Мертве поле

Стебло Кермека біля кореня було незвично товсте; можливо, саме тому вчасно не пересохло, не відпустило надземну частину. 

Коли південно-західний вітер приніс у степ запах солі із Чорного моря, всі Кермекові брати — сотні кульок перекотиполя — завзято й весело покотилися, підхоплені потужним поривом. Стрибали через низькі степові маслинки та кам’яні могили, мчали над струмками та водориями, залишали далеко позаду барвисті очі степових квіток. Сухоребрики та лещиці прямували на схід, миколайчики та проса перетворювались на єдине кубло. 

Кермек заворожено дивився їм навздогін — вони один за одним зникали за пагорбом з кам’яною бабою, і як залишилось лише розпечене повітря над солончаком та стрекотіння коника десь вдалині, його роздуми перервало шипіння Змійки-Мідянки.

— Чому? Чому ти залиш-ш-ш-шився? Чому уникаєш с-с-своєї долі? Чи то с-с-ерце в тебе полохливе? 

Кермек озирнувся. Прибиті вітром ковила й квіти досі пригиналися до землі. 

— Так ти той, що с-с-стоїть, — шипіння доносилось десь знизу. — С-с-сильний, та неслухняний, до Землі-Матус-с-сі причепився корінням, навіть Батько-Вітер тобі не вказ.
— Про що ти? — Кермек ще раз обвів поглядом степ.

Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!

Нарешті він помітив Мідянку. Вона лежала, огорнувшись навколо каменю, і сірий плямистий візерунок лускатої шкіри майже зливався з ним. Але тут камінь накрила тінь, і перелякана змія стрімко слизнула в напівтемряву між сплутаних стеблин ковили, тільки мідяний поблиск пробіг по спинці наостанок.

“То в кого з нас ще серце полохливе?” — подумав собі Кермек.

Ще за мить великий Крук затріпотів крилами над каменем і опустився. Витримав паузу, почухав однією лапою іншу. Розгладив дзьобом пір’їну на грудях — пошарпану всіма вітрами від Чорного моря до Азовського. Скоса подивився на Кермека.

— Про призначення, — нарешті озвався Крук. — Та про початок забула, із середини почала. Такі нетерплячі ці мідянки. 
— То може ти розповіси, якщо знаєш? — недовірливо похитався Кермек.
— Про твоє призначення? Звісно знаю! — Крук гордовито розправив крила і знов їх склав. — Всі в степу про нього чули: полівка, яка має безліч нір, гадюка, що для неї і Дніпро не перепона, чайка, яка бачить все з неба. Але ніхто не знає більше, ніж мудрий Крук, який довше всіх живе в степу.
— То що? — Кермек нетерпляче подався вперед.
— Перекотиполя мають особливу долю. Не в степу вона, та далеко на сході, — Крук повернув голову, і погляд його затягнуло серпанком. — Багато днів живете ви між інших рослин, але приходить час, і земля мусить вас відпустити. Тож закриває вона від вас своє серце, і без її любові пересихає стебло, зв’язок між матір’ю та її дитиною. І нарешті приходить Батько-Вітер. Тоді ховаються ховрахи, забиваються в кубло змії, гнеться до землі ковила…

Кермек почув, як в траві неподалік щось шурхнуло, певно, Мідянка не втекла далеко і тепер підслуховувала зі схованки.

 — І тільки ви, перекотиполя, радієте, бо котитеся назустріч пригодам. Хизуєтесь один перед одним, хто вище підскочить та хто ширший струмок перестрибне, хто через дерева пронесеться та в гілках не заплутається. А наприкінці шляху збиваєтеся ви в єдине ціле, утворюючи Велетня, і…
— Що? Що робить цей Велетень? — Кермек нетерпляче гойднувся на стеблі.
— Стає на шляху орди зі Сходу, — закінчив Крук. — Там, де вона має йти, де мають їхати нові полчища.
— Орда? — Кермек намагався зрозуміти, про кого чи про що йдеться. Уява малювала йому зграї борсуків чи вовків. Одного дня вовк загриз сарну поруч із Кермеком, і кров ще довго була на його гілочках, аж поки висохла і відвалилась. 
— Так, так, всіляка наволоч зі Сходу, — каркнув Крук, і пір’я на його шиї настовбурчилось.

Кермек завмер.

— І цього Велетня достатньо, щоб їх зупинити?
— Назовсім — ні. Але поки ця потороч намагається розчистити путь, вона беззахисна. Тоді приходять Захисники степу і — бах! бах! — знищують Орду!

Від збудження Крук злетів, зробив два кола над каменем і знову сів.

— Отже, я упустив таку пригоду, — зітхнув Кермек. — І що тепер? Чекати наступного буревію?

У погляді, яким зміряв його Крук, читалися жаль і поблажливість навпіл.

— Можеш і почекати, рано чи пізно він здійметься. Але ти один залишився. Велетня з тебе не вийде вже, — Крук поглянув у саму суть Кермека. Потім повільно промовив: — Живи як жив. Старій. Чекай зими. Не відпускай свого кореня в цій землі — станеш йому поживою, щоб наступного року новий кущ вже чекав буревію із Чорного моря.
— Що може вирос-с-с-ти із цього коріння? — прошипів знайомий голос із безпечної відстані. — С-с-скажи вже йому.

Він почув — чи то йому здалось — як тихо сміються миші, ховрахи й куріпки. Як кличуть один одного подивитися на його жалюгідні спроби котитися в безвітря…

Крук різко повернув голову до ковили, загрозливо клацнув дзьобом на камінь поруч, і трава зашурхотіла. 

