Шрам

Я хочу той крик, той біг, той біль — усе твоє хочу, шоб воно стало моїм…

Ілюстратор

Зорян Суш
Шрам

Знаєш, я ніколи не думав, шо мене так зачепить якийсь шрам. Отаке малесеньке, дурне місце на її нозі. Воно ж не кричить, не просить, шоб на нього дивилися. Просто собі є. Як камінь на дорозі. Але я його бачу — і все, пиздець, не можу відірвати очі. Шрам той — як карта. Як дорога, шо веде кудись, де я ще не був. А може й був, але забув.

Вона казала, шо то від бомби. Ну, не прямо від бомби, а від того, шо після. Каже: “Романе, то дурниця, шматок скла мене зачепив, коли я бігла”. Бігла, уявляєш? Отак просто — бігла. А я сиджу тут і думаю: “Куди ти бігла, Марто? Від кого? І шо то за скло було? Яке воно на дотик? Гостре чи тупе? Воно ж могло глибше зайти, могло кров зупинити, могло…”. 

Могло тебе в мене забрати.

Я побачив її перший раз у селі, коли нас кинули туди на ротацію. Вона стояла біля криниці, воду набирала. Сукня на ній — синя, як небо перед дощем, а на ногах — босоніжки старі, стоптані. І той шрам. Я його не одразу примітив, бо сонце сліпило, але потім… Потім він мене ніби покликав. Отак: “Романе, глянь сюди”. І я глянув. І вже не можу не глядіти.

Вона сміялася, коли я спитав про нього. Каже: “Ти шо, солдатику, тобі шрамів на фронті мало? Чого тобі мій?”. А я не знаю, Марто. Не знаю, чого. Мої шрами — то інше. То залізо, то бруд, то піт із кров’ю впереміш. А твій — він… Живий. Він говорить. Я чую, як він шепоче мені щоночі, коли я закриваю очі: “Романе, я тут. Романе, я її часть”.

Ми довго говорили з нею тоді, біля криниці. Вона розказувала, як усе було. Як сирена завила, як земля здригнулася, як шибки посипалися. Каже: “Я не чула нічого, крім того, як серце б’ється. А потім — тиша. І біль у нозі”. А я слухав і думав: “А де я був, коли то сталося? Чого я не був там, шоб тебе закрити собою? Чого я не бачив того скла, шоб його розтрощити, поки воно до тебе не дійшло?”.

Я ж воюю, Марто! Я ж там, де смерть ходить, де кулі свистять, де хлопці падають, а я йду дальше. Я мав би звикнути до шрамів, до ран, до того, як тіло рветься на куски. Але твій шрам — не дає мені спокою. Він не такий, як мої. Він не від кулі, не від ножа. Він від того, шо я не встиг. Від того, шо я не був поруч.

Вона мені вчора казала: “Романе, ти хворий на голову. Чого ти до того шраму причепився? То просто шкіра”. Просто шкіра… А я дивлюся на нього і бачу все. Бомбу. Дим. Її босі ноги на холодній землі. Її крик, якого я не чув. І себе — дурного, безсилого, шо сидить за сто кілометрів і чистить автомат, поки вона біжить.

Я вчора його торкнувся. Ну, шраму того. Вона спала, а я не витримав. Простягнув руку і провів пальцем. Шкіра там шорстка, ніби пісок. А під ним — тепло. Її тепло. І я подумав: “А шо, якби те скло глибше зайшло? Шо, якби я її не зустрів? Шо, якби той шрам був не на нозі, а десь, де я не зміг би його знайти?”.

Вона прокинулася тоді. Подивилася на мене, як на дурня, і каже: “Романе, ти шо, не спиш? Чого ти мене лапаєш?”. А я не знав, шо відповісти. Сказав: “Марто, той шрам — то ти”. Вона засміялася. А я не сміявся. Бо то правда. Той шрам — то вона. То її війна. То її біг. То її життя, якого я не бачив, але хочу знати.

Я не розказав їй, шо мені сниться той день. Шо я бачу, як вона біжить, а я стою, як вкопаний, і не можу рушити. Шо я чую вибух, а потім — тишу, а потім — її голос, але не розумію слів. Я не розказав, бо як то сказати? Як пояснити, шо той шрам на її нозі став моїм? Шо я його ношу в собі, як кулю, шо застрягла і не виходить?

Як забути, коли твій шрам — то мій будильник? Він будить мене щоночі. Я закриваю очі, а він тут. Горить. І я чую, як ти біжиш. І я біжу за тобою, але не встигаю…

Вона казала, шо я дурний. Шо то просто шрам. А я думаю: “Ні, Марто. То не просто шрам. То мій страх. Мій сором. Моя невимовна любов до тебе. Бо як я скажу, шо люблю тебе, коли ти біжиш від бомб, а я не можу тебе догнати? Як я скажу, коли твій шрам кричить мені про те, шо я не встиг?”.

Я вчора сидів і дивився на нього, коли вона спала. І думав: “А може, то не шрам мене тримає? Може, то я сам себе тримаю? Може, то я хочу, шоб він мені щось сказав? Шо я можу її врятувати. Шо я ще не запізно. Шо той шрам — то не кінець, а початок”.

Але він мовчить. І я мовчу. А вона спить. І війна йде дальше. А я сиджу тут, із її шрамом у своїй голові, і не знаю, шо з ним робити. 

Отаке воно, значить, маленьке, а гостре, як чорт. Я знайшов його учора, коли ми з Мартою ходили до криниці. Лежало собі в траві, ніби чекало мене. Я підняв, а вона каже: “Романе, викинь ту дурницю, нашо тобі?”. А я не викинув. Бо воно ж не дурниця. Воно — той самий шматок. Я знаю. Чую. Воно до її шраму пасує, як ключ до замка.  

Я не сказав їй, шо думаю про нього. Шо воно мені сниться. Як я тримаю його в руках, а воно ріже мені долоні, але я не пускаю. Бо як пущу — то все, Марта зникає. І шрам її зникає. І я знов один, із автоматом і брудом під нігтями. Вона б сміялася, якби я то розказав. Каже ж: “Ти, Романе, дурний, шо з тобою?”. А я не дурний. Я просто… Не можу відпустити.  

Я записую усе, шо вона розказує мені про той день: як сирена кричала, як вона бігла, як скло у ногу врізалося. Пишу, шоб не забути. Бо як забуду — то ніби того не було. А воно було. Я не бачив, але воно було. І той шрам — доказ. Він мені кричить: “Романе, то правда, вона бігла, а ти не встиг”.  

Вчора я спитав її: “Марто, а шо ти думала, коли бігла?”. Вона подивилася на мене, як на малого, і каже: “Нічо я не думала. Просто бігла. Шоб жить”. Шоб жить… Я слухаю і думаю: “А я шо роблю?”. Я ж тоже біжу. Тільки не від бомб, а за ними. За смертю. За хлопцями, шо падають. 

Вона бігла, шоб жить. А я біжу, шоб… Шоб шо? Шоб її шрам не забути?  

Я його вчора приміряв. Ну, до її шраму. Вона спала, а я присів біля неї і приложив. Не ріже, не болить, просто лежить, як вдома. І я подумав: “А шо, як то не скло її різало? Шо, як то я сам його туди встромив? Не руками, а думками. Бо я ж не був там. Не закрив її. Не зупинив той вибух. То, може, то мій шрам? Моя вина?”.  

Вона прокинулася тоді. Побачила, шо я знов біля її ноги, і каже: “Романе, ти шо, з глузду з’їхав? Чого ти до того шраму липнеш, як муха до меду?”. А я не знаю, Марто. Не знаю, чого. Може, я хочу його забрати. Вирвати з тебе і собі забрати. Шоб не ти носила його, а я носив. Бо я ж солдат. Я мушу носить рани. А ти — ні. Ти мусиш жить без них.  

