Була лише восьма ранку, коли я прямував вулицею Лаврською до останньої локації. До останньої локації перед моїм довгоочікуваним тріумфом. Обігрів “тесли” працював на повну, від чого гіркий запах новесенької шкіри доводив мене аж до нудоти. Та після 2 годин стовбичення в Маріїнському парку лише тут я міг відпочити від надокучливої київської зими, що цього року була особливо суворою. Я пам’ятаю мінус 30 градусів у грудні ще у 80-х, але після того така погода ніколи не тривала більше пари тижнів.
Проминаючи готель “Салют”, що сьогодні нагадав башту з кайданок, у мене раптово засвербіли кисті і я обтер їх повільними круговими рухами. “Треба віддати СБУшникам належне, я непростий перець”, — всміхнувся я, вглядаючись у ледь помітне відображення в автомобільному склі.
— Слухай, чого стали? — запитав я, не відриваючись від сидіння. Голос зазвучав із хрипотою, довелося прочистити горло.
— Так світлофор же, Вікторе Володимировичу, — спокійно відповів водій.
— А чому це перехрестя досі не перекрили? — я вихопив смартфон із кишені піджака та почав швидко писати начальнику київської поліції. Пальці ще не зігрілися, тож я не міг нормально попасти по дрібним літерам. “Бляха, пальці так трусяться, наче з Києва виїжджаю у 22-му”, — спогад винирнув в пам’яті, коли ми від’їхали від башти з кайданок.
Гуртуйся в орбіті The Arc і отримуй сповіщення про нові оповіді!
Відклавши смартфон на сидіння, я побачив, як у парку Слави завершувалися останні приготування: вишикувалися військові у парадній формі, по периметру розходилася державна охорона та служба протоколу, а перед колишнім Музеєм Голодомору завершували встановлювати величезний вініловий банер із зображенням дерев. “Хм, чом би не зробити тут Музей російсько-української дружби? Здається, чудове місце, добудуємо нарешті”.
— І який геній вирішив намалювати на банері засніжені дерева? — озвався водій, я побачив його здивований погляд у дзеркалі заднього виду. — Снігу ж з минулого року не було.
— Хороше запитання, — відповів я і вирішив цього разу подзвонити, а не набрати повідомлення.
— Слухаю вас, Вікторе Володимировичу, — після двох гудків почув я в навушниках переляканий голос.
— Пєтя, чому я досі бачу цю чорноту? — сказав я без зайвих люб’язностей. “І чому мене оточують одні ідіоти?”. — Де снігові гармати?
— Вони вже поруч, за 10 хвилин будуть на місці й одразу почнуть працювати, — голос у вухах тремтів. — Не хвилюйтеся, Вікторе Володимировичу.
— Значить дивися, Пєтя. Якщо президента зустріне ЦЕ, будеш мерзлу землю зубами в мене гризти, — я говорив максимально спокійно, але достатньо переконливо. Дуже рідко коли виходив із себе. — Я думав, що ти розумієш із ким працюєш.
— Не х-х-хв… хвилюйтесь, сніг б-б-буде, — промимрив Пєтя, — ще одн…
Та я не став його далі слухати, натиснув на навушник і поклав слухавку. Якраз у цей момент машина під’їхала до старого Арсеналу, який зараз стояв у риштуваннях, прикритих банерами із зображенням фасаду.
Мені ніколи не подобалися ці низькі ворота у формі арки… “Це щоб ніхто не забув вклонитися перед входом?..”
— Зупини тут, я зайду через центральні ворота, — сказав я, водій миттєво зреагував, повернув кермо ліворуч і зупинив прямо біля брами Києво-Печерської лаври. Я поклав у кишеню телефон, узяв пальто і вийшов із теплої машини.
— Що мені робити? — з-за спини долинуло запитання водія. — Чекати вас?
— Ні, я їхатиму назад у президентському кортежі, — сказав я, не стримавши посмішку.
