Торкнись мене

Spend your days full of emptiness
Spend your years full of loneliness
Wasting love, in a desperate caress
Rolling shadows of nights.
— Iron Maiden
“Wasting love” (1992)¹

Коли ти помирала, світило сонце, а ми були ще зовсім дітьми. Мені дванадцять, йому — десять. Коли ти помирала, ми продовжували ходити до ненависної школи, грати лови в парку, збирати карточки з супергероями, красти солодощі з того старого, обмальованого дитячим писанням комода, а ще, звісно, сваритися. Насправді ми любили одне одного, проте не могли цього знати, а особливо тоді, коли були дітьми. Кожного вечора тато повертався додому з роботи, і приходив час сімейної трапези, а з нею — перемир’я, такого щирого й буквального, що якби країни взяли те за приклад, всі війни на світі закінчилися б. Обов’язковий пункт у меню: пельмені, крученики або борщ, який люди загалом споживають по обіді, та в нас він завжди був невід’ємною частиною вечері.

Вечері, яка збирала усю сім’ю разом. Яка мирила сварених, дарувала надію розчарованим, глушила сумніви та страхи без крапель святкового алкоголю — звичайна, сімейна вечеря, де дорослі, звісно, обговорюють політику та курс валюти, а діти наставляють вуха-локатори й слухають, вбирають у себе неосяжну для них інформацію, а коли їм все набридає — вони вибухають жартом, а за ним реготом, який так гріє батьківські серця. Пригадую, як ми бігали наввипередки і він завжди махлював — просто сипав в очі пісок чи гукав, що хтось за нами підглядає. Який же паскудник він був, мій нестерпний молодший…

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

— Чому ти сприймаєш це так серйозно?

Пам’ятаю, як ти питала мене. Ми тоді грали знову, тільки гра переросла в дещо, що мені не сподобалося, а потім і взагалі — суцільний жах для дванадцятирічної дівчинки, яка так наполегливо бажала стати жінкою.

— Рито, скажи мені, чому? — продовжувала ти питати, склавши руки на грудях, не задоволена, але й не грізна, а зосереджена, ніби взялася вирішувати дуже важливу задачу.

І я, вся розпашіла, мокроволоса, люта і дурна, випалювала:

— Бо він нестерпний! Хитрий і брехливий шмаркач, у якого в голові одні дурниці!

Ти не злилася. Відколи почала помирати, злість та будь-які різкі, відверті емоції відступили, а то й повністю зникли. Що залишилося, то це доброта, а ще холодний прагматичний розрахунок, з яким ти висловлювала свої думки.

— Огидно говорити таке про свого рідного брата, — сказала ти, хитаючи головою.

Я розмахувала руками, кривила лице, лютуючи. Якою ж дурненькою дівчинкою тоді я була.

— Дурило він, а не брат! — кричала ця маленька дурепа. — Подивись, що він зробив з моєю улюбленою сорочкою!

“Правильні покращення” — так він це називав. Пояснював, мовляв, вона на мене надто велика, і з допомогою ножиць він вкоротив її так, як пасувало носити дівчинці мого (на його думку) зросту. А також дівчинці, в якої ніколи не виростуть цицьки.

Поганий, який поганий братик.

— Ти чуєш, що я кажу? — знову сказала ти тихо, проте твердо, як словами, так і поглядом: — Просто сядь і послухай. Тобі потрібно зараз зрозуміти одну річ, яка дуже важлива.

Чую, мамо.

— Брат і сестра — найближчі. — ти взяла мене за руку й говорила так серйозно стишуючи голос, буцім це таємниця, від якої будуть залежати наші життя: — Вам потрібно завжди триматися разом. І ти, як старша, мусиш про нього дбати.

Так, мамо. Я буду дбати.

***

Мокрі вулиці знову починає сікти дрібний дощ. Я розкриваю парасольку й крокую до свого місця призначення, слухаючи гул авто, вигуки п’яних чоловіків, відчуваючи запах землі, вихлопних газів та власного поту, бо так важко іти, так важко.

Нарешті приходжу. П’ятиповерхова хрущовка дивиться на мене світлими й темними вікнами очей, які безладно чергуються, мов вибиті зуби. Заходжу в під’їзд і піднімаюся. На четвертому поверсі не горить лампочка. У безбарвній напівтемряві знаходжу двері потрібної квартири, натискаю на дзвінок. Чекаю пів хвилини — нічого. Тисну ще раз, далі чекаю. Тоді знову. Ізсередини жодного звука. Невже ніхто не чує? Неможливо. Мабуть, дзвінок таки зламався. Тепер стукаю — неголосно так, стримано, бо знаю, що їм не сподобається, якщо мене побачать сусіди. До їхнього помешкання, мабуть, нечасто приходять молоді дівчата, особливо після восьмої вечора.

Нарешті чую кроки, глухе, знервоване шарудіння, і ключ у замку робить два повільних оберти.

— Заходьте, — озивається хриплий, схвильований голос.

Чекаю кілька секунд, прислухаючись, як жінка шурхотить ногами по підлозі, намагаючись швидше забратись до себе, а тоді торкаюсь клямки і входжу.

Усередині темно. Наосліп скидаю взуття, а тоді розводжу руки, мовби людина, що ступає по канаті, натягнутому над прірвою між дахами хмарочосів, і намагаюся йти навпомацки.

Шкода, що жінка не залишила увімкненим світло, але я не звинувачую її. Мабуть, їй так легше. В темряві все здається не таким, зовсім інакшим, і коли добре постаратися, то можна навіть уявити, що нічого не відбулося, що все просто наснилося — наснилося нам усім.

Очі призвичаюються і я вирізняю джерело слабкого жовтогарячого світла, що лине з кінця вузького, подібного до склепінь шахти, коридору.

Іду туди, намагаючись ступати якомога тихше. Минаю двері, за матовим склом яких нітиться темрява, сповнена звуками змученого поскрипування ліжка. Я знаю, що вона зараз там — сидить, компульсивно кусаючи пальці, а ще — мовчки молиться і подумки звинувачує його, себе, мене. Саму природу жінки, потребу чоловіка.

Але ж вона матір. Не може матір інакше, чи не так?

Штовхаю двері та заходжу до тісної кімнатки, яку заливає таке тепле і затишне світло маленького нічника. Ліворуч стоїть стара совєцька шафа на цілу стіну, поруч комод із настільною лампою, а над ним — дві полиці з акуратно поскладаними книгами. Старий інвалідний візок, зібрані на купу картонні коробки, невеликий телевізор, по кутах — вазони, на стінах — образи й вишиті квіти в рамках, а посередині — вікно, під яким стоїть ліжко, де лежить чоловік років сорока, сперши голову на подушки.