“Сирена кричала так, шо вуха закладало. Я вискочила з хати, а воно вже падало. Десь близько. Земля затряслася, я впала, а потім встала і побігла. Не знаю куди. Просто бігла. А потім — біль. Нога тепла стала, я глянула — кров. І скло стирчить”. Я то перечитую і бачу: її босі ноги, її крик. І себе — далеко, з автоматом, шо не стріляє в той момент, коли треба.  

Вона мені казала: “Романе, забудь. То минуле”. А як забути, Марто? Як забути, коли твій шрам — то мій будильник? Він будить мене щоночі. Я закриваю очі, а він тут. Горить. І я чую, як ти біжиш. І я біжу за тобою, але не встигаю. Ніколи не встигаю.  

Я вчора чуть не розрізав собі руку. Отак, просто, шоб знати, як то було в тебе. Але не став. Бо шо я докажу? Шо я сильний? Шо я можу кров пустити, як ти? Ні, Марто. Я не можу. Бо твій шрам — то не просто кров. То твій біг. Твоя сила. А я… Я тільки дивлюся на нього і тону.  

Вона мені вчора сказала: “Романе, ти хворий. Ти той шрам любиш більше, ніж мене”. А я засміявся. Бо то правда. Я його люблю. Бо він — то ти. Але не вся ти. Тільки та часть, шо я не можу догнати. Та, шо бігла без мене. І я сиджу тут, із тим склом у руках, і думаю: “А шо, як я його викину? Шо, як я перестану на нього дивитися?”. Чи перестану тоді я тебе бачить?  

Воно блищить, як її очі, коли вона сміється. Та воно холодне. А її шрам — теплий. І я не знаю, шо з ним робити. Тримати? Викинуть? Чи просто сидіти і слухати, як воно шепоче мені про той день, коли я не встиг?  

Я їй не скажу. Ніколи не скажу, шо той шрам — мій квиток до неї. Шо через нього я її бачу. Шо через нього я знаю, шо вона жива. Бо якби не той шрам, я б не повірив, шо вона вибігла. Шо вона сильніша за мене. Шо вона бігла, коли я стояв.  

Але я боюся, Марто. Боюся, шо той шрам мене з’їсть. Шо я буду дивитися на нього, а тебе не побачу. Шо я буду тримати те скло, а тебе відпущу. І шо тоді? Шо я буду робити без твого шраму? Без тебе? 

Ось я стою, тримаю її ногу в руках, а вона спить, як мала дитина, сопе собі тихенько, ніби ніякої війни нема, ніби ніякого шраму нема. А я дивлюся на нього, на той її шрам, і пальці самі тягнуться, наче магніт якийсь, що мені кличе: “Романе, давай, торкнись, погладь, вилижи, шо ти там хочеш”. Я його торкаюсь, а він шорсткий, як наждачка, але теплий, як її шкіра, і я чую, як кров у мені гуде, мов двигуни літаків над головою.  

Вона казала вчора: “Романе, ти шо, здурів? Чого ти до тої ноги липнеш, як пес до кістки?”. А я сміюся, бо шо я їй скажу? Шо я хочу той шрам собі забрати? Шо я хочу його розрізати знов, шоб кров пішла, шоб я її скуштував, шоб я знав, як то було, коли вона бігла? Вона здала б мене в дурку, якби я то ляпнув. Але я думаю про то. Думаю, як би взять те скло, шо я знайшов, і провести по ньому, по тому шраму, шоб він ожив, шоб він закричав, шоб він розказав мені усе, шо я пропустив.  

Третя дія №3

Журнал нової української оповіді

Третя дія №3

Журнал нової української оповіді

Відкрий для себе нових українських авторів та авторок в форматі фікшн та нон-фікшн довгочитів, які розповідають про нашу (не)реальність.

Я ж не нормальний, Марто. Ти права, я хворий. Бо я сиджу тут, у цій сраній хаті, де стіни тремтять від вибухів, які десь там, за полем, а в моїй голові тільки твій шрам. Я малюю його в зошиті, як дурень, олівцем обвожу, ніби карту, ніби план наступу. Ось тут скло зайшло, ось тут кров текла, ось тут ти впала, а тут — встала. Я то бачу, хоч не був там. І мене то рве, бо я не був там, а мав би. Мав би тебе закрить, собою накрить, шоб ніяке скло до тебе не дісталося.  

Вчора я чуть не лизнув його. Ну, шрам твій. Ти спала, а я сидів біля тебе, як придурок, і думав: “А шо, як я попробую? Шо я відчую? Сіль твоєї шкіри? Чи ту пекучу тишу після вибуху?”. Я вже нахилився, аж тут ти ворухнулася, і я відскочив, як обпечений. Бо шо б ти сказала, якби це побачила?

“Романе, ти шо, зовсім дах поїхав?”.

А я б сказав: “Та, Марто, поїхав. Через твій шрам поїхав”.  

Знаєш, я вчора взяв те скло і попробував. Не її, себе. Просто чиркнув по пальцю, шоб знати, як то. Кров пішла, червона і густа, а я сидів, дивився на неї, як на кіно, і думав: “А в тебе так само було? Ти тоже дивилася, як вона тече, чи просто бігла дальше?”. Я лизнув той палець, на смак кров — як залізо, як війна. І я подумав: “А шо, як твій шрам пахне так само? Шо, як я його розріжу і попробую, чи буде він мій?”.  

Вона казала мені: “Романе, забудь той шрам, живи собі, люби мене, а не ту дурну шкіру”. А я не можу, Марто. Бо той шрам — то ти, але не вся. Та ти, шо без мене вижила. Та, шо бігла, коли я чистив автомат десь у багнюці. І я хочу ту тебе догнать, схопить, притиснуть до себе, шоб вона не тікала більше. Але як я то зроблю, коли вона в тому шрамі схована?  

Я вчора сидів і гладив його, поки вона спала. Пальцями водив, ніби сліпий, шо карту читає. І думав: “А шо, як я його зріжу?”. Просто возьму ніж, акуратненько зріжу, і заберу собі. Покладу в кишеню, буду носить, як талісман. Вона прокинеться, а шраму нема. І шо вона скаже? 

“Романе, де моя нога?”.

А я скажу: “Марто, я його врятував. Він тепер мій”. 

І буду сміятися, як псих, а вона лупитиме мене по голові, та я знатиму, шо її шрам у мене, і ніхто його не забере.  

Але я не зрізав. Бо я боягуз, Марто. Я можу тільки дивитися на нього і шепотіти йому, як коханій: “Розкажи мені, як то було”. А він мовчить, сука, мовчить, і я сатанію. Бо він знає, шо я хочу. Він знає, шо я хочу його роздерти, шоб ти прокинулася і закричала, шоб я побачив той день, коли ти бігла. Я хочу той крик, той біг, той біль — усе твоє хочу, шоб воно стало моїм.  

Вчора я чуть не розбудив її. Сидів біля неї, тримав те скло над її ногою, і думав: “А шо, як я просто ткну? Не сильно, так, шоб кров пішла. Шоб я побачив, як вона тече, як тоді”. Але я не ткнув. Бо шо б я сказав? Шо хотів знати, як то було? Вона вигнала б мене і правильно  зробила б. Але я хочу знати. Хочу скуштувать той момент, коли вона стала тою, шо зі шрамом.  

Я їй не скажу, шо той шрам — мій Бог. Шо я молюся на нього щоночі, коли закриваю очі. Шо я бачу, як він росте, як він покриває всю її, а потім мене, і ми обоє стаємо одним великим шрамом, шо кровоточить і кричить. Я не скажу, бо вона відповість: “Романе, ти хворий, лягай спати”. А я не можу спати, Марто, бо він не спить. Він дивиться на мене, сміється, дражнить: “Ти мене не доженеш”.  

Знаєш, я вчора спробував його понюхать. Ну, шрам. Нахилився, аж носом торкнувся, і вдихнув. Пахне нею, але ще чимось — землею, димом, страхом. І я подумав: “А шо, як я вдихну його весь? Шо, як я заберу той запах собі, шоб він жив у мені?”. Я чуть не розплакався, як дурень, там, біля її ноги, бо зрозумів, шо не можу його забрать. Він її, а не мій. Але я хочу, шоб він був мій. Хочу його гризти, лизати, рвати, шоб він став частиною мене.  

