Храни моє світло

Ідеальний раб — це той, який голосно кричить, що вільний...

Автор

Ілюстраторка

Сьогодні батько не каже: “Сину, ти особливий”. Сьогодні він не каже майже нічого.

Колись батько постійно повторював ці слова. Та не колись — ще тиждень тому. Щовечора перед сном він заходив до нашої кімнати, обіймав та казав, які ми особливі. Не тільки у нього, а й в Єдиного. Тоді ми дякували за минулий день та обіцяли бути смиренними наступного, адже всі ми — Його діти. Наша сім’я — одне ціле, і що б не траплялося, ми не могли дозволити собі засумніватися в цій істині.

Ніколи.

Зараз сидимо на кухні. За вікном автомобілі без угаву котять вгору-вниз дорогою, яка кольором не відрізняється від дощового неба. В багатоповерхівці навпроти рудоволоса жінка знову вийшла на балкон викурити цигарку й витріщається в мій бік, ніби я їй завинив. Пробую дивитись деінде, та крім машин і порожніх вікон, закладених керамічними фігурками й горщиками з вазонами, — нічого іншого.

Так, ми Його боялися. Батько казав, що страх загартовує смирення та вірність істинам Єдиного, й у тому страху криється благодать. Батько ніс великий тягар, і ми знали, як він для нас старається. Щоранку та щовечора під час молитов ми бралися за руки й дякували йому, як і Єдиному, що він з нами є, що веде нас крізь пітьму до світла, а тоді батько обіймав нас усіх, і часом я помічав, як в мами та сестричок щоками течуть сльози. Коли я дивився на них, теж не міг стриматись.

А сьогодні страх інший — я боюся за нього.

Озираюся. Зі старого квадратного телевізора, що стоїть навпроти обіднього столу, мовить ведучий з ошатною зачіскою. Слів не чути, бо звук вимкнутий.

Дивлюсь на батька. Той сидить за столом, поклавши підборіддя на переплетені долоні: сиве волосся, жовтава шкіра, окуляри в товстій сріблястій оправі. Зараз в нього дуже зосереджене лице, ніби він силкується пригадати, куди поклав останні гроші. Ні, гірше. Ніби забув наші імена та боїться, що вже не згадає.

Знову обертаюся. Рудоволоса жінка зникла, і я спостерігаю, як склом ліниво стікають краплі: одна, друга, тоді дотикаються, зливаючись в одне ціле, течуть далі, поміж інших, чотирьох чи п’яти, ніби сльози на лиці батька, коли той таки не згадає.

Я ще ніколи його таким не бачив.

Чомусь пригадується холодна, мокра після миття підлога, в яку впирались коліна, зламана шоколадка, маленький сік в картонній коробці, який я все стискав й стискав.

Чому воно так часто згадується?

Чую кроки — то входить матір. Сьогодні на ній плаття кольору вицвілих чорнил, поцятковане блідими горошинками. Вона в ньому, мов у савані. Впродовж останніх місяців матір сильно схудла й має вигляд, ніби щоночі вантажить вагони, поки ми спимо й ні про що не здогадуємося. На щоці бовваніє велика бура пляма — здається, буцім вона розчавила на лиці здоровезного кліща, а труп всотався в шкіру, залишившись гнити.

Нашій матері сорок два. В неї рак, і скоро вона помре, тільки ми не будемо плакати. Я не буду плакати. Матір нарешті звільниться, а там — все буде інакше.

— Сину, — несподівано говорить батько, і я мимоволі здригаюся. — Нам треба поговорити, тому… Я тебе покличу. Потім.
— Добре.

Відвертаюсь, іду. Тепер на екрані телевізора зображення карти світу, де багато країн зафарбовані жовтим, помаранчевим та червоним.

Я розумію: причина не в тому, що на кухні мало місця для трьох — просто їм треба поговорити про таке, чого я, напевно, ще не втямлю. Зачиняю двері та сідаю на підлогу коридору.

В сусідній кімнаті сестрички. Мабуть, варто піти до них, але не підводжуся. Не хочу чи не можу — навіть не знаю. Почекаю, доки хтось з батьків не заговорить, а тоді…

— Тарасе? — починає матір. Хоч голос звучить приглушено, та мені вистачає, щоби розібрати слова, і раптом здається, ніби підслуховую розмову незнайомих сусідів у будинку, де стіни не товстіші за палець.

— Погані справи, — за деякий час озивається батько. Уявляю, як він впирається ліктями в стіл і сплітає пальці. — Хочеш, можу тобі увімкнути, послухаєш. Як цікаво вони все подають. — Матір мовчить. — Ніби діткам, тупим діткам в садочку, які ще не знають, як їм жити — от, як вони все подають. Наче ніхто не здогадається, що вони брешуть, — батько говорить таким тоном, яким ніколи при мені не говорив. — Якийсь чоловік недавно повернувся з-за кордону. Пішов на самоізоляцію. Кажуть, все під контролем. Все в порядку. — З його горла лунає щось схоже на безнадійний хрип, наче в старого собаки. Матір і далі мовчить. — От дожилися, так? — батько підвищує голос. — Вони згодовують нам цю маячню, щоб всі сиділи тихо, мов миші, і, як вівці, робили те, що скажуть.

— Але що далі, Тарасе?
— Далі? — він презирливо гмикає. — Далі в них все буде іти по плану. Їхньому плану.

Батько совається у кріслі, витримує паузу — я майже бачу, як вказівний палець поправляє окуляри на переніссі, а тоді випинається в сторону материних очей.

— Тими ротами, яких вони поставили при владі, щоби прикритись, вони будуть казати, що ситуація під контролем, а насправді з задоволенням споглядатимуть, як худоба, якої стало надто багато, потроху виздихує.

Він вмовкає; уявляю, як матір підходить та кладе руки йому на плечі.

Або ні. Серце вистукує, мов скажене — якщо вони зараз під дверима, то знають, що я підслуховую, а це гріх, жахливий гріх, і тоді мені знову доведеться очищатися, знову темрява, голод, й поміж цим — думки, спокута, слова, які все виправлять, подарують прощення. Мали б подарувати.

Іноді я сумніваюся, чи це справді так.

***

Мені було шість, коли я вперше переступив поріг школи. Дивно, що все й досі чітко пам’ятається. Тоді я ніби пірнув у океан, де повно рибин: великих, малих, і всі кричать, штовхаються, намагаються тебе торкнутись, й у всіх людські обличчя, такі різні та водночас схожі своїми шаленими очима, які не можуть один без одного, без криків та дурнуватих витівок, пристрастей та бажань. Я потонув у тому океані й боявся, що вже не повернуся, але минуло сто років — і я знову стояв на порозі школи, не в силі повірити, що вже час додому. Стояв і тремтів, не в змозі поглянути в їхні страшні лиця, але більше мене тривожило інше — це повториться завтра. Післязавтра. Наступного тижня, місяця. Це триватиме роками, де кожен день не коротший за сотню літ, і я так не зможу, не витримаю.

Але якось зміг. Принаймні навчився вдавати, що можу, аби мене зрештою облишили.

Знову день. Тоді наступний. Тиждень. Місяць. Рік та роки, а я, здається, досі не втямив, чому, роблячи щось неправильне, люди стають такими щасливими.

