Союзу, дисидентка роздумуватиме над тим, як би перетнути “залізну завісу” та виїхати на Захід, що вже вдалося деяким іншим “антисовєтам”. Два роки вона вимагатиме візу, щоб продовжити освіту там, де матиме на це право, та увесь час — безрезультатно. 

У 1978 році до історикині дійшли чутки про те, що крємлівські посланці готують для неї нове випробування — каральну психіатрію. Як і у випадку з Зампірою Асановою, вони хотіли застосувати до Айше традиційну практику совєцького режиму: замість в’язниць і таборів — “лікування” незгодних з політикою партії сильнодіючими препаратами, які ламали тіло й розум, перетворюючи людину на тінь самої себе. Дізнавшись про цю загрозу, Айше-ханим відповіла викликом: “Тліти і повільно вмирати там я не збираюся, я полум’ям згорю на червоній площі в Москві. Мені втрачати нічого, але перш ніж це зробити, я звернуся до всього мусульманського світу та опишу життя мусульманки в СССР”. 

Саме у той час герой кримськотатарського народу Муса Мамут вчинив самоспалення на знак протесту, що сколихнуло увесь Совєцький Союз, не обійшовши стороною навіть Москву.

Коли у своїй заяві до КҐБ, Сеїтмуратова повторить свої наміри, заявивши що: “Від усіх форм переслідування країни рад мене врятує смерть”, а відомий американський сенатор Джавітс підтримає науковицю зверненням до політичної верхівки Союзу, — мине усього 2 дні, як наполохана совєцька влада нарешті дасть такий очікуваний дозвіл на еміграцію. 

Опинившись у США, Айше не замовкла. Вона з усіх можливих трибун розповідала світові про те, як в СССР знищують кримськотатарський народ. Вивчивши англійську мову, вона швидко стала впізнаваним голосом боротьби: співпрацювала з “Радіо Свобода”, “Голосом Америки”, “BBC”, “Німецькою хвилею”.

Вона не просто відвідувала акції — вона ставала їхнім пульсом, рушійною силою, символом відваги й мужності…

Дисидентка брала активну участь у міжнародних конференціях із захисту прав людини у Вашингтоні, Оттаві, Монреалі, Лондоні, Стокгольмі, Осло, Анкарі, Істамбулі, Римі. Вона виступала і на мусульманських міжнародних форумах, організованих Організацією Ісламської Конференції: у Лондоні, Парижі, Куала-Лумпурі — на останньому форумі, вона була єдиною жінкою серед делегатів і вийшла до трибуни у національному кримськотатарському вбранні. 

Світ поступово почав все гучніше чути її голос. У квітні 1980 року Айше Сеїтмуратова виступила в Сенаті США. Двічі, у 1982-му та 1988-му роках, була запрошена до Білого дому, де зустрілася з президентом Рональдом Рейганом. Вона виступала в парламентах Канади, Англії, Італії, Туреччини, Франції, у Конгресі США, читала лекції в університетах і коледжах та працювала з провідними міжнародними організаціями: “Amnesty International”, “Міжнародна ліга з прав людини”, “Американська Гельсінська група”.

Крізь усі ці роки, тема кожного її виступу залишалася незмінною: зі сцени вона доносила правду про боротьбу кримськотатарського народу за повернення на рідну землю.

Зрештою, відвоювати собі право жити там, куди кличе серце, вона зможе у 1992 році. Майже одразу Айше стане засновницею благодійного фонду Merhamet evi (“Будинок доброти”), спрямованого на гуманітарну допомогу кримським татарам, а також відкриє притулок для самотніх людей похилого віку Qartlar evi в Акмесджиті. Завдяки її зусиллям та налагодженим контактам із діаспорою кримських татар за кордоном, новостворені ініціативи дозволяли ефективно допомагати землякам, що поверталися до Криму з вигнання. 

Коли Російська Федерація розпочала нову окупацію, діяльність Айше Сеїтмуратової не залишилася непоміченою: у грудні 2014-го до її будинку вдерлися представники прокуратури та міграційної служби й зажадали, щоб вона оформила “аусвайс” — тобто місцеве, нав’язане окупантами “громадянство”. З відповіддю ветеранка кримськотатарського руху довго не вагалася, випаливши прямо те, що мала на думці: “Звалили совєцьку владу, і вас виженемо. Я буду жити й працювати тут.”