Вона прокинулася тоді, подивилася на мене і каже: “Романе, ти шо, знов? Іди спати, дурню”. А я встав, пішов до столу, взяв те скло, стиснув його, аж кров пішла з долоні, і сказав їй: “Марто, я сплю. То сон”. Вона засміялася і перевернулася на другий бік. Я ж сидів, дивився на свою кров і думав: “А шо, як я поміняю її на твою? Шо, як я виріжу той шрам і прикладу до себе, шоб він приріс?”.

Я ненормальний, Марто. Я хочу твій шрам більше, ніж тебе. Бо він — то ти, але чиста ти, та, шо вистояла без мене. І я хочу ту тебе з’їсти, шоб та твоя частина була в мені, шоб я знав, як то — бігти від бомб і жить. Але я не можу. Бо я тільки дивлюся, тримаю те скло і кровлю, як дурень, а ти спиш, і твій шрам сміється надо мною.  

Я закриваю очі, Марто, і все починається знов, ніби хтось у голові кнопку натиснув, і я падаю в той сон, шо рве мене на шматки щоночі. Я стою посеред поля, кругом дим, гудить так, шо вуха лопаються, а земля під ногами тремтить, як жива, ніби хоче мене проковтнуть. І я бачу тебе, ти біжиш боса, сукня рвана, а на нозі той шрам — червоний і свіжий, кров тече, як ріка, і я чую, як ти кричиш, але не розумію слів, бо гудіння літаків заглушає все.  

Я п’яний, але кажу, як є: той шрам мене рве, бо я слабший за нього. Я хочу його держать, нюхать, кусать, шоб він був моїм, шоб я знав, шо можу бути як вона…

Я хочу побігти за тобою, Марто, шоб догнать, шоб закрить тебе собою, але ноги — як камінь, не рухаються, ніби мене закатали в бетон. А ти все далі, і той шрам на твоїй нозі росте, він вже не просто шрам, він — рана, шо відкривається як паща, і з неї лізе скло, гостре, блискуче, і я знаю, шо то воно тебе різало, шо то воно тебе чуть не забрало. І я кричу: “Марто, стой, я йду!”, але голос мій — як шепіт, і ти не чуєш його, ти біжиш далі, а я стою, наче дурень, і дивлюся, як той шрам пожирає тебе.  

А потім вибух, Марто, такий, шо мене кидає на землю, я падаю в багнюку, а вона липка і тепла, як кров, і я розумію, шо то твоя кров, шо ти вже не біжиш, шо ти лежиш десь там, а я не встиг. Я повзу, руками рву ту грязь, шоб найти тебе, шоб хоть шматок твого шраму забрать, шоб хоть щось від тебе осталось. І я бачу його, той шрам: він лежить у багні сам по собі, без тебе, відірваний. Я хапаю його, такого гарячого і пульсуючого, як серце, притискаю до грудей і чую, як він шепоче: “Романе, ти запізно. Романе, ти не встиг”.  

Я кричу уві сні, Марто, так кричу, шо горло рветься, але ні звука не чути. А той шрам у моїх руках росте, він обмотується круг мене, як змія, лізе по руках, по шиї, і я відчуваю, як він ріже мене, як він вгризається в мою шкіру, шоб стать моїм. І я хочу його, Марто, хочу, шоб він з’їв мене, шоб я став ним, шоб я знав, як то було, коли ти бігла. Я лижу його, той шрам, смакую його, він солоний, як піт, як твоя кров, і я давлюся ним, але не пускаю, бо то єдине, шо в мене від тебе осталось.  

А потім ти з’являєшся знов, але вже не ти, Марто, а тінь твоя, і стоїш наді мною, а ноги в тебе нема, тільки дірка, звідки шрам виліз, і ти смієшся, а сміх твій — як скло, шо ріже мені вуха. І ти кажеш: “Романе, шо ти хочеш від мого шраму? Він не твій, він мій”. А я кричу: “Ні, Марто, він мій, я його заберу!”, – і хапаю той шрам, шо вже обмотав мене, і рву його, а він кричить, як живий, і кров тече, але не твоя, а моя, і я розумію, шо то я кровлю, шо то я рву себе, а не його.  

І тоді поле зникає, Марто, і я вже не в багні, а в нашій хаті, але вона розбомблена, стіни в дірках, а ти лежиш на підлозі і твій шрам — всюди, він покриває тебе, як павутина. Я падаю на коліна, повзу до тебе, а він лізе на мене, той шрам, обмотує мені горло, і я не можу дихать, але хочу, шоб він мене задушив, шоб я став ним, шоб я знав, як то — бути тобою. Я лижу його знов, той шрам, але тепер він пахне порохом, димом, і я чую вибухи, і розумію, шо то не сон, шо то правда, шо я не встиг.  

А ти встаєш з пустими очима, Марто, і кажеш: “Романе, ти дурний, шо ти до мого шраму причепився?”. І я хочу сказать: “Марто, я його люблю, я хочу його з’їсти”, але в мене нема рота, бо шрам його закрив, і я тільки хриплю, а ти смієшся, і твій сміх — як сирена, шо рве мені мозок. Я падаю на тебе, хапаю той шрам, рву його зубами, а він живий, він б’ється, як риба, і я гризу його, ковтаю, а він росте в мені, лізе в горло, в груди, і я чую, як він кричить: “Романе, я твій, але і ти мій тоже”.  

І тоді я бачу скло, Марто, те саме, шо я тримаю в руках наяву, воно летить на мене, величезне, гостре, і я знаю, шо то воно різало тебе, шо то воно зробило той шрам. Я кричу: “Давай, ріж мене, шоб я знав!”. Воно влітає в мене і різко рве ногу, я падаю, з рани тече кров, а я сміюся, бо думаю: “Тепер я, як ти, Марто, тепер я знаю”. Але ти зникаєш, а шрам мій росте, і я розумію, шо то вже не твій шрам, то мій, і він сміється надо мною, бо я не встиг, бо я не догнав.  

Я хапаюся за нього, за той свій шрам уві сні, рву його руками, а він кричить, і кров тече, я жадібно п’ю її, бо хочу знати, як то було в тебе, але смак — не твій, а мій, і я давлюся, а він обмотує мене, лізе в очі, в рот, і я не бачу нічого, тільки чую твій голос: “Романе, забудь той шрам”. А я не можу, Марто, не можу, бо він уже я, а я — він, і ми тонемо в тій багнюці, в тій крові, і я знаю, шо не виберуся, бо не встиг.  

А потім усе зникає, Марто, і я лежу в темряві, а шрам мій гуде, як двигун, я чую, як ти біжиш десь далеко, а я не можу встать, бо ноги мої рвані, і я кричу: “Марто, вернися, дай мені свій шрам!”, але ти не чуєш. Я падаю в ту темряву, і шрам обмотує мене, як кайдани, і я знаю, шо то мій сон, мій жах, і я не втечу від нього, бо він — це я, а я — це він, і ми обоє не встигли.  

Я просипаюся, Марто, мокрий до нитки, і хапаюся за свою ногу, шоб провірить, чи є там шрам, чи то був тільки сон. Але я чую його, той шрам, він шепоче мені з твоєї ноги, сміється, і я знаю, шо він не пустить мене, шо він буде рвать мене щоночі, шоб я знав, шо не встиг, шоб я пив ту кров уві сні, шоб я гриз його, але не забрав. 

