Пацієнти доктора Сікорського

Скільки людей і зараз намагаються вилікуватися від себе?

Ілюстраторка

Софія Сулій
Пацієнти доктора Сікорського

Enveloppe et cachet (Неділя)

Потяг прибув на центральний київський вокзал опівночі. Я ледве волочив валізу вулицею Симона Петлюри — кілька годин дороги зі Львова після міжнародної конференції істориків даються важко, коли тобі майже сорок. Молодшим колегам такі подорожі — як з гори котитися, але я відчував кожну кісточку.

Конференція минула успішно. Двадцять хвилин на виступ, три запитання від аудиторії, нове знайомство із колегою з Оксфорда. “Структура офіційного листування як дзеркало соціальних відносин середньовіччя” — так називалася моя доповідь. Все через недавню знахідку в Інституті книгознавства — фрагмент невідомого латинськомовного листа короля Данила Галицького до Папи Римського Інокентія IV, що я виявив підшитим до оправи книги 15 сторіччя у Бібліотеці Вернадського.

Я захоплено розповідав про структури листа та їх значення. Міг лопотіти про це годинами — тож коли після офіційної частини оксфордський професор запропонував продовжити обговорення приватно за обідом, я з радістю скористався цією можливістю.

— Розумієте, у середньовічному листі нема конверта в нашому розумінні, — пояснював я з ентузіазмом, розгортаючи серветку як імітування листа. — Сам аркуш, складений особливим чином, і був своїм власне конвертом. Відкрити його — це ніби препарувати живе тіло, щоб дістатися до суті. Виявлення внутрішньої структури листа — як анатомування тексту, — продовжив я, помітивши, як оксфордський колега нахилився ближче, а його очі заблищали від зацікавлення. — Кожен елемент у ньому, мов орган у тілі, виконує свою функцію.

Enveloppe et cachet — зовнішня оболонка і печатка — наче шкіра людини з її унікальними відмітками. Вона захищає, приховує, визначає першу реакцію. Скріплення особистим штампом не просто засвідчує автентичність — це символ, знак, своєрідний омен! Лише за зовнішнім виглядом вже можна дізнатися про статус, походження, навіть характер відправника, ще не прочитавши жодного слова.

Intitulatio — самоназва відправника — це спроба людини визначити себе у світі, знайти свою ідентичність. Хто я? Людина, що відроджується до життя? Нещасна душа, яка знов опинилась у безодні відчаю? Амбітний молодик? Науковець-дослідник чи наркозалежний, що ховається за маскою експериментатора? За простим підписом у кінці листа часто криється драматична історія самовизначення, прийняття чи відкидання себе.

Salutatio — формули вітання — це перший справжній контакт між дописувачами, але також і маска, яку надягає людина. За “Шановний…” може ховатися і холодна байдужість, і авторитарна влада, і недосяжний ідеал. Тут встановлюється ієрархія — хто лікар, а хто пацієнт, хто здоровий, а хто хворий, хто визначає норму, а хто від неї відхиляється. У цьому елементі закладається динаміка всіх подальших стосунків: іноді рятівна, іноді згубна.

— Corpus — тіло листа — це найскладніша система, як у людському організмі, — я відсьорбнув вина, розвиваючи думку. — У цій анатомії тексту мозок — ядро ідентичності автора, його справжнє я, що може приховуватися або розкриватися. Іноді він контролює все тіло листа з раціональною ясністю, а іноді губиться у власних звивинах, — і людина перестає пізнавати себе.

Серце тексту — це емоційний центр, що визначає життєздатність автора. У здоровому стані воно пульсує надією та бажанням жити, а у хворобливому — ледь б’ється або наповнюється отрутою відчаю. За певними конструкціями чи словами іноді можна почути, як воно кричить про допомогу.

Отримувати паперові листи в наш час здається рудиментом позаминулого сторіччя. До того ж написані від руки, на папері з філігранями, не так пожовклому, як спеціально кольору слонової кістки, від якого йде характерний запах чорнила…

Нервова система — це способи втечі й самообману. Вона здатна запаморочити голову красивими фантазіями, створити химерні видіння та відчуття, де все здається прекрасним, поки дія не минає, залишаючи ще більшу порожнечу.

А легені — це простір для дихання правдою. Без них лист стає задушливим, переповненим жахом. Коли автор дозволяє собі нарешті видихнути справжнє зізнання, навіть найстрашніша правда дає більше кисню, ніж найкрасивіше самовиправдання.

Inscriptio — звернення до адресата — визначає, до кого звертаються за порятунком. Слово Професор може означати не просто звання, а надію на рятівний авторитет, владу над хаосом душі, здатність класифікувати внутрішніх демонів і врешті приборкати їх. Іноді конверт потрапляє не до того адресата, опиняється в інших руках, інших часах — і тоді відкривається зовсім інша історія. Та, яку відправник навіть не міг уявити.

Formule de politesse
 — завершальні формули ввічливості — це часто найінтимніша частина листа, куди автор ховає свої найглибші таємниці. За звичними ритуальними прощаннями часом приховується крик про допомогу, зізнання в гріху чи розпачливе благання почути. Тут проявляється справжня ідентичність людини — та, яку вона боїться визнати перед собою самою. Те, про що не можна говорити прямо, ховається у прощальних словах, як таємна післямова.

— Знаєте, що найцікавіше в листі Данила до Папи? — я нахилився ближче, ніби ділячись таємницею. — Текст сам по собі виявився банальним, п’ять підручникових ввічливих речень. Але структура! Саме в розривах між формулами, в тому, що відсутнє, таяться найважливіші відкриття. Треба вміти читати між рядками.

The Arc

(Авто)портрет України та українців, які сходять з імперських орбіт

The Arc

(Авто)портрет України та українців, які сходять з імперських орбіт

Масовані обстріли Росією українських територій несуть не саму лише смерть, але й звільнення… 

The Arc №1 — премʼєрний випуск журналу нової української оповіді.

Дорогою додому я вкотре прокручував дні конференції: уривки фраз, подій, зустрічі надокучливо крутилися в пам’яті, я досі чув голоси учасників, відчував притуплений біль від краватки, яка завдавала болю весь день. Навіть у потязі не міг її зняти, бо треба було тримати марку, весь костюм.

Я зробив невелике коло, щоб привести думки до ладу. Опівнічне повітря повнилося ароматом акацій і чайних троянд, під ногами стелився тополиний пух. Знайомі вулиці — парк Шевченка, червоний корпус Університету, де я працював, й Інститут книгознавства, де проводив дні зі стародавніми книгами, навпроти.

Ключ повернувся в замку нашого орендованого будинку на Ярославовому Валу о пів на першу ночі. Щойно я відчинив двері, мене огорнув особливий мікс запахів: рідкісних книг зі старих шаф, аромат свіжих квітів і солодкувата нота парфумів Артиста.