Вони завжди чекають поряд, ніколи не відходять далеко, і в усіх випадках — це батьки, ніхто інший. Не брати з сестрами, не чоловіки чи дружини, не кращі друзі й подруги, колеги, однокурсники, приятелі по чарці чи куми або хресні, а одні й ті ж — батьки…

Він ніяково усміхається. Коротка стрижка, кількаденна щетина з проблисками сивини, блискучий погляд. Запрані картаті шорти ховають у собі дві культі замість ніг, яких я бачила вже не один десяток. Рук та ніг: відтятих, відсутніх од народження чи навіки змертвілих, — як би не було, проте в кожного вони особливі. Як відбиток пальця чи вушна раковина. Наче тембр голосу. Як шум серця. 

— Добрий вечір, — вітається він поспіхом і аж здригається.
— Привіт, — відповідаю я.
— Так, привіт, — його щоки заливає рум’янець, і він відвертається, не знаючи, що казати далі.
— Я Рита, — кажу, коротко всміхаючись. — А ти?
— Мене Стас звати, от.

Голос у нього тихий, зате басовитий, з легко помітною хрипотою — так цікаво уявити, як він співає якийсь олдскульний панк-рок.

— Приємно познайомитися, — відповідаю йому.
— Так, звичайно, я теж… — він совається на ліжку, ніяково зиркає по кутах. — Мені теж приємно.

Він так нервується, ніби зараз якимось дивом вскочить із місця й втече від того хвилювання хоч куди, бо раптом все станеться зовсім не так, як він уявляв. Невимовна радість відчайдушно бореться із нестерпним бажанням заплакати, адже я в нього перша. Так казала матір: “Перша, доню, і нехай простить нас всіх Господь”.

Відчуваю, що пітнію, тому скидаю куртку й розгублено шукаю, де б ту покласти. 

— Ти можеш повішати отут, на спинку, — вказує він на стілець, червоніючи. — Ох, я зовсім не подумав, вибач.
— Все нормально, дякую, — відповідаю, сподіваючись, що це трохи заспокоїть Стаса.

Помічаю, як його розгублений погляд ковзає по моєму в’язаному светрі, з-під якого двома ледь помітними горбиками проступають маленькі груди, по синіх джинсах, по стриманому, майже присоромленому обличчі. Я не знаю, кого Стас уявляв побачити, який одяг я мала носити, але здається, що він очікував абсолютно іншого.

Сідаю на край ліжка, відсунувши постіль, і мінімальним рухом поправляю волосся, але не хочу, аби він це бачив. Деякий час Стас мовчить, втиснувшись у подушки, й гризе кулак. Його погляд гарячково бігає кімнатою, ніби вишукуючи якусь надважливу, невимовно цінну річ.

Я його не кваплю. Ніколи не люблю їх квапити.

— Там холодно, так? — нарешті питає Стас.
— О, так, — відповідаю я. — Погодка не для прогулянок.
— І що — дощ досі іде? — він щиро дивується. — Мама казала, сьогодні цілий день такий дощ періщив.
— Вже ні.
— Це добре, а то не дуже-то люблю дощ, — ніби з полегшенням каже Стас, продовжуючи уникати мого погляду. — А ви… ти любиш?
— Ні.

Та насправді люблю. Іноді стукіт крапель і ревіння вітру заглушає всі ті звуки, якими так часто повниться голова. Тільки краплі стукотять не завжди, а ті звуки ніколи ж не стихають. Звуки, голоси. Те, що сталося, що продовжує відбуватись кожного дня, хоч насправді мало б давно залишитися у далекому минулому.

— Хочеш я вимкну світло? — несподівано питає Стас і, перш ніж встигаю відповісти, додає: — Я люблю сидіти в темряві — так пощастило, що вікно виходить на нижню частину міста. Дивишся — і ніби зірки опустилися на землю.

Насправді мені не хочеться, щоб він вимикав світло — воно таке приємне, домашнє, кольору полум’я в грубці чи призахідного сонця, яке хочеться покласти собі на груди й тримати, мов дитятко. Але кажу, щоб вимикав, адже ніколи їм не відмовляю. У жодному разі їм не треба відмовляти, якщо це щось отаке незначне. Зрештою, поки що йому так буде легше.

Стає темно. Стас відслонює фіранку, впускаючи всередину синю темінь нічного неба, і в слабкому світінні міських вогнів я помічаю, яка тонка в нього рука.

Він виявляється сором’язливим, але приємним — справді як хлопчик. Більшість із них спокійні, та іноді бувають неприємні типи. Сьогодні один із таких намагався мене душити, інший якось вирвав кілька пасом волосся, та зрештою поруч завжди виявлявся хтось із рідних, хто все припиняв, відтягував цих своїх нещасних, озлоблених на весь світ дітей. Вони завжди чекають поряд, ніколи не відходять далеко, і в усіх випадках — це батьки, ніхто інший. Не брати з сестрами, не чоловіки чи дружини, не кращі друзі й подруги, колеги, однокурсники, приятелі по чарці чи куми або хресні, а одні й ті ж — батьки.

— Рито? — раптом окликає він у темряві, і я чомусь аж здригаюся.
— Так, Стасе, — повертаюсь на звук його голосу.
— Можна тебе дещо запитати?

Стас запитує знехотя, через силу, погладжуючи руки.

— Звичайно, — я мимоволі роблю глибокий подих, і невідь-чому по шкірі пробігають мурашки.
— Дякую, — чую, як Стас глибоко вдихає, ніби плавець, який готується плисти важкий, виснажливий марафон. — Знаю, таке непристойно питати в жінки, але… скільки тобі років?

Запитання змушує мене всміхнутися.

Насправді слухати — це теж моя робота, хоча вони й не знають. Іноді навіть їхні близькі не знають. Чи не хочуть знати. Зрозуміти, що їм треба з кимось поговорити…

— Двадцять чотири.
— Ов, он як.

Здається, він розгубився. Це виявилось для нього несподіванкою.

— Що? — запитую я.
— Та нічого.

Але ж я бачу, що щось таки є — варто Стасу зустрітись зі мною поглядом, як той вмить відвертається й занадто помітно вдає нормальність, аж це здається майже карикатурним.

— Нічого? — випитую не з притиском, а з силуваною усмішкою, яка, сподіваюсь, його заспокоїть.
— Ага.

Не дивиться в очі, не хоче.

— Ні, я ж бачу.

Стас таки здається й підозріло позирає, ніби я раптом дізналася його потаємний секрет.

— Що бачиш? — обережно питає він.
— Що ти думав інакше, — пояснюю. — Про мій вік.
— Ні, ти що, — Стас починає виправдовуватися. — Я просто…
— Все нормально, я не ображаюся, — запевняю його, бачачи хвилювання. — А ти думав скільки?