***

Роман: Слухай, Вітьок, ти шо, знов ту картоплю не доварив? Вона ж хрустить, як чоботи на морозі! 
Вітя: Та шо ти верзеш, Романе? Нормальна картопля, я її годину тримав, шоб ти знав! Ти просто жерти не вмієш, ото й хрустить. 
Роман: Годину, кажеш? Та ти її, мабуть, у холодну воду кинув і сидів, сопів, як паровоз. Я ж казав — спочатку кип’яток, а тоді кидай, шоб не ганьбитися перед людьми!
Вітя: А ти шо, шеф-кухар, чи шо? Перед людьми, каже. Перед ким — перед тобою, чи шо? Ти тут один жреш, а я для тебе стараюся, як для пана. 
Роман: Та який з мене пан, Вітьок? Пан пив би горілку, а не ту твою бурду, шо ти з банки налив. То шо за пойло, ти де його взяв? 
Вітя: То не бурда, то самогон від діда Степана, чистий, як сльоза! Ти понюхай, Романе, то ж аромат, а не пойло. Ти просто не шариш, бо в тебе нюх, як у старої кози. 
Роман: Аромат, кажеш? Та від нього мухи дохнуть, я вчора бачив, як одна впала, тільки понюхавши! Ти мене отруїть здумав, чи шо? 
Вітя: Та не верещи, Романе, пий і не жужжи. То нормальний самогон, я сам пробував, і бачиш — живий стою. А мухи — то вони дурні, не розбираються в хорошій випивці. 
Роман: Живий, кажеш? Та ти співав вчора після нього, як кіт на плоту, аж собаки в селі гавкали. Я думав, шо тобі вже гаплик, а ти ще й картоплю варить поліз! 
Вітя: А шо — не співать? Життя ж таке, Романе, шо хоч співай, хоч плач — одна хрінь. А картопля — то святе, без неї ніяк, ти ж сам казав, шо без неї горілка не йде. 
Роман: Та йде, Вітьок, але не та, шо ти приніс. От у нас у селі був самогон, то його пив — і душа співала, а від твого діда Степана душа в п’яти тікає. Ти хоть розбавив би його, чи шо.
Вітя: Розбавить, кажеш? Та ти шо — баба, шоб самогон водою псувать? То гріх, Романе, дід Степан прокляв би мене з того світу, якби я таке зробив. Пий, як мужик, і не гундось!

Пий ще, шоб та маячня з тебе вийшла, бо я вже не знаю, шо з тобою робить: сміятися чи в шию дать!…

Роман: Мужик, кажеш? Та я після твого пойла вчора чуть чоботи не зжер, бо картопля твоя була, як камінь. Ти хоть сіль кинув чи знов забув? 
Вітя: Сіль — то для слабаків, Романе. Нормальний мужик і так зжере, шо дадуть. А ти шо — панночка, шоб тобі сіль подавать? Жери, шо є, і дякуй, шо я тобі взагалі варю! 
Роман: Дякую, Вітьок, дякую, шо ти мені таке щастя приніс. А шо — до картоплі нічого більше нема? Хліб там чи огірок якийсь, шоб не так в носі дерло від твого самогону?
Вітя: Хліб? Огірок? Ти шо — на весіллі, Романе? Є картопля, є горілка — живи і радуйся. А огірки я вчора з’їв, бо ти спав як бик, і не просив.
Роман: То ти шо, Вітьок, огірки сам схомячив? А мені шо оставив — ту твою недоварену картоплю? Я ж казав — ділися як брат, а ти жереш, як свиня на току! 
Вітя: А шо ти спав, Романе? Хто спить, той не жре. Я ж не винен, шо ти дрих, а я голодний був. І не свиня я, а солдат, який знає, шо завтра може й не бути. 
Роман: Солдат, кажеш? Та ти солдат, шо самогон п’є і огірки краде, а побратиму картоплю сиру суне! Я в селі за таке тобі в шию дав би, шоб знав, як братів кидать. 
Вітя: А ти не в селі, Романе, тут не паничі, тут життя, шо є — то і їмо. І не сира вона, нормально зварена, ти просто жерти не вмієш. Я ж казав: “Пий горілку, заїдай і не гундось!”. 
Роман: Пий, кажеш? Та я вчора після твого пойла чуть собаку не обійняв, думав, шо то ти! Воно ж пече, як чорт, ти хоть би закуску нормальну приніс, а не ту твою картоплю-гумку. 
Вітя: Собаку обійняв? То ти п’яний був, Романе, а не від мого самогону. І не гумка вона, а хрустка, як у ресторані. Ти просто не шариш, шо то делікатес! 
Роман: Делікатес, Вітьок? Та в ресторані тебе підняли б на сміх, якби ти ту картоплю ледве теплу приніс. Я ж казав у кип’яток кидати, а ти все по-своєму, як баран упертий! 
Вітя: Баран, кажеш? Та я для тебе, барана, стараюся, шоб ти не здох з голоду, а ти ще й носом крутиш! Пий, жери і мовчи, бо я сам зараз усе з’їм, а ти будеш слюні пускать! 
Роман: Їж, Вітьок, їж, шоб тобі та картопля в горлі стала! А я горілку доп’ю, шоб твій дід Степан хоть раз у житті мені пригодився. Тільки налий ще, бо я те вариво без закуски не витримаю. 
Вітя: Налий, кажеш? Та я тобі наллю, Романе, але пий акуратно, бо вчора після третьої ти вже співав, а я слухав, як дурень, і чуть не оглох. 
Роман: Співав, бо душа просила, Вітьок. А ти не слухай, ти пий зі мною, шоб тоже душа заспівала, а не жуй ту свою картоплю, як коза сіно. То ж наливай давай, і шукай хоть шмат хліба, бо я з голоду здохну! 
Вітя: Хліба нема, Романе, але наллю, шоб ти заткнувся. Пий, співай, тільки не гундось, бо я закидаю тебе тією картоплею, шоб знав, як Вітька діставать! 
Роман: Слухай, Вітьок, налий мені ще, бо я зараз таке тобі розкажу, шо ти мене або в дурку здаси, або сам вип’єш до дна. Я вже трошки п’яний, але то добре, бо інакше я не ляпнув би тобі, шо в мене в голові твориться. 

Вітя: Та наллю, Романе, наллю, а ти кажи давай, шо там у тебе за байки, шо ти п’яним розказувать здумав? 
Роман: То не байки, Вітьок, то життя моє, шо мене за горло тримає. Є в мене одна баба, Марта, ну, не баба ще, молода, але то не важно. У неї на нозі шрам отакий кривенький, шорсткий. Від скла, каже, коли бомба рвонула. І от я, дурень, побачив той шрам, і все — пропав, Вітьок, він мені в мозок заліз, як цвях, і сидить там, не вилазить. 
Вітя: Та ти шо, Романе, до баби причепився через шрам? Ну є в неї рубець, і шо з того? У мене тоже шрамів повно: он на руці, від колючки, бачиш? То шо — ти й до мене липнуть будеш? 
Роман: Ні, Вітьок, то не те, ти не шариш. Твоя колючка — то дурня, а її шрам — то ціла історія, шо я не бачив, але чую її, ніби сам там був. Вона бігла, каже, коли все рвалось, а я думаю: “Де я був, коли вона бігла? Чого я не закрив її?”. І той шрам мені очі ріже, я його бачу і вдень, і вночі, і хочу знати, як то було, коли він з’явився. 
Вітя: Ну ти даєш, Романе! Шо ти до того шраму докопався? Вона жива — це й добре! Нашо ти з нього собі трагедію клеїш? Пий краще, шоб дурне з голови вивітрилось. 
Роман: Не вивітрюється, Вітьок, хоч убий. Я п’ю, а він перед очима стоїть, той шрам, і кличе мене, ніби каже: “Романе, ти мусиш знати”. Я до нього торкаюсь, коли вона спить, пальцями вожу, а він звивистий, ніби дорога, шо веде мене кудись. І я хочу пройти по тій дорозі, шоб самому відчути, як то: коли скло рве шкіру, коли земля гудить, коли ти один проти всього. 
Вітя: Та ти ненормальний, Романе, шо липнеш до бабиної ноги, як до ікони! То ж просто шрам, нашо ти з нього собі Бога зробив? Вона знає, шо ти так сатанієш? 
Роман: Знає, Вітьок, знає, але не до кінця. Каже: “Романе, ти хворий, забудь той шрам”. А я не можу забуть, бо він мене тримає, як ланцюг. Я вчора сидів біля неї, дивився на нього і так хотів його розрізать, шоб він заговорив, шоб я побачив її кров, шоб я понюхав той момент, коли вона вистояла. Я вже тримав над ним скло, але не ткнув, бо злякався, шо вона прокинеться і мене прожене. 
Вітя: Ти шо, Романе, з ножем до неї лізти здумав? Та ти псих! Добре, шо не ткнув, бо вона б тобі яйця відірвала, і правильно зробила б! Шо ти хочеш від того шраму — шоб він тобі пісню заспівав? 
Роман: Не пісню, Вітьок, а правду. Я хочу знати, як то — вижить, коли все в біса летить. Вона вижила, а я тільки стріляю десь там і не знаю, як то — бігти без зброї, сам на сам. І той шрам — він її сила, а я слабак, шо не був там, шо не бачив, як скло її чіпляло. Я хочу його понюхать, скуштувать, шоб він став моїм, шоб я тоже був сильним, як вона. 
Вітя: Ну ти загнув, Романе, я аж горілку пролив. Ти шо — її шрам жрать здумав? То не сила, то просто рана, шо ти з нього собі цілу казку накрутив? Пий, шоб мозок прояснився, бо ти вже несеш якусь хрінь! 

