Ширлан: покинуті, але не прокляті

На початку і наприкінці війни: спогади про Антитерористичну операцію

Мазут і суп

Ніколи до того я не почувався таким покинутим і нікому не потрібним, як під час служби на Широколанівському полігоні. В Україні у вихованні дітей існує збочення — лякати їх дитбудинком, якщо вони не будуть щось робити, наприклад, вчитися. Та батьки, звісно ж, ніколи вас не залишать. А от батьки-командири при нагоді покинуть вас, ніц не зважаючи на те, чи добре ви себе поводили. 

Ця історія трапилась 9 років тому, коли я стояв і дивився, як військова колона бригади залишала Широколанівський полігон. Ззовні вона скидалась на велику зелену гусінь, навколо якої метушаться мурахи. Кожен чимось зайнятий: одні впихають якесь майно в машину, інші ув’язують його зверху на броні. Було вогко і, як завжди в цьому місці, дув вітер, здіймаючи сміття, залишене кількатисячним камуфльованим натовпом. Декілька людей з нашого батальйону лишились ремонтувати техніку, яка не витримала морозу та зламалась. Німецькі генерали казали, що програли совєтам під Москвою через холод, який дотепно прозвали “Генерал Мороз”. До того часу, як втрапити у халепу на Широкому Лані, я завжди вважав це відмазкою, після — констатацією факту.

Переїзд бригади на інший полігон в Херсонську область припав на тиждень страшенних морозів — вночі температура падала до -25, а вдень підскакувала до курортних -17. Ми не заводили танки вже близько місяця, мотивуючи відсутністю солярки. Механіки-водії, в народі мєхани, їбали мозги ротним мантрою: “Треба прогрівать”. Ротні їбали мозги комбату, той переходив на крик: “Гдє я вам солярку, блять, возьму!”.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

В армії все завжди починається правильно: взводні доповідають ротним, ті доповідають комбату, комбати доповідають комбригу, комбриг ще кудись доповідає — в оперативне командування чи якийсь штаб. Але дорогою хтось каже: “Ідіть нахуй!” і ця команда вже котиться у зворотному напрямку згідно з ієрархією. Це якщо щось треба взводу, а якщо щось треба штабу, то вони спускають наказ до комбригів, ті до комбатів, ті до ротних, а ті — до взводних. Але тут на якомусь етапі теж лунає: “Ідіть нахуй”, не прямо, звичайно, а так, дещо завуальовано. І воно котиться назад угору. Загалом армія — це колообіг хуєпокладання: таке місце, де всі знають, як правильно, але так ніхто ніколи не робить. Після стається халепа, яку всі розгрібають, і так по колу, до нового пиздеця. 

В тріскучий мороз капризні дизельні двигуни всі до одного відмовлялись заводитись. Зверху надійшла команда заводити зі штовхача. Але це машину підштовхують, і вона заводиться, а танк — не штовхнути. Його тягне інший танк: інерція допомагає запустити двигун. Щоб смикнути сорокатонну коробку, потрібно два великих металевих троси. Вони складаються з пучків товстого дроту, скрученого між собою, гнучкі й міцні водночас. 

Будь-який грамотний автомобіліст знає, що не можна запускати дизельний двигун на холоді подібним способом. На це є декілька причин. По-перше, крутний момент, що передається на ведучі колеса (у танка — на катки), більший, аніж при звичайному запуску, і може пошкодити газорозподільний механізм. Останній відповідає за правильну роботу циклів двигуна, якщо він працює не правильно — тільки дивись, що у двигуні поламається першим. По-друге, через заморозки це все ускладнюється — мастило у двигуні стає як желе, а дизельне пальне, яке б мало бути зимовим (ніколи не знаєш, яким є насправді), перетворюється на парафін і не потрапляє до двигуна, або потрапляє не в тій кількості. Для боротьби з усіма цими негараздами інженери придумали підігрівач. Він розігріває всі потрібні системи, і запуск стає безпечним. Головним елементом підігрівача є свічка розжарення. Ця деталь — справжня ледацюга: вона майже завжди не працює. Тому ми смикали танки “на холодну”, сподіваючись на Божу поміч. 

Деякі машинки настільки вмерзли в ґрунт, що їх довелося зривати не одним, а відразу двома танками. Ця їбуча карусель скидалась на бронепотяг із танків. Під час революції 1917–1921 років броньовані ешелони, обладнані гарматами, стали цілим тактичним ноу-гау. Їхніми перевагами були швидкість та вогнева міць, на бронепотязі можна було швидко захопити місто, або просуватись військом вздовж колії під вогневим прикриттям. Вже під час Другої світової війни цей нащадок схрещення танка та потяга відійшов у минуле. Але тут, на Широкому Лані, ми відродили славні традиції: тепер танки воюватимуть зв’язками. Хоча я і на цій химері заїхав би у звільнений Донецьк. Відпускали б полонених сєпарів центральною вулицею Артема і доганяли б їх танковим потягом. На центральному танку поставили б дівчину-солдатку з прапором і віночком на голові. Прапор майорить, стрічечки у віночку розвиваються, а під траками попискують задавлені сєпари. Українська корида — вона така. 

Про те, що рвались троси й нерви зампотєхів, які відповідали за технічний склад рот і батальйонів, й говорити годі. В одного з танків ведучий каток обмерз багном. Коли його стали тягнути, то гусениця не оберталась: танк просто ковзав землею, мов на лижах. Довелося оббивати замерзле багно ломом та кувалдою. Виявилось, що замерзла багнюка має інші властивості, ніж лід, і замість того, щоб колотись, поводиться, як заморожене масло. По лому били кувалдою з такою силою, що з неї відколювалась металева тирса. Вона розліталась фонтанчиком та грала сріблом на морозному сонці. Краса моменту закінчилась, коли я відчув тепло над бровою. Один зі шматків тирси таки розсік шкіру до крові. Ха! Мазнув, їбаний полігон, око нижче.

Запуск на холодну зі штовхача таки доконав цілих три двигуни. Цікаво, скільки ми солярки зекономили державі за місяць простою і чи перевищує ця сума вартість трьох моторів? Усі знали, як робити правильно, але ніхто ніколи не робив, аж доки вмерзлим у ґрунт нам не довелося рухатись. Просто від морозу втрати батальйону склали три танки з тридцяти! Усі припали на мою роту, тому, блять, саме я лишився за старшого з ремонтною бригадою.

