Загадковий випадок маревної співзалежності

Еліксир Єкатєріни

ЧАСТО МОЖНА ПОЧУТИ, що ставлення до Росії як до надзвичайно важливого партнера або надмірна чутливість німців до інтересів Росії — це наслідок Другої світової війни та відчування німцями провини за нацистські злочини, що були скоєні на теренах Совєцького Союзу. Це дійсно значною мірою відповідає фактам. Ще історик Тімоті Снайдер у своїх важливих для розуміння європейського контексту лекціях звертав увагу на те, що Німеччина ігнорує відповідальність перед Україною та іншими країнами Центральної та Східної Європи на користь Росії. Але містична захопленість Росією не є новим явищем для Німеччини. Це відчуття є набагато більш вкоріненим у німецькому світогляді, ніж післявоєнні погляди.

Захоплення Росією складається з декількох пластів. По-перше, це винятково матеріальний аспект ставлення до Росії, як до джерела доходу та шансів на соціальне та економічне зростання, які є абсолютно неможливими вдома. Ще у 18 сторіччі Росія перетворилася для німців на країну безкінечних можливостей, непорівнянних із Європою.

Чи не найвідомішою з біографій стрибкового кар’єрного росту німкені в Росії була та залишається, звісно, біографія принцеси Ангальт-Цербстської Софі Авґусти Фредеріки, яка перетворилася з доньки прусського генерала та спадкоємиці старої, але незаможної родини, на російську імператрицю Єкатєріну II, абсолютну володарку однієї з найбільших країн світу. Ця історія Попелюшки, котру перетворило на імператрицю не якесь диво, а переїзд до Росії — екзотичної країни, де можливим є все, — захоплює німців до сьогодні. Певний час на робочому столі Анґели Меркель, німецької канцлерки, стояв портрет Єкатєріни II — очевидно, що у власних мріях Меркель, яка також походила з теренів Східної Німеччини, орієнтувалася на жорстку російську володарку, яка нібито принесла в Росію німецький порядок і залишилася в історії як зразкова абсолютна монархиня.

Під час правління Єкатєріни II починається перший етап захоплення німців Росією. У 1763 році імператриця запрошує до себе німецьких колоністів. Щоби розуміти контекст цього запрошення, варто згадати класичну п’єсу Фрідріха Шіллера “Підступність і кохання” (1784). Один з її епізодів — це продаж феодалом молодих чоловіків в американські колонії як рабів-рекрутів заради покриття власних боргів, що відбувається приблизно в той же час. Німецькі землі другої половини 18 сторіччя були переважно дуже бідними, тож еміграція виглядала як лотерейний квиток, навіть якщо умови виявлялися жорсткими. Тому так важливо підкреслити: десятки тисяч німців, які на запрошення Єкатєріни II погодилися приїхати в Росію, отримали казкові умови переселення. Німецьким колоністам не тільки гарантувалася свобода віри, вони також були звільнені від військової служби, дістали стартові гроші та безкоштовну землю, звільнялися на 30 років від сплати податків та мали гарантії організації місцевого самоврядування. Такі “пільги” неймовірні навіть для сьогоденних вільних економічних зон. У Росії Єкатєріни II вони були легендарними.

Треба також розуміти, у яких умовах жили російські селяни в цей час. Єкатєріна здобула владу в результаті державного заколоту та вбивства свого чоловіка Пєтра III. З погляду російської аристократії, Єкатєріна ІІ не була легітимною імператрицею. Через це вона почала купувати лояльність шляхти шляхом неймовірного розширення їхніх прав, насамперед — прав власності над кріпаками. Під час правління Єкатєріни ІІ кріпацьке населення Російської імперії остаточно втратило всі права, перетворившись на справжніх рабів. Аристократи могли безкарно катувати та вбивати кріпаків, ґвалтувати жінок і дітей, збувати родини частками (чоловік, дружина та діти могли бути продані різним власникам у різні регіони країни). Звісно, порівнюючи зі становищем російських селян, обставини німецьких селян-переселенців видавалися чимось небувалим.