Водій махнув головою, підняв скло та обережно повів чорну теслу далі вулицею Лаврською. Морозний вітер ковзнув по моїй шиї, наче лезом, нагадавши про шарф, що залишився лежати в машині. Я підняв комір пальта повище, зафіксувавши прямо під бородою якомога тугіше, але подих київської зими 2029-го продовжував знущатися. Він знаходив найменші щілини, щоб скувати горло залізом, наче кайданками. У якийсь момент здалося, що пориви вітру перетворилися на пекельний вогонь. Мене вкрило дрижаками, а ще за мить відчув, як кров зупинилася, відмовляючись забезпечувати старе тіло таким необхідним теплом. Тут же до мене підбігли двоє охоронців.
— Вікторе Володимировичу, ми думали, ви прямо всередину заїдете, — проказав один, простягаючи мені склянку із чимось гарячим: з неї валила пара, наче з котельної. — Сьогодні такий холод.
— Угу, — тільки й зумів буркнути я, жадібно ковтаючи рідину. Холод моїх кісток та судин миттю зустрілися із залишками розпеченого чаю, від чого деякі м’язи на грудях та спині кілька разів безконтрольно скоротилися, поки нарешті не стабілізувалися.
У супроводі охоронців я підійшов ближче. Троїцька надбрамна церква, вона ж вузький вхід до Верхньої лаври, захищений з обох боків уступами мурів із потемнілими фресками Івана Їжакевича. З них на перехожих суворо поглядали десятки преподобних. Мені ніколи не подобалися ці низькі ворота у формі арки, постійно доводилося пригинатися. “Це щоб ніхто не забув вклонитися перед входом? І чого Оксана від них у захваті?” — подумав я, піднімаючи ногу, щоб увійти, але тоді передумав.
— Треба ці ворота відчинити, — кивнув я чоловікові, що курив поряд, здався мені за брамника.
— А ви хто, шановний? — запитав він, потужно втягуючи в себе смердючий дим і кинувши на мене зневажливий погляд. — Ходять тут із чьотирьох ранку з усякими охранніками і всі указанія роздають.
— Ану ходімо поговоримо, — один з охоронців схопив за комір нахабу та різко підтягнув до себе, що той аж перечепився. — Ти хоч уявляєш, кому ти хамиш?
— Та відки я можу знати, я телика на смітник давно виніс, — випускаючи потужні клуби пари з рота, нахаба спробував відчепити руки охоронця, але безуспішно.
— Спокійно, відійди, — наказав я, зробивши крок назустріч чоловікові. Не хотів псувати собі настрою в цей день. — Давай домовимось, так? Я за пів години приходжу, ворота вже відчинені, так?
— Та я взагалі тут не працюю, мене знайомі попросили поносити апаратуру і стільці…
“Ну все, тепер ти мій”. Я обтер кисті рук по колу.
— Ну от і покличеш своїх знайомих, — я поклав йому руку на плече, — але відповідатимеш ти, зрозумів? Домовились, так?
Нахаба намагався щось промимрити, але я всунув йому в руку порожній стаканчик від чаю, розвернувся в сторону лаври, поправив комір пальта та швидко пройшов через ворота. Короткий темний прохід швидко відчинив переді мною панораму монастирського подвір’я: свіжовибілені одноповерхові будівлі поступово розступалися перед дзвіницею, яку колись було видно навіть із лівого берега, та тепер його застували багатоповерхівки. “Ха, пам’ятаю, як церковники приходили до нас на Банкову випрошувати гроші на його відбудову. Данілич тоді зробив їм гарну пропозицію, не відмовились…”.
Навпроти центрального входу собору… стояла прикрашена вогнями ялинка, висотою в півтори людини, президентський штандарт і два суфлери…
У нормальні дні окрасою подвірʼя був би Успенським собор, та сьогодні моєму погляду відкрився лише чорний павільйон, що перекрив практично все внутрішнє подвір’я Верхньої лаври. Техніки в грубих светрах у метушні заносили всередину обладнання: камери, освітлення, десятки кабелів різної довжини, товщини та призначення. Кажуть, що вічно можна дивитися на вогонь, воду та як хтось працює. Моя “вічність” тривала заледве 10 секунд, коли підбігла дівчина з паперовим стаканчиком у руці. Мені вистачило миті, щоби впізнати свою помічницю з івентів за її карими очима, які вітер час від часу нас відтіняв пасмами рудого волосся.