Якщо існує пекло, гадаю, воно на вигляд як Ширлан, а ці всі котли, полум’я та чорти — це хворі фантазії римської папської курії. Тут ти повільно сходив з розуму й не мав розради…

Наш дрім-тім залишенців складався передусім з мене: офіцера, якого серед військового люду називають замполітом. Насправді посада іменувалась тоді абревіатурою ЗКР по РОС, тобто заступник командира роти по роботі з особовим складом. Робота з особовим складом зводилась до службових розслідувань за алкоголізм та перевезень аватарів (армійських алкоголіків) в комендатуру (місце, де тримають та пиздять аватарів) і назад в розташування. І хоча совок 30 років як спочив у Бозі, його відрижка у вигляді офіцерів замполітів продовжила існування, імітуючи корисну діяльність. Цю службу, як і нєпотопляємих, наче броненосець “Потьомкін”, прапорщиків, щорічно ліквідують якимись наказами, але вона настирно продовжує існувати. Замполіти в армії — це квінтесенція руху нашого суспільства від совка: вистачає волі тільки переназвати політруків дибілкуватою абревіатурою, а не ліквідувати службу.

Наступним за званням, але головним за значенням у нашій команді був Маклай — синьоокий, з обличчям, як у кота, що тільки-но нагидив вам у капці, дрібний пацан з Кропивницького, за посадою — старший механік роти. У свої майже 30 років мав трьох дітей, одну тисячу робіт, пару вдалих та невдалих крадіжок, ідеально водив танк і розбирався в будь-якій техніці. При зрості метр шістдесят пролазив у будь-яку танкову щілину, тому був ідеальним мєханом. Бо знаєте, танк ззовні виглядає великим, але всередині вільного простору геть немає — там точно не місце людям з клаустрофобією. За п’ятнадцять місяців служби чистим Маклая я бачив пару разів, весь інший час він був рясно вимащений мазутом. Тому його можна представити як Замурзаного Маклая.

Ще один щасливчик — Іван, малий на зріст та неймовірно сильний. Він один носив ті ящики з боєприпасами, які зазвичай тягнули двоє, а як підіймати щось важке разом із ним — за Іваном не поспівав ніхто. Він був абсолютним чемпіоном ще у двох речах: випивці та філології. Перепити його абсолютно неможливо, сам він зізнавався, що міг випити 2 літри горілки. Не впевнений, чи хтось колись бачив Івана тверезим, оскільки пив він буквально постійно, але завжди твердо стояв на ногах та працював за будь-яких умов. В нагрудній кишені носив фляжку з горілкою, котру ми називали “баком зовнішньої дозаправки”. Що стосується філології, то Іван формулював речення наступним чином: “Сука блять, Замполіт, блять сука, сука блять”. І хоча речення виглядає як лайка в мій бік, однак то не вона. Зрозуміти Івана вдавалося тільки за переливами інтонації та наголосів “сукаблять”. Що дивовижно, всі завжди розуміли, про що говорить Лайливий Іван.

Наступний — Артур, навідник в екіпажі Лайливого Івана. І хоча вони були майже ровесниками, Артур видавався на 10 років молодшим, кумедно заїкався та всюди вставляв паразитне слово “кстаті”. Він мав зависокий зріст як для танкіста, й під час виїздів “по-бойовому”, тобто з закритими люками, бився головою та мусив неприродно гнути спину. Світлий, високий та синьоокий, з дитячою усмішкою — він нагадував плакатного арійця часів Другої світової. Йому б форму “Х’юго Босс” та вогнемет — і викапаний “каратєль”, а не оці ваші тісні танки, що обіймають бронею, неначе прагнуть задушити. Найкращою рисою Артура була пунктуальність. В тактичному мистецтві важливо не тільки, де та якими засобами завдавати удару, а ще й коли. Ось в Артура була ця вроджена пунктуальність, він завжди знав, коли. Якби я обирав людину, яка буде на рації керувати операцією, я б обрав його. В ефірі просто б лунало: “Кккстаті, танки”. І все — танки з’явилися б тієї миті, коли ворог не готовий та на виду. За цим би настало побоїще й українська броня розносила б на молекули рускіх. Отаким був Пунктуальний Артур.

Останнім в команді з ремонту танків був Дєд. Йому було 59, але з вигляду — всі 70. Вдома Дєда заїбала бабка, тому він вмовив лікарську комісію мобілізувати його на війну. Він став знаменитим у своєму районі як найстарший мобілізований. В молоді роки Дєд був капітаном якогось там рангу та розсікав простори Північного Льодовитого океану підводним човном, розмахуючи совєцькою ядєрной єлдой. Якось ми розговорили його і він зізнався, що ракети з того човна в час Х мали б знищити Британію. Тепер, через багато років після закінчення Холодної війни, за іронією долі Дєд став списом цивілізованого світу, щоправда, його єлда суттєво зменшилась в калібрі. 

До цієї гоп-компанії додалася Саша — чорнява дівчина з короткою стрижкою (бо жодна інша тут не актуальна), правильними рисами обличчя та фігурою як пісочний годинник. Вона завідувала службою речового майна. Десь тут на складах лишилось якесь майно батальйону. За родом її служби вона опікувалася комплектами форми, футболками й трусами. Словом, Сашу затримали на полігоні статутні трухани та житомирські шкарпетки.

Ще одним “забутим” був пацан Бєлий із розвідвзводу. За день до остаточного завантаження на ешелон він поїхав на взводному джипі розвіятись в село. Там він набухався, заснув в машині та забув злити воду з радіатора. Вночі вода замерзла і джип виїхати з полігону не зміг, разом із ним лишився його горе-водій. Це єдиний, хто лишився на полігоні випадково, з власної дурості. Мало того, що після ночівлі в машині чувак з позивним Бєлий замерз, то він ще й цілу добу не знімав берці, від чого ноги розпухли та стали схожі на переварені сардельки. Словом, можна сказати, що пацан потрапив до нас на лікування від отриманих внаслідок аватаризму поранень. Такий собі трьохсотий, блять.