Через кілька місяців навчання в першому класі у мого однокласника Паші настав день народження. Перед уроком ми побачили, як той заходить до класу разом з матір’ю: сині штани, червоний светр з якоюсь емблемою, завжди усміхнений та підстрижений. Батьки вдягали Пашу так, аби той виділявся. І він виділявся-таки: і за першою партою сидів, і завжди відповідав. Дитя, що заблукало в темряві — так сказав би Єдиний. Тепер знаю, але тоді я цього ще не розумів.

Коли ми всілися, наша вчителька Оксана Юріївна оголосила, що сьогодні Паші виповнилося цілих сім років, а тоді попросила, щоби всі дружно його привітали.

— Давайте, дітки, разом — ВІ-ТА-Є-МО!

Усі в один голос взялися повторювати:
— ВІ-ТА-Є-МО!

Паша пішов з матір’ю поміж ряди дарувати кожному пакуночки з гостинцями. Хоровий гул стояв так щільно, здавалося, його можна помацати, аж ось — вони переді мною. Занімілими пальцями беру пакетик з шоколадкою та апельсиновим соком, знічено дякую, намагаючись не дивитись їм в очі, а клас продовжує:

— ВІ-ТА-Є-МО!

Я не знав, що відбувається, що все це означає. Двоє найдужчих учнів всадили Пашу на стілець й взялися підносити вгору-вниз, мов на каруселі: хлопець розчервонівся й волав, доки я ціпенів, відчуваючи, як разом з ним підноситься увесь клас. Раптом стало важко триматись на ногах, хтось штовхнув мене в плечі — мабуть, Васька з останньої парти — я випустив пакетик, нахилився, аби підняти, але все розмилось та подвоїлося, бо з повік вже зривалися сльози, тому я швидко зібрав гостинці й побіг саме тоді, коли дівчатка по черзі цілували Пашу в щічку й самі червоніли, стиха посміюючись. Я вдарився об край парти, чимало учнів це побачили й розреготалися. Оксана Юріївна та матір Паші знервовано взялися гаркати, але дарма. Сльози полились ще дужче, а тоді нарешті я штовхнув двері, й опинився в темному коридорі, де завжди пахло фарбою.

Гулке відлуння черевиків, перестук баскетбольних м’ячів у спортзалі, величезний, мов шафа, одинадцятикласник, який кричить: “Стоять, довбойоб!” — далі сходи, глухий шум з-за зачинених дверей класів, величезні очі незнайомої вчительки, ладні проковтнути, і зрештою — двері туалету; я послизаюся на мокрій підлозі й ледь не падаю, а тоді ще одні двері, пуста кабінка, замок, й аж ось я сам. Вклякаю — пакунок вислизає з рук на холодну, ще сиру після прибирання плитку. Шоколадка тріскає зі звуком зламаної кістки. Дивлюсь на сочок в тремтячій руці — й раптово у грудях щось обривається, виштовхуючи на волю сльози, які я не можу стримати.

Іноді навіть зараз.

***

Пам’ятаю, колись запитав у батька:
— А чому інші люди не знають, яким насправді є світ?

Того дня ми усією сім’єю виїхали за місто, як робили раз на рік, щоби провести Єднання. Сиділи колом, тримаючись за руки, та вдихали запах дерева й стеблин, слухали спів птахів і шум річки, ловили поглядом відблиски сонця на воді та самих себе.

Єднання з природою. Єдиний — в кожній її частинці.

— Бо риба не може бачити, що птахи летять в небі, — відповів батько.

Не розуміючи, що він мав на увазі, я перепитав:
— А ми?

Батько подивився на мене — його очі майже сяяли:
— А в нас є крила, сину.

Тепер мені шістнадцять і я сиджу на підлозі спальні, рахуючи, як настінний годинник сухо й монотонно перемелює секунди.

Колись в дитинстві у вільний від молитви час я часто приходив до порожньої кімнати, сідав під стіну й подумки лічив, доки в голові проносились думки. Якось я запитав у батька, чи можна отак лічити, щоби швидше минуло багато днів, а він відповів, що дні будуть минати так, як того побажає Єдиний, і відтоді мені не хотілось про це запитувати.

Триста шістдесят п’ять, триста шістдесят шість, триста шістдесят сім…

— Братику?
Знову збився.
— Що?

Поля стоїть у дверях, схиливши голову до одвірка. Сьогодні матір заплела її солом’яне волосся у два хвостики, перев’язані блакитними стрічками. Її особисті крила. Незабаром сестрі виповниться одинадцять, скоро стане зовсім дорослою, і мені хочеться сказати, що вона зробила помилку, жахливу, невиправну помилку, що вирішила рости далі.

— Батько кличе, — каже Поля, опускаючи очі. Вказівний палець торкається соломʼяного хвостика і береться накручувати. — Ми будемо починати.
— Іду.

Зненацька насуває несамовите бажання озирнутися, побачити, але я притлумлюю в собі цей порив, бо так не можна, так неправильно…

На порозі озираюся. В безбарвному світлі з вікна бачу, як в ліжечку спить Ліза. Моїй найменшій сестричці вже чотири. Батько каже, що коли померти в такому віці, Єдиний забирає до себе без жодних вагань. Раптом з’являється дурна, гріховна думка: а якби Ліза померла зараз? Просто уві сні, не відчуваючи ніякого болю. Може, для неї так справді було б краще?

Прости мені, Єдиний і Благий, прости за соромні думки, я прийму біль, що очистить душу.

Входимо на кухню. Батьки вже сидять за столом. Телевізор вимкнутий, бо ми його дивимось лише зрідка, і то в присутності батька. Там завжди брешуть. В інтернеті також, та я однаково ношу до школи телефон, яким майже не користуюся, просто аби інші нічого не запідозрили. Ніяких сторінок в соцмережах, ігор чи розпусного ютюбу, що його дивиться вся школа. Однокласники вважають мене розумово відсталим селюком, та нехай. Не збираюся бути тупою вівцею.

Коли сідаю, помічаю, що на столі безліч наїдків: печена картопля, відбивні, кілька салатів, смажена риба, варені яйця, оладки, хліб, глек з узваром. Матір старається купувати продукти в маленьких приватних крамницях, а не супермаркетах, бо великі виробники, контрольовані владою, пхають у їжу щось таке, що перетворює людей на рабів, які ладні вірити будь-якій брехні. Ліки ми теж стараємось не вживати, тому в матері рак, але прийняти біль — це плата за блага, які дарує Єдиний.

— Тепер помолимось, — каже батько, встаючи з-за столу.

Ми теж підводимось. Тоді простягаємо один до одного руки й переплітаємо пальці, формуючи одне ціле. Єдине.

Батько промовляє:
— Храни моє світло…

А ми йому хором повторюємо:
— Моє світло храни…
— Бо ти Єдиний і благий…
— Єдиний і благий…
— Для нас, людей, які…
— Людей, які…
— Заблудили в темряві гріхів…
— В темряві гріхів…
— Не страшні нам біль і голод…
— Біль і голод…
— Бо в них Твій доторк святий…
— Доторк святий…
— Тому візьми наше світло…
— Наше світло…
— Щоб ми стали світлом в Тобі…
— Світлом в Тобі…

Хвилину після молитви стоїмо, опустивши голови: кожен у своїх роздумах, переживаннях, відчуттях, налаштовуємо звʼязок з Єдиним, який дарує цю їжу, дарує кожен день нового життя.

Сідаємо. Трапеза триває довго, як ніколи; я намагаюсь їсти повільно, не піддаватись спокусі похапцем все заковтнути, одначе не дає спокою думка: чому сьогодні так багато?