Велика різниця між позиціями німців і росіян спостерігалася і в інших верствах суспільства. Німецькі архітектори отримували в Росії можливість будувати те, що не могли будувати вдома, до того ж — використовуючи працю безправних кріпаків. Майже в кожного російського письменника чи поета є опис етнічного німця, який жорстоко керує стратегічним будівництвом чи іншим державним або приватним проєктом. “Труди ракавиє кончєни — нємєц уж рєльси кладьот. Мьортвиє в зємлю закопани, бальниє скрити в зємлянках…” — так описує будівництво першої російської залізниці між Москвою та Петербурґом російський поет Ніколай Нєкрасов у вірші “Желєзная дароґа” (1865). Він же в іншому творі “Каму на Русі жить харашо” (1866) описує німецького керівника маєтку, аристократа Фоґеля. Вигаданий, але досить типовий для свого часу персонаж, Фоґель втілює в собі всі негативні характеристики німецького менеджера в Росії. Він жорстко керує підлеглими та примушує їх до нових та нових обов’язків. “У нємца — хватка мьортвая: пока нє пустіт по міру, нє отойдя сасьот!” — ось як відгукуються російські селяни про його стиль управління. Фактично німецькі менеджери на будівництві чи в маєтках аристократії виконували функцію кваліфікованих наглядачів над рабами, котрих запрошували саме заради їхньої жорсткості та через відсутність у них емоційного зв’язку з підлеглими. Це надавало німцям три привілеї водночас: вони отримували великі гроші, мали емоційне задоволення, відчуваючи себе людьми вищого ґатунку, та здобували можливість реалізувати проєкти, на котрі в них не було шансів удома.

…загалом ставлення німців до Росії впродовж майже двох сторіч було переважно відверто позитивним…

Схожа ситуація була й у середовищі шляхти. Привілейована німецька шляхта — переважно в регіоні Балтійського моря — міцно тримала позиції при владі. Згідно з підрахунками Томаша Масарика в його книзі “Росія та Європа” (1913), на початку 19 сторіччя німці складали абсолютно непропорційно домінантну групу у вищому політичному та військовому керівництві Росії. В Міністерстві внутрішніх справ було 27 відсотків німців, у військовому командуванні — 41 відсоток, у Сенаті — 33 відсотки, в Міністерстві зовнішніх справ — 57 відсотків, у поштовій службі — 62 відсотки. За легендою, коли імператор Алєксандр I запитав генерала Єрмолова, котрому симпатизував, якої нагороди він бажає, той відповів: “Зробіть мене німцем”, — натякаючи на абсолютно привілейоване становище німців в імперії.

Звісно, ця ідилія не була безкінечною. Німецька діаспора в Російській імперії зазнала й дискримінації. Найгіршим випадком антинімецьких настроїв в імперії були погроми, що відбулися в 1914 та 1915 роках. Тоді натовпи росіян пограбували німецькі заклади спочатку в Петербурзі, а потім у Москві (друга хвиля дискримінації — набагато масштабніша — станеться в 1941 році, коли сталінський Совєцький Союз депортує пів мільйона німців до Казахстану та інших країн Центральної Азії). Пограбованими були фабрика тканин “Еміль Ціндель”, кондитерська фабрика “Ейнем”, аптека Феррейна та інші німецькі заклади. Та незважаючи на це, загалом ставлення німців до Росії впродовж майже двох сторіч було переважно відверто позитивним.

А все тому, що впродовж півтора сторіччя Росія надавала німцям можливість радикально змінити своє життя, отримати водночас соціальний, фінансовий і політичний капітали, перетворитися на людей, котрими вони не були вдома: заможних, впливових представників панівного класу.

Було б дуже наївно говорити, що це ставлення зникло у 20 сторіччі, коли країни спочатку воювали одна проти одної у двох світових війнах, а після Совєцький Союз відгородився від Заходу муром Холодної війни. Національні традиції тому й залишаються традиціями, що існують довго та відновлюються за першої ж нагоди.

У 1964 році в німецькому Ебербасі, що в регіоні Баден-Вюртемберґ, у родині фермерів Дюррів народився хлопчик Штефан. Його цікавило сільське господарство, так він потрапив до факультету сільськогосподарських наук у баварському Байройті — місті Ваґнера та відомих ваґнерівських музичних фестивалів. У 1989 році, як він гордо пише на сайті своєї компанії сьогодні, Штефан став одним із двох західнонімецьких студентів, які поїхали на стажування до СССР, та потрапив до свинарського совгоспу-комбінату імені 50-річчя СССР в Наро‑Фомінську, що під Москвою.