Проте Стас не відповідає, і його мовчання стає надто виразним, щоби розгледіти те запитання, яке він досі тамує в грудях і не наважується висловити.

Звісно. Їм всім цікаво — навіть якби не вони, а я сама платила їм гроші за мовчання, вони все одно хотіли б знати.

— Є певні причини, чому я так роблю, — кажу я, бо це чиста правда. А ще тому, що я не можу ту правду якось пояснити чи дати їй визначення, яким би те не було. — Що є, те є. Причини.
— Вибач, — Стас розгублено вовтузиться, зминаючи під собою ковдру. — Я не хотів, я не це мав на увазі…
— Все нормально.
— Боже, я придурок, — він хапається за голову.
— Облиш, Стасе, нічого страшного, — заспокоюю я і мимоволі торкаюсь його руки, яку Стас миттю відсмикує, мовби мій доторк ошпарив його окропом.

У кімнаті знову повисає незручна мовчанка. Обхопивши коліна, я відвертаюся й дивлюся, як над містом, що тужливо майорить білими ліхтарями й помаранчевими вікнами квартир, задріботіла мжичка, в якій ці вогні справді нагадують зорі: мерехтливі, тремтячі, самотні світила в мільйонах кілометрів пустоти, де, окрім темряви, нема нічого іншого.

— А тобі скільки? — питаю в нього.
— Сорок три, — знічено відповідає Стас.
— О, вгадала.

Я не можу стримати усмішки.

— Справді? — здається, він здивований.
— Ну, майже, — пояснюю. — Думала, тобі сорок або близько того.
— Так, — майже присоромлено каже Стас. — Дивно, як стільки часу минуло. Стільки часу, а постійно в цій кімнаті. Ціле життя.

Я гадала, що він знову вмовкне, але раптом Стас запитує:

— У тебе є чоловік? Чи хлопець?

Це було очікувано. Звісно, я завжди намагаюся підготувати себе до цього, адже це звичні питання, проте моя кількасекундна щира усмішка враз кам’яніє та в’яне, а руки знову обвивають тулуб — я завжди так роблю, коли страшно, коли хочеться втекти від усього світу й ніколи в нього не повертатися.

— Ні.
— А був?

Бляха, як же я не люблю цих запитань.

— Так, — неохоче зізнаюся.
— А хто був? Хлопець?
— Хлопець, — відповідаю я, відчуваючи, як болять м’язи обличчя, безуспішно намагаючись втримати гримасу невимушеності й доброти.
— Що сталося? — не вгамовується Стас і, мов одержимий, сипле запитаннями. — Він пішов? Кинув тебе?
— Ні, ні.

Насправді то я його кинула, але не хочу про це згадувати, не хочу бачити недовірливі, спустошені очі, якими той дивився на мене з відразою та неприхованим презирством, коли я сказала, що не можу бути з ними обома.

— Із ним щось сталося?

“Припини!” — прошу я подумки, стискаючи губи, тільки тих очей мені не забути, бо я зробила вибір, єдиний правильний і такий жахливий.

— Ти не хочеш говорити? — запитує Стас, і в ту мить у його тоні та виразі обличчя зʼявляється щось від ображеної дитини, яка хотіла поговорити серйозно, а дорослі байдуже відмахнулись, бо тому юному розуму ще не судилося такого зрозуміти.
— Вибач, але ні. Не про це.
— Я зрозумів, — на мить Стас умовкає, думаючи, мабуть, як урятувати цю розмову. — Слухай, це ти вибач — за те, що отак розпитую. Я справді такий придурок.

Як же він себе ненавидить.

— Заспокойся, — прошу я.
— У мене нікого, окрім мами, розумієш? — продовжує Стас, наче мене не чуючи. — А я втомився її одну слухати. Ти просто уявити собі не можеш, як це: ціле життя, ціле кляте життя… Боже, я так втомився.

Посічене зморшками, невинне лице ховається за завісою із тендітних, незнайомих із люттю стихії та важкою працею долонь, і навіть вуличні зорі вже не здатні його показати. А в нього ж справді красиве лице. Як шкода, Господи, як же шкода.

…Іноді мені буває так шкода, що я прошу вибачити кілька хвилин для усамітнення в туалеті, де з останніми краплями люті виплакую сльози свого болю, нестерпного болю, який зароджується всередині холодними голками…

— Все гаразд, Стасе, — я стараюсь сказати це тоном мами, проте хорошої мами.

Насправді слухати — це теж моя робота, хоча вони й не знають. Іноді навіть їхні близькі не знають. Чи не хочуть знати. Зрозуміти, що їм треба з кимось поговорити. Не з ними, а з іншими. Хоч раз за життя.

— Розумієш? Мамуня. Вона ж постійно про політику, ціни на продукти, комуналку, свою роботу, — а тоді тихіше: — Мої хвороби.
— Стасе, все добре, я справді тебе розумію, — кажу я, адже таки розумію і навсправжки хочу, аби він довірився. Не знаю чому. — Все гаразд, чесно, і ти можеш мене розпитувати далі. Давай.
— Гаразд, — каже він із полегшенням. — Дякую тобі.
— Просто хлопець, знаєш… це особисте.

Не треба було цього казати, не варто було. Тепер Стаса вже не спинити, його цікавить інше, і знову запитання, запитання:

— Діти, в тебе діти є?
— Є.
— Скільки? — його цікавість балансує на межі фанатизму. — Хлопчики, дівчатка?
— Хлопчик, — я схиляю голову. — Він один. Усе.

Брехня. Холодна, зухвала, бездушна брехня. У мене ніколи не було дітей, але завжди, коли вони запитували, я казала, що маю хлопчика або дівчинку. Чомусь усім їм так подобалося слухати про дітей.

— Скільки йому років? — продовжує свій допит Стас.
— Через два місяці буде сім, — знову безсоромно брешу.
— А як звати?

Я затинаюсь — пауза виходить дивною, майже винуватою:

— Олег.

“Ти майже вимовила його ім’я, але тільки МАЙЖЕ, тому заспокойся, зараз з ним все гаразд”, — намагаюсь подумки заспокоїти себе.