— Добре. Хай це буду я, — птах підняв лапою гілочку, покрутив і викинув. — Розумієш, Кермеку, минулого року було те саме. Інший Кермек, що виріс із твого кореня, залишився. Так і стояв до зими, поки не потріскався та не вмер від морозу, а навесні народився ти. І на рік раніше було те саме. Просто у вашого кореня особливість така. 
— То… ті, хто виростуть замість мене, ніколи не виконають того, що їм призначено?
— І що з того? Безліч інших трав…
— Відкуси мене, — перервав його Кермек і сам собі здивувався. 

Крук з підозрою подивився на Кермека.

— Ну, що стоїш? Час дорогоцінний минає, — Кермек смикнувся вперед, аж скрипнув у землі корінь. — У тебе дзьоб який великий. Відкуси мене від кореня. Я маю йти далі.
— Дурнику, — Крук нахилив голову і підійняв крило, жодна пір’їна не ворухнулася. — Вітер ген як далеко. Не доженеш нікого вже.

Кермек смикнувся знов. Уявив собі, як сонце буде сходити і сідати, а він так і залишиться стояти посміховиськом для всього степу.

— Кусай, кажу.
— Та кус-с-сай вже, — долинуло з-під сусіднього каменю. — Подивимос-с-сь, нас-с-скільки його вис-с-стачить.

Крук нахилився, примірявся і блискавичним рухом дзьоба перекусив майже сухе стебло.

— Вільний, — зітхнув Кермек.
— Вільний, — передражнив його Крук. — Ну то скачи тепер. Хочу подивитися на це. 

Кермек нахилився і завалився на бік. Зібрався з духом та перекинувся суцвіттям до землі. Ще зусилля — і завершив повний оберт. 

Він почув — чи то йому здалось — як тихо сміються миші, ховрахи й куріпки. Як кличуть один одного подивитися на його жалюгідні спроби котитися в безвітря. 

Нехай глузують. Він наздожене братів, стане частиною Велетня — саме тією, якої не вистачає, — і попри всі перешкоди виконає призначення. Кермек попрямував далі. Ввечері того ж дня залишилося за обрієм його коріння, вранці наступного — стихнув сміх, потім — налетів вітерець, і котитися стало легше та веселіше. 

Ще за добу Кермек побачив перед собою зарості очерету й річку за ними. З обох берегів до води схилялись верби, вода поблискувала на сонці, але не було чутно ані плескоту риби, ані жаб’ячого квакання.

Вітерець стих за мить, ніж Кермек опинився б у воді. Та тепер річка стала непереборною перепоною: ані місточка, ані колоди. 

“Почекаю сильнішого вітру”, — вирішив Кермек. Він сховався поруч із підгнилим пнем і врешті-решт заснув. Прокинувся від того, що відчув воду боком, на якому лежав.

— А щоб тебе, — вилаяв він пень. — Чи попередити не міг?

Пень, який більшу частину своєї дряхлої старості дрімав, прокинувся.

— Хто тут? Що ти робиш тут, розбійнику?
— Я не розбійник, — заперечив Кермек. — Я перекотиполе. Відбився від своїх. Чекав на вітер, щоб на лівий берег мене переніс.
— А що на тому березі?
— Моя доля, — випалив Кермек.
— Не бреши. На тому березі очерет, а далі знову вода. І знов. Тут до лиману всього-то нічого. Твоїх я тут не бачив, вони, мабуть, північніше пройшли. То тобі до великого міста котитись і вже за ним чекати на вітер. 
— Довго?
— Як вітра не буде, то порядно. Раніше міг би порадити міст, та окуні казали, що його не ремонтували після вибухів. 
— Вибухів?
— Так. Вважай, що моста більш немає, — підтвердив Пень. — Але якщо котитися на північ добу, побачиш вогні. Не бійся їх, це просто вікна великого міста, світло, що запалюють люди ввечері. Там ти річку і перетнеш. І не спи більше на вологій землі, бо згниєш як я.

Пень замовк — заснув.

Кермеку нічого не залишилось, як дослухатися поради і покотитися на північ. Удень сонце висушило бік; відвалились тільки-но дві квіточки, а в іншому Кермек був у формі. Вночі з моря подув вітер на самісеньку північ, так що темні башти міста, про яке казав Пень, Кермек побачив тільки мигцем — жодне вікно не світилось, і він не розумів, чому таке велике місто мовчить. 

Та коли вітер ущух, Кермек все ще був на правому березі цієї невеликої звивистої річки.

— А ти далеко зайшов, — почув він голос із неба.
— Та й ти часу не гаяв, Круче, — посміхнувся Кермек. 
— Як справи? Чого чекаєш?
— Хіба не бачиш? Західного вітру ж, щоб перекинув мене.
— Все ще мариш наздогнати своїх? — Крук сів на гілку, але залишався значно вище Кермека. — Послухай, це не має жодного сенсу… і жодного шансу. Вони вже далеко. Вони вже…
— Облиш.
— Ні, вислухай…

Кермек подумав про братів, про призначення, про те, що все ще гадки не мав, як опинитися по той бік річки.

— Перекинь мене на інший берег, тоді вислухаю.

Крук закотив очі.

— На тому березі буде пізно! І назад я тебе не поверну, зрозумів?
— То перекинеш? — Кермек стояв на своєму і навіть не думав повертатися.

Деякий час Крук мовчав, а потім поринув вниз, підхопив Кермека і злетів з ним у небо.

У Кермека перехопило подих. Перед ним лежав безкрайній степ; він бачив велике місто й кілька маленьких містечок, дороги, річку, що розгалужувалася на півдні, лиман, косу, якою він завершувався, а за косою, край обрія, — море.