Я чую, як Марта дихає, та її також більше нема, є тільки він, і я тону в ньому, а він шепоче: “Ти мій, Романе”, але я не можу відповісти, бо і мене вже нема…

Роман: Не хрінь, Вітьок, а моє життя. Я п’яний, але правду кажу: той шрам жере мене зсередини. Я бачу його, коли очі закриваю, і думаю: “А шо, як я його заберу?”. Просто виріжу і собі в кишеню покладу, шоб він був зі мною, шоб я його гладив, коли страшно. Вона спить, а я сиджу і мрію, як би то було: держать його в руках, нюхать його, лизнуть, шоб знати, як вона пахла, коли бігла. 
Вітя: Ти шо, Романе, на все село психом стати хочеш? Виріже, каже! Та вона тебе за таке зарубає, і я зарубав би, якби ти до моєї ноги з ножем поліз! Шо ти до того шраму причепився, як до баби на танцях? 
Роман: Бо він мене не пускає, Вітьок. Я п’ю, а він у голові гуде, ніби двигун. Я хочу його розколупать, шоб він показав мені її, ту Марту, шо вистояла, коли я десь гнидався в окопах. Я вчора чуть не полоснув себе по нозі, шоб так само, шоб знати, як то: кровить, як вона кровила. Але не полоснув, бо зрозумів, шо мій шрам не буде таким, як її. 
Вітя: Ну ти дурень, Романе, добре, шо не полоснув, бо тоді я тягнув би тебе до медпункту, а там ржали б з тебе до ранку. Шо ти до її шраму липнеш, як до меду? Вона жива, тож радуйся, а не сиди з ножем над її ногою! 
Роман: Не можу радіть, Вітьок, бо той шрам — мій сором. Я не був там, коли він з’явився, а вона була і вистояла. І я хочу забрать той сором, шоб він став моїм, шоб я його носив, а не вона. Я вчора шепотів йому, як дурень: “Дай мені себе”, та він мовчить, а я сиджу п’яний і думаю, як би його вирвать із неї, шоб я був спокійний.
Вітя: Та ти ненормальний, Романе! Шептать шраму? Ти шо — з ним одружиться здумав? Пий ще, шоб та маячня з тебе вийшла, бо я вже не знаю, шо з тобою робить: сміятися чи в шию дать! 
Роман: Смійся, Вітьок, смійся, але то не маячня, то я весь. Я п’яний, але кажу, як є: той шрам мене рве, бо я слабший за нього. Я хочу його держать, нюхать, кусать, шоб він був моїм, шоб я знав, шо можу бути як вона. Налий ще, бо я без горілки того не витримаю. 
Вітя: Наллю, Романе, наллю, тільки не кусай мене, як той шрам! То ти закохався в нього, чи шо? Вона знає, шо ти такий псих?

***  

Я тихо скидаю ковдру, шоб вона не прокинулась, і лягаю ближче, аж носом чую її тепло. Шрам пахне не так, як решта її тіла, а гостріше, ніби земля після грози, змішана з чимось терпким і живим. Я легенько притискаюсь губами до нього, немов цілую, а він такий теплий, пульсує під моїм диханням, наче відповідає на дотик. Мене трусить, але я не спиняюсь, веду язиком по його краю, він шорсткий, як кора дерева, але м’який у глибині, і я чую, як кров гуде у моїх скронях, ніби мотор, шо набирає обертів.  

Я розстібаю штани, мої руки тремтять, але назад я вже не можу, бо той шрам — не просто шкіра, він кличе мене, і я хочу його так, шоб він став моїм, шоб я в нього ввійшов. Я притискаюсь до нього стегном, трусь об нього, і він ніби оживає, ворушиться піді мною, наче дихає, і я відчуваю, як жар від нього лізе мені в живіт, у груди, в горло. Я стогну, тихо, шоб Марта не почула, але мені здається, шо той шрам чує, він знає, шо я роблю, і хоче того ж.  

Я обіймаю її ногу, міцніше притискаючи шрам до себе, і він ніби розкривається, стає ширшим, м’якшим, наче запрошує мене всередину. Я впираюсь у нього, рухаюсь, і кожен рух — як удар струмом, бо він не просто лежить, він тягне мене, немов хоче розчинити у собі. Я чую його шепіт, низький, гудючий, ніби він каже: “Давай, Романе, глибше”, — і я давлю сильніше, аж шкіра на стегнах пече, та мені не боляче, а добре, бо той шрам — мій, він мене приймає.  

Але тоді щось міняється: Марта ворушиться уві сні, а шрам ніби стискається, обхоплює мене, і я відчуваю, як він лізе на мене, не просто тримає, а тягне у себе. Я хочу відірватись, глянуть, шо відбувається, але не можу, бо він уже не просто рубець, він — яма, темна, волога, і я падаю в неї, мов у колодязь. Мої руки липнуть до нього, наче до смоли, і я чую, як він дихає, як він всмоктує мене, ніби голодний звір, шо не пускає здобич.  

Я трусь об нього швидше, шоб вирватись, але чим дужче я рухаюсь, тим глибше він мене затягує, і я бачу, як він росте, покриває її ногу, лізе на мене, обмотує стегна, живіт, і я вже не знаю, де я, а де він. Мій піт змішується з його теплом, і він стає слизьким, наче живе м’ясо, шо пульсує піді мною. Я кричу, але без звуку, бо рот сповнений ним, і він далі лізе в мене, в горло, в груди, ніби хоче проковтнуть мене цілого.  

Чуюсь, ніби мене хтось ізсередини гризе, але не зубами, а якось так, ніби шепоче мені у вухо, шо я не там, де треба…

Я відчуваю, як він стискає мені ребра, як він дихає замість мене, і я вже не рухаюсь, а борсаюсь, ніби в болоті, але то не болото, то він, той шрам, шо став пащею. І я розумію, шо це не він мій, шо то я його, і він повільно мене зжирає. Мої ноги тремтять, але не від кайфу, а від страху, бо він дістався шиї й тепер лізе мені в очі, і я бачу тільки темряву, вологу, густу, і чую, як він гуде, ніби двигун підводного човна, шо тягне мене на дно.  

Я хапаю Марту за ногу, шоб вирватись, але її шкіра вже не її, тепер вона вся — той шрам, який обмотує мене, наче павутина, і я відчуваю, як мої кістки тріщать, як він ламає мене, шоб забрать собі. Я хочу крикнуть, шоб вона прокинулась, шоб мене витягла, але язик не слухає, він липне до нього, до того шраму, і я чую, як він сміється, низько, глухо, ніби знає, шо я не втечу.  