— Гарне ім’я. Я от завжди хотів бути Владом або Костею, — бачу, як в примарному світлі брови Стаса сходяться на переніссі, ніби той намагається підібрати слово, яке могло би пояснити якусь важливу всеосяжну думку. — Думаю, що сім років — це чудовий вік для хлопчика. А ти як думаєш?
— Напевно, — і я справді не знаю, чи це так, але в сім ми були дітьми, яких виховували справжні батьки.
— Я от не знаю. Просто здається, якби міг залишитись назавжди дитиною, то я був би щасливим. Але якби мав ноги, — присоромлена посмішка, — бігав би довкола стадіону — хоча ні, я ходив би на прогулянки. У центр, до магазинів на верхніх поверхах, купляв би всілякі сувенірні дрібнички, морозиво або брав піцу сам: з трьома сирами, капрічозу чи справжню італійську, — його басовитий голос тоншає, мов розтягнута гумка. — Ходив би за місто — на прогулянки. Виходив би вранці, а повертався глупою ніччю. Так, зараз не можна, бо війна, але… Я ж ніколи не бував за містом, віриш?
— Справді ніколи? — відверто дивуюсь я.
— Так, — зізнається Стас, але цього разу без жодної ноти сорому. — Ну майже. Дитиною ще був, правда, хоч то було давним-давно.
— Шкода, — і мені справді шкода, іноді мені буває так шкода, що я прошу вибачити кілька хвилин для усамітнення в туалеті, де з останніми краплями люті виплакую сльози свого болю, нестерпного болю, який зароджується всередині холодними голками, а тоді росте, невпинно ятрить, розширюється, аж доки не ламає ту межу, за якою я ще можу триматися, можу бути такою, якою хочуть бачити вони.

“Він там, пам’ятаєш? — знову пробивається в мені той тривожний холодний голос, для якого я ніяк не можу уявити лиця і визначити статі. — Дивись на годину, Рито. Чому ти не хочеш дивитися, не хочеш помічати? Може, згадувати навіть не хочеш, так? Рито, він вже стільки часу сам”.

— Там красиво? — питає він. — Скажи мені, будь ласка. Ліси, поля, річки, дикі тварини бігають. Я ніколи не бачив — точніше бачив, коли мама возила мене в село, — але тоді мені було п’ять чи шість років, я майже нічого з того не пам’ятаю. Як ото сон, знаєш? Сон, який тобі запам’ятався, але ніколи не міг збутися, стати реальністю.
— Так, — кажу я, адже не маю права позбавляти його цієї краси, навіть якщо та живе лише в його уяві.
— Я міг все це бачити тільки по телевізору, на картинках, а ще — в тому ж сні. Іноді мені сняться такі яскраві сни, що здається, ніби я в них і живу. Ніби там і є моє справжнє життя.

Іскристі зорі за вікном, старий совєцький килим під ногами: його дивні візерунки звужуються, обростають мацаками психоделічних вирів, і все крутиться, крутиться піді мною — Господи, так страшно, що зараз воно потягне додолу, засмокче, хоч би не впасти.

— Ти десь бувала? — питає Стас, і в його тоні я чую непідробне жадання знати. — Як там?
— Так, бувала. Їздила за місто, в Карпати, теж в село, там…
— Ні, не кажи, — обриває Стас із відчайдушним запалом, ніби хлопчик, якому батьки вже були готові зізнатися, що Миколая не існує, однак той вирішив втримати фантазію до останнього. — Просто не хочу вбивати політ уяви. Це як у “Великому Ґетсбі”, розумієш? Він був щасливим, доки уявляв, як зустрінеться зі своєю давньою коханою, згадував старі часи, плекав мрію всі роки при розлуці, але коли таки втілив її, то всяка магія зникла. Розумієш? — у темряві Стас дивиться на мене майже наркоманськими очима. — Сам убив свою мрію. У реальності вийшло інакше. Мрії ж слугують життям, доки лишаються фантазією, хіба ні?

Стас розговорився, і в його очах зараз відбиваються вогні змоклого міста — іскряться, миготять колючими відблисками, ніби в безумця, який щиро вірить, що його уявний сюрреалістичний світ є істинно правильний, і ніхто не зможе той в нього забрати, ніколи.

— Ти читала цю книгу?
— Ні.

Мій голос пустий, відсутній, бо всі думки поглинули світи, які зараз існують там, за цим вікном, проте Стас цього, здається, не помічає.

— А фільм бачила? — продовжує він випитувати, зіпрілий та натхненний. — Фільм теж непоганий, але книга — воно ж зовсім глибше, розумієш?
— Цікаво. — киваю.
— Як переписуватись із людиною або бачити її насправді, — на секунду він стає задумливим. — Ти ж розумієш, про що я?
— Так, — кажу знічено, а перед очима людина, закутана в простирадла, тільки очі її сяють, проєктуючи на стіну образи давніх мрій та сновидінь, які таки не втілились у життя.
— Ти взагалі любиш читати?
— Не дуже, — винувато відповідаю.
— А я люблю. Знаєш, книги — це, мабуть, єдине, що по-справжньому може відкрити мені світ, — замріяно розповідає Стас, і від його майже дитячого виразу лиця хочеться усміхнутись. — Чомусь так приємно уявляти, що в тому світі, попри всю його жорстокість, є закутки, де можеш почуватися вільним, бути тим, ким є.
— Може. Я не знаю. Вибач.
— Чому ти вибачаєшся? — зачудовано питає Стас. — Я дивний?

Не знаю, що відповісти. Усі, кого я обслуговувала, були дивними — я й сама дивна. Просто деколи…

“Він лежить там, у темряві, доки ти сидиш із ними майже щодня, бо це єдине, що дає гроші, якими ти можеш оплачувати компослуги й годувати вас, але ж він зараз сам — сам!” — знову цей голос розʼятрює мою душу, змушуючи пригадувати…

— Рито? — його тихий басовитий оклик вириває мене з роздумів.
— Слухаю.

Думаю, що хотіла сказати щось важливе, щось таке, що могло б провести лінію під усім, якось закріпити, проте недозріла думка не сформувалася, не народилась словом, а лише ці тихі: вибач, вибач, вибач — ніби я йому завинила, наче ще дитиною обіцяла пояснити якусь важливу річ, і от добіг день зізнання, а я таки не змогла нічого пояснити. Ніби навіть не старалася, а всі ті довгі роки до цього безсовісно брехала, нічого насправді не знаючи.

Я рахую удари серця, і враз мені пригадується сонце, високі дерева парку, запах цукерок і квітів. Пригадую маму, його. Якими були, а тоді — якими стали і не стали…

Раптом усвідомлюю, що його мама зараз тут — стоїть коло стіни та пильно прислухається, про що ж то ми балакаємо. Він і вона. Гріх і спокуса. Хвороба та необхідність. Що буде далі? Це ж мама — “мамуня”, як каже Стас, а вони усі називають їх так однаково, хоч із різними тональностями та голосами. Мамуня. Стоїть за стіною, мов незрима совість, пильнуючи, як ми будемо все робити, чекаючи, чому ж не починаємо, які слова будемо добирати, яка гучність дотиків буде в наших рук.