— Це Чорне?
— Азовське. Але я не для того тебе так високо підняв. Дивись, дивись, нікого з твоїх аж до небокраю!
— Ти сам розповів мені про призначення! — запротестував він.
— Ти просив — я розповів. Бо ніхто не розповість так гарно, як Крук, що всюди літає і все бачить, — він сповільнився і гордовито окинув оком краєвид. — Та це вже ти сам вирішив тому призначенню слідувати.
— Добре, я зрозумів. Тепер пусти мене. 

Крук замовк і почав знижуватись.

— На лівий берег, чуєш, Круче?
— Лівий, лівий, — пробуркотів той. 

Верби по берегах знову стали великими, світлі плями перетворилися на гостроверхі камені, знову запахло мулом. Кігті Крука розтиснулись, і Кермек відчув під собою тверду поверхню.

— Тепер точно немає дороги додому, — вкотре прокаркав Крук. — Йди собі. А я полечу по своїх справах. 

Птах зник у небі, а Кермек пострибав на схід. Іноді біг щосили в надії скоротити відстань між собою і своїми братами; іноді котився помірно, розуміючи, що шанси наздогнати їх мізерні. Але продовжував свій шлях.

На світанку він опинився на полі з марунами. Ті з них, що розпустилися першими, тепер тяжіли насінням і схиляли свої важкі голови посеред красунь, які ще квітли.

— Чужинець! — скрикнула одна з найближчих до Кермека квіток.
— Чужинець? — зацікавлено спитала квітка, що росла подалі.

Голоси їх були так схожі, що Кермеку здались одним, тільки-но лунавшим з різних місць.

— Чужинець, — лагідно.
— Чужинець, — недовірливо. 
— Звідки?
— Нащо?
— Залишиться? Піде?
— Чи несе він небезпеку?
— Хто його прислав?
— Не розумніше вигнати?

Кермек відскочив.

— Годі, годі, я просто Кермек, звичайне перекотиполе, — він спробував заспокоїти балакучих квіток. — Іду на схід, шукаю своїх. Чи не проходили цим шляхом?
— Нікого не було.
— Не проходили.
— Перекотиполе? Сподіваюсь, без насіння?
— Цього тільки не вистачало, рік-два пройде, в нас тут все в бур’янах буде!
— Геть звідси!

Кермек вже не радий був, що заскочив сюди, але і прямо, і в обидва боки простягалося поле марун.

— Зараз піду, не хвилюйтесь. І до вас не буду заходити, тільки скажіть, як вас краще обійти, з півдня чи півночі? Де відстань до краю поля менша?
— На півночі! — донеслося з півдня.
— Що ти мелеш? Навпаки, — пролунало з іншого боку.
— Нащо ти женеш його до нас?
— Бо ви робите те саме.
— Він просто проскоче поруч, йому все одно потім на північ!
— Знаємо ми це “проскоче”. Вітерець підніметься і все його насіння в наш бік полетить.

Кермек відкотився на пару обертів назад і щодуху пострибав на північ: замість сперечатися — швидше обійти переляканих марун і продовжити пошуки. Услід йому летіли прокльони, крики обурення та перелякані верески. Нарешті голоси квіток стихли. Та тільки-но Кермеку здалося, що поле залишилось позаду, ще одна Маруна перегородила йому шлях.

— То куди ти йдеш? 

Кермек підскочив від несподіванки. 

— Налякала мене, — зізнався Кермек. — Після того, як мене прогнали твої сестри…
— Вони геть нічого не розуміють, — відмахнулась Маруна. — Дурепи. Товчуться на своєму полі, одна одну підсиджують.
— То ти не проти, як я відпочину біля тебе?
— Відпочивай, звісно. Люди кажуть, мій аромат лікує, то і тобі має допомогти відновити сили.

Кермек позіхнув. 

— Дякую. А що ти робиш поза полем? Як сюди попала?
— Це було непросто, — кивнула Маруна, — і знаєш скільки на це пішло років? П’ятдесят!

Кермек збентежено похитався. Він не знав, скільки років його власному кореню — тиждень тому він взагалі не знав, що до нього на цьому корені хтось ріс. Але Маруна берегла пам’ять багатьох поколінь, і це викликало повагу.

— Ти… молодець. Заздрю твоїй цілеспрямованості.
— Хіба ти не такий?
— Я навіть гадки не маю, куди йду.
— Годі! Перекотиполя завжди прямують на схід, за край Степу, — Маруна мрійливо поглянула вдалину.
— Якби ще знати дорогу. І якби уявляти, що робити, коли туди докочусь, адже мої брати…
— А що брати? — перебила Маруна. — Такі ж, як мої сестри: власного розуму не мають, тільки голос натовпу. Слухай, я знаю, що ти точно можеш зробити. Залиш там своє насіння! І навесні десятки Кермеків потягнуться до неба, тож їм вже не доведеться прямувати через весь степ.
— Ні-ні. Це не має сенсу. Я погане перекотиполе, і з насіння мого не буде зиску, — запротестував він. — Як гадаєш, чому я прямую окремо від братів? Бо мав дуже товсте стебло, і вітер не зміг відірвати мене від коріння. То ж мої нащадки теж будуть мати таке стебло, і весь Степ буде насміхатися з них. То ж дякую, Маруно, але хай вже моє насіння ніколи не проросте.
— Дарма ти так. Подивись на це з іншого боку. Ти такий, бо тебе надто любила Матінка-Земля. А ті, кого Матінка любить так сильно, мають іншу долю, величнішу, загадковішу.