Сьогодні складно уявити, як виглядав в очах баварського студента Штефана совгосп останніх років СССР, коли навіть для офіційних совєцьких видань тема брудних, бідних, безнадійно занедбаних совєцьких господарств уже була офіційно дозволеною. Нескладно уявити інше: як 23-річного блондина Штефана із ФРН прийняли не тільки в совгоспі, а ще й у Москві, що була всього за декілька кілометрів від Наро-Фомінська. Це було імператорське життя справжнього колоніального чоловіка серед туземок.

Як десятки тисяч інших німців сторіччям до нього, Штефан зрозумів: на бідних теренах центральної Росії він може отримати те, що майже неможливо отримати вдома — не тільки гроші, але й повагу та насамперед владу. У 1991 році він повертається на практику в СССР, цього разу — до колгоспу імені 40-річчя Актября біля Курська. А в 1993 році перетворюється на радника російського парламенту, Ґосдуми, з питань реформ аграрного сектору та німецько-російського аграрного діалогу.

У Німеччині перед студентом Штефаном відкривалися стабільні, але не надто блискучі перспективи праці в галузі, що залежить насамперед від дотацій. Голоси фермерів не чути, адже вони розпорошені між країнами, що переслідують власні інтереси в Європейському Союзі. Бути навіть успішним, але баварським чи вюртемберзьким фермером, — значить обмежувати свій вплив максимально владою регіону, а найімовірніше — тільки мерією свого міста. Це чесне, але провінційне життя. Росія ж дала Штефану зовсім інший масштаб впливу.

…заробити купу грошей і перетворитися на місцевого майже князя й радника президента ядерної держави — це досить потужний стимул…

У 1994 році Штефан започатковує сільгосп-компанію “ЕкоНіва”, у 1998-му — починає імпортувати в Росію західну сільськогосподарську техніку та насіння, у 2002-му — засновує дочірні компанії в російських регіонах. У 2006 році Дюрр створює комплекс вирощування худоби на 1 400 корів, а в наступні роки отримує російські нагороди та хрест ордену “За заслуги перед ФРН”. До Штефана в гості приїжджають не лише губернатори, а навіть президент Росії — шанувати “правильного німця”, що розуміє глибокий зв’язок між Німеччиною та Росією. У 2013 році президент Росії Владімір Путін дарує Дюрру російське громадянство. До речі, надання російського громадянства німецьким підприємцям — досить типова політика російської влади. Наприклад, у 2016 році, уже після нападу Росії на Україну, російське громадянство здобула Андреа фон Кнооп — багаторічна керівниця Німецько-російської зовнішньоторговельної палати та членкиня правління Німецько-російського форуму в Берліні. Та повернімося до Штефана Дюрра.

У 2014 році Росія нападає на Україну, й саме Штефан Дюрр звертається до президента Путіна з ідеєю проголосити санкції проти Заходу та заборонити імпорт до Росії сільськогосподарської продукції. Путін прислухається до хорошого німця — і вже у 2014 році компанія Дюрра “ЕкоНіва” перетворюється на найбільшого виробника молока в Росії.

Бажання слави чи влади, грошей чи реалізації власних містичних комплексів — чого було більше в цій історії західнонімецького студента, що зробив своє життя за зразком переселенця 18 сторіччя та перетворився на придворного? У 2012 році німецький часопис “Der Spiegel” робив репортаж про Дюрра. “Коли він заходить у дитячий садочок, це виглядає як невеликий державний візит. Раптово сервірується чайний стіл. Витягається книга почесних гостей. Діти шикуються в стійку, щоби сфотографуватися з латифундистом, та передають йому подарунки, що зробили власноруч”. У 2017 році німецько-французький телеканал “Arte” зробив про Дюрра документальний фільм. У ньому Дюрр радісно розповідає, що побудував церкву в селі, де розташований головний офіс його концерну. “Мені не вистачало церкви. Побудувати церкву було моєю пристрастю”, — говорить Дюрр у стрічці. — “Сільський голова був незадоволений. Він говорив: якщо в тебе є досить грошей, побудуй лікарню”. Та Дюрр однаково побудував церкву.