Для нього вона — сука. Нестерпна істота, яка змусила жити в цьому безногому сорокарічному тілі, затиснутому в стінах крихітної хрущовки — як від життя, так до самої смерті. Ні, Стас не звинувачує її у тому, як живе, його ненависть сягає глибше — до того дня, коли вона його народила, відчинивши вікно власного тіла у світ для нової людини, яка виявилась до цього не готовою. Тільки ненависть межує із вимушеною любов’ю, адже мама для Стаса — це ноги, їжа, випраний одяг, зміна підгузка, сплата податків, купівля нової книги — його життя так залежить від її власного, що він просто не може не любити власної матері.

Тільки ненависті все одно нікуди не подіти. Від любові до ненависті так близько.

— Як думаєш?

Він дивиться на мене, мов на ікону, яка обіцяла сотворити для всіх чудеса, і я розгублено запитую:

— Що?
— Я колись буду за містом?

Боже, Боже, Боже!

— Чути спів птахів, торкатися густої зелені, — Стас говорить так захоплено, наче не має сумнівів, що це здійсниться. — А найбільше хочу в ліс. Рито, я про нього стільки читав!

“Він спить, правда? Спить, не чекає, коли я повернуся, коли ВОНА повернеться, а просто…” — подумки намагаюся стишити тривогу, що не дає мені спокою, де б я не була.

— Мама казала, мені було сім, — несподівано починає Стас, і коли я фокусую погляд на його обличчі, то бачу, що він ніби підіймає з глибини щось важке, якусь річ, що важить сотню кілограм.

Або більше. Річ, вага якої не дозволяла піднести себе без болю, яку не винести самому, або все–таки постаратись, відчувши усю важкість спогадів. Тільки якщо так важко, то чому нам хочеться підносити це знову і знову?

— “Сім” — так мама говорила. Вона в той час трошки кликала всіляких вчителів, які мене підтягали, — він замовкає, нервово ковзаючи долонями по шорсткій поверхні укривала. — Я грався іграшкою, а тоді… — попри його спокійність насуває відчуття, що Стас от-от заплаче. — Запитав: “Де мій тато?”.

Дивлюсь у вікно, де краплі струменять на склі важкими потоками ртуті. Справжня злива. Дощ знову повернувся, намагаючись увібрати в себе всі звуки цього галасливого світу.

— Мама сказала: “Нема. Покинув”. Я запитав… — Стас затинається, його очі червоніють та набираються сльозами, а на лиці відбивається злість, розпач, пекуча образа. — Ох, я запитав: “Чому?”. Вона така: “Не знаю”.

Щось тріскає в його грудях зі звуком задушеного кроленяти.

— А я, мамо, я чув про дітей, які мають тата і маму, то чому в нас інакше?

Так темно, але світло є, не згасає. Потім згасне. Коли стане надто пізно. Як пізно стало йому й мені, коли стало важко чекати світанку. Або не чекати. Зрештою, у такій порі справжній світанок ніколи не настає.

— Я сказав: “Він кинув нас через мене. Зненавидів, бо сам зробив мене таким”! — тепер Стас майже кричить, і мені приверзлася його матір: сутула, в хустині, піт вкриває її широке чоло, і вона все молиться, а між молитвами — люто проклинає, а тоді знову молиться. — А мам: “Та він був покидьком”!
— Заспокойся, — кажу я м’яко, обережно, ніби в цю мить слова можуть завдати йому смертельного поранення.
— Але ж я не хотів таким народитись, не хотів, для чого вони це зробили, ну для чого… 

Нарешті Стас плаче. Я неквапом підсуваюсь ближче, а тоді легенько пригортаю за плечі, повільно зміцнюючи обійми, мов дитину, яка втратила не батьків, а важливу, улюблену іграшку: тихше, хлопчику, заспокойся, ми трохи посидимо, а тоді вона знайдеться, і все стане, як раніше.

— Знаєш, я деколи сплю, і в мене таке відчуття, ніби лечу вниз, — схлипуючи, Стас звідкись дістає запраного картатого носовичка й сякається. — Лечу, дуже довго лечу, аж волосся тріпотить і хочеться кричати, а тоді просинаюся в холодному поту і не можу перестати тремтіти.
— Мені теж деколи таке сниться.

Не треба було цього казати, бо Стас умовкає і відсувається від моїх рук, ніби я його образила, посміялась із цих крихітних недорозвинутих обрубків, як сестра, яка ніколи не хотіла мати такого брата.

Брата.

— Ти віриш у Бога?

Його запитання б’є, мов холодна вода в обличчя.

Я рахую удари серця, і враз мені пригадується сонце, високі дерева парку, запах цукерок і квітів. Пригадую маму, його. Якими були, а тоді — якими стали і не стали.

— Ні, — відповідаю я, відводячи погляд, ніби це щось ще одне сороміцьке, чим я займаюся.
— Можна запитати чому?

“Торкнись мене, — казала я йому, обіймаючи. — До оцієї рани. Своєю. Рану до рани. Від зараз і назавжди — ми разом. Що б не сталося”.

— Бо такий мій вибір, — кажу я, подумки благаючи, щоб він не питав, не хотів знати далі.
— Але чому? — все–таки питає, майже молитвою просить Стас.

Для чого, ну для чого ти це робиш?

— Це пов’язано з моїм життям, — кажу я знехотя, ховаючи погляд за пасмами, аби він не бачив мої очі, не бачив, що в тих зараз відображається. — З певними подіями, що сталися.
— Це теж одна з речей, про які ти не хочеш говорити? — запитання дається йому через силу, бо водночас із соромом його ятрить пекуча цікавість.
— Так, Стасе. Одна з тих речей.

Мама вірила, тато вірив, навіть я, здається, трохи вірила, принаймні намагалася, але що він зробив натомість? Просто забрав їх у нас? За те, що вірили? Що постились, сплачували податки, постійно ходили в церкву і голосували на виборах?

Ні, краще б тебе не існувало, Боже. Та тебе й не існує, я знаю. Щоразу про це згадую, коли повертаюся.

— Добре, — Стас нітиться, і я бачу, як він зараз себе картає, гадаючи, що краще було б не починати, що він не вміє питати й не здатний відповідати, бо ціле життя не вчився спілкуванню, не мав нікого іншого поряд, окрім мами. — Вибач мені, будь ласка. Знову вибач.
— Не вийшло інакше, отак, — кажу я за інерцією, наче те, що зачепило, досі ніяк не може відпустити.
— Я розумію, — і хоч це не так, та я знаю, що він хотів би, Стас старався б, як міг, якби я розповіла йому все, але не можу.
— А ти? — я вирішую, що непогано було б дізнатись його думку. — Ти віриш чи ні?

Який час Стас зберігає мовчання, ніби відповідь надто складна, щоби з’явитись одразу. Тоді чую, як він починає схлипувати, і я знову його пригортаю. Цього разу Стас не відсувається. Він такий худий та тендітний, що здається, ніби від найменшого зусилля його кістки зламаються, але мені подобається його шкіра — на дотик така м’яка, ніжна, не зістарена працею, стихіями та навіть віком. Кілька хвилин ми так напівлежимо, а тоді він люто витирає очі та глибоко вдихає. Коли плач вдається припинити, Стас починає говорити:

— Знаєш, тяжко сказати.