Він згадав місце, де виріс, і гілки його мимоволі стиснулись. Він перекотиполе, у нього є призначення, і він не мав би сумувати за домом. Не мав би.

“Я йду!” — прокричав Кермек, і в цей час сутінки осяяла перша блискавка, важкі краплі відокремились від хмар і попрямували вниз…

— Ану ж як я відповім, що не маю настрою сперечатись?
— Твоя воля, — Маруна відвернула суцвіття.

Образилась? Розчарована? Хай там що, Кермекові було пора рухатися далі.

— Піду вже, — було ніяково залишати її засмученою. — Час.
— Стій, — перебила Маруна, повертаючись до нього. — Якщо ти прямуєш далеко, а своє насіння тримаєш при собі, візьми моє, — благально стулила листочки квітка. — Донеси його туди, де закінчується степ, залиш його там, куди приведе тебе твій шлях. 
— Але Крук казав, що звідти приходить Орда, — заперечив він. — Там немає спокою і, здається, там не місце для прекрасної квітки.
— Та чула я, — Маруна різко струснула квітками. — Мертве поле — так про нього ще кажуть. Але хіба не існує світло для того, щоб розігнати темряву? Хіба не любов’ю лікується ненависть? Я знаю, на що йду. Я вірю, що коли проросту в тій землі, вона стане кращою.
— Дивно… я думав, що тобі просто набридли сусідки.
— Це теж, та головніше — залишити світ по собі гарнішим, ніж він був. Принести красу туди, де нічого не квітне.

Вона на мить замовкла і продовжила.

— Підкотися впритул до моєї голови та зроби щілину серед своїх гілок.

Тільки тепер Кермек відчув, як сильно змінився за цю коротку подорож, як сплутались його гілочки. Насіння, що висипала Маруна, мертвою хваткою причепилось до його власного сухоцвіту, і він міг стрибати, не хвилюючись, що воно випаде раніше, ніж треба.

— І тобі не страшно за долю нащадків? — наостанок спитав Кермек. — Адже ти не знаєш, чи досягну я мети.
— Ніхто з нас не знає майбутнього, — посміхнулась вона. — Ніхто. Але якщо не будемо намагатися втілити своє призначення, то навіщо це все?

Так Кермек покотився далі, гадаючи, чи він перше перекотиполе, що несе насіння Маруни, чи до нього були десятки таких самих. І поки він думав про квіти, про призначення, про те, що навіть якщо не знайде своїх, то в нього є хоч якась мета, над степом знову пронеслася тінь.

— Скучив? — Крук сів прямо перед Кермеком.
— Трохи, — зізнався той і спинився.
— Дізнався, де знайти своїх? 
— Ні, але тепер в мене є дещо іще.

І він розповів все: про поле, про одиноку дивну Маруну, про насіння. На якусь мить Крук став похмурим, його око зіщулилося, він дивився на гілки Кермека і від того погляду стало незатишно.

— У мене не дуже втішні новини, — заговорив він нарешті. — Я літав на схід, на північ, але не знайшов твоїх братів. Але знайшов того, хто може допомогти.
— То із цього треба було почати, — Кермек підскочив від радості. — Хто він? Де?
— Тож тобі потрібен пан Мак, віщун та чаклун, — погляд Крука знову поплив. — Дарує сновидіння, дарує прозріння. Росте зовсім поруч, сонце сісти не встигне, як будемо в нього.
— Я засну, і він пошле мені пророчий сон, з якого я дізнаюсь, де шукати своїх? — здогадався Кермек.
— Бачу, подорож принесла тобі користь, — поблажливо кивнув Крук, але Кермек вже не чув — котився далі.

Мак — кущ із кількома коробочками й квітками — дійсно був недалеко. Оточений напівсонною ковилою, він майорів червоними пелюстками й манив до себе. Що ближче підкочувався Кермек, то важче ставало повітря, і повільніше шуміла ковила. 

Мак ліниво повернувся до Кермека, до Крука, почав монотонно гойдатися взад-уперед. Солодкаво-терпкий запах огорнув перекотиполе, проліз між гілочками і осів на сухоцвіті. Степ зашепотів тисячами голосів, закружляв навколо Кермека суцільним гулом, а потім разом із Круком, Маком і ковилами опинився десь унизу — за кілька сотень Кермекових стрибків. 

Кермека несло на схід, над нескінченними полями та темними покинутими містечками, над потрісканими дорогами, що заросли травою, і нарешті у вечірніх сутінках Кермек побачив Велетня. Між двома териконами, перегородивши шлях, той стояв, похитуючись від вітра, а над його головою збирались чорні хмари.

“Я йду!” — прокричав Кермек, і в цей час сутінки осяяла перша блискавка, важкі краплі відокремились від хмар і попрямували вниз.

“Я йду”, — повторив він, і в цю мить його потягнуло назад, до того самого місця, де він — справжній він, а не лише розум — лежав поруч із маковою квіткою та марив. 

Він запам’ятовував дорогу і розумів, що пройшов вже більше половини шляху. Помічав, де краще пройти, щоб не попасти в пастку річки або яру, не опинитися в безвітряній низині. Жалкував, що так і не побачив Захисників Степу, та втішав себе, що ті ховаються, аби не видати себе ворогу. 

Коли він з’єднався зі своїм тілом, зорі, великі та яскраві, дивилися на нього з неба, тихого й прозорого. 

— Я йду, — прошепотів Кермек і перекотився на два оберти. Стрибнув угору, ще раз.