Ми лазили полігоном, який після від’їзду бригади скидався на великий смітник, і збирали все, що було корисним для виживання. Тут я вловив себе на думці, що цієї миті я не просто кинутий солдат своєї армії, я бомж…

Ось таке в нас було товариство, гайки крутили: я — Замполіт, рудимент совка, Замурзаний Маклай, Лайливий Іван, Пунктуальний Артур, берегиня трусів Саша, Трьохсотий Бєлий і Дєд. Чому саме ми? Я частенько ставив це питання сам собі. Але відповідь сформулювати ніяк не вдавалося. Схоже, вона лежить десь у сфері трансцендентного, не доступного для людського розуміння. 

Серед християнських общин баптистів та євангелістів у США популярне вчення, що перед другим пришестям вірних християн заберуть на небо, а грішники залишаться на землі. Всі, хто лишився на Ширлані, мали гріхи, але хіба їх було більше, ніж у тих, хто звідси поїхав? З іншого боку, коли під час військових тренувань хтось косячить і весь підрозділ відтискається від землі, не варто питати, чому ти теж, коли ж не ти косячив. Увесь підрозділ відтискатиметься ще довше. 

Ми стояли й дивились, як бригадна колона рушила вантажитися на ешелон. Іван сказав:
— Замполіт, нас, блять, нахуй кинули! 
— Так, пизда, — відповів я, описавши наше оперативне положення. 

Військова колона тим часом повзла вдалечінь, якихось машин вже не було видно, а якісь все зменшувалися. Ми пішли збирати полігоном дрова та інші корисні для виживання речі. Настрій тримався нікудишній. Той, хто бував на Широкому Лані, знає, що це найгірший полігон України та усієї галактики, блять. По-перше, тут не буває хорошої погоди. Оскільки це миколаївські степи, то влітку тут спекотно і запилюжено, а в інші пори року вогко і вітряно. Якщо дощить, то здається, ніби почався ще один біблійний потоп, якщо сніжить — неначе ми не на півдні України, а десь в Сибіру. Як може взимку випадати по пояс снігу там само, де влітку визрівають помідори та кавуни? Словом, тут всього було дохуя: сонця, вітру, дощу, снігу і багна. Єдине, чого бракувало — це кольору: все завжди було сірим та брудним. Якщо існує пекло, гадаю, воно на вигляд як Ширлан, а ці всі котли, полум’я та чорти — це хворі фантазії римської папської курії. Тут ти повільно сходив з розуму й не мав розради.

Полігон дійсно був інфернальним місцем, сповненим пекельного болю і страждань. В Збройних силах його називають Ульяновським котлом, за назвою найближчого села. Назва не випадкова: підрозділи, які потрапляли сюди, ніколи не виїжджали звідси вчасно. Якщо вам сказали, що ви тут на місяць — просидите мінімум три. Можливо, це через назву села, бо що хорошого можуть назвати на честь Ульянова-Лєніна. А може, місце й не було таким хєровим від початку: миле українське село з широкими ланами і білими хатами. Та відколи назвали його Ульяновкой, ті, хто сюди потрапляють, мусять спокутувати гріхи комунізму. 

Намет, який нам лишили для життя, стояв посеред закинутого табору поруч з електроопорою, від якої ми не соромлячись пиздили в держави електрику. Він нагадував човен посеред океану багна та сміття, прив’язаний до стовпчика. Здавалося, якби хтось відв’язав намета, його б віднесла полігоном якась місцева течія, подібна до тих, що відносять в океан відпочивальників. Єдиною капітальною спорудою поруч з нами був бетонний туалет, дійти до якого вдавалося лише в гумових чоботях, бо рівень багна значно перевищував кісточку ступні. На сірій стіні туалету якийсь художник-абстракціоніст намалював зеленою фарбою знак нескінченності. Я б продав цю стіну десь на аукціоні сучасних творів мистецтва. Хай би якийсь товстосум потім в саду свого маєтку показував своїм друзям-товстосумам стіну широколанівського нужника і такий:
— Це символізує нескінченне лайно людського буття! Робота невідомого митця.

А його друзі такі, попиваючи під цією стіною шампанське:
— Оце геніально! Які все-таки талановиті ці українські митці! Нескінченне лайно людського буття! БравО! БравО!

Не знаю, як інші пацани з нашої ремонтної команди, але таким покинутим я не почувався ніколи до того і ніколи після того. Якось виживати на цьому полігоні вдавалось тільки завдяки інфраструктурі бригади. В нас була кухня, де насправді смачно годували, в нас були які-не-які дрова, що давали відносне тепло, в нас були генератори, що давали електрику, раз на тиждень був душ, або за бажання й частіше. Тепер цього всього не було. Ніхто не знав, скільки ми тут будемо, тому нам залишили дров на пару днів та сухпаїв на тиждень чи півтора. Було зрозуміло, що цього не вистачить. Тільки на “викинуть” мотори піде тиждень, потім ще “вкинуть” — теж, мабуть, із тиждень, тобто два тижні без врахування всіляких ексцесів. А вони певне будуть. 

— Кккстаті, їжі нам не вистачить, — сказав Пунктуальний Артур, роздивляючись скромний харч, що лишив нам батальйон. 
— Сукаблять, нахуй кинули, блять, — підтримав його Лайливий Іван. 
— Та ладно, пацани, справітєсь. Я в вас вєрю, — підтримала бойовий дух Саша. 

Жіночий голос має дивовижну здатність заспокоювати навіть в екстремальних ситуаціях. Але ми все одно пробудемо тут довше, й одного дня харчі та дрова закінчаться; все закінчиться, хіба крім електрики, бо стовп не мав би нікуди дітись. Тепер я розумію, що жорстоко помилявся на рахунок електрики. Єдине правило Широкого Лану — всі твої плани підуть по пизді!