Я пропустив прем’єру його вистави — “Ангели в Америці”. Артист готувався до неї пів року, грав молодого письменника Луїса. Ми домовлялися, що я повернуся вчасно, але в передостанній день конференції організатори влаштували додатковий майстер-клас для кількох фахівців. Вже по закриттю Історичного музею для відвідувачів вони запропонували нам поглянути на Христинопільський Апостол — найдавніший кириличний рукопис, що зберігається в Україні. Я не міг пропустити можливості погортати середньовічний пергамент своїми пальцями, торкнутися аркушів 12 сторіччя, фрагменти яких розкидані між Києвом, Львовом і Краковом — розрізнені свідчення минулого, зібравши які можна відновити цілісну картину. 

Артист, звісно, все розуміє. Завжди розуміє.

Коли я прийшов, він уже спав — я почув його рівне дихання зі спальні. У вазі на кухонному столі стояв букет червоних маків із запискою від театру: “Нашому Луїсу — за талант і відвагу”.

Ми орендували цей будинок саме через розташування — ідеальний компроміс між червоним корпусом на Володимирській, де я працював, і Молодим театром на Прорізній, де Артист грав. Типова київська архітектура кінця 19 сторіччя з високими стелями та масивними дерев’яними дверима.

Різьблений дубовий паркет скрипів під ногами, пам’ятаючи кроки минулих мешканців, ліпнина на стелях розгалужувалася подекуди обдертими, та досі витонченими завитками, а старовинний секретер — громіздкий свідок усіх слів, сказаних і змовчаних у цьому домі протягом понад сотні років, стояв непорушно. Кілька кімнат були зачиненими — прихованими від стороннього ока разом зі своїми таємницями. Будинок здавався тісним лабіринтом через велику кількість старовини, яку й прикро викинути, але ніхто не хоче з нею гратися. А до музейних експонатів вона не дотягувала. Ми орендували помешкання саме через цю автентичність. Я — Історик. Я не міг встояти перед спокусою жити серед таких артефактів минулого. До того ж це була радість орендувати цілісний світ, а не його фрагмент — квартиру.

Те, що вабило мене — жити в музеї — дратувало Артиста. “Досить уже музейних експонатів у моєму житті”, — казав він, маючи на увазі не лише меблі…

Попередній мешканець, професор-пенсіонер, зберігав за зачиненими дверима свої архіви та колекції. В агентстві з оренди просили не чіпати його речі — “спадкоємці потім усе розберуть”, хоча минуло вже багато років після його смерті.

Я зняв свій витертий на ліктях твідовий піджак, який завжди викликав усмішку в Артиста: “Справжній професор!”. Нарешті повністю послабив краватку — цей щоденний зашморг — відчуваючи, як шия вдячно розслабляється.

Мою увагу привернула купа кореспонденції на столику біля входу. Звичка систематизувати взяла гору — я почав сортувати листи: рахунки за комунальні послуги (окрема купка, що вже викликала роздратування своїми сумами), рекламні буклети (їх відразу до смітника): “Літературні терапії: книжковий клуб допоможе повернути радість життя”, “Цілодобова лінія підтримки для тих, хто втратив надію”, “Наукові стажування: шлях до великих відкриттів”, “Центр лікування залежностей: коли експеримент виходить з-під контролю”, “Анонімні консультації: будьте собою без страху”, “Психотерапія для внутрішньої гармонії”. І серед цього мотлоху — тоненька програмка з прем’єри Артиста, де він, певно прагнучи залишити недвозначний натяк, підкреслив репліку свого персонажа: “Єдине, що реальне — це те, що відбувається зараз”.

І ще одна річ вибивалася з цієї впорядкованої картини — пожовклий конверт з вигадливим написом “Професору”. Він мав інший вигляд, ніж звичайна пошта, — старовинний папір, запах, каліграфічний почерк… 

“Мабуть, чиясь спроба стилізації, явно з вистави Артиста”, — подумав собі я.

Розв’язавши остаточно краватку, я попрямував до спальні, відчуваючи, як втома розливається по тілу. Скинув черевики, але навіть роздягнутися повністю забракло сил. Приліг на край ліжка. Артист ворушився уві сні, час від часу посміхаючись — мабуть, переснував сцени з вистави. Наші світи такі різні, але саме в цьому ми й доповнюємо один одного. Дрімота взяла своє — я заплющив очі, провалившись між рядками середньовічного рукопису.

Intitulatio (Понеділок)

Лист від жінки, підписаної “Знову-Така-Як-Колись Анна Василівна”.

Отримувати паперові листи в наш час здається рудиментом позаминулого сторіччя. До того ж написані від руки, на папері з філігранями, не так пожовклому, як спеціально кольору слонової кістки, від якого йде характерний запах чорнила. Новий тиждень починається незвично.

— Це тобі, — разом із чашкою кави Артист підсунув мені конверт, який я вчора відклав. Його голос звучав трохи різкіше, ніж зазвичай, а карі очі прорізали наскрізь. — Професор ти чи ні, але тобі. Вибач, що я вже прочитав — думав, це запрошення на конференцію, хотів перевірити, чи не збігається з нашими планами на вихідні.
— Я думав, це з твоєї вистави…
— Щось дивне, — він скривився. — Якась Анна Василівна, що знову стала, як колись. Схоже на фрагмент чийогось роману. Або випадки, про які ти завжди розповідаєш… 

Те, що вабило мене — жити в музеї — дратувало Артиста. Він мріяв про простору світлу студію з високими вікнами, де можна було б репетирувати, приймати друзів, дихати вільно. “Досить уже музейних експонатів у моєму житті”, — казав він, маючи на увазі не лише меблі. Але зрештою погодився — ціна була смішною (хто захоче жити серед речей, законсервованих померлим професором?), а розташування ідеальне — поруч із Рейтарською, де вирувало артистичне життя. Саме там, на відкритті виставки сучасного мистецтва, ми й познайомилися 20 років тому. Він грав у експериментальній виставі — театр-перформанс про пам’ять і забуття. Я прийшов як історик-консультант, хоча насправді просто хотів утекти від чергового нудного семінару на факультеті. 

Артист тоді сказав, що історія — це не про минуле, а про те, як ми його відчуваємо зараз. Я заперечував, говорив про об’єктивність, методологію, дистанцію. Ми сперечалися до ранку в барі на Золотоворітській, а потім цілувалися біля пам’ятника Шевченку (кохайтеся, чорноброві ж). Відтоді разом — крізь протести і мітинги, крізь осуд родини і колег, крізь довгі роки очікування змін. 

Панель секретера відкривала свій таємний арсенал: пера різного розміру, гострі, наче скальпелі, чорнильниці, схожі на пляшечки з хірургічними розчинами, срібне прес-пап’є, важке, мов затискач для артерій…

Тепер він дивиться, як я занурююсь в чужі листи, і мовчить. Це було не те м’яке розуміюче мовчання, як зазвичай, а щось гостріше. Я помічаю, як він стискає зуби, коли я починаю говорити про епістолярні канони, наче силою стримує слова, що рвуться з нього. Він мовчки ковтає своє роздратування, не дає йому прорватися назовні.