Я давлю на нього всім тілом, шоб хоч раз закінчить, шоб він мене відпустив, і він ніби вибухає піді мною, такий гарячий та вологий. Я падаю в нього, але то не кайф, то кінець, бо він уже в мені, в моїй голові, в жилах, і я – вже не я, а той шрам, шо поглинув мене, як море рибу. Я чую, як Марта дихає, та її також більше нема, є тільки він, і я тону в ньому, а він шепоче: “Ти мій, Романе”, але я не можу відповісти, бо і мене вже нема.  

Вона прокидається, повільно ворушиться, а я лежу, мокрий, важкий, і не знаю: чи то був секс, чи то він мене зжер. Та шрам на її нозі знову став маленьким та тихим, ніби нічого не було, а я дивлюся на нього і тремчу, бо знаю, шо він чекає, аби я ще прийшов, шоб знов мене забрать.

***  

Роман: Алло, добрий вечір! Це той психотерапевт, шо мені радили? Роман я, мені сказали, шо ви можете допомогти, коли в голові шось не те. Чуєте мене? 
Психотерапевт: Добрий вечір, Романе, так, це я. Чую вас чудово, не хвилюйтесь. Хто радив, якщо не секрет? І що там у вас не те, розкажіть спокійно. 
Роман: Та друг один казав, шо ви йому мозги розплутали, коли він заплутався. А я от… Ну, не знаю, як сказати, просто чуюсь, ніби мене хтось ізсередини гризе, але не зубами, а якось так, ніби шепоче мені у вухо, шо я не там, де треба. 
Психотерапевт: Гризе, кажете? Цікаво. А де б ви мали бути, коли вам той шепіт здається? Що він вам таке шепоче, що ви аж до мене додзвонились? 
Роман: Та не знаю я, де мав би бути, ото й біда. Може, десь, де тихо, де ніхто не лізе в душу, а тут кругом шум, люди, все гуде, і я сиджу, як дурень, думаю: “Шо я тут роблю взагалі?”. Ви таке чули колись чи я один такий? 
Психотерапевт: Чув, Романе, чув, ви не один. Це нормально, якщо душа шукає тишу, коли кругом усе гуде. А що ви робите, коли той шепіт вас гризе? От сьогодні: що було, перед тим, як ви мені подзвонили? 
Роман: Та шо роблю — сиджу собі, дивлюсь, як мухи по стелі лазять, і думаю: “Шо вони там шукають, ті мухи?”. А потім думаю: “А я шо шукаю?”. І так воно крутиться в голові, ніби я сам муха, шо не знає, куди летіти. От і набрав вас, шоб хоть хтось пояснив, шо з тим робить. 
Психотерапевт: Мухи, кажете? Гарно підмітили. Може, ви шукаєте те саме, що й вони — місце, де спокійно? А що вам ті мухи шепочуть, коли ви на них дивитесь, є якісь думки? 
Роман: Та шепочуть, мабуть, шо я дурень, бо сиджу і на них витріщаюсь замість того, шоб шось робить. Але шо робить, коли я не знаю, куди себе подіти? От ви скажіть, шо нормальні люди роблять, коли їм в голові мухи гудуть? 
Психотерапевт: Нормальні люди, Романе, по-різному: хтось книжку читає, хтось гуляє, щоб голову провітрить. А ви що любите робить, коли дивитесь не на мух? Є щось таке, що вас від того шепоту відволікає? 
Роман: Люблю, буває, по дворі ходити, дивитись, як кури гребуться, там хоч якийсь рух, а не та стеля з мухами. Але то ненадовго, бо потім вертаюсь і знов те саме: шепіт, гудіння, ніби я в клітці, а дверей не видно. Ви як думаєте — то клітка в голові чи я справді десь застряг? 

Психотерапевт: Кури — це вже щось, Романе, рух, як ви кажете. А клітка, мабуть, у голові, але це не страшно, ми всі часом у своїх клітках сидимо. А що вам кури шепочуть, коли ви на них дивитесь? Вони вам допомагають чи дражнять? 
Роман: Та не шепочуть вони, а гребуться собі, а я стою, дивлюсь і думаю: “Шо вони знають, шо не знаю я?”. Може, вони двері бачать, а я сліпий, як кіт у мішку. От якби я був куркою, може, й не дзвонив би вам, а грібся собі і не парився. 
Психотерапевт: Куркою, кажете? Цікава думка. Може, вам у тих курях є чому повчитись:  гребтись і не паритись, як ви кажете. А де б ви гребли, якби двері побачили, куди б пішли? 
Роман: Та гріб би я, мабуть, десь там, де трава м’яка, де сонце гріє, а не той двір сірий, де кури тільки пилюку здіймають. Але я не курка, я Роман, і мені не гребтись, а жить якось треба, а як — не знаю, бо той шепіт мене з розуму зводить. 
Психотерапевт: Трава м’яка — це вже мрія, Романе. Бачите, щось у вас вимальовується. А що вам заважає жить як Роман, а не як курка? Що такого каже вам той шепіт, що ви аж з розуму сходите? 
Роман: Та заважає він мені, шо я не знаю, куди йти ту траву шукать, де вона росте і чи є вона взагалі. А шепіт каже: “Ти дурень, Романе, сидиш тут, а життя десь там”. І я думаю:  “А де там? Може, в курях, може, в мухах, а може, в стелі?”. Уже й не знаю, шо слухать. 
Психотерапевт: Життя десь там, кажете? Це цікаво, Романе: ви ніби шукаєте щось, але не знаєте, що. А коли б ви ту траву знайшли, що б ви з нею робили, якби були не куркою, а собою? Може, там ключ до того шепоту? 
Роман: Шо робив би? Та ліг би на неї, мабуть, і лежав, шоб вона мені в спину кололась, шоб я знав, шо живий, а не просто сиджу і мух ловлю очима. Але то маячня, бо трави нема, а є тільки кури, і я не знаю, шо вони від мене хочуть. 
Психотерапевт: Лежати на траві — це вже план, Романе, щось живе є у вас. А, може, кури від вас нічого не хочуть, а просто собі гребуться? Може, це ви від них хочете чогось того, що вони вам не дають? 

…Я б сказав, але горілка мені язик розв’язує, а без неї я мимрю, як хлопчик…

Роман: Та, може, й хочу, шоб вони мені двері показали, шоб я не сидів, як дурень, а пішов кудись, де не гуде. Але вони гребуться, а я стою і думаю: “Чого я тут, а не там, де кури знають дорогу?”. Ви як думаєте: вони мене кудись ведуть чи я сам себе веду? 
Психотерапевт: Кури знають дорогу, кажете? Цікаво, Романе: може, ви їм заздрите, що вони не заморочуються? А куди б ви пішли, якби вони вам двері показали, що саме ви шукали б там? 
Роман: Заздрю, певно, бо вони гребуться і не думають, а я думаю і не гребусь. А пішов би я, мабуть, туди, де мухи не лазять, де стеля не давить, а кури бігли б за мною, шоб я їх годував. Але то ж маячня, бо кури мене не поведуть, вони ж кури, а не я. 
Психотерапевт: Кури бігли б за вами, Романе? То вже ціла картина. Може, ви хочете, щоб вони вели вас, а не ви їх годували? Що б ви їм дали, якби вони вас до тієї трави привели? 
Роман: Та дав би я їм зерна, шоб вони не греблись, а танцювали круг мене, шоб я був їх король, а вони мене слухали. Але ж то маячня, бо кури не танцюють, а я не король і трави нема. Вже й не знаю, шо я несу вам, мабуть, я здурів. 
Психотерапевт: Танцювали кругом вас, кажете? Гарна фантазія, Романе. Може, вам танці з курми сняться? А що б ви робили, якби стали їх королем, що б ви наказали їм, окрім танців? 
Роман: Та я наказав би їм летіть, шоб вони крила розпустили і полетіли до тієї трави. А я за ними на крилах би гнав, шоб не сидіть тут, а летіть, як муха, тільки не до стелі, а до сонця. Але ж то абсурд, бо кури не літають, я теж не лечу, і шо ви тут зі мною базарите — я вже не знаю! 
Психотерапевт: Летіти до сонця, Романе? То вже не кури, а цілий Ікар у вас у голові. Може, вам не кури потрібні, а крила, щоб самому до тієї трави дістатись? Що би ви з тими крилами робили? 
Роман: Та шо робив би? Гнав би за курми, шоб вони звили б мені гніздо у тій траві і я спав би там, як курка на яйцях, і не слухав би той шепіт, а чув би лише, як вони кудкудакають. Але я ж не лечу, і кури не літають, і ви мене не розумієте, мабуть, я не туди дзвоню! 
Психотерапевт: Гніздо у траві, кажете? Романе, то вже ціла казка. Може, вам не психотерапевт, а птахівник потрібен, щоб із тими курми розібратись? Я вас слухаю, але ви праві: я вже не встигаю за вашими крилами! 
Роман: Та який птахівник? Я ж не про курей, а про себе, а ви про крила! Я дзвоню, шоб шепіт спинити, а ви мені про гнізда! Я вже і не знаю, шо вам несу! Мабуть, бувайте, я сам із курми розберусь! 