— Вікторе Володимировичу, як добре, що ви прийшли! — вигукнула вона, заливаючи в себе залишки кави.
— Чому тут все не готово вчасно, Аліно? — запитав я, продовжуючи йти і не звертаючи жодної уваги на надокучливу дівчину.
— Вікторе Володимировичу, я поясню. Підрядники звуку та світла запізнилися, а цей заповідник взагалі…
— Слухай, от ця тема про запізнилися й таке інше мене взагалі не цікавить. Це була твоя відповідальність, а ти стоїш тут і каву п’єш. Я хочу побачити тут вечір вже о девʼятій ранку. Зрозуміла?
Відповідь я слухати не збирався і швидким кроком увійшов до навісу. Усе одно вона знала, що буде, якщо провалиться. “І живі позаздрять мертвим”, — як говорилося в совєцькому мультику. Я увійшов наче у величезний знімальний павільйон, зате вітру там не було. Металева конструкція з алюмінієвих ферм покривала все подвір’я перед Успенським собором і закінчувалася аж на його даху, тож камера могла вигідно відзняти весь фасад. Я одразу пішов ближче, оминаючи безладно розкидані стільці для двох сотень людей персоналу, переступаючи через переплетіння дротів, що нагадували кровоносні судини єдиного організму. Організму, що закінчувався там, навпроти центрального входу собору — оздобленого багатим ліпленням і золотою аркою в стилі бароко. Там уже стояла прикрашена вогнями ялинка, висотою в півтори людини, президентський штандарт і два суфлери. На місці промовця з ноги на ногу переминався схожий на президента дублер, по якому вирівнювали камеру, світло та звук. Місце зйомки обігрівалося лампою.
— Давай ще раз, — низьким хриплим голосом промовила режисерка середнього віку, що стовбичила над командою техніків за мікшером.
— Шановні громадяни, дорогі друзі! Уже за кілька хвилин закінчується 2029-й рік. Такий складний, але такий насичений доленосними для всієї великої країни подіями… — “А може, ми його знімемо? Ніхто й не помітить”, — подумав я, скрививши посмішку. — “Ще кілька годин і моє призначення…” — та думки перервали.
— Стоп, — скомандувала режисерка, перекинувшись кількома словами з техніками. Потім звернулася до дублера: — Діма, трохи вище тембр дай. Бо ти більше схожий на гнома з перепою, ніж на президента.
Діма переступив з ноги на ногу, поправив плечі та розім’яв рот, після чого знову став нерухомо, руки витяг уздовж тіла, імітуючи владну поставу. Світло прожектора відбилося від його лисини яскравою білою плямою.
— Стоп, що це за ясне сонечко? — гаркнула режисерка, шукаючи головою когось, вірогідно гримера. — Тімур, де ти ходиш? Чому мій Президент схожий на святого Миколая з німбом?
Літній чоловік із помаранчевим волоссям пошкутильгав до дублера, тримаючи в руках набір пензлів і баночку з порошком тілесного кольору. Швидкими чіткими рухами Тімур помахав найбільшим пензлем по голові “президента”, і яскрава біла пляма від прожектора поступово розчинилася. Він так само неспішно “втік”, ледь не перечепившись об чорно-жовтий короб для дротів.
— Продовжуємо, — крикнула режисерка.
— Нарешті цього року наша країна знову стала єдиною. Попри всі незгоди, труднощі та злі сили, що стояли в нас на шляху. Завдяки нашому народу, нашим віковим традиціям, нашій загальній енергії добрих справ. Завдяки відданим справі вчителям, лікарям і спортсменам. І, звісно, завдяки нашим військовим, спецслужбам, правоохоронцям, що здійснили неможливе — зібрали воєдино нашу розірвану Батьківщину. З боєм курантів… — урочисто говорив Діма спокійним, високим голосом.
— Вікторе Володимировичу, у нас проблема, — голос Аліни донісся позаду. Після цього вона голосно відсьорбнула кави.
— Чому тут досі не вечір? — я втомлено заплющив очі.
— Заповідник не може знайти ключі, щоб повністю відчинити браму.
“Але ж це ще гетьман Мазепа ставив!” — “Мазепа? Ну то тим паче розріжте ті ворота до бісової матері!..”