— …“Глибокошановний Професоре!” — по памʼяті продекламував він із перебільшеним патосом, відкинувши назад свою чорну густу чуприну, яку завжди зачісував праворуч, щоби волосся не падало на очі. — Глибоко. Шановний. Глибоко. Проф-фесоре… — Артист доводив до комічності кожну вимовлену літеру: — “Нарешті знаходжу в собі сили написати Вам, аби слóвити мою невимовну вдячність…”.
— Досить!.. — я поставив чашку на стіл з таким гуркотом, що декілька крапель кави вилились на поверхню стола. — …читати чужі листи, — і, відкладаючи конверт убік, додав, щоправда, вже з меншим запалом: — Яка різниця, хто як так там живе та хто з ким…
— Але ж він надійшов нам, — Артист скорчив гримасу, яку зазвичай використовував у комедійних ролях, і потягнувся через стіл по листа. — Навряд чи адресат все ще чекає на нього, залишивши увесь цей мотлох по собі у квартирі. Тобі сподобається, ти ж любиш мертвих більше, ніж мене, — уїдливо дорікнув мій обранець. — Допивай свою схололу каву й слухай, — він розгорнув папірець і продовжив читати, цього разу імітуючи жіночий голос: — “Ви не повірите, але те жахливе відчуття мертвого тіла, що так довго мене мучило, потроху відступає…”.

Його артистична інтерпретація раптом здалася мені недоречною. Мене дратувало все. Але зупинити його я вже не міг — як і стримати власну професійну цікавість.

***

Глибокошановний Професоре!

Нарешті знаходжу в собі сили написати Вам, аби слóвити мою невимовну вдячність за Ваше піклування та мудрі поради. Ви не повірите, але те жахливе відчуття мертвого тіла, що так довго мене мучило, потроху відступає. Тепер, коли я прокидаюсь вранці, я можу відчувати тепло сонячного проміння на своєму обличчі, і це більше не здається мені порожнім і безглуздим відчуттям.

Ваші рекомендації читати подорожню літературу виявились воістину рятівними. Коли я занурююся в описи далеких країв та незвичайних пригод, моя душа ніби оживає, і я відчуваю, як поволі повертається здатність співпереживати й радіти. Особливо допомагають прогулянки на свіжому повітрі — саме так, як Ви радили. У ці хвилини я навіть можу насолоджуватися співом птахів і подихом вітру, що раніше здавалися мені лише порожніми звуками без жодного сенсу.

Мушу зізнатися, що найбільше зцілення приносить робота в сільській школі. Коли я бачу дитячі очі, сповнені цікавости та довіри, моє серце наповнюється теплом. Тепер я розумію глибоку мудрість Вашої поради щодо викладацької діяльності. Це дає мені відчуття потрібности й осмислености існування.

З особливою вдячністю згадую Ваші слова про те, що бібліотека може стати частиною мого одужання. Я вже почала збирати книжки для школярів — не з філантропії кислої, а із любови до селян, з усвідомлення їхньої щирої потреби в книжках. Планую влаштувати невеличку читальню при школі.

Звісно, бувають ще важкі хвилини, коли морок намагається повернутися. Але тепер я маю силу боротися з ним — і це найголовніше. Сон мій покращився, з’явився апетит. Часом навіть ловлю себе на тому, що можу щиро посміхатися, чого раніше й уявити не могла.

Дозвольте ще раз висловити мою безмежну вдячність за Ваше терпіння, мудрість і невтомну турботу. Ваша підтримка воістину повернула мене до життя.

З глибокою повагою і вдячністю, Знову-Така-Як-Колись Анна Василівна

Київ

P.S. Сподіваюся, що цей лист не надто втомить Вас своєю довжиною, але мені так хотілося поділитися з Вами всіма позитивними змінами.

Salutatio (Вівторок)

Новий лист “Професору” лежав під дверима вранці. Цього разу конверт був пожмаканий, ніби його довго тримали в спітнілій долоні перед тим, як відправити. Чорнило розплилося від вологи в кількох місцях, але текст однаково можна було прочитати.

Від мого дослідницького ока й дотику не втекти цим дрібницям, я одразу помітив відмінності від вчорашнього листа. Якщо минуле послання дотримувалося всіх канонів листування — чітка структура, каліграфічний почерк, бездоганні формули ввічливості, то це було написане хаотично, майже без дотримання правил.

— Дивись, — показав я Артисту, який саме заварював ранкову каву, — тут навіть немає належного salutation. Жодного “Глибоко-” чи “Вельми-”. Просто “Професоре!”.
— І що з того? — він підняв брову, розливаючи каву по горнятках. — Може, людині було не до етикету.

На аркуші тіла листа почерк був нервовим, літери стрибали, деякі слова були закреслені ~~ШШШШШ~~ по кілька разів:

“О, не відкидайте мого моління, дорогий професоре! Молю Вас, почуйте волання загиблої душі…”.

— Стривай, — перебив мене Артист, ще раз зазираючи в папірець, що я тримав у руках,— це та ж рука, що й учора? Твоя Знову-Така-Як-Ніколи Анна Василівна?

Я кивнув. Попри всі відмінності в оформленні, це безумовно її почерк. Але якщо вчорашній лист був сповнений надії та вдячності, то цей промовляв відчаєм.

Папір був крихким, чорнило місцями розпливлося, подекуди згасло, але голоси з минулого звучали чітко і ясно…

— Знаєш, — продовжив я, намагаючись зберегти свою професійність, — у листуванні є чіткі правила. Навіть прості записки мають визначену структуру: intitulatio, inscriptio, salutatio… Кожен елемент має своє значення, свій сенс.
— Справді? — Артист відсьорбнув кави, приєднуючись до мене за столом.

І знову він затискає зуби, щойно я починаю говорити про епістолярні канони. У такі моменти його карі очі стають майже чорними, а на скроні проступає жилка — ознака, що ми знову на межі однієї з наших давніх суперечок.

— І що ж означає відсутність цих елементів, пане професоре? — він поправив на собі імітовану краватку, вдаючи мої манери.
— Зазвичай це свідчить про крайню емоційну напругу автора. Або про близькість стосунків між дописувачами. Але якщо врахувати дискурс…
“Тепер ні думки, ні почуття, ні бажання не належать мені”, — перебив мене Артист, який вже встиг перехопити від мене листа. — “Одна тьма непроглядна…”

Я завмер. Його голос, зазвичай театрально-грайливий, раптом став серйозним. Він читав повільно, даючи кожному слову прозвучати:

“…в мені застигло усвідомлення неможливості повернутися до життя, відчувати життя в собі й в інших. Я не знаю тепер, що таке сон, що значить думати, говорити, плакати, сміятися. Я тільки бачу все зовні”.

Ранкове сонце заливало кухню, висвітлюючи танцівливі пилинки та масивний секретер, який недоречно стояв біля вікна. Цей старовинний монстр, занадто тяжкий, аби його звідси винести, тепер слугував нам за кухонну шафу. Але в ранковому світлі відкрита дерев’яна панель секретера відкривала свій таємний арсенал: пера різного розміру, гострі, наче скальпелі, чорнильниці, схожі на пляшечки з хірургічними розчинами, срібне прес-пап’є, важке, мов затискач для артерій. Інструменти для розтину чужих душ, для проникнення в найпотаємніші закутки думок і почуттів. Тиша, що запала після слів Артиста, здавалася особливо гострою у цій сонячній кімнаті, наче лезо, що зависло в повітрі.