*** 

Роман: Алло, тату, то ти? Слухай, я тут трохи випив, але то не важно, нормально чути? Хочу з тобою побазарить, бо в голові каша, а ти ж усе знаєш про життя. 
Батько: Алло, Романе, чую, чую, шо там у тебе? Знов горілку хлистаєш, чи шо? Ну давай, базарь, шо там тебе мучить, шоб я хоч раз у житті щось путнє від тебе почув. 
Роман: Та не мучить, тату, просто думаю про жінок отсих. От ти ж з мамою скільки прожив, як ти її вибрав? Бо я тут одну маю на думці, Марту, і не знаю, шо з нею робить:  жениться чи тікать, бо вона мене з розуму зводить. 
Батько: Жінки, кажеш? Ну, Романе, то ціла наука, шо ти її горілкою не змиєш. Маму вибрав, бо вона була не така, як усі: тиха, але шось як скаже, то аж мурашки по спині. А ти чого до своєї Марти причепився? Шо такого вона тобі зробила? 
Роман: Та шо зробила, тату, сама по собі така, шо я аж пітнію, як її бачу. Гарна, знаєш, як весна, але з характером, як буря. Каже мені: “Романе, ти дурний, але я тебе терплю”. І я не знаю: чи то любов, чи то вона мене просто дражнить, шоб я бігав за нею, як пес. 
Батько: Ха, Романе, то як мама мені колись! Терпить, кажеш? То вже добре, бо жінка, шо терпить дурня, — то скарб. Але ти не бігай, як пес, бо вони, баби, люблять, коли ти трошки гордий, шоб не ганявся за кожною юбкою, а вибрав одну і тримався.
Роман: Гордий, кажеш? Та я гордий, тату, але вона як гляне на мене, то я вже не я, а якийсь телепень, шо слова забуває. Вчора сиділи, пили чай, а вона мені: “Романе, шо ти на мене витріщаєшся, як на корову?”. А я і не витріщаюсь, я любуюся, але не скажеш же так, бо засміє.
Батько: Ну ти і йолоп, Романе! Любуюся, каже! То скажи їй, шо любиш! Шо ти мимриш, як мала дівка? Жінки, знаєш, люблять, коли ти прямо ріжеш, а не крутиш, як вуж на пательні. Мама мені сама казала: “Не мямли, а говори те, шо хочеш”. 
Роман: Прямо, тату? Та я б сказав, але язик не слухає, бо горілка в голові гуде. Вона ж не проста, Марта моя, вона як вогонь: гріє, але як не так підійдеш, то й обпече. От як ти з мамою мирився, коли вона палила тебе словами? 
Батько: Мирився, Романе, як умів. Мама, бувало, гримне, шо аж шибки дрижали, а я мовчу, бо знаю, шо перекричать її не вийде. А потім беру її за руку, кажу: “Ганю, хватить, бо я оглохну”. І вона сміється, і все — мир. Ти тоже не бійся, шоб твоя Марта тебе трошки попекла, то й любов міцніша буде. 

Роман: Попекла, кажеш? Та вона мене вже сто раз пекла, тату! Вчора кажу їй: “Марто, ти гарна, як сонце”, а вона: “Романе, не заливай, бо я не дурна, шоб на таке вестися”. І сміється, а я стою, як дурень, і думаю: “Шо з нею робить, коли вона така?”. 
Батько: Ха, Романе, то вона тебе на крючок взяла! Гарна, кажеш? То добре, але ти не розсипайся перед нею, як пшоно перед курми. Жінки люблять, коли ти трошки тримаєш себе в руках, шоб вона сама до тебе тягнулась, а не ти до неї, як до меду. Мама тоже мене дражнила, а я не вівся, і вона сама потім приходила мириться. 
Роман: Тягнулась, тату? Та Марта моя не тянеться, вона сидить, як цариця, і чекає, шоб я їй звізди з неба приніс. А я приніс би, знаєш, але як їй сказать, шо я хочу її не просто так, а шоб назавжди? Бо вона як скаже “ні”, то я здохну, мабуть, від сорому. 
Батько: Не здохнеш, Романе, не верещи! Сказать, шо хочеш назавжди, — то не сором, то мужність. Я мамі казав: “Ганю, ти моя і нікуди не дінешся”, а вона хоть і бурчала, але очі сміялись. Твоя Марта тоже не дурна, якшо ти їй серце покажеш, то не прожене, а як прожене — то не твоя вона. 
Роман: Серце, тату? Та я показав би, але вона мене так крутить, шо я вже не знаю, де моє серце, а де горілка. От як ти тримав себе з мамою, шоб вона тобою не вертіла, як циган сонцем? Бо Марта моя — вона вертить, і я п’яний від того, як дурень. 
Батько: Тримав, Романе, як умів. Мама мною тоже крутила, бувало, шо я чуть не гавкав від неї, але я їй казав: “Ганю, я тут хазяїн, а ти слухай”. І вона слухала, бо знала, шо я не здамся. Ти тоже не здавайся, шоб твоя Марта бачила, шо ти не просто п’яний балабол, а мужик, який знає, чого хоче. 
Роман: Мужик, кажеш? Та я мужик, тату, але як вона на мене гляне, то я вже не мужик, а телепень, шо чоботи плутає. Вчора кажу їй: “Марто, пішли б гулять”, а вона: “Романе, ти гуляти вмієш? Ти ж п’яний вічно”. Але я не вічно, я просто люблю її, а та горілка сама лізе, шоб мені не так страшно було. 
Батько: Не страшно, кажеш? Та ти, Романе, не горілкою хоробрість бери, а собою. Я мамі не п’яний освідчувався, а тверезий, аби вона знала, шо я при умі. Твоя Марта тоже не дурна, скажи їй тверезо, шо любиш, а не п’яним язиком мели, бо вона тебе за клоуна держать буде. 

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Роман: Тверезо, тату? Та я б сказав, але горілка мені язик розв’язує, а без неї я мимрю, як хлопчик. Вона ж не проста, Марта, вона як вино — п’янка, але як переборщиш, то голова тріщить. От ти як маму в руках тримав, шоб вона не перекрутила усього тебе, як в тій мʼясорубці? 
Батько: В руках, Романе, то голосно сказано. Мама знала, коли зупинитися, я їй коли “стоп” поняти давав, але й не душив її, шоб вона не тікала. Казав їй: “Ганю, ти моя, але я не тримаю тебе в клітці”. І вона була зі мною, бо знала, шо я її поважаю. Ти тоже поважай свою Марту, але не гнися перед нею, шоб вона не думала, шо ти ганчірка. 
Роман: Ганчірка, тату? Та я не ганчірка, я просто дурний від неї! Вчора сиділи разом, вона мені пирога дала, а я чуть не подавився, бо дивився на неї, аж жувати забув. А вона сміється: “Романе, ти шо, дурний?”. А я не дурний, я закоханий, але як їй то сказать? 
Батько: Закоханий, Романе? То скажи їй, чого ти дурня строїш? Я мамі говорив: “Ганю, люблю тебе, хоч ти й бурчиш”, а вона хоть і гримала, та потім обнімала. Твоя Марта тоже не кам’яна, скажи їй, шо любиш, але не напивайся, шоб вона повірила, а не ржала з тебе. 
Роман: Не напиватись, тату? Та я зараз п’яний, але завтра попробую, як протверезію. Вона ж мені сниться, Марта, і я думаю: “Шо з нею робить, коли вона доводить мене до тремтіння?”. От ти як з мамою дожив до сих пір, шоб я знав? 
Батько: Дожив, Романе, бо любив і не здавався. Мама не ангел, але я брав її таку, яка є, і вона мене тоже. Ти тоже бери свою Марту, якшо вона твоя, але не пий перед тим, шоб не ганьбиться. А зараз клади слухавку і спи, бо ти вже п’яний, як чіп! 