Словом, ми лазили полігоном, який після від’їзду бригади скидався на великий смітник, і збирали все, що могло горіти, та все, що було корисним для виживання. Тут я вловив себе на думці, що цієї миті я не просто кинутий солдат своєї армії, я бомж. Лажу по смітнику, шукаю на ньому щось корисне. Раніше в мене було, мабуть, успішне життя. З шахтарського містечка в Луганській області я вступив до університету Києва, ще й на бюджет. У сім’ях, з якими дружили мої батьки, вища освіта дітей, зазвичай пробивала дірку в бюджеті. Треба було давати хабаря за вступ та оплатити контракт, хтось і екзаменаційні сесії складав виключно за гроші. Мені натомість щастило: сам вступив, сам навчався, ще й на відмінно. Пів року тому я випустився з червоного корпусу університету Шевченка, мені світили всі шанси стати там аспірантом. А потім військкомат, учєбка, полігони і… тепер смітник. Від випуску рівень життя все погіршувався. Не те щоб я йшов в армію з якимись ілюзіями. Але коли ти йдеш у військкомат, гадаєш, що сидітимеш під обстрілами в окопі на Донбасі, а не лазитимеш по смітниках у Миколаївській області. “Ех, зараз би торував килими червоного корпусу в центрі столиці, нагодований і в теплі, а тепер я бомж”, — думав собі. А потім серед сміття я знайшов каремат, що в народі називають “підсрачником”, і трохи вспокоївся: “Гм, це ж не просто сміття, це корисне сміття, воно допомагає виживати”. Сидіти на ньому я звичайно не збирався, натомість утеплив ним поперек. Так, я відморожу тут все, але не нирки. Хуй цей полігон відморозить мені нирки. Хай забирає що хоче, але не нирки.

В смітті длубалися не лише ми: собаки, що загубилися під час переїзду, також. Кожен підрозділ має по декілька тварин: зазвичай псів, але трапляються коти і навіть свійська худоба, типу свиней, що їх купляють та підгодовують до свята на шашлики. Собаки — це звичайно друзяки, їх годують, з ними дуркують, грають, гладять, деякі навіть сплять. Ну а що, береш собаку з собою в спальник і обом тепло. Такий ото симбіоз. Потім ротою, щоправда, ходять жарти, мовляв: “Сучка ощенилась, іди подивись, може, пару твоїх є”. Однак коли бригада переїжджає, то всім стає не до собак. Улюбленців, звісно ж, шукають і забирають, але тварини не люблять метушні й частенько тікають, поки люди знімають намети, вантажать пічки-буржуйки, або займаються іншими справами, яких і справді вистачає.

Поки я вовтузився в смітті, до мене прибіг рудий безпородний пес і повиляв хвостом.

— Привіт. Що ти, загубився, бідолаха, як і я? — спитав я в собаки й погладив його по голові. — Підеш з нами жити? Ні, тікаєш. Ну сорян, смаколика для тебе нема, — сказав я, побачивши, як собака втратила до мене інтерес. Темніло, тож час вертатись та натопити намет на ніч. 

Тут ти не вінець творіння чи природи, нікому загалом не цікаво, чи читав ти Сартра, чи відрізняєш Гегеля від Канта, чи розумієш значення “Чорного квадрата” Малевича, атеїст чи вірянин — головне виконувати свої обов’язки чи функцію… 

Наступного дня ми почали роботу. Всю зламану техніку бригада стягнула в рембат. Це таке місце, обнесене земляним валом, де по периметру стояли намети для солдатів та офіцерів, які мали ремонтувати техніку, а посередині було кілька великих наметів для самої техніки. Їх звичайно не вистачало, тому більшість танків, БМП (бойова машина піхоти), Уралів та інших корчів (так в армії називають хуйову техніку, що постійно ламається, тобто майже всю) ремонтували просто неба. Ремонтний батальйон складався з офіцерів, які наче б то були спеціалістами в ремонті, та солдатів строковиків. Останніх шкода найбільше. Кожен солдат строкової служби отримував на місяць гривень зо 300 від держави. Цього вистачало рівно на цигарки, а на щось іще, крім важкої роботи, строковик міг не розраховувати. Звісно ж, їх годували та забезпечували формою, але за своїм фінансовим становищем вони наближались до кріпаків. Їх не відправляли на фронт, як мобілізованих або контрактників, але частенько роботи вони робили не менше. Це стосується тих, що ремонтували техніку, а не просто підмітали плац частини. 

На той час я вже мав справу з рембатом і нічого доброго від них не очікував. Ремонт військової техніки тут відбувався наступним чином: затягуєш сюди, наприклад, свою беху (армійський сленґ для БМП), коли місцеві спеціалісти знайдуть, що в тебе поламалося, йдуть до сусідньої бехи та відкручують потрібну деталь з неї. Тому ні в якому разі не можна було лишати без нагляду свою техніку, бо з неї обов’язково щось відкрутять, а коли тебе потрібно буде відпускати, тобі вкрадуть з іншої машини. Там не було притоку запчастин — все ремонтувалось шляхом надходження нової поламаної техніки. Рембат — це така армійська фінансова піраміда: колись туди не заїде зламана техніка і вся система піде по пизді.

В рембаті над нами було аж два старших офіцери. Перший з позивним Німець — капітан, зампотєх нашого батальйону. Толку з цього мудака було мало, він не жив з нами, а оселився в рембаті, бо клав на нас хуй. Він відзначився тим, що програв набір ключів нашого бату в карти, а ми бігали просити рембатівських катал віддати ключі, бо все ж три танкових мотори треба викинути та вкинути. В перший день Німець, який мав також неформальний позивний “Баба Лєна”, героїчно поліз під танк щось відкручувати. Стояла відлига і, оскільки цей довбень не допетрав підкласти якийсь дерев’яний настил, промок в калюжі та зник кудись хворіти. Взагалі, він мав би відповідати за організацію роботи та запчастини. Кожен в армії має виконувати покладений саме на тебе обсяг робіт. Той, хто має організовувати — має тільки організовувати, хто крутить гайки — крутить та іноді має курити, бо зайобується, хто постачає — постачати. Це дегуманізує людину, перетворює гомо сапієнс на функцію. Тут ти не вінець творіння чи природи, нікому загалом не цікаво, чи читав ти Сартра, чи відрізняєш Гегеля від Канта, чи розумієш значення “Чорного квадрата” Малевича, атеїст чи вірянин — головне виконувати свої обов’язки чи функцію. Бо якщо всі виконують, то армійський організм працює злагоджено, а як ні — потім то кулемета нема, а патрони є, то патрони забрали — кулемет привезли. Ось Німець був типовим офіцером, що не виконував свої функції як слід, тому породжував довкола себе хаос. Хоча можливо він просто намагався вберегти в собі людину і частинку Бога, й не стати тільки функцією.