Щось ішло не так. Ця легкість не могла бути наслідком піднесеного настрою. Це була фізична легкість. Він утратив вагу. Все насіння, що дала йому Маруна. І все своє насіння теж.

Кермек зупинився. Підстрибнув ще раз — але ні, йому не снилось. Позаду стояв, дрімаючи, Мак, червоні пелюстки його колихалися від вітру. 

— Маку, — Кермек підкотився ближче. — Що ти зі мною зробив? Де насіння?

Мак хитнувся.

— Я тільки дав сон, — пробурмотів він. — Сон не забирає, сон показує.
— Тоді хто?

Ковила навкруги зашепотіла, і голоси її стеблин стали одним.

“Крукрукрукрук”, — розібрав Кермек.

— Що?

“З’їв-з’їв-з’їв-з’їв-з’їв-з’їв”.

“Розззкидаввв… розззкидаввв”…

Крук, який надихнув його на цю подорож, але він же й відмовляв. Який розповідав про призначення — і не вірив, що Кермек гідний його. 

Крук, якого зараз не було поруч.

— Чому? Чому він зробив це? Чому ви мене не розбудили? Круки не харчуються насінням, то ж він привів мене сюди не для того, щоб поласувати. 

Ковила нерозбірливо зашепотіла. З неба так само уважно дивилися свідки-зорі. І мовчали.

— Я йду, — нагадав собі Кермек. — Маю іти.
— Нащо? — долинув шепіт, і було вже не розібрати, Мак то питав чи Ковила. 

“Щоб довести, що гідний. Що все було не дарма. Щоб дійти до краю Степу”, — подумки відповів їм, але перш — собі.

Кермек котився всю ніч без передиху, а потім і день. Сонце палило як скажене, висушуючи його стеблинки, що почали хрустіти від стрибків, і це тільки підштовхувало Кермека бігти швидше.

Аж до тієї миті, коли він хруснув та розпався навпіл.

Стебла розпались рівно в тих місцях, де їх пошкодив Крук, вигризаючи насіння, і тепер Кермек безсило лежав, не в змозі поворушитися, дивлячись, як сідає сонце.

На цьому полі під цим сонцем закінчувалася його дорога. Нікого він не наздожене. Маруна не дочекається своїх квіток на чужій землі.

Залишитись — і все скінчиться. Гілки тріснуть, і розсиплеться сухоцвіт навпіл з ріжками, і більше не доведеться нікуди йти…

Сонце поблискувало на стиглому пшеничному колоссі, що схилилося над Кермеком.

— Перепрошую, пані, — гірко посміхнувся він. — Але вам доведеться мене терпіти, бо звідси я вже нікуди не піду.
— Хіба я тебе виганяю? — здивувалась Пшениця.
— Квіти, яких я зустрів на дорозі, боялись навіть мого наближення. Казали, що я засмічу своїм насінням їх поле. І це — звичайні польові квіти, а ви, пані, справжня Пшениця, чиє зерно годує людей. Хіба можна дозволити, щоб такий бур’ян, як я, був поруч? Та не переймайтеся, смітити мені більше нічим. Я порожній. 
— Повний, порожній… це неважливо, бідолахо, — м’яко озвалась Пшениця. — Як тебе звати, до речі? 
— Кермек. Я мав бути зараз із моїми братами, мав боронити свій степ від орди. Я ж лишень для цього і виріс… Я навіть змирився, що не розсипатиму свого насіння, але насіння Маруни втратити було ще гіркіше. Добре хоч вашого насіння вже не зіпсую.
— Це вже також давно неважливо, бо ніхто не прийде збирати це зерно. Добрі та працелюбні були руки, що засіювали ці поля, і сповнені гідності голоси, що чула я серед гудіння їх машин. Але стихло це гудіння, і хазяйка сиділа там, де сидиш зараз ти, і сльози капали на мене, а голосу хазяїна я більше ніколи не чула. Потім зникла і вона, — Пшениця на мить завмерла, жоден колосок не шарудів. 
— Я не боюся, — відказав Кермек. — Навпаки, маю йти. На схід, де всі мої брати. Не знаю, чи потрібен їм ще я — бо у своєму сні бачив, що вони досягли мети, і стоять нині, перегороджуючи шлях Темряві зі сходу. Але…

Що — але? Велетень вже стоїть, від порожнього розбитого Кермека він стане ненабагато більшим. 

— Але я хотів би бути з ними. Того не буде, скоро я розсиплюся прахом. Та як буде хтось питати, чи був мій кінець безславним, розкажіть, що я до останнього намагався виконати своє призначення, — гірко прошепотів Кермек та поспішив підбадьорити Пшеницю: — А у вас, пані, ще будуть інші руки. Лагідні руки і радісні голоси.

Пшениця похитала темною від сутінок головою.

— Не буде. Хіба не бачиш чорних ріжків на мені? Хвороба їсть моє колосся, і навіть якщо прийдуть люди на це поле, доведеться знищити все, а потім ще чекати роки, поки можна буде засіяти його. 
— Перепрошую, пані, — Кермеку стало соромно, що він засмутив Пшеницю. — Це має бути боляче — втратити майбутнє слідом за минулим.
— Все гаразд, Кермеку, — вона торкнулась його стеблом. — Та скажи, ти все ще хочеш наздогнати своїх?
— Звісно, пані! — Кермек підскочив — та тут же впав.
— То я знаю, хто може допомогти. Шестилапко! — пані Пшениця крикнула в бік поля.

Тільки зараз Кермек побачив у парі стрибків від себе мишачу нору, а в ній — два поблискуючі ока.