За деякий час батько кладе виделку й замислено дивиться кудись поверх нас. Може, у вікно. Цікаво, чи вийшла та рудоволоса жінка покурити? Як її звати? Чи є в неї діти, чоловік, грайливий кіт? Як вона взагалі живе?

Зненацька насуває несамовите бажання озирнутися, побачити, але я притлумлюю в собі цей порив, бо так не можна, так неправильно.

— Мені треба вам щось сказати, діти.

Ми з Поліною різко підводимо голови. Батько сидить, опираючись підборіддям на складені долоні й дивиться. В його погляді ховається дещо таке, що боюся, ніби він зараз скаже, що помирає. Вже вдруге батько здається мені слабким, наляканим.

— Як бачите, стіл сьогодні накритий вдосталь, навіть забагато. Це я сказав матері так зробити.

Старий батько повертається: суворий, твердий, з випнутою спиною та поглядом, який завжди дивиться згори донизу — такий, яким його всі звикли бачити. Ми застигли над тарілками та слухаємо, затамувавши подихи. Ніхто не запитує “навіщо”.

— Ви знаєте, у світі відбуваються погані речі, — він витримує паузу, звичним жестом поправляє окуляри. — Скоро настануть зміни, і ці зміни будуть дуже поганими, передусім для таких, як ми. Тих, хто знає правду.

Оклик виводить з задуми, ніби я щойно заснув і хтось мені бризнув холодною водою в обличчя… Я знову згрішив, не слухав, прости мені, Єдиний, я прийму біль…

Дивлюся на батька. Його губи ворушаться плавно, неспішно, чітко окреслюючи кожне слово. Я слухаю, намагаюся закарбувати в голові кожну вимовлену фразу, бо те, що він говорить — це дуже важливо, знаю, — але думками тягнуся до іншого.

Та жінка — скільки їй років? От цікаво, якби я помахав рукою в знак вітання, вона б помахала у відповідь? І чому так дивилася на мене?

— В них є план: винищити людей, яких стало надто багато, а тих, хто залишився, остаточно посадити на ланцюги рабства у світі, де вже не буде країн, не буде нічого. Тільки еліта і раби, а ви знаєте, що ідеальний раб — це той, який голосно кричить, що вільний.

А якщо вона знову там? Дивиться, чекає, коли я визирну у вікно, як і я вичікую, коли нарешті випаде змога озирнутися.

— Від завтра в нас починається очищення. Кожного дня — дні очищення і спокути. Я знаю, що вам страшно — мені теж страшно, — але ми повинні. Так сказав Єдиний. Тому зараз можете вдосталь наїстися — стільки, скільки влізе. Не лякайся, дочко, сьогодні це не буде гріхом. Далі нас чекають важкі часи, тому Єдиний дозволяє востаннє відпочити, набратися сил…

Батькові слова стають далекими, нечіткими, трансформуючись в білий шум на фоні моїх думок, бо я вже не можу себе пересилити й уявляю, що прийшов до неї. Відшукав квартиру, постукав у двері, а тоді…

Жінка відчинила б? Чи так і завмерла б під дверима, розглядаючи моє зіщулене від страху тіло крізь вузьку щілину вічка? Не знаю, але ще більше не знаю, чому повсякчас думаю про це.

— Сину?

Оклик виводить з задуми, ніби я щойно заснув і хтось мені бризнув холодною водою в обличчя. Дивлюсь на батька: незворушне, мовби кам’яне лице, проникливий погляд, стиснуті губи.

Я знову згрішив, не слухав, прости мені, Єдиний, я прийму біль.

— Так, батьку, я зрозумів. Завтра… від завтра ми повинні бути сильними.

***

Батько казав, що мені не потрібно на них зважати, бо Єдиний посилає випробування та біль, які ми повинні терпіти.

Вдома ніколи не було свят. Батько казав, що немає більшої радості, ніж вихід після очищення, де ти пізнав дотик Єдиного. Нам ніколи не дарували подарунків, лише дивні, списані від руки нотатники в запліснявілих палітурках, з роздертими сторінками, зшиті, склеєні, такі крихкі. Батьки називали їх книгами. Я прочитав усі, деякі понад десять разів і збагнув, що живу у світі, в якому було б краще не народжуватись. Коли в когось наставав так званий день народження, батько казав, що ми стали на рік ближчими до звільнення.

Саме так — звільнення. Наш світ — це в’язниця, навіть гірше. Я це добре затямив.

Мені доводилося ходити в школу, хоча там також брешуть. Доводилось, адже школа була випробуванням та можливістю замаскуватися, як і робота у батьків.

З часом я навчився проводити час серед інших. Батько мав рацію — на них не треба зважати. Я мовчки пропускав насмішки щодо свого зовнішнього вигляду, гугнявої вимови, “дерев’яних” рухів на фізкультурі. Моє лице вкривали огидні прищі, я постійно сутулився, ніколи не одягався, як інші: матір купувала нам дешевий поношений одяг, мішкуватий, завжди темних тонів, без жодних написів чи малюнків, бо Єдиний каже, що не можна хотіти виділятися, бути кращим за когось. Згодом мене прозвали Інвалідом: через жарт старших учнів, котрі якось припустили, що я глухонімий. Насмішки та цькування ніколи не припинялися, проте згодом стали чимось нормальним, звичним, як ото сходити в туалет чи випити чаю. Скинути рюкзак зі спинки стільця, написати на дошці моє ім’я поруч зі словом “інвалід”, зробити підніжку в коридорі або безпричинно облаяти — це стало частиною мого та їхнього життя.

Дорога додому пролягала через захаращений міський сквер, і похмурої осінньої днини два роки тому, повертаючись зі школи, я натрапив на компанію з шести старших парубків, які курили та розпивали алкоголь поруч з невеликою покинутою будівлею. Трьох з них я впізнав — хлопці з “9-А”, які постійно прогулювали заняття й, за словами завучки, мали б висіти на “дошці сорому”. Вони знали, хто я, а я знав їх — хлопців, яким у жодному випадку не варто дивитись в очі. Тільки того разу це не спрацювало.

— О, хто тут в нас? — пʼяно вигукнув один з них. — Це ж Інвалід, пацани!

Почувся крикоподібний стадний регіт. Певний час я просто йшов, опустивши голову й сподіваючись, що мене не вчеплять. А тоді почулись кроки з вискоками, й чиясь тверда рука штовхнула мене прямісінько в груди.

— Куди зібрався, недоробок?

В роті пересохло. Я підняв голову й побачив Рому Микитюка: їжак короткого волосся, маленька родимка біля губ та очі, які мовби плавали в ненависті. Наскільки мені було відомо, Рома був їхнім ватажком чи щось того штибу. З таких, як він, ніхто ніколи не сміявся. Такі лише сміються з подібних мені.

— Іду додому, — ледь чутно прошепотів я, розуміючи, що коли ті засміються, то я не витримаю, не зможу.

Так і сталося. Усі зареготали, обступаючи мене з боків, доки на очах виступали зрадливі сльози.

— О нє, малий, ти зара нікуди не йдеш, всасуєш? — заявив Рома, пританцьовуючи довкола мене, а тоді вишкірився подобою жаскої посмішки, котру всі так боялися. У вухах шуміло, ноги тремтіли так, що я заледве міг стояти. — Та чого сциш? Пацани, гляньте — я лиш сказав, що Інвалід нікуди не піде, як він вже обісцявся!

Після сказаного Рома зробив випад в мій бік, силоміць стягнув з мене рюкзак і пожбурив його у величезну калюжу позаду. Я подивився на бризки брудної води впереміш з листям, відчуваючи, як калатає серце.