На якийсь час він задумується, обернувши погляд до тих вуличних зірок, які зняли з неба, помістили в прозорі ємності й підчепили на стовпи, змусивши світитись для нас тут, на Землі.

— В мене багато сумнівів, — продовжує Стас низьким тихим голосом, і я б так хотіла почути, якби той заспівав колискову — якусь нашу, сумну, українську. — Я стільки часу, стільки днів і ночей думав про це. Для чого він мене таким зробив? Що це за випробування?

Він хитає головою, наче чомусь здивувася або щиро не зрозумів.

— Може, існують минулі життя? Може, я в минулому житті був убивцею, нелюдом, калічив дітей і тварин, розв’язав війну, був наркоманом, а сам просто не пам’ятаю? — він розкидає руки в боки й дивиться у стелю, наче замість тієї бачить там космос. — Адже чому тоді робити таке зі мною, якщо Письмо вчить, що ми від народження постаємо рівні з Богом, який всіх нас любить однаково?

Ні, я не знаю, що на це відповісти, не знаю нічого, окрім того, що мені шкода, так шкода, буцім це моя провина, ніби це я сама народила його таким навмисне, позбавивши нормального життя, молодецьких радощів та права вибору, випустила в цей жорстокий світ, мов альбіноса, мутованого виродка, якого заклює більшість, котра свої переважаючі риси нарекла нормальністю, а відмінність та особливості — зробила злочином, відхиленням, прокляттям нечистого.

— Але знаєш, мені здається, що все-таки вірю. Яким несправедливим і жорстоким все не здавалося б. Що, коли там все буде інакше? Може, на мене там чекає рай? — заглядаючи в його блискучі, замріяні й фанатичні очі, я бачу дитячий майданчик, високі дерева парку, маму, наші наївні дитячі ігри й радість, до якої можу торкнутись майже фізично. — Безкрайні поля під чистим небом, зелена трава, високі дерева, які не побачиш навіть у снах, ріки з водами неземних смаків. І я там бігаю, бо маю ноги. Що, коли все це неспроста, Рито? Може, Бог навмисно зробив так, щоб дарувати мені ноги там — навіки?
— Може, — кажу я, погладжуючи його руку, ті сіточки набухлих вен та тонкі кісточки тендітних пальців, які могли б заслуговувати кращого майбутнього, якби те хтось міг би їм подарувати. — Може, тебе це справді там чекає.

А сама то знаю — ти не можеш інакше, правда? Не те, що хочеш, а мусиш у це вірити. Аби хоч щось давало надію, навіть таке неймовірне, як вічне щастя в загробному житті. Як же все-таки людині важко жити без надії.

“Сам, він сам, як же ти не можеш думати про це?!” — крик лунає у голові, відбиваючись об стінки черепа…

— Ти куриш?

Ще одне запитання, яким він застає мене зненацька.

— Ну, іноді, — відповідаю після якогось часу ніякової мовчанки.
— Я колись пробував, коли мама курила. Крав у неї, коли та ішла на роботу. Давно не пробував, а зараз от захотілося, — Стас поглядає на мене з надією і невпевнено питає: — Ти ж би не вгостила мене сигаретою, якби мала, так?
— Вибач, але я… — так стараюсь підібрати слова, яких у запасі ніколи не було. — Мені не можна. Я прийшла сюди для іншого. Ти ж знаєш.
— Добре, — він мовчить, наче зосереджено думаючи над чимось, а тоді з награною серйозністю промовляє: — І перестань вибачатись нарешті.
— Спробую.

Цього разу ми обоє сміємося, ніби старі друзі, які зустрілися після довгих років у роз’їздах, а тепер згадують, як же класно було колись гуляти містом, ходити в кіно або просто говорити за чашкою кави.

Торкаюсь того місця, обтягнутого шкірою, де колись повинна була народитись нога. Проводжу пальцем вгору та вниз, а тоді вище, вище. Бачу, як з-під тканини шортів проступає горбик — його плоть, бажання, частинка самого себе.

— Я жахливий, — починає Стас, і раптом плаче. — Я виродок, не роби це, прошу, не роби…
— Чшш, все добре, — шепочу я, стягуючи з нього білизну — повільно, ніжно.

Як мама.

— Виродок, краще б я помер! — майже кричить Стас.
— Ти гарний, — кажу я, торкаючись його грудей. — Отут.

Стас нічого не говорить. Мовчить він і тоді, коли я одягаю йому презерватив — просто мовчки ридає, затуливши долонею очі, щоб не бачити. Не так мене, як себе найбільше. Недосконалого, як творіння хворого митця, який ліпив шедевр, і наприкінці вмер, так того й не закінчивши.

Знову згадую про матір. Зараз вона почує, заплаче, стане проклинати світ, а може й самого Господа за те, що змушена все чути, за те, що зробила сина таким, а також мене — гріховну, огидну суку, прощення якій немає і не буде навіть на тому світі.

— Отак, мій хороший, спокійно. Я тобі допоможу. От бачиш? От… Ох.

Все триває не довше хвилини, як і в більшості з них, хто мав перший раз. Тіло Стаса смикається, він тремтливо видихає, а я лише відчуваю, як маленька хвиля тепла, спіймана латексною оболонкою, торкається мене всередині, і видихаю разом з ним, адже знаю, що йому так сподобається більше.

Якийсь час ми лежимо, стиснувши в руках не свої долоні, напиваємось подихами, які для когось могли б означати нову віть життя, але тільки не для нас.

— Ти ще прийдеш?

Мене неодноразово про це запитували: чоловіки, жінки, всі ці нещасні люди, яким так потрібен був хтось, подібний мені, — і як зараз — я завжди мовчала у відповідь.

— Це ж від мамуні залежить, правда?
— Так.
— Але я тобі сподобався? — у Стаса незвично підвищується голос, стаючи схожим на дитячий. — Хоч трішки?
— Ти дуже мені сподобався, — кажу, аби хоч трохи його підбадьорити.
— Вибач, що так скажу, але в нас грошей нема, і якби ти… — Стас совається, наче думає, що рішення десь неподалік, просто випало і загубилося в складках ковдри чи візерунках килима, але попри всі старання те ніяк не знайти. — Якби, я не знаю, прийшла просто хоч поговорити, розумієш? Просто поговорити.
— Постараюся, — кажу, хоч знаю, що це брехня, але брехня — частина моєї роботи.

Він вмикає світло, і я одягаюся. На мить затримуюсь у дверях, дивлячись на його анорексично худе тіло, стулені губи, проникливі очі, які благають дати надію.