Отже, було б помилково пояснювати захоплення німців Росією винятково компонентом грошей чи кар’єри. Так, заробити купу грошей і перетворитися на місцевого майже князя й радника президента ядерної держави — це досить потужний стимул. Але для того, щоби фінансова зацікавленість перетворилася на справжню закоханість, був необхідний ще один компонент. Ним став німецький містицизм, який був і залишається частиною німецького національного світогляду. Як і фінансово-кар’єрне замилування Росією, цей мотив також має довгу історію.

Німецькі привілеї в руском мірє

АЛЕ ГОЛОВНИМИ ЛОБІСТАМИ особливих відносин із Росією є навіть не компанії, а німецький менеджмент, що працює в Росії. Роками німецька спільнота в Москві свідомо трансформувалася в потужне проросійське лобі. Ідеться навіть не про підприємців на кшталт Штефана Дюрра. Близько 6 000 німецьких компаній працювали в Росії до початку війни 2014 року (і майже ніхто з них не пішов із країни після анексії Криму). Більшість із цих фірм мали німецький менеджмент принаймні на рівні генерального директора представництва. Що значить для управлінця середньої німецької компанії переїхати працювати в Москву? Те ж саме, що означало у 18 сторіччі для німецького незаможного майстра чи аристократа переїхати до Петербурґа, — це суттєве зростання соціального капіталу та рівня життя.

Жоден переїзд у межах Євросоюзу не давав німецькому менеджеру такого збільшення впливу та доходу, як переїзд до Москви. Насамперед у типовому випадку зарплата в Росії була вищою з урахуванням дистанції до дому, клімату та інших складних умов роботи. По-друге, через російсько-німецький договір щодо запобігання подвійного оподаткування, із цієї зарплати сплачувався тільки тринадцятивідсотковий податок на доходи. Крім того, щоби бути привабливішою в очах західних експатів, Росія дозволяла західним управлінцям оформлювати окремі робочі візи, що не передбачали жодних соціальних виплат із зарплати, лише цей мінімальний податок. Порівнюючи з німецькими податками та соціальними зборами, це виглядало квитком у неоліберальний рай.

Робота в Москві надавала ще й інші бонуси. Менеджери, які за статусом не мали службової автівки вдома, дуже часто отримували її в Москві, хоча б завдяки аргументу про легендарні московські затори. Через питання безпеки та іміджу компанії вони оселялися в кращих квартирах у центрі міста, нерідко також із ліпшими умовами, ніж удома. Їхнє життя загалом більше відповідало стилю колоніального офіцера, ніж німецького управлінця в Дюссельдорфі чи Гамбурзі. Ставлення до персоналу, що мало б дуже негативні наслідки вдома, щодо місцевих підлеглих у Москві, насамперед жінок, толерувалося. Повага до трудового кодексу або до (майже відсутнього) антидискримінаційного законодавства покладалася найчастіше на добру волю менеджерів. Підлеглих можна було звільняти без компенсацій, примушувати до понаднормової праці та, звісно, домагатися жінок, сексуалізуючи їх та водночас аргументуючи це “особливими традиціями Росії”, які німецький менеджмент нібито підкреслено поважає.

Праця в Росії дозволяла насолодитися й іншими, зазвичай, забороненими сторонами життя. Наприклад, багаторічний кореспондент німецького часопису “Der Spiegel” у Москві описував у своїй книзі “Інструкція з використання: Москва” (2009), як його діти колись вимагали в Німеччині “їхати автівкою так, як їздили в Москві” та не розуміли, чому тато цього не робить. Після років роботи журналістом Маттіас Шепп, який уже мав російський будинок та російську дружину, очолив Німецько-російську зовнішньоторговельну палату у 2016 році.

Росія завжди знала, як купувати людей через їхнє марнославство. Німецькому бізнесові вона надала можливість відчувати себе більш впливовим, важливішим і розумнішим, аніж він є насправді…

Будь-який аспект повсякденної роботи німецького управлінця мав у Росії присмак спокуси. Якщо в Німеччини будівництво великих інфраструктурних проєктів вимагало довгих років погоджень і компромісів — із місцевими владами, екологічними та культурними спілками, а інколи навіть із власниками приватних будинків, то в Росії великі проєкти стартували тільки тому, що було прийнято політичне рішення. Ідеться не лише про проєкти на кшталт Олімпійського села в Сочі, де заради спорудження готельних та інших комплексів, у якому брали участь німецькі постачальники, були знищені сотні будинків та примусово переселені місцеві мешканці. Будь-яка німецька компанія, що ухвалювала рішення про “локалізацію” виробництва, тобто перенесення в Росію своїх виробничих потужностей, отримувала зелене світло саме з політичних умов. Німецький завод без проблем отримував ділянку землі та — якщо рішення було ухвалене на рівні президента чи уряду — знав, що ніхто з місцевої влади не ризикне сперечатися з політично погодженим проєктом. Ніде в Європі менеджер не міг насолодитися цим відчуттям — бути людиною, яка рухає історію, підкорює природу та будує мегапроєкти — тільки в Росії. Для німецького управлінця це був фактично один із небагатьох шансів спробувати себе в ролі колоніального офіцера, що будує залізницю десь у німецькій колонії Намібія в 19 сторіччі: ігноруючи місцевих, прокладаючи нові шляхи, підкоряючи собі природу.

Загалом Москва надавала можливість винятково насолоджуватися життям, за умови не надто розвиненого відчуття моралі чи емпатії. Рівень сервісу в Москві, що був націленим на топстрату користувачів, дійсно сильно відрізнявся від німецького. Майже всі менеджери згадували однакові переваги Москви: цілодобові магазини з люкстоварами, можливість замовити будь-яку послугу в будь-який час, відносно дешеві люкстаксі, діджиталізація послуг включно з онлайн-платежами, високі відсотки за вкладами, зручні аеропорти із цілодобовими рейсами (у Німеччині більшість летовищ має заборону на нічні польоти через інтереси мешканців міст, що розташовані поруч). Складно сказати, чи була політика державної авіакомпанії “Аерофлот” щодо іноземних бізнес-клієнтів узгодженою на політичному рівні, але факт залишається фактом: шлях до золотої картки “Аерофлоту”, а з нею — до унікально частого апґрейду в бізнес-клас, був незрівнянно простішим, аніж в європейських авіакомпаніях — усього тільки п’ятдесят польотів будь-якого класу та ціни на рік. Ба більше, саме на європейські напрямки “Аерофлот” призначав бортпровідниць модельної зовнішності. Цілком офіційно внутрішнім розпорядженням керівництва цієї авіакомпанії жінок, старших 40 років чи з розміром одягу, більшим за сорок восьмий, знімали з рейсів до Європи та ставили на внутрішні російські рейси. Німецький менеджер, який реєструвався в економ-класі з Франкфурта до Москви зі своєю золотою карткою, мав великий шанс отримати апґрейд у бізнес-клас, де на нього чекали підігріті горішки та вітальний келих ігристого, а вдягнута у вузьку помаранчеву спідницю, з густим макіяжем стюардеса сідала перед ним навпочіпки та говорила усміхаючись: “Мене звати Ірина, як я можу звертатися до вас?”. Це був прямий квиток до іншого, зовсім іншого життя.

У певному сенсі європейські санкції навіть зіграли на користь німецьким менеджерам, що залишилися в Росії. Для Крємля було надзвичайно важливо продемонструвати, що “прості люди” та “простий бізнес” не підтримують обмеження Заходу. Тому крємлівські робочі групи із залученням німецьких бізнесменів та управлінців отримали максимум уваги саме після анексії Криму. Ніколи тема “єдиного торговельного простору від Лісабона до Владівостока” не витала в повітрі так, як після 2015 року. Тоді німецькі підприємці середнього та малого бізнесу, які залишились у Москві, здобули неймовірну можливість — регулярно відвідувати робочі сніданки в російському МЗС та отримувати спектр уваги з боку національної влади, на який вони ніколи не могли б розраховувати вдома. Росія завжди знала, як купувати людей через їхнє марнославство. Німецькому бізнесові вона надала можливість відчувати себе більш впливовим, важливішим і розумнішим, аніж він є насправді.

Наскільки ця моральна отрута притупляла оцінку реальності, можна побачити в опитуванні німецьких бізнесів, яке оприлюднила в грудні 2021 року Німецько-російська зовнішньоторговельна палата. Згідно із цим дослідженням 48 відсотків німецьких компаній, що працювали в Росії, вважали німецько-російські бізнес-відносини хорошими чи дуже хорошими. Ба більше, 62 відсотки очікували від 2022 року покращення економічного розвитку. Стосовно газогону “Сєвєрний Поток–2” 44 відсотки бізнесменів вважали за необхідне почати його експлуатацію, не чекаючи навіть на відсутні технічні дозволи. Тільки 22 відсотки опитаних вважали, що в контексті газогону треба розробити якісь механізми, що допомогли б уникнути можливого тиску з боку Росії. Інакше кажучи, німецькі бізнесмени, що працювали в Росії, що повинні були знати Росію та її поведінку, чиї гроші залежали саме від експертності в питаннях розуміння Росії, не тільки не бачили того, що за два місяці Росія почне європейську війну, а навіть не могли уявити, що вона вдасться до газового шантажу.

Ця залежність від токсичних російських ресурсів — ідеться не про газ, а про владу, вплив та нездорові гроші — працювала цікавим чином і в бік німецької влади. Починаючи із середини 2000-х років, російські компанії, переважно з державним чи напів державним капіталом, почали свої полювання на слабкі німецькі активи. У 2008 році російський державний банк “Сбєрбанк” ініціював процес придбання німецького автомобільного виробника “Opel”. Німецька компанія була стовідсотковою донькою американського концерну “GM” та суттєво постраждала від світової економічної кризи. Ринок продажів “Opel” згідно з внутрішньою політикою “GM” обмежувався винятково Європою, тому концерну не вистачало попиту на його виробництво. Світова економічна криза значно зменшила бажання покупців бюджетних автівок купувати нові автівки. “Opel” постав перед загрозою банкрутства, а десятки тисяч співробітників компанії опинилися перед перспективою звільнення.

Російський “Сбєрбанк” не був інвестором, який мав хоча б мінімальний досвід автомобільного виробництва, але його голова Герман Ґреф — повністю крємлівська людина — прагнув зайти на ринок Німеччини та збільшити присутність “Сбєрбанку” на європейському ринку після придбання чеського банку та ребрендинґу його в “Сбєрбанк Чехія”. Тому пропозиція “Сбєрбанку” була прозорою — росіяни купують німецького майже банкрута, відкривають для нього російський ринок та гарантують робочі місця. Восени 2009 року Герман Ґреф особисто побував на Франкфуртській автомобільній виставці й сидів на почесному місці під час презентації автівок “Opel”. Він, очевидно, вважався німцями новим господарем німецької компанії. Тільки неочікуваний бейл-аут американським урядом власних автоконцернів поставив крапку в цій купівлі — росіяни змушені були піти без “Opel”. Їхній вплив у гессенському Рюссельсхаймі, де “Opel” надавав роботу безпосередньо 20 000 людей та ще десяткам тисяч опосередковано, як і вплив в інших містах Німеччини, не був реалізований. Але це не означало, що росіяни не втілили в життя свою концепцію в інших містах та регіонах.

Упродовж 2000-х років росіяни здійснили низку інвестицій, що збільшили їхній стратегічний вплив у Німеччині. Ідеться не про купівлю німецьких нафтозаводів компанією “Роснефть” під керівництвом друга Путіна Іґоря Сєчіна чи про придбання німецьких газосховищ російським “Ґазпромом” — ці вкладення були очевидно політичними важелями впливу на Німеччину. Значно цікавішими є інші інвестиції Росії.

Ця залежність Німеччини від Росії нараховує не просто десятки, а сотні років історії, будучи побудованою на токсичних наративах влади, насильства та омани…

У 2008 році в північнонімецькому регіоні Мекленбурґ-Передня Померанія корабельні верфі “Wadan” почали відчувати значні економічні проблеми. Компанія, що виробляла пасажирські пороми і вантажні судна, не могла конкурувати з південнокорейськими кораблями та прямувала до банкрутства. Заснована в 1946 році в Східній Німеччині, вона не могла витримати світову конкуренцію. Її виробництво було занадто дорогим, а економічні процеси — занадто довгими. Стратегічно це означало, що Вісмар — старе ганзейське місто з 40 000 мешканців — втратить щонайменше 1 500 робочих місць і ще тисячі залежних від цих верфей робочих місць опиняться під загрозою. Це загрожувало місту економічною катастрофою.

Уже у 2008 році міністр-президент регіону Мекленбурґ-Передня Померанія Ервін Зеллерінґ почав кампанію з урятування “Wadan”. Під час зустрічі з російським президентом Дмітрієм Мєдвєдєвим він лобіював купівлю верфей росіянами. На порятунок довго не чекали. У червні 2009 року майже збанкрутілі верфі придбав молодий тридцятирічний інвестор Віталій Юсуфов — мільйонер, син колишнього міністра енергетики Росії та члена правління “Ґазпрому” Іґоря Юсуфова, близького до президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва. Керівництво німецького регіону було щасливим врятувати компанію в кризі. Російські ж інвестори були щасливими придбати за невеликі гроші головне підприємство важливого міста німецького регіону, що переводило російських інвесторів до категорії ключових гравців регіональної політики.

Щоби закріпити успіх, росіяни зробили ще одне вкладення. У тому ж Вісмарі також близька до Дмітрія Мєдвєдєва компанія “Ilim Timber” придбала завод з обробки лісу, що був одним із найбільших партнерів вісмарського порту. Фактично близькі Мєдвєдєву інвестори зробили регіон Мекленбурґ-Передня Померанія залежним від їхньої політики. Якщо вони пішли б, місцева влада навряд чи знайшла б на ці активи нових покупців. Одна тільки погроза росіян залишити ринок робила місцеву владу вразливою. Тим часом регіональна влада Німеччини має реальний вплив на федеральну політику. Навіть формально представники регіонів можуть заблокувати будь-який закон через свої голоси в палаті земель — Бундесраті. А неформально: регіональні влади беруть участь в усіх політичних дискусіях країни.

Збільшення російського впливу саме в Мекленбурзі-Передній Померанії — невипадкове. Саме тут російський газогін “Сєвєрний Поток–2” доходить до німецької території. Саме регіональна влада Мекленбурґа-Передньої Померанії заснувала Фонд охорони клімату, що отримував гроші від “Ґазпрому” та інвестував власний капітал у придбання обладнання для газогонів. Колишній міністр-президент регіону Зеллерінґ — той самий, який запрошував Дмітрія Мєдвєдєва вкладати гроші в регіональні компанії, — став керівником фонду. Чи були ці російські інвестиції в регіоні єдиними? Ні. У 2016 році російський “Кіровскій завод” вклав гроші у виробництво підшипників у Ростоці — ще одному місті регіону. Відкриття заводу з п’ятдесятьма (!) співробітниками та потужністю двісті підшипників на рік особисто відвідував міністр промисловості та енергетики Росії Дєніс Мантуров. Цікаво, що у 2013 році саме “Кіровскій завод” намагався зайти в Німеччину за традиційною схемою придбання збанкрутілої компанії — росіяни купували виробника автобусів “Göppel Bus”, що потрапив у кризу, а до того — виробника верстатів “Monforts Werkzeugmaschinen”, що балансував на межі банкрутства.

Фактично російський економічний вплив у Німеччині будувався на простому принципі — через Росію неефективні німецькі виробництва та загалом неефективна німецька економічна модель могли отримати нове життя. Німецьке експортоорієнтоване виробництво роками отримувало дешевий російський газ, сплачуючи за це європейською безпекою. Німецькі регіони егоїстично рятували власні збанкрутілі виробництва, надаючи в руки росіянам важелі впливу на своїх політиків. Німецькі компанії, що працювали в Росії, перетворювалися на заручників своїх менеджерів, які були зацікавлені в якості приватного життя та привілеях білих колоніальних господарів. Німецькі політики реалізували свої антиамериканські комплекси через відчуття своєї близькості до легендарних московських джерел влади та ресурсів. Ця залежність Німеччини від Росії нараховує не просто десятки, а сотні років історії, будучи побудованою на токсичних наративах влади, насильства та омани. Вона була і є антиєвропейською та насамперед спрямованою на конфлікт з ідеалами свободи, рівності та відкритості. Вона не має об’єктивного обґрунтування, крім радикального націоналістичного релігійно-містичного міту “особливої духовної ідеї” Росії та “близькості” Німеччини до цієї ідеї. Саме тому вона є загрозою Європі та миру у світі.

Інші оповіді Сергія Сумленного
Інші оповіді, ілюстровані Олегом Смалем