Другий офіцер був місцевим рембатівським полковником Васильовичем. Такий собі кругловидий мужичок з червоним від морозу носом. На противагу Німцю, він чітко розумів свою функцію, він — ходяче джерело знань про танки та те, як їх ремонтувати. Васильович завжди був на місці, казав, що і як відкручувати, а крутити гайки — це було вже не його, а наше завдання. Коли він дізнався, що старший групи — я, спитав: 
— Ти хто? 
— Замполіт, — відповів я. 
Тоді Васильович подивився на наші корчі: 
— Ну, замполіт, будеш, блять, зампотєхом! — Він знав, що це не моя зона відповідальності, тому перейменував мене, наділивши при цьому іншою функцією — тепер я мусив крутити гайки. Посвята в “лицаря гайки й болта” минула без особливого церемоніалу. 

Робота кипіла, але одразу першого ж дня раптом ми помітили, що когось не вистачає. Наш Дєд зранку трохи поімітував бурхливу діяльність, а потім втік в село. Оскільки толку з нього, як з робітника — як з козла молока, помітили пропажу ми не одразу. Виявилось, що у Дєда бабка не тільки вдома, в Чернівцях, але і в Ульяновці є, так би мовити, запасний аеродром. Навіть сварити його було якось незручно, користі з нього немає, може хоч з Бабкою №2 він не імітує. Єдине, про що я попросив Дєда, щоб старий вовк все-таки повідомляв, в якій гавані планує кидати якір.

Коли ми повернулись в намет, настав вечір. Поки ми гарували на броні, Саша приготувала вечерю. Страва високої кухні — суп із мівіни. І без перебільшення, це було смачно. А головне — в наметі було тепло та пахло їжею. Вперше за кілька місяців тут, в армії, всі відчули по-справжньому домашній затишок. В цей вечір ні я, ні пацани не відчували себе покинутими. З нами була Саша, домашній затишок та суп з мівіни. Я влігся читати на планшеті, хлопці випили свою пійсяшку, ми про щось розмовляли та багато сміялися.

Заметіль

Робота тривала: ми вже навіть викинули пару двигунів з танків. На одному з силових агрегатів було видно результати запуску дизеля на холодну, зі штовхача — дірка в моторі завбільшки з кулак. Ми стовбичили над двигуном: усвідомлення того, що сталося з залізом, приходило поволі. Кожен мав засунути руку в діру та впевнитись, що вона реальна. Врешті Замурзаний Маклай видав: 
— Це пизда, нахуй! — схарактеризувавши технічний стан мотора настільки точно, як не зміг би навіть сам Фердинанд Порше чи Генрі Форд.

На мене ж зійшло одкровення, бо лише тоді я усвідомив, як совєтам в 1941 пощастило з морозами. Якби зима не була морозною, нацисти зрівняли б Москву з землею і можливо б виграли війну, принаймні в совка.

— Гітлер, дядьки, вірив в те, що Вермахт здатний виграти війну проти Союзу до настання холодів, тому ніхто не надбав ні зимової солярки, ні антифризу, ні теплого одягу. В нас тут було все: яка-не-яка зимова солярка, антифриз і що? Ми втратили три танки з десяти, а вантажилися на ешелон тиждень. А якби зробили це швидко, то реально вийшли б лише три коробки, бо всі інші завелись тільки зі штовхача, і то три при цьому зламались, а чотири витримали. Розумієте, німці тоді постійно наступали. Адольф думав, що це такий веселий тріп на схід, де час від часу пострілюють, і не слухав генералів. Уявіть, це все ламалось і техніка була розкидана місцями стоянок військових з’єднань. На кожному переході вони щось втрачали, з цією технікою мали б лишатись люди, комунікації розтягувались. Німці під Москвою мали перевагу в техніці, а совєти — в живій силі. Але біс його зна, чи була ця перевага в техніці. В частинах то вона числилась, але як багато справді могло рухатись та воювати — невідомо. “Генерал Мороз” зламав хребет Вермахту. Міць німецької зброї здув холодний східний вітер.
— Замполіт, сукаблять, ми шо в інституті нахуй! — зауважив Лайливий Іван, мов натякаючи, що мені пора закінчувати читати лекції особовому складу, бо вони й так зайобані.

У нас робота сяк-так просувалась, в одну машину вже навіть закинули новий двигун, залишалось поприєднувати усі патрубки, поставити кришку машинно-трансмісійного відділу на місце і можна спробувати запускати. Та нам все ще не вистачало деяких запчастин, які наш недолугий зампотєх Німець мав отримати в Києві. Найціннішими були свічки розжарювання для підігрівачів. Без них навіть нові двигуни запустити в такий холод не вдалося б. Німець запропонував мені поїхати з ним, бо він не користувався комп’ютером і не зміг би оформити заявку.

Німець отримав свій позивний через те, що в молодості служив у Східній Німеччині. Там у 28 він вже отримав капітана, хуй його зна, правда, за що. Він якось розказував, як на навчаннях загубився з відділенням САУшок¹ і проїхав садибою якогось Ганса, розваливши нахуй тому сарай та паркан. Ганс не міг нічого вдіяти, окрім як матюкатись услід совєцьким уйобкам. Після того, як Німець, який тоді ще не був Німцем, отримав капітана, він з армії пішов, можливо, й з відчуття провини перед Гансом. Здається, опісля Німець років зо 30 пив, поки про його існування не згадав військкомат. Там подумали, що було б непогано, якби Німець розвалив ще сарай десь в Донецькій області, для балансу. Так “гєрой Совєцького Союзу” опинився на боці цивілізованого світу, попри те, що пропустив усі його досягнення і не користувався ні комп’ютером, ані інтернетом. Єдине що він освоїв — це мобільний телефон, щоправда, тільки на кнопках, бо сенсорні екрани — то щось складне і незрозуміле.

Я врешті погодився їхати по запчастини. Наш старший механік Маклай сказав: “Замполіт, їжай, блять, бо без свічок я ніхуя не заведу, а ти ж бачиш, цей Нєма, блять, ніхуя не привезе”. Це було складне рішення. З одного боку, я виривався з їбучого Ширлану в цивілізацію, з іншого — потім психологічно складно буде повертатись в це лайно назад. Та й пацанів я лишав самих, що також було сумнівним кроком. Покинути кинутих — ну таке, але зрештою, я хоча б до них повернуся, на відміну від решти бригади.