— Це нагадує мені сцену з другої дії, — продовжив Артист, відірвавши погляд від написаного і дивлячись мені прямо в очі. — Де Прайор каже: “Я хочу жити. Навіть якщо це означає жити в пеклі”. А потім додає: “Але я сам себе не впізнаю. І це найстрашніше”.
— Порівнювати реальний лист із театром? — скептично озвався я, відчуваючи, як щось стискається в грудях. — Це ж різні площини… 
— Різні? — Артист різко підскочив зі стільця. — Ти послухай себе! “Дискурси”, “структура”, “професіоналізм”. Людина пише про те, що перетворюється на живого мерця, а ти аналізуєш епістолярний етикет!

Але ж саме тому треба дотримуватися методології! Саме тому потрібна дистанція — щоб розуміти, а не тільки співпереживати. Я бачу, як Артист закочує очі на мої пояснення, як він посміхається тією самою посмішкою, якою супроводжує особливо нудних акторів на читках.

Лист так і залишився лежати на столі між нашими горнятками з кавою, що встигла охолонути.

***

Професоре!

О, не відкидайте мого моління, дорогий професоре! Молю Вас, почуйте волання ШШШШШ загиблої душі, виконайте мою вимогу не як чужа людина. Все змінилося, все перевернулося — я знову опинилася в тому страшному стані, коли не відчуваю ані думок, ані почуттів.

Тепер ні думки, ні почуття, ні бажання не належать мені. Одна тьма непроглядна, в мені ШШШШШ застигло усвідомлення неможливості повернутися до життя, відчувати життя в собі й в інших. Я не знаю тепер, що таке сон, що значить думати, говорити, плакати, сміятися. Я тільки бачу все зовні.

Тепер школа здається мені порожньою оболонкою, діти — безликими тінями. Книги, які я так любила, перетворилися на мертві знаки. Навіть сонячне світло, яке ще недавно зігрівало мене, тепер падає на мою шкіру, як на мертву матерію.

Благаю Вас, професоре, зрозумійте ~~ШШШШШ~~ це не просто меланхолія, це щось значно страшніше. Я відчуваю, що перетворююся ~~ШШШШШ~~ на живого мерця. Мої кості відчувають і чують, але душа померла. Голова моя стала пусткою, в якій блукають жахливі видіння. Я бачу себе в труні, але навіть там моя свідомість продовжуватиме своє існування, приречена на вічні муки.

Єдиний порятунок я бачу в тому, про що боюся навіть писати ~~ШШШШШ~~ Але Ви, лікар, повинні зрозуміти ~~ШШШШШ~~ моя голова має бути відділена від тіла. Це єдиний спосіб звільнити мене від цього жаху. Я знаю, що це звучить божевільно, але це вже не я говорю, це говорить та істота, в яку я перетворилася.

О, змилуйтеся, допоможіть мені! Не залишайте мене в цьому пеклі! Я вже не можу молитися, бо Бог відвернувся від мене. Я стала антихристом, тією, що несе загибель усім навколо. Врятуйте ~~ШШШШШ~~ мене від мене самої!

З останньою надією, я знаю, що заслужила ці муки. ~~АВ~~.

***

Старий замок піддався не одразу. Довелося помучитися, перш ніж двері зі скрипом відчинилися. Я завмер на порозі, вдихаючи запах старих книг — такий знайомий, такий рідний. Місячне світло, що пробивалося крізь високі вікна, вихоплювало з темряви силуети книжкових шаф, що тягнулися від підлоги до стелі.

Клацнув вимикач — нічого. Електрика не працювала, але мені було байдуже. Ліхтарик телефона давав достатньо світла. Я повільно просувався вздовж полиць, проводячи пальцями по корінцях. Латинська, німецька, французька… Тисячі томів, дбайливо розставлених за якоюсь системою, яку я ще мав розгадати.

Я знімав книги з полиць одну за одною, намагаючись зрозуміти систему каталогізації. Професор був педантичним — кожен розділ мав свій колір наліпки, кожна полиця — свій номер. Медичні трактати, психіатричні журнали, філософські праці… І раптом — особисті щоденники пацієнтів. Десятки томів у однакових чорних палітурках.

“Клінічні випадки істерії”, “Спостереження за меланхоліками”, “Щоденник душевнохворої” — золотом витиснені назви на корінцях. За ними — рукописні зошити, списані дрібним почерком самого професора. Нотатки про пацієнтів, чернетки статей, особисті спостереження.

Цей хлопець справді вірив, що робить це заради науки. Як і ті лікарі на з’їзді — вони щиро вважали, що борються за моральність та здоров’я нації…

Я обережно гортав сторінки. Папір був крихким, чорнило місцями розпливлося, подекуди згасло, але голоси з минулого звучали чітко і ясно. Ті самі історії, що й у наших листах — тільки без самоцензури, без прикрас, без тих літературних вивертів, якими автори намагалися приховати свій біль у листах до професора. Тут не було ввічливих формул, не було евфемізмів. Лише голий біль, відчай, сирий страх перед власними почуттями. Сирий матеріал, з якого потім виростали наукові статті та діагнози.

Світло від телефона вихопило з темряви фотографію на стіні — професор серед своїх книг, рука на корінці якогось фоліанта. Той самий кабінет, ті самі шафи. Здавалося, він дивиться прямо на мене крізь сторіччя, питаючи: “Хто ти? Що ти шукаєш тут?”.

Час розчинився серед книжкових полиць. Я гортав сторінку за сторінкою, переходив від шафи до шафи, робив нотатки в телефоні. Десь на задньому плані свідомості крутилася думка про Артиста, який спав сам у нашому ліжку. “Ще трохи, — казав я собі, — ще одна книга…”.

Пожертвуй на
Креативний фонд The Arc

Твоя допомога підтримує
наших авторок і інших креативниць

Зробити донейт
Promo

Раптом я помітив щось на підлозі — тонку лінію світла під однією з шаф. Присвітив телефоном — виявилося, що шафа трохи відступає від стіни, утворюючи щілину. За нею — ще одні двері. А це вже світло ранку пробивається через вікно тієї кімнати.

“Ось куди ти ховав свої секрети, професоре”, — прошепотів я, відчуваючи, як частішає пульс. Але ці двері сьогодні не піддалися.

На кухні мене вже чекав Артист із чашкою кави. Не спав — сидів, загорнувшись у плед, і дивився у вікно.

Corpus (Середа)

— На столі нові листи, — сказав він, не обертаючись. — І кава для тебе.
— Дякую, — я завагався. — Вибач, що… — підійшовши ззаду, примирливо поклав руку на плече Артиста.
— Не треба, — перервав він, знизуючи плечима і так скидаючи мою правицю. — Я знаю, що ти не можеш інакше. Як там твій професор? Добре спалося в його обіймах?