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Так і буде: Айше невпинно продовжуватиме свою боротьбу прямо під носом нашого ворога. Завдяки тому, що раніше історикиня отримала громадянство США, окупаційна влада продовжила їй дозвіл на проживання до 2025 року — в цьому ж році 89-річна Айше Сеїтмуратова й відійшла у засвіти. Як того і бажала — на рідній землі, у своєму Криму. 

За ці понад 10 років, що триває російська агресія, її не раз запитували, чи не роздумує вона про виїзд до більш безпечного місця, чи не бажає продовжити національну боротьбу за кордоном — так, як вона вже робила раніше. Та на це вона завжди відповідатиме однаково: “Ні. Я хочу бути зі своїм народом. Я народилася в Криму, це моя Батьківщина, а не Батьківщина Путіна. Мене позбавляли Батьківщини все життя. Більше так не буде”.

 ***

Сучасна Російська Федерація не дарма є правонаступницею Совєцького Союзу: виживши після його розпаду, відновившись коштом міжнародної допомоги та використання ресурсів поневолених народів, що і досі залишаються в її складі, вона продовжує його справу, намагаючись паразитувати вже на нових чужих землях. Це було і в традиції її більш давнього пращура — Російської імперії — так само близького як самій РФ, так і показово ворожому до минулого Союзу. 

Втрьох вони назавжди повʼязані спільними гарячковими мріями про беззаперечне прєвосходство та визначну асобєнность рускай души, лише факт відносної приналежності до якої (та фінансова нагорода, зібрана з занедбаних глибинок, багатих на цінні копалини), надихає будь-якого тамтешнього “патріота” здобрити собою ґрунт на чужині. Втім, у 21 сторіччі кожному має стати зрозумілим, що руска частка цієї душі складається лише з безкінцевого голоду, безпросвітної відсутності сенсів й культурного коріння та засліпливого нарцисизму. 

Недарма Росія в усі часи так жорстоко боролася з усіма, хто смів міркувати не за “політикою партії”…

Сучасні українці та кримські татари — вже не перше покоління, яке відчуло на собі всі “принади” московитської репресивної машини. Сторіччями вони повторюють спроби стерти нашу ідентичність: забороняють співати свої пісні, говорити своєю мовою, носити свій одяг, жити у своєму домі. Вони переслідують тих, хто не погоджується називати чорне — білим: змушують відректися від професійної діяльності, таврують божевільними, запроторюють до вʼязниць, таборів і спецлікарень, тримають у нелюдських умовах в полоні, намагаються винищити фізично. Рахунок їхніх злочинів такий довгий, що, певно, давно перевалив за шестизначне число. “У підсумку ця система зруйнувалася, а ми все одно повернулися до Криму” — оселившись в Акмесджиті, казала Шефіка Консул. 

Нині Прокуратура Криму, що базується на материковій Україні, відкрила кримінальні провадження щодо незаконних обшуків, затримань і смерті ветеранки кримськотатарського руху Вєджиє Кашки. Сотні активістів та активісток, що і нині залишаються на півострові, продовжують її справу. Попри посилення утисків та штучне заселення росіян, вони вірять, що їхні зусилля не будуть даремними, як не були марними старання тих, хто майже півсторіччя добивався того, щоб жити там, де є їхній дім. 

Крємлівський агітпроп невпинно працює вже сотні років, розповсюджуючи свої хворобливі ідеї, що отруюють розум кожного, хто недостатньо впевнено стоїть ногами на землі та не знає своєї історії. Тому так важливо, аби кожен, хто на 11 році російської агресії ще не вбив у собі москаля — нарешті придушив ті рештки його у своєму серці. Адже саме звідси, з думок починається шлях до визволення — недарма Росія в усі часи так жорстоко боролася з усіма, хто смів міркувати не за “політикою партії”. 

Справжня перемога настане не лише тоді, коли Кримський півострів знову стане українським, і коли окупанти покинуть землі Донбасу, а тоді, коли найбільша агресивна неоімперія припинить своє існування. Коли з топонімів зникнуть прізвища катів та знеособлені позначення (вулиця Біла, село Абрикосове). Коли народи, що раніше були поневолені, забудуть мову окупанта. Коли ми легко відрізнятимемо портрети посланців режиму від тих, хто був сміливим достатньо, щоб відстоювати правду. 

Кожен у світі, хто цінує права людини, має стати частиною руху до цього майбутнього.

Інші оповіді Феріде Ібрагімової
Інші оповіді, ілюстровані Ренатою Асановою
Інші оповіді, з категорії “Відкриття”