— Отак-от, сосунок, — сказав Рома, такий задоволений собою. — Забереш.

Знову регіт, а мені хотілося зникнути, хотілося, щоб цей день закінчився й почався новий, і я рахую про себе: “Один, два, три, допоможи, Єдиний!”.

— Ти хоть памперс носиш, недоробку? — крикнув хлопець з кривими зубами, якого раніше я не бачив.
— А, може, подзвонити твоїй мамці, га? — нахилившись майже впритул до мого лиця, кривлявся круглолиций прищавий Васька, якого в компанії прозивали Свином, а той, здається, тільки пишався. — Може, тебе забере твоя їбанута мамця?
— А давай з нього капці скинемо, най пиздує босяком! — оголосив Рома, а всі довкола взялися схвально підтримувати.
— Ні, не треба, я просто… просто мені треба йти додому.

Але слова в ту мить більше нічого не важили. Тільки бажання. Їхні.

— Давай стягай, — підбурював Рома. — Інвалід в нас не кусається.

Я не противився. А навіть якби хотів, то нічого не зміг, бо тіло, здається, цілком відмовилось мені коритися. Те слугувало лише їхнім рукам, які стягали моє дешеве, десятки разів латане взуття, з огидою вкривали його своїми плювками, доки я стояв перед ними, такий маленький та нікчемний, майже не людина.

— Чого став, га? Пиздуй!

Удар в спину, і я пішов. Відчував, як крізь тонку тканину шкарпеток в мої стопи вгризаються камінці та масне болото, а тоді ступив у воду — таку холодну, що аж стало недобре, — взяв рюкзак з калюжі, і завмер на місці, боячись зробити й крок.

— А тепер ходи сюда, — це знову наказав Рома Микитюк, і я підкорився. — Ну як, сподобалося? — запитав Рома.
— Здається, він в нас язика ковтнув, — насміхався кривозубий.
— Або його робоча половина мозку зависла, чуєш, Ромич, тре його перезапустити, — сказав Васька і заіржав, мов конина, аж зігнувшись вдвоє.

Деякий час, доки я рахував, вони продовжували мене принижувати, говорити ці огидні, сповнені гріха образи, аж доки хтось зі зграї не крикнув:

— Бля, та він реально псих!

Тоді раптом слабкий поштовх, а за ним удар чогось твердого в потилицю, і мені ледве вдалося стримати крик.

— Досить, лиши його!

Світ під ногами плив, хитався, а сам я у своїй голові заповз так далеко, що міг лиш відсторонено спостерігати, як тіло невідворотно потопає в гріху…

Я розплющив очі й помітив, що стою на колінах, схилившись перед ногами своїх кривдників. З губ без упину злітали тихі вибачення.

— І що з ним є?
— Малий, ти чого?

Хтось взяв мене під лікоть й допоміг звестися на ноги. Всередині все стискалося від передчуття того, що вони зроблять.

— Ти їбанутий? Що за приколи такі, га? — це був Рома і, побачивши його, я затремтів ще дужче. — А ти реально їбанутий, — прошипів він, ведучи мене за собою.

Мені дали взутися, а тоді ми підійшли до бетонної плити на краю стежки, де стояла газована вода, чипси й дуже велика пляшка горілки.

— Саня, налий йому.

Низькорослий товстун з волохатими, мов у мавпи, руками, подивився дивно, майже з острахом:

— Для чого?
— Для чого? — перекривив Рома, а в ту мить я чомусь ніяк не міг відірвати погляд від родимки біля губ. — Нехай собі попробує, як воно. Нехай прийде до своїх траханих фанатиків родаків і покажеться. А якщо нє, — він шарпнув мене за комір, ґудзик болісно уп’явся в борлак, перебиваючи дихання, — цілим не вийде.

Саня мовчки нахилився, налив половину пластикового стаканчика й простягнув. Я спробував відмовитися, однак хлопець з родимкою знову шарпнув й просичав:

— Що, не будеш? А, може, тобі дати в тупу свинорилу морду, зашкварений ти виплодку?!

В мене не залишилось вибору. Одним махом я спорожнив стаканчик, відчуваючи, як пекуча гірка рідина, обпалюючи стравохід, заливає нутрощі. Я закашлявся, на очі виступили нові сльози, і вони знову зареготали.

— Давай новий, але цього разу не шкодуй.

Саня позирнув з осторогою, але нічого не сказав. Я знову взяв стаканчик, цього разу цілком добровільно. Той був повний, але чомусь мене це вже не хвилювало. Випив, вкотре закашлявся, але пекло ніби менше, ніж вперше.

— О, диви, молодєц! — сказав Рома, а тоді взяв в зуби цигарку й підкурив.

Я відчув, як мої рухи стали сповільненими, важкими, а тілом розплилася приємна слабкість. Несподівано з’явився третій (знову повний) стаканчик, і його я теж випив.

— На, потягни, — Рома Микитюк простягнув цигарку, дивлячись просто в очі.

Я злякався та мовчки взяв, затягнувся. Їдкий дим наповнив легені, і цього разу приступ кашлю був настільки сильний, що я аж зігнувся. Світ під ногами плив, хитався, а сам я у своїй голові заповз так далеко, що міг лиш відсторонено спостерігати, як тіло невідворотно потопає в гріху.

— Отак, — він поплескав мене по плечі. — А тепер вали звідси. Тільки запам’ятай, що тут було, і більше на очі не попадайся. Всосав?

***

Коли дивлюся, як другий день поспіль ми сидимо посеред спальні й більшість часу проводимо в молитвах, я уявляю фільм про зомбі, хоч сам ніколи не дивився фільмів. Якось підслухав, як однокласник розповідав про них. Зомбі — це такі дивні створіння, які колись були людьми, вмерли, а внаслідок дивної хвороби — ожили, тільки стали не зовсім людьми. У фільмі декілька людей блукали покинутим приміщенням, де всюди спали зомбі: їм доводилось ступати дуже тихо, щоби тих не розбудити.

Отакі й ми зараз, чи не так? Ні мертві, ні живі. І дуже голодні.

Всі килими в домі батько наказав згорнути, щоб сидіти на голій підлозі, яку від бетону відділяв лише тонкий шар лінолеуму. Ніяких столів чи стільців, ліжко взагалі відсунули під стіну, щоби звільнити центр кімнати для нашого Кола Єднання, в якому ми повинні проводити якомога більше часу та очищуватися.

Вчора я нічого не їв. Щоб інші не дізналися, під час великої перерви ходив за шкільне подвір’я й тинявся вулицями, намагаючись не траплятись нікому на очі. В школі я не міг дивитись, як хтось їсть, але й на вулицях було не легше — звідусіль линув запах розігрітих смаколиків, напханих речовинами, які перетворюють людей на рабів, але так хотілося, хоч шматочок.

А сьогодні ввели карантин і я не буду ходити до школи. Через те, що відбувається, взагалі не знаю, чи ще колись туди піду. Вранці дзвонила класна керівничка, повідомила, що відтепер уроки будуть проводитися дистанційно і мені треба завантажити дурнуватий “зум”. Батько каже, що не варто слухати отупілу вівцю (себто мою вчительку), адже скоро світ поглине хаос і всім стане байдуже на якесь навчання. Я й не збирався нічого завантажувати: якось він розповів, що через різну техніку нас може підслуховувати влада й збирати дані, тому зідзвонювались ми рідко, а коли доводилось — намагалися розмовляти як звичайні люди.