Я підвів погляд на Успенський собор, намагаючись знайти силу. Десь там усередині, серед слабкого світла свічок, моя Оксана якраз прикладалася до головних лаврських ікон — вона поїхала сюди ще вчора ввечері. Я розглядав позолочену ліпнину на фасаді, але нічого не відгукувалось мені навіть ледь чутною луною. “Ти вихідний сьогодні?”. Тоді мовчки розвернувся, і, переступаючи через обладнання та стільці, погріб назад до лаврських воріт. “Ну чому все завжди треба робити самому? Люблю ж контролювати”. На виході з павільйону я ледь не перечепився об металевий макет Києво-Печерської лаври, що опинився мені по пояс. Навколо конструкції стовбичило з десяток чоловіків. Вони одночасно чухали свої голови і гучно зітхали.
— Бля, — вирвалось у мене. — Що це в біса таке?
— Та оце сказали прибрать, — відповів один із чоловіків, висякавшись прямо на землю. Частина його рідин потрапила на макет. — А воно таке важке… Чекаємо підмогу з печер…
— Цю тему ви мали прибрати звідси ще зранку, що робили?
— Та оце думали, як його нести, — пробурмотів чоловік, витираючи ніс рукавом куртки-дутіка. — А воно як тонну важить. Ну хто так робить макети? Я казав…
— Я за 5 хвилин повернусь, щоб і духу вашого не було. Разом із цим… Домовились? — я зустрівся поглядом із кожним, хто не опустив очі.
— Та ща зробим, начальник. З печер уже піднімаються… — чоловік вказав рукою кудись у бік павільйону.
Я обійшов натовп, відвертаючи обличчя від крижаного повітря. Біля центральної брами стояло кілька літніх жінок у дешевих куртках і нахаба, що палив біля входу та отримав задачу відчинити браму.
— Вікторе Володимировичу, — звернулася до мене жінка в сірому пальті з капюшоном із штучного хутра. У руках вона тримала стару дерев’яну коробку, у якій безладно валялося кілька десятків ключів різної форми, розміру та з окремими бірками — пластиковими, металевими, шкіряними та паперовими. — Я новий директор заповідника, Таїсія Веніамінівна. Я дуже-дуже перепрошую, але ключ від замка, щоб відчинити ворота навстіж, десь подівся. Ми правда обшукали все. Їх так давно не відчиняли, що все там заіржавіло, а замок старий…
— Ну то болгаркою розпиляйте його, — “і нащо я погодився проконтролювати приготування? Лохів не було?”.
— Як болгаркою? Ми ж можемо пошкодити ворота… — залепетала Таїсія Веніамінівна.
— Ну то потім пофарбуєте, мені що, вчити вас працювати? — я почав втрачати терпіння. — Знаєте кого я посаджу на яму в перший же СВІЙ день?!
— Але ж це ще гетьман Мазепа ставив!
— Мазепа? Ну то тим паче розріжте їх до бісової матері! — закричав я, з усієї сили вгативши по воротам ногою. Таїсія Веніамінівна ледь не втратила свідомість, коли раптом заржавілий замок тріснув і ворота з огидним скреготом, схожим на дитячий вереск, розчинилися. “Хай там що, але ніякі ворота сьогодні мені не завадять”.
— Ггг, клас! — чоловік, якому я давав завдання відчинити браму, розреготався, підкурюючи чергову цигарку.
Кров у моїх скронях несамовито пульсувала, голова ніби стискалася в лещата. Таїсія Веніамінівна потрохи прийшла в себе, але не змогла вимовити ні слова. Коліжанки підтримували її під руки. Аліна, що була не менш шокована за працівниць заповідника, раптом побігла геть, до павільйону, ковтаючи каву на ходу. Її довге волосся щосили намагалося не відставати. Я стер холодний піт із лоба. “Тепер знатиму, що холодний піт взимку на мене наганяють лише СБУшники і Мазепині ворота”.