— Ти найспритніша полівка, яку я знаю, — продовжила Пшениця. — Тож з’єднай половинки Кермека, щоб він знову став кулькою. 

Полівка обійшла Кермека по колу, тицьнула носиком.

— Трава нині суха, розпадеться, — зрештою, заявила вона. 
— То візьми щось міцніше! — озвалася Пшениця. — Наприклад…
— Тебе? — полівка підійшла ближче.
— Хоч і мене. Тільки будь обережна, не отруїсь.

Полівка взялася за роботу. Шепотіла, наспівувала, оберталась навколо себе. Її чотири передні лапки спритно вплітали колосся, і Кермек зрозумів, що пані Пшениці в ньому стало більше, ніж власних гілочок.

— Дякую, Шестилапко! То… я піду? 
— Навіть до ранку не залишишся? — було дивно чути той самий голос і поруч із собою, і десь із власного тіла.
— Поспішаю, пані Пшенице. 
— Тоді попутного вітру!

Наче по її слову налетів вітерець і поніс Кермека далі на схід. Вітерець ставав все сильнішим, і Кермек зрозумів, що більше не обирає, куди йому стрибати. Залишалося лише сподіватися, що Батько-Вітер знає, що робить.

Тиша настала лише вранці. Кермек з подивом зрозумів, що бачить на обрії ті самі терикони зі сну.

Але Велетня між ними не було. 

Поміж териконів, там, де колись стояв Велетень, на дорозі була чорна пляма, а з неї по землі наче розходились чорні гілки.

— Блискавиця, — підказала Пшениця, — на полях, де я росла, таке бувало. Це блискавиця, не той вогонь, що приносять із собою люди. 

Чи була це та сама блискавиця, яку бачив Кермек у своєму пророчому сні? Якщо так — то вона поцілила саме у Велетня. І тоді всі його брати перетворились на ніщо. На попіл.

— Я… маю знати, — він озирнувся. Майже нічого живого. Кілька пожовклих травинок.
— Нащ-щ-щ-що? — почув він шипіння, але це не був голос Мідянки.

З північного терикону спустився степовий Змій-Гадюка.

— Пане Змію, скажіть мені, чи бачили ви, як вдарила блискавиця?
— Чи бачив я с-с-с-скупчення непотребу, який та блискавиця с-с-с-спалила? Ну з-з-звіс-с-с-но бачив. 
— Що ти верзеш? Ми не непотріб! Я перекотиполе, і в нас є призначення — боронити степ від Мертвого поля!

Від гніву Кермек аж підстрибнув.

— Це і є Мертве поле, — засміявся Змій. — Мертвіш-ш-ше не бува. С-с-струмки пересохлі, а ті, що не перес-с-сохлі — отруєнні. Поплавлена від вибухів земля, на якій вже нічого не виросте. Навіть пил тут не можна вдихати. Мертве поле, зона відчуження. 
— Ні, — захитався Кермек. — Крук казав, що з Мертвого поля приходять вороги. І що…
— Той самий Крук, з пошарпаним пір’ям і звичкою довго і загадково говорити? Сказав, що ви, перекотиполя, с-с-стаєте на заваді ворогу? І ти повірив? Звісно, є у вас властивість перегороджувати шляхи і трішечки — с-с-саму крапельку — заважати.
— Та цього достатньо, щоб встигли вийти Захисники степу!

Змій замружив очі.

— Захисники с-с-степу. Пам’ятаю їх, всі в степу пам’ятають. Гарні хлопці. Тільки їх більше немає. Було колись таке, що вороги зупинилися перед купою перекотиполя, а Захисники в той час їх знищили. Крук зробив із цього красиву легенду. Та це не змінює того, що до цієї легенди була інша, а до неї — ще інша, а до неї — ще щось, аби тільки вигнати зі С-с-степу вас, траву-бур’ян.
— Вигнати? — Кермек перестав розуміти вже будь-що.
— Так, бо якщо цього не зробити, ви зробите зі С-с-степу пус-с-стелю. Вас стане надто багато, тож приходить час, і Батько-Вітер бере вас і жене в бік Мертвого поля.
— І всі про це знають? Всі ті квіти. Крук. Мідянка. Мак. Пані Пшенице, ви теж знали?

Пшениця мовчала. 

— Тож братів моїх вже немає, і куди котитись — теж немає, — закінчив Кермек. — І вертатись огидно. Дякую, пане Змію. 
— То куди тепер? — поцікавився той.

Кермек завмер.

Залишитися тут. Розсипатися під сонцем. Бути разом з братами хоча б у смерті, безглуздій і нікому не потрібній.

Залишитись — і все скінчиться. Гілки тріснуть, і розсиплеться сухоцвіт навпіл з ріжками, і більше не доведеться нікуди йти. Легкий та чесний кінець. 

— До моря, — несподівано для себе відповів Кермек. — Туди, де народжується вітер.

Слова вилетіли самі собою, раніше, ніж він усвідомив їх значення.

— Ну йди, раз тобі в морі приємніше буде гинути, — Змій шугонув у траву і кинув наостанок: — Тільки вночі він знову сюди повіє і тебе поверне. 

Кермек котився мовчки, оберт за обертом. І степ був той самий, тільки в ньому більше не було братів, а лише попіл; не було призначення, а лише вигадка, щоб позбутися зайвої трави.

Він котився повз обвуглені поржавілі машини, повз земляні горби з гнилими колодами, повз довгі рови, що звивались через поле.

“Чи ж не цими полями йшли ті, хто спустошив мій край? Чи не це зерно годувало їх? Чи не цими дорогами поверталися вони з награбованим, повертались, удосталь напившись крові?”…

Ближче до вечора прибився до соняшників — кількох високих стебел серед потрісканої землі; їхні великі чорні голови із золотим обідком були повернуті до сонця, що сідало.