— До зустрічі, — кажу я, намагаючись усміхатися, але це важко, бо знову настав той момент, коли плач майже перемагає.
— Я буду чекати, — відповідає Стас, і я знаю — це чиста правда.

Якомога швидше зачиняю двері — тепер у коридорі горить світло. Бачу на полиці біля осінніх курток стосик банкнот. Перераховую. Все, як домовлялись.

— Дякую, — кажу я не надто голосно, зачиняючи за собою двері.

Не знаю чому, але завжди їм дякую. Присоромленим татам, зарозумілим матерям. Це щось значить? Та ні, бляха, зовсім нічого не значить.

…Крокую, доки в голові гудуть думки, заходжу в якийсь двір, зупиняюся поруч контейнерів зі сміттям й присмалюю цигарку. Хочу думати, що дим цей допомагає, хоч трохи…

Виходжу на вулицю. Осінь загусла настільки, що дні та ночі просто перестали чергуватись, наче злилися в одне ціле. Дихання астматичне, сповнене вологою примарного дощу, який так заспокоює, звужує думки, приглушує звуки. Треба спіймати таксі, адже маршрутки вже не ходять. Спіймати таксі і їхати…

До нього.

Додому, адже я так за сьогодні втомилася…

“Сам, він сам, як же ти не можеш думати про це?!” — крик лунає у голові, відбиваючись об стінки черепа.

І я справді раптом розумію, що не можу. Повернутися. Ні пішки, ні на таксі, на літаку чи телепортом — не можу повернутися й бачити це знову, дозволяти, щоб все знову повторювалося. Ноги несуть вперед, але йду я точно не додому: десь кричать люди, сигналять автомобілі, серце моє калатає так, ніби зараз не витримає і зупиниться, але я не можу припинити йти, не можу.

Іти, але тільки не туди. Не додому. Нізащо. Щоб мені вмерти в цю секунду просто на цьому місці: на задвірках, посеред німих дерев та наповнених смітників, без чужих очей на фоні, нікому не потрібна, просто тінь, у якої раптом зупинилось серце. Саме так, серце. Адже скільки те ще може витерпіти? Скільки все це може тривати?

Я не знаю, куди йду, і чи йду взагалі туди, куди знаю. Сови пурхають над віттями й зриваються своїми моторошними вигуками: “Ходи сюди, сова, давай знову, давай забалакаємо, пограєш, і нікуди не втекти від мене, не дітись тобі знову!”.

Але сови вище, ніж люди, кожен їхній зойк, як і моє терпіння, — руйнується, руйнується під тиском стихії, та для них то дощ, а дощ мені ніщо. Невидима стихія. Крокую вулицею, поруч проїжджають автомобілі, часом пригальмовуючи:

— За скільки даси?
— Я цим не займаюсь.
— Та давай не вийобуйся. Скільки?
— Ви не чуєте? Я цим…

Іноді вони їдуть. Іноді горлають прокльони через те, що в них хрінові дружини, а я, така чудова, не захотіла їм дати. А часом ті беруть без запитань.

— Тобі так нормальок, сучко? — питає, тримаючи за волосся. — Ходи і соси, шалава, не то бітою ізнасілую і отпижджу — в мене там біта є, показати?

Ні, головне б він вернувся, вернувся таким, як раніше, і давай біту, гілляку чи лом, мені наплювати, адже я буду знати. Страждання за знання. Обміняти віру на мрію. Якби ж збулося, я б тільки рада.

Але мрії не збуваються просто так. Іноді в мене не було вибору, адже потреба в грошах дуже часто нівелює можливості до однієї єдиної.

Тільки не сьогодні. Я не можу. Розвертаюся і кидаюсь бігти.

Тротуар, магазин, повертаю за ріг і пірнаю у темряву, а далі кущі, які здирають одяг і тягнуться до лиця, та я біжу, не спиняюся, і от вже чиїсь двір, лавки, припарковані автомобілі під різноосвітленими вікнами панельки. Я біжу далі, відчуваючи, як важке, сповнене холодної вологи повітря, обпікає легені, здавлює горло, але зупинятися не можна, не можна! Раптом перечіпляюсь через бордюр і заледве не падаю. Криків вже не чути, але здається, що жителі цієї панельки повідчиняли вікна й дивляться на мене, слухають мій наляканий біг. Та не тільки цієї — всього міста. Що, коли вони зараз позаду? Повиходили, хто в чому вбраний, і крокують за мною, дивляться на цього виродка, істоту, яка докотилася до такого дна, що страшно уявляти — дивіться, діти, вона проклята! Коли ви не будете вірити в Бога, станете такими, будете повзати в помийці світу, мов черви, разом із нею!

І я біжу ще швидше. Не оглядаючись, задихаючись, бо фізична присутність цього натовпу тисне в потилицю, підганяє, ще трохи — і я почую, як від них та з усіх вікон мені вслід будуть лунати вигуки: “Шльондра, лярва, проститутка, хапайте її, а тоді прив’яжіть до стовпа і спаліть, адже саме з таких з’являються відьми, винні в пандеміях, ракетних обстрілах та смертях наших солдат, ідіть і паліть цю суку, а не то вашим дітям не буде спокою на цій землі, всі потонуть у гріху й життя земне стане не відрізнити від царства Люцифера!”.

Не знаю, скільки часу так біжу, аж поки коліка в боку не паралізує половину тіла — задихаючись, я спираюсь об сміттєвий бак, і вся тремчу.

Наважуюся озирнутися.

Ні, їх нема. Всі дивляться телевізор, вечеряють, займаються сексом, алкоголізмом та самогубством, і такі, як ти, їх зовсім не цікавлять. Вони думають, за що вдягати дітей, чим платити за комуналку, на скільки подорожчають наступного місяця продукти, бензин та мобільний зв’язок, всі думають про гроші, точніше про їхню відсутність, загалом як і ти, чи не так? Все у світі крутиться навколо них, і брешуть наївні комуністи та лицемірні капіталісти, що світ позбувся рабства — всі ми в рабстві у грошей, ті — наш князь, Бог й улюблений кандидат у виборчому бюлетені.

Якийсь час іду крізь темряву вперед, і самотні ліхтарі, окутані мрякою, немов маяки в бурхливих водах моря, вказують мені дорогу, кажуть, що я ще не вийшла за межі, не зайшла туди, куди заходять такі облуди, щоб потім не повернутися, бо шляху назад для них більше немає. Отак крокую, доки в голові гудуть думки, заходжу в якийсь двір, зупиняюся поруч контейнерів зі сміттям й присмалюю цигарку. Хочу думати, що дим цей допомагає, хоч трохи. А тоді погляд чіпляється за лавочку кольору вицвілого неба. Я розумію, що саме в такий колір колись фарбували лавочки у нашому дворі, коли ми були дітьми.