Та мені здається, що вони можуть слухати наші думки, а це ще гірше.

Так важко стояти на колінах. Іноді здається, що не можу дихати. Ні на чому не вдається сконцентруватися, постійно хочеться їсти. Це гріх, Єдиний, прости, благаю, але я не можу, не можу!

Кімнату сповнює напружений монотонний шепіт. Ми стоїмо на колінах в Колі Єднання на відстані витягнутої руки, щоб під час певних молитов мати змогу взятися одне за одного, як того бажає Єдиний. На колінах боляче, проте батько каже, що коли дуже болітиме, нам буде дозволено посидіти чи полежати. Тільки потім. Він каже, що минуло ще надто мало часу, аби зараз могло стати справді важко.

Батько каже, що це порочна любов — істинної в нашому тілі не буває… Тіло — це в’язниця, як і наш світ, тому справжня любов може бути тільки в Єдиному…

Поля молиться, тримаючи в руці пляшку, наповнену теплою водою з-під крана, з якої часто відпиває. Деколи сестра зривається на плач, але тоді матір лишає Лізу на імпровізованому ліжечку з кількох простирадл, що нагадувало кокон (оскільки Ліза маленька, лише їй Єдиний дозволив не сидіти на голій підлозі), і підходить до Полі, пригортає до себе, щось шепоче на вухо. Вони стоять так кілька хвилин, повільно розхитуючись, ніби дерева на слабкому вітрі. Тоді Поля заспокоюється, але ненадовго. Та все повторюється знову й знову.

Матір тримає на руках Лізу, яка без угаву ридає. Вона просить, щоб Єдиний помилував хоч її, але Єдиний мовчить. І батько мовчить. З кожною годиною він все частіше намагається не дивитись нам у вічі, і я не знаю, чому. Він же — не я.

Силкуюсь зосередитися на молитві, однак думаю лише про неї. Так навіть краще, аніж думати про голод. Хоч трішки, добре, Єдиний? Нехай думки зможуть мене хоч трішки нагодувати.

Дівчина з мого класу — її звати Ніка. Вона носить на розмір більший одяг і має звичку озиратися під час уроку, ховаючи обличчя за білявим волоссям. Я помітив, що Ніка завжди затримує на мені погляд. Погляд очей кольору захмареного неба. Дивиться якось дивно — мовби хоче щось сказати, та не знає, як. А тоді відвертається.

Останнім часом я думаю про неї дуже часто: кілька разів зустрічав Ніку в снах, де ми говорили, сміялися, торкалися одне одного, а коли прокидався, то мусив молитися, благати прощення в Єдиного. Так хочеться з нею заговорити, проте не знаю, як. Здається, що я закохуюсь — внизу живота ніби плавають теплі рибки, ноги перетворюються на пластилін, а в голові без угаву: “Ніка, Ніка, Ніка…”.

Батько каже, що це порочна любов — істинної в нашому тілі не буває. Робити певні речі можна лиш тоді, коли обидвоє віддають своє світло Єдиному і під Його благодаттю вирішили привести у світ нове життя. Так батько з матір’ю робили тоді, коли приводили мене, Полю та Лізу. Якби хотіли більше, в мене були б ще брати й сестри. Тільки так все має відбуватися, казав батько. Якими б відчуттями це не супроводжувалося, все служить одній цілі, інакшого Єдиний не дозволяє. Тіло — це в’язниця, як і наш світ, тому справжня любов може бути тільки в Єдиному.

Але ж я ніколи не ховав від неї очей.

***

Того дня після зустрічі з Ромою Микитюком та його компанією я йшов додому, відчуваючи, як невідворотно тону в гріху. Все довкола звузилось, мовби в тунелі, ноги вели мене самі, переплітаючись, шпортаючись, притягаючи осудливі позирки перехожих. Коли переходив дорогу, запізно озирнувся, й величезний чорний джип зі свистом пригальмував просто переді мною, не припиняючи сигналити. Високий чоловік вибіг з авто, гримнувши дверцятами. Я не до кінця розумів, що зробив неправильно, однак ноги вирішили тікати і я побіг геть, виляючи поміж неповоротких острівців людей.

Щось гаряче роздувалося всередині, я кинувся до краю тротуару й виблював. Здалека чув голоси: мене лаяли, обзивали недоробленим інвалідом, але все, що в ту мить існувало — це болючі спазми, в яких корчився мій шлунок, вивергаючи назовні кислі потоки, і світ, який хитався під ногами, обіцяючи завалитись.

Нарешті дістався під’їзду. Поки шукав у кишені ключі, в голові вирували розігріті алкоголем думки. А ще страх. Стало так страшно, що я ледь змусив себе йти далі. Страшно, бо попереду мене очікувало покарання — таке, якого я собі не міг навіть уявити.

Не відпускаючи поруччя, якось виліз сходами на десятий поверх. Кілька хвилин намагався поцілити ключем в щілину замка, доки не почув, як хтось відчиняє зсередини.

Я побачив батька. Він дивився на мене зверху вниз: стиснуті в тонку риску губи, перерізане тінню лице, очі, що ладні перетворити на дрібну жменьку попелу. Батько був, мов гора, яку неможливо зрушити. Як справжній посланець Єдиного.

Він не кричав. Насправді батько ніколи не кричав, але його рівний, позбавлений будь-яких емоцій голос холодив та навіював страх. Можливо, в такі миті його устами говорив сам Єдиний.

— Я ж казав, що з ними не треба водитися. Казав, що ти потонеш в гріху.

Він дивився на мене якось незвично — буцім зараз перед ним постав хтось, кого він знав давно, а зараз ледь спромігся пригадати. Отак дивився, поки я стояв на порозі, хитаючись від першого у своєму житті сп’яніння.

— Як тобі? Який на смак їхній гріх? — запитав батько й розвернувся, але нікуди не пішов.

Чекав. Майже не рухався, поки я стояв і обливався потом, не в змозі відповісти. Все, що вдалося — це помітити стривожені очі Полі, яка підглядала за нами зі спальні. Якось наважився пройти попри його незворушну постать, скинув куртку, взуття, кинув рюкзак під стіну, а тоді почвалав до вітальні й завалився на диван, провалюючись в чорноту, де не було ані снів, ні часу. Коли прокинувся, в кімнаті стояли сутінки. Сутінки й батько.

— Вставай, — сказав він так, що я не міг не скоритись.

Я одразу впав на коліна та кинувся до його ніг, адже знав, що мене чекає, знав, що цього разу вчинив гріх, за який доведеться дорого розплачуватись.

Найбільше за життя я отримував три удари, і то не в повну силу. Не вдягаючись, я мовчки поплівся з кімнати, відчуваючи, як спина зникає, а її місце займає суцільний біль…

— Не в мене тобі прощення просити, хіба не знаєш? — промовив батько сухим, зовсім без емоцій голосом, стоячи наді мною непорушно, як я мав би стояти перед лицем Єдиного, якби той втілився людиною.
— Знаю, батьку, — шепотів я крізь сльози. Голова боліла так, ніби в неї хтось поклав камінь, який безперестанку намагався знайти шлях назовні. — Але вибачте, вибачте!
— Вставай, — наказав батько вдруге, та я лиш міцніше вхопився за його коліна. — Ти що, не почув? Вставай.
— Вони мене змусили, — сказав я, наважившись зазирнути йому в очі, в надії побачити там хоч крихту розуміння. — Батьку, вони сказали, що поб’ють, мені було страшно!
— Але хіба Єдиний не для того нам посилає випробування? — говорив батько, а сам дивився кудись на стіну, наче там було дещо, зриме лише йому. — Хіба не для блага злитися разом з Ним ми терпимо біль?