Ото такі “цивільні друзі” — нам геть не друзі. Пограбують — то ще пів біди, а як оце дуба вріжеш? Що тоді — повернувся з війни, щоб загинути на вокзалі в Миколаєві? Героїчно, блять…

Так я потрапив в Київ. Це не була комфортна подорож. Якщо вам пропонують їхати з Миколаєва в Київ камазом — відмовляєтесь, їдьте краще потягом. Вам це лайно не потрібне, повірте. Водію то нормально, але ми з Німцем тягли ще й торби з речами: це ж можливість все перепрати. В Києві, окрім деталей, я ще хотів нарешті оформити собі зарплатну картку. Бо грошей в мене й не було.

“Гроші — це не головне, кому взагалі вони потрібні”, — гадав собі єбанутий начальник фінансової служби бригади. Мене перевели з учєбки до військової частини, тобто нашої бригади, у вересні, зараз надворі вже січень. І весь цей час в мене не було зарплати. Ну як не було — вона була, але на рахунку, а картки, щоб її зняти, мені не дали. Тобто зарплата моя — як кулемет без патронів. Спочатку в фінансовій службі бригади не знали, за яким посадовим окладом мені платити грошове забезпечення. Це зрозуміло, бо формально служив я в піхоті, але був прикомандирований до танкового батальйону, потім ще місяць — прикомандирований всередині батальйону, бо виконував обов’язки командира розвідки, а потім мене повернули назад в танкову роту. Тобто я був прикомандированим, потім прикомандированим у квадраті, потім знову прикомандированим. Тут заплутається будь-хто. В збройників часто виходить наєбати кацапів, але наєбати самих себе — це ми, блять, майстри спорту чи кандидати наук. Коли фінік (тобто начальник фінансової служби) розібрався, як нараховувати мені гроші, запропонував на вибір ПриватБанк або Укрсоцбанк. Я вибрав другий. І фінік зробив мені карту Укрсоцбанку, але гроші переказував чомусь на Приват, картки якого в мене не було. Я обіцяв пристрелити цього підараса, якщо він потрапить мені на очі. Але фініка кожен раз попереджали, коли я з’являвся поруч, так він уникнув покарання.

Сталась ця історія в листопаді. Тепер в середині січня я нарешті потрапив в місто й міг зробити карту ПриватБанку. У відділенні банку на мене дивилися з подивом: я вдягнувся в єдину чисту форму, але від мене смерділо багаттям — все-таки обігрівали намет ми буржуйкою на дровах. Для працівників у костюмчиках з білими сорочками вигляд я мав дещо дикий. Здавалося, просто зараз як віддяку за карту я викладу з рюкзака на стіл філе смаженого кацапа. І всі зрозуміють, що пахне від мене вогнищем саме тому, що я вчора його засмажив.

Заявки на запчастини потрібно було оформлювати на бронетанковому заводі чи на якійсь його філії. Німець завів мене в кімнату, де за комп’ютерами сиділи самі жінки, одягнуті в цивільне. Мені звільнили один з комп’ютерів і я почав набирати в заявку шифри, що Німець вишукував в пожовтілому каталозі. Я друкував купу тексту, не розуміючи, що це взагалі таке. 

— А нам точно все це треба? — спитав я Німця. 
— Да, — коротко відповів він. 
— Шо “да”, ми свічки розжарювання замовили? — на що Німець знову дакнув. 

Окрім того, що набирав заявки, я їх і підписував у якогось ну дуже високопоставленого полковника. Німець, як з ним завжди траплялося, кудись проєбався, сказавши, що мені треба підписати папери в такому-то кабінеті, а він піде готувати машину. В кабінеті полковник спитав, чи відомо мені, що наша частина — боржники, бо ми не поставили на облік запчастини на 4 мільйони гривень. Натомість я повідомив, що я взагалі-то замполіт роти і до деталей ніякого стосунку не маю. Полковник погодився, сказавши: 
— З огляду на ваше пролетарське походження дамо вам запчастини. 

Ми набрали майна ще на 1,5 мільйона, й за все це відповідальність ніс Німець. Сука, та як він взагалі на дємбєль піде, Збройні сили візьмуть його в рабство, але спершу виїбуть всі — від комбата з комбригом до міністра оборони.

Назад в Миколаїв ми поїхали окремо: Німець на камазі, я поїздом. Він ще збирався кудись заїжджати, а мені хотілось дістатися до пацанів якомога швидше. Але дорога затягнулася. В Миколаївській області почалась аномальна хуртовина. На ранок, коли я був на вокзалі, виїхати з міста було вже неможливо. Спецпризначенці з Очакова не змогли пробитися до частини навіть на джипі. Всі сиділи у волонтерському центрі на вокзалі й тріщали за життя або травили байки про війну. Мені то нічо, а що там пацани, як вони пережили цю сніжну бурю?

У волонтерському центрі було нічогенько: чай, кава, всіляка смакота. Стіни обвішані прапорами з підписами солдатів, була стіна з шевронами різних частин, подарованих тими, хто тут лишався. Навіть були облаштовані спальні місця, якщо раптом військовим ніде переночувати в місті. Самі волонтерки, жінки середнього віку, здається любили солдатів понад усе на світі. Мені здається, що ми, солдати, далеко не завжди заслуговували на таке ставлення. На підтвердження моїх слів до центру завалились два аватари. Чуваки на переїзді бригади злізли з ешелону й пішли за горілкою. Бригада поїхала далі без цих сорокаградусних рембо. На дверях центру висіло прохання не приходити сюди напідпитку, але аватарів однакво прийняли, посадили, вкрили пледом і дали чаю з домашніми рогаликами. Просто якась шалена любов до солдатів. Я б цих двох відпиздив і відправив би в комендатуру. А тут чай з рогаликами.

Раптом приносять ще одного солдата. Цей наївний дурник вирішив випити з цивільними на вокзалі вина. Новоспечені друзі щось насипали йому в склянку. Тепер чувак ледь при тямі з тиском 90 на 60. Мєнти щось виясняють, кажуть, цивільний друг дав йому таблетку від епілепсії, і буцімто солдат його сам попросив. Ото такі “цивільні друзі” — нам геть не друзі. Пограбують — то ще пів біди, а як оце дуба вріжеш? Що тоді — повернувся з війни, щоб загинути на вокзалі в Миколаєві? Героїчно, блять.

Мені це набридло і я став роздивлятися рудого пухнастого кота, що його в бутлі з-під води привезли хлопці з фронту. В кота дємбєль, буде тепер кицькам муркотіти про ратні звитяги, як у дохлого сєпара вухо відгриз, ну і все таке. Потім познайомився зі спецпризначенцем з Очакова. Взагалі в армії ти друзів знаходиш, як в дитинстві. Дивитесь один на одного: ага, нормальний — можна йти знайомитись. Якось так по-дитячому просто й щиро. Мужик виявився майстром спорту з парашутних стрибків. Здійснив понад дев’ятсот стрибків, навіть два рази використовував запасний парашут. Кремезний низький мужичок горів небесною романтикою.

— Ладно, що ти за своє небо, ти лучче розкажи, як ви розтяжки обходите, спєцназ же? — спитав я. 
— Та ти знаєш, ми з собакой ходили. В нас овчарка сука, така умна, оце перед розтяжкой спинялась і носом показує! — відповів спецназівець. 
— Ніхуя собі! — констатував я. 
— Ага, раз було, блять, монка² висіла якось по-хитрому. Командир каже: “А ну з’єбались”. Хвилин 40 щось над нею з бубном танцював і таки зняв.
— А де ви працювали?
— На Маріупольському напрямі. Ми ж типу морський спецназ, то маємо біля моря буть. В Широкіно багато були. Слухай, раз випадок був, виповзли ми на купу техніки сєпарськой. У нас же карта, то ми по уліткє³ вирахували точно квадрат. Лежимо наблюдаємо, починають міни прилітати. У сєпарів возня, тут вони рішили отвєтку дать, виїжає САУ. І блять, уявляєш, прилітає наша міна не те що поруч, а тупо в САУшку. Всьо пизда, кругом армагедон, в неї боєкомплект вибухати почав. Ще й наші мінами криють. Коротше, нормально ми так наваляли свинособак там!

За такими розмовами й ми гаяли час, попиваючи чайок і побріхуючи один одному за службу.

Наступного дня мене з вокзалу забрав Німець. Ми поїхали у військову частину на “Сольоном” — так місцеві називали той район Миколаєва. За словами Німця, з міста ще ніяк не виїхати. Військова частина, де ми зупинились, також була ремонтним батальйоном зі строковиками. Вона розташована на схилі пагорба, що пролягав аж до берега Бугу. Все вкривав сніг, а річку скував лід, був сонячний день і схил грав промінням, відбиваючи його від білосніжної поверхні. Я пішов гуляти частиною, пейзаж тут був курортний. На одному з майданчиків частини стояло десь зо тридцять танків, тільки якісь обідрані й без кумулятивної броні. 

— А це що таке? — спитав я у строковика, показуючи на скупчення техніки. 
— Це, товаришу лейтенанте, наші танки, які передали з Криму. Ну як танки, там нічого немає, крім корпусів.

Від вигляду танкового кладовища охоплює ненависть до ворогів своєї країни, тих підарасів, які прийшли тоді, коли ми були слабкі, забрали територію, вбили наших людей. Над танками познущались, плюндруючи наш військовий потенціал. Там не було лицарів, лише садисти, вони могли б знищену техніку лишити в себе. Але ні — кацапи хотіли познущатись, продемонструвати, що забрали твою силу, а ти тепер каліка. Це як відрізати кисть і потім повернути її, типу користуйся далі. А хтось в цій країні не вважає рускіх ворогами, це ж треба бути такими конченими довбойобами. 

На ранок я вмовив Німця спробувати пробитися на полігон камазом. Німець не надто хотів їхати. Воно й зрозуміло — люди на полігоні не його, та й у німців (навіть якщо вони німці не за національністю) після 1941 від снігу фантомні болі. Дорогу сяк-так вже пробили, тому ми швидко домчали. Там виявилось, що нашого острівця-намета вже немає, його зняли, а всі, хто не ремонтував техніку, вирушили наздоганяти бригаду. Залишились лише Маклай, Артур та Іван. Ще на два танки потрібно було вкинути двигуни. Хлопців переселили ген на край полігону в намет без електрики, але і це було не найгірше. Це був стандартний армійський намет, де стояли ліжка, на які ми клали каремати та спали в спальниках, в неї влазило людей зо тридцять, тепер там жили чотири танкісти разом зі мною і чотири піхотинці. Натопити її було неможливо, а на полігон разом зі снігом знову впав мороз. Кумедно, але в наметі був термометр (хтось знайшов його в смітті), тому ми завжди знали, за якої температури спимо. І сука, цілий йобаний тиждень температура вночі падала до 10–12 градусів нижче нуля. Цей тиждень був найгіршим в моєму житті, як і в житті кожного з тих, хто там був, гадаю. Коли лягали спати, ніхто не знімав із себе нічого, окрім взуття. Мій спальник за формою нагадував кокон чи саркофаг єгипетських фараонів. Я зав’язував його максимально щільно, лишаючи лише невеликий отвір, куди висовував ніс, щоб дихати. Хлопці шуткували, що я схожий на паровоз, бо з цієї маленької дірочки валив пар.

Харч закінчився, тут і знадобилася зроблена в Києві банківська картка. Банківські термінали в селі були, бо в солдатів ніколи немає кешу, а торгувати якось треба. Хлопці ходили в сільмаг по харчі. Ранковий ритуал відбувався так: ми розтоплювали буржуйку, витрушували лід з пляшок в казанок, топили його, варили чай, відігрівались після ночі та йшли на роботу. Собаки, що загубились під час переїзду, щодня злішали. Раніше вони бачили в нас друзів, тепер — конкурентів. Після заходу сонця ніхто не виходив з намету сам, навіть в туалет. 

Мороз також негативно вплинув на нашу роботу. Акумулятори почали швидко розряджатись. В нас була запасна група, але то був страшенний геморой — постійно їх міняти та носити в акумуляторну на зарядку. Річ у тому, що в танку чотири акумулятори, кожен з яких важить 70 кілограмів. В нас було три групи батарей, тому щодня доводилося переносити всі дванадцять штук по рембату. Робота надзвичайно виснажлива. Там само, в акумуляторній у строковиків, за цигарки та випивку ми заряджали телефони, а я — ще й свій планшет. Тоді це був найважливіший гаджет на планеті. Я намагався читати хоча б сторінку на день. Взагалі так, як в армії, не хотілось читати ніде. Читання було такою собі медитацією та зв’язком із чимось цивілізованим.

Врешті ми поставили усі двигуни на місце, але один з двох останніх танків заводитись відмовлявся. Потрібно було пробувати заводити зі штовхача. Ми зчепили танки тросами, але запустити двигун таким способом теж не вдалося. Сніг на території рембату спресувався та утворив міцну кірку з пів коліна завтовшки. Коли танк їхав сам, то навіть не продавлював її, а коли тягнув інший, то зривав цю кірку, і його заносило ліворуч або праворуч. А тому танку, якого тягнули, не вистачало інерції для запуску двигуна. В рембаті не було нічого іншого, що могло б смикнути танк: 40 тонн заліза — це не жарти. Це — повний пиздець та відчай. 

Все, блять, приїхали, ми не поїдемо звідси, поки сніг не зійде.

Допомога прийшла звідки не чекали. Одночасно з нашими спробами завести танк на полігон заходила одна з гірсько-піхотних бригад, яких в армії передражнювали, називаючи “горнокопитними”. Хлопцям було не краще, ніж нам. Вони ставили намети на сніг. Уявляєте, що було в наметі, коли там топили буржуйку? Сирість і багно. І це — місце, де вони жили. Танковий батальйон цієї бригади комплектувався танками Т-72, які мають значно ширшу гусеницю, ніж наші Т-64. Їхній танк не розривав снігову кірку, як наш, і ми змогли запустити наш другий горе-корч. Повантажили наші коробки на трал⁴ — і на цьому наша робота на полігоні завершилася. Горнокопитні витягнули нас із пизди.

Наступного після відправлення танків ми сиділи в наметі й чекали, поки когось пришлють з батальйону забрати нас. Я читав, хлопці сиділи та випивали свою заслужену чарку. Дивовижно, але надворі стрімко танув сніг, ще б вчора я б сказав, що його стільки, що зійде, може, за місяць. Тепер йому лишилося хіба пару днів. 

— Я дзвонив пацанам, вони кажуть там тепло, сонце і снігу нема, — сказав Замурзаний Маклай. 
— Та шо ти пиздиш, сукаблять, це, блять, сусідня область! — відповів Лайливий Іван. 
— Кстаті, да, — підсумував Пунктуальний Артур. 
— Що ти там читаєш, Замполіт? — спитав Іван, на диво не вживши жодного лайливого слова.
— “По кому подзвін” Гемінґвея.
— Що? — перепитав Іван. 
— “По кому дзвонить дзвін” Ернеста Гемінґвея. Був такий письменник, брав участь в громадянській війні на боці соціалістів в Іспанії. Хоча я тут скорше за Франко.
— Нахуй воно тобі, блять, нада! Тут, блять, сука, війни не хватає?! — експресивно зауважив Іван.
— Ну, ми ж зараз не воюємо, а сидимо, — сказав я. 
— Та краще, блять, би воювали! — не знаходив собі місця Іван. 
— Кстаті, да! — як завжди вчасно, вклинився Пунктуальний Артур.
— А я читав Гемінґвея! — раптом відповів Замурзаний Маклай. — В бібліотеці інтернату спиздив книжку. Щось про рибалку “Старік і морє” здається називалась.
— А ти взагалі хоч що-небудь не пиздив? — спитав я, і ми всі гучно заржали, знаючи, що Маклай пиздив усе. 
— Та все пиздив, Замполіт. Було навіть оце голубів спиздили. Залізли в голубник до діда, а він, мабуть, щось поняв, виходить з хати у двір і каже: “Хто тут?”. Підарас старий, не спиться йому. Ну думаю всьо, пизда, посадять за крадіжку голубів. Ну ми з другом як рванем, збили того дєда з ніг і давай тікати у різні боки, — розказував про свою не таку вже й далеку юність Маклай. 
— Голуб — птіца міра, кстаті, — вклинився Пунктуальний Артур і ми всі засміялись. 
— А нашо ти голубів крав? — спитав я, бо зиск від голуба явно був не співмірний з покаранням.
— Та, в дєда білі (в сенсі кольору) були такі красиві, Замполіт, ти навіть не уявляєш, — відповів Замурзаний Маклай. 
— Ти диви! Ворюга, але з високим естетичним почуттям. Крадій-митець, може тобі ще й медаль дать? — покепкував я з Маклая. 
— Кстаті, дай, Замполіт, тобі що, жалко? — з сумом протягнув Артур і ми всі дружно зареготали.

Раптово до намету зайшов начальник автослужби нашого батальйону. Високий мужик, із занадто інтелігентним як для армії обличчям:
— Ну що, як у вас справи? Давайте збирайтесь, вас там всі ждуть.

Ми почали вантажити наше скромне майно в бус і вже скоро мчали по трасі в Херсонську область на інший полігон. Хлопців розморила випивка і тепло від пічки, вони, мабуть, вперше за багато днів поснули в теплі, дорогою до своїх. В Херсонській області дійсно стояла геть інша погода, тут не було снігу, світило сонце і здавалось, що ми їдемо не просто в іншу область, а в іншу кліматичну зону. Я теж був сонний, але не дрімав — хотів на власні очі переконатись, що ми вирвалися з Широколанівського полігону і нас не затягне назад черговим поривом холодних східних вітрів. 

Тож якщо ви у відчаї, як і я з моїми хлопцями 9 років тому, і гадаєте, що вас усі кинули, не хвилюйтеся. З вами будуть чорняві дівчата, що варять суп з мівіни, невгамовні сільські повії та щирі пацани з горнокопитних.

Інші оповіді Кадма
Інші оповіді, ілюстровані Софією Руновою

Цю оповідь написано до повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року ветераном АТО, який продовжує відстоювати незалежність України й нині.

1. САУ — самохідна артилерійська установка. ↩︎
2. Монка — протипіхотна міна направленої дії. ↩︎
3. Улітка — цілевказівка “по равлику”, тобто визначення положення цілі наступним способом: квадрат ділять на 4 або 9 частин, які позначають цифрами, цифру, що уточнює місце розташування обʼєкта всередині квадрата додають при вказівці до позначення квадрата. ↩︎
4. Трал — причіп для перевезення броньованої військової техніки. ↩︎