В його голосі не було докору — тільки втома і ще щось, чого я не міг або не хотів розпізнати.

— Сьогодні середа, до речі, — додав Артист після короткої паузи. — Ти знову загубився в часі.
— Середа? — я розгублено потер очі, потягнувся за кавою і зробив перший ковток. — А здавалося, що ми щойно переїхали… 
— Сьогодні — наша річниця, — його голос став м’якшим. — Рік, як ми змогли офіційно оформити наш шлюб. Пам’ятаєш, скільки ми чекали на це? Двадцять років боротьби за право просто бути разом. Мітинги, протести, дискримінація… Хто б міг подумати.
— Я… я зовсім забув, — відчуття провини накрило мене з головою. Я ніяково переминався з ноги на ногу.
— Звісно, забув, — Артист спробував усміхнутися, але усмішка вийшла сумною. Я цього не бачив, але відчував. — Ти зараз більше живеш у минулому, ніж зі мною.
— Ти ж знаєш, що я люблю тебе? — раптом вирвалося в мене.
— Знаю, — він нарешті повернувся і подивився мені в очі. — Але іноді мені здається, що мертві приваблюють тебе більше за живих.

Я хотів заперечити, але конверт на столі вже притягував мій погляд. Артист помітив це і ледь помітно зітхнув.

Цього ранку листів було кілька. Шматки тіла однієї людини.

Перший лист починався майже комічно. Молодий студент захоплено описував виступи на лікарському з’їзді, який обговорював “нервові розлади” у чоловіків від презервативів та “чоловічу стриманість” в сексі. Я не стримав сміху — уявити тільки, поважні науковці (ой, старі діди!) з серйозними обличчями обговорюють, чи можна чоловікові кінчати!

— Серйозно? — розсміявся Артист. — А що вони радили? Утримання?
— Ну, або одруження. Хоча, судячи з наступного листа… 

Я замовк. Інші листи були зовсім неподібними. Той самий студент, але вже за кілька місяців, описував свої експерименти з гашишем. Детальні записи доз, спостереження за змінами свідомості… Він називав це науковим дослідженням, але було помітно відчай, що стояв за цими “експериментами”.

“Пишу до Вас у дивному стані духу, наче перебуваю між двох світів. Мої досліди набули нового, неочікуваного характеру…”

— Знайома історія, — тихо сказав Артист. — Скільки наших друзів… 

Він не договорив, але я знав, про що він. Скільки талановитих акторів, музикантів, художників шукали порятунку в наркотиках. Особливо ті, хто не міг прийняти себе, свою орієнтацію, свою відмінність.

— Дивно, правда? — продовжив він. — Люди досі шукають спосіб втекти від себе.

На поверхні думок теліпалися звичні пояснення, формальні аргументи про історичний контекст, відстороненні спостереження за еволюцією суспільних норм… Але слова застрягли в горлі. 

Хіба моя одержимість науковою об’єктивністю, моє занурення в історичні документи — це не така ж утеча? Не той самий спосіб сховатися від реальності, від власної ідентичності? Загубитися між шафами з книгами легше, ніж обіймати кохану людину?

— Знаєш, що найстрашніше? — Артист уважно вдивлявся в листи. — Цей хлопець справді вірив, що робить це заради науки. Як і ті лікарі на з’їзді — вони щиро вважали, що борються за моральність та здоров’я нації.
— А ми? — раптом вирвалося в мене. — Чим ми кращі? Сидимо тут, читаємо чужі листи, виправдовуючи це науковим інтересом… 

Артист подивився на мене довгим поглядом:

— Принаймні ми це усвідомлюємо. Це вже щось, правда ж?

Я не відповів. На столі лежали листи — свідчення чужого болю, чужої спроби втечі від реальності. І вперше за весь час я дивився на них не як історик, а як людина, що надто добре розуміє цей біль.

***

Вельмишановний Іване Олексійовичу!

Моя студентська душа схвильована вашими виступами на лікарському з’їзді пам’яті Пирогова. Кожного дня після засідань я повертався до своєї кімнати і довго не міг заснути, обдумуючи почуте.

Особливо вразила мене Ваша доповідь про нервові розлади при coitus reservatus. Зізнаюся відверто, що сам потерпав від подібних симптомів — це виснажливе серцебиття і дивне тремтіння в тілі, про які Ви так точно говорили. Раніше я соромився цього і нікому не зізнавався, але Ваші наукові пояснення відкрили мені очі на природу цього стану.

З болем у серці слухав я Ваші міркування про лікування алкоголізму. Мій батько вже котрий рік страждає від цієї страшної недуги. Ми пробували різні методи лікування, але все марно. Ваші слова про гіпнотичне лікування дали мені надію. Можливо, це той шлях, який допоможе врятувати мого батька? Я щовечора молюся про це.

Захопливо було слухати Ваші думки про гіпноз та його вплив на людську волю. Як точно Ви помітили про людей зі слабкою волею, що піддаються навіюванню! Це змусило мене замислитися про природу людської свідомості та її таємниці.

Іване Олексійовичу, прошу Вас дозволити мені бути присутнім на Ваших лікарських оглядах. Я готовий виконувати будь-яку роботу — вести записи, допомагати з пацієнтами, робити все, що потрібно. Для мене немає більшого бажання, ніж вчитися у такого видатного вченого як Ви.

Чи можу я сподіватися на Вашу відповідь? Я живу на Жилянській вулиці, де винаймаю кімнату.

З глибокою повагою та надією, [підпис]

P.S. Після Вашої промови на закритті З’їзду я довго стояв біля будівлі, вражений Вашими словами про прагнення до істини. Як би я хотів стати частиною цього благородного пошуку!

***

Вельмишановний професоре Сікорський!

Пишу до Вас, переповнений науковим ентузіазмом! Я досліджую те, що заспокоює мої нерви. Це надзвичайно цікаве дослідження — вплив гашишу на людську свідомість. І, знаєте, найдивовижніше те, що подібних детальних спостережень ще ніхто не проводив!

Я веду щоденник, де записую все до найменших подробиць — кожну дозу, кожне відчуття, кожну зміну в психіці. Ви б бачили мої записи — там стільки несподіваних відкриттів! Я створив власні препарати, пронумерував їх грецькими літерами α, β, γ, δ.

Звісно, я розумію всю серйозність і відповідальність такого дослідження. Можливо, мій ентузіазм здається наївним, але я справді вірю, що це може стати важливим внеском у науку. Я вже розробив цілу класифікацію препаратів — тут Vigilin, Somniin, Macarin. Кожен з особливою дією на свідомість.

Знаєте, професоре, мушу зізнатися: моє життя не було простим. Батько, з його важким характером, конфлікти в родині… Можливо, саме тому я так захопився вивченням людської психіки. Хочу зрозуміти те, що не розумів у власному домі.

Відчуваю, що самому мені не впоратися з масштабом цього дослідження. Потребую мудрого наставника, який би спрямував мій запал у правильне русло.