Його тон сповнювали огида й презирство, ніби зараз перед ним лежала потворна членистонога істота, невдале творіння Єдиного, яке не мало права на існування. Я не міг нічого відповісти. Просто стояв навколішки, обіймаючи батькові ноги, й тремтів.

— Ти знаєш, що тебе чекає?
— Знаю.
— І невже це буде легше, аніж було б встояти перед їхньою спокусою?

Я не знав. Якщо чесно, досі не знаю.

— Дві доби.

Ці слова були гіршими за удар кулаком.

— Добре, батьку.

Я звівся на ноги й обернувся до вікна. Почулось, як з тихим металевим дзеленчанням батько стягає ремінь. Мовчки я роздягнувся, відчуваючи, як мимоволі стискаються зуби.

— Проси! — крикнув батько, в ту ж мить з розмаху вдаряючи.

Удар прийшовся по спині, і пощастило, що поруч був стілець, за який вдалося вхопитись. Одразу хлинули сльози, я зашипів та прикусив язика, аби крик, той зрадливий вереск слабкості та падіння перед гріхом, не зірвався, бо тоді б я не зміг його спинити.

— Проси!

Знову удар. Так хотілось впасти, заснути, нічого не відчувати, стати невидимим, але…

— ПРОСИ!
— Храни… храни моє св-вітло… бо т-ти Єдин-ний… і благий…

На четвертому я впав долі, згорнувшись калачиком. Наступні удари були короткими, швидкими, і певної миті я збагнув — батько злякався, що можуть почути сусіди. Що було б, якби ті почули? А тоді я подумав про матір, Полю та ще крихітну Лізу. Поруч. От за цією стіною. Вони там були, чули й мовчали.

Чули й мовчали.

Десятий був останнім. Найбільше за життя я отримував три, і то не в повну силу. Не вдягаючись, я мовчки поплівся з кімнати, відчуваючи, як спина зникає, а її місце займає суцільний біль.

Між ванною та кухнею була невеличка кімната. Колись та, мабуть, слугувала комірчиною, де тримали швабри, сміття та коробки зі старим взуттям, але батько перетворив її на місце спокути. Біля входу він зв’язав мені руки та ноги. Я зиркнув на двері спальні, щиро сподіваючись побачити їхні обличчя: налякані, мовчазні, майже несправжні — але їх не було. Мої рідні сиділи там, за кілька кроків, розділених тонкими дверима, але для мене вони були далі, ніж край світу. Як і я для них.

Для жодного з нас очищення ще ніколи не було таким тривалим. Найдовше там сиділа матір — від полудня до наступного ранку. А я мушу відсидіти цілих дві доби.

Під час очищення ми не можемо їсти чи пити, вода дозволяється тільки коли ритуал триває понад добу. Ми повинні повністю очистити свої думки й віддатися молитві, щоб відчути на собі доторк Єдиного, пізнати Його благо й заслужити прощення.

Раніше мені це вдавалось, коли очищення не тривало довше половини дня, тільки того разу зі мною дещо сталося.

Без їжі. З однією пляшкою води. В цілковитій темряві. Слухаючи приглушені буденні розмови рідних, які вдають, наче нічого не сталося, ніби мене зовсім нема. Плач, голод, сотні думок й одне несамовите бажання побачити світло. А потім така тиша, що вдається розібрати найменші звуки, ніби це дихають самі стіни, ніби крізь пітьму до тебе мовить Єдиний.

Здається, тоді я відчув Його дотик. Я пізнав, що означає — віддати своє світло.

***

Відколи почався карантин, очищення в нас щодня. Ми молимося й безперестанку п’ємо теплу воду: батько казав, що це втамує голод, але ж ні. Здається, їсти хочеться ще дужче.

Найбільше мені шкода Лізу — вона весь час ридає. Батьки зносять усе з моторошною відстороненістю: майже не говорять, рухаються, мов сновиди, й дивляться довкруж великими пустими очима. Іноді здається, що вони настільки глибоко у своїх молитвах, що ті молитви годують їх, мовби їжа: густа, свіжозварена каша, з якої йде пара, пухкий хліб чи шматок твердого сиру, хоч невеличкий; я так не хочу думати про їжу, але не можу — в роті стільки слини, що я втомився ковтати. В череві мовби поселився хробак, який безперестанку смокче, впивається в шлунок, ніби поїдає мене зсередини.

Ліза. В сестрички таке ж солом’яне волосся, як і в Полі, та сама Ліза більше схожа на матір, а Поля на батька. Тільки очі у всіх однакові — трав’янисто-зелені, як у матері. А в мене — сірі й безбарвні, батькові.

Ліза не припиняє голосити, доки разом зі сльозами її не покидають сили й вона провалюється в сон. Я міг би звикнути до цих ридань, але жахливо болить голова. Здається, Ліза навіть забула, як говорити, тільки ридає, мов здичавіла, а тоді ненадовго засинає, щоб незабаром прокинутись і почати знову.

Батько було навіть вирішив, що Єдиний може над нею змилуватися, тільки річ у тім, що перед очищенням матір згребла всі продукти й винесла на смітник. У домі нічого не залишилося.

Вона пропонувала сходити в магазин, але тон був такий непереконливий, що батько одним шепотом обірвав її наміри. На вулицях зараз ніхто не ходить — вулиці заражені отруйною хворобою: варто лиш ковтнути повітря, яким дихали тисячі хворих, і помреш. Ті, хто залишився, позалізали у квартири своїх мурашників й чекають, доки їх щось порятує, чекають доти, доки не знесиляться настільки, що вічне рабство без світла стане для них єдиним можливим звільненням.

Коли Ліза плаче, Поля теж. Іноді здається, що між ними простягається невидима нитка таємного зв’язку. Останнім часом матір майже не втішає Полю, і під час перерв між молитвами сестра намагається нас уникати. Не говорить ні слова, очі ховає, а ще постійно зачиняється в туалеті й сидить там цілими годинами, доки хтось з нас не піде справити потребу. Не знаю, що вона там робить, але підозрюю, що плаче та їсть зубну пасту. Я теж їв, прости, Єдиний, але не багато. Не так, як Поля. Думаю, вона просто не розуміє, що значить пробути в очищенні дві доби.

Сьогодні батько увімкнув новини. У світі справді все погано: скасовуються авіарейси літаків, на яких мені не доводилось літати, кораблі, на яких я ніколи не плавав, не можуть пришвартуватися до портів; переповнені лікарні, черги до магазинів, свіжі кладовища для тисяч мертвих і люди в захисних костюмах, зовсім не схожі на людей.

— Вони будуть прокляті, — бурмоче батько чи то до нас, чи сам до себе. — Прокляті, прокляті…

Так хочу, щоби вони нарешті пішли з кухні. Тоді я відчиню морозилку й буду здирати шматки намерзлої криги з порожніх полиць, криги, схожої на зимовий сніг, що всотала аромати старих продуктів, і якщо дуже захотіти, то серед колючого холоду, який повільно тане під язиком, вдасться відчути смак: куряче філе, горошок або навіть щось із ягід, які матір завжди морозила на зиму. Я вже так робив, коли їх не було поряд. Так робила матір з Полею, таким чином ще вдавалося хоч трохи вгамувати крики Лізи, але ми про це не говоримо, бо це наші гріхи, й доки ті залишаються мовчазною таємницею, віриться, що в них немає нічого поганого.