Зненацька мій телефон задзвонив. Не встиг навіть глянути, хто це, коли до моїх вух долинула сирена. З-за рогу показалася поліцейська машина, тоді ще дві. За ними вервечкою їхали кілька чорних мерседесів. Вони рядком зупинилися вздовж вулиці Лаврської. Боковим зором я бачив, як охорона відганяла кудись працівниць заповідника. Новесенькі бус і лімузин під’їхали впритул до лаврської брами. Першими відчинилися двері лімузина, з них вийшли двоє охоронців та Київський митрополит Російської церкви в білому клобуку з блискучим хрестиком на ньому. Кожен камінчик переливався різним кольором, здебільшого відтінками синього, жовтого та червоного. З однієї з машин позаду підбіг охоронець і накинув на владику хутряний плащ із високим коміром. За це митрополит недбалим рухом намалював хрестик у повітрі перед охоронцем. Той поцілував повітря перед його рукою. Інший охоронець підійшов до буса й відчинив двері. Звідти кількома швидкими кроками вийшов президент. Навколо нього одразу, наче нізвідки, організувались із десяток охоронців. Вони утворили коло. Туди ж протиснувся і Київський митрополит.
Кров запульсувала в моїй голові ще сильніше. “Як так? Він мав бути лише за годину! Геть не схоже на нього”. Я підбіг до людського натовпу, президент порухом голови запросив усередину кола. Згори на нас посипався дрібний сніг. Охоронці розступилися, пропускаючи мене. Коли я порівнявся з президентом і митрополитом, коло зімкнулося назад. Так сильно, що, здавалося, нам забракне повітря. Один необережний крок — і я наступлю на ноги охоронця попереду. Я навіть не міг бачити, що попереду. Наша колона повільно рушила.
— Вітаю, пане Президент, — я легко вклонився, намагаючись дібрати правильні слова. — Служба протоколу не повідомила, що ви вже їдете, ми тут…
— Прийом із канцлером Німеччини швидше закінчився. Він погодився на всі мої умови. Уявляєш, Вітя? — відповів президент. Я був вищий за нього і намагався йти на пів кроку позаду, тож говорив наче з його лисою зморшкуватою потилицею. Митрополит весь час ішов мовчки, періодично зиркаючи на свій “ролекс”. Помічник позаду поправив владиці плащ.
Ми увійшли через широко розчинену браму, мені знову довелося нахилитися. Кілька миттєвостей поштовхалися в проході з охоронцями, та, коли увійшли на подвір’я, колона знову набула звичної форми. Тридцятиградусний мороз мені почав здаватися пустельною спекою, по спині десятком струмків котився піт. Я відчув, як поступово моя сорочка стала вологою, а потім і зовсім мокрою, міцно прилипнувши до спини. Я поглянув на чорне шатро. “Фух, макету немає”. У цей момент на вході в шатро показалася Аліна, і, піймавши мій погляд, підняла руки і склала їх у формі букви “Х”. В одній вона тримала чашку з кавою. Тоді підняла вгору іншу руку й показала два пальці.
— Пане Президенте, — я різко зупинився, президент теж припинив іти і втупився на мене. “Думай, Вітя, думай!” — ви були раніше в лаврі?
— Ти ж знаєш. Вітя, що за дурні запитання? — гримнув він. — Пішли, чого стояти на холоді? Звертаюсь до народу, — на цьому слові на обличчі президента з’явилася зневажлива посмішка, — і на літак…
— Я знаю, може, не час, — повільно промимрив я, — але я б хотів обговорити перші призначення, коли стану вашим представником тут. Мій водій, наприклад, дуже толковий економіст.
Президент на мить опустив очі та прикусив губу, ніби збираючись із думками. Сильний порив вітру різонув по спітнілій шиї і зі свистом порушив незручну паузу. Сніг пронісся прямо по обличчю. Київський митрополит закотив очі й важко зітхнув, почухавши ніс. Тоді президент поглянув прямо мені у вічі і сказав:
— Вітя, куме, друже мій, — поклав руку мені на плече, — ти попрацював ідеально, не хочеш відпочити? А представником краще хай побуде Діма Гордон. Знаєш такого? Інтерв’ю вночі йому дав. Ти ж розумієш, у Мєдвєдчука тут погана слава, а Гордон був обережнішим. Ти й так мені дорого коштуєш.