З величезною надією та повагою, [підпис]

P.S. Додаю кілька сторінок своїх останніх спостережень. Впевнений, Вас зацікавлять результати.

***

Дорогий професоре Сікорський!

Пишу до Вас у дивному стані духу, наче перебуваю між двох світів. Мої досліди набули нового, неочікуваного характеру. Те, що починалося як наукове дослідження, перетворилося на щось інше.

Дозвольте описати один з останніх експериментів. Прийнявши дозу екстракту γ (0,24), я раптом відчув, як моя звична кімната наповнилася неймовірною красою: всі предмети набули нової, незвіданої досі виразності. Біля відкритих дверей, крізь які в кімнату вливається живлющий дух сонця, задумливо похитується завіса, линучи у просторі подібно мрії поета; кілька квітів олеандра глядять на мене з чарівничою посмішкою; книги на столі зібралися в тісну купку і таємничо бесідують одна з одною німою мовою своїх букв… 

Але найдивовижніше, професоре, — це зміни у самосприйнятті. Часом я відчуваю себе не як фізичне тіло, а лише як математичне тіло: відчуваю свою поверхню… Це викликає дивне відчуження від власного “я”. Іноді здається, що я спостерігаю за собою збоку, наче за незнайомцем.

Мої записи стають все більш хаотичними — думки течуть настільки швидко, що я ледве встигаю їх фіксувати. З’являються дивні асоціації: читаючи слова “розбір й оцінка”, я раптом чую в голові “розбери Яценка” і “розбір hiacyntha”… 

Тривожить мене й те, що звичайні дози вже не дають колишнього ефекту. Довелося збільшити їх, а нещодавно я навіть спробував морфій — суто в дослідницьких цілях. Ви працювали з ним?

Іноді мене охоплює страх, але водночас відчуваю неймовірне піднесення. Невже так почувалися давні алхіміки на порозі великих відкриттів? Здається, я на межі розуміння чогось надзвичайно важливого про природу людської свідомості.

Професоре, мені потрібна Ваша порада. Як не зупинятися, коли кожен дослід відкриває нові горизонти пізнання?

Ваш відданий учень, [підпис]

***

Глибокошановний проф.С.

Пишу цього листа у стані крайнього відчаю. Мої руки тремтять, і думки перескакують одна через одну, але я мушу нарешті зізнатися — собі і Вам. Те, що я називав науковим дослідженням, було лише спробою втекти від самого себе.

За три-чотири минулі роки я помічав у собі зміни, які жахали мене. Лише особи моєї ж статі справляли на мене враження статевої особистості. Я намагався боротися з цим усіма можливими способами. Спочатку гашиш здавався мені рятівним колом — він змінював свідомість, дозволяв забутися.

Я створив цілу систему самообману: наукові терміни, протоколи, виписки з книжок. Навіть придумав спеціальні назви для своїх станів: actio psychica та status animi mutatus. Але правда в тому, що кожен експеримент був спробою втекти від нестерпної реальності.

Тепер я став в’язнем і наркотиків, і власної природи. Вранці, прокидаючись, я відчуваю такий тягар провини й відрази до себе, що лише нова доза морфію (тепер уже 0,15-0,2 на день) допомагає мені підвестися з ліжка. Мій організм настільки звик, що я не можу зменшити дозу нижче одного впорскування (0,02-0,03 морфію) на день.

Іноді, у моменти просвітлення, я бачу себе розколотим навпіл: один я — талановитий науковець, подає надії, другий — розбещена істота, приречена на вічні муки. Як писав Шіллер: “А юності нема і не буде вже вічно…”.

Відчуття особистості зникло, я більше не організм, я перетворився на ґрунт, вологий ґрунт рівнини, якою тягнеться карета з парою коней, сльозлива осінь просякла мене нитками води з туманної висоти.

Ви не зможете мені допомогти. Та й чи заслуговую я на допомогу? Пишу лише тому, що хочу, аби хтось зрозумів — моя трагедія не в наркотиках. Вони лише наслідок того, від чого я не зміг вилікуватися.

Можливо, це мій останній лист. Відчуваю, що більше не маю сил боротися ні з залежністю, ні з власною природою.

[підпис]

P.S. Пробачте, що розчарував Вас як учень. Спаліть цього листа.

Formule de politesse (Четвер)

Четвер почався звично — з листа. Зовні конверт був такий самий, як і попередні, але його краї здавалися обпаленими, ніби автор кілька разів намагався спалити його, перш ніж відправити.

Я тримав його в руках, і вперше за всі ці дні не хотів відкривати. Щось у моєму професійному панцирі дало тріщину після попередніх листів. Артист, який зазвичай першим хапався за конверти, теж мовчав, спостерігаючи за мною.

“Глибокошановний” більше не звучало смішно. Почерк був той самий, але тремтливий, ніби рука ледве втримувала перо. Я знав цей період в історії медицини — коли гомосексуальність вважалася хворобою, яку намагалися “лікувати”. Знав як історик. Як дослідник. Як науковець.

Але зараз.

“Іноді, у моменти просвітлення, я бачу себе розколотим навпіл: один я — талановитий науковець, подає надії, другий — розбещена істота, приречена на вічні муки”.

— Знайоме відчуття, правда? — Артист обійняв мене однією рукою. Його довгі музикальні пальці, якими він так виразно жестикулював на сцені, зараз торкалися мене обережно, майже невагомо.

Я хотів заперечити, сказати щось про історичний контекст, про те, як важливо зберігати об’єктивність при роботі з документами. Але знайомі фрази звучали у голові глухо, ніби з іншого світу. Наукові терміни, дистанційна мова, заїжджені формулювання — вони більше не допомагали мені тримати дистанцію, не були тим надійним захистом, яким були роками. Слова застрягли в горлі.

Ми обоє розуміли, що Студент закінчив життя самогубством. Його останній лист був занадто схожий на ті, які я читав у сучасних дослідженнях — та сама розірваність між зовнішнім успіхом і внутрішнім відторгненням, те саме відчуття провини за власну природу, той самий відчай. 

Статистика говорить, що ЛГБТК+ підлітки намагаються накласти на себе руки втричі частіше за інших. Цифри, за якими — реальні життя, реальний біль. І хоча зараз ми можемо одружуватися, відкрито жити разом, маршувати на прайдах — внутрішня боротьба нікуди не зникла. Найважче — прийняти себе, коли роками нас вчили себе ненавидіти. Я бачив це в очах молодих акторів у театрі Артиста, чув у голосах студентів на своїх лекціях, відчував у власному серці. 

 Історія — це не сухі факти в архівних теках. Це живі люди, їхній біль, їхні надії, їхні спроби знайти себе у ворожому світі…

Ми називаємо це “внутрішньою гомофобією” — науковий термін для щоденної боротьби із собою. Студент шукав порятунку в наркотиках, називаючи це науковим дослідженням. Інші — в алкоголі, в роботі, в показній маскулінності чи надмірній веселості. Але неможливо втекти від себе, скільки б сторіч не минуло. І коли я читав його останні слова про те, що він “не заслуговує на допомогу”, я думав про всіх тих, хто й зараз, у 21 сторіччі, відчуває те саме. Про тих, хто не дожив до змін.

— Знаєш, — завів я, намагаючись говорити спокійно, — на істфаку є негласне правило: якщо знаходиш у документах щось… особисте, краще не акцентувати на цьому увагу. Бо всі зрозуміють, що ти… Зберігати професійну дистанцію, кажуть. Це не має значення для історичної науки, правда ж?
— Але має значення для історії, — м’яко відповів Артист. Його очі, звичайно іскристі й грайливі, зараз дивилися серйозно і проникливо. — Для реальних людей, які її творили. І для тебе.

Я дивився на лист, на тремтливі літери, на відчайдушне благання зрозуміти. Скільки таких листів загубилося в архівах? Скільки історій було про-фе-сій-но проігноровано?

— Я більше не можу бути просто спостерігачем, — прошепотів я, потираючи пальцями чоло і затуляючи обличчя долонями. — Не після цього листа.
— Ти ніколи ним і не був, — Артист обійняв мене. Його худорляве тіло, завжди таке пружне й енергійне на сцені, зараз ніби обгорнуло мене захисним коконом. — Просто добре вдавав.

Лист лежав на столі — останнє “formule de politesse” так і залишилося недописаним. Але, можливо, вперше за всі ці дні я по-справжньому почув голос його автора. І свій власний теж.

Ми довго сиділи мовчки. Лист лежав між нами на столі — як і всі недоговорені за останній час слова.

— Пам’ятаєш наш перший прайд? — раптом спитав Артист, відкидаючи пасмо волосся, що впало йому на очі. — Двадцять років тому. Ти ще студентом був, писав диплом про середньовічне листування. А я грав у масовці, підробляв у якомусь дурнуватому серіалі.
— Триста людей, — кивнув я, — половина в масках. І кордон поліції по всій вулиці.
— Пам’ятаю, як ми тоді наткнулися на той щит, — Артист потер плече, ніби відчуваючи давній біль. — Нас притиснули з обох боків. Ти вперся двома плечима в нього і намагався не дати натовпу розчавити нас. А потім…
— А тоді той офіцер зі світлими очима, — продовжив я, — який раптом опустив щит і прошепотів “Ідіть бічною вулицею, там безпечніше”. Як думаєш, де він зараз?
— Можливо, серед тих військових, які цього року йшли з нами. Сто тисяч людей. Сто тисяч! Як думаєш, що сказав би твій професор?

Я подивився на конверт — на пожовклий папір, на акуратний почерк, на чіткі лінії літер, що складалися в діагнози та вироки.

— Знаєш, що найстрашніше? — сказав я повільно. — Він був прогресивним для свого часу. Вірив у науку, в можливість зрозуміти людську природу. Просто його розуміння було обмежене рамками епохи. Як і наше, мабуть.
— І все ж ми тут, — Артист взяв мене за руку. — Вчора нам офіційно виповнився рік. Не в підпіллі, не в еміграції, а тут — у Києві, в будинку твого професора. Іронія історії, чи не так?
— Може, колись хтось знайде наші листи, — я спробував усміхнутися. — Напише дисертацію про “трансформацію суспільної моралі на прикладі епістолярної спадщини початку 21 сторіччя”.
— І обов’язково збереже професійну дистанцію, — він нарешті засміявся. — Як і ти. Тільки іноді, пізно вночі, сидітиме над нашими листами й міркуватиме про власне життя.

Усмішка розповзлася і по моєму обличчю.

— До речі, про листи, — Артист кудись побіг і приніс конверт. — Це тобі.

“Моєму Історику, який навчив мене не боятися минулого”, — було написано на конверті його красивим акторським почерком.

Сьогодні нам нарешті вдалося посмакувати ще гарячою кавою. Я розповів Артисту про знайдену кімнату з бібліотекою та загадкові двері за шафою. В моїй уяві там мали зберігатися найпотаємніші записи професора, щоденники пацієнтів, яких не можна було публікувати, ключі до всіх історій. Артист, який зазвичай кепкував з моєї одержимості минулим, цього разу підхопився:

— Ну що, здолаємо цю загадку разом?

Inscriptio (П’ятниця)

У п’ятницю листів більше не було.

Я сидів у читальному залі рукописного відділу бібліотеки, перед ноутбуком з відкритим файлом монографії. “Епістолярна спадщина як історичне джерело”. Академічна, виважена назва. Об’єктивне дослідження.

Документи з архіву Івана Олексійовича Сікорського лежали переді мною. Видатний психіатр, професор Київського університету святого Володимира, засновник першої в Російській імперії психіатричної лікарні для дітей. Його праці про алкоголізм і психічні розлади перекладали європейськими мовами. Його методи лікування вважалися прогресивними для свого часу.

Тепер, коли я знову сиджу в читальному залі бібліотеки, мені здається, що я краще розумію професора. Його бібліотека не була просто колекцією книг — це був його спосіб впорядкувати хаос людських страждань, систематизувати біль і відчай своїх пацієнтів. Кожна книга, кожен щоденник, кожна нотатка — спроба загнати живий досвід у рамки наукової класифікації.

Але життя завжди виривається за межі каталогів і систем. Як ті листи, що продовжують приходити в нашу поштову скриньку через сторіччя після смерті адресата. Як почуття, що не вміщаються в діагнози. Як любов, що не визнає категорій і класифікацій.

Гортаю сторінки “Вісника психіатрії” за 1890-ті роки. Сікорський його редагував та регулярно публікував там випадки зі своєї практики. Звісно, зі зміненими іменами або без них. Але я впізнаю історії з наших листів. Анна В., яка страждала на “психічну анестезію” — втрату здатності відчувати. Науковці, які обговорюють шкоду сексуального задоволення та презервативів для психіки чоловіків.

Студент з його “експериментами” та “протиприродними нахилами”. Тоді це називали збоченнями, відхиленнями, хворобами. Лікували гіпнозом, електрикою, холодними ваннами. А ще — ізоляцією, примусовим одруженням, моральними настановами. І це вважалося гуманним, науковим підходом.

Після того, як здається, що все вже вирішено, приходить розуміння, яке трансформує всю картину…

Наукова спадщина професора, як і його бібліотека, зараз розпорошена. Його діагностичний запал не знав меж: від приватних консультацій меланхолійних панянок із заможних родин до “лікування” банд алкоголіків із київських нетрів; від психологічних портретів своїх сучасників до “діагнозів” історичним постатям і навіть персонажам літературних творів.

Бібліотека Сікорського була дзеркалом цієї суперечливості. Рідкісні медичні трактати сусідили з памфлетами про расову теорію, дослідження дитячої психології — з роботами про “національні характери” та спробами “діагностувати” цілі народи. Книги, які зараз зберігаються в різних фондах Національної бібліотеки, розказують історію людини, що намагалася втиснути всю складність людської природи в рамки своїх теорій. І часто ці теорії ставали не інструментом розуміння, а зброєю осуду.

Можливо, саме тому його архів досі провокує такі суперечливі реакції. Одні бачать у ньому лише прогресивного науковця, піонера дитячої психіатрії. Інші — ксенофоба, який прикривав свої упередження науковою термінологією. Але правда, як завжди, складніша за будь-які ярлики.

Його діагностичний метод страждав на ту ж хворобу, що й багато його пацієнтів — манію величі. Від конкретних симптомів він переходив до глобальних узагальнень, від індивідуальних випадків — до колективних діагнозів. І чим ширшими ставали його теорії, тим менше в них залишалося людяності. Минуло більше сторіччя. Депресію більше не намагаються лікувати зануренням у крижану воду. Гомосексуальність виключено з переліку психічних розладів. Але є й інша історія.

Я дивлюся на статистику самогубств серед ЛГБТК+ молоді. На дані про вживання наркотиків у спільноті. На історії про конверсійну терапію, яку досі практикують у деяких країнах. Скільки людей і зараз намагаються вилікуватися від себе?

Артист мав рацію — неможливо залишатися просто спостерігачем. Історія — це не сухі факти в архівних теках. Це живі люди, їхній біль, їхні надії, їхні спроби знайти себе у ворожому світі.

Курсор блимає в кінці першого розділу монографії. Треба буде багато що переписати. І, можливо, вперше за всю свою академічну кар’єру, я напишу від першої особи, а не скористаюся оцим формалізованим “ми”. Бо деякі історії не можна розповідати відсторонено.

Увечері я повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Артист репетирував у вітальні — монолог Прайора з третьої дії, де він говорить із привидом себе самого. Я сів у кутку на диван і просто слухав. Він був абсолютно трансформований — його постать, зазвичай гнучка й розслаблена, стала напруженою та ламкою, як у хворого, а обличчя змарніло й загострилося. Для своєї ролі він схуд, аби більше відповідати образу пацієнта з ВІЛ, і ця тілесна метаморфоза засвідчувала його мистецьку відданість, якій я завжди по-доброму заздрив.

“Я не хочу більше втікати, — говорив він від імені персонажа. — Я хочу зупинитися і подивитися правді в очі”.

Коли він закінчив, я зааплодував.

— Сьогодні йдемо на твою виставу? — запитав я.
— Справді? — він здивовано підняв брову, і на його обличчі з’явилася та особлива усмішка — напівнедовірлива, відверта, яку я так любив і яку він ніколи не показував на сцені, бережучи лише для найближчих. — А як твої архіви?
— Архіви почекають. Я вже багато чого зрозумів.

P.S.

P.S. — postscriptum, “після написаного”. Те, що додають після завершення основного листа. Часто в цих рядках — найважливіше, те, що не наважилися сказати в основному тексті. Іноді — найщиріше зізнання. Іноді — зміна всього сказаного раніше. Як і в житті: після того, як здається, що все вже вирішено, приходить розуміння, яке трансформує всю картину. P.S. — як можливість почати заново, переосмислити, побачити те, що завжди було перед очима, але залишалося непоміченим.

Триста людей, половина в масках

Цей спогад ще бринів у моїй голові, коли ми з Артистом удвох налягли на важкі двері за книжковою шафою. Вони піддалися не одразу — як тоді, 20 років тому, міліцейські щити не піддавалися натиску наших плечей і голосів, вимог на право бути собою. Артист рішуче штовхнув двері своїми худорлявими плечима, втомленими від репетицій, але досі сильними. 

Другий поштовх — і двері розчинилися.

Світло нового дня, зміцніле за час нашої розмови, заливало просторе порожнє приміщення з високими вікнами. Жодних скарбів, жодних секретів — лише світло і простір.

— Порожнеча… — розчаровано видихнув я, оглядаючи голі стіни й незаповнений простір.

Я сподівався знайти щось значуще — може, спеціальний архів професора з найінтимнішими нотатками, може, кабінет, де він приймав своїх пацієнтів, можливо, сховані листи, які б розкрили всю таємницю нашої дивної поштової пригоди. Але кімната була абсолютно порожньою — як аркуш, на якому ще нічого не написано.

— Порожнеча — це найкращий подарунок, — Артист несподівано сміявся, розкинувши руки, його худорлява постать напружилася в театральному жесті. Промінь світла окреслював його силует, створюючи майже сценічне освітлення. — Бачиш? Ми можемо заповнити її чим завгодно. Тут можна репетирувати, приймати друзів. Тут навіть можна танцювати… 

Він зробив кілька танцювальних кроків, які завжди вражали мене своєю легкістю і свободою. Я озирнувся: ця кімната й справді була втіленням його мрії — світла студія з вікнами від підлоги до стелі, чисте полотно для нового життя. Можливо, тому професор і залишив її порожньою — як tabula rasa для майбутніх мешканців, як можливість почати нову історію.

Поки я розмірковував, Артист уже стояв біля вікна, споглядаючи місто. Його профіль на тлі золотистого ранкового світла нагадав мені юнака, якого я зустрів 20 років тому на виставці — самовпевненого, вільного, сповненого життя.

— Нам потрібно більше життя, — процитував він рядок зі своєї вистави, повертаючись до мене.

Київ прокидався у світлі ранкового сонця. Дзвіниці Софії виблискували золотом, а десь там — Національна бібліотека, де я проводив дні з архівами, і Молодий театр, який став домом для Артиста. Місто, яке пережило професора і його теорії, яке бачило наш перший поцілунок і бачитиме ще багато наших світанків.

Інші оповіді Олександра Охріменка
Інші оповіді, ілюстровані Софією Сулій
Інші оповіді з категорії “Бачення”

Постскриптум від автора

Доктор Іван Олексійович Сікорський (1842–1919) залишив значний слід в історії української медицини, психіатрії та педагогіки. Заснував першу в Російській імперії психіатричну лікарню для дітей, створив потужну наукову школу в Київському університеті святого Володимира. Його спадщина — це тисячі сторінок наукових праць, десятки учнів, колекція рідкісних книг, що зараз зберігається у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

Листи пацієнтів, що згадуються в цій оповіді, базуються на реальних випадках з його практики, опублікованих у “Віснику психіатрії” та інших медичних журналах кінця 19 сторіччя. Імена та деякі деталі змінено з етичних та белетристичних міркувань.

Монографія “Пацієнти доктора Сікорського” запланована на 2026 рік і шукає свого видавця.

The Arc

(Авто)портрет України та українців, які сходять з імперських орбіт

Ціною життя новітніх українських героїв, які згорають в атмосфері заради України, ми сходимо з орбіти забутих імперій і нарешті утверджуємося на власній. Масовані обстріли українських територій, якими держава-терористка по сусідству випробовує нашу міць, несуть не саму лише смерть, але й звільнення…

The Arc — це журнал із довгими фікшн і нонфікшн оповідями про українське повсякдення і виїмковість, про те, ким ми були, ким ми є і ким можемо стати, розбудовуючи Арку між Україною, що застрягла в минулому, і Україною майбутнього.