Але вони не йдуть, тому я заходжу до ванної. Коли зачиняю двері, стягаю штани й сідаю на унітаз, не піднімаючи кришки.

Втомився терпіти. Це ще один таємний гріх, про який я нікому не розкажу.

Ніка. Уявляю, як вона озирається, обводить поглядом задні парти, а тоді затримує на мені погляд, тільки цього разу надовго. Дивиться, ховаючи лице за пасмами волосся, яке грайливо накручує собі на палець, а погляд говорить, промовляє до мене пошепки, так тихо, що я можу чути його лише в думках: “Давай зустрінемося після школи, не хочеш? Просто я так соромлюся говорити це в класі”.

Криком у думках я відповідаю: “Давай!”

А вона: “Ти міг би прийти до мене додому й допомогти з уроками? Сьогодні батьків нема, а мені самій іноді буває так страшно”.

Коли в одинадцять я зробив це вперше, то… ладен був прибігти до батька й прийняти очищення навіть на кілька діб, але чомусь страх, що хтось дізнається, виявився дужчим…

Я повинен відповісти, що не можу, бо Єдиний забороняє такі відвідини, а ще я зовсім паскудний учень, тому навряд чи допоможу, проте погоджуюсь, і ось ми в неї. Тримаємось за руки, усміхаємось, торкаємось одне одного так, як ніколи не торкалися когось іншого. Вона просить: “Поцілуй”, — і я пригортаю її тіло, поки Ніка випинає назустріч губи, схожі на пелюстки квітки. А тоді фантазія розбивається на друзки, коли пригадую, як Діма Кравець — переможець безлічі спортивних змагань та найпопулярніший учень школи, — підходить до неї на коридорі, цілує в губи, які мали залишатись незайманими, бо ж призначені для мене, й кладе долоню на сідницю. Ніка сміється, грайливо крутить волоссям на пальці — просто перед його носом, — і Діма дивиться, впивається очима в те найпрекрасніше у світі обличчя, а тоді помічає мою зіщулену постать та вибухає реготом.

Скільки разів я отак підглядав, доки вони мене не помітили? І скільки разів намагався не помічати того, що бачив?

Відчуваю, як пеніс опадає, і мене накриває такий відчай, що боюся, коли не вдасться, то станеться щось жахливе. Я знавісніло продовжую до болю в руці, але нічого не виходить — образ такий яскравий, ніби вони роблять це переді мною, а я бачу й не можу нічого вдіяти.

Так, спокійно, ніякої Ніки. З нею й так нічого б не вийшло. Її нема, добре? Давай вчительку. Так — вчителька англійської. Їй трошки за тридцять, чорне волосся, приємне лице, а ще ці короткі сукні зі спідницями, які вона завжди носить, навіть дощової днини. Дивись, як їй випадає крейда, як вона нахиляється, а ти не можеш відірвати погляду — в ту мить ти вперше нічим не відрізняєшся від решти хлопців, — але тобі не виходить, бо хробак всередині знову вгризається в шлунок, а ти не можеш, нічого не можеш!

Раптом згадується жінка з рудим волоссям з будинку навпроти. Я відчайдушно хапаюся за цю фантазію, відчуваючи, як внизу живота розтікається той бажаний жар. Уявляю, як вона впускає мене, а я, не тямлячись, кидаюся на неї з обіймами, незграбними поцілунками, й руки норовлять стягнути одяг, щоби дістатися білої, майже молочної шкіри. Вона не опирається, а навпаки — допомагає, підморгуючи, а тоді пасмами затуляє губи, які я щойно так палко цілував, затуляє так, як це робила Ніка, а далі…

Відчуваю, як в пахвині все вибухає жаром, і з судомними поштовхами з мене вивергається сім’я. Сім’я, яке дарується Єдиним лише для того, щоб сотворити людину, якої ще не було на світі.

Коли в одинадцять я зробив це вперше, то злякався настільки, що ладен був прибігти до батька й з готовністю прийняти очищення навіть на кілька діб, але чомусь страх, що хтось дізнається, виявився дужчим. Я нічого не сказав, та водночас не міг противитися спокусі. Це було приємно. Після кожного разу я брав старий ремінь й бив себе по плечах, благаючи прощення, але не сьогодні.

Сьогодні не буде ременя. Сьогодні я просто дивлюся, як мій син чи донька збігають густими краплями між пальців: з вкраденим майбутнім, без шансу стати народженими, вбиті мною дві іскорки світла, які мали зробити цей світ кращим. А я їх вбив. Як вбивав до цього: сотні, а може, й тисячі разів.

Скільки ж я їх вбив, Єдиний? І чому досі не відчуваю, що вони хоч колись мали шанс стати людьми?

***

Єдиний — це суцільне світло в місці, де немає ні краплини мороку. Єдиний — це мільярди душ, які стали одним цілим, які й сотворили поняття душі. Єдиний — наша памʼять і життя. Страждання й спокута. Вірність та благодать. Єдиний живе в кожному кроці ноги, яка ступає протоптаною стежиною, в кожному стеблі, краплі води, будинку та ковтку повітря, в кожній тварині та людині, адже Він — це все: всюди, зараз, колись, в майбутті.

Сьогодні, здається, голод вже не такий сильний. Досі є, але з ним можна миритись. Ніби потроху він стає чимось, що скоро залишиться з нами назавжди, стане звичним, як сон, ходьба чи молитва. Потрібно лише звикнути.

Вдивляюсь у вікно на кухні, але її нема. Вкотре уявляю, як ми знайомимось — останнім часом зовсім не можу боротися зі своїми фантазіями. Сидимо в неї вдома, балакаючи про всіляке, і я починаю розпитувати (не знаю, як її звати, але нехай буде Ніка): “Як ви живете? У вас є діти? Донька? О, їй так само як мені? А як звати? Поля? Гарно — прямо як мою сестру. Слухайте, Ніко, а ваша донька любить малювати? Вибачте, що таке запитую, просто мені цікаво, бо я ніколи в житті не малював. Правду кажу — от ніколи. Батько каже, що це спокуса, якій не можна коритись. Спокуса — це коли хочеться чогось, що приносить тобі втіху, а втіхам не можна піддаватися, бо істинну втіху може дарувати лише Єдиний. А коли Поля була маленькою, ви купляли їй іграшки? Навіть дозволяли гратись? А я ніколи не грався. Батько каже, що найбільше щастя в очищенні, коли ти залишаєшся в тій затхлій, тісній темряві від світанку до світанку, а тоді виходиш, відчуваючи благодать, яку разом з прощенням дарував Єдиний. А яку музику слухає Поля? Просто я, знаєте, й музики ніколи не слухав, але іноді хтось вмикав на перерві дивні пісні, й деякі мені так подобалися, що я мимоволі тупав ногою в такт ритму, а ще…”.

Нарешті приходять сльози. Так хотілося, щоб ці фантазії приносили полегшення, але ж ні — я знову зробив гірше. Навіть в цьому криється біль.

Чую кроки за спиною. Хтось зупиняється й торкається мого плеча.

— Все буде добре, сину, — говорить батько. — Хіба ти забув? В нас є крила.

***

А тоді хтось подзвонив у двері — й наш маленький світ розлетівся на друзки.