*** 

Її шкіра пахне сіллю і теплом. В кімнаті тихо, тільки годинник цокає десь у кутку. Вона повертається до мене з напівзаплющеними очима, і я торкаюсь її живота, пальці ковзають по її м’якій плоті, ніби по воді. Вона хапає мене за руку і тягне до себе, я падаю на неї і наші губи зливаються, такі вологі, жадібні. Мій рот наповнений її уривчастим пристрасним диханням, наче вона віддає мені своє останнє повітря.  

Я скидаю сорочку, вона рве мою футболку, і ми сплітаємось своїми тілами. Її груди притискаються до моїх, і я відчуваю, як її серце швидко б’ється, ніби птах у клітці. Я беру її за стегна і підіймаю, а вона обхоплює мене ногами, наче лещатами. Я різко входжу в неї, і вона вигинається, як струна, шо ось-ось лопне, а я рухаюсь, ніби хочу пробить її наскрізь, і вона кричить, але не від болю, а від того, шо ми живі, шо ми разом.  

Її нігті рвуть мені шкіру на плечах, я кусаю її за шию, смокчу її плоть, наче хочу випить до дна. Ми котимось по ліжку, вона штовхає мене і сідає зверху, її рухи нагадують танець, шо рве мене зсередини, і я хапаю її за сідниці, впиваюсь в них пальцями, шоб лишить синці. Вона стогне хрипким голосом, і я відчуваю, як її жар лізе мені в кістки, як ми стаємо одним ритмом, одним диханням, ніби двигун машини, шо гуде і не спиняється.  

Її кров тече в мої груди, а моя — в її стегна, і ми пульсуємо вже в єдиному ритмі, ніби одне серце, шо б’ється в двох тілах…

Я перевертаю її і притискаю до подушки, вона б’ється піді мною, як риба на гачку, але не тікає, а тягне мене глибше, і ми пітніємо, наші тіла стають липкими, наче смола, шо з’єднує нас намертво. Я гризу її груди, вона сильно тягне мене за волосся, і ми вже не люди, а звірі, шо кидаються одне на одного, і кожен її крик — як удар, шо відлунює в моїй голові, і я хочу її всю, до останньої краплі.  

Але тоді вона різко б’є мене в лице твердим, як сталь, кулаком, і я падаю назад, а з носа тече кров, тепла і густа. Вона кидається на мене, ніби вовчиця, а я хапаю її за горло, стискаю, шоб спинити, та вона хрипко сміється і щосили б’є мене в груди, аж ребра гудуть. Я відштовхую її від себе, вона стрімко падає на підлогу, а я стрибаю за нею, хапаю за ноги, тягну до себе, і ми котимось разом, ніби в багні, яке засмоктує нас на дно.  

Вона виривається від мене, хапає зі столу маленький кухонний ніж і тиче в моє плече, і я чую, як він рве м’ясо, але не кричу, а судорожно сміюся, бо то вже не гра, то смерть, яка танцює разом з нами. Я вириваю ніж з її рук і різко відштовхую від себе, б’ючи її в живіт, щоб вона зігнулася та вимушено послабила хватку. Від болю вона падає на підлогу, а я услід за нею, мої руки находять її горло і стискають так, шо вени на її шиї напружено пульсують.  

Вона важко хрипить і б’є мене коліном у пах, а я перекочуюсь набік, голосно ревучи від гострого болю. Підповзаючи до мене, вона хапає мою голову і щосили б’є об підлогу. Я чую, як тріщить мій череп, але ловлю її руку, викручуючи щосили, до її несамовитого крику, і різко тичу ножом їй у бік, з якого хлинула гаряча кров, червона і блискуча, шо розмалювала нас обох, наче фарба чисте полотно. Ми б’ємося так, ніби хочемо розірвать одне одного на шматки, її кулаки луплять мене в лице, а мої пальці рвуть шкіру на її стегнах, і ми обоє нестямно кричимо, як дикі звірі, шо борються у сутичці і не знають, як їм спинитись.  

Я знову хапаю її за шию і стискаю так, шо її подих рветься, а вона, вивільняючись, тиче свої пальці мені в очі, ніби хоче видавить їх ущент. Я намагаюсь відкинутись, а вона стрибає на мене і б’є ножем у груди. Лезо зайшло неглибоко, але кров все ж потекла з рани тонкими гарячими струмками. Я здавлюю її зап’ястя до хрускоту,  і ніж падає з її безсилої руки, і ми, мокрі від поту і крові, безумно борсаємось по підлозі, ніби в киплячому озері. Я б’ю її в горло, вона надривно хрипить і кусає мене за руку, я відчуваю, як зуби розривають її до м’яса, і ми вже не б’ємося, а безтямно рвемось, ніби хочемо злізти одне одному під шкіру.  

А потім шось тріщить… Не в нас, а між нами, і я бачу, як шкіра на наших тілах починає лопатись, ніби пересушена глина, і ми не б’ємось вже, а з’єднуємось в одне ціле, наче дві ріки, шо стікають в одну. Її руки проникають у мої рани, стрімко вростаючи в них, а мої кістки із тріском лізуть у її плоть, ніби нитки, шо міцно зшивають нас докупи. Її кров тече в мої груди, а моя — в її стегна, і ми пульсуємо вже в єдиному ритмі, ніби одне серце, шо б’ється в двох тілах.  

Я відчуваю, як її ноги сплітаються з моїми, наші кістки ламаються, але не болять, а зрощуються, ніби метал, шо плавиться. Разом ми ростемо, стаємо вищими і ширшими, наші руки обертаються на важкі і м’язисті крила. Її очі лізуть у мої, зливаючись в одне велике і темне, а наші роти стають пащею, яка реве не словами, а пронизливим звуком, шо роздирає повітря. Її волосся нестримно вростає мені в голову, а моє — в її, і от ми вже одне створіння, шо дихає, шо ворушиться, шо живе.  

Ми встаємо хитко, ніби народжені щойно. Наші груди — єдині, широкі, з двома серцями, шо б’ються в унісон; наша шкіра — груба, червона, з рубцями, шо ритмічно пульсують під стукіт сердець; наші кроки шумно гудуть по підлозі від важкості нас обох. Ми йдемо до стіни, із силою б’ємо у неї і вона тріскається, бо ми сильні, і ми кричимо, але то не крик, а гул, шо ламає все навкруги. Разом ми падаємо на підлогу і, згортаючись у клубок, міцно засинаємо, як одне створіння, яке дихає, яке знає, шо ми щойно вбили одне одного, шоб стать чимось новим.  

Інші оповіді Артура Сумарокова
Інші оповіді, ілюстровані Зоряном Сушем
Інші оповіді з категорії “Бачення”

Третя дія №3

Журнал нової української оповіді

У цьому випуску “Третьої дії” ми прагнемо пробити крижану стіну, що загрозливо нависла над бурхливими підводними течіями нашої пам’яті. Адже впевнені: протистояти сусідському агітпропу, який намагається стерти наше минуле та позбавити майбутнього, можна за допомогою правдивих спогадів і рефлексій про те, ким ми є та ким насправді ніколи не були.