— Дивний Кермек, ніколи такого не бачив, — донеслося до нього згори. — Чи то Кермек, чи то Пшениця.
— А ще чорні ріжки, та ми будемо обережні і не залишимо їх вам, — відповів Кермек. — Хоча яка різниця, все одно це Мертве поле. Край світу.
— Поле, може, і мертве, але точно світ за ним ще є. Вірніше, Темрява. Бо звідти прийшов наш ворог. 
— І туди я ішов, бо мені казали — така моя доля, такий мій шлях. Але виявилось, що всі ці розповіді про призначення та велику честь — суцільна брехня, а я — звичайний вигнанець.
— Розумію, — хитнув головою Соняшник. — Іноді теж малодушно про це думав.
— Ти? Хіба тебе не висадили люди? Як пані Пшеницю.
— Я сам був людиною. До того, як мене вбило вибухом, а потім я виріс ось таким. 
— То… ти міг бачити Захисників степу? 
— Мабуть, я і був тим, кого ви називаєте Захисниками степу. Люди теж називали нас своїми захисниками. Любили, були вдячні, молилися за нас.
— То чому ти кажеш, що розумієш?
— Бо ми по-різному йшли на війну. Хтось — бо вирішив сам, з першого дня. Хтось — бо отримав повістку, і куди від неї дітись? Чи хотів я воювати? Ні. Чи мусив? Так. Хтось мав піти, і хтось мав загинути. Живий щит, стрілочка на карті. Я чув, що в Другу світову загинув кожен четвертий вояк. І коли прийшов мій час, я вже знав, що навряд чи повернуся. 

Кермек не знав, що таке повістка. Не знав, що значить “Друга світова”, і про які стрілочки говорить Соняшник, але від слів віяло незворотністю, втратами й болем.

— Ти пішов, і… — Кермек завмер, добираючи слова, — і став цим щитом. Як ти наважився?
— Не тому, що боявся покарання. І не тільки тому, що люблю цю землю. Я був як усі. У нас казали: “Ніхто крім нас”, і відповідали: “Що, знову ми?”. Подумки я нарікав на несправедливість світу та завжди знав, що причина — там, на сході.

Соняшник замовк, і сонце сідало позаду нього.

— Ти захистив степ, — хитнувся Кермек. — Я довго котився і не бачив жодного ворога.
— Не захистив, — похитав головою Соняшник. — Вони вбили нас — підступно, вибухами, що знищують все живе, і навіть наше Дике поле стало Мертвим. А потім пішли. Не знаю, чому. Ніхто не прийшов сюди, щоб розповісти. 
— То я дізнаюсь, — несподівано для себе викрикнув Кермек. — І знайду тебе на зворотньому шляху.

Він викотився з-під Соняшника. Він більше не хотів до моря. 

— Гей-но, Батьку-Вітре! Налітай, неси мене! Я піду далі, ніж брати. Я піду за наш Степ. Я піду в саме серце Темряви, і якщо буде на то моя вдача — воно теж відчує біль.

Тільки-но Кермек це сказав, його підхопило та понесло — не вітер — справжній буревій. 

Вранці Кермек опинився на пшеничному полі. Але це поле не було занедбаним, як те, на якому жила Шестилапка. І земля ця не була мертвою.

Місцева пшениця, побачивши Кермека, заголосила, вимагаючи від нього забратися звідси. Кермек стрибнув далі — заголосило вже сусіднє колосся. Ще стрибок, ще — і все повторилось. 

Аж тут настала тиша — наче хтось наказав замовкнути всім рослинам і навіть птахам.

З Кермеком заговорила сама Земля.

Голос її був скрізь — і Кермек раптом відчув себе крихітним, не більше макової насінинки.

— Здалека прийшов ти, кулечко. Непростим був твій шлях. 

Він раптом оглянув себе. Пшеничного колосся більше, ніж власних гілок, і було видно, де Шестилапка його зашивала; пил з усього поля налип коржиком, натомість ледь не кожного оберту з нього опадала крихітна засохла квітка. 

Був меншим, ніж колись, і, водночас, важчим.

— Не мав ти зайти так далеко. Що ж робити з тобою? Нащо ти тут?
— Я Кермек, що народився в Степу між двома морями. Із чим відправлявся я у свій похід, того вже немає, але прийшов я, щоб дізнатися, що сталося після того, як мертвою стала та земля, що я залишив її позаду.
— Що тобі до того, кулечко? Таке життя — хтось завжди вмирає, і ти помреш невдовзі. Витратиш залишені дні на безглузду подорож чи відпочинеш у тіні?

Голос її поплив, ніби заколисував.

— Бачу я в тобі небезпечну зброю, — вкрадливо продовжила Земля. — Навіщо приніс її сюди?
— Зброю? — не зрозумів Кермек.

Стигле колосся зашелестіло.

— Чорні ріжки. Так багато їх, як тільки вмістилися в таку маленьку кулечку? Невже приніс ти їх, щоб загинуло моє золоте зерно? Щоб отруїти ці широкі поля, і не зійшов наступний врожай…

Кермек розгубився. Поле виглядало доглянутим, над ним простяглось чисте небо, шурхотіли миші в землі. Ця земля була чим завгодно, але не серцем Темряви.

— Брехня, — дзвінко і несподівано пролунало з нього самого — то була пані Пшениця.
— Чиї руки тебе засівали? — продовжила вона. — Хто буде їсти цей врожай?

Земля невдоволено загула.

— Бідолашна поторочена Пшеничко, ти просто заздриш своїм сестрам. Вони стоять золоті, здорові, а тебе з’їла хвороба. От злоба й говорить. 
— Не злоба. — дзвенів голос пані Пшениці. — Пам’ять. 

Запала тиша, навіть птиці замовкли.

— Відповідай, — глухо відізвався Кермек до Землі.
— Добре, добре. Працьовиті люди зерно засівали, хазяйновиті, такі самі, як у вас живуть. Нічим не гірші. 
— Засівали. І робили це рік, два, і п’ять років тому, — голос пані Пшениці став холодним, наче дніпровська вода навесні.
— До чого ти ведеш? — прогуркотіла Земля.
— Чи ж не цими полями йшли ті, хто спустошив мій край? Чи не це зерно годувало їх? Чи не цими дорогами поверталися вони з награбованим, повертались, удосталь напившись крові?

Земля довго мовчала. 

— Ах. Зрозуміло, — нарешті заговорила вона. — Співчуваю, Пшеничко. Важко тобі прийшлося. Та подивись на це з іншого боку. Вас залишили в спокої. Мир. Процвітання. Не треба жити минулим. Хіба винне це колосся, що зійшло навесні, в тому, що було три роки тому? П’ять, десять? Кулечко, повір мені, бо я бачила, як одні покоління приходять на зміну іншим — жага помсти лише спустошує душу. Ненависть — то шлях в нікуди.

Кермек мовчав. Слова Землі здавались правильними, тільки від них хотілося знову розпастись навпіл.

Тепер він розумів, що за зброю несе, і що саме може зробити. Але впевненість цю підважували неспокійні думки про молоде колосся, яке знати не знає, що відбувається за межами рідного поля, яке просто народилось тут — яке просто було тут засіяне… Чи змінилися люди, які його засіяли? Або вони просто мовчать, чекаючи нагоди прийти на чужі поля і знищити їх?

І тут Кермека щось підхопило.

— Ти-то тут звідки? Бур’янів мені ще не вистачало! Відвезу та спалю до біса. 

І Кермек був кинутий на купу напівзгнилого бадилля, оточеного високими стінами. Під ним усе двигтіло і торохтіло, а за мить — купа зрушила з місця. Кермек безпомічно дивився в синє небо, поки людина, яка піймала його, їхала через поле.

Він чув шум та голоси, які не віддалялися і не затихали — звучали десь попереду. Багато голосів, помережаних якимись мелодіями і тріском. Голоси жалілись один одному: щось про минулу велич, нав’язаний мир, несправедливе покарання та про те, що стали жертвою заздрощів, а Кермек думав, що мить його сумнівів перекреслила весь довгий шлях, і тепер йому точно кінець. 

Аж раптом над ним пролетіла тінь.

Тінь сіла поруч, на огорожу.

— Далеко ти зайшов, Кермеку. Бачиш тепер, що не варто нести сюди насіння наших квіток?
— Що ти тут робиш, Круче? Повертайся краще в рідний Степ, бо повісять головою вниз на те опудало, що ми тільки-но проїхали.

Крук дивився рівно, а в погляді його, окрім цікавості, були ще й повага і трохи жалю. 

— Це ж треба було стільки світу котитися, щоб на тарахтючому тракторі свій кінець зустріти… — птах замовк і прислухався, а тоді аж скривився. — То он що їм розказують, от же ж потороч! Тьху!

Крук спурхнув, підібрав камінь і кинув у відчинене вікно кабіни — антена старенького радіо впала, з динаміка неприємно зашипіло, й чоловік з чорною лайкою кинувся налаштовувати сигнал знову. Птах хихикнув і пурхнув у кузов, до Кермека.

— Я мав дізнатися, чи все скінчиться. Я Крук, який береже легенди Степу…
— Вигадує їх, — виправив Кермек, і Крук не заперечив. 
— Я летів за тобою, відколи зрозумів, що це буде цікава оповідь. Соняшник указав мені дорогу. Тож я мушу знати все в подробицях.
— Не уявляв, що я так далеко зайду?
— Не думав, що підеш. Бо… нащо?

Крук нетерпляче переступав з лапи на лапу, і Кермек зрозумів — щоб задовольнити цікавість, той зробить що завгодно.

— Потрібна нова казочка? 
— Історія, — поважно відповів Крук.
— Добре, буде тобі історія. Але маєш дещо для мене зробити. Підійми мене — ні, нас із пані Пшеничкою — високо в небо. 
— Знов?
— Востаннє, Круче. А потім неси на схід. Аж допоки від мене не залишиться геть нічого.

Коли кігті підхопили Кермека і чорні крила піднесли його в небо, людина на тракторі нічого не помітила — надто захопливими були голоси, сповнені отрути й ненависті. 

Кермек же не відчував жалю до полів, що були під ним. До цього глупого колосся, що не питало, нащо росте? Що з ним буде далі? 

Просто знав, що має знищити стільки врожаю, скільки зможе.

Так вони летіли на схід, з неба на поля падали і падали чорні ріжки разом зі шматочками висохлих стеблин, а Кермек розповідав про Пшеницю, Змія та Соняшника — так і не встиг його знову побачити.

Аж поки у Крука в кігтях не залишилось нічого, і тоді він повернув на захід, щоб наступного року розповісти цю історію безлічі інших перекотипіль.

Привести їх до пані Пшениці і далі на схід.

Інші оповіді Тетяни Копилової
Інші оповіді, ілюстровані Софією Томіленко
Інші оповіді з категорії “Бачення”