Я завмираю в стінах коридору, витріщаючись на двері. Якусь мить переконую себе, що цього нема, що мені причувається, адже це неможливо, до нас ніколи ніхто не приходив. Зненацька насуває страх: двері впадуть, а за ними постане чужий, ворожий світ, від якого ми так старалися сховатись. Там будуть люди, сотні людей, цілий океан жахливих облич, що лине в наш дім, тільки цього разу нікому не вдасться втекти, вони затиснуть нас, не дадуть дихати, і ми потонемо серед їхніх тіл, їхніх гріхів, ох, Єдиний…

Звідкись з’являється батько — підбігає до мене, прикладаючи до губ вказівного пальця:
— Чш!

Очі безмовно кричать, але я киваю, вдаючи, що мені не страшно, що можу триматись.

— Це поліція, відчиніть! — долинає з іншого боку вхідних дверей разом із грюканням кулака.

Батько бере мене за руку й тягне за собою. Ми опиняємось в спальні: матір вклякає поруч зі сплячою Лізою, а Поля принишкла у кутку на підлозі, часто дихаючи.

— Сусіди скаржились… у вас постійно плаче дитина… — не вгаває грубий чоловічий голос. — Агов! Відчиніть, будь ласка, ми мусимо переконатися, що все гаразд.

— Вони дізналися, — шепоче батько, завмерши у дверній проймі. — Сволоти, ох же сволоти!
— Тарасе, — матір дивиться так, ніби щойно виявила нас мертвими, та ніяк не може в це повірити. — Ох, що ж буде, Тарасе…
— Замовкни!

Вона там, Єдиний? Хоч тепер їй вже спокійно? Я знаю, що так, тому й не плачу… Якщо заплачу, це виявиться неправдою, тому не можна плакати… Так легше буде вірити…

— Будь ласка, відчиніть двері!

Батькове лице вкривається червоними плямами — ще трішки, і шкіра задимить, відвалиться. Матір вгризається нігтями в лице, ніби зібралася відірвати собі губи, Поля продовжує важко дихати, і я рахую — один, два, три, чотири…

Уявляю, як вони відчиняють двері, однак замість поліціянтів там стоїть Рома Микитюк: коротка стрижка, родимка біля губ, сповнений ненависті погляд. Позаду нього решта моїх кривдників. Вони повернулися, бо вирішили, що того покарання було замало, й тепер я повинен заплатити сповна, я, недоношений інвалід, син їбанутих фанатиків: “Заплати сповна, свинорила тварюко!”.

Раптом в очах Полі щось змінюється, ніби там хтось запалив два вогники, й сестра нарешті зрозуміла, як вчинити правильно. Згадала, що в неї є крила.

Встигаю помітити її постать з розтріпаним волоссям, яка відчайдушно біжить до коридору, руки батька, які розкинулись на цілу кімнату, перегороджуючи шлях, а тоді лунає чийсь крик, і я усвідомлюю, що це кінець. Вони нас почули. Скоро впаде остання стіна, й ми потонемо.

Але батькові руки обривають вереск, ховають під собою сестрині рот, очі, повністю все. Він важко опадає на підлогу разом з Полею, сплітаючись з її волоссям, подихами, диким смиканням кінцівок, які не хочуть ховатися від світу.

— Чш, чш!

Чую, як батько шепоче, притискаючи Полю до себе, як б’ються наші серця в такт одне одному, в такт ударам її ніг об підлогу та цокоту настінного годинника. Не знаю, скільки часу минає, доки ми отак сидимо, втиснувшись в стіни, а голос зі світу безперестанку наказує відчинити, зриваючись то на барабанний стукіт, то знову на дзвінок. Скільки років минуло? Чому за цей час жодного разу не настала ніч?

А тоді вони йдуть. Нарешті я розумію, що вже деякий час не чую нічийого голосу з-за дверей.

Матір сидить поруч з нами, тихо ридаючи. Дивлюся на батька — той опустив голову й тремтить. На його колінах непорушно лежить хмарка білявого волосся — згадую, що це Поля, моя сестричка, яка любила плести коси й дивитися на Місяць. Тільки Поля чомусь не рухається. Я підходжу ближче, присідаю й відгортаю волосся — таке пухнасте, мов пір’я пташеняти, яке ми колись знайшли у парку, — і бачу, що напівзаплющені очі сестри перекосилися й сонно звернені кудись убік, а на розтулених губах й підборідді виблискують краплини слини.

Німі губи, які більше не усміхнуться, не посвистять і не зайдуться криком. Пусті очі, які більше не побачать світу.

Щось обривається всередині — щось важливе, невіддільне, таке, що завжди мало бути на місці, опадаючи внизу живота холодними краплинами. Згадую, як матір щодня заплітала їй коси, і так хочу заплакати, але замість сліз лише пусті видихи.

Вона там, Єдиний? Хоч тепер їй вже спокійно?

Я знаю, що так, тому й не плачу. Це навіть не моя сестра лежить на батькових колінах — Полі тут нема, бо вона вже там. Якщо заплачу, це виявиться неправдою, тому не можна плакати, щоб сестра була там. З Ним. Так легше буде вірити.

Все добре. Поля віддала своє світло.

***

Ліза прокинулась, але майже не плаче. Скільки часу вже минуло? Може, години дві, три, хоч міг минути й цілий день, а я б не дізнався. Час тепер перестав мати значення.

Ліза. Спочатку вона кликала Полю, однак матір сказала, що з сестричкою все добре. Навіть показала. Коли Ліза смикнула за пасма, помітивши, що сестричка не пручається, то якось дивно поглянула, а тоді:

— Поля спить, та?

Не відповідаючи, матір бере її на руки. Деякий час Ліза мовчить, а тоді в очах щось прорізається, і вона знову плаче. Я — ні.

Слово. Молитва. Поля лежить там, де востаннє побачила наші лиця, щоб потім заснути на віки. Ми майже готові.

Тримаючись за руки, мовчки крокуємо до вітальні, а звідти виходимо на балкон. День такий сонячний, тільки людей майже не видно. Лише пусті пакети ліниво смикає вітер, дорогою повільно котять поодинокі автівки й кілька перехожих в масках — крихітні розмиті фігурки, схожі на привидів. Старий жахливий світ зник. Просто помер.

— Храни моє світло.
— Бо ти Єдиний і Благий.

Дивлюсь на багатоповерхівку навпроти — де її вікно? Ось це, заслонене рожевою шторкою? Ні, нижче — одне з крайніх на восьмому поверсі. Моє серцебиття пришвидшується, а разом з ним і впевненість — вона вийде. Рудоволоса жінка. Закурить цигарку, окине поглядом спустошену вулицю, а тоді побачить мене і…

Що? І чи побачить взагалі?

— Сину?

Так, батьку. Все добре. Тепер я нарешті зрозумів, що значать ті слова.

У нас є крила. Зараз ми злетимо, щоб віддати Йому своє світло.

Інші оповіді Максима Попіля
Інші оповіді, ілюстровані Анною Сінельнік

Оповідь

Роберт Маккі

Ця книга — про основоположні принципи оповідного мистецтва та ремесло письменництва, а не черговий збірник рецептів про те, як підігріти залишки голлівудського бенкету.

Рецепта для написання оповіді, що гарантував би успіх, не існує. Оповідь забагата на загадки, надмірно складна і гнучка, тому її неможливо охопити єдиною формулою. Передусім письменнику слід осягнути форму оповіді.

Придбати за 495 ₴Дізнатися більше

Храни моє світло

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Пожертвуй наКреативний фонд The Arc

Оповідь

Роберт Маккі

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc