Цвинтар сподівань

***

Зібралися лише близькі та знайомі — десяток людей від сили.

“Десять. Це добре чи погано, що на твої похорони назбиралося бодай десяток небайдужих?” — міркувала Люся, збайдужіло оглядаючись навколо. Заплакані батьки Марка трималися одне за одного і за край труни водночас. У них за спиною — блідий друг Вадим удавав стійкість і постійно зиркав на Люсю, підморгуючи їй на знак підтримки. Кілька однокласників і друзів дитинства прийшли з ввічливості — хтось переминався з ноги на ногу і тихо перемовлявся між собою перед службою, а дехто, не забуваючи про сумний вираз обличчя, гортав стрічку новин на своєму “айфоні” останньої моделі.

Кожен з них чомусь обрав бути сьогодні тут присутнім. Для чого? Вже за годину після похорон для більшості з них життя продовжить свій звичний плин. Їхній розум довго не зосереджуватиметься на втраті знайомого, а серце не болітиме місяцями, наче гнійна рана після зараження. Ця участь тільки для коханих та матерів.

Порожні, холодні у самій суті слова підтримки озивалися в Люсі притлумленим гулом у вухах, що з ледь чутним передзвоном чергувався з хвилями роздратування й фізичної огиди від кожного чужого дотику до її плеча. Кожен прагнув якнайшвидше висловити свої співчуття і рухатися далі за власним життєвим планом.

Життя вдома нагадувало казарму, де все відбувалося за чітким розпорядком…

Церемонія минула, родичі та гості пішли, а Люся лишилась. Її душу ранила думка, що Марк буде сам на сам в ці останні миті.

“А що як він живий? Лежить на самоті там, у величезному дерев’яному ящику, і згорає живцем? Затиснутий в оббиту шовком пітьму, намагається з пересохлою горлянкою вичавити бодай звук? — дивлячись крізь невеличке віконце на труну, яку повністю огорнуло полум’я, жінка згорала поруч. — Що як лікарі поспішили? Скільки відомо випадків, коли помилково ховали людину у летаргічному сні?! — ведучи внутрішній діалог із собою, Люся нервово сіпалася з боку на бік, наче муха, що застрягла в павутинні. — Ні!! Ні!! Я не можу в це повірити! Чому, чому він покинув мене? На кого мене лишив? Зовсім одну…” — думки, мов дикі бджоли з підпаленого вулика, скаженими ривками жалили Люсю, завдаючи їй фізичного болю.

Ніхто і ніколи вже не побачить життєрадісного обличчя Марка Стеценка. У шаленому полум’ї в глибині темних коридорів крематорію, за щільно зачиненими металевими дверима він палав. Ось його каштанове волосся затріщало і сипнуло іскрами. Ось туге тіло, здавалося, на мить випнулося, ніби оживши, а потім осунулося, безповоротно перетворючись на чорний попіл…

У Люсиних думках промайнули кілька щасливих спогадів із несправедливо короткого сімейного життя. Ллючи сльози крізь заплющені очі, жінка згадала останні спільні вихідні: тепла ванна з ароматом гуави, коханий поруч і, як завжди, турбується про атмосферу — вмикає її улюблений плейлист з інді-роком, тримаючи в обіймах, ніжно миє м’якою спіненою губкою її тендітні білі руки і нашіптує на вушко слова кохання. Ненавʼязливо Марк торкається теми дітей, на що Люся здивовано підводить на нього очі й відповідає, що хоче сама ще трохи насолодитися їхнім коханням… Тільки на мить жінку знову огорнуло минуле тепло — тепло гарячої води у ванні, тепло ніжної шкіри коханого, в обіймах якого вона була…

Наступні дні тяглися, мов нитка застигаючої карамелі в руках професійного кондитера. Липке, бридке відчуття оголеності на порожній арені цього несправедливого спектаклю під назвою “життя” не покидало ні на мить. У переповненій залі допитливі спостерігачі охали й ахали, зазираючи на її підсвічену холодними софітами наготу — незахищену, роздерту на шмаття, розхристану душу вдови.

Дуже швидко Люсине і без того худорляве тіло стало схожим на штучно створену Олімпію — доньку алхіміка з “Пісочної людини” Гоффмана. Бліда подоба до жінки, ходячий скелет з очима, які втратили природній колір у ту саму мить, коли зникло бажання жити. Пишне волосся, здавалося, прилипло до голови, а посмішка з’являлася лише тоді, коли цього вимагала необхідність — аби не чіпали з надокучливими порадами: що треба жити далі.

***

Майже рік минув з моменту поховання Марка, а життя до Люсі так і не поспішало повертатися. Час від часу до батьківської квартири, де жила жінка, навідувався друг родини — Вадим. Чоловік узяв на себе роль опікуна, годувальника, друга, психолога, прибиральника і навіть, інколи, санітара.

А квартира застигла у часі: Маркові речі досі лежали на своїх місцях, там, де вони лишилися в останній день його життя. Люся нікому не дозволяла їх прибирати — торкатися до них було зась.

Щоразу, коли Вадим приходив у гості, він розчиняв вікна навстіж, бо повітря в квартирі стояло мертвою, в’язкою масою, тиснучи на скроні кожному, хто робив крок усередину. Мало що змінилося за рік — після похорону Люся лише набрала 2 кілограми. Про мейкап вона теж забула — не було потреби: “Для кого?ˮ — щоразу питала вона у Вадима. “Тим паче, я перестала бачити себе в дзеркалі без ньогоˮ, — інтимно ділилася особистим з другом.

Під час зустрічей Люсі вистачало сил тільки поставити чайник і відкрити чергову упаковку печива. Велика чашка міцного, щойно завареного чорного чаю, п’ять кубиків цукру, дешева цигарка в зубах і тонка ніжка, накинута на іншу, — вона сиділа навпроти Вадима. Раніше вона курила зрідка, та після похорону цигарка стала немов продовженням її руки.

Марк так і не встиг зробити у цій кухні ремонт, тому візерунок з персикових та білих кахлів мимоволі повертав присутніх у совєцькі часи — саме у ті дні, коли цей кахель і було викладено. У старенькому, пожовклому халатику з надірваним на плечі мереживом перед чоловіком сиділа жалюгідна тінь жінки — колись привабливої. У минулому розкішне волосся кольору блонд було недбало зібране в неохайний вузол на потилиці, нахабно оголюючи темні відрослі корені. Єдине, що тішило погляд Вадима — її очі. У них поступово почав з’являтися колір. І це давало йому надію.

Час без Марка був надзвичайно важкий — з безкінечною кількістю однаково порожніх днів. Життя безжально й невгамовно валило на неї шаленою, неприборканою силою — наче хвиля, що б’ється об скелястий берег. І не лише її власне, а й чуже. Межі приватного були давно розмиті. Люся не могла віднайти кордонів — таких потрібних і таких забутих. Чуже існування пронизувало її, ніби вітер проходив крізь прочинені вікна.

Вадим щось сказав. Зазирнув в очі, намагаючись пробитися крізь порожній погляд, і щось сказав. Люся доклала надзусилля, щоби бодай по губах прочитати те, що до неї промовили.

— Давай поїдемо на вихідні до мене в село? Там краса: поля, ліс, свіже повітря, — приязно усміхаючись, запропонував Вадим.
— Давай, — ледь чутно видобула вона з себе, гасячи в попільничці викурену до самісінького фільтру цигарку.

І знову пірнула в глибоку задуму:“Як не намагаюся, не можу розминутися з людьми. Я не можу лишитися на самоті — такій бажаній. Як же я заздрю планетам, які мають власні орбіти, на які ніхто не зазіхає! Я позбавлена такої розкоші. Скрізь — люди”, — жінка стиснула долонями скроні. Невгамовний потік шуму в голові не давав їй спокою: скрегіт заводів і фабрик, грім металевих коліс по нескінченних коліях. Брудне, закопчене повітря міста, що їдкою отрутою проникало до легень, “ніжноˮ, ненав’язливо, а головне — повільно вбивало її зсередини.

Тепер найважче — спакуватися… Знову це “требаˮ. Останнім часом їх стало надто багато: треба ходити на роботу, треба їсти, треба жити далі — треба, треба, треба… Кому воно треба? Люся втомилася від усього й усіх.

Її тьмяне, бездушне “давайˮ окрилило чоловіка навпроти. Вадим хотів допомогти Люсі зібрати речі, щоб у вихідні просто забрати її в дорогу. Швидко, на радощах підскочивши зі старенької табуретки, яка ледь витримувала його вагу, чоловік побіг до коридору. Проте це лише роздратувало жінку:

— Я сама! — зірвався з її вуст нервовий крик, щойно Вадим доторкнувся дорожньої сумки. — Тобі краще піти, Вадиме, — посміхаючись, Люся поволі підійшла до нього і взяла його долоню в свої руки.

Вона досі не любила поспіху і втручання у своє особисте життя. І він побачив це благання в її очах.

— Добре, — він підкорився — пішов, гучно зачинивши за собою двері. Протяг, що увірвався до кімнати, сколихнув втомлене волосся Люсі. Жінка підвела очі до дзеркала, на якому висіла маленька світлина з Марком — приклеєна малярною стрічкою. Вони там удвох: щасливі, усміхнені, сповнені надій на майбутнє.

Шлунок стискався від несприйняття ситуації, а руки свербіли від бажання потримати цигарку, вдихнути заспокійливий нікотиновий дим…

“Ти в моїй пам’яті, ти лишився в мені — захисним прошарком, таємним коконом під шкірою… — жінка ніжно і поволі провела тонкими пальцями по затертій світлині — і плин думок поніс її в обійми коханого — Я майже впевнена, що бачила тебе нещодавно у натовпі. Таке відчуття, ніби ти ходиш поруч зі мною щодня… І навіть ночами, у снах ти лишаєшся поряд зі мною. Я так більше не можу… Божеволію…”.

“Навіщо ти мене мучиш? — легким порухом Люся зірвала фото з дзеркала і продовжувала нерухомо стояти — тримаючи картку перед собою і розмовляючи з тим, хто не відповідає їй майже рік. — Я досі живу не так, як хочу. Виконую всі твої “треба” і “мусиш”… Господи, як я втомилась!”.

***

Це було, як кажуть у народі, напіввимерле село, більшість мешканців якого давно виїхали через відсутність роботи. Лишилися самі старі — доживати віку разом зі своїми кволими хатинками на рідній землі. Як тільки Люся зійшла на перон, її одразу пронизала дзвінка тиша і пьянке від свіжості повітря. Хата Вадимової бабусі самотньо стояла на околиці села. Туди ледь доїжджав старенький бус із втомленим, незмінним водієм дядею Толею.

— Надовго, Вадіку? — дядя Толік краєм ока глянув на Люсю, на його обличчі промайнула ледь помітна усмішка, яку він швидко приховав.
— Та, ні, кілька днів і назад… робота.
— Я проходив повз вашу хату. Вадіку, там вже трохи починає завалюватися дах. Тобі допомогти?
— Та, ні, дякую, — Вадим щемко зітхнув. — Завтра зранку подивлюся, і якщо все справді погано, то краще вже замовлю бригаду з Ніжина. Наступного разу нехай зроблять увесь дах наново.

Дядя Толік, усміхаючись, кивнув. Після 20 хвилин поїздки в непроглядній темряві холодний бус нарешті відпустив єдиних двох пасажирів. Тим часом Люся повернулася у звичний для неї коматозний стан, відлетівши думками та спогадами кудись далеко, геть від Вадима.

“Ну от, довгоочікувана тиша. Cпокій. Ти ж цього хотіла, а тепер не віриш у безлюддя?” — жінка насторожено й боязко роззиралася на новому місці, боячись, що зараз із-за зачинених дверей, із несамовитої пітьми до неї почнуть виходити люди — всі ті, хто вливав солодкий мед свого жалю, страждання, болю у її вуха. Наче їй власного не вистачало… Та врешті втома від подоланого шляху і свіже повітря понесли Люсину свідомість у далекі світи сну. Міцного, здорового, спокійного сну.

Жінка змушувала своє тіло знову щось відчути — щось інше, крім душевного болю…

Ку-ку… ку-ку. Люся розплющила очі. Вікно намагається обмежити своїми рамами безкрайню блакить неба. Рясні гілки молодої яблуньки кличуть її надвір. Доброго ранку! Старенька бабина хата мала всього дві маленькі кімнатки і кухню з великою піччю. Стіни давно не білилися — пожовкли. В кутку майже під стелею висіли образи, огорнуті вишитим рушником, підлогу вкривали тонкі смуги тканих килимків, що провели Люсю до кухні. На столі чекав запашний сніданок: сирники з домашнього сиру, молоко та відкрита банка її улюбленого малинового варення. Все таке смачне, а головне — живе на присмак. “Дякую, Вадиме…”.

Посеред двору розкинув своє гілля великий горіх. З самого дитинства дуб і горіх були улюбленими деревами Люсі. І ось сьогодні її зустрічає горіх. Його широке, розлоге листя ледь пропускає теплі сонячні промені. Ще у дитинстві, до того як мама покинула родину, вона встигла навчити Люсю визначати вік дерева. У памʼяті виринули теплі спогади — довгі прогулянки лісом з мамою, поки батько вислужувався на роботі.

Метод був простий: треба було лише обійняти дерево і за розмахом рук визначити діаметр стовбура. У дорослої людини довжина рук — від кінчиків пальців лівої руки до кінчиків пальців правої руки — приблизно дорівнює її зросту. Люся гордо носила по цій землі всі свої 172 сантиметри.

Жінка обережно підійшла до дерева і ніжно притулилася всім тілом до його гладкої кори. Її долоні не могли дотягнутись одна до одної щонайменше сантиметрів на сорок.

— То ти, мій милий, у віці… — промовила вона до понад двохсотлітнього горіха. — Цікаво, що ти встиг побачити у своєму житті? Скільки дощів та посух ти пережив, скільки витримав нещадно пекучого морозного вітру?.. А скільки смертей ти бачив?

У відповідь вона отримала лишень легкий подув вітру.

А у селі вирувало життя. З-під сусідського паркану Люсю обгавкав старенький собацюра “дворянської” породи — малий, кудлатий, сірий від пилюки, в хутрі заплутались щонайменше десяток в’їдливих реп’яхів. Він валував на Люсю, душачи себе ціпком, на якому був прив’язаний. Гавкав, вишкіривши зуби, пускав піну з рота. Йому боліло — вона це бачила. Нашийник боляче врізався в шию, але той однаково продовжував знущатися над собою, прагнучи налякати незнайомку, нагнати на неї страх. Зненацька у його оскаженілих від люті, болю та страждання очах Люся впізнала… себе. “Дурна собацюра!”.

Нива. Сонце. Тиша. Люся  — і більше нікого. Вдихаючи крадькома, ніби в борг, свіже повітря периферії, жінка поволі крокувала крізь помаранчево-охристе поле достиглої пшениці — перенасичене, готове заспівати свою останню оду. Нескінченні стежки, розтягнуті магістралями іржаво-червоного кольору, неохоче відкривалися чужинці, яка вторглася на їхню територію без запрошення. Нива стогнала від спеки, випаровуючись багряним полум’ям у байдуже біле небо. Люся йшла нишком, навпомацки, час від часу заплющуючи очі й гладячи рукою колючі колоски достиглої пшениці. Жінка змушувала своє тіло знову щось відчути — щось інше, крім душевного болю.

Стежки, мов маленькі, непомітні вужики, вилися вглиб поля. Їх не помічало око — лише ноги відчували потрібний напрямок. Волошки відбивалися в небі, а небо — у волошках. Жінка плинула далі — самотня, одна-однісінька на цій землі. Хвиля гарячого вітру розігналася прибоєм колосистого моря, пронизала Люсине тіло наскрізь і полинула далі у невідомість.

Люся непорушно стояла, вслухаючись у гомін поля, скрегіт пташок, шурхіт комах. Раптом тінь. “Хто тут? Не хочу нікого ні бачити, ні чути!”. Але то була лише одинока, як і Люся, хмара. Її руки затремтіли, а шкірою пішли дрижаки… “Ти завжди будеш поряд? Обіймати мене? Висіти безпардонно на моїх плечах важким тягарем, який я тягтиму все своє життя?”.

Обернувшись, жінка помітила, що відійшла від села дуже далеко. Блідо-сірі маленькі стріхи перетворилися на цятки, байдужі горошинки, затиснуті у зелений капкан природи. Ця одвічна боротьба немічної людини з природою завжди закінчується однаково — поглинанням.

“Як я втомилася від такого життя… Чому все це випало мені?! Чим я завинила перед Богом?”…

До хати вона повернулась з сутінками. Ввібравши в себе запах землі, поля, квітів, Люся присіла на ґанку, де вже чекала вечеря. “Дякую Вадиме…”. 

Крізь тишу пробивався голос цвіркуна. Ніч повільними, але впевненими рухами розкидала навкруги свої сіті.

Вихідні скінчились, і місто знову потягло їх у своє липке, огидне лоно.

“Я підкорююсь. Тепер — життю”.

***

Дні плавно перетікали у тижні, тижні — у місяці. Гра під назвою “Життя продовжується” вдавалася Люсі з кожним днем дедалі краще. Натягнута на обличчя усмішка, легкий макіяж, гордо піднята голова і байдужий, навіть зверхній погляд — і вона продовжувала “жити”. Жінка навчилася приглушувати надокучливі голоси в голові та лікувати душевний біль. Норвезький портвейн давно закінчився. Потім були віскі від знайомих, дешеве вино, щоденне пиво після обіду. Щоранку кава по-ірландськи — цей цінний урок вона перейняла від батька. Щодня пропорції віскі зростали — і усмішка на Люсиному обличчі трималася довше. У дні, коли напруга ставала зовсім нестерпною, в хід йшло все, що мало понад 18 обертів, без розбору.

Що ближчою ставала друга річниця поховання Марка, то глибше Люся провалювалася у власну кролячу нору, з якої не було видно світла. У неї з’явилися нові “друзі” — безхатьки, які тусили в її дворі і з радістю допомагали видудлити чергову пляшку горілки та спустошити кишені.

Найбільше Люсю накрило на роковини, що припали на пʼятницю (але вона влаштувала собі вихідні ще з середи. Її керівниця — жіночка з великим життєвим досвідом — закривала очі на Люсині прогули. Тим паче, та ніколи не претендувала на звання кращий працівник місяця  чи бодай тижня. За філософією керівниці, “скоро біль втрати мине” і “Люся побачить, що довкола повно інших чоловіків”). 

В ніч напередодні Люся не змогла зімкнути очі — вона пила. А коли зійшло сонце, втамувала голод солоним огірком та смаженою грінкою сірого українського хліба тижневої давності — і продовжила набирати обертів. Наодинці поминки були б не поминками, тому вона вирішила влаштувати частування на лавці біля власного під’їзду. На пошарпаній, майже повністю облупленій лавці, на якій бракувало пару планок у спинці, Люся обережно розстелила рожеву тоненьку поліетиленову скатертину та почала діставати з клітчастої торби попередньо підготовлені продукти. Для місцевої “інтелігенції” — а її того дня зібралося чимало — то був справжній бенкет: картопля в мундирах, літрова банка оливок (любов до яких Люсі прищепив саме Марк під час їхнього медового місяця у Греції), оселедець, банка домашніх солених огірків, сальце і декілька пляшок горілки. На “солодке” — цукерки і пляшка кока-коли. Холодний осінній вітер постійно норовив здійняти скатертину, але бенкетувальників це не турбувало. 

Люся була вдягнена у стару Маркову сорочку, застібнуту абияк — наполовину і в неправильній послідовності, і дуже запрасовані спортивні штани. Зверху жінка недбало накинула довге чорне пальто — подарунок коханого в перший місяць їхніх стосунків. Темні мішки під очима, бліда шкіра, скуйовджене волосся, припорошене дрібною мжичкою, і цигарка в зубах — такою сьогодні її бачив двір. Задушевні монологи місцевого філософа Коляна про невідворотність смерті та поховальні обряди різних народів світу лунали протягом усього дня. Люся спочатку слухала, вступала у полеміку, але згодом присіла на лавку біля персональної пляшки горілки — і з кожною перехиленою чаркою дедалі глибше впадала в прострацію, дивлячись крізь Коляна, крізь двір, крізь будинки… 

— Ти мене чуєш, красуне? — Колян впритул підсів до Люсі, фамільярно обійняв її за плечі і притягнув до себе. — Лялечка, ти кудись відлетіла на певний час. Ти ще зі мною, га? — його набряклі й обвітрені губи линули до її вуст. 

Різкий запах давно немитого тіла, блювотиння, цигарок і сирості підвалу, яким відгонило від чоловʼяги, миттєво повернув Люсю до реальності:

— Стривай… Ти чого? — вона спробувала вирватися з лещат Коляна.
— Тебе ж тягне до мене, я це давно помітив, — не послаблюючи обіймів, шепотів Люсі в обличчя настирливий залицяльник.
— Мене? До тебе? — жінка спробувала перевести ситуацію на жарт, але в голосі лунала тривога.
— Давай ще по ковточку? — Колян швидким рухом підніс до Люсиних губ напівпорожню пляшку й перехилив. Жінка не встигла відсахнутись — і разом з повітрям зробила велетенський ковток горілки. Рідина обпекла горло, в голові запаморочилось. Люся заплющила очі. Це стало зеленим світлом для Коляна. Пляшка полетіла в траву. Чоловік дав волю своїм рукам і губам. Тим часом інші “гості” позбирали залишки наїдків і пішли геть.

Тіло було, мов чуже, лише огида на себе новими хвилями виривалась з неї назовні…

Щойно туман у Люсиній голові трішки розвіявся й вона почала приходити до тями, жінка спробувала чинити опір. Але сили були нерівні. Спроби опиратися виглядали безнадійно, мов дитина ляскала долонею по каменю. Свідомість знову вислизала.

Огидне видовище не викликало жодного занепокоєння у кількох випадкових перехожих, що минали лавку. Може, тому що Люся сьогодні й сама не дуже відрізнялася від безхатьків. До того ж люди навколо не звертали уваги на те, що їх особисто не стосується. Байдужість — найзручніше рішення.

Сорочка на жінці була вже роздерта, з розтягнутого бюстгальтера вивільнились молоді груди. Рука Коляна повзла нижче, була на півдорозі до трусиків. Люсині очі розширились, але фокус втрачався. Мозок судомно хапався за обривки думок. Щось не так. Дуже не так. Але тіло не слухалося. Вона тонула і не мала сил покликати на допомогу. 

У ту мить, коли відраза в Люсиному тілі переросла у поклики до блювання, тіло Коляна раптом відлетіло кудись. Вона жадібно ковтнула свіже повітря — наче після довгого занурення. Шлунок судомно стиснувся. Відчуття огиди більше не вдавалося стримувати: на корені язика відчувся присмак жовчі, тіло жінки зігнулось навпіл і все наповнення її шлунку опинилось ліворуч від лавки. У голові паморочилося, очі хаотично кліпали — мозок намагався фрагментарно відобразити реальність.

“Куди, чорт забирай, подівся цей придурок?!” — Люся розгублено шукала його очима.

Кліп-кліп. І вже за лавкою Люся побачила постать, що нависала над лежачим Коляном, нещадно обсипаючи його глухими ударами.

“Це що, Вадим?” — примружившись, Люся зробила надзусилля, щоби розгледіти, хто ж за неї заступився.

Так. То був справді він. Чоловік вкладав знавіснілу лють у кожен свій удар. Зупинився, лише коли обличчя Коляна перетворилося на криваве місиво, а збиті кісточки на власних руках заволали раптовим різким болем. Тоді він підійшов до Люсі. Жінка дивилася на нього знизу вгору, розтуливши здивовано рота й очі. Наче він був неземним створінням, довкола якого яскравими променями розходилося світло. Вадим мовчки нахилився, легко перекинув її через плече і поніс до додому. Люся теліпалася у нього за спиною, як безформна лялька: тіло було, мов чуже, лише огида на себе новими хвилями виривалась з неї назовні…

***

Свята наближалися нестримною лавиною. Ще один Новий рік без Марка, але вже щасливий — незвичні відчуття для згорьованої Люсі.

Щоранку вона прокидалася раніше за Вадимів будильник і тихенько спостерігала за коханим: як він спить, як він дихає, як ледь смикаються його повіки, що додивляються останні картинки ранкового сну. А щойно будильник починав волати на всю кімнату, Люся швидко заплющувала очі, вдаючи, що досі спить — аби дати можливість тепер уже Вадимові дивитися на неї. Така собі тиха, інтимна гра у споглядання.

Новий рік вони вирішили зустрічати вдвох, бо “щастя любить тишу”, як не втомлювалася повторювати Люся. “Святковий стіл” компактно вмістився на дерев’яній таці у ліжку: улюблена сирна нарізка Люсі, тоненькі слайси хамону, оливки, рожевий виноград, мед з горішками і пакет апельсинового соку. Після інциденту з Коляном Люся заприсяглася Вадимові більше не пити. Вони затишно вмостилися під теплою ковдрою й слухали привітання президента Зеленського, що транслювалося на всіх телеканалах: “Дорогі українці! — пролунало з екрана. — За декілька хвилин настане новий рік…”.

Промова була палкою, президент згадував усе світле й добре, що сталося за минулий рік, а головне — говорив про звичайних людей, які робили неможливе можливим. Його слова супроводжували яскраві кадри: перемоги наших спортсменів і здобуті медалі, виконані за рік надскладні медичні операції, грандіозне святкування 30-річчя незалежності України. 

— Ох, парад був неймовірним! Пам’ятаєш, як ми “пеклися” під сонцем у натовпі? Але щойно над усіма пролетіла наша “Мрія”, — мені здається, кожен з присутніх миттєво перетворився на дитину, яка з роззявленим ротом вперше у житті спостерігає за чимось водночас грандіозним і прекрасним, — Люся, згорнувшись клубочком біля Вадима, поклала голову йому на коліна. Маленька кімнатка освітлювалася лише мерехтінням екрана і блиманням різнокольорової гірлянди, хаотично намотаної на ялинку. Було тепло, затишно.
— Так, пам’ятаю. — усміхнувся Вадим у відповідь.

“ …і щоб сусіди в гості до нас приходили — з холодцем та пляшкою, а не зі зброєю й без стуку…” — продовжував президент.

— Як гадаєш, цю ситуацію про напад на Київ спеціально роздмухують? — раптом запитала Люся.

Вадим глибоко вдихнув, відвів погляд від коханої, а тоді тяжко промовив:

— Я на це дуже сподіваюсь… Останніми днями мені сняться сни… тривожні сни… Що почалася велика війна. Я воюю, а ти… — він несподівано замовк, обірвавши сам себе.
— Що я? — Люся підвелася, поклала праву руку чоловікові на щоку та пильно подивилася йому в очі. — Що я? Продовжуй!

Очі Вадим стали вологими, сповнилися раптовими слізьми. Він судомно ковтнув повітря:

— Я не встиг тебе врятувати…

Вадим міцно обійняв Люсю — і вона відчула, як він здригається, ніби його лихоманить. Він хвилювався за неї. Був пригнічений думкою, нічним страхіттям, в якому втрачає її. Жінка перекинула ногу йому через коліна, вмостилася зручніше й обійняла коханого з усією ніжністю.

— Ей, ей… Заспокойся, любий! Це лише сон… дурний сон. Я тут. Поруч із тобою.

То були останні прояви його слабкості перед Люсею, більше Вадим собі такого не дозволяв.

***

Пронизливий свист, а за ним вибух озвалися бряжчанням вікон, які ледь втрималися у дерев’яних рамах.

— Що це було? — Вадима підкинуло над ліжком з неймовірною швидкістю.
— Я не знаю. А котра година? — припіднявшись на лікті, Люся спросоння намагалася намацати телефон, який мав би бути під рукою, але чомусь валявся на підлозі. — Пʼята двадцять, жесть, — вона виснажено гупнулась знову у ліжко.

Після гучного гуркоту довкола нависла дзвінка тиша, що не давала спокою чоловікові: “Щось не так! Чому серце так калатає? Можливо, я занадто себе накрутив?! Все, від сьогодні перестаємо дивитися телевізор…”.

— Вийду на балкон, — Вадим підвівся і сів у ліжку, — подихаю свіжим повітрям, добре? — голова здавалася важкою, у вухах трохи дзвеніло, він накинув толстовку прямо на спіднє, взув вихололі за ніч капці і побрів із кімнати.
— Угу… — крізь сон промугикала навздогін коханому Люся.

За мить з балкона пролунало:

— Люсь, а йди-но сюди, я таке вперше бачу… — голос Вадима звучав збентежено і захоплено водночас.
— Ой, можна я потім подивлюсь? — роздратовано озвалася жінка з кімнати.
— Я кажу, швидко йди сюди! — чоловік промовляв кожне слово повільно та виважено. Люся зрозуміла, що він не жартує, й сон як рукою зняло. Вона швиденько піднялася, накинула махровий халат, всунула ноги в капці й рушила до коханого.

Вийшовши на балкон, жінка спрямувала свій погляд в ту саму точку, куди дивився Вадим. Її очам відкрилася дивовижна картина: на тлі темного лютневого неба просто з лінії горизонту летіли маленькі червоні риски. Для Вадима з Люсею ці риски здавалися не довшими за сантиметр кожна.

— Що це? — Люсю загіпнотизувало побачене.
— Це ППО… — тремтливим голосом тихо промовив чоловік.
— Що? — Люся зрештою відвела погляд від неба і поглянула на Вадима. — Що таке ППО?
— Протиповітряна оборона. Вона почалася…
— Хто почався? Яка оборона? — Люся намагалася зрозуміти, але їй наче слух відібрало.

Вона бачила, як Вадим намагається пояснити їй щось — але мозок відмовлявся сприймати інформацію. Потім жінка перевела погляд на губи коханого і спробувала прочитати по ним. Порухи губ співпадали зі словом “ВІЙНА”. В голові почало гудіти, земля оберталася поза Люсиним тілом — жінка втратила свідомість, і Вадим ледь встиг її підхопити.

Люся прийшла до тями після того, як Вадим вилив на неї майже повне горнятко холодної води:

— Ох, що трапилось? —жінка рвучко схопилася на ноги.

З вулиці лунали приглушені відстанню вибухи. Очі жінки сповнились розпачем і страхом. У квартирі стало дуже тихо. Світло раптово вимкнулось у всьому будинку. 

— Люсю, зосередься! — Вадим міцно взяв її за руки і, пильно зазираючи в очі, суворо промовив: — Ти зібрала тривожну валізку?

Жінка насупила брови, намагаючись щось пригадати — її очі на мить розфокусувалися.

— Люсю, ти мене чуєш? — Вадим стис її руки міцніше.
— Ні. Я все збиралася… — невпевнено пробурмотіла вона, — але якось… якось до кінця не вірила, що вона знадобиться, — і звела перелякано-благальний погляд на коханого.

Вадим, піджавши нижню губу, намагався зосередитися.

— Добре, ходімо. Зробимо все разом просто зараз, — він уважно подивився в очі Люсі. — Ми впораємось, якщо будемо діяти разом, чуєш?!

З цього моменту вони діяли, як зграйні рибки — злагоджено і синхронно. Вибухи не припинялися. Валізка була зібрана за лічені хвилини. Наспіх перекусили. Час летів блискавично. Про те, що спускатися з дев’ятого поверху слід пішки, навіть не було сумнівів. На вулиці, попри вибухи, їх обох здивувало побачене — люди у звичному темпі, не лякаючись гучних звуків, які лунали звідусіль, спокійно та виважено робили свої буденні справи. Здавалося, що тільки Вадим з Люсею поспішали до укриття з виглядом загнаних звірів.

І тут вони почули перший у своєму житті звук повітряної тривоги — протяжні жалісні вібрації пронизували наскрізь, відгукуючись дрижаками по всьому тілу. Жах, переляк і паніка, мов кляті дементори з магічного світу Гаррі Поттера, літали скрізь і висмоктували останню надію із душ поки що живих людей. На годиннику — майже сьома ранку. Укриття в їхньому будинку, як і в більшості помешкань, було занедбаним. Це був звичайнісінький підвал, в якому зазвичай господарювали бомжі й пацюки — але зараз було порожньо. Різкий запах плісняви і нечистот вдарив у ніс, як нашатир.

— Чорт! Як тут смердить, — прикриваючи шарфом ніс, Люся ледь стримувала блювотні позиви.
— Нічого. Гадаю, ми тут ненадовго, — Вадим занадто впевнено промовив ці слова. — Ненадовго, — і заспокійливо потиснув долоню коханої.

***

Наступного дня Вадим приніс додому повістку. Він сам пішов до військкомату і випросив ту повістку. Не дуже хотів це робити, але його побратими по теробороні пішли — і він заодно, щоби не бути “білою вороною”. 

У перерві між тривогами Люся готувала на кухні зелений борщ — улюблену страву чоловіка. Вадим неквапливо роззувся в коридорі й тихенько підійшов до коханої. Жінка так занурилася у процес, що навіть не почула, як він повернувся.

— Кохана… — впівголоса промовив Вадим до жінки. Печія знову заклекотала в горлі.
— Ох, як ти мене налякав! — Люся аж підстрибнула на місці. — Не підкрадайся так, я ж вся на нервах!

Вона озирнулася і з вигляду Вадимового обличчя здогадалася про те, що сталося.

— Що це? — швидко кинула поглядом на зловісний папірець, який чоловік витяг з кишені і вертів між пальців.
— Ну… Ми ж знали, що я не буду вічно поруч. Я ж тобі казав… — Вадим простягнув їй повістку.

Люсині руки тремтіли, коли вона потягнулася за папірцем. Жінка намагалася уважно вчитатися в написане, та літери стрибали перед очима, ніби знущаючись з неї. Вадим злегка торкнувся її плеча, але вона випустила повістку додолу і ображено відвернулася назад до плити.

— Я не готова тебе відпустити… — Люся схопила ложку і взялася мішати нею борщ — з таким завзяттям, ніби видобувала з нього смерч. — Як я лишуся одна? Мені страшно, Вадиме! 
— Не роби так! Не трави мені душу! — розлютився Вадим. Цього разу він не повівся на маніпуляції коханої. — Думаєш, я хочу йти на цю кляту війну? Вмирати десь у бруді, у братській могилі?!

Його зізнання щемко вразило жінку. Вона покинула борщ, обернулася обличчям до чоловіка, пригорнулась до його грудей і заридала. Вона ридала так, ніби вже ховає його. Ніби вона точно знала, що він не повернеться. І Вадим відчув це.

— Ей, — пошепки звернувся він до коханої, лагідно перебираючи пальцями пасма її волосся, — все буде добре! Зі мною все буде добре! Я обов’язково повернуся до тебе.

Та Люся не чула ні слова. Вона прощалась. Борщ кипів, розливаючись бризками по поверхні старенької газової плити.

***

Прискорене дихання й ридання крізь сон розбудили жінки. Майже одразу пролунав дзвінок мобільного. Її тіло різко підскочило з лежачого положення у сидяче. На дисплеї — невідомий номер. Перша думка: “Може, це Вадим з чужого телефона!”.

— Алло, — швидко відгукнулася Люся. — Алло, Вадиме, це ти?

Після короткої тиші невідомий чоловічий голос відповів:

— Пані Людмила Стеценко?
— Так, це я… — з невідомої причини її руки почали тремтіти.
— Мене звуть капітан Лазарєв. Я з частини, в якій служив ваш чоловік…
— В якому сенсі “служив”? Що з ним сталося? — холод пробіг Люсиним тілом.
— Маємо повідомити, що Майстренко Вадим від 14 березня вважається зниклим безвісти. Під час виконання бойового завдання звʼязок з його групою було втрачено. Якщо ситуація раптом зміниться, ми вам обов’язково повідомимо.

Після слів “зник безвісти” Люся вже нічого не чула. Телефон вислизнув з її руки і глухо впав на брудну підлогу. Голова загула тишею — пронизливою аж до болю.

— Ха… ха… ха… і ти мене покинув?! — прокричала вона у порожню квартиру, звертаючись до коханого. — І ти також… зрозумів, що я не варта кохання? І кинув мене?!

Жінка підвелася з ліжка, хитаючись, пройшла по кімнаті і попрямувала у коридор. Та ноги швидко стали ватяними — вона зігнулась навпіл і повільно сповзла додолу попід стінкою. Сльози змішалися з істеричним сміхом — таким диким і голосним, що скидався на стогін пораненого звіра. Звіра, якого загнали у глухий кут без можливості врятуватися. 

— Я знала… знала, що це не може тривати вічно, — Люся говорила сама до себе. Її рука мимоволі потяглася за недопитою пляшкою вина, яку раніше їй не вистачило сил донести з великої кімнати до кухні. — Чи ти думала, що витягла “щасливий” квиток? Ні… ні, дурепо! Нікчема! Алкашка! Відчула себе на мить щасливою?! — її обличчя перекосилося, очі хаотично рухалися.

Щось у ній зламалося — остаточно й безповоротно. Наче тріснула невидима пружина, змусивши Люсю змінитися назавжди. Вона нервово провела пальцями по волоссю, намагаючись приборкати неслухняні, давно немиті пасма.

Побілі пальці стискали світлину: усміхнені, притиснуті щоками, наче дітлахи, Люся і Вадим корчили дурнуваті гримаси на камеру…

— Що ж робити… Що мені робити далі? — жінка перехилила пляшку, зробила ковток, закашлялась і відставила вино вбік.

“А що ти можеш зробити? — розлігся химерний, паскудний голос у Люсиній голові. — Це ти винна, що Вадим помер!”.

“Ні, він не помер! Він пропав безвісти”, — світле “я” вступило у діалог із темрявою, в яку занурювалася Люсина підсвідомість.

“Ха-ха-ха! Звісно, тобі простіше в ЦЕ повірити. Але насправді ти знаєш, що саме ти винна у його смерті! Ти — клята чорна вдова! Батько поруч з тобою помер. Марк помер. Тепер ти і Вадима вбила!”.

— Замовкни! — Люсю трясло від хвилювання, вона намагалася приглушити голоси в голові, щосили стискаючи долонями вуха.

“Ти не позбудешся мене! Ніколи. Я — це ти, а ти — це я. Що, боїшся нести відповідальність за те, що накоїла? Боягузка!”.

— Будь ласка, замовкни, — жалісливо благала Люся, ледь стримуючись від крику. Її щоками безупину стікали потоки сліз. — Я цього не робила!

“Слабачко, зроби це! Це єдиний логічний підсумок твого нікчемного життя, — напучував жінку обвинувальний внутрішній голос. — Ти нікому не потрібна. Всі тебе покинули… всі, кого ти кохала. Бо вони побачили тебе справжню. Ти — нікчема! Ти їх звела із світу. Це ти винна!”.

Затуливши очі долонями, Люся застогнала з розпачу. Душу роздирала пекуча туга — туга за ще одним втраченим коханим, туга і сором за усвідомлення того, що голос у голові, зрештою, мав рацію.

— Для чого і справді жити далі? У мене нікого не лишилося, — жінка поступово капітулювала. — Я навіть не можу завагітніти… бо я жалюгідна алкоголічка… Якого б виродка я привела у цей світ? Такого ж, як і я? — істерично мугикнула Люся. — Одразу зі скаліченою долею? Ще одного майбутнього сироту, найбільшим досягненням якого було б те ж саме — наплодити якомога більше голодних ротів?!

“Ти все правильно кажеш! Ти можеш очистити землю від такої падалі, якою ти є сама! Боляче не буде — обіцяю!” — голос наполегливо гнув своє.

Люся на мить замовкла, ніби над чимось замислилась. Потім кволо звелася на ноги, підхопила пляшку вина і, роблячи великі ковтки, рушила до кухні. Кімната мов закам’яніла у темряві. Лампа під стелею не вмикалась — перегоріла кілька днів тому, а нову жінка так і не вкрутила. Сірі сутінки, що линули з вікна, заповили простір — мов старий плед, важкий і несвіжий. Там, на верхній поличці старенької шафи, за банкою з цукром вона тримала снодійне, що періодично рятувало її під час нічних жахіть або довгого безсоння. Люся стала навшпиньки, дістала останню пластинку пігулок із пом’ятої упаковки, а тоді повільно повернула всі чотири ручки на газовій плиті. Прошкандибала в спальню, знайшла на підлозі біля ліжка телефон, відстороненим, машинальним рухом жінка ввімкнула свій улюблений плейлист у ютюб м’юзик й повернулася на кухню. Наостанок звільнила з-під магніту на засмаленій стінці холодильника їхнє спільне фото з Вадимом.

Запах у кімнаті потроху змінювався: металевий, солодкуватий — такий, що спершу його не помічаєш, а потім він раптом стає всюдисущим.

Люся стрімко вивільняла кожну комірку алюмінієвої пластинки, ковтаючи пігулки одна за одною. Останній ковток вина змочив горло, і вона опинилась на холодній підлозі, притулившись спиною до шафи. Підтягнувши коліна до грудей, жінка міцно обійняла себе, наче хтось інший мав це зробити, але не зробив. Побілі пальці стискали світлину: усміхнені, притиснуті щоками, наче дітлахи, Люся і Вадим корчили дурнуваті гримаси на камеру. Фото було трохи розмите, але щасливе. Одне з небагатьох у її житті. Її тіло втратило опору шафи і застигло у позі ембріона.

Нічого вже не має значення. Тепер на душі було тихо. Мозок повільно занурювався у густу, в’язку дрімоту.

“Мабуть, я не створена для життя, — міркувала вона, дивлячись у пожовклу стелю. Її голос в голові звучав спокійно, майже ніжно. Без жалю. — Нікого не залишилось. Всі пішли. Може, це й правильно. Тепер вже ніколи не буде боляче. Мертвим нічого не болить”.

Газ повільно огортав її своїми липкими, ненав’язливими обіймами — хворобливо ніжно. Повітря ставало дедалі важчим, в’язким. Очі трохи підкочувались, губи синіли. Фотографія, стиснута у долонях, мала стати останньою ниткою, провідником до реальності…

***

Стерильна палата потопала в м’якому напівмороку — світло, відфільтроване через штору, ледь торкалося блідого обличчя жінки, яка нерухомо лежала, вкрита лікарняною ковдрою.

Скам’яніле, мовчазне Люсине тіло завмерло, як у дитячій грі “Море хвилюється…”. Вона нагадувала Білосніжку під скляним куполом гробниці, що міцно заснула в очікуванні поцілунку свого принца. Лише апарати пильнували кожен її подих, кожен імпульс — підтверджуючи те, що життя ще присутнє в цій палаті.

Крізь приглушене гудіння приладів почулося, як відчинилися двері. Легкий шелест кроків — до палати ввійшла Катя, молода медсестра з великими стурбованими очима. Та сама, що переймалася іменем малечі. В руках — папка з результатами аналізів, на губах — стримана, ледь помітна усмішка, мов перше сонце після довгої ночі.

— Привіт, Люсю, — прошепотіла вона, не бажаючи налякати сплячу красуню й порушити крихку рівновагу між реальним і примарним світом. — Сьогодні Надійка відкрила очі. Вперше. Дивилась так уважно, ніби вже все розуміє. Маленька, але сильна. Як і ти.

Катя дбайливо розгладила долонею простирадло на Люсиному ліжку, хоча воно й не зім’ялося особливо за ніч.

— Вона здорова, слухає нас усіх, — продовжувала медсестра, сідаючи на край ліжка. — Але знаєш, що їй найбільше потрібно? Твій голос. Твоє дихання. Твоя любов.

Підбадьорливо погладжуючи руку Люсі, Катя на мить затихла. Її пальці — теплі, уважні.

— Ми тебе не відпустимо. Ти вирвалась з такої порожнечі, що тепер тільки жити. Заради себе та Надійки. Вона чекає. Я щодня бачу в її маленьких оченятах питання: “Де мама? Коли мамуся прийде до мене?”.

Десь у глибині приладів продовжувала блимати зелена лампочка — сигнал нормального тиску. Дихання  — рівне. Серце також не здавалося.

— Повертайся, будь ласка, — Катя підвелася, на прощання лагідно торкнулася Люсиної щоки і додала: — Вона має знати, яка в неї мама.

Виходячи, медсестра лишала в палаті лише тишу — однак не мертву, а очікувальну. Тишу, ніби перед першим криком дитини.

Відповіддю на цей монолог був невловимо легкий порух Люсиних повік…

Інші оповіді Світлани Косенко
Інші оповіді, ілюстровані Поліною Оніщенко
Інші оповіді з категорії “Бачення”