І спогадів уже не спинити.

***

Досі. Я відчуваю, як цигарка обпікає пальці, і я її відпускаю — маленький вогник падає до ніг і гасне, потонувши в багнюці.

Оглядаю околиці, але там жодної душі — ніхто за мною не прийшов, нема їх, нема. Є лише я, а ще…

“Тобі пора, дівчино. Як же ти можеш зволікати, коли минуло стільки часу?”.

Пора, і я іду. Дістаюся зачиненого супермаркета, перед яким завжди паркуються таксисти.

— Куди? — питає водій із висушеною від куріння шкірою.
— Вернадського чотирнадцять, — відповідаю, а тоді сідаю на заднє сидіння й заплющую очі — цього разу мені не страшно засинати.

Проте попри втому поринути в сон таки не вдається. Зупиняємось. Я виходжу навпроти брутального п’ятиповерхового будинку, який своїми балконами та незграбними розсипами праного одягу нагадує вагітну жінку, яка думає лиш про те, як би вмерти.

Підіймаюсь на третій поверх, відмикаю двері тридцять третьої квартири.

— Рито?

У серце ніби встромляють голку шприца.

Боже, я думала, що він спить. Мене ж пів дня не було.

— Рито, де ти?

Тремтячими руками скидаю взуття і йду до спальні.

Мій дев’ятнадцятирічний рідний брат нагадує квітку, яку кинули під колеса автомобіля, — маленьке життя, яке так прагнуло до світла. Два роки тому він потрапив у жахливу аварію — на повороті у них врізалась вантажівка. Наш батько, який сидів за кермом, загинув відразу, а Остап залишився без кількох пальців, ноги нижче коліна, а також отримав важку черепно-мозкову травму, внаслідок якої втратив зір. Мама померла від раку матки ще десять років тому. Відтоді в нас нікого не залишилось, крім одне одного.

Нікого не залишилось у мене. Але не в нього.

— Рито, ти сама? — Остап затамовує подих, прислухаючись, чи не лине в цих стінах ще одне серцебиття. — А Неля…

Знову це ім’я.

— Вона прийде, — відповідаю крізь стиснуті зуби, але той не помічає, як це мене разить.
— Сьогодні?

Як завжди, його голос сповнений надії та наївного зачудування, чому все сталося не за планом, чому її досі нема. Трясця.

— Так, — намагаюсь не закричати, не заридати й не в цю ж мить порізати собі зап’ястки, але ж як важко це постійно повторювати. — Сьогодні, я ж тобі казала.
— Але хіба вже не пізно?

Іноді, як-от зараз, мене накриває непереборна жага втекти, прокинувшись у далекому, незнайомому місці, може і в чужій країні, де все склалося не так, а якось інакше.

— Рито, чуєш?

Глибокий вдих, видих. Вдих. Видих. Головне те, що ти вдома. І з ним все гаразд.

— Що? — машинально запитую, наче механічна лялька, в якої існують лише обмежені репліки без права вибору.
— Котра вже година?

Уявляю, як він розтягається на ліжку, заклавши під голову руки — як завжди, коли чекає, що Неля от-от прибуде.

— Вона прийде, — кажу з легким притиском. — Трохи запізнюється, нічого страшного. Вона ж завжди приходила.

Коли майже переступаю поріг кімнати, Остап говорить:

— Знаєш, я деколи уявляю — а якби все було по-старому? Чи ми могли б одне одного кохати?

Загнана в серце голка починає впорскувати їдку отруту, аж сльози навертаються на очі— давно він про це не згадував.

— Якби я міг бачити, якби Неля не втратила голос.

Після аварії Неля не відповідала на дзвінки й кілька місяців не навідувала Остапа, тому в нього почалась депресія. Не хотів їсти, ходити на прогулянки, навіть слухати мене не бажав. Постійно лише: Неля, Неля, Неля, йому не потрібен цей темний світ, в якому не буде її. Якось я увійшла й побачила, як Остап намагається виделкою проштрикнути собі горло. Тоді мені довелося знайти спосіб повернути Нелю. Тільки тепер його дівчина втратила голос, і спочатку це трохи засмутило Остапа, але нічого. Неля ж тепер була поряд.

— А що, коли це все не просто так? — ніяк не вгамовується Остап. — Моє каліцтво. Втрата її голосу. Що, коли…
— Перестань!

Мій крик розбиває тишу, яка дзвенить у вухах металевими нотами.

Остап не озивається. Мовчки лежить в кімнаті, сягаючи пустими очима в темряву, яка навіки залишиться його домом.

“Ні, не навіки. Можна зробити операцію. Треба зробити операцію. Назбираєш грошей, все буде гаразд, ти його не полишиш, адже Остап — єдине, що в тебе залишилось” — шукаю точки опори, на яких зможу встояти сама та утримати брата. 

Заходжу до ванної, дивлюся в дзеркало: мертвотно біле лице, мінімум косметики, синці під очима. Коротке волосся. Я навмисне стригла так, щоб було, як у неї.

“Пам’ятаєш, що мама казала перед смертю? “Брат і сестра — найближчі. Вам завжди триматися разом. А ти, як старша, мусиш про нього дбати”.

— Я подбаю, мамо, — кажу сама собі як клятву, тиху молитву чи заклинання, яке ніхто не має права чути, окрім мене одної.

Прийнявши душ, заходжу до брата.

— Неля прийшла, — кажу я незворушно, мовби померла.
— Ох! — його знемагає радісний сміх. — Ну клопоту завдала, я думав, що не прийде. Де ж вона? Клич!

Я виходжу в коридор, кілька секунд чекаю, а тоді знову входжу.

— Нелю? Боже, ну я й розхвилювався — така година, думав, точно вже не прийдеш.

Дорогою до ліжка скидаю з себе футболку, штани.

— Ходи, Нелю, ходи, я так скучив.

Сідаю поруч, і його руки відразу обплутують моє тіло. Уцілілі пальці впиваються в груди, повзуть нижче, й разом із хвилею жару в животі я відчуваю, як на очах з’являються сльози. За вікном місто готується вимикати свої зорі, але я дивлюся, закарбовуючи ті в пам’яті — чужі домівки, почуття, такі відмінні й водночас схожі на наші.

— Нелю, я кохаю тебе.

Торкаюсь обличчя, яке вкриває м’яка щетина. Треба тебе поголити, братику, але точно не сьогодні. Сьогодні я та сука, яка кинула тебе, але яку ти так кохаєш. Та нехай. Я побуду для тебе нею, бо для мене ти завжди будеш цілим життям.

Інші оповіді Максима Попіля
Інші оповіді, ілюстровані Марією Фоєю
Інші оповіді з категорії “Бачення”